Перейти до вмісту

Павловський Гліб Олегович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Павловський.
Павловський Гліб Олегович
рос. Глеб Оле́гович Павло́вский
Народився5 березня 1951(1951-03-05)
Одеса, Українська РСР, СРСР[3]
Помер26 лютого 2023(2023-02-26)[1][2] (71 рік)
Хамовники, Центральний адміністративний округ Москви, Москва, Росія[4]
Країна СРСР
 Росія
Діяльністьжурналіст, історик, політолог, видавець, редактор, викладач, політик, публіцист
Галузьполітологія[5] і політика[5]
Alma materОДУ ім. І. І. Мечникова (1973)
ВчителіГефтер Михайло Якович
Знання мовросійська[5]
ЗакладВища школа економіки (Москва) і Vladimir Putin presidential campaign, 2000d[6]
Членствоthird Civic Chamber of the Russian Federationd
Роки активностіз 1978
ПартіяКПРС
Нагороди
медаль ордена «За заслуги перед Вітчизною» II ступеня
IMDbID 4889305

Гліб Оле́гович Павло́вський (5 березня 1951, Одеса — 26 лютого 2023, Москва) — російський прокремлівський політтехнолог та маніпулятор суспільною думкою, публіцист, видавець; за освітою «історик». На початку своєї кар'єри ще студентом інформатор та провокатор КДБ. Згодом визначний «архітектор» та ідеолог путінської політичної системи, розробник «виборчіх технологій» на виборах президента РФ у 1996 та особливо 2000 року, один з авторів концепції «суверенної демократії». У 2000—2011 рр. радник адміністрації В. Путіна, відповідав в тому числі за «український напрямок». Активно діяв проти української держави та демократії, автор так званої концепції «існування українців 3-х сортів». У 2004 на чолі групи московських політтехнологів приїздив до Києва і активно втручався у вибори президента України на користь В. Януковича, намагався протидіяти Помаранчевій революції.

Після відставки у 2012 поступово під кінець життя став критиком Путіна з консервативних позицій.

Біографія

[ред. | ред. код]

Народився в Одесі в сім'ї інженера-будівельника.

В 1968–73 роках — навчання на історичному факультеті Одеського університету. В студентські роки — учасник створеного у 1971 році[7] гуртка-комуни «Суб'єкт Історичної Діяльності» («СІД») — провідника «духа 68-го року»: «Я вважав себе чимось на кшталт дзен-марксиста». В 1969 був виключений із комсомолу «за анархізм і лівоекстремістський ухил».

До 1974 року працював вчителем у україномовній[8] школі у селі Бірносове Одеської області.

Вперше зіткнувся З КДБ в 1974 році — у справі про розповсюдження забороненої літератури та самвидаву: «Слідчі були професіональними, жорсткими тренерами». Дав свідчення проти видавця та поширювача самвидаву В'ячеслава Ігрунова, з яким він познайомився у вересні 1971 року. Засвідчив, що брав у Ігрунова книги Олександра Солженіцина, Марини Цвєтаєвої та номери журналу «Хроніка поточних подій». На Павловського слідчим КДБ вказав його викладач, історик Вадим Алексєєв-Попов, у якого після доносу під час обшуку на дачі знайшли книгу «Архіпелаг ГУЛАГ», яку Павловський взяв для нього в Ігрунова. На засіданні у березні 1976 року відмовився від своїх свідчень. і їх довелося виключити. Суд виніс Павловському лише офіційне застереження, крім того, він більше не міг працювати в школі.[7]

Після суду вирішив остаточно піти у дисидентський рух та переїхав до Москви, де часто бував з 1972 року та тісно зійшовся з Михайлом Гефтером:[7] «Ми біографічно зрослись; з тих пір я відчував себе ліричним героєм його ідей».

З 1976 року по 1982 рік працював столяром, робітником на лісоповалі.[7]

В 1978—80 роках — один з співредакторів «Вільного московського журналу ПОШУКИ». Але для Павловського «живописне безперебування дисидентства обернулась несмаком — погоні, хованки, жінки, весь цей Дюма, за якого люди розплачуються один одним, у всьому звинувачуючи „владу“. Нових ідей ніяких; виїжджати із країни соромно; далі йти нікуди. Звірине відчуття тупика — закупореність у власній біографії. Я вирішив бігти з біографії».

Олена Боннер: «Я оцінила Павловського по повній його вартості в 1980 або 1981 році, коли він давав в ДБ свідчення на Івана Ковальова, сина Сергія Ковальова, і на жінку Івана Ковальова — Таню Осипову. Вище я його оцінювати не хочу: для мене він оцінений з тих часів».

У квітні 1982 року арештований за звинуваченням у виданні журналу «Пошуки», хоча він на той момент вже не виходив півтора року. В очікуванні суду провів рік у Бутирській тюрмі. іЗадля пом'якшення вироку визнав себе винним, засудив видання журналу та його співзасновника Петра Абовіна-Єгідеса, який на той час жив у Франції. На суді заявив, що його діяльність була протиправною. Замість таборів отримав п'ять років заслання, термін було з еншено до трьох років з урахуванням часу, проведеного у тюрмі. На заслання був відправлений до Троїцько-Печорська в Комі АРСР, працював тамкочегаром та маляром[7]: «Я жив в стані якогось державницького шаленства, писав в Політбюро і в КДБ трактати про те, як врятувати СРСР, вперто називаючи його „Росією“. Місцевий алкоголік-оперуповноважений читав їх і підшивав до моєї справи. Так ми переписувалися з історією». Після закінчення терміну 25 грудня 1985 року повернувся до Москви.[7]

Був одним із засновників першої в Росії легальної політичної опозиційної організації — «Клуб соціальних ініціатив» (КСІ), що виникла у Москві у вересні 1986 року.[9] Пізніше недовго брав участь у новоствореному Московському народному фронті.

В 1987 році — серед ідеологів і засновників інформаційного кооперативу «Факт».

У 1989—1993 pоках — засновник і директор інформаційного агентства «Постфактум»[10], головний редактор журналу «Століття XX і світ». Член клуба «Перебудова» (Москва).

У 1991—1992 — заступник голови правління Видавничий дім «Комерсант».[10]

В жовтні 1993 року виступив проти указу № 1400. Противник програми приватизації Анатолія Чубайса.

В 1994—1995 — редактор і видавець квартальника «Межі влади».

В 1995—1996 — засновник і співредактор журналістського огляду «Середа».

З 1995 року — співзасновник і директор «Фонду ефективної політики». Першим проектом ФЕП стала підготовка у 1995 році парламентської виборчої кампанії «Конгресу російських громад», цей рух не зміг подолати 5-відсотковий бар'єр. У 1996 ФЕП відповідав за роботу зі ЗМІ та підготовку аналітичних матеріалів для виборчого штабу Бориса Єльцина на виборах президента РФ.[11] У 2000 та 2004 роках Фонд участь в організації виборних кампаній Володимира Путіна.На президентських виборах в Україні в 2004 році підтримував Віктора Януковича і агітував за його кандидатуру. Організував т. зв. Український екзит-пол, але в день другого туру, 21 листопада 2004 року, припинив його роботу під приводом нерепрезентативності опитування виборців на виході з дільниць. Навесні 2011 р. адміністрація президента РФ розірвала контракт із ФЕПом[10], 2021 року ФЕП було виключено з єдиного державного реєстру юридичних осіб.[11]

З жовтня 2005 по квітень 2008 року — ведучий програми «Реальна політика» на НТВ. Перед інавгурацією президента Дмитра Медведєва в квітні 2008 року програму закрили.

З 2012 року перейшов на бік російської політичної опозиції і артикулював ліберальні політичні погляди.

Помер 26 лютого 2023 року у Москві[12] у хоспісі після тривалої важкої хвороби.[13]

Діяльність проти України

[ред. | ред. код]

Павловський прибув до Києва напередодні виборів президента України 2004 на чолі цілої бригади російських радників та політтехнологів, серед них такі як: директор Інституту політичних досліджень Сергій Марков, президент московского Фонду «Поліитика» Вя'чеслав Никонов, галерист та піарщик Марат Гельман, Станіслав Бєлковський та інші.

Павловський після перемоги Майдану та поразки Януковича:

«Шкоду виборчій кампанії <Януковича> завдала революція, якій вчасно не дали в морду
Оригінальний текст (рос.)
Вред избирательной кампании [Януковича] нанесла революция, которой вовремя не дали в морду.
[14]

Посади і пости

[ред. | ред. код]

Нагороди

[ред. | ред. код]

25 липня 1996 року. Розпорядженням № 396-рп Президента Бориса Єльцина отримав подяку за активну участь в організації і проведенні його виборної кампанії.

У 2008 році нагороджений медаллю ордена «За заслуги перед Отечеством» II ступеня.[10]

Сім'я

[ред. | ред. код]

Перша дружина — Ольга Гапєєва, поетеса, студентка істфаку, розлучилися у 1976 році. У цьому шлюбі народився син Сергій.[15]

Розлучений, був у шлюбі чотири рази, всього мав шість дітей.[16]

Про нього

[ред. | ред. код]
«Це людина дуже розумна і дуже підла»
Оригінальний текст (рос.)
«Это человек очень умный и очень подлый»
[17]
«Я оцінила Павловського за повною його вартістю у 1980 чи 1981 році, коли він давав у ГБ свідчення на Івана Ковальова, сина Сергія Ковальова, та на дружину Івана Ковальова Таню Осипову. Вище я його оцінювати не хочу: для мене він оцінений відтоді»
Оригінальний текст (рос.)
Я оценила Павловского по полной его стоимости в 1980 или 1981 году, когда он давал в ГБ показания на Ивана Ковалева, сына Сергея Ковалева, и на жену Ивана Ковалева Таню Осипову. Выше я его оценивать не хочу: для меня он оценен с тех пор»
«Для українців має значення лише один факт біографії Павловського – робота на Януковича у 2004 році. Це була спроба здобути перемогу очевидного бандита за допомогою свідомого поділу українського народу. Павловський був не лише архітектором путінського режиму, а й архітектором спроб розділити та знищити свою батьківщину»
Оригінальний текст (рос.)
«Для украинцев имеет значение только один факт биографии Павловского - работа на Януковича в 2004 году. Это была попытка добиться победы очевидного бандита с помощью сознательного разделения украинского народа. Павловский был не только архитектором путинского режима, но и архитектором попыток разделить и уничтожить свою родину»
[18]

Прізвиська

[ред. | ред. код]
  • Падловський, Хлів Падловський

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б Ведомости — 1703. — 75000 экз.
  2. ↑ а б https://www.kommersant.ru/doc/5842560?from=doc_top
  3. ↑ Deutsche Nationalbibliothek Record #13568708X // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  4. ↑ https://t.me/GlebPavlovsky/311
  5. ↑ а б в Чеська національна авторитетна база даних
  6. ↑ https://www.theatlantic.com/magazine/archive/2018/01/putins-game/546548/
  7. ↑ а б в г д е Диссидент, который стал идеологом Путина Полная история Глеба Павловского — человека, придумавшего современную российскую власть. Meduza (рос.). Процитовано 4 березня 2023.
  8. ↑ «Власти полезно услышать громкое „нет“» Взгляды и проекты Глеба Павловского, Коммерсант, 27 лютого 2023
  9. ↑ КЛУБ СОЦИАЛЬНЫХ ИНИЦИАТИВ - Преданная демократия. СССР и неформалы (1986-1989 г.г.). www.e-reading.club. Процитовано 4 березня 2023.
  10. ↑ а б в г Умер российский политолог Глеб Павловский. Ведомости (рос.). Процитовано 4 березня 2023.
  11. ↑ а б «Один из создателей политической системы Путина»: умер Глеб Павловский. БИЗНЕС Online (рос.). Процитовано 4 березня 2023.
  12. ↑ Помер російський політолог Гліб Павловський. Главком. 27 лютого 2023. Архів оригіналу за 10 травня 2023. Процитовано 25 травня 2023.
  13. ↑ Вещий Олегович - Политическая карьера Глеба Павловского. Новая газета Европа. 22 червня 2208. Процитовано 4 березня 2023.
  14. ↑ korrespondent.net: "Революции вовремя не дали в морду". Интервью Глеба Павловского, 7.12.2004
  15. ↑ Голубая мечта Павловского // Пурга.Ru. Глеб Павловский мечтает о лаврах медиа-магната Владимира Гусинского - Компромат.Ру / Compromat.Ru. www.compromat.ru. Процитовано 4 березня 2023.
  16. ↑ Павловский, Глеб Российский политолог и политтехнолог. lenta.ru. Процитовано 4 березня 2023.
  17. ↑ Глеб Павловский: «Больше всего Путин, по-моему, опасается стать лишним» — интервью Елене Масюк. — «Новая газета», № 121, 24.10.2012
  18. ↑ Провалы в памяти. — «Грани.ру», 02.03.2023

Вебпосилання

[ред. | ред. код]
Вікіцитати містять висловлювання від або про: Павловський Гліб Олегович
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Павловський_Гліб_Олегович