Ремболович Іван Семенович
| Іван Семенович Ремболович | |||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
 Штабскапітан Підполковник Полковник | |||||||||||||
 Іван Ремболович | |||||||||||||
| Загальна інформація | |||||||||||||
| Народження | 28 січня 1897 м. Городня, Чернігівської губернії,  Російська імперія | ||||||||||||
| Смерть | 8 вересня 1950 (53 роки) м. Станіслав (тепер Івано-Франківськ,  Україна),  УРСР,  СРСР | ||||||||||||
| Псевдо | «Кропива», «полковник Болбачан» | ||||||||||||
| Військова служба | |||||||||||||
| Приналежність | Російська імперія.svg){kind=small} УНР Українська держава (1941) | ||||||||||||
| Вид ЗС |  Армія УНР УПА | ||||||||||||
| Формування |  14-та гренадерська дивізія Ваффен СС «Галичина» | ||||||||||||
| Війни / битви | |||||||||||||
| Командування | |||||||||||||
| |||||||||||||
| Нагороди та відзнаки | |||||||||||||
Російської імперії
Нагороди Німеччини
| |||||||||||||
Іва́н Семе́нович Ремболо́вич (інколи Рембалович) (28 січня 1897, м. Городня, Чернігівська губернія, Російська імперія — 8 вересня 1950, м. Станіслав[1]) — підполковник Армії УНР, полковник Української повстанської армії, командир саперної роти Ваффен-гауптштурмфюрер.
Лицар Хреста Воєнних заслуг II класу з мечами (Третій Рейх).
Народився у м. Городня Чернігівської губернії в родині службовця земської управи. В 1905 вступив до Городнянського земського училища, продовжив навчання в Городнянському чотирьохкласному училищі, яке й закінчив на початку Першої світової війни. Здавши екзамен за 6-й клас гімназії, записався в армію добровольцем.
Будучи вже на військовій службі, закінчив Віленське військове училище (Полтава, 1915). Учасник Першої світової війни. Служив молодшим офіцером саперної команди 19-го Костромського піхотного полку при 3-ій піхотній дивізії. У 1917 р. — помічник дивізійного інженера 5-ї піхотної дивізії. Останнє звання в російській армії — штабс-капітан. За відвагу і мужність нагороджений орденами Святого Станіслава ІІІ ст., Святої Анни ІІІ ст. та Святого Володимира IV ст.
На початку 1918 р. — командир сотні Вільного Козацтва у Городні. Згодом — командир пішої півсотні городнянської повітової військової комендатури.
З 4 січня 1919 р. — старшина 20-го Павлоградського кінного полку Дієвої армії УНР. З 18 січня 1919 р. — старшина Кінного полку Січових стрільців Дієвої армії УНР.
З травня 1919 р. — начальник відділу зв'язку штабу Запорізької групи Дієвої армії УНР. У грудні 1919 р. був інтернований польською владою у Луцьку.
З лютого 1920 р. служив у 2-й (згодом — 6-й Січовій) дивізії Армії УНР. 3 4 серпня 1920 р. — начальник відділення зв'язку штабу Армії УНР.
З 27 жовтня 1921 р. — начальник оперативного відділу штабу Київської повстанчої дивізії Української Повстанської армії Юрія Тютюнника. Учасник Другого Зимового походу. Брав участь у бою за Коростень. 12 листопада 1921 р. був поранений. 17 листопада 1921 р. під с. Малі Миньки потрапив до полону, втік з-під розстрілу.
У 1920—30-х жив у еміграції у Варшаві та в селі Корнич Коломийського повіту. Влітку 1943 року вступив до Добровольчої дивізії СС «Галичина». Очолював штурмовий батальйон. У битві під Бродами дістав важке поранення, у лікарні ампутували ногу, згодом лікувався в Унівській лаврі.
У листопаді 1944 р. прибув до Коломийського району та встановив контакти з місцевими відділами Української повстанської армії, зокрема з окружним провідником Коломийщини «Борисом»-Легким Григорієм. Отримав підпільне псевдо «полковник Болбачан». У зв'язку з інвалідністю, участі у бойових операціях не брав, але серед повстанців користувався великою повагою за минулі бойові подвиги, отримував матеріальну допомогу від УПА.
6 листопада 1949 р. був схоплений загоном МДБ у с. Космач Яблунівського району. Полковник понад півроку був під слідством НКВС, нікого не видав і 15 травня 1950 був засуджений до смертної кари, яку виконали 8 вересня цього ж року.
Голова Управи Івано-Франківської станиці Галицького братства вояків Першої української дивізії «Галичина» Української Національної Армії Володимир Малкош доповнює зібрану інформацію про уродженця Чернігівщини:
У 1943 році, коли створювалася згадана дивізія, підполковник вступив до неї добровільно, як і багато учасників різних військових формувань. Вони сподівалися, що після того, як Німеччина програє війну (тоді в цьому вже ніхто не сумнівався), між західними альянсами й СРСР дійде до конфронтації, і тоді добре озброєна і навчена Дивізія разом з УПА стане ядром українського війська, без якого неможливо вибороти незалежність України. Лише Німеччина тоді могла і мала бажання воювати проти більшовиків, і з цього українці хотіли скористатися. Крім Гітлера і його нацистської партії, були в Німеччині сили, що мислили реально і тверезо, вони намагалися усунути Гітлера силоміць і прихильно ставилися до українців. За таких обставин Іван Ремболович пройшов у Дивізії перепідготовку і одержав звання сотника: з огляду на вік і слабке знання їхньої мови, німці не погодилися зберегти його попереднє військове звання. У битві під Бродами в липні 1944 року він командував саперною сотнею, а згодом — саперним куренем. У тому бою його вразила куля, і всі гадали, що сотник загинув — в умовах оточення і прориву це було неможливо перевірити, тож у "Списках полеглих воїнів Першої української дивізії "Галичина" УНА" він числиться як такий, що, за свідченнями очевидців, загинув смертю героя. На меморіальному цвинтарі Дивізії біля міста Золочева Львівської області сотникові Ремболовичу встановлено символічний хрест. [2]
- В Івано-Франківську є Вулиця Івана Ремболовича.
- У місті Чернігів провулок Некрасова перейменували на вулицю Івана Ремболовича.
Разом з тим він офіційно не реабілітований: Прокуратура Івано-Франківська 27 липня 1994 року відмовилась його реабілітовувати через його службу в СС.
- Орден Святого Володимира 3-го ступеня
- Орден Святої Анни 3-го ступеня
- Орден Святої Анни 4-го ступеня
- Орден Святого Станіслава 3-го ступеня
- Хрест Воєнних заслуг 2-го класу з мечами — за бої у складі БГ «Байєрсдорф»
Нареченою Івана Ремболовича була Світлана Харченко, полковий лікар 7-го Синього полку, яку більшовики забили прикладами в серпні 1919.
- ↑ Сайт "Історичний клуб «Холодний Яр»[недоступне посилання]
- ↑ Нація і Держава. ГЕРОЙ БАЗАРУ Й УПА ЧЕРНІГІВЧАНИН ІВАН РЕМБОЛОВИЧ ДОСІ НЕ РЕАБІЛІТОВАНИЙ. Любов Потапенко. 21.07.2005
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
- Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга I. — К. : Темпора, 2007. — ISBN 966-8201-26-4.
- Довідник з історії України / за ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. — К. : Генеза, 2001. — ISBN 966-504-439-7.
- Верига Василь. Листопадовий рейд 1921 року. — Київ: Видавництво «Стікс», 2011.
- Коваль Роман. Іван Ремболович. — Київ-Вінниця: Історичний клуб «Холодний Яр», 2012 ISBN 978-617-533-061-6
- Штабскапітани (РІА)
- Підполковники (УНР)
- Полковники УПА
- Народились 28 січня
- Народились 1897
- Померли 8 вересня
- Померли 1950
- Вояки дивізії Ваффен СС «Галичина»
- Кавалери ордена Святого Володимира 4 ступеня
- Кавалери ордена Святої Анни 3 ступеня
- Кавалери ордена Святої Анни 4 ступеня
- Кавалери ордена Святого Станіслава 3 ступеня
- Кавалери хреста Воєнних заслуг II класу з мечами
- Російські військовики Першої світової війни
- Учасники Першого Зимового походу
- Учасники Другого зимового походу
- Учасники Другої світової війни
- Уродженці Городні
- Гауптштурмфюрери СС