Перейти до вмісту

Том Вейтс

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Том Вейтс
Tom Waits
Зображення
Зображення
Том Вейтс на концерті в Празі, 2008 рік.
Основна інформація
Повне ім'яТо́мас А́лан Вейтс
Дата народження7 грудня 1949(1949-12-07) (75 років)
Місце народженняПомона, окр. Л.-Анджелес, Каліфорнія, США
Роки активностіЗ 1972 року
ГромадянствоСША США
ПрофесіяМузикант, композитор, актор
ОсвітаO'Farrell Community Schoold, Hilltop High Schoold і Southwestern Colleged
Співацький голосБаритон[1]
ІнструментиВокал, фортепіано, гітара
Моваанглійська
ЖанрЕкспериментальний рок, джаз, блюз
ЛейблIsland, Asylum, ANTI-
Нагороди
У шлюбі зKathleen Brennand
tomwaits.com
Q: Цитати у Вікіцитатах
CMNS: Файли у Вікісховищі
Tom Waits

Том Вейтс (англ. Tom Waits; нар. 7 грудня 1949 року) — американський співак та автор пісень, композитор, актор. У свій ранній творчості Вейтс змішував такі жанри як джаз, блюз і, незначною мірою, фолк-музику, починаючи ж з 1980-х і досі він грає експериментальний рок з елементами індастріалу, дарк-кабаре та авангардного джазу[2]. Для нього характерні театралізовані, часом водевільні виступи, й особлива манера виконання — суміш співу й речитативу[3]. Том має своєрідний хрипкуватий голос, описаний критиком Деніелом Дачхолзом так: «Він немов вимочений в бочці з бурбоном, його ніби залишили в коптильні на кілька місяців, а потім, коли дістали, проїхалися по ньому»[4].

Лірика його пісень — це історії, розказані найчастіше від першої особи, з гротескними образами занепалих місць та пошарпаних життям персонажів[5]. Вейтс також був композитором таких фільмів, як «Ніч на Землі» Джима Джармуша та «Від всього серця» Френсіса Форда Копполи, за саундтрек до якого він був номінований на «Оскар»[6]. Володар «Ґреммі» за альбоми Bone Machine та Mule Variations[7][8]. 2011 року був включений до Зали слави рок-н-ролу своїм колегою Нілом Янгом[9]. Останнім часом живе в окрузі Сонома, Каліфорнія зі своєю дружиною Кетлін Бреннан, дочкою Келлсімон та синами Кейсі та Салліваном[10].

Біографія

[ред. | ред. код]

Ранні роки і захоплення музикою (1949—1972)

[ред. | ред. код]

Томас Алан Вейтс (англ. Thomas Alan Waits) народився в лікарні Park Avenue в місті Помона, штат Каліфорнія 7 грудня 1949 року, в родині шкільних вчителів[11]. Його батько Джесі Френк Вейтс шотландсько-ірландського походження, мати Альма Джонсон МакМюррей — американо-норвезького[12]. 1960 року батьки Тома розлучилися й він з матір'ю і двома сестрами переїхав до міста Віттер в окрузі Лос-Анджелеса, а після — до Нешнл-Сіті, неподалік від кордону США з Мексикою[13].

В 1965 році, під час навчання в середній школі міста Чула-Віста в окрузі Сан-Дієго, Вейтс почав грати в ритм-енд-блюз/соул гурті The System[14], і працювати в Napoleone Pizza House, який він згодом оспівав на альбомах Small Change («I Can't Wait to Get Off Work») та The Heart of Saturday Night («The Ghosts of Saturday Night (After Hours at Napoleone's Pizza House)»)[15]. П'ять років опісля Вейтс почав працювати швейцаром в одному з нічних клубів Сан-Дієго, де він міг слухати виступи музикантів, що грають у різних жанрах. Там же він дав свій перший оплачуваний концерт. Як шанувальник Боба Ділана, Джека Керуака, Луї Армстронга, Ледбеллі, Хаулін Вульфа та Чарльза Буковскі, Том почав створювати свій власний унікальний музичний стиль[16].

Після служби в береговій охороні США Вейтс повернувся до Лос-Анджелеса та почав працювати в клубі The Troubadour, де музиканти стояли в черзі, щоб дати нічний концерт. 1971 року Том оселився в Echo Park в околицях Лос-Анджелеса, де, крім нього, жили Гленн Фрай з Eagles, Джексон Браун та Френк Заппа. Музикант познайомився з продюсером Гербом Коеном та записав кілька демо, що згодом вийшли у збірнику The Early Years[17]. За сприяння Коена Том уклав свій перший контракт, з Asylum Records.

Сім класичних альбомів Asylum Records (1973–1980)

[ред. | ред. код]
Нічний клуб The Troubadour у Лос-Анджелесі, в якому Том дав свій перший концерт, заробивши 25 доларів.

Вейтс уклав контракт з лейблом Asylum Records 1972 року і, після декількох невдалих сесій, нарешті записав свій перший альбом Closing Time, звучний у дусі джазу, з домішкою фолку. Він був спродюсований учасником гурту The Lovin' Spoonful Джері Єстером та виданий 1973 року[18], отримавши прихильні відгуки критиків[19]. Том вирушив у свої перші гастролі, що складалися переважно з «розігріву» концертів Martha and the Vandellas, Чарлі Річа та Френка Заппи[17]. Рік потому вийшло логічне продовження Closing Time — альбом The Heart of Saturday Night, який 2003 року потрапив до списку «500 найкращих альбомів усіх часів за версією журналу Rolling Stone»[20].

В 1975 році Вейтс перебрався до мотелю Tropicana на бульварі Санта-Моніка та видав умовно концертний альбом Nighthawks at the Diner, записаний у студії з невеликою аудиторією, у довірчій атмосфері. Для Nighthawks at the Diner характерні довгі вступні монологи Тома, а також інтермедії між піснями[21]. 75-й і подальші роки були важкими для музиканта. Він жив у готелях, погано харчувався і занадто багато пив.

Репутація алкоголіка з важким життям остаточно закріпилася за Вейтсом після виходу цинічно-песимістичного Small Change, з такими піснями як «The Piano Has Been Drinking» (укр. Піаніно пиячило) та «Bad Liver and a Broken Heart» (укр. Хвора печінка та розбите серце). Проте критичний та комерційний успіх Small Change перевершив усі попередні роботи. Альбом став першим з тих, що потрапили до хіт-параду Billboard 200, досягши 89 рядка[22]. Після успіху в Billboard з'явився інтерес з боку таких видань, як Time, Newsweek та Vogue. Том зібрав склад акомпонуючих музикантів і став співати регулярні нічні концерти.

В 1977 році вийшов альбом Foreign Affairs, звучний у дусі попередньої роботи, але з більшою художньою витонченістю та глибшим вивченням джазу та блюзу[23]. Наступний, Blue Valentine, відходить від супроводу духових інструментів й акцентує більше уваги на електрогітарі та клавішних, чимраз більше заглиблюючись у блюз[24]. 1978 року Вейтс уперше з'явився в кіно, зігравши невелику роль піаніста у фільмі «Райська алея» з Сільвестером Сталлоне[25].

В 1980 році Вейтс переїхав до Нью-Йорку[26]. Heartattack and Vine, останній альбом на лейблі Asylum Records, виданий 1980 року. На ньому дедалі більше помітні балади, а також відзначається вплив грубуватого ритм-н-блюзу[27]. Під кінець десятиріччя Том також почав співпрацювати з Френсісом Фордом Копполою та записав саундтрек до його фільму «Від щирого серця», що номінувався на «Оскар» за найкращу музику[28].

Експериментальна трилогія Island Records (1981–1989)

[ред. | ред. код]

В серпні 1980 року Вейтс одружився із Кетлін Бреннан, яку він зустрів на зніманні «Від щирого серця»[29]. Після відходу Тома з Asylum Records лейбл випустив три його збірки: Bounced Checks, що містить рідкісні версії відомих пісень, а також Anthology of Tom Waits та Asylum Years — дві збірки найкращих пісень. Вейтс зіграв ще три невеликі ролі у фільмах Копполи: «Ізгої», «Бійцівська рибка» та «Клуб «Коттон»».

В 1983 році музикант підписав контракт з лейблом Island Records[30], на якому вийшов його восьмий альбом Swordfishtrombones, що став поворотним у музичному відношенні. Альбом ознаменував практично повний відхід від фортепіано та гітари, тут Том віддає перевагу малопоширеним інструментам, що видають незвичайні звуки[31]. На Swordfishtrombones, зокрема, представлений такий еклектичний набір, як волинка, маримба, орган та скрипка Штроха[32]. Згодом музикант став називати подібний підбір інструментів «Junkyard Orchestra» (англ. Оркестр-звалище). Пісні Вейтса також зазнали радикальних змін. На зміну класичним баладам 70-х у струнно-клавішних аранжуваннях прийшли пісні зі змішаністю таких стилів як румба, танго, раннє кантрі, паралельно з виступами в стилі кабаре та експериментами з голосом[33].

Вивчення експериментальної музики продовжилося в альбомі 1985 року Rain Dogs, що отримав захоплені рецензії критиків[34]. Альбом зайняв 21 місце у списку «100 найкращих альбомів 1980-х» за версією журналу Rolling Stone[35], а також увійшов до списку «500 найкращих альбомів усіх часів»[36]. На Rain Dogs Вейтс використовував такі інструменти, як маримба, акордеон, контрабас, тромбон та банджо. Свій внесок у його створення також внесли гітаристи Марк Рібо, Роберт Квайн та Кіт Річардс. На пісню «Downtown Train» був знятий перший для Тома музичний кліп[37].

В червні 1986 року Вейтс та Бреннан спільно поставили мюзикл під назвою «Franks Wild Years», що згодом переріс у студійний альбом[38]. Прем'єра відбулася в театрі Steppenwolf в Чикаго, головну роль зіграв сам Том[39]. Того ж року він продовжив акторську кар'єру, разом з Джоном Лурі та Роберто Беніньї, знявшись в одній з головних ролей у незалежному фільмі Джима Джармуша «Поза законом»[40]. У фільмі прозвучали дві пісні з Rain Dogs — «Jockey Full of Bourbon» і «Tango Till They're Sore»[41]. Пізніше Том також співпрацював з Джармушем, Беніньї та Лурі. Franks Wild Years, останній альбом експериментальної трилогії, виданий 1987 року з підзаголовком Un Operachi Romantico in Two Acts (Романтична опера в двох актах)[42]. Рік потому вийшов другий концертний альбом Тома Big Time, що складається з вибраних пісень трьох альбомів Island Records. На відео вийшов однойменний сюрреалістичний фільм-концерт[43]. Музикант також знявся в одній з головних ролей в чорній комедії «Холодні ноги»[44], зіграв другорядну роль у драмі «Чортополох» з Джеком Ніколсоном та записав пісню «Sea of Love» спеціально для фільму «Море любові» з Аль Пачіно в головній ролі[45]. Завершуючи десятиліття, Вейтс взяв участь у фільмі Джармуша «Таємничий поїзд» як голос радіо-діджея[46].

Співпраця з Робертом Вілсоном і Bone Machine (1990–1997)

[ред. | ред. код]
Театр Thalia в Гамбурзі, в якому відбулись прем'єри «The Black Rider: The Casting of the Magic Bullets» та «Alice».

31 березня 1990 року відбулася прем'єра вистави «The Black Rider: The Casting of the Magic Bullets», в основу якої покладено сюжет німецької казки «Чарівний стрілець». Режисером був Роберт Вілсон, автором сценарію — Вільям Берроуз, Том Вейтс же написав для спектаклю музику, натхненну творчістю Бертольда Брехта та Курта Вайля. Потім були поява в альбомі гурту Primus Sailing the Seas of Cheese як голоса персонажа пісні «Tommy the Cat»[47], яка поклала початок співпраці з лідером гурту Лесом Клейпулом, запис саундтрека до фільму Джима Джармуша «Ніч на Землі» та епізодична поява в картині Террі Гілліама «Король-рибалка»[48].

В 1992 році вийшов перший за п'ять років новий студійний альбом Bone Machine, з домінуванням ударних та гітари, і невеликим вкрапленням фортепіано та саксофона[49]. Альбом здобув музичну премію «Греммі», першу для Тома[50]. Журнал Rolling Stone помістив його на 53 місце в списку «100 найкращих альбомів 1990-х»[51]. 19 грудня того ж року відбулася прем'єра другого спільного спектаклю Вілсона та Вейтса «Alice» — адаптації творів Льюїса Керрола «Аліса в Країні чудес» та «Аліса в Задзеркаллі»[52]. Музика з «Alice» згодом вийшла на однойменному студійному альбомі Тома. Також 1992 року музикант зіграв роль другого плану в картині Френсіса Форда Копполи «Дракула» з Гарі Олдменом, Вайноною Райдер, Кіану Рівзом та Ентоні Гопкінсом[53].

Рік потому вийшов студійний альбом The Black Rider, що складається з пісень за мотивами п'єси Вілсона та Берроуза. Також Том знявся в одній з ролей у фільмі Роберта Альтмана «Короткі історії», який здобув нагороду «Золотий глобус» за найкращий акторський ансамбль[54] і, разом з Іґґі Попом, у короткометражній стрічці Джима Джармуша «Десь у Каліфорнії», яка вийшла на екрани 2003 року в складі фільму «Кава та сигарети»[55]. Після 93-го року в кар'єрі Вейтса настав затишок. 1997 року він разом з Кетлін Бреннан записав коротку пісню для мультфільму «Банні», який виграв премію Сатурн як найкращий короткометражний мультфільм[56].

Контракт з ANTI- (1998–2010)

[ред. | ред. код]

В 1998 році закінчився контракт Вейтса з Island Records і лейбл видав збірку його пісень Beautiful Maladies[57]. Рік потому відбувся випуск дванадцятого студійного альбому Тома Mule Variations, першого на новому лейблі ANTI-. Альбом досяг успіху в Billboard 200, здобув премію «Ґреммі» та увійшов у «список 500 найкращих альбомів усіх часів за версією журналу Rolling Stone»[58].

В 2002 році одночасно вийшли два альбоми: Alice та Blood Money, в основі яких лежать однойменні театральні роботи Вейтса та Вілсона майже десятирічної давності[59]. Alice базується на «Алісі…» Керролла, Blood Money — на «Войцеку» Георга Бюхнера[60].

П'ятнадцятий альбом Real Gone вийшов 2004 року[61]. На цьому альбомі вперше за довгий час відсутні театральні експерименти, а також майже зовсім немає фортепіано[62]. Real Gone був обраний журналом Harp найкращим альбомом 2004 року[63], а пісня «Metropolitan Glide» була номінована на «Ґреммі» за «Найкраще сольне вокальне рок-​​виконання»[63]. Також, після тривалої бездіяльності в кіно, Том з'явився в романтичній комедії Роберто Беніньї «Тигр та сніг», виконавши на початку фільму баладу «You Can Never Hold Back Spring»[64].

У листопаді 2006 року вийшов потрійний альбом Orphans: Brawlers, Bawlers & Bastards, що складається з рідкісних, не виданих раніше пісень, а також абсолютно нового матеріалу[65]. Перший диск містить оптимістичні фатальні та блюзові композиції, другий — трагічні балади та романси, третій же не підпадає ні під які категорії та містить музичні експерименти[66]. Orphans потрапив до списку найкращих альбомів 2006 року, складеного сайтом Metacritic[67].

Наприкінці 2009 року Том Вейтс зіграв одну з головних ролей у фільмі Террі Гілліама «Імаджинаріум Доктора Парнаса». Виробництво фільму почалося ще 2007 року, але було відкладене у зв'язку з трагічною смертю Гіта Леджера — актора, який виконував головну роль[68]. Фільм усе ж було завершено за допомогою кількох акторів, які замінили Леджера.

Bad as Me (2011 — наш час)

[ред. | ред. код]

Вейтс почав десятиліття знявшись у невеликій ролі в фантастичному фільмі «Книга Ілая» та взявши участь у розробці нового спектаклю свого колеги Роберта Вілсона за участю ірландського драматурга та режисера Мартіна МакДонаха, відомого, зокрема, за фільмом «Залягти на дно в Брюгге»[69]. У листопаді музикант завершив книгу з 23 віршів під назвою «Seeds on Hard Ground», натхненну портретами бездомних Майкла О'Брайена[70]. Напередодні виходу книги було організовано акцію збору коштів на допомогу волоцюгам штату Каліфорнія.

9 лютого 2011 року було оголошено про включення Тома до Зали слави рок-н-ролу. Церемонія відбулася 14 березня в готелі Waldorf-Astoria в Манхеттені, Нью-Йорк[71]. Вейтса ввів до Зал слави його колега Ніл Янг, компанію музиканту склали Еліс Купер та Ніл Даймонд. Том прийняв нагороду з властивим йому гумором, зауваживши: «Кажуть, у мене немає хітів і що зі мною важко працювати… так наче це погано»[72].

25 жовтня 2011 року вийшов перший студійний альбом Вейтса за останні сім років — Bad as Me[73]. Він досяг шостого рядка в Billboard 200, посів дев'яте місце в списку «50 найкращих альбомів 2011 року» за версією журналу Mojo[74] та отримав однозначне схвалення критиків[75][76][77]. Наприкінці 2011 року Том взяв участь у фільмі Копполи «Між» закадровим оповідачем[78], а останнім часом вийшов у широкий прокат фільм МакДонаха «Сім психопатів», в якому музикант зіграв одну з другорядних ролей[79].

На початку 2013 року спільно з Кітом Річардсом записав пісню «Shenandoah»[80].

Судові процеси

[ред. | ред. код]

«На сьогодні найвищою нагородою для артиста, яку наша культура здатна йому надати, є право з'явитися в рекламі — муркотіти якусь нісенітницю з капота нового автомобіля. Подібну паскудну честь я завжди відмітаю — непохитно та блискавично»

Том Вейтс у відповідь на пропозицію рекламувати автомобіль Mercury Cougar[81]

«Знаєте, коли мені співають про туалетний папір — виконавцю того, напевно, потрібні гроші, я розумію, ну так пограбуй магазин! Зроби що-небудь гідне і визволи нас від необхідності сцяти на твою могилу.»

«Том Вейтс. Невинні уві сні. Інтерв'ю»[82]

Том Вейтс наполегливо забороняє використовувати свої пісні в комерційних рекламах. Відомий його жартівливий вислів: «Якщо Майкл Джексон хоче працювати на Пепсі, чому він не купить собі костюм і не найме офіс в їх приміщенні?»[83]. За свою кар'єру музикант неодноразово судився з компаніями, які використовували його матеріали без дозволу[84].

Перший позов Том подав в 1988 році на Frito-Lay[85]. Компанія звернулася до Вейтса з проханням використати пісню «Step Right Up» з альбому Small Change і отримала негайну відмову. Тоді компанія найняла музиканта, який записав схожу пісню. Вейтс виграв позов, отримавши $2 380 000 компенсації, і став одним з перших музикантів, які виграли позов за використання двійника[86].

В 1993 році компанія Levi Strauss використовувала в своїй рекламі пісню Тома «Heartattack and Vine» з однойменного альбому, у виконанні Скрімін Джей Хокінса[85]. Вейтс подав до суду, але компанії вдалося уникнути розгляду, попросивши вибачення на сторінках журналу Billboard і пообіцявши припинити використання пісні[87].

В 2000 році стався випадок, схожий з процесом проти Frito-Lay. Компанія Audi звернулася до Вейтса з проханням використати пісню «Innocent When You Dream» з альбому Franks Wild Years для своєї іспанської реклами і, отримавши відмову, використала схожу пісню. Том виграв процес, отримавши компенсацію за порушення авторських прав на додаток до морального збитку[88].

П'ять років опісля Вейтс отримав пропозицію заспівати для скандинавської реклами компанії Opel. Отримавши відмову, компанія найняла музиканта, що наслідує Вейтса. 2007 року Том виграв позов проти Opel, спрямувавши отриману компенсацію на благодійництво[89].

Також у біографії музиканта є судовий процес, не пов'язаний з рекламою. В травні 1977 року в Лос-Анджелесі поблизу Duke's Tropicana Coffee Shop Вейста разом з його другом Чаком Вайсом було заарештовано двома поліцейськими в цивільному за порушення громадського порядку[90]. П'ять років потому суд присяжних визнав його невинним, після чого Том подав позов на департамент поліції Лос-Анджелеса та отримав компенсацію в розмірі 7 500 доларів[90].

Вплив, думки музикантів

[ред. | ред. код]
  • Еліс Купер в ефірі свого радіо-шоу «Nights with Alice Cooper» поділився своєю думкою про Тома Вейтса[91]:

Я люблю Тома Вейтса. Том Вейтс — найкрутіший хлопець серед нас, він хороший актор. Справді хороший композитор. Справді великий артист. In the Cold Cold Ground, о-о-о-о-у-у-у <.> Це перше, що спадає на думку. У будь-якому разі, він великий.

«Якби Джексон Поллок міг співати, він звучав би як Том Вейтс.»[93]
  • Більшість критиків ставлять Вейтса в один ряд з канадським автором-виконавцем Леонардом Коеном та австралійським рок-музикантом Ніком Кейвом, відзначаючи вплив трійці один на одного[94]. Так, альбом Коена I'm Your Man посідає 9 місце в особистому списку улюблених альбомів Вейтса[95]. В свою чергу, пісня Тома «Tom Traubert's Blues (Waltzing Matilda)» стоїть на 8 місці в списку улюблених пісень Леонарда[96]. У творчості Ніка вплив Вейтса відзначають в альбомі No More Shall We Part гурту Кейва The Bad Seeds[97].
  • Деякі автори знаходять вплив творчості Вейтса в альбомах сіетлського музиканта Марка Ланегана Field Songs[98] та Blues Funeral[99]. Часто порівнянню піддаються незвичайні хрипкі голоси обох музикантів[100].
  • У списку «100 найкращих вокалістів всіх часів» за версією Rolling Stone Том Вейтс посідає 82 місце[101]. Журнал Paste помістив його разом з дружиною на 4 місце в списку «100 найкращих живих авторів пісень»[102]. Сайт Yahoo! Music помістив його на 8 місце в списку «25 найкращих авторів-виконавців ранніх 70-х»[103].
  • Метью Белламі зізнався, що йому подобається манера співу Вейтса і те, як він передає емоції музикою[104][105], що він хотів би бути автором пісні «Blue Valentine», і, дивлячись на Тома, не боїться старіти[106][107]. Також, його вподобання підтверждує запозичення ідеї з гучномовцем для пісні Feeling Good[en] та використання пісні «What's He Building» на початку альбому Hullabaloo[en].

Критичні оцінки

[ред. | ред. код]

Мак Монтадон, журналіст таких видань як Нью-Йорк Таймс, Details та Radar Online, характеризує Тома Вейтса як найбільш культового з культових музикантів сучасності, який завжди йшов не проти та навіть не впоперек течії — ніяких течій для нього не існувало. Автор відзначає, як у 1970-ї, в пору розквіту глем-року та стадіонного пафосу, Вейтс під джазовий акомпанемент співав бітнічні балади про нещасне кохання та серце суботньої ночі у нетрях мегаполісу, втілюючи собою романтику міського дна; як у 1980-ті, під час правління пост-панку з одного боку, і бездушної пластикової поп-музики з іншого, Том звернувся до радикального артхаусного кабаре, винаходячи власні музичні інструменти та співпрацюючи з видатними авангардистами; у 1990-х він став безперечним еталоном творчої принциповості[108].

Фільмографія

[ред. | ред. код]
Рік Фільм Оригінал назви Роль Примітка
1978 Райська алея Paradise Alley Мамблс також композитор
1981 Вовки Wolfen відвідувач бару в титрах не вказаний
1982 Від щирого серця One from the Heart трубач в титрах не вказаний, також композитор
1983 Ізгої The Outsiders Бак Меррілл
Бійцівська рибка Rumble Fish Бенні
1984 Кам'яний хлопчик The Stone Boy людина на карнавалі в титрах не зазначений
Клуб «Коттон» The Cotton Club Ірвінг Старк
Закони вулиці Streetwise Том Вейтс також композитор
1986 Поза законом Down by Law Зак
1987 Будяк Ironweed Руді
1988 Льодяникова гора Candy Mountain Ел Сілк
1989 Ведмежа шкура: Сучасна казка Bearskin: An Urban Fairytale Сілва
Холодні ноги Cold Feet Кенні
Таємничий поїзд Mystery Train радіо-діджей лише голос
1990 Два Джейка The Two Jakes поліцейський в штатському в титрах не вказаний
1991 Гра в полях господніх At Play in the Fields of the Lord Вульф
Король-рибалка The Fisher King ветеран-інвалід в титрах не вказаний
Так буває у Квінсі Queens Logic Монте
Ніч на Землі Night On Earth — лише композитор
1992 Дракула Bram Stoker's Dracula Ренфілд
1993 Короткі історії Short Cuts Ерл Піггот
1995 Джорджія Georgia — лише композитор
1999 Таємничі люди Mystery Men Док Хеллер
2003 Кава та сигарети Coffee and Cigarettes Том Вейтс
2005 Доміно Domino мандрівник
Тигр та сніг La Tigre e la neve Том Вейтс
2006 Самогубці: історія кохання Wristcutters: A Love Story Кнеллер
2009 Імаджинаріум Доктора Парнаса The Imaginarium of Doctor Parnassus Містер Логін
2010 Книга Ілая The Book of Eli інженер
2011 Монстр з села Нікс The Monster of Nix Вірджіл короткометражний фільм
Між Twixt оповідач
2012 Сім психопатів Seven Psychopaths Зак
2014 Піноккіо Pinocchio Джепетто підготовка до зйомок[109]
2018 Балада Бастера Скраггса The Ballad of Buster Scruggs старатель
2019 Мертві не вмирають The Dead Don't Die відлюдник Боб
2021 Лакрична піца Licorice Pizza Рекс Блау

Література

[ред. | ред. код]
  • Геннадій Бутузов. Поховальна полька // «Молода гвардія» (Київ). — 1991. — 14 вересня. — Стор. 3.
  • А. Евдокимов. Том Уэйтс в прыжке через каньон со злобным книвелом // «Забриски Rider» (Москва). — № 9 (1999). — С. 101-112.(рос.)
  • «Вариации для мула» // «Забриски Rider» (Москва). — № 9 (1999). — С. 113-114.(рос.)
  • Staunton, Terry; Carroll, Cath. Tom Waits. — Da Capo Press, 2001. — 152 p. — ISBN 1560252642. (англ.)
  • Humphries, Patrick. The many lives of Tom Waits. — Omnibus Press, 2007. — 354 p. — ISBN 9781844495856. (англ.)
  • Jacobs, Jay S. Wild Years: The Music and Myth of Tom Waits. — ECW Press, 2006. — 336 p. — ISBN 1550227165. (англ.)
  • Hoskyns, Barney. Lowside of the Road: A Life of Tom Waits. — Crown Publishing Group, 2010. — 640 p. — ISBN 0767927095. (англ.)
  • Maher, Paul. Tom Waits on Tom Waits: Interviews and Encounters. — Chicago Review Press, 2011. — 448 p. — ISBN 1569763127. (англ.)
  • Waits, Tom. Innocent when You Dream: The Collected Interviews. — Orion, 2006. — 440 p. — ISBN 0752873946. (англ.)

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Still Fighting for the Right to His Voice. The New York Times. 20 січня 2006. Процитовано 24 липня 2013.
  2. ↑ Petridis, Alexis (24 листопада 2004). Tom Waits, Hammersmith Apollo, London. Ґардіан. Процитовано 19 березня 2014.
  3. ↑ Tom Waits ANTI-Artist Page. Epitaph Records. Архів оригіналу за 27 липня 2011. Процитовано 18 березня 2014. [Архівовано 2013-02-22 у Wayback Machine.]
  4. ↑ Graff, Gary. Musichound Rock: The Essential Album Guide. — Omnibus Press, 1999. — 1497 p. — ISBN 0825672562.
  5. ↑ Chapman, Glen (2 лютого 2010). Spotlight on Tom Waits. Den of Geek. Архів оригіналу за 18 жовтня 2012. Процитовано 27 серпня 2012.
  6. ↑ One from the Heart. Amazon.com. Архів оригіналу за 18 жовтня 2012. Процитовано 27 серпня 2012.
  7. ↑ 35th Annual GRAMMY Awards. Премія Ґреммі. Архів оригіналу за 18 жовтня 2012. Процитовано 27 серпня 2012.
  8. ↑ 42nd Annual GRAMMY Awards. Греммі. Процитовано 18 березня 2014.
  9. ↑ Lyons, Margaret (15 грудня 2010). Rock and Roll Hall of Fame 2011. Entertainment Weekly. Архів оригіналу за 2 вересня 2012. Процитовано 18 березня 2014.
  10. ↑ Thomas Alan Waits. Cracked.com. Процитовано 19 березня 2014.
  11. ↑ Хамфриз, 2009, с. 35, 38.
  12. ↑ Хамфриз, 2009, с. 39—40.
  13. ↑ Хамфриз, 2009, с. 44—45.
  14. ↑ Хамфриз, 2009, с. 51—52.
  15. ↑ Хамфриз, 2009, с. 58.
  16. ↑ Tom Waits Quotes: Influences and favourites. Tom Waits Library. Архів оригіналу за 13 серпня 2013. Процитовано 7 серпня 2013. [Архівовано 2013-06-25 у Wayback Machine.]
  17. ↑ а б Tom Waits Library. Tom Waits Timeline: 1949–1975 (англ.). Процитовано 9 січня 2012.
  18. ↑ Хамфриз, 2009, с. 89.
  19. ↑ Ruhlmann, William. Closing Time (англ.) . Allmusic. Архів оригіналу за 26 липня 2013. Процитовано 25 липня 2013.
  20. ↑ The Heart of Saturday Night. 500 Greatest Albums of All Time (англ.) . Rolling Stone. Архів оригіналу за 28 травня 2012. Процитовано 7 серпня 2013. [Архівовано 2012-05-28 у Wayback Machine.]
  21. ↑ Хамфриз, 2009, с. 123—124.
  22. ↑ Хамфриз, 2009, с. 155.
  23. ↑ Хамфриз, 2009, с. 162.
  24. ↑ Хамфриз, 2009, с. 168.
  25. ↑ Хамфриз, 2009, с. 173-174.
  26. ↑ Хамфриз, 2009, с. 175.
  27. ↑ Хамфриз, 2009, с. 205.
  28. ↑ Хамфриз, 2009, с. 202.
  29. ↑ Хамфриз, 2009, с. 199, 204.
  30. ↑ Хамфриз, 2009, с. 217,.
  31. ↑ Хамфриз, 2009, с. 223.
  32. ↑ Хамфриз, 2009, с. 224.
  33. ↑ Maher, 2011.
  34. ↑ Ruhlmann, William. Rain Dogs. Allmusic. Процитовано 18 березня 2014.
  35. ↑ Tom Waits, 'Rain Dogs'. 100 Best Albums of the 80's. Rolling Stone. Процитовано 18 березня 2014.
  36. ↑ Хамфриз, 2009, с. 248.
  37. ↑ Paghat the Ratgirl. Tom Waits' music video. Weird Wild Realm. Процитовано 18 березня 2014.
  38. ↑ Хамфриз, 2009, с. 229.
  39. ↑ Хамфриз, 2009, с. 232.
  40. ↑ Хамфриз, 2009, с. 274—275.
  41. ↑ Хамфриз, 2009, с. 278.
  42. ↑ Хамфриз, 2009, с. 233.
  43. ↑ Big Time: Introduction. Tom Waits Library. Архів оригіналу за 18 березня 2014. Процитовано 18 березня 2014. [Архівовано 2014-03-18 у Wayback Machine.]
  44. ↑ Хамфриз, 2009, с. 265, 280—281.
  45. ↑ Хамфриз, 2009, с. 316.
  46. ↑ Хамфриз, 2009, с. 313.
  47. ↑ Хамфриз, 2009, с. 314.
  48. ↑ Хамфриз, 2009, с. 341.
  49. ↑ O'Connor, Rob. (29 жовтня 1992). Bone Machine. Rolling Stone. Архів оригіналу за 25 липня 2013. Процитовано 24 липня 2013.
  50. ↑ Хамфриз, 2009, с. 366.
  51. ↑ Tom Waits, 'Bone Machine'. 100 Best Albums of the 90's. Rolling Stone. Архів оригіналу за 13 серпня 2013. Процитовано 11 серпня 2013.
  52. ↑ Хамфриз, 2009, с. 412.
  53. ↑ Хамфриз, 2009, с. 355—358.
  54. ↑ Awards for Short Cuts. IMDb. Архів оригіналу за 13 серпня 2013. Процитовано 11 серпня 2013.
  55. ↑ Tom Waits Library. Filmography: Actor (англ.). Процитовано 15 березня 2012.
  56. ↑ BUNNY. Blue Sky Studios. Архів оригіналу за 25 липня 2013. Процитовано 24 липня 2013.
  57. ↑ Хамфриз, 2009, с. 381.
  58. ↑ Хамфриз, 2009, с. 391.
  59. ↑ Alice y Blood Money. RIFF Fanzine. 16 березня 2005. Архів оригіналу за 18 жовтня 2012. Процитовано 27 серпня 2012.
  60. ↑ Хамфриз, 2009, с. 405.
  61. ↑ Хамфриз, 2009, с. 426.
  62. ↑ Хамфриз, 2009, с. 427.
  63. ↑ а б Tom Waits Returns. TheFreeDictionary.com. Архів оригіналу за 13 серпня 2013. Процитовано 1 серпня 2013. [Архівовано 2014-03-20 у Wayback Machine.]
  64. ↑ Хамфриз, 2009, с. 450—451.
  65. ↑ Mitchum, Rob (28 листопада 2006). Orphans. Pitchfork. Процитовано 27 серпня 2012.
  66. ↑ Christgau, Robert (13 листопада 2006). Orphans: Brawlers, Bawlers & Bastards. Rolling Stone. Процитовано 27 серпня 2012.
  67. ↑ Tom Waits' Orphans. Metacritic. Процитовано 27 серпня 2012.
  68. ↑ Gilliam, Ledger reteam for film. Variety. 31 жовтня 2007. Архів оригіналу за 13 серпня 2013. Процитовано 1 серпня 2013.
  69. ↑ New Musical From Tom Waits. ANTI-Records. 2 лютого 2010. Архів оригіналу за 18 жовтня 2012. Процитовано 27 серпня 2012. [Архівовано 2012-11-03 у Wayback Machine.]
  70. ↑ Seeds on Hard Ground. TomWaits.com. 26 січня 2010. Архів оригіналу за 18 жовтня 2012. Процитовано 27 серпня 2012.
  71. ↑ Tom Waits To Be Inducted Into Hall Of Fame By Neil Young. TomWaits.com. 9 лютого 2010. Архів оригіналу за 18 жовтня 2012. Процитовано 27 серпня 2012.
  72. ↑ Neil Diamond, Tom Waits and Alice Cooper have become the latest music stars to be inducted into the Rock and Roll Hall of Fame. Бі-Бі-Сі. 15 березня 2011. Архів оригіналу за 18 жовтня 2012. Процитовано 27 серпня 2012.
  73. ↑ Young, Alex (23 серпня 2011). Tom Waits announces new album: «Bad As Me». Consequence of Sound. Архів оригіналу за 18 жовтня 2012. Процитовано 27 серпня 2012.
  74. ↑ Breihan, Tom (2 грудня 2011). MOJO's Top 50 Albums Of 2011. Mojo. Архів оригіналу за 18 жовтня 2012. Процитовано 27 серпня 2012.
  75. ↑ Browm, Helen (20 жовтня 2011). Bad as Me: Tom Waits, CD review. The Daily Telegraph. Архів оригіналу за 18 жовтня 2012. Процитовано 27 серпня 2012.
  76. ↑ Gill, Andy (21 жовтня 2011). Album: Tom Waits, Bad As Me. The Independent. Архів оригіналу за 18 жовтня 2012. Процитовано 27 серпня 2012.
  77. ↑ Wheeler, Michael (25 жовтня 2011). Tom Waits' Bad As Me. Drowned in Sound. Архів оригіналу за 18 жовтня 2012. Процитовано 27 серпня 2012. [Архівовано 2013-09-22 у Wayback Machine.]
  78. ↑ Full cast for Twixt. IMDb. Архів оригіналу за 18 жовтня 2012. Процитовано 27 серпня 2012.
  79. ↑ Tom is currently in the studio working on his next album. TomWaits.com. 27 серпня 2012. Архів оригіналу за 18 жовтня 2012. Процитовано 27 серпня 2012.
  80. ↑ Tom Waits and Keith Richards Perform 'Shenandoah'. Rolling Stone. 11 січня 2013. Архів оригіналу за 10 лютого 2013. Процитовано 2 лютого 2013. (англ.)
  81. ↑ Petrusich, Amanda. Правила жизни Тома Уэйтса (рос.) . Esquire. Архів оригіналу за 13 серпня 2013. Процитовано 10 серпня 2013.
  82. ↑ Цитаты из книги «Том Уэйтс. Невиновны во сне. Интервью»(рос.)
  83. ↑ Neilson, Seth. Tom Waits Quotes. TomWaitsFan.com. Архів оригіналу за 18 жовтня 2012. Процитовано 27 серпня 2012. [Архівовано 2012-09-15 у Wayback Machine.]
  84. ↑ La Razón. Waits recupera la voz. Процитовано 15 березня 2012.
  85. ↑ а б Tom Waits Library. Commercials (англ.). Процитовано 15 березня 2012.
  86. ↑ Waits V. Frito-Lay (англ.) . Tom Waits Library. Архів оригіналу за 18 жовтня 2012. Процитовано 27 серпня 2012. [Архівовано 2012-12-08 у Wayback Machine.]
  87. ↑ Waits V. Levi Strauss. TOM WAITS LIBRARY. Архів оригіналу за 18 жовтня 2012. Процитовано 27 серпня 2012. [Архівовано 2012-12-08 у Wayback Machine.]
  88. ↑ Tom Waits wins advert mimic case. BBC. 19 січня 2006. Архів оригіналу за 18 жовтня 2012. Процитовано 27 серпня 2012.
  89. ↑ Waits settles in 'imitation' case. BBC. 27 січня 2007. Архів оригіналу за 18 жовтня 2012. Процитовано 27 серпня 2012.
  90. ↑ а б Хамфриз, 2009, с. 160.
  91. ↑ Alice Cooper talks about Tom Waits. YouTube. Процитовано 27 серпня 2012.
  92. ↑ Tom Waits Inducted Into Rock n Roll Hall Of Fame By Neil Young At The Historic Waldorf Astoria. TomWaits.com. 15 березня 2011. Процитовано 27 серпня 2012.
  93. ↑ Tom Waits Induction to Rock and Roll Hall of Fame by Neil Young. Neil Young News. 13 березня 2011. Процитовано 27 серпня 2012.
  94. ↑ Cohen, Waits, Cave, Schubert and others... Skonieczna.wordpress. 27 грудня 2008. Процитовано 27 серпня 2012.
  95. ↑ Waits, Tom (20 березня 2005). It's perfect madness. Observer. Процитовано 27 серпня 2012.
  96. ↑ Waltzing Matilda By Tom Waits Is On Leonard Cohen's Jukebox. Heck Of A Guy. 24 лютого 2010. Архів оригіналу за 18 жовтня 2012. Процитовано 27 серпня 2012.
  97. ↑ Jarvis, Clay (1 вересня 2003). Nocturama. Stylus Magazine. Архів оригіналу за 8 листопада 2013. Процитовано 27 серпня 2012. [Архівовано 2013-11-08 у Wayback Machine.]
  98. ↑ Young, Craig. Mark Lanegan's Field Songs. Earpollution.com. Процитовано 27 серпня 2012.
  99. ↑ Mark Lanegan Band — Blues Funeral. Hipersónica. 10 лютого 2012. Архів оригіналу за 25 червня 2012. Процитовано 27 серпня 2012. [Архівовано 2013-02-03 у Wayback Machine.]
  100. ↑ MP3 At 3PM: Mark Lanegan Band. Magnet Magazine. 3 січня 2012. Процитовано 27 серпня 2012.
  101. ↑ Tom Waits 82/100. 100 Greatest Singers. Rolling Stone. Процитовано 27 серпня 2012.
  102. ↑ Paste's 100 Best Living Songwriters (англ.) . Paste. 10 липня 2006. Архів оригіналу за 24 серпня 2013. Процитовано 21 серпня 2013.
  103. ↑ O'Connor, Rob. (7 липня 2008). The 25 Best Singer-Songwriters Of The Early 1970s (англ.) . Yahoo! Music. Архів оригіналу за 24 серпня 2013. Процитовано 21 серпня 2013.
  104. ↑ Interview Muse Pinkpop 2002. joinmuse.ru. травень 2002. Архів оригіналу за 23 квітня 2016. Процитовано 9 квітня 2016.
  105. ↑ Matthew Bellamy im großen Uncut-Interview. Motor.de. липень 2013. Процитовано 9 квітня 2016.
  106. ↑ Matt Bellamy Is In The Hot Seat Read more at http://www.uncut.co.uk/news/matt-bellamy-is-in-the-hot-seat-63709#Ai8d75fbcMIowWy3.99. Uncut. лютий 2007. Процитовано 9 квітня 2016.
  107. ↑ An audience with... Matt Bellamy. Uncut. травень 2007. Процитовано 9 квітня 2016.
  108. ↑ Montandon, Mac. {{{Заголовок}}}. — 416 p. — ISBN 1560256672.
  109. ↑ Full cast for Pinocchio. IMDb. Архів оригіналу за 18 жовтня 2012. Процитовано 27 серпня 2012.

Посилання

[ред. | ред. код]
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Tom Waits
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Том_Вейтс&oldid=44114068