Нагірна, 14
| Нагірна, 14 | ||||
|---|---|---|---|---|
.jpg)
| ||||
| Ескіз кам'яниці 1909 року | ||||
50°28′25.7500001″ пн. ш. 30°28′53.880000100005″ сх. д. / 50.47382° пн. ш. 30.48163° сх. д. | ||||
| Статус | пам'ятка архітектури та містобудування місцевого значення (охоронний номер 1097-Кв) | |||
| Статус спадщини | пам'ятка архітектури місцевого значення України | |||
| Країна |  Україна | |||
| Розташування | Київ | |||
| Архітектурний стиль | цегляний стиль і архітектура модерну | |||
| Архітектор | Горденін Микола Миколайович | |||
| Будівництво | 1909 — 1910 | |||
| Адреса | Нагірна вулиця, 14 | |||
 | ||||
 Нагірна, 14 у Вікісховищі | ||||
Кам'яни́ця на Нагі́рній ву́лиці, 14 (особняк провізора І. Ф. Савранського[1]) — будинок у цегляному стилі раннього модерну, розташований на території колишньої садиби барона Воронцова, що на Татарці (Київ).
До обліку пам'яток містобудування й архітектури місцевого значення споруду внесено наказом Головного управління охорони культурної спадщини № 10/38-11 від 25 червня 2011 року[1][2].
.jpg)
Станом на початок XX сторіччя ділянкою на Нагірній вулиці, 14 володів Воронцов. Його ім'я згадує тавро на дверях кам'яниці: «Придворні виконавці барона Б. В. Воронцова, малюнок заявлений»[2].
За деякими відомостями, особняк збудував провізор І. Ф. Савранський[1].
З приходом більшовиків у 1918 році садибу націоналізували[3]. У 1920-х роках тут містився дитячий будинок.
1956 року будинок передали у власність професору отоларингологу Мирославу Лукичу Саноцькому. Після смерті власника його нащадки успадкували кам'яницю і поділили на дві квартири[2][4].
2016 року садибу виставили на продаж за 770 000 доларів[5].
.jpg)
Проєкт будинку розробив київський архітектор Микола Горденін.
Одноповерхова кам'яниця має підвал, вальмовий дах, парадний і дворовий входи. У будинку розплановані вітальня площею понад 31 м², п'ять житлових кімнат, кімната для служниці, кухня і санітарний вузол[2], загальна площа — 250 м²[3].
Чоло будинку вирішене у київській жовтій цеглі, виготовленій на цегельні Іони Мордковича Зайцева[ru][4].
Асиметричний фасад розчленований на площини лізенами з притаманними для модерну потрійними тягами.
До ґанку ведуть урочисті, як у палацах, сходи з бетонними балясинами. Парадний вхід акцентовано ризалітом. Високий прямокутний аттик над ним декорований овальним модерністським вікном-люкарною і підковоподібною лиштвою. Над дверима — напівциркульний металевий піддашок на ажурних кронштейнах.
Видовжені вікна мають ледь заокруглені фрамужні частини. Над лівим тривіконним ризалітом спочатку передбачався мезонін. Згодом його увінчали криволінійним фронтоном[4].
На території садиби, площею 20 соток, був сад і фонтан із скульптурою[4].
- ↑ а б в Наказ Міністерства культури України від 15 березня 2019 року № 195 «Про занесення об'єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України»
- ↑ а б в г Житловий будинок на Нагірній, 14 (1900-і), 1999, с. 368.
- ↑ а б Вікторія Гребінь. Столітній палац на Татарці: історія похмурої будівлі. / «Вечірній Київ» за 10 вересня 2020 року. Архів оригіналу за 23 травня 2021. Процитовано 23 травня 2021.
- ↑ а б в г Цегляний особняк на Нагірній, 14, 2004, с. 655.
- ↑ Продається будинок на вул. Нагірна, 14. Архів оригіналу за 17.02.2020.
- Друг Ольга, Малаков Дмитро. Цегляний особняк на Нагірній, 14 // Особняки Києва. — К. : «Кий», 2004. — С. 655—656.
- Товстенко Тетяна. Житловий будинок на Нагірній, 14 (1900-і) // Звід пам'яток історії та культури України: Київ. Кн. 1, ч. 1. А — Л / П. Тронько та ін. — К., 1999. — С. 367—368.
