Обговорення:Любимівка (Генічеський район)
Додати тему| Ця стаття є частиною Проєкту:Населені пункти України (рівень: невідомий) | ||
|---|---|---|
|
Мета проєкту — покращувати усі статті, присвячені населеним пунктам та адміністративно-територіальним одиницям України. Ви можете покращити цю статтю, відредагувавши її, а на сторінці проєкту вказано, чим ще можна допомогти. Учасники проєкту будуть вам вдячні. | |
| ??? | Цю статтю ще ніхто не оцінив за шкалою оцінок статей Проєкту:Населені пункти України. | |
Чим допомогти:
| ||
Перенесено
[ред. код]Наступний текст перенесено із статті, як ймовірне оригінальне дослідження та неенциклопедичний текст. Натисніть "розгорнути".
Спогади жителів села про німецьку окупацію
[ред. код]Ваганова Євгенія Іллівна
[ред. код]Мені було 12 років, коли почалася війна. Пам’ятаю, по селу ревище: брали батьків на війну, а ми, діти, все бігали і думали, що ж то за війна така, що всі люди плачуть. (Жили ми в селі Кутузівка Іванівського району, 3 км. від Благодатного ). Аж ось німці зайшли в село і пішли по дворах. Зайшов до нас у хату німець, а мама боїться. Вона приказала нам, щоб ми нічого не брали у них. А він дає мені шоколадку. Мама дивиться на мене таким поглядом, щоб я не брала, а я на маму, і боюся брати, і хочу, а він показує « їж, їж», а на пальцях – три (тобто, що в нього теж троє дітей). Німці збирали молоко. А мама все не здавала. щоб дітей годувати. Тоді німці всіх корів зігнали в одне місце і перевіряли, чи все молоко здають. Всі роботи виконували коровами: орали, сіяли, перевозили вантажі. Тата забрали на фронт з перших днів війни. З війни він не повернувся. Похоронку ми одержали 5 березня 1943 р. Пізніше взнали, що під Лепетихою його поранило в голову і ногу відірвало. Спочатку був у Чаплинці в госпіталі, потім в Асканії-Нова, а тоді переправили в госпіталь до м. Мелітополя, де він і помер. В селі залишились жінки та діти. Нас в сім’ї було четверо. Мама, як і всі жінки, працювала день і ніч. Іде на роботу, а нам теж дає кожному завдання : Гриші – паливо принести, Володі – води наносити, Вітя по двору біля господарства порався, а я їсти варила. І на городі у кожного своя ділянка була, щоб випололи бур’ян. А раз мама пішла на роботу ( це була неділя ), а нам дала вихідний від городу, тільки щоб їсти наварила. Приходить мама на обід, а ми спимо. Я злякалася, заплакала, а мама пішла на город, пообідала пасльоном, і знову на роботу. Було таке, що і я з мамою на поле до молотарки ходила, а мала ж була, та жінки допомагали. Одягу не було. Шили хто з чого міг. Мені мама пошила сукню з напірника. Висипала пір’я з подушки, випрала і пошила сукню. Люди і з мішків шили. Коли бомбили наше село, жінки поділились на 3 партії і цілодобово чергували, щоб, коли впаде бомба. рятувати дітей. Я весь час ходила з мамою на чергування, бо боялась без мами дома залишатися в такий час. Коли німці відступали. ми переховували в курнику маминого брата Зінова І.І. і його товариша Ружицького А. Д. ( щоб німці не забрали до Німеччини ), а як відступали німці, 17 верхових їздили попід хатами, все перевірили, підпалили солому і поїхали. Тоді брат Гриша відвіз дядю Ваню і Аркадія в, а коли повертався назад, натрапив на німців, і вони забрали в нього конячку.
Дереза Ніна Федорівна
[ред. код]Жила я в Сумській області Талатаєвського району, село Гришена. Нас в сім’ї було 2 дітей. Я і брат. Війна коли почалася, мені було 9 років. Вона не обійшла нашу сім’ю. Батька забрали на фронт, але німці перерізали дорогу, і він повернувся додому. А вже в 1943 році, коли німці відступали, його знову забрали на фронт, у цьому ж, 1943 році, він і загинув недалеко від Києва в місті Фастові. Біля нашої хати росли «солодкі» дерева ( шовковиця ). Це були наші основні ласощі. Коли німці зайшли в село, вони зразу пішли по дворах шукати собі їжу і поселилися майже в кожній хаті. Жили і в нас. Забрали нашого кабана, закололи, повісили за дві ноги на двері і знімали з нього сало, м'ясо. Маму примусили готувати їм їжу. Забирали німці в людей усе : худобу, зерно, різні речі, ювелірні вироби, посуд. А я ж мала була, то зібрала все своє «багатство» : стрічки, намисто, склала в скриньку і тримала біля себе, щоб німці не забрали. Коли німці відступали, спалили півсела. Але серед них були і добрі. Якось мама захворіла. У школі знаходився німецький штаб. Я носила їм туди молоко, масло, сир (за наказом коменданта), а німецький лікар за це лікував мою маму. І ось, коли їх уже почали виганяти, (а мамі було вже так погано, що потрібна була операція) вони прийшли до нас, щось пробурмотіли між собою по-своєму. Тоді вони зробили мамі операцію, залишили багато ліків, а вже потім поїхали. В селі нашому була гарна школа. Але ми не вчилися майже два роки. Ми йшли до школи, а потім брали портфелі – і каталися на снігу, льоду. Так пройшло два роки. А коли вигнали німців, то ми пішли до школи.
Кузнецова Любов Федорівна
[ред. код]Коли почалася війна, мені було 13 років. Село Любимівка тоді називалася Будьонівка. В ньому було два колгоспи: «Комунар» і «Червона Україна». При німцях нас, підлітків, примушували працювати. Нас примушували привчати корів до роботи в ярмі. Ми запрягали по дві корови в ярмо і водили, поки вони не звикнуть. А потім коровами культивували, боронували землю. Німці приказували вручну збирати соняшники окремо від стебел, а стебла треба було виносити на край поля. Одного разу я працювала в полі (збирали соняшники) і упустила головку додолу. В цей час їхав мимо комендант. У руках у нього була нагайка. Я дуже злякалася, думала, що зараз він мене вдарить. Він гукнув мене до таганки, замахнувся нагайкою…, але не вдарив, сказавши, що бити не буде, бо я ще мала, але щоб я добре працювала.
Подзол Микола Васильович
[ред. код]Мені було 12 років, коли почалася війна. Наша сім’я жила в селі Любимівка ( тоді вона називалася Стаття Сто). Батька не забрали на фронт, бо він був калікою. Німці були в нашому селі до 1943 року. Коли німці заходили в село, я був на горищі сараю. Один німець побачив мене і почав кричати: «Партизан, партизан!», але потім побачили, який я і відпустили. Біля нашої хати стояв танк. Я поліз туди і взяв одну шоколадку, з’їв. Після першої поліз по другу, а тут німець помітив мене, витягнув з танка і приставив до голови пістолет та дуже кричав. Після того я більше туди не лазив. В 1943 році, коли наше село звільнили, ми, хлопці, любили збирати гранати, кулі. Одного разу я знайшов гранату. Зібрав хлопців. Ми розпалили вогнище, кинули туди гранату, а самі поховалися в кущі. Граната почала крутитися, всі побігли до неї, і тут стався вибух. Двох дітей убило на смерть, кількох покалічило. Я залишився цілий.
Тиндюк Марія Михайлівна
[ред. код]Коли почалася війна, наша сім’я жила на Західній Україні. В селі Морохів. Мені було дванадцять років. Пам’ятаю, як люди копали траншеї, закривали їх колодами і засипали землею, утворювалися такі землянки, куди ховались люди. … Під нашою хатою стояв наш танк. А місцевість там гірська. Німці були скрізь на горах і все село бачили. Один поранений солдат (наш) сховався у нас в конюшні, а німці це помітили, і коли захопили село, прийшли і сказали: «Прийшли по солдата». Вони його знайшли і забрали, а також забрали батька. Ми вже думали, що його розстріляють, але ні, батько повернувся. Що сталося з солдатом – не відомо. … Серед села стояла церква. Німці поховалися в купола і звідти стріляли по нашим солдатам. І довго не знали, звідки ті постріли, а потім таки їх викрили. … в село привели полонених російських солдат. Один з них захворів на тиф. І ось по селу почали мерти від тифу люди. Моя бабуся та сестричка теж захворіли і померли. Їх поклали в одну труну і так поховали. На похорон ніхто не мав права іти.
Смереканець Федір Семенович
[ред. код]Коли почалась війна, наша сім’я жила в Польщі: Краківська область, Горловський район, село Бортня. В селі нашім було шестеро дітей. Війна в Польщі почалася в 1939 році, мені було 7 років. Пам’ятаю, німці ходили по хатах, і забирали, все, що хотіли, а також їм треба було м'ясо, то як по команді всі вели їм худобу. Взимку виганяли з хат. У нас хата була непогана. Так нашу сім’ю вигнали всю, і ми жили по сусідах. А ще пам’ятаю, як ми пасли корів, і в цей час низько летів німецький літак, він, звичайно, бачив, що там діти, але скинув дві бомби. Кілька корів було вбито.
Борисенко Володимир Миколайович
[ред. код]Народився я 1939 року. І як почалася війна, звичайно, не пам’ятаю. Але, коли в 1943 році через наше село Любимівку проходили німці, я хоч і був ще дуже малий, пам’ятаю, як був на городі ( їв пасльон ) бачу летить літак і прямує прямо на мене, я дуже злякався, закричав на весь двір, а він вивернувся і полетів далі. Після того я дуже боявся мух і пташок, все здавалось, що це той літак . … А ще пам’ятаю, як німець приказав моєму старшому братові зловити курку, пообіцявши за це губну гармошку. Я допомагав йому заганяти. Коли брат приніс німцю курку і почав просити гармошку, той взяв його за руки, підняв і так дав чоботом під зад, що він відлетів на кілька метрів, а сам став і сміється. Ми тоді дуже плакали в двох.
Спогади жителів села, які були вивезені на примусові роботи до Німеччини
[ред. код]Гоголенко Ганна Миколаївна
[ред. код]Забрали в Німеччину в листопаді – грудні 1942 року. Їхали товарним вагоном ; привезли в місто Вуперталь. Тут відбирали на різні роботи. Попала на фабрику в місті Ремшайд. Це місто знаходилось 150 км від французького кордону, в американській зоні. Фабрику пізніше розбомбили, табір теж ; попала в місто Золінген, потім знову назад.
Лучинович Євгенія Дмитрівна
[ред. код]До війни жила у Воскресенці. У Німеччину забрали в 1942 році. Привезли у Варшаву. Пройшли сан. обробіток. Потім – у Німеччину, у місто Невгаузь. Це за 600 км. від Берліна, біля французького кордону. Працювала на фабриці. Зміна тривала по 9 годин, потім по 12 годин. Взуття – дерев’яні колодки. Їжа- погана. На одяг нашивали позначку «OST» - це на людей з нашої країни.
Борисенко Надія Єгорівна
[ред. код]Забирали 14 грудня 1942 року. Це був останній набір. Їхала разом з односельчанами Гоголенко Н. С, Мельник А. Д. і інші. Старостою в селі був Добровольський. Він жив там, де тепер Маковій Г. Привезли в Західну Німеччину, працювала на чемоданній фабриці. Жили в таборі. В 4 год. вставали, построять по 4, і на фабрику. Їжа погана: одна буханочка хліба на вісім чоловік – на день, маргарин, бруква; фабрика знаходилась у місті Гановері. Коли її розбомбили, попали у Вердау.
Гоголенко Надія Сидорівна
[ред. код]У Вердау були до 1945 року. Звільнили американці. Місяць після звільнення не працювали, годували краще. Потім привезли на станцію, у якесь місто. Там чоловіків відбирали в армію, жінок – додому. Повернулись до дому влітку 1945 року. Приїхали в Партизани; нас зустрічало багато людей. Одна жінка обнімала. Пам’ятаю номер, під яким жила в Німеччині – 46 – 66.
Кузніцов Микола Кузьмич
[ред. код]Після початку війни забрали копати окопи у Нижній Рогачик. Там було багато молоді. Коли німці прийшли, повернулись додому. Почали палити пшеницю, щоб не дісталась німцям. Потім загадали евакуювати худобу – колгоспних корів, овець, свиней. Гнали гоном. Гнали на Донбас. Корови потомились. Коли приближались німці, повернулись додому. Скотину розібрали робітники, а ті, що залишились, прив’язали до гарби, щоб доїти і їсти молоко. Повернулись восени. Працювали в полі при німцях. А потім забрали в Німеччину. Попав на маленьку фабрику. Було нас всього двоє – один полонений і я. Випускали ложки, ножі. Місто Золінген. Фабрика – «Томас Вільпютс». Після визволення – зразу в армію, до 1947 року.
Мельник Антоніна Дмитрівна
[ред. код]Після початку війни копала окопи у Рогачику, понад Дніпром. Копали од заходу до заходу. Дійшли аж до Громівки. Потім прийшов військовий і сказав, щоб ішли додому, бо наша армія відступає. « Але ми ще повернемось», - говорив він нам. Потім забрали німці в Німеччину. Привезли на фабрику. Жили в таборі, де часто бомбили. Спочатку ховались, а потім і не тікали, уб’ють, так уб’ють. Плакали. Спочатку були на апаратній фабриці. Але свердлити на верстаті не вміли, і послали на валізну фабрику. Був один хороший майстер – німець (у Вердау). Звали його Гельмут. Але його зневажали за дружбу з нами. Директор фабрики був Шульц ; пам’ятаю одного робітника – Макса.
Спогади ветеранів війни
[ред. код]Адаманов Іван Сергійович
[ред. код]Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна мені було ще недостатньо років щоб боротися з ненависним ворогом. Але пізніше, через два роки, тобто в 1943 році я записався добровольцем на фронт і прямо з заводу пішов захищати свою Батьківщину. На своєму шляху я зустрів багато страхітливих днів, але я добре пам’ятав, що ці бої не на життя, а на смерть. І тому з великим ентузіазмом я боровся з фашистами. Я мав велику надію на перемогу над загарбниками, так як знав, що Червона армія завдала великого удару німцям під Сталінградом і Курськом. Саме після цих подій наші війська розпочали великий контрнаступ на всіх фронтах, а ми всі боролися з надією на перемогу. Боровся на передовій здебільшого, пройшов багато сіл і міст з боями, Я одержав такі нагороди: «За боевые заслуги», «За отвагу». В Німеччині - орден «Красная звезда».
Панченко Семен Кирилович
[ред. код]Мене призвали на фронт у 1941 році. Брав участь в обороні міста Ростова. Коли радянські війська відбили німців, то ми підійшли з боями до міста Шахти, що знаходиться 40 км до Ростова. З моїх спогадів це були найтяжчими днями війни. Дуже багато загинуло простих радянських солдат, мене також було поранено. В шпиталі я лікувався чотири місяці. Пройшов восьмимісячні курси і одержав звання молодшого сержанта. Повернувся я додому лише в 1946-му році. Після повернення з війни я почав працювати в рідному колгоспі. Багато років пройшло з того часу, коли була ця жахлива війна, але й досі перед очима повстають картини кулеметної черги, зриву бомб, від яких дрижала наша рідна земля, а також стогін поранених товаришів. Часто з односельчанами-бійцями згадуємо все, що прийшлося нам пережити в лихі години. Маю багато нагород.
Ружицький Дмитро Дмитрович
[ред. код]Мене забрали на фронт в 1943-му році. В цей час велися великі бої за Дніпро і саме з Дніпра розпочалося моє фронтове життя. Особливо тяжкими днями були бої за місто Одесу і місто Миколаїв. Я був учасником в багатьох бойових операціях, за що і мав нагороди. У Варшаві наша частина стояла 3 місяці в обороні. Завдяки сміливості і наполегливості наших солдат вдалося нам вийти з оточення і громити фашистів і гнати далі до своєї Німеччини. Саме тут я отримав тяжке поранення в голову. Після лікування я знову став в ряди своїх товаришів-бійців. Саме в отакі грізні години пізнаєш дійсних друзів, з якими легко переносили солдатське життя. За визволення Миколаєва і Одеси я отримав орден «Красной Звезды». Пізніше мав такі нагороди: «За победу над Германией», «50 лет Вооруженным силам».
Лавриненко Костянтин Максимович
[ред. код]Свій воєнний шлях я пройшов з першого дня війни і до його кінця. Мене призвав Генічеський військовий комісаріат, коли я працював в радгоспі «Артаташ». Спочатку був командиром розвідників. Багато разів і в любу погоду приходилось ходити невідомими шляхами, але на це ми не звертали ніякої уваги. Для нас було основне: це виконати завдання. На розвідку ходили лише сміливі та відповідальні солдати. Але одного разу під Смоленським мене було поранено, і з розвідників я перейшов в артилеристи. Де б не воював я, скрізь пам’ятав про свій громадянський обов’язок. В 1943 році я став політпрацівником. Воював я і в Росії, на Україні, у Білорусі, у Польщі і дійшов до Німеччини. В боях за визволення Гомеля був нагороджений орденом «Красной Звезды». Крім цього маю ще 19 похвал і медаль «За победу над Германией». Найжорстокішими були бої за такі міста: Станиця, Краків, Гомель, Смоленськ, Хжунів.
Черниш Гнат Єгорович
[ред. код]Я, Черниш Гнат Єгорович, народився 3 квітня 1914 року, у селі Любимівка на Херсонщині. Перед війною я закінчив лише 2 класи, працював весь час тваринником. Війну пройшов з самих перших днів 1941 р і до кінця, до самої перемоги. Весь час воював на передовій, на другому Українському фронті. Був учасником кровопролитних боїв за Кавказ, Кривий Ріг, Кубань, Харків, Миколаїв. Пройшов з боями всю Україну, Румунію, Югославію і далі. Добре пам’ятаю прізвища командирів – Рокоссовський, Малиновський. Військове звання – єфрейтор. За період війни мав багато подяк і нагород. За оборону Кавказу, за форсування Дніпра і Буга одержав медаль «За отвагу». За Дніпро велися найжорстокіші бої. Самий пам’ятний день – це 9 Травня, День Перемоги. Мав багато друзів на війні, але найближчими були: Гусилов, Попов, командир Невєров.
Щербина Андрій Юхимович
[ред. код]В перші дні жахливого 1941 року я був призваний Сиваським військовим комісаріатом. Перше «бойове хрещення» одержав в Криму. Там ішли дуже тяжкі битви з фашистами. Під час війни був зв’язківцем і кулеметником. Початок війни застав мене в рідних краях, а кінець в німецькому місті Пілау. Добре пам’ятаю коли був розвідником, то одержали завдання «любою ціною взяти язика». Нас було дванадцять розвідників в загоні. Ми оточили фашистів, застали їх зненацька, перерізали телефонну лінію, що вони не змогли покликати собі допомогу і такими діями захопили в полон найголовнішого з них, і спокійно повернулися до своїх. Цей полонений німець дав важливі посвідчення. Неодноразово відзначали мене командири за старанність у бойових операціях. Одержав такі нагороди: «За победу над Германией», «За взятие Берлина».