Обговорення:Вільхівка (Калуський район)

Ця стаття є частиною Проєкту:Населені пункти України (рівень: невідомий)
	Мета проєкту — покращувати усі статті, присвячені населеним пунктам та адміністративно-територіальним одиницям України. Ви можете покращити цю статтю, відредагувавши її, а на сторінці проєкту вказано, чим ще можна допомогти. Учасники проєкту будуть вам вдячні.
???	Цю статтю ще ніхто не оцінив за шкалою оцінок статей Проєкту:Населені пункти України.
	Чим допомогти: Допоможіть у доповненні даних про населення населених пунктів України Доповнюйте статті інформацією про пам'ятки Оновлюйте дані у статтях Долучайтеся до поточних обговорень

перші історичні штрихи в творенні села Вільхівка

податки і відробляти панщину (в тому числі і наше село). Тут продовжувався спір між родом шляхтичів Яблоновських та єпископатом ГКЦ за земельні володіння. Якийсь час шляхтичі Яблоновські володіли цими землями і експлуатували селян, а селяни чинили спротив, і ця боротьба набувала масового характеру. Селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності, що з дня на день зростали і дедалі активніше чинили збройні напади на представників місцевої влади та на жовнірів. За Єпископа Иосифа Шумлянського (1667-1708 рр.) почався другий етап боротьби за володіння Яблоновського. За посередництва польського короля Яна III Єпископу Иосифові вдалося відібрати частину земель в шляхтича Яблоновського, що коштувало йому, крім королівської допомоги, ще й 70 тисяч тодішніх польських злотих (польський злотий кінця XVII ст.). (43) Проте конфронтація між шляхтичами та місцевими селянами продовжувалась ще довгий час. Серед населення виникали бунти. Для їх приборкання залучалось військо, яке завдавало чималої кривди селянам та шкоди земельним угіддям (143).

У 1698 році польський король Август II видав спеціальну грамоту про права та панщинні повинності мешканців, якою остаточно закріпив за ними статус кріпаків. Проте селяни не мирилися зі своїм соціальним становищем, бунти продовжувались... Внаслідок загарбання Галичини Австрією (1772 р.) відбулась зміна адміністративного поділу. Землі басейну р. Лімниця (наше село також) входять до складу округи (циркулу). Пізніше відбувається ще один поділ Галичини на повіти, який з невеликими змінами протримався до другої Світової війни. Наш край відійшов до складу Долинського повіту. Внаслідок того поділу почало формуватись нове село. Люди почали будувати хати на теперішньому місці, де є село. Одні з перших хат, які з'явились в новому селі, були хати таких родин, як: Андрія і Параски Стефурак (1750 р. н.), Іллі Ріпея (1723) і батьків Федора Бойка (1861 р. н.). Все це було в 1777 році. На той час була панщина і селяни повинні були працювати на панів. Батьки переховували своїх дітей, бо інакше вони повинні відпрацьовувати і за них. Навіть якби хтось і помер в родині, то мусили робити за померлого до того часу, доки

не пройде "ревізія" (перепис для оподаткування). Так одного разу гуменний (наглядач панського току) гнав на тік людей-кріпаків, то малий Ілля (1771 р. н.), син Параски, біг за матір'ю, а вона, швиденько зачиняючи двері, прищепнула йому пальці. Так малий Ілля просидів біля дверей з прищемленими пальцями аж до вечора, доки повернулася мати. Незважаючи на важкі часи, люди розмножувались і хат ставало все більше. В 1780-их роках в селі нараховувалось 19 хат і було 27 сімей. Селяни вирішили побудувати храм Божий, а так як лісу було вдосталь, то вони за декілька років звели нову церкву. Церква була для віруючих двох сіл Вільхівки і Рішнятого (на місці теперішньої каплиці в урочищі "Церквищі"). І вже на свято Різдва Христового 1 785 року Богослужения відбулося в новозбудованій церкві. Першим, кого хрестили в цій церкві, був хлопчик Михайло, син Григорія і Марії (26 січня 1785 р.). Ця родина проживала в будинку № 6, а в будинку № 5 проживала сім'я Григорія і Катерини Сомиш.

від першого священика

Першим священиком, який слугував у нашій церкві, був о. Василь Левицький. Він був жонатий на дівчині зі Львова Pelagia Mutemiwi . За час проживання в селі в них народилось четверо дітей. Найстарша Яихесіа народилась 24 лютого 1786 року, пізніше народилися: 5 жовтня 1788 року-Марія, 14 січня 1791 року-Анна і 20 липня 1797 року Катерина. Отець душпастирював у нас до 1798 року. Після о. Василя 1798 року був священиком о. Михайло (прізвище невідомо). Згодом після нього прийшов інший священик, теж о. Михайло, який прослужив до 1805 року (цього священика прізвище також невідоме). У 1794 році маємо вже нового володаря села - графа Станіслава Скарбка, який мав замок у Рожнятові. Цей граф патронував нашу церкву. З документу довідуємося, що він володів селом, в якому на той час було 72 жителі. Село розросталося, і вже в 1810 році було в ньому більше 30 хат. Граф Станіслав володів Бровами приблизно до 1815 року. Місцевого населення стосувалися панщинні обов'язки, за якими необхідно було сплачувати податки адміністрації, а також певний час відпрацьовувати. Початково господарством маєтности керував управитель (49). У ті часи церковна адміністрація віддавала маєтність в оренду (3940). За оренду орендарі розплачувались грішми та продуктами харчування (145). Вони, намагаючись

отримати максимальний дохід, кривдили селян-кріпаків, про що свідчать скарги селян до церковної влади (112, 168). В ті часи вже вели облік майна, худоби, підданих кріпаків та виконуваної ними панщини (51). Проте церква не лише отримувала дохід від своєї маєтности. Як свідчать документи, допомагала селянам у тяжкі неврожайні роки та тоді, коли вони зазнавали лиха від хижих звірів і стихійних явищ. Церква позичала і навіть безкоштовно виділяла зерно під весняний засів і для харчування. В 1806 році маємо вже нового священика, який прийшов після о. Михайла. Ним був о. Михайло Литвинович. Коли минуло три роки відтоді, як він тут душпастирював, його дружина Сейла в лютому 1809 року народила йому сина Антона. Як виповнилося дитині 6 місяців, вона отруїлась. Помер Антон 9 серпня 1809 року. А невдовзі через рік у храмове свято Іллі 28-річна дружина о. Михайла Сейла помирає при родах, а хлопчик Іван народився хворим. Через тиждень (10 серпня 1810) помирає і він. Цього ж-таки року о. Михайло залишив Вільхівку. Починаючи з 1811 року, до 1817 року в селі священик не проживав. Завідателем нашої церквив цей час був священик з Перегінського о. Іван Глоджифно. На початку 1818 року вже інший душпастир - о. Иосиф Кучерок, який, прослуживши у Вільхівці два роки, в 1820 році залишає її. Повернення в наше село о. Івана Глоджифно відбулось 1820 року. Він прийшов у Вільхівку з Перегінська і проживав в селі дев'ять років. В 1829 році появляється нове ім'я священика, який був парохом с. Дуба - о. Дмитро Філіпович який був завідателем нашої церкви до 1835 року. За його служіння лютувала страшна хвороба холера, від якої померло багато людей різного віку. Починаючи з 1 835 року, церковним капеланом був о. Семен Янович (15. 02. 1796 р. -20. 06. 1860 р.), парох села Цінева. Він був каноніком прешіальним греко-католицького Митрополітального Капітула Львівського. Проживав в Ціневі (де і похований), а священичі обов'язки виконував також для вільхівчан. Капеланом був у селі до 1838 року. На початку 1838 року є новий священнослужитель - о. Василь Гловадський, який прослужив до кінця 1839 року. В 1 839-1840 рр. в селі згоріла церква. Чому,або хто її запалив - невідомо. Можна зробити припущення, що вона згоріла внаслідок сутичок селян з панами, адже через 8 років було скасовано кріпосне право. На той час, коли згоріла церква, в селі було 55 хат і проживало 250 жителів. Хоча церкви і не було, проте деякі священики в селі проживали. Службу Божу відправляли або під відкритим небом, або під занавісом, або, можливо в якійсь хаті. Починаючи від 1840 року, церковні треби знову виконує о. Семен до квітня 1840 року. Замість нього парохом стає о. Андрій Ковальський, який проживав у Вільхівці в будинку № 5. Його дружина Кароліна, дочка о. Івана Філіповича, народила йому сина Антонія (22 квітня 1841 року). Отець Андрій на парохії довго не був, бо вже 23 листопада цього ж таки року він залишив парохію, а в 1857 році став парохом села Дуба. І знову капеланом с. Вільхівка став о. Семен. Замість о. Семена у Вільхівку парохом послали о. Софрона Левицького. Він був жонатий на дочці о. Луки Цилевича - Анастасії. З нею мав двох дітей, які народилися за час перебування на парафії в с. Вільхівка: старша дочка Гонорія (5 жовтня 1843 р.) і молодший син Зеновій (2 червня 1845 р.). А вкінці вересня цього ж року він залишив наше село. Після о. Софрона парафію прийняв о. Юліан Коблевський, який був жонатий на дочці 0. Івана Вистоботського, пароха с. Липовиці -Сабіні. Мали вони троє дітей: хлопчика Івана (16. 01. 1847 р.) і дівчат: Анну (16. 10. 1849 р.) і Юліану (19.01. 1851 р.). Двоє останніх дітей народилися вже після скасування панщини (внаслідок революції 1848 року скасовано панщину та феодальні маєтності). Однак селянство було невдоволене несправедливим вирішенням земельного питання. Основними землевласниками залишились церква і приватні особи. Почались різні спори між селянами і церквою. Отець Юліан змушений був залишити Вільхівську парафію в 1852 році. Після цього отця в селі ще два роки тривали негаразди. В той час якраз ішло будівництво нової церкви і не було ніякого священика, який би був закріплений за Вільхівською парафією. Декілька місяців у Вільхівці капеланом був парох з с. Дуба - о. Іполіт Левицький, який був Перегінським деканом. В 1 853 році він посвятив місце під цвинтар (теперішній старий). В 1853 році трохи завідував церквою о. Василь Білеський, який до того був парохом (в 30-х роках) села Козаківка Долинського району. А згодом, цього ж - таки року, прийшов в село священик о. Христофор Бобійкевич (1828 р. н.), який прослужив до кінця року. Пізніше всі негаразди втихомирились і в селі був вже новий молодий священик о. Михайло Бородайкієвич (9. 10. 1825 р. - 9. 3. 1894 p.), який прийшов на початку 1854 року. Він походив із родини вчителя у Ясені - п.Иосифа Бородайкієвич. В цей час вже завершувалось будівництво церкви. Церкву будували майстри з Берлогів, а ліс з Осмолоди волами возив Дмитро Стефурак. Під час накриття церкви один із майстрів упав з риштування і загинув. Першим, кого хрестили в новозбудованій церкві, був син Петра Сомиша і Софії Бойчук (Попович) - Іван. Хрестини були 6 жовтня 1857 року, а хресним батьком був майстер Семен Поташник. В 1861 році було посвячено кивот. Жонатий о. Михайло був на дочці о. Василя Бобійкевича (брата Христофора) з с. Цезлів Калуського деканату - Марії. Отець Василь помер і залишив вдовою свою дружину Анну. Марія і о. Михайло забрали п. Анну з собою у Вільхівку, де вони проживали разом в резиденції (хата № 18). 27 березня 1856 року у о. Михайла і Марії народився син Олександр, а коли йому виповнився один рік (8. 04. 1857 р.), на 66-му році життя померла його бабця Анна. Ще не встигла сім'я оговтатись від цього похорону, як 26 квітня 1857 року помирає і Олександр. Цього ж року у священика народжується другий син - Антон (15. 11.1857 p.). Як минуло два роки, народилась дочка Константина (17. 11. 1859 p.), а ще через рік (13 вересня 1860 p.), син Володимир, який, проживши лишень 16 днів, помер 29 вересня. В 1863 році мали вони Євстаха. Він також довго не жив. Вісім днів йому не вистачило, щоб справити перший день народження (помер 13 вересня 1864 p.). Роком пізніше народився в них син Тома (5 серпня 1865 p.). За час свого перебування на парафії отець похоронив чотирьох рідних йому осіб. Після цього він служив ще п'ять років і залишив Вільхівку в 1870 році. У 1890 році він став сотрудником у с. Плауча Велика Бережанського деканату, де і помер. В 1870 році на парафію приходить син о. Івана і Анни Філіпович - о. Юліан. (1834 р. н. ж. 1863 p.). Він був крилошанином, займав почесне місце біля владики. Був жонатий на Корнелії, дочці Анастасія і Терези Левицьких. Проживали вони у Вільхівці в резиденції (хата № 18). Коли минув рік, в них народився син Олександр. Він народився хворим 17 вересня 1871 року. Його відразу охрестили та Миропомазували, і того ж дня він помер. В березні 1873 року отець залишив наше село і продовжував служіння на парафії с. Дуба. А до Вільхівки прийшов о. Теодор Павлюк, який перед тим був парохом Перегінська. За період його перебування на парафії, за його старанням і старшого провізора Дмитра Стефурака, було виготовлено перший ряд іконостасу (1874 р.), який зберігається до сьогоднішнього дня. Малювання іконостасу здійснив художник Михайло Горбований. Отець Теодор перебував на парафії три роки - до 1876 року, а згодом він був вже парохом Рожнятова, де помер і похований 17. 11. 1902 р. З 1876 до 1878 року в селі пере слуго ву вав о. Григорій Фанкіч. За його служіння в церкві була здійснена візитація Митрополита Иосифа Сембратовича (6 серпня (25 липня) 1876 р.); також він застрахував церкву у Тов. Дністрі. З 1878 по 1884 рік у Вільхівці служив о. Юліан Рожанкович (1846 р. н.). Його дружиною була Емілія (1852 р. н.). Поженились вони в 1870 році, а в 1873 році та в 1876 році у них народились відповідно син Анатолій і дочка Софія. Ще двоє дітей народились вже у нашому селі - в 1878 році Лідія та в 1880 році - Євстах. В той час селянам було дуже важко жити. В селі проживали самі землероби (а^ісоїа). А якщо взяти порівняння оплати праці, то вона була досить низька. Так, за один день праці майстер (тесля або муляр) отримував 2 злоті, помічник майстра 1, 5 злотого. А ціни на будівельні матеріали були доволі високі: 100 шт. цегли коштувало 4,5 злотого. Зарплата професора становила 2000 злотих на рік, або 7 злотих на день. Суворою була кара за крадіж і вируб лісу (126). Так, штраф за одне зрубане дерево, діаметром 26-30 см., і заввишки 12 м, становив 224 злотих; за 1 куб. м букових дров - 0,49 злотого; за випас коня - 0,48 злотого, вівці - 0,06 злотого; за 1 куб. м. добутого з річки каменю -1,02 злотого, а за збір трав і лікарських рослин - 0,08 злотого. Один рік (1885-1886) прослужив у Вільхівці 52-річний о. Іван Волявський. У 1886-1890 рр. -о. Андрій Гриб, який народився 1855 року, одружився 1882 року і, отримавши свячення, через чотири роки став парохом у Вільхівці, в якій на той час проживало 422 жителі і Решнятому -530. В його користуванні було 10 моргів орного поля, 15 сіножаті і 15 моргів лісової смуги. Він був членом товариства Св. Апостолів Петра і Павла у Львові. Парохом в селі о. Андрій був всього чотири роки. У 1890 році померла його дружина і 35-ріний о. Андрій, залишившись вдівцем, перейшов на іншу парафію до Миколаєва, що у Львівській області, а у 1905 році парох перейшов до Бродського деканату. У 1888 році в церкві був чоловік, який відповідав за порядок на цвинтарі, видавав посмертні картки і називався "завідатель умерших". Ним був Юрко Манів

о.Созонд Медвецький

У1890році прийшов на парафію о. Созонд Медвецький, який народився 1854 року. У 1884 року оженився, отримав свячення і був направлений на парохію села Боршово і Малаковиці Городецького деканату, де прослужив до 1890 року. В цьому ж році о. Созонд стає парохом Вільхівки, в якій тоді проживало 477 жителів. А перед тим, як прийти до нашого села, померла його жінка і отець залишився із 5-річним сином, який, вирісши, вчився у гімназії. Парохом він був довгих 24 роки. Починаючи від 1901 року був членом Товариства св. Апостолів Петра і Павла у Львові. Отець Созонд був одним із засновників спорудження пам'ятного хреста на честь 50-річчя волі (скасування панщини). Цей пам'ятник було встановлено в травні 1898 року (при в'їзді із села на Дубу). В 1905 році церкву Пророка Іллі відвідав Митрополит Андрей Шептицький. Отець Созонд подарував до церкви образ Пресвятої Діви Марії з Дитятком Ісусом на руках, який зараз знаходиться в святилищі за престолом на стіні. Образ було подаровано на честь його довгого душпастирства на парафії та за успішне закінчення навчання сина. А невдовзі син помер. Отець Созонд важко переносить смерть єдиного сина. Більшість часу кожного дня він проводить на могилі, так що сусідам доводилось силою відводити його додому. І в 1914 році він залишає Вільхівку, в якій проживало 666 мирян, а замість нього парохом прийшов

Вільхівські душпастирі і люди під час першої світової

о. Петро Стернюк (1880 р. н.). він зложив іспит зрілості у Львівській академічній гімназії, а в 1906 році, закінчив Семінарію. В 1907 році о.Петро отримав ієрейські свячення. На той час в селі проживало 9 жидів, які говорили польської мовою. А 3 серпня 1914 року ранком церковний дзвін сповістив населення Галичини про початок Світової війни і загальну мобілізацію. На війну брали чоловіків віком від 20 до 45 років. Людей везли фірами до залізничної станції у Креховичах, а далі поїздами відправляли на фронт.

Російська армія наступала швидко... У довколишніх селах австрійського війська не було, а"посторункова" жандармерія була малочисельна. Вона обмежувалась арештами місцевої інтелігенції: священиків, учителів, лікарів. Фронт швидко наближався до наших околиць. 10 вересня 1914 року австрійська жандармерія покинула село і по селах почала з'являтись російська розвідка. У 1915 році по селах лютував плямистий тиф. Багато людей повмирало. В лютому 1915 року австрійські війська пішли в наступ. Відбувся бій. По селах згоріло багато хат, загинуло чимало населення і військових. Але наступ не вдався. Австрійська армія змушена була відійти до Рожнятова і відступити. Російські війська знову повернулися. Навесні 1915 року почався новий наступ австрійців, з'явились підрозділи тирольських стрільців. Проте боїв не було, бо росіяни відступили. В австрійському війську служило багато наших земляків. Це були брати Стефураки -Федір, Іван і Дмитро; Кучери - Йосиф, Федір і Юрко; Бойчук Іван Михайлович, Манів Василь (Панько), Манів Дмитро (Пердика), Манів Микола (Гринів). Стефурак Дмитро, що дослужився до командувача австрійського війська.

В 1915 році в селі писарем був Михайло Косів. Існує одна з легенд про бій російських військ з австрійськими. Було так, що коли дзвони в церкві дзвонять на Службу Божу, бій припинявся. Всі солдати разом йшли купатися в річку, а як служба закінчувалася, то бій знову продовжувався. Вони нап'ються рому і одурманені алкоголем йшли один на одного "на штик" і так різалися. Від такої битви в селі залишилась місцевість, де вона відбулась, і це місце носить назву "Ріжник". Під час війни о. Петро служив у Вільхівській церкві до 1916 року (пізніше у 30-х роках він був парохом у с. Гошів). А в нас до 1917 року завідателем церковним був о. Василь Дуда (1882 р. н.) з Перегінського, який закінчив студії в 1911 році, а в 1914 році отримав свячення. В 1917-1921 роках служив о. Андрій Кухта, який народився 1879 року, а рукоположений -1908 року. Він закінчив школу у Стрию, а в 1904 році поступив до Львівської греко-католицької духовної Семінарії, після закінчення якої був висвячений на священика і направлений сотрудником у Перегінське до того часу, доки не прийшов у Вільхівку. За ці чотири роки перебування його на парафії, про нього

залишились у жителів добрі спогади. Незважаючи на те, що був священиком, він був трудолюбивою людиною. Він мав свої власні коні. Розказують, що після Служби Божої о. Андрій переодягався і йшов "фірманити". 21 січня 1919 року отцем Андрієм було обрано церковних провізорів: Ілько Тунка, Федір Атаманчук та Микола Попович. Паламарем в той час був Василь Манів, а дяком -Василь Гуцул.

Два періоди душпастирства о.Миколи Лесик (1921;1961)

В 1921 році завідателем нашої церкви стає о. Микола Лесик (1887-1976 рр.) з Ціневи, який був жонатий на дочці пароха Ціневи о. Володимира Сойки. Отець Микола - один з небагатьох завідателів, які були в нашій церкві два періоди. Перший раз він прослужив у Вільхівці чотири роки. Тоді він був молодою людиною. За нього в 1924 році було обрано новий склад церковних провізорів, до якого увійшли Андрій Данилів (який до того ще був скарбником хати-читальні), Федір Атаманчук (який до того був склепарем крамничним) і Михайло Бойчук. Другий раз, де перед цим він був парохом с. Дем'янів Бурштинського деканату, о. Микола повернувся в наше село через 27 років у 1952 році, маючи вже 67 років. Він був останнім священиком в нашій церкві аж до її закриття радянського владою в 1961 році. Після того, як о. Микола залишив нашу церкву в 1925 році, замість нього завідателем був о. Ярослав Проскурницький (1883 р. н., свячення отримав 1911 р.), який прослужив не цілий рік. Отець Ярослав був в той час парохом с. Дуба, де помер і похований. Його замінив 1925 року о. Теодор Масюк (1897 р. н., рукоположений 1925 р.), який прослужив тут кілька місяців цього і до кінця 1926 року. Отець Теодор замінив склад церковних провізорів (17 листопада 1926 року). Ними стали: Дмитро Зизда, Іван Атаманчук. Вони разом з о. Теодором вирішили закупити бляху і перекрити церкву, що і зробили пізніше. У 1926 році в селі проживало 503 жителі. А на початку 1927 року в селі був інший душпастир - о. Іван Дорик (1901 р. н., рукоположений 1926 р.), який родом був із Поділля. У Вільхівку він прийшов з дружиною Любою і дочкою Наталкою, яка народилася незадовго до його появи в селі (дочка була біля 1926 р. н.). З його появою склад церковних провізорів не змінився, а лишень доповнився (до вже названих Дмитра Зизди та Івана Атаманчука отець ще вибрав Стефана Стефурака). Такий склад провізорів протримався до 1931 року. А в 1931 році церковними провізорами були обрані Василь Колодніцький, Андрій Данилів та Іван Атаманчукі Про о. Іван в людей збереглися дуже доба спогади. Він був привітною і товариській людиною, незважаючи на його священичий сан .А так. як був молодим, то і товаришував частщ молодими хлопцями і дівчатами. Отець Дорик поофірував гроші на придбання дзвону до дзвінниці, який було придбано влітку ] 928 року. Коштував дзвін 487, 40 злотих. Дзвін назвала "Андрій", а в 1941 році його забрали німці. А найкраща пам'ятка, яку отець Івані залишив після себе і яка збереглася дії сьогоднішнього дня - це побудований за його* сприяння будинок "Просвіти" (теперішній клуб)/' збудований у 1929-1932 роках. Зокрема він дав, дубові дошки на цю будову і також багато: спричинився допомогою грошима разом із євреєм Берешом Цалер (власник "шашличної" в селі). Отець Іван перебував у селі до 1934 року. Через незгоди в селі він залишив Вільхівку і виїхав до Львова. Отець Іван Дорик був дуже великим політичним діячем і патріотом нашої держави. Через непорозуміння його було вбито у Львові, однак пізніше знищили того чоловіка, який вбив о. Івана. Ось така трагічна доля отця Івана Дорика. Після того як о.Іван залишив наше село, то завідателем був о. Володимир Рижевський (1903 р. н., рукоположений 1929 р.) з Переписью го, який до того був парохом в Лецівці (1932 р.). У Вільхівці він прибув до кінця 1934 року. А згодом в 1935 році сюди направили на служіння о. Миколу Дичковського (1894 р. н., рукоположений 1923 р.) з Перегінська. Родом о. Микола був з с. Заздростей Тернопілької області, родич митрополита Иосифа Сліпого (?) по лінії Дичковських. Жонатий був на дівчині з родини Попович (Богородчанський район). В них народилось четверо дітей: Віра, Зенко, Лідія та Орест. Спочатку о. Микола був парохом в Перегінську, а також був зайнятий у школі у Перегінську, але по причині хвороби і перенесеної в результаті операції, йому було важко співати (а спів був дуже мелодійний) і отець змушений був залишити парафію в Перегінську, де йому кожен день треба було відправляти Богослужіння і інші треби. До Вільхівки з сім'єю пароха переїхала і мама дружини, в якої на той час помер чоловік, а інших дітей у п. Марії не було. Отець Микола запросив у Вільхівку дяка Сергія Білого, який відзначався великою строгістю і завдяки цьому багато чого навчив наших людей. Під час душпастирювання о. Миколи у | Вільхівці в 1939 році був даний дозвіл на випас | худоби протягом місяця (з 5 травня по 5 червня) на парафіяльному пасовищі в обмін на молочні продукти. В 1941 році за сприяння священика та станичного (Микола Проць) було висипано могилу Січовим стрільцям. Велику участь при цьому приймали Михайло Стефурак с. Федора та син священика Зенко. Також із документів довідуємось, що в 1941 році о. Микола робив ревізію в церкві (на той час в архіві було зареєстровано аж 45 архівних книг). Деякі з цих книг Орест Дичковський сховав під час війни під куполом церкви. Перед приходом радянських військ у 1943 році о. Микола з родиною виїхав до Німеччини. Але по дорозі молодший син Орест утік від батьків і повернувся в село, де проживав зі своєю бабцею, яка померла і похована у Вільхівці. Старший син отця Зенко в роки війни поступив на військову службу в дивізію СС "Галичина". Батьки переживали за долю своїх синів. В скорім часі о. Микола помер, і похований у Німеччині. А їмость, дізнавшись вже після війни, що її молодший син залишився живий, пішла в монастир і там служила Богу до кінця свого життя. фото /отець Микола Дичковський з родиною/. На початку 1944 року в село прийшов інший священик - о. Іван Дурбак, який був жонатий у Перегінську. Єрейське свячення отримав у Гошеві. Він належав до завзятих громадських діячів. Мав багато світлин, на яких був зафіксований із видатними політичними особами, через що його і викрили енкаведисти. В селі він пробув чотири роки і помер при загадкових обставинах. Існує кілька версій його смерті. Одна з яких така, що 4 березня 1948 року о. Іван дав шлюб Михайлу і Ользі Зиздам (теперішньому палямареві), а на другий день, в понеділок, його арештували і по дорозі до Станіслава вбили. Інша версія така, що; його за зв'язок з партизанами вивезли до Львова і там разом з дружиною він помер. Після арешту радянською владою о. Івана в село був посланий "свій" священик, який був енкаведистом. В той час на наших теренах вже існувало православіє. Тим священиком був о. Могила. На Службу Божу завжди ходив з револьвером, з яким ніколи не розлучався. Проживав отець в Перегінську, а на відправи Богослужінь по нього мусіли їздити жителі села. За його перебування завідателем в нашій церкві проживав дуже добрий дяк п. Василь Хомишин, який був родом із с. Новоселиця Долинського повіту. Племінник Єпископа Хомишина Василь закінчив студії на священика, але не був рукоположений на священика в зв'язку з політичними подіями в державі. В свою чергу, він був дуже хорошою людиною і гарним дяком-регентом. За час перебування в селі він дуже добре навчив співати церковний хор. Пізніше хористи ходили по сусідніх парохіях співати Літургію в храмові дні до інших церков. Але коли Могила узнав, що Хомишин є племінником Єпископа Хомишина, то почав дуже знущатися над ним. Забирав в нього Богослужбові книги, виганяв з церкви, у ризах йшов до нього у крилос і не дозволяв співати. А пізніше взагалі заборонив йому навіть ставати на церковне подвір'я. Так що Хомишин змушений був залишити Вільхівку. Через деякий час він оженився і, проживши з дружиною до 1950 року, помер на хворобу "порок серця". Таке "служіння" Могила проводив у Вільхівці до 1952 року. Він служив не Богові, а НКВД. В 1952 році повернувся о. Микола Лесик з Ціневи. При отці Миколі в церкві було аж три дяки: два із Ціневи (Богдан Марків, тепер священик, і Юрко Рибак) та Іван Гуцул із Вільхівки. Іван був дяком і за часів переслідування, дякував разом з о. Федором. Провізорами тоді були Микола Дмитрейчук і Гриньо Косів, який в 1952 році до церкви поофірував сигнатурку. /о. М. Лесик та В. Рожаку вересні 1961 року/ Богослужіння в церкві відправлялися до червня (четвертого числа зроблено останній запис) 1961 року. А потім радянська влада церкву закрила. Після її закриття почалося масове знищення церковного майна - знімати хрести та ікони...

Церковне життя Вільхівки в радянський час (1961-1989)

В часи, коли церква була закрита, в ній не позволялось відправляти ніяких Богослужінь. Але Бог все одно не залишав своїх вірних без духовного наставника. Були священики, які приїздили в село і уділяли людям різні духовні потреби (таємно по хатах уділяли Святі Тайни Хрещення і Миропомазання, вінчали молодих, хоронили померших). Такими священиками у свій час були: о. Федір Юрів з с. Тиси Долинського району (1961-1981 рр.), о. Василь Будько (1981-1983 рр.) і о. Любомир Криштофік (1983-1989 рр.) парох сіл Дуба і Цінева. Він був парохом-завідателем до часу відкриття церкви. Тридцять років не виголошувалось Слово Боже у Вільхівській церкві (з 1961 по 1989 рік). Однак з перебудовчими процесами, які розпочались у Радянському Союзі, як на всьому Прикарпатті, так і зокрема в нашому селі, почалося відродження УГКЦ. Отож, керуючись Божою волею, група ентузіастів, не боячись того, що з ними могло трапитись, вирішила звернутись до районних та обласних чиновників, щоб дістати дозвіл на відкриття церкви. В заяві вказувалось прохання про дозвіл служіння Святої Літургії чотири рази на рік: на Різдво, Великдень, Зіслання Святого Духа і в храмовий празник Пророка Іллі.