Обговорення користувача:Yasnodark/Чернетка19
Додати темуhttp://bestmc.at.ua/index/0-15
Оля Цибульська | |
---|---|
Основна інформація | |
Повне ім'я | Цибульська Ольга Павлівна |
Дата народження | 14 грудня 1985 (39 років) |
Місце народження | Радивилів |
Освіта | Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв |
Оля Цибульська — українська співачка, телеведуча, переможниця першої української «Фабрики зірок».
У 2007 році разом з Олександром Бородянським перемогла у першій українській «Фабриці зірок». Коли закінчився даний проект почала вести на Новому каналі передачу «Кліпси».
У 2009 закінчила Академію керівних кадрів культури і мистецтв.
У минулому учасниця дуету «Опасные связи». Лауреат багатьох вокальних конкурсів державного та міжнародного рівня («Ялта-Москва-транзит», «5 звезд», «Интервидение»). Ведуча шоубізнесових новин у «Золотому Грамофоні» на «Русском Радио», каналі М1. Пісні Ольги Цибульської, серед яких найвідоміші та екранізовані «До ранку», «Сонечко», «Метелики-бабочки», «А он мне нужен!», «Держи меня», регулярно ротуються на радіо, зняты на них кліпи мають сотні тисяч переглядів на Youtube[1].
У 2015—2016 роках на Новому каналі брала участь у шоу Хто зверху? та Суперінтуїція (виграла у Віктора Бронюка), у новому сезоні програми Що? Де? Коли?, що з жовтня 2016 виходить на ICTV.[2] Також була теле- та радіо-ведучою низки розвальних програм, а також нічної науково-пізнавальної програми про видатних українців на Новому каналі. Стало відомо, що Цибульська також стане ведучої церемонії відомої премії M1 Music Awards 2016 [3] .
У 2016 році приєдналася до всесвітньої інформаційної кампанії ООН — Цілі сталого розвитку та підтримує ціль № 4 Якісна освіта.[4]
Оля Цибульська готується презентувати книгу восени 2016 року про те, як встигати все: займатися кар'єрою, сім'єю, як не боятися народжувати.[5]
7 січня 2015 року Ольга Цибульська народила сина.
Примітки
[ред. код]Посилання
[ред. код]- Оля Цибульська (біографія на сайті lichnosti.net)
- Оля Цибульська — обличчя каналу М1
- Гордість краю — люди
- Цибульська залишила Бодянського
- http://www.radyvyliv.info/olga-cibulska-vipustila-poetichnij-albom-divitsya-video.html
- https://www.youtube.com/watch?v=Xa3w97u98Nk
ія:Уродженці Радивилова]] я:Українські поп-співаки]]
Garg@email.ua,
Премія «Фенікс» (науково-фантастична), Премія імені Бертрама Чендлера , Премія імені Роберта Гайнлайна (науково-фантастична) , Меч без імені (премія)
- Життєві воззріння кота Мура
- Тім Талер, або Проданий сміх
- еліксири сатани[ru]
- 13½ жизней капитана по имени Синий Медведь[ru]
- Маддракс[en]
- Крабат, или Легенды старой мельницы (роман)[ru]
- Чорнильне серце (роман)
- Метрополіс (роман)
- Мёрс, Вальтер[ru]
- "Проект "Король" (роман)
- Останні діти Шевенборна
- Останній день творіння
- ю
- "Проект "Король" (роман)
- 13½ жизней капитана по имени Синий Медведь[ru]
- Маддракс[en]
- Крабат, или Легенды старой мельницы (роман)[ru]
- Чорнильне серце (роман)
По-перше, мене не дуже хвилює думки заскарузлих літературознавців, що загрібають до лона так званої "великої" (реалістичної) літератури від фантастики все, що вони вважають достойним цього наймення. Коли ми ведемо розмову про фантастику, то я звертаю погляд на роботи жанрових критиків-фантастикознавців, що розглядають увесь жар в комплексі та в усьому його різноманітті, а не куці об'їдки літератури, що відносять до фантастики високопарні позажанрові критики, що вважають фантастику низькопробним чтивом. Так було за часів Союзу, не далеко від цього відійшли поважні критики певного штибу й на заході.
Ось приклади статей відомих критиків-фантастикознавців на цю тему, що розкривають питання з саме з боку жанрових майстрів, а не:
- https://www.litmir.me/br/?b=235063 у статтях на початку книги Beyond the Wall: Exploring George R. R. Martin's A Song of Ice and Fire, From A Game of Thrones to A Dance with Dragons на на цю тему (хоч і в не дуже пристойному рос.перекладі) висловлються Роберт Сальваторе, Джеймс Лоудер та деякі інші відомі критики та письменники англомовної фантастики.
- http://epizodsspace. no-ip.org/bibl/tm/2000/10/romantika.html - ця стаття відомого російського критика та письменника-фантаста Анта Скаландіса.
- http://nevmenandr.net/nazarenko/sf.php - ця стаття одного з найпомітніших українських критиків-фантастикознавців та письменника-фантаста Михайла Назаренка, на нею Користувач:Ilya теж варто звернути увагу. Можливо ви знайдете там відповіді.
Щодо Борхеса численні відомі критики фантастики вважають його фантастом, усі провідні енциклопедії фантастики та аторитетні бази фантастики різними мовами містять статті чи сторінки про Борхеса:
- Хорхе Луїс Борхес в «Енциклопедії наукової фантастики» за редакцією Пітера Нікколза, Джона Клюта та Дейва Ленґфорда (англ.)
- Бібліографія Хорхе Луїса Борхеса у міжнародній електронній базі фантастики The Internet Speculative Fiction Database (англ.)
- Бібліографія Хорхе Луїса Борхеса у французькій базі фантастики www.bdfi.net (фр.)
- Хорхе Луїс Борхес у Энциклопедия фантастики. Кто есть кто / Под ред. Вл. Гакова. — Минск: Галаксиас, 1995. (рос.)
- Бібліографія Хорхе Луїса Борхеса у французькій базі фантастики https://www.noosfere.org (фр.)
- Твори Хорхе Луїса Борхеса в італійській базі фантастики Catalogo Sf, Fantasy e Horror, a cura di Ernesto VEGETTI, Pino COTTOGNI ed Ermes BERTONI (італ.)
- Хорхе Луїс Борхес у російській базі фантастики "Архив БВИ" (рос.)
- Хорхе Луїс Борхес у російській базі перекладів зарубіжної фантастики фантастики "http://www.bibliograph.ru/0start.html" (рос.)
- http://www.fantastika3000.ru/authors/b/borges.h/borges.htm****
- с у російській базі фантастики "Лабораторія фантастики" (рос.)
- http://www.isfdb.org/cgi-bin/ea.cgi?1125
. Більше того сам Борхес не лише писав фантастику, він дуже поважав її та був укладачем антологій наукової фантастики.
http://archivsf.narod.ru/1926/vsesvit/index.htm
http://nevmenandr.net/nazarenko/sf.php
http://archivsf.narod.ru/persona/person_r.htm#0002
http://bvi.rusf.ru/fanta/fwho098.htm
Игорь Георгиевич ХАЛЫМБАДЖА (Х.АЛЫМОВ; Игорь ГЕОРГИЕВ; И.ГОРЕВ; В.СИЗОВ; Игорь ТОЛЬЕВ; Т.ХАРЛАМОВ; В.ХАСТУНИДИ; Игорь ЧЕБАНЕНКО; И.О.ЧЕБАРТЫНОВ) (1933-1999), русский фэн, люден, библиограф и биограф, писатель, критик, историк фантастики, председатель свердловского КЛФ «Радиант», автор сборников «Сказка XXI века», «Вкус жизни», «Торговцы солнцем. Экскурсия в палеозой», справочника «Фантасты и сказочники: Россия, СССР, СНГ».
http://www.fantastika3000.ru/authors/h/halymbad.i/halymbad.htm
(1933-1999)
Рус. сов. библиограф, критик, ред., прозаик и коллекционер НФ, видный деятель отечеств. фэндома. Род. в Котовске (Тамбовской обл.), окончил Казанский ун-т; ок. 40 лет проработал геологом; потом переключился на творческую и ред.-изд. деятельность, ред. екатеринбургских журналов НФ: "Икар" (1992-93) и "ПиФ" (с 1996 г. по наст. время), а также неск. фэнзинов. Первая НФ публикация - "Волшебные бутсы" (1963). Живет в Екатеринбурге. Собственное НФ тв-во Х. невелико, его р-зы составили сб. - "Сказка XXI века" (1992) и "Вирус жизни" (1994). Значительно более Х. известен своей активной деятельностью в обл. НФ библ., за к-рую он в 1991 г. был награжден Премией им. И.А.Ефремова. Х. опубл. свыше 100 статей по истории отечеств. фантаст. лит-ры, а в соавт. с В. Бугровым составлены фундаментальные аннотированные библ. - "Фантастика в русской дореволюционной лит-ре" (1983) и "Советская довоенная фантастика" (вып.1 - 1986, вып.2 - 1989, вып.3 - 1992). Неок. осталась др. капитальная работа Х. - библ. "Фантастика, изданная в России и СССР" (Кн.1 - "Фантастика, опубликованная на Урале в 1881-1991 гг."; вып.1-3 - 1991-92); в наст. время под общей ред. Х. готовится к изд. биобибл. справочник "Фантасты и сказочники: Россия, СССР, СНГ". Х. стоял у истоков отечеств. фэндома, один из инициаторов проведения отечеств. фестиваля НФ - "Аэлита", инициатор создания НФ премии "Старт", основатель Ассоциации библиографов НФ.
http://www.fandom.ru/about_fan/fantasto/halymbadza_i.htm
© Е. Харитонов, 2003 Харитонов Е. Наука о фантастическом в России: Биобиблиографический справочник. Исправленная и дополненная версия: 19 мая 2003 г. Любезно предоставлено автором Библиограф, историк литературы, прозаик, видный деятель отечественного фэндома. Родился в г. Котовске Тамбовской области. Жил и умер в Екатеринбурге. Окончил Казанский университет. Около 40 лет проработал геологом. Издавал критико-библиографические ньюслеттеры "Библиографический листок", "Буквоед", "Бомбадил" и др.; в 1992-1993 гг. - редактор литературно-критического журнала фантастики "Икар". Основатель и бессменный руководитель Содружества библиографов фантастики СНГ. Лауреат премии им. И. А. Ефремова - за вклад в развитие и пропаганду отечественной фантастической литературы (1991), специального приза фестиваля "Фэндом-99" (Пермь, 1999. Посмертно), премии "Странник" (СПб., 1999. Посмертно). Писать рассказы начал в школьные годы. Первая публикация - рассказ "Волшебные бутсы" (1963); многие рассказы объединены в авторских сборниках "Сказка ХХI века" (Екатеринбург, 1992), "Вкус жизни" (Екатеринбург, 1994), "Торговцы солнцем. Экскурсия в палеозой" (Екатеринбург, 1997). С начала 1960-х гг. активно занимался коллекционированием и библиографией фантастики, владел одной из самых крупных частных библиотек России. Опубликовал свыше ста статей и заметок о малоизученных страницах русской литературы (в первую очередь, фантастической и литературной сказки), забытых именах, статей по истории издания фантастики в России. В библиографии нередко выступал как первопроходец. В соавторстве с В. И. Бугровым (см.) составил уникальные аннотированные биобиблиографические указатели "Фантастика в русской дореволюционной литературе" и "Советская довоенная фантастика" (1983-1992). Под его редакцией подготовлена капитальная многотомная библиография "Фантастика, изданная в России и СССР", но увидели свет только первые три выпуска раздела "Фантастика, опубликованная на Урале в 1881-1991 гг. " (1991-1992). В данной работе, рассматривающей фантастику в широком аспекте (НФ, сказка, фельетоны, рождественские рассказы и т. п.), отражена информация о книжных изданиях, публикации в журналах и газетах, раскрыты многие псевдонимы. Внимания заслуживает биобиблиографический справочник "Фантасты и сказочники: Россия, СССР, СНГ" под редакцией Х., в котором представлена информация о свыше 10 тыс. авторов прошлого и настоящего. Немаловажна и другая ипостась творческой деятельности Х. Он один из организаторов первого отечественного ежегодного фестиваля фантастики и одноименной премии "Аэлита", инициатор НФ-приза "Старт", вручаемого за лучшую первую книгу в жанре фантастики, и приза им. В. И. Бугрова - за вклад в пропаганду и изучение фантастики. В 1999 г. учрежден Орден Рыцарей Фэндома им. Игоря Георгиевича Халымбаджи, присуждаемый за вклад в развитие отечественного фэндома (движение писателей-фантастов и любителей фантастики). __________________________
Фантастика, опубликованная на Урале в 1881-1991 гг.: Библиогр. указ. - М.; Екатеринбург: Стожары,1991-1992. - Вып. 1: 1882-1944 гг. - 1991. - 72 с.; Вып. 2: 1945-1972 гг. - 1992. - 100 с.; Вып. 3: 1973-1985 гг. - 1992. - 95 с. - В с
________
Довге обговорення | ||
---|---|---|
__________________
Критика, история фантастики А. Вдовин - забытый фельетонист и фантаст // Мест. время. - Пермь,1993. - 27 мая. Автомат-депутат: [О фантастике В. Швейцера] // Мол. дальневосточник. - Хабаровск, 1989. - 2 сент. Автор политических сказочек: [Жизнь и творчество забытого урал. писателя и журналиста П. М. Злоказова] // Урал. следопыт. - Екатеринбург, 2000. - № 3. - С. 47-48. А как... в 20000 году?: [О рассказе аноним. Автора "В 20000 году" (1911)] // На смену! - Екатеринбург,1992. - 4 сент. - Подп.: Х. Алымов. Астрономическая одиссея: [О фантастике А. Г. Лякиде] // Мир чудес. - Хабаровск,1991. - № 3. - с. 21.; То же // Мол. дальневосточник. - Хабаровск, 1982. - 8 янв. Беглый Володюша // Тусовка НС. - Свердловск,1991. - 24 мая. Битва теней: (О повести Варта) // Мол. дальневосточник. - Хабаровск, 1984. - 28 янв; То же // Наука Урала. - Свердловск, 1984. - 12 апр. - Подп.: Х. Алымов; То же // Кн. обозрение. - 1990. - № 23. - Подп.: Т. Харламов. Битва за грядущее // Наука Урала. - Свердловск,1985. - 13 июня; То же: Битва за будущее // Молодой дальневосточник. - Хабаровск,1988. - 16 апр. - Подп.: Т. Харламов. Богатства Золотой Горы: [О фантаст. романе А. Гайдара] // Наука Урала. - Свердловск, 1987. - 11 нояб. - Подп.: Б. Петров; То же // За знания. - Комсомольск-на-Амуре, 1989. - 1 июня. - Подп.: И. Горев. Былые прогнозы // Наука Урала. - Свердловск, 1985. - 14 авг.; То же // Мол. дальневосточник. - Хабаровск, 1988. - 12 февр. - Подп.: Х. Алымов. В битве за будущее // За знания. - Комсомольск-на-Амуре,1987. - 19 февр. - Подп.: Т. Харламов. Великие монархи космоса: Обзор кн. // Кн. клуб. - Екатеринбург, 1999. - № 5. - С. 4-5. Верь и борись!: [О фантастике Н. Вагнера] // Карпин. рабочий. - Карпинск,1982. - 25 сент. - Подп.: Х. Алымов и В. Хастуниди. Вечный Гольфстрим детства: (А. Подсосов - врач и писатель) // На смену! - Екатеринбург, 1995. - 28 июня. - Подп.: Х. Алымов. Взрыв 1945 года: [О фантастике В. Никольского] // Мир чудес. - Хабаровск, 1991. - № 2. - С. 19. Вокруг света на электровозе // Мол. дальневосточник. - Хабаровск, 1980. - 6 янв. - Подп.: И. Горев. В палеолит и в космос: Дальневост. тематика в отечеств. фантастике // Мир чудес. - Хабаровск, 1991. - № 1. - C. 19. В подземных мирах // Мол. дальневосточник. - Хабаровск, 1987. - 26 дек. - Подп.: Х. Алымов. Вспоминая "Аэлиты"... // За знания. - Комсомольск-на-Амуре, 1989. - 20 апр. - Подп.: Т. Харламов. Вулкан в кармане: [Об одноимен. повести И. Келлера и Б. Липатова] // Урал. следопыт. - Свердловск, 1975. - № 6. - Подп. И. Чебаненко. Гейне из Ирбита: [О творчестве Ф. Ф. Филимонова] // На смену! - Екатеринбург, 1995. - 19 янв. - Подп.: Х. Алымов. Генерал Дуэ и рядовой Курочкин. // За знания. - Комсомольск-на-Амуре, 1985. - 15 марта. - Подп.: Т. Харламов. Гималайские авантюристы: [О романах Эли Тео (Ф. Н. Ильина)] // Мир чудес. - Хабаровск, 1991. - № 3. - C. 21. Грядущий мир Якова Окунева // Наука Урала. - Свердловск, 1984. - 5 июля. - Подп.: Т. Харламов. Да здравствует вымысел! // Мастерская человеков. - Пермь: Кн. изд-во,1991. - С. 410-413. Девять жизней "уральского Жюля Верна" : [Жизнь и творчество забытого писателя И. Г. Ряпасова] // Кн. клуб. - Екатеринбург, 1998. - № 12. - С. 6, 8. - Подп.: И. Чебаненко. Достоверность невероятного: [О романе А. Г. Ульянского "Путь колеса" (1930)] // Наука Урала. - Свердловск, 1987. - 7 окт. - Подп.: В. Сизов. Екатеринбург до 2914 года // За власть Советов. - Екатеринбург, 1991. - № 110 (окт.). - Подп.: И. Горев. Еще одно "Зеркало для героя" // Тусовка НС. - Свердловск, 1990. - 10 мая. - Подп.: Т. Харламов. Живопись или Литература: (О творчестве К. С. Петрова-Водкина) // Мол. дальневосточник. - Хабаровск, 1987 (Май). - Подп.: Х. Алымов. Журналист, бунтарь, фантаст: Страницы жизни С. Я. Стечькина // Библиогр. - 1997. - № 6. - С. 66-69. Забытая писательница: (В. И. Крыжановская) // Крыжановская-Рочестер В. Маги: Мист. романы. - Екатеринбург: Старт, 1993. - С. 457-460. За томом том...: [Об издании собр. сочин. НФ] // Фантакрим-MEGA. - Минск,1993. - № 5. - C. 58-59. - В соавт. С Д. Поручиком. И дар воображения... // Тутов А. Загон для льва. - Котлас, 1991. "Идеальная жизнь": [О первом в России фантаст. журн.] // Мир чудес. - Хабаровск, 1991. - № 2. - C. 19. Иктанэр, брат Ихтиандра: [О романе Ж. де Ла Ира "Иктанэр и Моизета"] // Мол. дальневосточник. - Хабаровск, 1979. - 3 нояб.; То же // За знания. - Комсомольск-на-Амуре, 1984. - 29 февр. - Подп.: Х. Алымов. Искатели кладов: [О фантастике К. Орловца] // Мир чудес. - Хабаровск, 1991. - № 2. - C. 19. И физики и лирики // Наука Урала. - Свердловск, 1983. - 22 сент. - Подп.: И. Георгиев. Иштызаврус озера Кара Нор: [О фантаст. повести В. Яна] // Трикотажник. - Абакан,1983. - 5 нояб. - Подп.: Т. Харламов. "Колесо": [О романе А. Ульянского] // Мол. дальневосточник. - Хабаровск, 1987. - 29 авг. - Подп.: Х. Алымов. Кто написал "Записки марсианца"?: [О фантастике Г. Евневича] // Урал. следопыт. - Свердловск, 1980. - № 9. - Подп.: И. Георгиев. Культурный феномен Фэндома // ЭТНЭ. - Владикавказ, 1999. - № 23 (Июнь). - С. 21. Курьезная премия // Мол. дальневосточник. - Хабаровск, 1980. - 28 дек. - Подп.: Х. Алымов. Летописец Пахомий в ХХ веке: ["Повесть временных седмиц" В. П. Гожева] // Наука Урала. - Свердловск, 1988. - 16 июня; То же // Мир чудес. - Хабаровск, 1991. - № 3. - C. 21; То же // Урал. следопыт. - Свердловск, 1989. - № 4 - Подп.: Т. Харламов. Лжефранцуз из Пермской губернии: [О творчестве И. Г. Ряпасова] // Наука Урала. - Свердловск, 1988. - 7 янв. - С. 8; То же // Мол. гвардия. - Пермь,1980. - 17 февр.; То же: Гроза мира // Мол. дальневосточник. - Хабаровск, 1981. - 27 сент. Литература эпохи НТР // Соликам. рабочий. - Соликамск, 1987. - 24 сент. - Подп.: Х. Алымов. Луи Буссенар // Ледяной ад: Сб. - Пермь: Кн. изд-во, 1991. Маршруты будущего // Наука Урала. - Свердловск, 1987. - 8 апр. - Подп.: И. Горев. "...Метил в русские Жюль Верны": [О жизни и творчестве И. Г. Ряпасова] // Урал. следопыт. - Свердловск, 1993. - № 4; То же // Поиск-92. - Свердловск: Кн. изд-во, 1992. - С. 406-416; То же: Судьба Уральского Жюля Верна // Тусовка НС. - Свердловск, 1990. - 10 янв. Мечи и магия в звездно-полосатом варианте // Фантакрим-MEGA. - Минск, 1993. - № 3. - C. 63-64. Мечта сибирского революционера // Молодежь Тувы. - Кызыл, 1983. - 29 июня. - Подп.: Т. Харламов. Неизвестный Беляев // Мир чудес. - Хабаровск, 1991. - № 5. - C. 19. Немо в России // Там же. - № 2. - C. 19. "Не считаю лестным..." // Мол. дальневосточник. - Хабаровск, 1978. - 12 нояб.; То же // Урал. следопыт. - Свердловск, 1982. - № 10. - Подп.: Х. Алымов. Н. Я. Блиновский - мистер Бумс // Мест. время. - Пермь, 1993. - 15 июля. Новая русская фантастика и фантастика новых русских // Кн. клуб. - Екатеринбург, 1999. - 18-24 янв. (№ 3). - С. 2-3. - Подп.: Игорь Георгиев. Об авторе "Записок марсианца" (Снова о фантастике Г. Евневича) // Урал. следопыт. - Свердловск, 1981. - № 4. - Подп.: Т. Харламов. Оборванная войной // Мол. гвардия. - Пермь, 1981. - 1 июля. - Подп.: И. Горев; То же // Мест. время. - Пермь, 1993. - 12 авг. О будущем - из двадцатых: Листая подшивки // На смену! - Свердловск, 1990. - 26 янв. Огненные реки, опаленные берега: Обзор кн. // Кн. клуб. - Екатеринбург, 1999. - № 1. - С. 4-5. Один из первостроителей Комсомольска: [О романе А. Подсосова "Новый Гольфстрим"] // Мир чудес. - Хабаровск, 1991. - № 4. - C. 21. Одиссея профессора Подсосова: [Очерк жизни и творчества пионера уральской НФ А. В. Подсосова] // Кн. клуб. - 1999. - № 12. - С. 7-8. Осада Владивостока: [О военных утопиях А. Канкевича-Беломора] // Мир чудес. - Хабаровск, 1992. - № 6. - C. 21. Осада Порт Артура // Мол. дальневосточник. - Хабаровск, 1989. - 11 февр. - Подп.: Х. Алымов. "Основываясь на начальных стадиях...": [О фантастике Ф. Булгарина] // Наука Урала. - Свердловск, 1982. - 4 марта.; То же // За знания. - Комсомольск-на-Амуре,1984. - 12 апр. - Подп.: Х. Алымов. Остров счастья: [О забытой утопии М. Богоявленского] // Вперед. - Троицк,1974. - 13 апр.; То же // Ленинец. - Уфа, 1984. - 1 марта. - Подп.: И. Чебаненко. Подсудимый Михайлов: [Об Аполлоне Тимофеевиче Михайлове - урал. журналисте и фантасте] // Урал. следопыт. - Екатеринбург, 2000. - № 3. - С. 47. Пол Андерсон // ПиФ. - Свердловск, 1991. - Вып. 18. - Подп.: И. Чебаненко. Певец космической экспансии:[О прозе А. Ярославского] // Мир чудес. - Хабаровск, 1991. - № 4. - C. 21. Первый экспресс на БАМе: [О фантазиях А. К. Гастева] // Мол. дальневосточник. - Хабаровск, 1979. - 7 июля; То же // За знания. - Комсомольск-на-Амуре, 1984. - 17 мая. - Подп.: Х. Алымов. Первый послевоенный: [О романе А. Подсосова "Новый Гольфстрим"] // Наука Урала. - Свердловск, 1983. - 23 июня. - Подп.: Т. Харламов. Пионеры уральской фантастики: Заметки библиофила // Лавка фантастики. - Пермь, 1997. - № 1. - С. 46-53. Писатель-фантаст...Н. А. Рубакин // Библиогр. - 1998. - № 6. - С. 82. Поэт Н. Черешнев и фантаст Н. Новиков. Устремленный в будущее (О творчестве В. Каменского) // Мест. время. - Пермь, 1993. - 30 сент. - Подп.: И. Горев. Предвидения Порфирия Бахметьева // Наука Урала. - Свердловск, 1987. - 27 мая. - Подп.: Т. Харламов. Предчувствие войны // Мир чудес. - Хабаровск, 1992. - № 6. - C. 21. Предчувствие пермен // Мол. дальневосточник. - Хабаровск, 1987. - 11 янв. - Подп.: И. Горев. Проданный аппетит: [О фантастике П. Лафарга] // Урал. следопыт. - Свердловск, 1970. - № 2; То же // Алтайская правда. - Барнаул,1970. - 26 февр. - Авт.: И. Чебаненко и В. Губин [В. Бугров]. Профессор Зворыка в Сибири: [О фантастике Ник. Чуковского] // Молодежь Тувы. - Кызыл,1982. - 24 окт. - Подп.: Т. Харламов. Путешествие на остров счастья: [О фантастике М. В. Борисоглебского] // На смену! - Екатеринбург, 1995. - 21 нояб. - Подп.: И. Горев. Пути Николая Трублаини // Наука Урала. - Свердловск, 1986. - 29 янв. - Подп.: Т. Харламов. Рабочий с Тирляндского завода: [О фантастике М. В. Борисоглебского] // Там же. - 1988. - 10 марта; То же // Мол. гвардия. - Пермь,1980. - 24 авг. Разведчик с Зентара: [О рассказах Банро-Чун] // Мол. дальневосточник. - Хабаровск, 1983. - 11 июня; То же // Дальневост. ученый. - Владивосток,1990. - № 14. - Подп.: Х. Алымов и В. Хастуниди. С. Виноградов - фельетонист "Пермских губернских ведомостей" // Мест. время. - Пермь, 1993. - 22 июля. Сергей Соломин, он же Мерлин // Наука Урала. - Свердловск, 1983. - 22 сент. - Подп.: Т. Харламов. Сменив перо на винтовку // Там же. - 1985. - 16 окт. - Подп.: И. Горев. Совершенно невероятное происшествие: [О фантастике А. Числова] // Мол. дальневосточник. - Хабаровск, 1982. - 14 авг. - Подп.: Х. Алымов. Создатель "Крепости" : [Об А. В. Ольшванге] // Икар. - Екатеринбург,1993. - № 4. - C. 60. - Подп.: Т. Харламов. Солнце Сергея Тельканова // Мест. время. - Пермь, 1994. - 15 марта. - Подп.: Т. Харламов. С собствеными иллюстрациями: [О фантастике К. С. Петрова-Водкина] // Наука Урала. - Свердловск, 1986. - 9 апр. - Подп.: Т. Харламов. Стальные крысы и говорящие мертвецы: Обзор кн. // Кн. клуб. - Екатеринбург, 1999. - № 10. - С. 4-5. Страрая уральская фантастика: Заметки библиофила // Лавка фантастики. - Пермь, 1999. - № 1. - С. 54-58. Стать русским Жюль Верном (О творчестве М. К. Первухина) // Первухин М. Пугачев-победитель. - Екатеринбург: КРОК-Центр, 1994. - С. 490-492. Сумеречный рассказ: (О повести А. Иванова "Стереоскоп") // Мол. гвардия. - Пермь,1981. - 18 дек. ; То же // Мол. ленинец. - Ставрополь,1982. - 23 июня. - Подп.: Х. Алымов. Таинственный Делэр: [Об авторе романа "Иктанэр и Моизета" Жаке де Ла Ире] // Наука Урала. - Свердловск, 1984. - 9 февр. - Подп.: В. Хастуниди. "Творимая легенда": [О фантаст. романе Ф. Сологуба] // Там же. - 1988. - 16 июня. - Подп.: И. Горев. Тени исчезают в полночь: Обзор кн. // Кн. клуб. - Екатеринбург, 1999. - № 12. - С. 4-5. Три тропы Дмитрия Биленкина // За знания. - Комсомольск-на-Амуре, 1987. - 24 дек. - Подп.: Т. Харламов. Трое из Улиты // На смену! - Екатеринбург, 1992. - 4 сент. - Подп.: Х. Алымов. У истоков фантастики // Веч. Свердловск. - 1983. - 14 февр. - Подп.: Х. Алымов. У истоков уральской фантастики: Заметки библиофила // Лавка фантастики. - Пермь, 1998. - № 1 (3). - С. 34-35. У подножия Саян: [О фантастике С. Бельского] // Краснояр. комсомолец. - 1982. - 3 апр. - Подп.: Т. Харламов. Уральская фантазия Аркадия Гайдара // Мест. время. - Пермь, 1993. - 30 марта. Уральский утопист // Там же. - 1994. - 1 марта. Утопия и реальность: [О фантастике Н. В. Казанцева] // За власть Советов. - Свердловск, 1991. - 10 сент. - С. 6. Ученый, революционер, фантаст: [О П. П. Инфантьеве, авторе романа "На другой планете"] // Наука Урала. - Свердловск, 1983. - 7 апр. - Подп.: Т. Харламов. Фантазеры из Улиты //Мест. время. - Пермь, 1993. - 23 марта. Фантазии художника: [О фантастике К. С. Петрова-Водкина] // Мир чудес. - Хабаровск, 1991. - № 3. - С. 21. Фантазии Чекина // Наука Урала. - Свердловск, 1990. - 23 авг. - Подп.: И. Чебаненко. Фантаст с Дальнего Востока // Мол. дальневосточник. - Хабаровск, 1983. - 8 мая; То же // За знания. - Комсомольск-на-Амуре, 1984. - 25 янв. - Подп.: Х. Алымов. Фантастика поэта: [О фантаст. прозе Н. Асееве] // Мир чудес. - Хабаровск, 1991. - № 4. - C. 21. Фантастика - литература мыслящая: [О Сергее Снегове] // За индустриальные кадры. - Свердловск,1984. - 12 апр. - В соавт. с В. Осетровым. Фантастический самиздат: [История, эволюция] // Если. - 1998. - № 9. - С. 252-261. Фэндом: "Аэлита" : [История премии и фестиваля] // Галактические новости. - Владимир, 1994. - № 1. - C. 2-3. - Подп.: И. Чебаненко. Царская цензура против!: [О П. П. Инфантьеве] // Наука Урала. - Свердловск, 1988. - 7 янв.; То же // Мотовилих. рабочий. - Пермь,1983. - 9 марта. Человек, который ненавидел холодную погоду: Штрихи к словесному портрету Говарда Филипса Лавкрафта // Фантакрим-MEGA. - Минск, 1993. - № 2. - C. 29-30. - В соавт. с И. Богдановым. Чистая бомба профессора Штурмвельда: [О фантаст. повести Н. Рубакина] // Наука Урала. - Свердловск, 1984. - 13 дек.; То же // За знания. - Комсомольск-на-Амуре, 1985. - 13 июня. - Подп.: Т. Харламов. Экспедиция "Владыки": [О фантаст. романе П. Орловца] // Мол. дальневосточник. - Хабаровск, 1979. - 20 мая. - Подп.: И. Горев. Яков Окунь: что мы о нем знаем? // Тигина. - Бендеры,1992. - 31 янв. Библиографические работы Библиографический список произведений Р. Хайнлайна в русских переводах // Хайнлайн Р. Бездна: Повести. - Екатеринбург: АРГО, 1992. - С. 107-111. Библиография сочинений М. К. Первухина. // Первухин М. Пугачев-победитель: Роман. - Екатеринбург: КРОК-Центр, 1994. - С. 492. Библиография переводов произведений Пола Андерсона // Фантакрим-MEGA. - Минск, 1991. - № 3. - C. 89. - В соавт. с В. Аникеевым. Библиография произведений В. Пелевина // Там же. - 1993. - № 2. - C. 95. Библиография произведений М. Успенского // Там же. - 1994. - № 2. Библиография фантастических произведений Е. Л. Войскунского и И. Б. Лукодьянова // Там же. - 1993. - № 5. - C. 4. Г. Ф. Лавкрафт в русских переводах: Библиогр. указ. // Там же. - № 2. - C. 30. Дверь с той стороны: Библиогр. список произведений В. Д. Михайлова // Там же. - 1992. - № 5. - C. 12. Довоенная советская фантастика: Материалы к библиогр. // Поиск-86; Поиск-89; Поиск-92. - Свердловск: Кн. изд-во, 1986, 1990, 1992. - В соавт. с В. И. Бугровым. Любовь и тайны черной магии: Библиогр. переводов произведений У. Ле Гуин на рус. яз. // Фантакрим-MEGA. - Минск, 1992. - № 1. - C. 71. Миллион приключений: Библиогр. список К. Булычева // Там же. - 1993. - № 2. - C. 4. Провидец: Библиогр. переводов произведений Р. Силверберга на рус. яз. // Там же. - 1995. - № 3. Сказки склепов: Библиогр. обзор произведений в жанре "хоррор" на рус. яз. // Там же. - 1993. - № 2. - C. 65. -В соавт. с Д. Поручиком. Сочинители фантазий: Опыт сост. крат. энцикл. фантастики // Икар. - Екатеринбург, 1992. - № 1-3; 1993. - № 4. С. Я. Стечькин (С. Соломин): Библиогр. // Библиогр. - 1997. - № 6. - С. 69-70. Фантастика в дореволюционной русской литературе: Опыт библиогр. // Поиск-83. - Свердловск: Кн. изд-во, 1983. - С. 328-352. - В соавт. с В. И. Бугровым. Хронология творчества А. Р. Беляева // Мол. дальневосточник. - Хабаровск, 1984. - 17 марта. - Подп.: Х. Алымов. ЛИТ.: Бугрова Н. Притяжение // Урал. следопыт. - 1999. - № 3-6. - С. 142-143; С. Харитонов Е. Архивариус фантастики: [Интервью и библиогр.] // Библиогр. - 1996. - № 5. - С. 56-60: фото; Харитонов Е. Он не успел увидеть чуда. . // Кн. обозрение. - 1999. - 30 марта (№ 13). - С. 21: фото; Игорь Георгиевич Халымбаджа (1933-1999): [Некролог] // Библиогр. - 1999. - № 2. - С. 159: фото; От нас ушел Игорь Халымбаджа // Кн. клуб. - Екатеринбург, 1999. - 29 марта - 4 апр. (№ 13). - С. 6: фото. ИНТЕРЕСНЫЕ СТАТЬИ Зубакин Ю. Корейский супермен Зубакин Ю. Первые «докосмические» Хоббитские игрища 1990 Харламов И. Советская кинофантастика Ашмарина Я. «Художник моего уровня стоит денег» Русская фантастика > ФЭНДОМ > Фантастика > Книги | Фантасты | Статьи | Библиография | Теория | Живопись | Юмор | Фэнзины | Филателия Русская фантастика > ФЭНДОМ > Фантастика | Конвенты | Клубы | Фотографии | ФИДО | Интервью | Новости Оставьте Ваши замечания, предложения, мнения! © Фэндом.ru, Гл. редактор Юрий Зубакин 2001-2016 © Русская фантастика, Гл. редактор Дмитрий Ватолин 2001 © Дизайн Владимир Савватеев 2001 © Верстка Алексей Жабин 2001 http://bvi.rusf.ru/fanta/esf_l/authors/h/halymbad.htm Халымбаджа, Игорь Георгиевич (р. 22 мая 1933, Казань [г. Котовск, Тамбовская обл.] - 22 марта 1999, Екатеринбург) - русский библиограф, писатель-фантаст, критик, историк НФ, активный деятель фэн-движения. Окончил Казанский ун-т. Геолог по профессии. Работал редактором журналов "Икар" (1992-93), "ПиФ" (1996-1999). Жил в Екатеринбурге (Свердловске). Председатель КЛФ "Радиант". Обладал крупнейшей коллекцией Ф на рус. яз. Величайший библиограф фантастики на русском языке, биограф русских и особенно уральских писателей-фантастов. Жена - Алевтина Богдановна. Сын - Алексей. Первая НФ публикация - рассказ "Волшебные бутсы" (1963). Понимание Х. НФ и Ф было крайне широким. Он хотел бы собрать сведения о всех фантастах и сказочниках, кто хоть краешком повествования задел нереальное. Эта позиция нашла отражение и в его историко-литературных работах, и в библиографиях. Сказочка, фельетон со сказочным героем или действием в будущем, мистический роман - все входило в орбиту его внимания. Лауреат премии им. И.А. Ефремова (1991). Основные псевдонимы - Х. Алымов, И. Горев, В. Сизов, Т. Харламов, И. Чебаненко. См. также: "АЭЛИТА" (ПРЕМИЯ), БИБЛИОГРАФИЯ НФ И Ф, ЖУРНАЛЫ, ИССЛЕДОВАНИЯ НФ И Ф, КЛФ, НАУЧНАЯ ФАНТАСТИКА, ПРЕМИИ ЛИТЕРАТУРНЫЕ, СЕМИНАРЫ МОЛОДЫХ ФАНТАСТОВ, СКАЗКА, ФЭНДОМ СОВЕТСКИЙ, ЭНЦИКЛОПЕДИИ НФ И Ф, ФЭНТЕЗИ А.Л. top/к началу Соч.: [Книги] Вкус жизни. - Екатеринбург: ТОО "Издательство "Арго", 1994. 44 с. 200 экз. [Обл. Е. Стерлиговой] [Вкус жизни; Найти время; Яблочный джем; Звезда с неба; Искатель истины; Июльские снега; Текучесть кадров; Плакали ваши денежки...; Испытай на себе!; Бешеные деньги; Доверенное лицо; Сырьевой придаток; Вождь племени ням-ням; Медное колечко; Испорченный ребенок; Дым, который ест глаза; Самобранка; Горячий след; Энергия невезения; Тридцать капель на стакан ключевой воды; Глоток свободы; Шапка; Никк на блаженной Фуле] Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. 48 с. 250 экз. [Радиант; МЕА] [Сокровища Самруса Бедда; Странное происшествие в Дэвидкуфе; Закон сохранения энергии; Иванушка Дурачков и Марья Царева; Потерянное время; Вторжение колменов; Ископаемые Гермионы; Зеркало; Часы; Однажды вечером; Микроорганизмы; Пустяшное дело; Вечный огонь; Пятое измерение; Сквозь века; Трын-Трава; Сгореть со стыда; Будильник; Доисторическая история; Идипов комплекс; Цивилизация ИККИ; Сашенька; Синдром Бруснициной; Чистое озеро детства; Проблеск мысли; Дело и слово; Мартышкин и очки; Лампа Аллы Диновой; Лекарство от страха; Характер; Командировка в Лапутию; Космическая угроза; Оранжевая пилюля; Само собой; Замкнутый цикл; Исполнение желаний; Ампула живой воды] Торговцы солнцем. Экскурсия в палеозой: Рассказы /Худ. А.Я. Куликов; Сост. И. Чебаненко. - Екатеринбург: Арго, 1997. 60 с. 200 экз. ISBN 5-7385-0023-7. [Торговцы солнцем: Крупицы знаний; Дух противоречия; Воздушные замки; Сила воображения; Февралик; Уйти в себя; ...Ненужное вычеркнуть!; Живительная влага; Десять рук; Два фунта лиха; Индикатор правды; Координаты счастья; Для приема внутрь...; Операция "Янус"; Собирательный образ; Металл в голосе; Корень зла; Стальные нервы; Экскурсия в палеозой: Каникулы Альки Голика; Дефекты Севы Гара; Экскурсия в палеозой; Кристалл с вершины Тубуньера; Элексир концентрации; Ископаемые Гермионы; И. Халымбаджа, В.А. Алфутов. Эффект Ягодкиной]. [Публикации] Ампула живой воды //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 47-48. Бешеные деньги //Халымбаджа И. Вкус жизни. - Екатеринбург: Арго, 1994. С. 16-17. Будильник //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 23-24. Вечный огонь //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 19. Вкус жизни //Халымбаджа И. Вкус жизни. - Екатеринбург: Арго, 1994. С. 3. Вождь племени ням-ням //Халымбаджа И. Вкус жизни. - Екатеринбург: Арго, 1994. С. 22-24. Воздушные замки //Халымбаджа И. Торговцы солнцем. Экскурсия в палеозой. - Екатеринбург: Арго, 1997. С. 6-8. Вторжение колменов //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 13. Глоток свободы //Халымбаджа И. Вкус жизни. - Екатеринбург: Арго, 1994. С. 36-37. Горячий след //Халымбаджа И. Вкус жизни. - Екатеринбург: Арго, 1994. С. 30-31. Два фунта лиха //Халымбаджа И. Торговцы солнцем. Экскурсия в палеозой. - Екатеринбург: Арго, 1997. С. 19-20. Дело и слово //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 35-37. Десять рук //Халымбаджа И. Торговцы солнцем. Экскурсия в палеозой. - Екатеринбург: Арго, 1997. С. 17-19. Дефекты Севы Гара //Халымбаджа И. Торговцы солнцем. Экскурсия в палеозой. - Екатеринбург: Арго, 1997. С. 38-42. Для приема внутрь... //Халымбаджа И. Торговцы солнцем. Экскурсия в палеозой. - Екатеринбург: Арго, 1997. С. 24-25. Доверенное лицо //Халымбаджа И. Вкус жизни. - Екатеринбург: Арго, 1994. С. 17-19. Доисторическая история //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 24-26. Дух противоречия //Халымбаджа И. Торговцы солнцем. Экскурсия в палеозой. - Екатеринбург: Арго, 1997. С. 5-6. Дым, который ест глаза //Халымбаджа И. Вкус жизни. - Екатеринбург: Арго, 1994. С. 29. Живительная влага //Халымбаджа И. Торговцы солнцем. Экскурсия в палеозой. - Екатеринбург: Арго, 1997. С. 14-16. Законы сохранения энергии //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 7-8. Замкнутый цикл //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 44-45. Звезда с неба //Халымбаджа И. Вкус жизни. - Екатеринбург: Арго, 1994. С. 5-8. Зеркало //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 14-15. Иванушка Дурачков и Марья Царева: Сказка XXI века //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 9-10. Идипов комплекс //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 26-28. [с В.А. Алфутовым] Индикатор правды //Халымбаджа И. Торговцы солнцем. Экскурсия в палеозой. - Екатеринбург: Арго, 1997. С. 20-21. Искатель истины //Халымбаджа И. Вкус жизни. - Екатеринбург: Арго, 1994. С. 8-9. Ископаемые Гермионы //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 13-14. Ископаемые Гермионы //Халымбаджа И. Торговцы солнцем. Экскурсия в палеозой. - Екатеринбург: Арго, 1997. С. 55. Исполнение желаний //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 45-47. Испорченный ребенок //Халымбаджа И. Вкус жизни. - Екатеринбург: Арго, 1994. С. 27-28. Испытай на себе! //Халымбаджа И. Вкус жизни. - Екатеринбург: Арго, 1994. С. 14-15. Июльские снега //Халымбаджа И. Вкус жизни. - Екатеринбург: Арго, 1994. С. 9-11. Каникулы Альки Голика //Халымбаджа И. Торговцы солнцем. Экскурсия в палеозой. - Екатеринбург: Арго, 1997. С. 36-37. Командировка в Лапутию //УС, 1979. № 4. С. 76. [Как Игорь Чебаненко; Илл. ?] Командировка в Лапутию //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 40-41. Координаты счастья //Халымбаджа И. Торговцы солнцем. Экскурсия в палеозой. - Екатеринбург: Арго, 1997. С. 22-24. Корень зла //Халымбаджа И. Торговцы солнцем. Экскурсия в палеозой. - Екатеринбург: Арго, 1997. С. 31-33. Космическая угроза //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 41. Кристалл с вершины Тубуньера //Халымбаджа И. Торговцы солнцем. Экскурсия в палеозой. - Екатеринбург: Арго, 1997. С. 45-51. Крупицы знаний //Халымбаджа И. Торговцы солнцем. Экскурсия в палеозой. - Екатеринбург: Арго, 1997. С. 3-5. Лампа Аллы Диновой: Интурлегенда //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 38. Лекарство от страха //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 38-39. Мартышкин и очки //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 37. Медное колечко //Халымбаджа И. Вкус жизни. - Екатеринбург: Арго, 1994. С. 24-27. Металл в голосе //Халымбаджа И. Торговцы солнцем. Экскурсия в палеозой. - Екатеринбург: Арго, 1997. С. 30-31. Микроорганизмы //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 17-18. [с В.А. Алфутовым] Найти время //Халымбаджа И. Вкус жизни. - Екатеринбург: Арго, 1994. С. 3-4. ...Ненужное вычеркнуть! //Халымбаджа И. Торговцы солнцем. Экскурсия в палеозой. - Екатеринбург: Арго, 1997. С. 13-14. Никк на блаженной Фуле //Халымбаджа И. Вкус жизни. - Екатеринбург: Арго, 1994. С. 38-41. Однажды вечером //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 17. Операция "Янус" //Халымбаджа И. Торговцы солнцем. Экскурсия в палеозой. - Екатеринбург: Арго, 1997. С. 25-27. Оранжевая пилюля //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 41-42. Плакали ваши денежки... //Халымбаджа И. Вкус жизни. - Екатеринбург: Арго, 1994. С. 13-14. Потерянное время //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 10-13. Проблеск мысли //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 34-35. Пустяшное дело //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 18-19. Пятое измерение //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 20. Само собой... //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 42-44. Самобранка //Халымбаджа И. Вкус жизни. - Екатеринбург: Арго, 1994. С. 29-30. Сашенька //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 28-30. Сгореть со стыда //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 22-23. Сила воображения //Халымбаджа И. Торговцы солнцем. Экскурсия в палеозой. - Екатеринбург: Арго, 1997. С. 8-9. Синдром Бруснициной //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 30-31. Сквозь века //УС, 1977. № 8. С. 66. [Как И. Чебаненко] Сквозь века //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 20. Собирательный образ //Халымбаджа И. Торговцы солнцем. Экскурсия в палеозой. - Екатеринбург: Арго, 1997. С. 27-29. Сокровища Самруса Бедда //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 3-5. Стальные нервы //Халымбаджа И. Торговцы солнцем. Экскурсия в палеозой. - Екатеринбург: Арго, 1997. С. 33-35. Странное происшествие в Дэвидкуфе //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 6-7. Сырьевой придаток //Халымбаджа И. Вкус жизни. - Екатеринбург: Арго, 1994. С. 19-22. Текучесть кадров //Халымбаджа И. Вкус жизни. - Екатеринбург: Арго, 1994. С. 11-13. Тридцать капель на стакан ключевой воды //Халымбаджа И. Вкус жизни. - Екатеринбург: Арго, 1994. С. 34-36. Трын-Трава //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 20-22. Уйти в себя //Халымбаджа И. Торговцы солнцем. Экскурсия в палеозой. - Екатеринбург: Арго, 1997. С. 12-13. Февралик //Халымбаджа И. Торговцы солнцем. Экскурсия в палеозой. - Екатеринбург: Арго, 1997. С. 9-12. Феномен сочувствия /Илл. Е. Стерлиговой //УС, 1984. № 11. С. 61. [Как Игорь Чебаненко] Характер //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 39-40. Цивилизация ИККИ //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 28. Часы //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 15-17. Чистое озеро детства //Халымбаджа И. Сказка XXI века. - Екатеринбург: Ур. ГПИ, МП "Аргус", 1992. С. 31-34. Шапка //Халымбаджа И. Вкус жизни. - Екатеринбург: Арго, 1994. С. 37-38. Экскурсия в палеозой //Халымбаджа И. Торговцы солнцем. Экскурсия в палеозой. - Екатеринбург: Арго, 1997. С. 42-45. Эликсир концентрации //Халымбаджа И. Торговцы солнцем. Экскурсия в палеозой. - Екатеринбург: Арго, 1997. С. 52-55. Энергия невезения //Халымбаджа И. Вкус жизни. - Екатеринбург: Арго, 1994. С. 32-34. [С В.А. Алфутовым] Эффект Ягодкиной //Халымбаджа И. Торговцы солнцем. Экскурсия в палеозой. - Екатеринбург: Арго, 1997. С. 56-59. Яблочный джем //Халымбаджа И. Вкус жизни. - Екатеринбург: Арго, 1994. С. 4-5. [Критика] ...Взрыв 1945 года //Наука Урала (Свердловск), 1983. № 43 (153). С. [Заметки архивариуса] [Никольский В.Д.] [Библиографии] [С В. Бугровым] Довоенная советская фантастика: Материалы к биобиблиографии //Поиск-86. - Свердловск: СУКИ, 1986. С. 311-335. [С В. Бугровым] Фантастика в дореволюционной русской литературе: Опыт биобиблиографии //Поиск-83. - Свердловск: СУКИ, 1983. С. 328-352. top/к началу Лит.: [Пародии] [Библиографии] [Источники] [Русский] Е.Х. Халымбаджа, Игорь Георгиевич // Энциклопедия фантастики /Под ред. Вл. Гакова. - М.: ООО "Международный центр фантастики", 1997. CD-ROM (HTML). http://www.rusf.ru/strannik/biograf/nom_h.html
Игорь Георгиевич Халымбаджа (Россия, Екатеринбург, 1937 - 22.3.1999). Библиограф и историк НФ, редактор, писатель, критик, известнейший деятель фэн-движения. Лауреат премии "Странник"-1999 (за статью "Фантастический самиздат"). Игорь Халымбаджа родился в городе Котовске Тамбовской области. Окончил Казанский университет, по основной специальности геолог. Жил в Свердловске (Екатеринбурге), являлся одним из организаторов свердловских фестивалей фантастики "Аэлита". Долгие годы он руководил Свердловским КЛФ "Радиант", был членом многочисленных Советов (например, Всесоюзного Совета КЛФ) и жюри (например, жюри премии "Большой Зилант"). Являлся автором фантастических раcсказов, часть из которых опубликовал под псевдонимами Х.Алымов и Игорь Чебаненко. Игорь Георгиевич собрал крупнейшую коллекцию русскоязычных изданий фантастики. Долгое время он сотрудничал с журналом "Уральский Следопыт", вел там совместно с Виталием Бугровым раздел фантастики. Главный труд Игоря Халымбаджи - не изданная в полном объеме скрупулезнейшая библиография изданий отечественной фантастики начиная с XVIII века и до наших дней. Также использовал псевдонимы Х.Алымов и Игорь Чебаненко.
http://www.art.uralinfo.ru/LITERAT/BookClub/Club13/Bookclub_13_09.htm
(з 1998 р.), періодичні наукові збірники Питання сорабістики (його видає з 1999 р. кафедра слов’янської філології спільно з Сербським інститутом у Будишині/Бауцені, Німеччина), Літературознавчі зошити: Студії. Публікації. Рецензії. Бібліографія (видає Інститут літературознавчих студій з 2001 р.) і Львівська медієвістика (засновано 2007 р.), а 2008 р. успішно стартував загальноукраїнський науково- освітній журнал Міфологія і фольклор. Загалом за останнє десятиліття філологічний факультет видав більше 100 літературознавчих монографій і збірників. Особливо стрімкого розгону набрала серія УФ ШПП. Це видання стартувало двома збірниками матеріалів міжнародних конференцій, що були присвячені 140-річчю від дня народження Івана Франка і 150-річчю кафедри української словесності у Львівському університеті, а сьогодні вже вийшов дев’ятий за чергою випуск серії. 1 Далі назву цього видання подаємо скорочено – УФ ШПП. НЕПРОМИНАЛЬНА СПАДЩИНА Для вивчення літературознавчої класики, яка за колоніальних радянських часів перебувала під забороною, значну джерелознавчу вартість має хрестоматія Українська літературознавча думка в Галичині за 150 років за редакцією Любомира Сеника (2002) 2 . Відкривають це двотомне видання вступні статті Т. Салиги й М. Ільницького, а далі перед читачем розгортається експозиція призабутих студій Якова Головацького, Івана Вагилевича, Омеляна Огоновського, Олександра й Філарета Колессів, Кирила Студинського, Михайла Возняка, Михайла Рудницького, Теофіля Пачовського й багатьох інших дослідників, пов’язаних з Університетом фаховою своєю працею, або ж навчанням чи політичною боротьбою за нього (скажімо, участю в Українському таємному університеті у Львові). Гортаючи сторінки «Хрестоматії», приходиш до переконання, що історія рідної словесності у Львівському університеті за умов бездержавності була справді, за словами Т. Салиги, «гіркою і солодкою працею» (т. 1, с. 29), яку великі попередники гідно творили – в огні професійного натхнення і з почуттям громадянського обов’язку. Драматичним відгомоном недавнього кафедрального життя є Твори (упорядник Олександра Комаринець, Львів: Каменяр, 1999) незабутнього Теофіля Комаринця (1927–1991). Учений- патріот, котрому судилося працювати упродовж останніх десятиліть тоталітарної доби, зумів наперекір несприятливим обставинам прийти не лише до справжніх наукових відкриттів, а й згуртувати сучасників під прапором боротьби за незалежність. У стриманому, не раз вимушено лаконічному стилі, деколи вдаючись до прозорих перифраз, але завжди – і в глухі часи ідеологічного переслідування, й на світанку новітнього національного відродження – переконливо висловлювався він про важливі речі, які залишаються актуальними й для сучасної науки: про преромантичну місію перемиського гуртка (Йосип Левицький, Іван Могильницький, Йосип Лозинський та ін.), що функціонував напередодні появи «Руської Трійці» у 1820-х роках; про інтерпретацію Шевченкової поезії; про дискусійне питання жанрово-стильової повноти/неповноти письменства колоніальної доби: Українська література не повторює ні одну з європейських літератур, на неї не можна накласти ні одного готового кліше, але разом з тим вона не поступається жодній з них за багатством і оригінальністю художніх талантів, своєрідністю розвитку літературних напрямів і стилів 3 . SEMPER MAGISTER ...Його духа печаттю позначена Львівська літературознавча школа і, без перебільшення, сучасна українська філологія загалом. Учителем учителів називають з любов’ю Івана Овксентійовича Денисюка (1924–2009) його учні, яких тисячі по всій Україні й поза нею – викладачів середніх і вищих шкіл, науковців і педагогів, журналістів і редакторів. Уродженець благословенної Волині, фронтовик-інвалід Другої світової війни Іван Денисюк здобув вищу освіту у Львівському університеті імені Івана Франка, де захистив кандидатську (1956) і докторську (1986) дисертації. Історія його монографії Розвиток української малої прози ХІХ – поч. ХХ ст., яка вийшла другим, доповненим виданням (Львів: Академічний Експрес, 1999), промовисто засвідчує нелегкі умови для української науки в колоніальні часи. Цей, класичний сьогодні, твір української генології був готовий в машинописі ще 1970 р. Однак побачив він світ аж 1981 р. у скаліченому цензурою вигляді. Відтоді монографія отримала низку схвальних рецензій не лише в Україні, а й за кордоном (Білорусь, Росія, Чехія, США). Ця праця І. Денисюка розвинула Франкову концепцію української новелістики, піднісши її вивчення на сучасний методологічний рівень. Автор простежив механізми олітературення фольклорних жанрів, зміну жанрових парадигм малих прозових форм, еволюційні лінії поглибленого психологізму, майстерного використання натуралістичної деталі, експериментів зі способами викладу, близькими до “потоку свідомості” та «одностороннього діалогу» – «а це новаторство сягає вже у вік двадцятий з характерними для нього формами викладу у Дж. Джойса і А. Камю» 4 . Озброєність новітньою термінологією і проникливе відчуття художнього тексту перетворили його книжку на справжню поетикальну лабораторію, у якій кожен молодий дослідник може здобувати цінний досвід. Справжнім синтезом інтелектуальних «трудів і днів» професора Івана Денисюка стали його Літературознавчі та фольклористичні праці у 3 томах, 4 книгах (2005). Вдячні учні зібрали тут 2 У бібліографічному описі книжок, що вийшли у Видавничому центрі ЛНУ імені Івана Франка, вказуємо лише рік, не зазначаючи назви міста і видавництва. 3 Комаринець Т. Твори. – Львів, 1999. – С. 290. 4 Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ – поч. ХХ ст. – Львів, 1999. – С. 96–97. студії свого професора, які друкувалися впродовж півстоліття українською, білоруською, російською, польською мовами. Ця збірка демонструє універсальність наукових зацікавлень і широкий діапазон дослідницьких жанрів класика сучасної філології. Теоретичні праці, присвячені генологічним і наратологічним питанням новелістики й повістярства, фольклорної етноестетики і франкознавства, сусідують із розвідками про стильову еволюцію національного письменства, розлогими портретами і мініатюрними «медальйонами» митців, проблемними й оглядовими статтями, колоритними спогадами, рецензіями, краєзнавчими працями, публікаціями історико-літературних та фольклорних матеріалів. Іван Овксентійович був невтомним експериментатором, жагучим науковцем-детективом, який розшукав сліди амазонок на Волині, розвідав секрети гуцульських і волинських ворожок, систематично прочісував архіви і сільські обійстя у надії видобути загублені й заховані літературні скарби. Коли читаєш розшукані листи американки Етель-Ліліан Войнич і поляка Владислава Реймонта до Михайла Павлика, публікації матеріалів з архіву О. Олеся, невідому брошуру Лесі Українки «Оцінка «Нарису програми української партії соціалістичної» чи віднайдений щоденник того самогубця з передмови І. Франка до «Зів’ялого листя», якого досі вважали фіктивним, то беззастережно довіряєш дослідникові, котрий володів магічною здатністю перетворювати давні легенди і неймовірні гіпотези в золото наукових фактів. І. Денисюк не лише проникливо читав літературні твори, а й чудово оповідав про читацькі свої пригоди. Дослідницька стилістика його «чотирикнижжя» нагадує барвистий квітник, а не запилюжений гербарій. Академічний виклад він пожвавлював витонченими есеїстичними елементами, виразними суб’єктивними смаковими штрихами, не раз розглядаючи свій предмет крізь призму гумору. Як мемуарист він володів незвичайно чіпкою і щедрою на подробиці «пам’яттю серця», котра транслює з минувшини в сучасність у надзвичайно читабельній формі напівреальний – напівлегендарний образ минувшини, дорогі постаті своїх учителів – мудрих диваків і добрих «характерників», незабутні пейзажі Гуцульщини і Волині, Львова і Чернігова, комічні життєві ситуації і літературні курйози. Навіть партійні ортодокси, від яких свого часу стільки натерпівся автор, зображені незлостиво, примруженим оком, бо ж минулися ті смішні нездари – «як роса на сонці»... Провідною зорею, яка вела видатного вченого більше півстоліття, можна вважати його слова, що їх цитує Микола Легкий у своїй передмові до чотирикнижжя: Навіть найбільш розвинуті літератури світу не мають таких індивідуальностей і таких проблем, як література наша. Не якоюсь обмеженою у своїх технічних можливостях дримбою було українське письменство, а інструментом багатострунним і віртуозним5 . У ДІАЛОЗІ ПОКОЛІНЬ Сучасну історію університетської словесності Львова творять дослідники різних генерацій – від аспірантів і до поважних корифеїв національної науки Андрія Скоця, Володимира Моторного, Любомира Сеника та їхніх молодших колег, як-от шістдесятник Микола Ільницький чи сімдесятник Тарас Салига... За останні роки вийшло друком кілька підсумкових збірників знаних учених-філологів. Видання свого колеги проф. Андрія Скоця Шевченкознавчі студії: Декалог (2006) І. Денисюк рекомендував читачам як взірець аналітично довершеної й емоційно бентежної інтерпретації, яка перетворює кожну фахову статтю цього дослідницького «декалога» (у книжці зібрано десять розвідок) у своєрідну «літературознавчу поему». Поєднавши з пізнавальною метою естетичні і дидактичні цілі – привернути увагу до «секретів поетичної творчості» Кобзаря і з’ясувати механізми того сильного враження, що його справляють Шевченкові тексти, – автор здійснив майстерний аналіз поем «Катерина», «Наймичка», «Сон», висвітливши такі аспекти Шевченкової поетики, як риторика умовчань у «Кобзарі», семантика образів кобзаря, поетичного слова, волі, Дніпра, астральної іконіки тощо. Збірник вибраних праць відомого вченого-славіста Володимира Моторного У світі слов’янських літератур: Студії, розвідки, огляди (2004) запрошує читача до подорожі розлогими слов’янськими контекстами українського письменства ХІХ – ХХ ст. Автор з’ясовує окремі питання української сорабістики, богемістики й інших славістичних галузей (як-от образ України у творчості Ф.Л. Челаковського, К.Я. Ербена, Й. Фріча; І. Франко як дослідник і перекладач К. Гавлічека-Боровського; творчість А. Міцкевича і К. Чапека в Україні), пильно колекціонуючи й концептуально витлумачуючи маловідомі факти різноаспектного зацікавлення Україною в інших слов’янських літературах. Для сучасної компаративістики такий підхід є показовим, бо 5 Легкий М. Обрії літературознавчих студій // Денисюк І. Літературознавчі та фольклористичні праці: У 3-х томах. – Львів: Піраміда, 2005. – Т. 1. – Кн. 1. – С. 3. засвідчує не однобічний вплив сусідніх літератур на українську, як то переважно подавалося раніше, а наявність обопільно зацікавлених діалогічних взаємин, «зустрічних течій» (О. Веселовський), цікавих типологічних перегуків і спільної інтертекстуальної мережі у загальнослов’янському культурному світі. Книжка Миколи Ільницького У фокусі віддзеркалень: Статті. Портрети. Спогади (2005) зібрала критичні праці, що друкувалися впродовж чотирьох десятиліть, доповнивши наші уявлення про яскраву творчу індивідуальність відомого критика і збагативши влучними штрихами й цілісними концепціями широку панораму українського красного письменства і літературної теорії другої половини віку минулого і перших років віку теперішнього. Й ось щойно вийшов об’ємистий (загальним обсягом близько двох з половиною тисяч сторінок) підсумковий тритомний збірник М. Ільницького На перехрестях віку (Київ: ВД «Києво- Могилянська академія», 2008–2009) з передмовою Івана Дзюби, в якій окреслено виднокола наукових зацікавлень критика і неповторний стиль інтерпретаційної його діяльності. Увійшли до збірника дебютні, досі не перевидані і тому раритетні в сьогоднішніх бібліотеках книжки «Барви і тони поетичного слова» (1967), «Таємниці музи» (1971), а також численні проблемні статті різних років, галерея літературних портретів Василя Щурата, Михайла Яцкова, Юліана Опільського, Богдана Ігоря Антонича, Святослава Гординського, Ліни Костенко, Богдана Рубчака, Марка Павлишина й багатьох інших митців і дослідників минулого століття, компаративні студії («Весілля» Станіслава Виспянського – «Сон української ночі» Василя Пачовського; цикл «Бронзові м’язи» Богдана Ігоря Антонича – збірка «Laur olimpijski» Казимєжа Вєжинського; творчі взаємини Гуго фон Гофмансталя й Івана Крушельницького). Як історіограф, критик малює нелегку долю модерного письменства, коли в умовах бездержавності точилися баталії не лише за зміст і форму поезії, а й за виживання нації: Дилема між Сціллою громадянськості і Харібдою незаангажованості як своєрідного еталону виміру справжності мистецтва, його вартості й доцільності супроводжує історію української поезії протягом усього ХХ століття, і вона поставала перед кожним, хто подавався в поетичне плавання 6 . У своїх оцінках автор послідовно дотримується естетичних засад пошанування свободи творчої індивідуальності, визнання її прав на обрання власного шляху. Досконало володіючи різноманітними стильовими нюансами критичного мовлення, критик-естет вміє й читача налаштувати на допитливий діалог із поетичними текстами, захопити його методикою уважного вчитування і проникливого споглядання унікальних мистецьких феноменів. У книжці Тараса Салиги Відлитий у строфи час (Львів: Місіонер, 2001) зібрано рецензії, огляди, фейлетони, друковані в часописах упродовж двох останніх десятиліть радянської епохи – від брежнєвських часів до ґорбачовської перебудови. Збірка концептуально задумана як підсумок складного, але надзвичайно плідного попереднього шляху впливового критика-сімдесятника. Читаючи її, переконуєшся, що закарбованим на сторінках цієї книжки нелегким творчим шляхом, прокладеним крізь хащі колоніального тоталітаризму аж до моменту остаточного його краху, має гордитися не лише ювіляр, а й громадськість. Адже тексти, передруковані тут без жодних виправлень як документи тодішньої доби, не лише зберегли свою читабельність, а й сприймаються як вагоме історичне свідоцтво високого рівня самосвідомості і фаховості якщо не всієї української критики, то принаймні передових її загонів у найважчі періоди національної історії. Згадаймо ще одне підсумкове видання – семисотсторінковий том «Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури» (2006), виданий до 80-річчя видатного вченого, завідувача кафедри сходознавства проф. Ярослава Дашкевича – містить близько шести десятка портретів різноманітних небуденних особистостей – від короля Данила й до Омеляна Пріцака, яких об’єднує те, що впродовж останнього тисячоліття вони жертовно творили українську історію шаблею й пером. УЖИНОК З ПОЛЯ ФОЛЬКЛОРИСТИКИ Ще з часів Якова Головацького українська філологія утвердилися в переконанні, що усна народна творчість – це живлюще джерело письменства і національної культури загалом. Продовжуючи традиції «Руської Трійці» і свого патрона, сучасна кафедра української фольклористики імені Філарета Колесси гордиться чималим фондом фольклорних записів: постійно поповнює цей архів у щорічних польових експедиціях, створює електронний його варіант, вивчає і публікує уснопоетичні тексти. 6 Ільницький М. На перехрестях віку. – Кн. ІІІ. – Львів, 2009. – С. 773. Так, збірка І. Денисюка Пісні з-над берегів Турського озера (Луцьк: Надстир’я, 2004) містить запис весільного обряду села Тур, а також пісень і балад із фольклорного репертуару с. Заліси на Західному Поліссі. У вступній студії й коментарях автор із глибоким знанням культурно- історичних особливостей досліджуваного ареалу висвітлив поліський варіант національного весілля, простежив динамічні явища в уснопоетичній традиції на сучасному етапі, витлумачив наявні в пісенних текстах тіні забутих божеств із міфологічного пантеону (Тур, Красная Пані), згадки про «військо дівоцькеє» – поліських амазонок, сліди ритуальної писемності й інші унікальні релікти. Низку видань учений присвятив історико-краєзнавчій проблематиці улюбленої своєї Волині, як-от Ратнівщина (Луцьк: Надстир’я, 1998), Дворянське гніздо Косачів (співавтор Тамара Скрипка. – Львів: Місіонер, 1999), Ратнівська земля (співавтор Володимир Денисюк. – Луцьк: Надстир’я, 2003) З-поміж інших цінних публікацій варто назвати Фольклорні матеріали з отчого краю (зібрали Василь Сокіл та Ганна Сокіл; Львів: Інститут народознавства НАН України, 1998), Хрестинні пісні (зібрала й упорядкувала Ганна Сокіл; 2007), а також друковані у «Віснику Львівського університету» тексти традиційного весілля Берестейщини (записав І. Денисюк, вип. 27), духовних пісень Бойківщини (записала Олена Сироїд; вип. 31), різноманітні фольклорні матеріали з нотатників Ярослава Гарасима, Володимира Галайчука, Ігоря Гунчика й інших науковців. З монографічних видань привертає увагу студія Галини Василькевич Юріївська народнопоетична творчість: проблема семантики і жанрової специфіки (2007), яка розглядає генеалогію образотворення святоюріївського обрядово-пісенного циклу, функціональне його місце в жанровій системі календарно-річних дійств, естетику й філософську ідею свята й літературну рецепцію фольклорного образу Юрія, зокрема, мотиви змієборства, одруження дівчини зі змієм тощо. Відомий дослідник Михайло Чорнопиский, котрий давно й плідно вивчає жанр політичної пісні, опублікував книжку Фольклорна політична сатира 20-х років ХХ століття (2001) і перевидав зі вступною статтею й коментарями класичну працю М. Драгоманова Нові українські пісні про громадянські справи (1764–1880) (Львів: Літопис, 2006). Цю ж драгоманівську традицію культурно-історичного вивчення політичних аспектів уснопоетичного слова на багатющому матеріалі блискуче продовжує щойно видана під егідою Інституту народознавства НАН України та ЛНУ імені Івана Франка унікальна монографія Двадцяте століття в українському фольклорі (Львів: Ін-т народознавства НАН України, 2010) Романа Кирчіва, присвячену живим і хвилюючим уснопоетичним документам національної пам’яті – своєрідній «усній історії» українського народу. Тут, зокрема, йдеться про увіковічення в народній пісні героїки визвольних змагань Січового стрілецтва та Української Повстанської Армії, трагедії Голодомору й Другої світової війни, про висвітлення в комічному ракурсі крізь призму політичного анекдота реалій фашистського і комуністичного окупаційних режимів та інших важливих для всієї нашої нації подій століття, що вже минуло. Занедбану за радянських часів історіографію української фольклористики досліджує Ярослав Гарасим. У своїх розвідках Культурно-історична школа в українській фольклористиці (1999), Нариси до історії української фольклористики (Київ: Знання, 2009), Національна самобутність естетики українського пісенного фольклору (Львів: НВФ «Українські технології», 2010) він не лише переосмислив досвід Івана Франка, Володимира Перетца, Леоніда Білецького й інших літературознавців, а й виробив власну систему типологічних критеріїв, котра дала йому змогу відстоювати власні, можливо, подекуди дискусійні, але завжди арґументовані погляди. Скажімо, початки культурно-історичної школи, які ми звикли виводити з другої половини ХІХ ст., Я. Гарасим пов’язав із діяльністю Михайла Максимовича, визначивши його передмову до «Українських пісень» (1827) маніфестом, що сформулював фундаментальні для цієї школи принципи історизму, національної самобутності, художньої специфіки фольклору і живодайного зв’язку з ним новочасної літератури. Так само доказово науковець розвіює уявлення про начебто надмірний соціологізм культурно-історичної школи, відвойовує методологічний простір для неї у компаративістичної школи, розмірковує над романтичним (Осип Бодянський, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров) і позитивістичним (Михайло Драгоманов, Іван Франко, Михайло Грушевський) еволюційними етапами, твердить про синтез у методологічних її рамках постулатів міфологічної, історико-порівняльної, антропологічної шкіл. Обширна за обсягом і проблематикою розвідка Василя Івашкова Художня, літературознавча і фольклористична парадигма ранньої творчости Пантелеймона Куліша (Львів, 2009) присвячена становленню Кулішевої естетики, яке відбувалося на ґрунті романтичного захоплення і пильного вивчення уснопоетичної традиції. Тут докладно висвітлено творчу історію фольклорної збірки П. Куліша «Украинские народные предания», окремі аспекти теми змалювання рідного Кулішеві Вороніжа в його ранній творчості та чимало інших важливих питань, які досі залишалися нез’ясованими в нашій науці. Діяльності видатного етнолога, фольклориста, одного із засновників сучасної етномузикології присвячено дві монографії доцентів кафедри фольклористики, що побачили світ майже одночасно: книжку Ганни Сокіл Осип Роздольський. Життя і діяльність (2000), яку опубліковано в нашому університеті, й розвідку Ірини Довгалюк Осип Роздольський. Музично-етнографічний доробок (Львів: ТеРус, 2000), видану під грифом Львівської державної музичної академії ім. М. Лисенка. Збірник наукових праць Родина Колессів у духовному та культурному житті України кінця XIX – XX століття (упорядники Андрій Вовчак, Ірина Довгалюк, 2005), що вийшов як п’ятий випуск УФ ШПП, висвітлив багатющий, надзвичайно різнобічний культурний доробок знаної елітної української родини Колессів, з якої вийшли видатні філологи, митці, етномузикологи. А шостий випуск цієї ж серії Нудьга Григорій. У колі світової культури (упорядкування Руслана Марківа, післямова Лесі Гарасим, 2006) присвячено спадщині видатного українського фольклориста, глибоко ерудованого дослідника європейського масштабу, якого радянський режим піддавав репресіям і продовжував чинити перешкоди навіть після реабілітації. У збірнику вперше опубліковано недруковану працю Г. Нудьги «У колі світової літератури», а також скорочений виклад ґрунтовної його студії «Українська дума і пісня у світі», що було повністю видрукувана вже по смерті вченого, в 1997–1998 роках. Розвідки Г. Нудьги прикметні використанням величезного фактичного матеріалу, що дозволило майже зримо представити українську духовну культуру у рецепції інших національних культур. Безумовно, це видання, як і словник-довідник Українська фольклористика (укладання і загальна редакція Михайла Чорнопиского; Тернопіль: Підручника і посібники, 2008), стане добрим посібником для студентів і фахівців. ПРОБЛЕМИ МЕДІЄВІСТИКИ Принципова настанова на зіставлення, а не протиставлення дає змогу виявити не лише “епістемологічні розриви”, тобто, за М. Фуко, відчуження між минувшиною й сучасністю, а й спадкоємні еволюційні лінії, інтелектуальний перегук між епохами, синтез традицій як основу літературного розвитку на кожному еволюційному етапі й тим самим усунути амнезійне відчуття провалів у тисячолітній історії нашого письменства. Методологічні засади діалогічного прозирання в образний світ минулих епох обґрунтувала Богдана Криса в монографії Пересотворення світу: Українська поезія ХVІІ – ХVІІІ століть (Львів: Свічадо, 1997). Дослідниця спростувала поширене уявлення, що змінюється лише сучасна література, а класика залишається незмінною: з часів І. Франка й М. Возняка непомірно збільшився корпус поетичних пам’яток доби першого національного відродження, трансформувався поетичний канон (скажімо, раніше національною не визнавалася іншомовна, зокрема латиномовна, поезія українського Ренесансу), постійно вдосконалюються дослідні методики, що викликає потребу реінтерпретації. Поетичну риторику Кирила-Транквіліона Ставровецького, гру поетичних форм у поезії Івана Величковського і філософську лірику Григорія Сковороди висвітлено у книжці Богдани Криси як етапні барокові явища, що вражають оригінальним баченням часу й простору, різноманіттям літературних форм і розвинутою естетичною свідомістю, яка шанує поезію як «перло многоцінноє»: Найпотужнішим джерелом експресії є саме слово, пробуджений дар мови, що підпорядковується ритмам світовідчуття і світорозуміння 7 . Герменевтично-рецептивна настанова на прочитання літературного Середньовіччя (звісно, щоразу по-іншому реалізована) помітна й у Студіях над «Словом о полку Ігоревім» (Львів, 1999) Ірини Калинець, у перекладі Слова о поході Ігоревім (Львів: Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, 1999), що його здійснив Павло Салевич – переконаний прихильник галицької версії походження цієї давньоукраїнської пам’ятки, й у ще одному цінному виданні цього ж дослідника – Іларіон Київський. Слово о Законі і Благодаті (Львів: Спадщина предків, 2010), яке містить переклад сучасною мовою і наукову інтерпретацію середньовічного тексту. Так само в монографії Поетика Галицько-Волинського літопису (2005) Назар Федорак, відмовившись од позитивістичної традиції розглядати літописний текст виключно з генетичного погляду – як історіографічне джерело, звернувся до вивчення поетики середньовічної пам’ятки, зокрема жанрових її рис, часопростору й образу людини, сюжетобудови, орнаментального стилю і наративних способів викладу в зіставленні з поетикою міфу й легенди, ірландських скел та ісландських саг. Аналітичну свою парадигму дослідник побудував на категоріальній тріаді «історичний факт», «авторська історія» та «історична подія» (тобто текстуальна інтерпретація історичного факту). Йдучи слідами структуралістів і семіотиків, автор схематизував морфологію літописних оповідань, виробивши 7 Криса Б. Пересотворення світу: Українська поезія ХVІІ – ХVІІІ століть. – Львів, 1997. – С. 201. наочні моделі і формули, які дали змогу виявити сутнісні прикмети літописної нарації на тлі світоглядної концепції Середньовіччя. А в першому випуску серійного збірника наукових праць «Львівська медієвістика», який присвячено темі Дмитро Туптало у світі українського бароко (Львів: Артос-Апріорі, 2007), архієпископ о. Ігор (Юрій Ісіченко), Петро Білоус, Валентина Соболь та інші вчені досліджують життєвий і творчий шлях автора «Четій-Міней», його поетичні і прозові тексти як вияв єдності барокової культури. ГОРИЗОНТИ ФРАНКОЗНАВСТВА У порадянську епоху дослідники отримали змогу вивчати біографію і спадщину І. Франка на несфальшованій документальній основі й у адекватних історико-культурних контекстах. Львівський університет вже видав 8 книг десятитомної біографічної праці Іван Франко (2000– 2008), яка належить перу Романа Горака та Ярослава Гнатіва. Ця грандіозна життєписна серія має скрупульозний і вичерпний характер: опрацювавши рідкісні періодичні й архівні матеріали, автори відтворюють день за днем, місяць за місяцем достовірну біографію видатної постаті на широкому літературному, політичному, культурному тлі. Ретроспективний характер має антологія франкознавства міжвоєнного періоду Іван Франко у критиці: західноукраїнська рецепція 20-30-х років ХХ ст. (упорядник і автор вступного слова Микола Ільницький, 2010). Інші дослідження поглиблено обстежують окремі аспекти творчої біографії. Так, Лариса Бондар у студії Три любовні історії Івана Франка (Дрогобич, 2007) з’ясовує стосунки митця із жінками, які надихнули його до написання низки поетичних творів. У монографіях Іван Франко в літературно-естетичних концепціях його часу (Львів: Каменяр, 1999) Михайла Гнатюка й Іван Франко та Омелян Огоновський: мовчання і діалог (Львів: Світ, 2000) Володимира Микитюка йдеться про особисті, творчі і наукові зв’язки І. Франка з тими сучасниками, які донедавна перебували під ідеологічними заборонами. Останній період біографії «українського Мойсея», сповнений драматичних подій в особистому його житті і житті всього народу, висвітлила Ярослава Мельник на основі досі невідомих матеріалів у своїх дослідженнях З останнього десятиліття Івана Франка (Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1999) та «І остатня часть дороги…» І. Франко: 1908–1916 (Дрогобич: Коло, 2006). До підсумкових франкознавчих видань, окрім уже згаданого «чотирикнижжя» І. Денисюка належить монографія Андрія Скоця Поеми Івана Франка (2002), у якій продемонстровано віртуозні зразки аналітико-синтетичної інтерпретації. Традиції І. Денисюка та А. Скоця – дослідників, котрі свого часу започаткували вивчення поетики І. Франка на новітніх літературознавчих засадах, продовжують їхні учні. Скажімо, Тарас Пастух у монографії Романи Івана Франка (1998) спроектував велику прозу українського митця на теоретичну площину сучасних жанрових концепцій, а Микола Легкий у книжці Форми художнього викладу в малій прозі Івана Франка (Львів: Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, 1999) проаналізував третьоособову, уснооповідну, епістолярну та інші форми нарації, різновиди суб’єктів викладу, композиційні функції «кута зору» в оповіданнях письменника. Притім сучасні франкознавці вдаються до найрізноманітніших методик. Наприклад, у дослідженні Поетичне мислення Івана Франка (2003) Т. Пастух осучаснив ті принципи асоціативної поетики, психологічного аналізу ролі свідомого й підсвідомого у творчому процесі, вивчення міжмистецьких зв’язків поезії, що їх свого часу виклав І. Франко у відомій своїй студії «Із секретів поетичної творчості» (1898–1899). Психо-філософські засади герменевтичного дослідження розвиває Богдан Тихолоз у студіях Ерос versus Танатос (філософський код “Зів’ялого листя”) (Львів: Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, 2004) та Психодрама Івана Франка в дзеркалі рефлексійної поезії: Студії (2005). Валерій Корнійчук у ґрунтовній монографії Ліричний універсум Івана Франка: горизонти поетики (2004) опрацював свій предмет в еволюційному, генологічному, образному й ритміко- інтонаційному аспектах, докладно аналізуючи структуру поетичних книжок, циклів і окремих творів, а в найновішій своїй книжці „Мов оргáни в величному храмі...” Контексти й інтертексти Івана Франка (2007), що має компаративний характер, звернувся до вивчення аналогій, паралелей та перегуків Франкової творчості зі світовою літературою (Олександр Пушкін, Юліуш Словацький, Ян Каспрович). А монографія Володимира Працьовитого Національна самобутність драматургії Івана Франка (2006) розглядає питання характеру з погляду етнопсихології. І. Франко-реаліст успадкував од романтизму, з яким вів критичні баталії, ідеалістичний спосіб сприймання світу і мистецтва, про що йдеться в дослідженні Ростислава Чопика Ecce Homo: добра звістка від Івана Франка (Львів: Львівське відділення Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, 2002). Це (нео)романтичне світо- і текстовідчуття, очевидно, допомогло українському митцеві перебудуватися в добу Модерну й бути суголосним для молодших сучасників. Подібно й Роман Голод у монографії Іван Франко та літературні напрями кінця ХІХ – початку ХХ ст. (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2005) доводить провідну свою тезу про синтетизм та універсалізм Франкової творчості, аналітично простежуючи поєднання в ній традицій романтизму з первнями реалізму й натуралізму, з яскравими ознаками імпресіоністичної манери, із символічною образністю й елементами експресіонізму, і навіть ставить дискусійне питання про можливість прочитання І. Франка крізь сюрреалістичну призму на основі помічених у його творах елементів поетики сновидінь, потоку свідомості, фраґментарності, асоціативності та інтуїтивізму образотворення – ознак, які стали визначальними для відомої модерністичної течії міжвоєнного двадцятиліття і наступного етапу. За останні роки появилося друком кілька видань, присвячених збірці І. Франка «Зів’яле листя» (1896), що стала етапною для раннього українського модерну. Окрім уже згаданої розвідки Б. Тихолоза, вийшли праця Л. Сеника Студії ліричної драми Івана Франка «Зів’яле листя» (2007) та антологія Іван Франко. “Зів’яле листя”: тексти, матеріали, дослідження (7-й вип. УФ ШПП, 2007), у якій укладач П. Салевич опублікував текст Франкової збірки і хронологічно впорядковані критичні відгуки на неї, продемонструвавши небувалий «конфлікт інтерпретацій» навколо небуденного поетичного твору. Увагу науковців привернуло перевидання ґрунтовних Франкових п’ятитомних корпусів Апокрифи і легенди з українських рукописів (упорядник Ярослава Мельник, 2006) і Галицько- руські народні приповідки (наук. редактор С. Пилипчук, 2006–2007) в супроводі своєрідних передмов до них – монографій Іван Франко і biblia apocripha (Львів: Український католицький університет, 2006) Ярослави Мельник та Галицько-руські народні приповідки: Пареміологічно- пареміографічна концепція Івана Франка (2008) Святослава Пилипчука, у яких ретельно вивчено теоретичні засади і практичні методи Франка-апокрифолога й фольклориста. Над вивченням багатогранної творчої спадщини патрона нашого університету працюють не лише літературознавці, а й лінгвісти, історики, філософи, економісти, політологи, представники інших гуманітарних галузей. Стилістичним, лексикографічним, комунікативним аспектам Франкових текстів присвячено монографії Мовний світ Івана Франка (2006) Олександри Сербенської, Мова прози Івана Франка (2006) Івана Ціхоцького, колективний збірник Стежками Франкового тексту (2007) за науковою редакцією проф. Флорія Бацевича та інші мовознавчі праці. Широкий інтердисциплінарний характер мав нещодавній Міжнародний науковий конґрес, присвячений 150-річчю від дня народження Івана Франка (вересень–жовтень 2006), матеріали якого опубліковано в монументальному двотомнику під назвою Іван Франко: дух, наука, думка, воля загальним обсягом близько двох з половиною тисяч сторінок (Львів, 2008–2010). ІСТОРІОГРАФІЯ КЛАСИКИ І МОДЕРНУ У сучасному літературознавстві співіснують різноспрямовані підходи – як дисциплінарні (вузькоспеціалізоване дослідження), так і міждисциплінарні (відцентрові тенденції широкопрофільної співпраці з іншими галузями) й а(поза)дисциплінарні (децентровані критичні манери, що виходять за строгі рамки академічного стилю й розгортаються в довільній формі з різнорідних елементів за принципом бриколажу). Завзятим супротивником дисциплінарних обмежень зарекомендував себе Ростислав Чопик – у книжці Переступний вік: Українське письменство на зламі ХІХ–ХХ ст., що вийшла під грифом Львівського відділення Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка (Львів; Івано-Франківськ: Лілея- НВ, 1998), він запропонував неповторний імпульсивний стиль цілісного прочитання тексту, чи, краще сказати, енергійного духового проникнення у світ митця. Поєднуючи елементи імпресіоністики і розкутого критичного мовлення, переплітаючи цитати з фрагментами безпосередніх вражень і влучних спостережень, досвідчений постмодерний есеїст творить вражаючий ефект діалогу з літературним явищем, майстерно навіюючи читачеві чар, що його випромінюють побляклі від часу й від того ще привабливіші шедеври українського Модерну – твори Івана Франка і митців «Покутської трійці», Михайла Коцюбинського і Володимира Винниченка, Лесі Українки й Ольги Кобилянської. Характерною прикметою багатьох сучасних досліджень є екскурси за рамки поетики у сферу культуральних студій. Скажімо, поєднання поетикального, етичного та ідеологічного підходів спостерігаємо у книжці молодого дослідника Богдана Пастуха Ранні романи Володимира Винниченка (Львів: ПАІС, 2009). Розмаїття міждисциплінарних контекстів, влучно дібраний арсенал аналітичних інструментів притаманні монографії Андрія Печарського Поетика творчості Осипа Турянського (2003). До знаменитого шедевру українського експресіонізму дослідник застосував «археологічний» принцип аналізу на рівнях поетичної графіки й фоніки, ритміки й синтаксису, жанрово-композиційної форми й ідейної символіки, дошукуючись секретів суґестивної техніки, що ламає мовні норми задля виразу «невимовного» – особистісного переживання світової трагедії: У «Книзі Болю» авторове самовираження сягнуло передусім тих меж свідомості, поза якими слова зникають і стають рівноцінними мовчанню 8 . Таким чином, науковець трактує образи ліричного роману О. Турянського як «фіґури» несвідомого, проектуючи їх крізь призму психоаналітики й етнопсихології на малярське, театральне й кінематографічне тло європейського експресіонізму. Книжка Орисі Легкої Життя – це любов (Еротичний роман у віршах Наталі Лівицької-Холодної) (Львів: Простір М, 2007) приваблює майстерним розглядом любовної лірики в широкому літературному інтертексті, вдумливою спробою розмежувати поняття еротики і порнографії, сміливим переосмисленням поняття роману (тут відновлено одне з етимологічних значень цього слова, що вказує на любовні стосунки закоханих). Авторка вповні використала можливості поетикального розбору, біографічного методу й елементи психоаналізу, надаючи перевагу герменевтичному підходу: Дослідження проблеми еротизму спонукає зануритися в середовище проблем філософського ґатунку: любові, смерті, самотності 9 . Притім О. Легка оприлюднила цінні архівні матеріали: листування письменниці з Леонілою Міщенко й авторкою монографії, а також неопубліковані поетичні твори Наталі Лівицької- Холодної. Мультидисциплінарний характер мають публікації серії УФ ШПП: не лише літературознавці, а й лінгвісти, історики, культурологи висвітлюють такі знакові у нашій новітній історії та культурі явища, як Олександр і Філарет Колесси, Гавриїл Костельник, Юрій Липа, Григорій Нудьга. У кожному випуску цього серійного видання читач знайде рідкісні речі. Скажімо, восьмий випуск Гавриїл Костельник на тлі доби: пошук істини (Львів–Ужгород: Ґражда, 2007) публікує праці українських, сербських, словацьких, угорських дослідників, вимальовуючи образ обдарованої людини, котра зробила неоціненний внесок в культуру бачванських русинів та української нації загалом, а в умовах більшовицького нищення намагалася рятувати рідну Церкву способами і засобами, яких не сприйняли одновірці і співвітчизники, розцінивши цей його крок як непрощенний історичний гріх. У чому упорядники й автори збірника вбачають унікальність інтелектуала з Руського Керестура? Збірник відкриває вступна стаття, у якій сербський учений Юлиян Тамаш, вдавшись до ремінісценції з поезії самого митця, образно назвав його осліпленим солов’єм, що настирливо шукав утрачені орієнтири в лабіринтах ХХ віку. Під знаком цієї промовистої метафори читач сприймає наступні студії Любомира Сеника, Ярослава Гарасима, Галини Крук, Назара Федорака, Меланиї Боянович, Наталії Ребрик, Мар’яни Комариці, які висвітлюють еволюцію образної системи поетичних і прозових, філософських і літературно- критичних творів, писаних українською, руською і хорватською мовами. У лінгвістичній рубриці збірника йдеться про реформаторську діяльність видатного фундатора літературної мови бачвансько-сримських русинів – українців, що в середині ХVІІІ ст. примандрували із Закарпаття в Панонію, де зберегли і розвинули свою віру, звичаї та національну свідомість. Окремі розділи присвячено історіографічним і філософським поглядам Г. Костельника, його концептуальним уявленням про місце української церкви між Римом, Константинополем і Москвою (праці Олега Гірника, Ярослава Дашкевича, Наталії Мадей, Михайла Мушинки, Олега Петрука та ін.). У збірнику передруковано або ж уперше опубліковано інтерв’ю, відгуки, спогади про Г. Костельника, досі невідомі його праці (як-от розвідку з царини християнської філософії «Світ як вічна школа»), які дають змогу не звинувачувати чи виправдовувати, а насамперед зрозуміти відчайдушний вчинок небуденного мислителя-патріота, котрий пожертвував родинним і особистим життям (як випливає з матеріалів збірника, загибель молодшого сина і його самого були політичними вбивствами Москви), взявши на себе історичну вину за сумнозвісний неканонічний собор у Львові 1946 р., проведений під тиском і контролем НКВД, на якому було проголошено ліквідацію Української греко-католицької церкви і приєднання її до Російського патріархату. ЛІТЕРАТУРА УКРАЇНСЬКОГО ОПОРУ З ПОСТКОЛОНІАЛЬНОГО ПОГЛЯДУ Львівські вчені стали піонерами в осмисленні українського антирежимного письменства у контексті літератури Опору європейських країн. Їхні праці дають читачеві ширше уявлення про 8 Печарський А. Поетика творчості Осипа Турянського. – Львів, 2003. – С. 34. 9 Легка О. Життя – це любов (Еротичний роман у віршах Наталі Лівицької-Холодної). – Львів, 2007. – С. 17. той пласт вільнолюбної антибільшовицької та антифашистської літератури, який творився в бункерах і в’язницях поетами-професіоналами (Олена Теліга, Олег Ольжич, Юрій Липа) і в значно грандіозніших масштабах поетами-аматорами – недавніми студентами чи школярами, які заради свободи пішли на смерть зі зброєю в руках і словом на вустах. Де початки цього яскравого явища, які його джерела? Як любов до “милої Франції” струменіє від середньовічної “Пісні про Роланда” і до поезії французького опору (Ануй, Елюар, Араґон), так і визвольні ідеї наснажують українську літературу від “Слова о полку Ігоревім”, козацьких та гайдамацьких пісень і до стрілецької, “вісниківської”, повстанської, шістдесятницької поезії. Праці першопроходця цієї важливої теми – Тараса Салиги – простежують стрілецькі витоки упівської поезії, у статтях Миколи Крупача на основі архівних матеріалів відтворено становлення її вісниківської течії, а в монографії Любомира Сеника Роман опору. Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності (Львів: Академічний Експрес, 2002) висвітлено літературу інтелектуального резистансу в підрадянській Україні. На матеріалі романістики Миколи Хвильового, Валер’яна Підмогильного, Юрія Яновського й багатьох їхніх сучасників дослідник поставив екзистенційні питання літературної творчості в умовах цензури й самоцензури у тоталітарному суспільстві, етичні проблеми творчого опору й ідеологічного колабораціонізму, простежив еволюцію жанру, його диференціацію на численні жанрові різновиди і стильові модифікації крізь призму естетичних смаків митців, їхніх симпатій до тих чи тих літературних традицій, течій та ідеологем. Літературознавчі студії, критичні есе й інтерв’ю, зібрані у книжках Імператив (Львів: Світ, 1997), Вогнем пречистим (Львів: Світ, 2004), Воздвиження храму (Львів: Світ, 2008), Екслібриси Евтерпи (Львів: НВФ «Українські технології», 2010) Тараса Салиги, присвячено малознаним аспектам українського письменства, які в тоталітарну епоху були винесені за межі упривілейованої офіціозної літератури. Саме їх дослідник переніс у центр уваги, згідно з тією логікою історичної справедливості, яку сповідує сучасна постколоніальна естетична свідомість. У першій з названих книжок йдеться про неперервну тисячолітню традицію української духовно-релігійної поезії, стильові течії часів «Молодої Музи» і міжвоєнного двадцятиліття, феномен стрілецької та упівської поезії, літературні явища діаспори, творчість шістдесятників й учасників дисидентського Опору, в епіцентрі другої книжки – огненна поезія Євгена Маланюка, а третя книжка зібрала цю тематику в єдину концептуальну цілість – від шевченкознавчих і франкознавчих праць й до відгуків на творчість сучасників, висвітлюючи літературу українського Опору як справжню Атлантиду, яка вже виринула на поверхню, але ще не розпізнана нами в усьому її велетенському огромі. У збірнику Воздвиження храму (Львів: Світ, 2009) нескорену повстанську музу часів Другої світової війни й перших повоєнних десятиліть осмислено як масову і політично заанґажовану в найкращому значенні того слова. Залишається вона такою й по сьогоднішній день, бо передається з покоління до покоління у хвилюючих піснях: Їхні автори гинули у боях, підривалися гранатами в «криївках», щоб не потрапити до рук ворога живими. Їх розстрілювали і німці, і «брати-визволителі» на очах матерів і коханих, їм вигадували найстрашніші тортури районні, обласні і столичні «оперуповноважені», на них зводили найбрутальніші наклепи, та віршів – мови їх гніву, любові, надії здолати ніхто не зміг. Вони приходять до нас крізь час 10. Різнорідні естетичні і культурологічні підходи, які пов’язують літературу колонізованого народу з його визвольною боротьбою, застосовано у збірнику Юрій Липа: голос доби і приклад чину (2001), що вийшов як 3-й випуск серії УФ ШПП і творить колективний портрет відомого учасника українського резистансу, автора «Бою за українську літературу», а в четвертому випуску тієї ж серії – Муза і меч: національний рух у фольклорних та літературних джерелах (2005) опубліковано матеріали наукової конференції, приуроченої до 60-річчя створення Української Повстанської Армії. За визнанням редколегії, це колективне видання – чи не найперша спроба в постколоніальній країні стереометричного прочитання явища, що в епоху національного катастрофізму намагалося зберегти основи української ідентичності 11. Від себе додамо, що методологічні стратегії цього збірника можна розглядати як вдалу українську модифікацію культуральних студій. Однією з найпомітніших публікацій, присвячених поетичному літопису визвольної боротьби 10 Салига Т. Воздвиження храму. – Львів, 2008. – С. 166. 11 Муза і меч: національний рух у фольклорних та літературних джерелах. – Львів, 2005. – С. 5. українських партизан, є монографія Ірини Яремчук Під знаком вогню: Генетичний контекст та естетична природа поезії УПА (2006), у якій на матеріалі творчості Марка Боєслава (Михайла Дяченка), Мирослава Кушніра (псевдо «Лунь»), Марти Гай і десятків інших, часто безіменних, співців національної свободи досліджено культурно-політичні умови формування феномена повстанської поезії, екзистенційні проблеми життєвого вибору митця у межовій ситуації, інтертекстуальні взаємодії повстанських текстів із традиціями українського фольклору і світової літератури, наприклад мотив змієборства як символічний концепт антиколоніальної боротьби. Наукова вага цієї монографії полягає в тому, що простежує вона взаємодію поезії Опору і з “високим” модернізмом, і з позалітературними сферами (політикою, мораллю, релігією), що зближувало її з т. зв. “народним”, чи “масовим” мистецтвом. Донедавна тими явищами академічна критика нехтувала, хоч тамували вони “голод духа” (І. Франко) в найтяжчі і найгероїчніші часи національного буття. Й нарешті – праці, присвячені останньому, шістдесятницькому, етапу літератури Опору. Серед них – дев’ятий випуск УФ ШПП «Меч і мисль»: Творчість Романа Іваничука у національних вимірах української культури (Львів-Ужгород: Ґражда, 2009), книжка Всесвіт, гори і він. Петро Скунць (Ужгород: Ґражда, 2007) Т. Салиги – це триптих статей, що друкувалися в пресі в різний час. Їх критик об’єднав у книжку пам’яті про вдумливого і принципового поета- максималіста, життєва і творча біографії якого складені з контрастних кольорів. А М. Ільницький у книжці Ключем метафори відімкнені вуста… Поезія Iгоря Калинця (Париж– Львів–Цвікау: Зерна, 2001) обстежує індивідуальний стиль ще одного непокірного митця, відшуковуючи постійні й водночас еволюційно змінні «символічні образи, на яких тримається концепційний стрижень поетових ідей» 12, досліджуючи рух образотворчості від етноромантичної поетизації прадавньої обрядовості через екзистенційні мотиви до барокового коду, який поєднав язичницькі і християнські символи, фольклорні й античні мотиви. Відтак своєрідність Калинцевої метафори науковець убачає у схрещенні різнорідних асоціацій, що спричиняється до хвилюючої багатозначності поетичного образу. ЛІТЕРАТУРНА ТЕОРІЯ І КОМПАРАТИВІСТИКА Для розвитку сучасної української літературної думки, яку за комуністичних часів було ізольовано берлінським муром од світу і власної традиції, велике значення має актуалізація як національного, так і світового теоретичного досвіду. Прорив інформаційної блокади засвідчують, окрім уже згаданих двотомної хрестоматії «Українська літературознавча думка в Галичині за 150 років», перевидані завдяки старанням львівських науковців збірник культурологічних трактатів Івана Нечуя-Левицького Українство на літературних позвах з Московщиною (упорядник М. Чорнопиский, Львів: Каменяр, 1999; 2-е вид.: ЛНУ ім. І. Франка, 2005) і праця Леоніда Білецького Основи української літературно-наукової критики (упорядник М. Ільницький, Київ: Либідь, 1998), присвячена літературознавчим методологіям, а також перша й досі неперевершена в Україні антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття Слово, Знак, Дискурс (упорядник М. Зубрицька, Львів: Літопис, 1996; 2-е, доповнене, вид.: Літопис, 2002), яку високо оцінили студенти й викладачі, наукова громадськість і широке коло читачів. Слідами Марії Зубрицької йдуть її учні і послідовники: Мар’яна Гірняк переклала книжку італійського семіотика світової слави Умберто Еко Роль читача (Львів: Літопис, 2004), а Олена Галета – працю польського теоретика Ришарда Нича Світ тексту: постструктуралізм і літературознавство (Львів: Літопис, 2007). Паралельно з публікацією вітчизняної і світової літературознавчої класики відбувається концептуальне осмислення надбань літературної теорії в Україні й у світі. Так, монографія «Літературознавчі концепції в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ сторіч» (2002) та посібник Іван Франко і проблеми теорії літератури (Київ: ВЦ «Академія», 2011) М. Гнатюка продовжують вивчення української класичної літературознавчої методології, що було розпочате Л. Білецьким і брутально перерване в радянські часи. Дослідник торкається періодизації розвитку українського літературознавства, внеску І. Франка у психологічну й філологічну школи і порівняльне літературознавство, теоретичних дискусій між соціологізмом і естетизмом на початку ХХ ст. Книжка М. Ільницького Критики і критерії: Літературно-критична думка в Західній Україні 20- 30-х рр. ХХ ст. (Львів: ВНТЛ, 1998) вводить читача в атмосферу естетичної думки міжвоєнного двадцятиліття, знайомить з мистецькими платформами провідних угруповань і журналів, ясує літературні вподобання видатних індивідуальностей, еволюцію їхніх методологічних підходів і теоретичних концепцій, перебіг палких дискусій, зудар інтерпретацій. З різноголосого 12 Ільницький М. Ключем метафори відімкнені вуста… Поезія Iгоря Калинця. – Париж–Львів–Цвікау, 2001. – С. 68. критичного гурту М. Ільницький обрав п’ять характерних постатей, котрі репрезентують широкий спектр концепційних і методологічних засад, а саме: історика українського літературознавства, послідовного потебнянця Леоніда Білецького, прибічника естетизму Михайла Рудницького, палкого натхненника заанґажованої націоналістичної критики Дмитра Донцова, автора концепції «ідейно-етичного естетизму» Микола Гнатишака і наймолодшого з- поміж п’ятьох – Євгена-Юлія Пеленського, котрий, вибудовуючи цікаві, не раз екзотичні гіпотези, свідомо прокладав шляхи до літературознавчого синтезу. Добрим провідником лабіринтами сучасної теорії є монографія Марії Зубрицької Homo legens: читання як соціокультурний феномен (Львів: Літопис, 2004). Актуальність цього дослідження окреслюється з огляду на загальнотеоретичну вагу й дискусійність порушеної тематики: з часів Арістотеля й по сьогодні спостерігається парадоксальна ситуація, коли найменш вивченим залишається той чинник літературної комунікації, без якого неможливий будь-який текст чи література взагалі, а саме – ми, читачі, споживачі літературної продукції. І якщо в західній теорії ХХ ст. цей чинник став предметом широкого обговорення, то в українському літературознавстві з часів Олександра Потебні він залишається Великом Незнайомцем (якщо не брати до уваги праць Бориса Грінченка, Олександра Білецького, Григорія Сивоконя, які цікавилися переважно історично сформованими типами реципієнта). Дослідниця обрала шлях послідовного розбору заплутаної проблематики, ясуючи взаємини читача з усіма інстанціями комунікативної ситуації: твором (текстом), його автором (чи суб’єктом викладу), дійсністю (референцією), сприймачем (імпліцитним читачем), мовою літератури і культури (або ж кодами, крізь призму яких відчитується сенс). Це дало змогу обміркувати питання в найрізноманітніших аспектах, зіставити відмінні літературні концепції, начеркнувши перспективу знаходження для них спільного знаменника. Численні проблеми рецептивної естетики розглянуто тут не лише в синхронному, а й у діахронному перекрої, коли йдеться про зміну парадигм письма й читання на межі ХІХ–ХХ й у другій половині ХХ–початку ХХІ ст. Притім уперше в цей контекст залучено багатий український матеріал: теоретичні ідеї (насамперед О. Потебні), а також тексти поетичні (Т. Шевченка, Лесі Українки) й есеїстичні (Ю. Липи). Викладаючи різноголосся сучасних теоретичних систем, авторка помітно дистанціюється від лінгвістично й об’єктивістськи зорієнтованих концепцій і не приховує симпатій до тих інтелектуальних течій, котрі зосереджували увагу на постаті читача, як-от феноменологія (Роман Інґарден), рецептивна естетика (Вольфґанґ Ізер), онтологічна герменевтика (Поль Рікер). Ще один важливий і, на відміну від читача, здавалося б, добре вивчений чинник літературної комунікації – автор як реальна особа і наративна інстанція – виявляється не менш дискусійним для сучасних літературних теорій, вельми складним і цікавим, як випливає з монографії Таємниця роздвоєного обличчя: Авторська свідомість в інтелектуальній прозі Віктора Петрова- Домонтовича (Львів: Літопис, 2008) Мар’яни Гірняк. Дослідниця звернулася до категорії авторської свідомості зацікавлена загадковою долею письменника з «роздвоєним обличчям» і наявністю численних масок і двійників у дискурсі інтелектуальної його прози – іронічному й водночас сповненому внутрішнього драматизму (непізнаваність дійсності й відчуженість людини, її безпомічність у цьому світі). Чимало уваги приділено багатовекторній проблемі стосунків між авторською інтенцією, текстом і читацькою інтерпретацією. На одному полюсі тих взаємин розташована позатекстуальна біографічна модель, яка абсолютизує авторську присутність у тексті, розглядаючи його як образ біографічної індивідуальності й тим самим обмежуючи свободу інтерпретації інтенцією митця. На протилежному полюсі – текстуальна модель, яка відомою концепцією «смерті автора» заперечує проти ототожнення реальної особи автора і текстуального автора, утверджуючи вільну читацьку гру з текстом. Між тими обома полюсами Мар’яна Гірняк розташувала власну – метатекстуальну – дослідницьку модель, яка передбачає глибинну єдність текстуального і позатекстуального підходів, щоб продемонструвати, що, як і чому з’являється в художніх творах письменника 13. Нововведене поняття «диверсифікація авторської свідомості» окреслило суперечливість і парадоксальність авторського «я», що залишає відбиток на різних рівнях організації художнього текст: суб’єктному («розмиті» позиції персонажа й автора, наративна стратегія стирання граней між висловлюваннями різних суб’єктів), несуб’єктному (багатозначна сюжетно- композиційна й жанрово-стильова структура) й образному (маски і гра як втілення кризи ідентичності персонажа й автора; дзеркало як сигнал появи іншого; сон як ознака віртуально- 13 Гірняк М. Таємниця роздвоєного обличчя: Авторська свідомість в інтелектуальній прозі Віктора Петрова- Домонтовича. – Львів, 2008. – С. 275. ілюзорного світосприйняття; екзистенційні образи як світоглядні домінанти; слово і мовчання як онтологічна проблема автора тощо). Оригінальним внеском у сучасну теоретичну думку є монографія Романа Крохмального Метаморфоза і текст (семантична, структуротворча та світоглядна роль переміни художнього образу) (2005). Враховуючи досвід Ролана Барта й інших класиків структуралізму, дослідник сконструював власні «словник», «граматику» й «синтаксис» метаморфози – історії чудесної переміни, на якій засновано чимало міфофольклорних текстів і творів античності, романтизму, постмодерну. Він, скажімо, виявив п’ятдесят різновидів семантичного коду метаморфози, тобто способів чарівної переміни характеристик зображуваного предмета. Наприклад, антонімічний код описує переміну об’єкта від одного стану до протилежного (як-от убогий – багатий); візуальний код стосується набуття чи втрати здатності проникати зором у сфери, недосяжні для звичайного людського досвіду; трансферний код – це зміна місця перебування чарівним способом тощо. Типологічний аналіз фабульної будови дав змогу вибудувати модуль метаморфози – ідеальну модель її фабульної структури, елементами якої є вхідний образ (той, що зазнає чарівної переміни); кризова ситуація (зіткнення протиріч); критична ситуація (умови здійснення переміни); інвертор (засіб здійснення переміни, як-от спів, яким Орфей усмиряв звірів і каміння); акт переміни; вихідний образ (той, що виник унаслідок акту переміни). Крім того, науковець вивчає також архетип міжсвіття (закодоване в метаморфозі художнє відображення переходу межі між світами), а також кумулятивність метафорфози (тобто принцип нанизування її модулів на сюжетному стрижні). Хоча складно розгалужений термінологічний апарат дещо утруднює сприймання книжки, однак запропоновані в ній нові терміни і поняття допоможуть, без сумніву, удосконалити семантичний аналіз інших типів розповіді й по-новому прочитати відомі тексти. До праць компаративістичного ґатунку належать дослідження славістів і сходознавців філологічного факультету, присвячені питанням історії національних літератур, міжкультурних взаємин України зі Слов’янщиною та Орієнтом. Крім уже згаданої книжки В. Моторного, назвімо монографію Ірини Горбань Фольклор і фольклористика болгар в Україні (Львів: Афіша, 2004) і видану в Болгарії книжку Наталі Григораш Украиската литературоведска българистика от XIX и cредата на ХХ век: личности и школи (Велико Търново: Университетското издателство „Св.св. Кирил и Методий», 2007), у яких висвітлено історію рецепції болгарської усної словесності й письменства на ґрунті української культури й науки. Дві монографії Алли Татаренко – Место сусрета: огледи о српској прози (Београд: Српски ПЕН центар, 2008) та U začaranom trouglu: Crnjanski – Kiš – Pekić (eseji i studije) (Zaječar: Matična biblioteka «Svetozar Marković», 2008), що присвячені сербській літературі і вийшли у Сербії сербською мовою, викликали значний резонанс у сербських наукових колах, про свідчать рецензії в тамтешній пресі, а цьогоріч вийшла підсумкова монографія А. Татаренко Поетика форми в прозі постмодернізму: досвід сербської літератури (Львів: ПАІС, 2010). У полі зору дослідників також перебувають проблеми української рецепції мусульманських культур (Ярема Полотнюк, Роман Гамада, Лідія Луцан, Марта Стельмах); переклад, імагологія, критична рецепція та інші форми міжлітературних взаємин (Тарас Лучук, Світлана Григорук, Ольга Вознюк Олеся Сачок, Оксана Лазор); історична специфіка таких літературних явищ, як слов’янський романтизм (Лариса Бондар, Роман Крохмальний, Людмила Петрухіна), концепція ідейно-етичного естетизму Миколи Гнатишака (Юлія Тепла), феномен жіночого письма (Христина Стельмах), сербський неореалізм (Марія Василишин), постмодерністські тенденції слов’янських літератур (Соломія Вівчар, Ірина Моцна), творчість Київської школи поетів (Тарас Пастух, Лілія Демидюк); деякі провідні засади організації художнього світу в літературі ХХ ст., як-от неоміфологізм (Ірина Фрис), внутрішній монолог (Зоряна Лещишин), принципи абсурду (Віктор Мартинюк) і невимовного (Остап Сливинський); питання генології, зокрема поетика роману (Алла Татаренко, Богдан Пастух, Ярина Янів) і новели (Степан Микуш), а також культурні функції антології, біографії, мемуарів та інших утворень літературного прикордоння (Людмила Полякова, Олена Галета, Надія Ігнатів, Ірина Старовойт) тощо. Польською тематикою традиційно цікавляться львівські літературознавці, котрі працюють у найрізноманітніших царинах – медієвісти, франкознавці, дослідники нового і новітнього письменства. Цілеспрямовано у цьому напрямі працюють наші полоністи: Алла Кравчук вивчає спадщину представників польської культури в довоєнному Львові, Юлія Дільна – фразеологію сучасної польської прози, Ірина Фрис – неоміфологізм Тадеуша Новака, Олеся Сачок – рецепцію польської літератури на сторінках українського місячника «Всесвіт», Остап Сливинський – польську літературу в українських перекладах. Магістральний дослідницький напрям – вивчення основних етапів історії польської культури в її взаєминах з українською культурою, висвітлення українських контекстів творчості Адама Міцкевича, Леопольда Стаффа, Чеслава Мілоша, Віслави Шимборської та інших видатних митців. З ДУМКОЮ ПРО ЛІТЕРАТУРНУ ПРОСВІТУ Наші науковці залюбки беруть участь у творенні літературознавчих видань ужиткових жанрів, адресованих широкому колу читачів, таких як антологія, переклад, підручник, словник, довідник, енциклопедія тощо. Так, велика за обсягом і святково оформлена антологія української релігійної поезії Слово Благовісту (упорядник Т. Салига, Львів: Світ, 1999), присвячена третьому тисячоліттю з дня народження Сина Божого, уперше познайомила сучасну Україну з її багатою традицією духовної поезії. До антології Сорок українських поетес (упорядник Леоніла Міщенко, 2002) увійшли зразки жіночої лірики від давнини (починаючи з колискових пісень і поезій Марусі Чурай) до діаспорних поетес ХХ ст. М. Ільницький упорядкував антологію західноукраїнської поезії 20-30-х років Над рікою часу (Харків: Фоліо, 1999), а також Твори: У 4 т. Ю. Опільського (Львів: Каменяр, 1994–2000), Колір і ритми: Поезії, переклади С. Гординського (Київ: Час, 1997), Знак Лева – Znak Lwa Б.-І. Антонича (Львів: Каменяр, 1998), антологію Поети Празької школи. Срібні сурми (Київ: Смолоскип, 2009). До 100-ліття Богдана Ігоря Антонича наші науковці уперше в Україні видали повне, академічно опрацьоване Повне зібрання творів (передмова Миколи Ільницького, упорядкування і коментарі Данила Ільницького. – Львів: Літопис, 2009) видатного поета. З-поміж інших видань, які зацікавлять читача-філолога, згадаймо «Повість про український народ» П. Куліша (упорядник В. Івашків, Львів: Літопис, 2006), «Неопубліковані гуцульські п’єси» Г. Хоткевича (упорядники Микола Дзурак, Руслан Марків, Андрій Вовчак, Луцьк: ВМА «Терен», 2005), «Листи Михайла Грушевського до Михайла Мочульського» (упорядник Наталя Ощипок, Львів: МП «Ліана». – 2004) та ін. Львівські вчені є співавторами багатьох підручників для середньої і вищої школи. Відомий письменник і професор нашого університету Роман Іваничук опублікував авторський цикл лекцій культурологічного спрямування Література і держава (2003), а М. Ільницький і В. Будний – перший в Україні й сусідніх країнах підручник Порівняльне літературознавство (2007; друге вид. – Київ: ВД «Києво-Могилянська академія», 2008), який отримав відгуки у вітчизняних («Слово і час», «Критика», «Літ-акцент») і закордонних («Porównania», Познань) виданнях. З царини шкільного літературознавства відзначимо підручник Лесі Біленької-Свистович Literatura polska i światowa dla 5 klasy (Львів: «Світ», 2005) й участь у видавничому проекті УСЕ для школи (Київ: Усеувито, 2001) Олени Галети, Ірини Роздольської (Яремчук), Ірини Старовойт, Н. Федорака, Р. Чопика, котрі упорядкували випуски дидактичних матеріалів, присвячені В. Підмогильному, І. Багряному, Б.-І. Антоничу, В. Шевчукові, В. Стефанику, М. Коцюбинському. Що може бути природнішим для компаративіста як не переклад, який сприяє популяризації української культури у світі і, навпаки, творів чужоземних літератур в Україні. Отож М. Ільницький видав українську інтерпретацію Бгагавадгіти (Париж–Львів–Цвікау: Зерна, 1999), Я. Полотнюк – Книгу папуги Мохаммеда Ходавенда Кадері (2004; Тернопіль: Богдан, 2009), Роман Гамада – двотомник Перські оповідки (Львів: ЛА «Піраміда», 2007–2008), Анекдоти про муллу Насреддіна (Тернопіль: НК “Богдан”, 2008), Антологія перського гумору (Тернопіль: Богдан, 2010), Ореста Забуранна – повість Цуґумі сучасної японської письменниці Банани Йошімото (журнал «Всесвіт», 2004, № 11–12). Відома перекладачка і дослідниця південнослов’янських літератур Алла Татаренко упорядкувала Антологію сербської постмодерної фантастики (Львів: Піраміда, 2004), Новітню сербську п’єсу (Київ: ДЦТМ ім. Леся Курбаса, 2006), Хорватську мозаїку (Харків: Фоліо, 2006) та численні інші видання, навколо яких згуртувалася група молодих славістів (Марія Василишин, Соломія Вівчар, Зоряна Гук, Мар’яна Климець та ін.). Публікують наші викладачі свої переклади і з польської (Людмила Петрухіна, Остап Сливинський, Олена Галета), німецької (Дарія Сироїд, Андрій Вовчак), англійської (Марія Зубрицька, Мар’яна Гірняк), грецької й новогрецької (Тарас Лучук) та інших мов. За кордоном вийшли роман Ю. Андруховича Перверзиjа (Београд: Clio, 2002) в перекладі сербською Алли Татаренко, хорватськомовна Antologija suvremene ukrajinske književnosti (упорядники – Людмила Васильєва, Галина Крук, Дамір Пещорда. – Osijek: Sveučilište J.J.Strossmayera u Osijeku, Filozofski fakultet, 2008) та інші переклади з сучасного українського письменства. ВИСОКІ ПОРОГИ ЮВІЛЕЮ Якими є перспективи? Їх, звичайно, визначають насамперед численні наукові проекти наукових колективів факультету, як-от тритомне видання праць Гавриїла Костельника, підручники з фольклористики й літературної компаративістики тощо. Особливо відповідальною вважаємо участь у довготривалих дослідницьких проектах НАН України, які мають національне значення: «Історія української літератури» у 12 томах; «Шевченківська енциклопедія»; «Франківська енциклопедія»; повне видання творів П. Куліша й І. Франка. Підсумовуючи, відзначимо вагомий методологічний потенціал широко практикованого університетськими філологами поєднання елементів методологічного досвіду різних шкіл і традицій: від лінгвопоетикальної теорії О. Потебні, естетико-психологічної критики І. Франка, прийомів пильного читання вітчизняних неокласиків, російських формалістів, англо- американських неокритиків і до постструктуралізму та культурологічних підходів. Зокрема, помітну тенденцію до синтезування методологічних концепцій виявила новотворена у працях І. Денисюка, Т. Салиги, Я. Гарасима та інших наших дослідників етноестетика фольклорного і літературного слова. Маніфестуючи долання позірної опозиційності категорій «універсального» й «національного», що зумовлена схильністю логоцентричного мислення до схематизації, ця філологічно-культурологічна течія намагається враховувати не лише синхронні, типологічні, а й діахронні, генетичні принципи, з’ясовуючи під час вивчення процесів історичної взаємодії, трансформації і розвитку національних традицій і змінні, і стійкі, повторювані чинники збереження й збагачення культурного етногенотипу. Концептуальний плюралізм, глибина інтерпретацій, різнобарв’я оцінок – визначальні риси, які надають сучасній гуманітаристиці привабливості, роблять її цікавою, впливовою, ефективною. Творений представниками різних вікових груп, естетичних уподобань, методологічних орієнтацій, літературознавчий собор архікафедри української словесності докладається працею свого інтелекту до розбудови національної науки в цьому напрямі. [Фемінізм|фемінізм]] – це культурний рух за визнання прав жінок нарівні з чоловіками. Так сприймалося це явище в ХІХ ст. й на початку ХХ. Сьогодні фемінізм – це, швидше, певний спосіб прочитання культури, метод аналізу культурних текстів з позиції жінки. У такому розумінні фемінізм щільно пов’язаний з ґендерним підходом до аналізу широкого кола соціально-економічних, політичних та соціокультурних явищ. “Ґендер” (з лат. “рід”) означає стать як соціальне поняття та явище; стосується особливостей соціокультурних запитів суспільства щодо поведінки і зовнішнього вигляду чоловіка і жінки. Цей підхід виявляє: 1) ґендерну асиметрію суспільства (наявність ціннісних установок, згідно з якими чоловіче є домінантним: чоловік пізнає світ і творить його, тоді як жінка – це емоції та інтуїція); 2) ґендерні ролі (передбачення поведінки чоловіка й жінки у суспільстві); 3) ґендерні стереотипи (як різновид соціальних) – закріплюють гендерні ролі, які функціонують у суспільній свідомості як стандартизовані уявлення про моделі поведінки та риси характеру чоловіка й жінки. Негативний вплив традиційного розподілу чоловічих та жіночих ролей[ред. код]Негативний вплив традиційного розподілу чоловічих та жіночих ролей проявляється на різних рівнях: Індивідуальний[ред. код]обмеження розвитку особистості, часто силуване, жінка мусить вибирати між кар’єрою та родиною; Міжособистісні стосунки[ред. код]нездорові стосунки між чоловіком і жінкою, що іноді приводять до різноманітних психічних захворювань; Соціостатевий[ред. код]обмежене залучення жінок до науки, політики, економіки, що пригнічує їх потенційні можливості. Гуманістична та інтелектуальна спрямованість фемінізму виявляє, що маскулінна культура (маскулінізм – ідеологія, що виправдовує чоловіче домінування) деформує й принижує і жінок, і чоловіків. Фемінізм запровадив термін “сексизм” на означення позиції або дії, яка принижує, виключає, недооцінює та стереотипно поділяє людей за статевою ознакою. Історія феміністичного руху[ред. код]Історія феміністичного руху нараховує близько двох століть. Вже у ХVІІІ ст., у Франції, Олімпія де Гуж подала до конвенту “Декларацію прав жінок і громадянок”, де, зокрема, говорилося: “Жінки мають право виходити на шибеницю, отже, вони можуть виходити на трибуну”. Тобто вже тоді фемінізм у Європі набував суспільного розголосу та політичного статусу. В Україні цей процес відбувався дещо повільніше, але у певних формах жіночий рух існував на той час і в нас. Так, у ХVІІІ ст. у Слобідській Україні серед церковних братств діяла жіноча спілка “сестриць мироносиць”, які 1701 року купили для Курязького монастиря книгу Пентикостарій у відповідь воєводі, який заявляв, що переселенці не мають навіть жодних книг і моляться по листках. Це були витоки жіночого руху в Україні, який у подальшому тяжів саме до мироносницької суті. Так, навіть сьогодні відроджено товариство Марійських пань (на честь Діви Марії) у складі Всеукраїнської організації “Жіноча громада”[1]. За даними науковців, першими українськими поетесами були в ХІХ ст. [Марта Писаревська]] (1799 – 1874) та [Олександра Псьол]] (1817 – 1887), хоча творів їх майже не збереглося, і дехто з науковців вважає їх творчість вдалою літературною містифікацією. У 1884 р. в Західній Україні виникло “Жіноче товариство”, організоване [Кобринська Наталія Іванівна|Н.Кобринською]] у Станіславі, до нього входило майже 100 жінок. У 1891 р. – у Стриї – перше жіноче віче, звідки була надіслана петиція до австрійського парламенту “У справі допущення жінок до університету”. Ідеї “Жіночого товариства” підхопили невдовзі “Клуб русинок” у Львові та “Жіночий кружок” у Коломиї. У 1903 р. на міжнародному жіночому з’їзді у Берліні була присутня делегація з Харкова. Тоді ж у Харкові й Києві діяли жіночі організації, матеріали про які зберігалися в архівах поліції. 1905 року Полтавське українське відділення всеросійського Союзу рівноправності жінок видало маніфест, де порушувалося питання автономії України. За твердженням Марти Богачевської, філія Союзу рівноправності жінок була і в Харкові. [Ольга Кобилянська|О.Кобилянська]] найяскравіше втілює ідею українського літературного фемінізму межі століть. Письменниця була феміністкою за переконанням, феміністками є її героїні. О.Кобилянська стояла осторонь активного жіночого руху в Галичині 80-90-х рр. ІХ ст., але залишалася твердою поборницею жіночої самостійності. “Царівна” – елементи автобіографізму, типово жіночий, “інтимний” жанр, стиль близький до щоденникового. О.Кобилянська – палка прихильниця Ніцше, але розуміє вона його філософію поверхово й однобічно (подолання нудоти життя, пошук вищого життєвого сенсу, досягнення абсолютної – соціальної – свободи, прагнення знайти в конкретному соціумі “надлюдину”, з якою варто провести життя, або стати такою “надлюдиною” самій). Ще однією прихильницею фемінізму того часу, на думку дослідників, є [Леся Українка]]. Вона, наприклад, зізнавалася, що “історію Мавки може тільки жінка написати”, що її “Дон Жуан” “власний, не перекладений, оригінальний тим, що його написала жінка”. Леся Українка була головним чином інтелектуальною письменницею й інтелектуальною феміністкою, писала про неординарних жінок великої сили волі й інтелекту, які потрапляють у межеві ситуації та тривожні обставини, дбала про багатовимірне зображення жіночої психіки. Жіночі дійові особи в творах Лесі Українки – складні особистості, з інтелектуальними, емоційними й статевими потребами. Письменниця засуджує систему, що вимагає від жінки поведінки, яка заперечує її волю і незалежність. У деяких п’єсах жіноче перемагає чоловіче (“Блакитна троянда”, “Лісова пісня”, “Камінний господар”, “Бояриня”). Часто вводить у п’єси сексуальний символізм (“Бояриня”, “Руфін і Прісцілла”, “Камінний господар” – складні сексуальні символічні системи; “Лісова пісня” – контрастування світів еротичного та духовного кохання; у творах повторюється мотив сексуального підкорення жінки опонентові свого коханого (“Оргія”)[2]. Саме твори Н.Кобринської “Дух часу”, О.Кобилянської “Людина”, “Царівна”, Лесі Українки “Блакитна троянда” та ін. започаткували український літературний фемінізм, а статті Лесі Українки “Новые перспективы и старые тени (Новая женщина западноевропейской белетристики)” та Н.Кобринської “Про “Нору” Ібсена” означили початок феміністичного дискурсу в українській літературній критиці. У грудні 1945 р. у Німеччині (Авгсбург) був скликаний Жіночий З’їзд, який утворив організацію “Об’єднання українських жінок на еміграції”. У 1947 р. “Об’єднання” видало “Заповіді Українки на чужині”, де проголосило боротьбу за Незалежну Україну, “збереження предківських надбань, виховання дітей у вірі й українському патріотизмі, допомогу українській церкві на чужині”. Заходами “Об’єднання” видавався журнал “Громадянка”, проводилися з’їзди, виступи, свята, налагоджувалася видавнича справа тощо. У 1948 р. утворюється Організація українських жінок (ОУЖ), відтоді “Об’єднання” стає секцією Союзу Українців Британії. ОУЖ займалася громадською працею з дітьми і молоддю (молодіжні організації “Плат” і СУМ), приймала участь у демонстрації на захист прав українського народу, протестах проти репресій в Україні. У Манчестері організований невеликий музей народного мистецтва ім. [Алла Горська|Алли Горської]], в Олдгамі – Музей Українського мистецтва ім. [Олена Теліга|Олени Теліги]]. Відділи ОУЖ є по всій Великобританії, крім того вона підтримує контакти з Організацією українських жінок в Україні й займається благодійницькою діяльністю. Окремо існує товариство Українських жінок ім. О.Теліги, засноване 1951 р. у м. Бредфорд (Англія), воно займається організацією недільних шкіл, допомогою інвалідам, втікачам, збіднілим українцям тощо, в Україні – допомагає дітям-чорнобильцям, сиротам, сприяє відродженню церков тощо. Тема жінки в літературі[ред. код]Сьогодні в літературі тема жінки певним чином трансформується. Якщо раніше про жінку – в українській традиції – писали як про матір, цнотливу дівчину, вона була символом чистоти, кохання, беззахисності (від “Катерини” [Шевченко Тарас Григорович|Т.Шевченка]], “Наталки-Полтавки” І. Котляревського, “Марусі” [Квітка-Основ'яненко Григорій Федорович|Квітки-Основ’яненка]] до “Марусі Чурай” [Костенко Ліна Василівна|Л. Костенко]] та “Чорнобильської Мадонни” [Драч Іван Федорович|І. Драча]] чи “Марії” [Самчук Улас Олексійович|У. Самчука]] тощо), то тепер з’являється тенденція до висвітлення жінки як неоднозначної постаті, зі складною психікою та розвиненою чуттєвістю. Жінка джерело плотської пристрасті, як об’єкт сексуальних домагань, як цільна істота зі своїми бажаннями, відчуттями і правом вибору, правом першості тощо. Тобто жінка у всій складності й буденності своєї екзистенції (“Храм Посейдона” Ю.Покальчука, твори Н.Зборовської “Я, Мілена”, “Українська реконкіста”, О.Забужко та багатьох інших сучасних авторів). Літературознавчий словник характеризує феміністичну критику як одну з течій постструктуралізму, що виявляється в різних інтердисцип- лінарних варіантах – передовсім французькому (С. де Бовуар, Ю.Крістева тощо), зосередженому на обґрунтуванні концепції “інакшості жінки”, жіночого письма, бісексуальності та на критиці “фалоцентризму” – власне феміністична критика; англо-американський варіант (Кейт Міллет, Елейн Шовалтер тощо), перейнятий ідеями деконструктивізму, отримав назву “гінокритики”. Феміністична критика розглядає всю написану літературу з погляду “жіночості” (висвітлення жіночих образів та особливості сприймання тексту жінкою), а гінокритика вивчає жіночу літературу, тобто художні тексти, написані жінками. Літературний фемінізм[ред. код]Літературний фемінізм має кілька відмінних напрямків роботи. Треба розрізняти жіночу літературу (написану жінками) і літературу феміністичну (написану про жінок); теорію аналізу жіночих образів, присутніх у різних художніх текстах, та особливостей сприйняття цих текстів жінками; феміністичну критику та гінокритику тощо. Образ жінки в українській літературі по-новому трактують і самі жінки-письменниці. Так, О.Забужко демонструє жіночу психіку зсередини, сама себе коментуючи й аналізуючи. З цієї перспективи можна розглядати і явище “жіночої” поезії в літературі. Неда Неждана, В.Стах, О.Галета, Леся Демська, М.Матіос тощо є представниками сучасної жіночої лірики. Діапазон їх тематичних зацікавлень досить широкий: від інтиму до філософського осмислення дійсності, але ця поезія є безумовно витвором жіночого мислення. Активно розвивається сьогодні й українська феміністична критика. Найяскравіші її представники – Т.Гундорова, С.Павличко, В.Агеєва, О.Забужко, які намагаються переосмислити попередню літературну традицію в проекції на феміністичну перспективу. В центрі їх уваги – творчість О.Кобилянської та Лесі Українки як перших українських письменниць-феміністок. Саме з цієї точки зору переглядають науковці їх творчу спадщину сьогодні. Проте в цілому в українській літературі феміністичний дискурс невироблений, він знаходиться лише в стадії постановки ключових питань і проблем, які вирішуватимуться в майбутньому і сучасними науковцями, і їх наступниками. В Україні основна мета ґендерних досліджень: створити науку, яка однаково орієнтуватиметься як на чоловіків, так і на жінок і, враховуючи особливості кожної статі, поставить їх за самозначимістю та реальними можливостями прогресування на одному ціннісному рівні. Роман про Троянду («Роман Троянди», фр. Roman de la Rose) — французька поема XIII ст., один з найпопулярніших творів середньовічної літератури.![]() “Роман про Троянду” посідає особливе місце в історії світової культури. Сучасні дослідники схильні розглядати його не як суто літературний феномен, який вкладається в межі певного жанру з його стилістичними та формальними вимогами, а як явище радше енциклопедично-культурного характеру. “Роман про Троянду” - один з найдослідженіших творів старофранцузької літератури. Наукові дослідження[ред. код]Поема збереглася в численних списках і копіях манускриптів, якими володіють здебільшого європейські бібліотеки, окремі екземпляри зберігаються в американських колекціях у Нью-Йорку, Чикаґо, Філадельфії, Лос-Анджелесі. Хоча матеріал справді надзвичайно багатий, тривалий час він не був об’ктом порівняльних досліджень. ![]() Уперше манускрипти “Роману про Троянду” каталогізував 1910 р. французький медієвіст Ернст Лянґлуа, автор [1] вніс у перелік 215 манускриптів, 116 з яких спробував класифікувати як найбільш знані й достовірні з-поміж збережених. Також він став ініціатором і організатором видання “Роману про Троянду”у п’яти томах[2]. Продовжив вивчення поеми Фелікс Лекуа, який додав до каталогу Лянглуа ще 32 манускрипти, а загалом, на його думку, їх збереглося приблизно 247 [3,6].Видання роману, які здійснили Лянглуа і Лекуа, досі вважають найповнішими й найточнішими та використовують для досліджень у різних галузях гуманітарної науки. За найсучаснішими дослідженнями, налічується близько трьохсот копій роману [4, 5]. Науковий інтерес до поеми не спадав протягом усього XX ст. Найбільше монографій, присвячених роману, написано й видано у Франції. Зокрема, узагальнене трактування ідейно-художніх рис “Роману про Троянду” запропоновано в працях Л. Тюана [5] та Г. Коена [6]. Серед найавторитетніших дослідників – Джон Флемінґ, професор Принстонського Університету, знавець середньовічної літератури та іконографії, праця якого “Роман про Троянду. Дослідження алегорії та іконографії” вважається класичною під оглядом застосування методу іконографічного аналізу [7].Алегоричну образність роману вивчав також француз Р. Луї, зокрема, його цікавила проблема еротичної інтерпретації [8]. Композиційну структуру роману досліджував Р. Лежен [9]. Від другої половини XX ст. з’являються історіографічні дослідження роману, серед яких німецькомовна критична бібліографія із заувагами Марка-Рене Юнґа [10], довідково-аналітичне видання Максвела Лурія “Путівник читача “Роману про Троянду”, яке не тільки подає оновлену розширену бібліографію, але й пропонує оптимальний інструментарій для дослідження тексту поеми [11], а 1993 р. видано монографію американської дослідниці Гезер Арден, присвячену суто аналізу бібліографії “Роману про Троянду” [12]. У цій праці докладно висвітлюються проблеми історіографії XX ст., звертається автор і допопередніх періодів у історії вивчення роману, ґрунтовно розглядає не тільки традицію критичних студій, але й проблему культурних впливів. У сфері дослідження власне манускриптів у сучасній науці найбільш знаним фахівцем вважається Сильвія Гоут. У низці статей, які вона почала публікувати ще 1987 р., і монографіях досліджує взаємозв’язок традиції рукописної ілюмінованої книги та рецепції поеми в середньовічному суспільстві та сучасні її інтерпретації [13]. Структура Роману[ред. код]“Роман про Троянду” складається з двох частин, які написали різні автори у різний час. У літературознавстві роман ідентифікують як алегоричну поему, жанр, який набув популярності в середовищі міської готичної культури. Початок роману, написаний близько 1230 року, належить Гільйому де Лоррісу, він створив літературну експозицію і зав’язку у 4058 віршах, що свідчить про масштабність задуму. ![]() Оповідь починається з опису сну молодого поета, який уві сні натрапляє на сад, схований від людських очей за високими мурами, розписаними алегоричними образами, але ввійти всередину йому ніяк не вдається. Перший алегоричний персонаж, який з’являється в поемі, – прекрасна юна дівчина Безтурботність, яка запрошує Поета увійти до Саду насолод. Саме цей момент і розв’язує колізію, на якій вибудовуються всі наступні події. Гільйом де Лорріс змальовує сад за всіма законами куртуазності, це своєрідна утопічна, ідеально-літературна модель рицарського середовища, де панує культ поклоніння красі Прекрасної дами, а дні минають у безтурботних розвагах. Саме таке середовище здатне було витворити міф про досконалу, абсолютну красу, якою прагнуть заволодіти, яка перетворилася на найвищу мету, а досягти її можна, тільки втіливши ідеал цілковитого самозречення і служіння. У романі уособленням цієї мети стала прекрасна Троянда. У Гільйома де Лорріса Троянда – це, власне, не персонаж, не об’єкт, а наскрізна ідея, покликана об’єднати всі сюжетні лінії поеми. Поет, уражений стрілами Амура, безнадійно закохується в Троянду, і його сповнює одержиме прагнення заволодіти нею. Троянда – це своєрідний куртуазний архетип Прекрасної дами, вона недоступна, вона недосяжна, володіти нею означає порушити табу і бути покараним. Але справжнього куртуазного героя таке не спиняє, навпаки – це те, що, так би мовити, формує об’єкт, гідний поклоніння, об’єкт, заради якого долаються всі можливі перепони, те, що робить героя героєм. Герой середньовічного епосу був наділений самодостатньою силою, вояцькою мужністю і звитягою. Куртуазний герой діє в цілковито іншій системі культурних координат, це герой суспільний, саме тому він не може діяти абсолютно самостійно. Поетові на його шляху всіляко сприяють алегоричні уособлення чеснот, яких автор вводить у різноманітні сюжетні лінії. Усі вони – Прекрасний Прийом, Друг, Співчуття, Великодушність тощо – фігурують у поемі як дієві персонажі, які,виголошуючи настановчі монологи, допомагають йому осягти ars amandi (“мистецтво кохання”). Починаючи оповідь, де Лорріс дає читачам дидактичну настанову – прочитавши роман, вони зрозуміють “мистецтво кохання” [3б; строфа 35]. Водночас Поетові намагаються завадити його вороги, репрезентовані в образах моральних вад, серед них – Наклеп, Сором, Заздрість, Страх, Святенництво, Відмова, Ревнощі. У цьому полягає фабульна колізія поеми. Перша частина роману переривається в тому місці, де Поет опиняється у важкому становищі, залишившись без допомоги Прекрасного Прийома, ув’язненого Ревністю в неприступній фортеці, і без надії побачити Троянду. Дописувати роман через кілька десятиліть взявся Жан де Мен, письменник нового покоління, який достоту продовжив історію від останнього рядка Гільйома де Лорріса. Частина, яку написав Жан де Мен, налічує аж 17 тисяч віршів. Історія дослідження роману знає різні погляди й трактування, пов’язані з авторськими концепціями його творців. Поему, зокрема, розглядали і як два окремі твори, штучно поєднані сюжетом. Але ця позиція не була сприйнята в такому радикальному форматі, і “Роман про Троянду” дослідники вивчають здебільшого як один цілісний твір, проте чітко виокремлюють відмінні риси авторських стилів. Гільйом де Лорріс належав, найімовірніше, до придворного кола поетів, творча манера викладу підпорядкована ідеалам і нормам рицарської куртуазної поезії, що, власне, і витворила середньовічну теорію кохання. Жан де Мен натомість належав до зовсім іншого кола середньовічних інтелектуалів. Сам текст роману – найкраще свідчення того, що він мав глибоку наукову та філологічну ерудицію. Жан де Мен веде Поета до заповітної мрії, але це вже не “куртуазний квест”, закони жанру якого передбачають розвиток сюжетних ліній з доланням перешкод і здійсненням подвигів в ім’я Прекрасної дами. Поема набуває рис філософічності, шлях завоювання коханої Жан де Мен перетворює на шлях самопізнання і гармонії: герой пізнає життя і людську природу, вступаючи в численні дискусії з алегоричними персонажами, які виголошують програмні промови, переповнені морально-естетичними настановами. Герой не сліпо йде обраним шляхом, він постійно постає перед вибором. У певному сенсі ключовими алегоричними фігурами в романі виявились алегорії Розуму і Природи, які репрезентують протилежні світоглядні позиції. Саме в цих образах втілено наскрізну дилему, яку Жан де Мен ставить перед героєм і читачем вже в першому монолозі, виголошеному Дамою Розум [3, 4285 – 4630]. Не в змозі відмовитися від кохання, стати на засади вищого добра й справедливості, згідно з Розумом, можливими тільки поза некерованими людськими почуттями (автор у трактуванні “розумного” дотримується античної філософської традиції, опертої на поняттях гносису та логосу). Дама Розум закликає не покладатися на примхи Фортуни, яка править земними пристрастями. Поет різко відкидає всі поради Розуму, що більше – звинувачує її в лицемірстві. Образність роману[ред. код]![]() У виголошеній Природою промові Ж. де Мен відобразив основні арґументи та принципи філософських і теологічних дискусій ХІІІ ст. Вона синтезує і підсумовує всі ідеї, які автор наскрізно проводить через текст. Жан де Мен говорить про проблему вибору, дану людині Богом, про поняття гріховності, про зв’язок тіла і душі.Алегорія Природи репрезентує також і утопічну лінію в поемі, так, постійно фігурує в Ж. де Мена ідилічний образ “золотого віку” людства, коли воно ще не знало гріха – постійна міфологема “Роману про Троянду”. Сферу духу в поемі втілює алегоричний образ Генія, у промові якого куртуазні алегорії першої частини трансформуються в містичні символи. Сад насолод і кохання Ґ. де Лорріса набуває рис біблійного земного раю, місце в якому можуть здобути тільки праведники, а фонтан Нарциса, антична алегорія, у кінці роману перетворюється на містичний фонтан Божественної Трійці. Оформлення роману[ред. код]Структура роману чітка й логічно вибудувана (докладна змістова класифікація запропонована на сайті цифрової бібліотеки, присвяченому суто роману та його науковому вивченню, кожен описаний сюжет з указаними строфами за виданням Лекуа містить інтерактивні посилання на мініатюри в різних манускриптах).![]() Змістова стрункість і багата літературна образність сприяли виробленню сталої візуально-ілюстративної програми, яка утвердилася в західній готичній книжковій мініатюрі ХІІІ – XV ст. Більшість збережених манускриптів містить ілюстрації, окремі з них декоровані доволі скромно, але найчастіше поему доповнюють численні ілюмінації та мініатюри. Сучасні циф- рові технології дають змогу публікувати повні електронні версії манускриптів, у яких ілюстрації відтворено з абсолютною фотографічною точністю. Сьогодні дослідники з усього світу здобули безперешкодний доступ до першоджерел. Цифрова колекція середньовічних манускриптів поеми з різних європейських і американських бібліотек і музеїв вільна для доступу на вже згаданому спеціалізованому сайті-бібліотеці, спільному науковому проекті університету Джона Гопкінза та бібліотеки Шеридан, де зібрано описові та візуальні матеріали до “Роману про Троянду”. Дискусія навколо другої частини книги[ред. код]
Гаряче нападала на книгу Жана де Мена Христина Пізанська, обурена її антифеміністичним ( фабліо) пафосом. На думку Христини Пізанської, книгу (або, у всякому разі, окремі її пасажі) варто було б спалити. У свою чергу супротивники Христини Пізанської дорікали її в поверхневому прочитанні «Романа про Троянду» (звідси й неправомірне ототожнення позиції Жана де Мена з висловленнями його персонажів) і в небажанні всерйоз розглядати пов'язану з сексуальним життям проблематику. Популярність книги[ред. код]![]() Це стосується і релігійних, і світських сюжетів. “Роман про Троянду” став справжнім середньовічним “бестселером”.Упродовж трьохсот років роман залишався найвідомішим у Європі, уже наприкінці XIV ст. його перекладено англійською, італійською, голландською мовами. Факт надзвичайної популярності роману підтверджує вже те, що навіть на сьогодні відомо близько трьохсот списків роману [14, 29]. Більшість збережених манускриптів проілюстровані. Серед ілюмінованих манускриптів переважають французькі списки роману ХІ ст. – часу, коли він був надзвичайно популярний по всій Європі: від fr. 1559 з Національної бібліотеки Франції, проілюстрованого через кілька років після того, як Ж. де Мен дописав поему, і до Harley 4425 з Британського музею, виготовленого в XVI ст., коли вже існували друковані версії [15, 75]. Вплив на літературу[ред. код]Вплив «Романа про троянду» виявився надзвичайно сильним і тривалим. Чимале число поетичних добутків XIII–XV століть будувалися по його зразкові, відсилаючи до нього як до самої реальності поезії; за рідкісним винятком, майже всі поети черпають із нього окремі приймання й навіть глибинну структуру своєї мови. Але вплив це відчувається не тільки у всій любовно-алегоричній традиції пізнього Середньовіччя та Відродження (включно як ліричну поезію, так і трактати любові), але й у культурі бароко(«Астрея» Оноре д'Юрфе, «Адоніс» Марино), романтизма і навіть XX століття. Побічно «Роман про Розу» вплинув на такі знамениті фільми, як «Колесо» Абеля Ганса і «Громадянин Кейн» Орсона Веллса, а також на перший з романів, що спеціалізувався в молодості на історії середньовічної естетики Умберто Еко — «Ім'я Троянди». Жан де Мен послідовно розгортає теми суспільної та особистої моральності, акцентує на проблемі дотримання етичних норм, у монологах і діалогах його героїв середньовічний соціум постає перед читачем у всій складності ідейно-культурних взаємовпливів. Цю тематичну лінію в іконографії роману репрезентують сюжети соціального та морально-етичного змісту. Часто ілюмінатори звертаються до відтворення сцен з подружнього життя, популярні мініатюри, на яких зображено, як чоловік піклується про хвору дружину. Висновок[ред. код]![]() Здебільшого, коли йдеться про ілюстрування літературного твору, то художник перш за все має за орієнтир текст і його зміст. У випадку ж “Роману про Троянду” ілюстрації з ілюмінованих манускриптів – це, сказати б, частина гіпертексту, котрий творять образи, нерозривно пов’язані з широким контекстом, що виходить далеко за межі поезії, літератури, зконтекстом історичним, культурним, соціальним. “Роман про Троянду” дає змогу аналізувати і синтезувати, виокремлювати й узагальнювати, він справді є явищем, пізнавши яке в усіх його явних і прихованих, глибинно-символічних проявах, зможемо вибудувати реалістичний образ світу середньовічної людини. Література[ред. код]
И.Б.Смирновой – М.: ГИС, 2007. – 671 с. 4. Douglas K. Internal difference and meanings in the Roman de la Rose. – Wisconsin: University of Wisconsin Press, 1995. – 238 p. 5. Thuasne L. Le Roman de la Rose. — Paris: Malfre, 1929. 6. Cohen G. Le Roman de la Rose. — Paris, 1973. – 527 p. 7. Fleming J. The Roman de la Rose. A Study in Allegory and Iconography. – Princeton: Princeton University Press, 1969. – 257 p. 8. Louis R. Le Roman de la Rose: Essai d’interprtation de l’allgorisme rotique. — Paris: Honore Champion, 1974. – 158 p. 9. Lejeune R. A propos de la structure de Roman de la Rose//Etudes de langue et de litterature du Moyen Age. – Paris, 1975. – P. 315 – 348. 10. Jung M.-R. Der Rosenroman in der Kritik seit dem 18. Jahrhundert// Romanische Forschungen. – 1966 – Vol. 78. – P. 203 – 252. 11. Luria M. A reader’s guide to the Roman de la Rose. – Hamden, Conn.: Archon Books, 1982. – 282 p. 12. Arden H. The Roman de la Rose: An annotated bibliography. – New York: Garland, 1993. – 385 p. 13. Hout S. The Romance of the Rose and Its Medieval Readers: Interpretation, Reception, Manuscript Transmission. – Cambridge: Cambridge University Press, 1993. – 404 p. 14. Porter P. Courtly Love in Medieval Manuscripts. – London: British Library, 2003. – 64 p. 15. Bourdillon F.V. Early Editions of the Roman de la Rose. – London : Printed for the Bibliographical Society at the Chiswick Press, 1913. – 866 p. 16. A History of Private Life. Revelations of the Medieval World /Gen. ed. Philippe Aries and Georges Duby. – Cambridge, Massachusetts, London: Harvard University Press, 1988. – 650 p. 17. Dahlberg C. Preface to the 1995 Edition//Lorris G. de, Meun J. de. Roman de la Rose. – Princeton : Princeton University Press, 1995. – ix – xxvii. 18. Гринда Б. Художні об- рази гріхів і чеснот у західноєвропейській книжковій мініатюрі ХІІІ – XV ст. // Вісник Львівської національної академії мистецтв. – 2008. – Вип. 19. – С. 142 – 153.
Примітки[ред. код]
|