Повстання у Воттсі
Завору́шення у Во́ттсі (Повста́ння у Во́ттсі)[1] — порушення громадського порядку (міжетнічний конфлікт) в районі Лос-Анджелеса Воттс 11—17 серпня 1965 року.
Заворушення у Воттсі залишалися найбільшими аж до бунту в Детройті в 1967 році[en]. У результаті шестиденних заворушень 34 людини загинуло, 1032 людини отримали поранення, 3438 були арештовані, завдані збитки оцінили в понад сорок мільйонів доларів.
Під час «Великої міграції» (англ. Great Migration) в 1920-х роках велика кількість афроамериканського населення переїхала в північні міста країни — Детройт, Чикаго і Нью-Йорк із метою порятунку від расової сегрегації, «законів Джима Кроу», насильства південних штатів. Міграція темношкірого населення проходила в основному через Лос-Анджелес. Під час «Другої великої міграції» (англ. The Second Great Migration) чорношкіре населення масово переїжджало на Західне узбережжя США через створення великої кількості робочих місць в оборонній промисловості під час Другої Світової війни.
Чисельність чорношкірого населення Лос-Анджелеса зросла від 63 700 осіб в 1940 році до 763 000 в 1970 році, зробивши тим самим чорношкіру діаспору видимою для кожного[2].
Лос-Анджелес «де-юре» не мав законів про сегрегацію (поділ за законом) як у південних штатів, але був ряд обмежувальних угод, які забороняли чорношкірим і латиноамериканцям орендувати й купувати житло в певних місцях. Попри те, що в 1948 році суди визнали наявність подібних обмежень незаконними, вони все-таки продовжували існувати ще досить довго. З початку двадцятого століття Лос-Анджелес розділявся за етнічною ознакою. У 1920-ті роки в Лос-Анджелесі прийняли перші в країні угоди про обмеження на ринку житла за расовою ознакою. До початку Другої світової війни 95 % житлового фонду Лос-Анджелеса були під забороною для заселення чорношкірими й азійцями. Національні меншини, які проходили службу в збройних силах США і працювали на оборонних підприємствах Лос-Анджелеса, зіткнулися з дедалі більшою дискримінацією на ринку житла. До того ж представники національних меншин зіткнулися з обмеженнями на ринку приміського житла й у праві на поселення в районах Східного, Південного Лос-Анджелеса, Воттса і Комптона. Існування цих заборон призвели до обмежень на навчання й роботу для національних меншин.
З підвищенням кількості чорношкірого населення в районі Воттса в будівельників житла з'явилася можливість для освоєння нової території. Наприклад, компанія «Davenport Builders» стала найбільшим забудовником, яка відреагувала на підвищення попиту серед чорношкірого населення й почала забудовувати неосвоєні землі в Комптоні. Цей район спочатку займало білошкіре населення, в 1940-ві роки швидко перетворився в район для афроамериканського середнього класу, де «сині комірці» могли насолоджуватися життям далеко від нетрів. Забудовники запропонували хороші умови для проживання, будинки великої площі для всієї родини й можливості для виховання дітей.
На початку 1950-х років через підвищення кількості чорношкірого населення район Південного Централа[en] перетворився в місце расової нетерпимості, вибухів, стрілянини по білому населенню й спалювання хрестів на галявинах перед будинками, куплених чорношкірими. У ході подальшого розвитку насильства, що почалося в 1920-ті роки, організовані з представників білошкірого населення банди в околицях таких міст, як Саут-Ґейт і Гантіґтон-Парк, почали регулярно нападати на чорношкірих, що проїжджали через ці міста. Для захисту від подібних нападів з боку білошкірого населення чорні стало збиратися в загони самооборони, що згодом заклало основу для формування вуличних банд.
Стрімке зростання передмість, більшість з яких мали ті чи інші обмеження для поселення чорношкірого населення, призвело до масового виїзду білих, які проживали в прикордонних з чорним населенням кварталах. Швидке поширення чорних досягалося шляхом використання заходу «блокбастинг», за якого спекулянти нерухомістю отримували один будинок на повністю «білій» вулиці, а потім здавали або продавали його чорним. Це призводило до того, що білошкіре населення виїжджало, а спекулянти викуповували виставлені на продаж будинки за зниженими цінами для їхнього подальшого перепродажу чорношкірому населенню.
Чорношкіре і латиноамериканське населення дискримінували не тільки у сфері можливостей отримання високооплачуваної роботи, на ринку житла й серед політичних свобод — воно стикалося з дискримінацією також із боку поліційного управління Лос-Анджелеса. У 1950 році на посаду керівника департаменту поліції Лос-Анджелеса призначили Вільяма Паркера. Паркер прагнув більшої незалежності від політичного впливу на поліцію для створення професійної команди, які зазнали серйозних втрат після великого скандалу, викликаного «Кривавим Різдвом» в 1951 році. Громадськість підтримала його й проголосувала за спеціальне рішення, що відділяла поліційний департамент від решти уряду й у 1960-х роках управління Лос-Анджелеса вважалося одним із кращих у країні.
Попри проведені реформи в поліції, в результаті яких була створена дієва професійна команда, управління поліції Лос-Анджелеса критикували за «поліційну жорстокість» щодо чорношкірого й латиноамериканського населення.
Вільям Паркер ввів серед офіцерів поліції «обробку» якомога більшої кількості дітей та підлітків чорношкірого населення. Його думкою була демонстрація домінування білошкірої людини над чорношкірими, щоб вони краще розуміли — хто в домі господар. Утиски через расове питання викликали невдоволення чорношкірого населення у Воттсі й 11 серпня 1965 року тут почалося «Повстання у Воттсі»[3][4].
У середу ввечері одинадцятого серпня 1965 року білошкірий офіцер Каліфорнійського шосейного патруля Лі Мінікус за підозрою в керуванні транспортним засобом у нетверезому стані зупинив двадцятиоднорічного чорношкірого Маркета Фрая. Після того, як офіцер Мінікус переконався у фізичному стані затриманого, він викликав евакуатор для транспортування автомобіля на штрафну стоянку.
У цей час брат Маркета Фрая Рональд, який сидів поруч із братом під час затримання, вийшов із машини й зайшов у свій будинок і викликав на допомогу свою матір[5]. Прибулий наряд поліції спробував заарештувати Маркета Фрая за допомогою фізичної сили. Ситуація загострювалася, й на місці затримання почав збиратися натовп місцевих жителів, які стали кричати на офіцерів поліції й кидати в них різні предмети[6]. Мати Фрая і його брат вступили в сутичку з поліційним патрулем і були заарештовані разом із Маркетом Фраєм[7]. Місцеві жителі продовжували збиратися навіть після того, як сім'я Фраїв була заарештована.
Для розгону натовпу, що зібрався на місці затримання, поліція прибувала кілька разів за ніч, і в моменти розгону поліціянтів атакували камінням[8]. За результатами нічних рейдів було заарештовано двадцять дев'ять осіб[9].
Після нічних подій поліція та лідери діаспор домовилися про проведення зборів у четвер, 12 серпня, для обговорення плану подальших дій задля зниження напруги, але збори провалилися. Після провалу переговорів шеф поліції Вільям Паркер звернувся за допомогою до частин Національної Гвардії в Каліфорнії[9]. До п'ятниці, 13 серпня, заворушення на вулиці почали наростати й приблизно 2300 осіб з Національної гвардії намагалися підтримувати порядок. Опівночі на 14 серпня кількість гвардійців було збільшено до 3900 осіб.
У зоні заворушень оголосили воєнний стан і ввели комендантську годину. Район Південного Централу Лос-Анджелеса оточила Національна Гвардія[10]. Для цього взяли 934 офіцерів поліції й 718 офіцерів із департаменту шерифа округу Лос-Анджелес[9].
Протягом п'яти днів у заворушеннях брали участь від 31 до 35 тисяч осіб і ще близько 70 тисяч їхніх прихльників[8]. Багато білошкірих мешканців сприймали учасників заворушень як злочинців і мародерів, тоді як чорношкіре населення вважало заворушення «реагуванням на дії системи»[8]. Чорношкірий цивільний активіст Баярд Растин[en] (англ. Bayard Rustin) писав у 1966 році: «справжнім досягненням заворушень у Воттсі стало те, що це була перша велика акція протесту негрів проти їхнього власного мазохізму, й вони зрозуміло показали, що більше не будуть покірно жити в нетрях»[11].
Під час безладу відбувалися сутички з поліцією, блокувалася робота пожежних команд та їхнього виїзду на виклики, відбувалися напади на білошкірих водіїв. Від підпалів і грабунків страждали переважно білошкірі власники магазинів, що викликало їхнє сильне невдоволення[12].
Начальник поліції Лос-Анджелеса Вільям Паркер схарактеризував дії повстанців як поведінку «мавп у клітках»[12]. У результаті заворушень місту було завдано збитків на більш ніж 40 мільйонів доларів США й близько тисячі будинків були знищені або пошкоджені.
| Комерційні й приватні будівлі | Громадські будівлі | Разом |
|---|---|---|
| Пошкоджено/спалено: 258 | Пошкоджено/спалено: 14 | 272 |
| Розграбовано: 192 | 192 | |
| Разом пошкоджено/спалено й розграбовано: 288 | 288 | |
| Знищено: 267 | Знищено: 1 | 268 |
У зв'язку з тим, що район Воттсу й раніше мав напружені соціальні та расові клопоти, відразу ж після безладу почали виникати припущення, що ж насправді призвело до повстання, й висловлювалися різні точки зору щодо цього. Для розслідування подій створили спеціальну комісію, яку очолив губернатор Пет Браун. Комісія на чолі з колишнім директором ЦРУ Джоном Маккоуном[en] провела розслідування й 2 грудня 1965 року випустила звіт «Насильство в місті — кінець або початок? Звіт губернаторської комісії з розслідування заворушень у Лос-Анджелесі». У ньому надавалися висновки про те, що причиною заворушень став високий рівень безробіття, погана система початкової шкільної освіти й погані умови життя чорношкірого населення в районі Воттс. У звіті були представлені рекомендації для виправлення виявлених проблем: «підвищення грамотності населення та поліпшення програм дошкільної освіти, розвиток зв'язків між поліцією і представниками національних меншин, розвиток програм навчання, необхідних для влаштування на роботу, поліпшення медичного обслуговування, поліпшення системи громадського транспорту тощо». Більшість із представлених Комісією рекомендацій так і не були виконані[13].
Однак висновками Комісії обговорення подій не закінчилося, й у суспільстві побутувала велика кількість точок зору щодо повстання. Опитування населення показали, що частина населення пов'язувала події, що відбулися з діяльністю комуністичних груп, тоді як інша частина населення вважала причиною високий рівень безробіття й расову дискримінацію[14]. Причому випадки прояву расизму та дискримінації розглядалися на слуханнях американської «Комісії з цивільних прав», які проходили в Лос-Анджелесі три роки тому. Однією з цілей тих слухань було створення правил щодо дій поліції проти чорношкірих мусульман, які, як вважалося, необґрунтовано дискримінувалися[14].
Навіть після завершення безладу в суспільстві сперечалися щодо причин, що призвели до таких подій, а через два дні після початку заворушень у Воттсі з промовою виступив Мартін Лютер Кінг[12]. Як вважається, додатковою причиною заворушень стала реакція на проєкт виправлень до закону про заборону расової дискримінації під час оренди або придбанні житла[15].
- ↑ Watts Rebellion (Los Angeles, 1965). King Encyclopedia. Stanford University. Архів оригіналу за 13 січня 2013. Процитовано 23 листопада 2011.
- ↑ The Great Migration: Creating a New Black Identity in Los Angeles. Kcet.org.
- ↑ NYPD " Davey D's Hip Hop Corner-(The Blog) [Архівовано 13 грудня 2012 у Wayback Machine.]. Hiphopandpolitics.wordpress.com.
- ↑ Watts Rebellion (August 1965) | The Black Past: Remembered and Reclaimed. The Black Past (August 11, 1965).
- ↑ Dawsey, Darrell (19 серпня 1990). To CHP Officer Who Sparked Riots, It Was Just Another Arrest. Los Angeles Times. Процитовано 23 листопада 2011.
- ↑ Abu-Lughod, Janet L. Race, Space, and Riots in Chicago, New York, and Los Angeles. New York: Oxford University Press, 2007.
- ↑ Walker, Yvette. Encyclopedia of African American History, 1896 to the Present: From the Age of Segregation to the Twenty-first Century : [англ.]. — Oxford University Press, 2008.
- ↑ а б в Barnhill, John H. Watts Riots (1965) // Revolts, Protests, Demonstrations, and Rebellions in American History, Volume 3 : [англ.] / Danver, Steven L.. — ABC-CLIO, 2011.
- ↑ а б в Violence in the City: An End or a Beginning?. Архів оригіналу за 13 січня 2013. Процитовано 3 січня 2012.
- ↑ A Report Concerning the California National Guard's Part in Supressing the Los Angeles Riot, August 1965 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 13 січня 2013.
- ↑ Rustin, Bayard (1966-03). The Watts. Commentary Magazine. Процитовано 3 січня 2012.
- ↑ а б в Oberschall, Anthony. «The Los Angeles Riot of August 1965» Social Problems 15.3 (1968): 322—341.
- ↑ Dawsey, Darrell (8 липня 1990). 25 Years After the Watts Riots : McCone Commission's Recommendations Have Gone Unheeded. Los Angeles Times. Процитовано 22 листопада 2011.
- ↑ а б Jeffries, Vincent & Ransford, H. Edward. «Interracial Social Contact and Middle-Class White Reaction to the Watts Riot». Social Problems 16.3 (1969): 312—324.
- ↑ Tracy Domingo, Miracle at Malibu Materialized [Архівовано 2013-01-09 у Wayback Machine.], Graphic, November 14, 2002
- Cohen, Jerry and William S. Murphy, Burn, Baby, Burn! The Los Angeles Race Riot, August 1965, New York: Dutton, 1966.
- Conot, Robert, Rivers of Blood, Years of Darkness, New York: Bantam, 1967.
- Guy Debord, Decline and Fall of the Spectacle-Commodity Economy, 1965. A situationist interpretation of the riots російський переклад
- Horne, Gerald, Fire This Time: The Watts Uprising and the 1960s, Charlottesville: University of Virginia Press, 1995.
- Thomas Pynchon, «A Journey into the Mind of Watts», 1966. full text
- David O 'Sears, The politics of violence: The new urban Blacks and the Watts riot
- Clayton D. Clingan, Watts Riots
- Paul Bullock, Watts: The Aftermath. New York: Grove Press, Inc., 1969.
- Johny Otis, Listen to the Lambs. New York: WW Norton and Co. 1968. Наступні
- http://www.pbs.org/hueypnewton/times/times_watts.html
- Watts Riot 1965 Watts riot/riots of the 1960s.