Тишко Каленикович
| Тишко Каленикович | |
|---|---|
.jpg) Уявний портрет, створений після 1793; походить із логойської сімейної колекції. Наразі зберігається в Національному музеї Варшави. Розмір: 90 x 72,5 см. | |
| Народився | сер. XV ст. |
| Помер | після 1487 |
| Підданство | Литовсько-Руська держава |
| Національність | русин |
| Конфесія | православ'я |
| Рід | Калениковичі |
| Батько | Каленик Каленикович |
| Діти | 5 синів |
 | |
Тишко (Тит) Каленикович (пом. межи 1497 й 1499) — руський боярин другої половини XV століття. Родоначальник Тишкевичів, онук Каленика Мишковича по лінії сина-тезки, згадуваного джерелами в 1457/58–88 роках.
Мав братів Окушка (зг. у 1480–1500 рр. як житомирський боярин, звягельський намісник, а відтак при королівському дворі), Гетовта, Дебря[a] й, либонь, Івана[b]. Сестра — їй приписують ім'я Євфимія — вийшла заміж за Романа Івашковича[6][7][4].
В кінці 1486 року одержав у винагороду 5 коп грошей із київської митні за службу при дворі великого князя. Ймовірно, саме він згадується у листі Казимира Ягеллончика воєводі Юрію Пацевичу від 22 травня 1487, де господар підтвердив «Тишку якомусь», ототожнюваному з Калениковичем, право на держання землі в київському повіті на умовах служби (раніше ця земля належала Карпу Лупандичу, доки той не «побіг до Волох»)[4][8].
Шимон Окольський та інші укладачі польських гербівників приписали нобілю низку фіктивних титулів, таких як гетьман і воєвода землі київської й староста переяславський[9].
Т. Каленикович мав п'ятьох дітей, які за зменшувальною формою імені батька стали кликатись Тишковичами, а пізніше Тишкевичами:
- Борис (пом. після 1499), одружений з Милохною, сестрою воєначальника Остафія Дашковича, дітей не залишив[10]; продав свою отчину, села Тулюбле та Ірову на Уборті в Олевській волості, кн. Богдану Глинському.
- Лев (Дмитро), дворянин господарський, одружений з Феклою N;
- Гаврило (пом. після 1557), дворянин господарський, одружений з Анастасією Іванівною Сапегою, яка народила йому 4 синів[6];
- Михайло, дворянин господарський, одружений з Софією Яциничівною;
- Василь, черкаський і канівський намісник, маршалок господарський, мінський і пінський староста, підляський і смоленський воєвода, одружений з Олександрою Семенівною Чорторийською;
Вочевидь, у Тишка були дві дружини. Одна з них — Ганна[11], матір Бориса і Льва, як зазначає литовський історик Еймантас Гудас[6][4].
- ↑ Його ім'я вперше подибується у грамоті вел. кн. Олександра від 19 березня 1497, якою той пожалував Дебрю та ще трьом київським боярам ряд сіл на Путивльщині. Дідичним же володінням Калениковича слугувало с. Слободище. Він був одружений з Анастасією, матір котрої, на думку історика Генрика Люлевича, походила з роду кн. Яголдаєвичів і в шлюбі могла мати прізвище Єльцівна. Після захоплення Путивля московитянами в 1500 р. дружина з якихось причин залишилась на Сіверщині[1]. Переписка Василія III та Сигізмунда I (1511) свідчить, що Дебр добивався її повернення[2]. В пізнішій родовій традиції боярин фігурує під ім'м Боніфацій[3]. По собі він зоставив дочку Федю, яка разом з матір'ю, майбутньою ігуменею, переїхала в Полоцьк й вийшла заміж за Тишка Івановича Биковського[4].
- ↑ Був одружений з Настасією Зенківною, якій записав Чортолісці й Сільце в Житомирському повіті на р. Тетереві. По його кончині вона продала їх за 100 коп широких грошей Костянтину Острозькому (21 липня 1513)[5], пізніш їх викупив брат Василь.
- ↑ Русина О. В. Студії з історії Києва та київської землі. — Київ : Нац. акад. наук України, Ін-т історії України, 2005. — С. 101-102, 106. — ISBN 966-02-2434-6.
- ↑ Описание документов и бумаг, хранящихся в Московском архиве Министерства юстиции. Книга 21. Описание документов архива. II. Книги Литовской метрики / упор. Шамбинаго С.К., Бережков Н.Г. — Москва, 1916. — С. 100-102.
- ↑ Urwanowicz, Jerzy; Dubas-Urwanowicz, Ewa; Guzowski, Piotr (2003). Władza i prestiż: magnateria Rzeczypospolitej w XVI-XVIII wieku. Wydawn. Uniwersytetu w Białymstoku. с. 316. ISBN 9788389031761.
- ↑ а б в г Статкевіч-Чабаганаў А. Геталты і Тышкевічы з роду Каленікавічаў герба «Ляліва» // Роднае слова. — 2011. — № 7. — С. 81-82. Архівовано з джерела 22 січня 2022. Процитовано 2022-04-16.
- ↑ Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. — T. III: 1432–1534 / Wydane przez Bronisława Gorczaka. — Lwów, 1890. — С. 102.
- ↑ а б в Gudas, Eimantas (2015). Tiškevičių giminės karjera ir genealogija XVI a. Lietuvos Didžiojoje Kunigaikštystėje (PDF). Chronicon Palatii Magnorum Ducum Lithuaniae. 3: 33, 42.
- ↑ Полехов С. В. Новые документы о Киевской земле XV века // Сфрагістичний щорічник. — Київ, 2012. — Вип. 2. — С. 267-268, 276, 281.
- ↑ Lietuvos Metrika, knyga nr. 4 (1479–1491): Užrašymų knyga 4. — Vilnius : Lietuvos istorijos institutas, 2004. — С. 134-135.
- ↑ Тишкевич М. Василь Тишкевич, воєвода підляшський, маршалок господарський і гетьман дворний В. Кн. Литовсько-Руського (1523–1571). Історично-генеалогічна розвідка // Зап. Наук. тов. ім. Шевч. — 1920. — Т. CXXIV. — С. 3. Архівовано з джерела 24 січня 2022. Процитовано 2023-06-12. [Архівовано 2022-01-24 у Wayback Machine.]
- ↑ Ластовський В. Родина Остафія Дашковича // Часопис української історії. — № 45. — С. 23.
- ↑ Акты Виленской комиссии для разбора древних актов. Т. 33. № 17. С. 25.
- Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV — до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна / Н. Яковенко. — Київ : Критика, 2008. — С. 181-187.