Франкізація Брюсселя
Франкіза́ція Брюссе́ля (нід. Verfransing van Brussel, фр. Francisation de Bruxelles) — процес проникнення, поширення та зайняття французькою (і також валонською) мовою панівного статусу на споконвічній етнічній території фламандців — у місті Брюсселі і його найближчих околицях — 18 комунах, розвиток і існування яких тісно пов'язані з Брюсселем, і які тепер разом з ним утворюють Брюссельський столичний регіон. До початку франкізації населення Брюсселя було переважно нідерландськомовне (фламандськомовне). Процес інтенсивної франкізації Брюсселя розпочався наприкінці 18 — початку 19 століть, відбувався протягом всього 19 століття і вже у першій половині 20 століття призвів до домінування французької мови у Брюсселі і його околицях.
Чинниками, що сприяли франкізації були: переселення валлонів до міста, несприятливі умови розвитку нідерландської мови як в усій країні загалом, так і у місті зокрема, перехід фламандців, що переселялися до Брюсселя, на французьку мову, часом вже у другому поколінні.
У 20 столітті французька мова стала помітно поширеною також у фламандських комунах, що межують з Брюссельським столичним регіоном за рахунок еміграції у ці позаміські райони франкомовного населення зі столиці.
Корінне населення Бельгії складається з трьох народів, що компактно проживають у різних частинах країни, переважно на своїх споконвічних територіях. На півночі проживають фламандці, на півдні — валлони, на сході країни на незначній території проживають німці (люксембуржці). Мішане населення в Бельгії трапляється лише у окремих місцевостях на кордонах етнічних груп, а також у Брюссельському столичному регіоні.
В статті 4 Конституції Бельгії редакції 1994 року затверджено, що Бельгія складається з чотирьох мовних регіонів: нідерландськомовного, франкомовного, двомовного в межах Брюссельського столичного регіону і німецькомовного. В кожному з мовних регіонів Бельгії є тільки одна офіційна мова, і тільки її можна вживати в різноманітних сферах життя суспільства. Єдиний регіон, що має дві офіційних мови — Брюссельський столичний регіон, в якому нідерландська і французька мови визнані рівноправними.
Брюссельський двомовний регіон розташований близько етнічного й мовного кордону між Фландрією і Валлонією, однак не на етнічному кордоні між цими регіонами. Мовний кордон проходить кількома кілометрами південніше від Брюсселя та Брюссельського столичного регіону. Брюссель — анклав усередині фламандської етнічної території.
Формування фламандського народу відбувалося переважно на основі франкських племен, що прийшли на північ сучасної Бельгії у кінці ІІІ століття до н. е., з домішкою кельтів, що жили тут до приходу франків, а також домішкою саксів.[1]
Валлони утворилися в результаті романізації племен белгів під час римського панування на півдні сучасної Бельгії в І ст. до н. е. — IV ст. н. е.[1]
За Середньовіччя на території Бельгії знаходилося чимало самостійних герцогств, графств і вільних міст. В XV столітті значна частина Бельгії опинилася під владою бургундських герцогів, які поклали початок об'єднанню розрізнених областей. З часів бургундського панування в нідерландських провінціях існувала двомовність, при цьому нідерландська мова більше використалася у ділових і торговельних колах, а французька — в галузі науки і культури.[1]
Після Нідерландської революції 1568 року, спрямованої проти Іспанії, частина нідерландців ввійшла до Сполучених провінцій Нідерландів, друга частина (прабатьки фламандців) разом з романським населенням колишніх Нідерландів — валлонами — залишилася під владою Іспанії. З 1701—1714 років, після Війни за іспанську спадщину, до кінця XVIII століття території Бельгії перебували під владою Австрії, 1794 року вони були завойовані Францією.[1]
1815 року Бельгія ввійшла до складу Нідерландів, однак після Бельгійської революції 1830 року було утворено незалежну Бельгію, населення якої складали два народи — фламандці, що проживали на півночі країни, і валлони, що проживали на її півдні. Столицею країни стало місто Брюссель.
Протягом століть, від часів заснування Брюсселя до XVIII століття єдина повсякденна мова населення міста і його околиць була нідерландська. Міська влада, церква, суд користувалися одночасно двома мовами — латиною й нідерландською.[2] 1430 року герцог бургундський Філіпп ІІІ Добрий дістав у спадок Брабант і зробив Брюссель столицею Бургундії. Бургундський режим, що тривав до 1477 року, приніс до Брюсселя французьку мову, використання якої потроху зростало. Французька стала мовою центрального уряду й панства. Однак, у середньому класі французька почала розповсюджуватись тільки в XVIII столітті і до кінця цього століття використовувалася обмеженою кількістю людей. 1780 року в Брюсселі тільки 15 % населення користувалося французькою мовою, це були переважно дворяни, вихідці з Валлонії, прислуга.[3] Після Французької революції Бельгія потрапила під владу Франції, що створило умови для розповсюдження французької мови в Брюсселі.[2]
Під час перебування Бельгії у складі Нідерландів протягом 1815—1830 років панівне положення в країні займали фламандці, а нідерландська мова була єдина державна. 1830 року відбулася Бельгійська революція, керівництво якою було в руках валлонів. Після завоювання незалежності Бельгії, почалася франкізація всього життя Бельгії. Державною мовою стала французька, нідерландська мова була упосліджена у своєму розвитку, валлонська буржуазія ставилася з презирством до фламандської культури[1].
| Фран- цузька, % |
Нідерланд- ська % |
Дві мови, % | |
|---|---|---|---|
| 1842 | 37,6 | 60,8 | - |
| 1846 | 38,4 | 60,3 | - |
| 1866 | 20,0 | 39,1 | 38,3 |
| 1880 | 25,0 | 36,4 | 30,0 |
| 1890 | 20,1 | 23,0 | 51,3 |
| 1900 | 20,0 | 19,7 | 37,2 |
Спроби перетворити нідерландську мову на єдину офіційну мову під час перебування в складі Нідерландів у 1815—1830 роках не мали успіху. Бельгійська революція, організована і очолена франкомовною буржуазією, і створення централізованої держави призвели до перетворення французької мови де-факто на єдину офіційну мову, а в окремих випадках і де-юре, зокрема за видання законів і військових розпоряджень.
Перший мовний перепис, що відбувся 1846 року, показав, що 36,7 % населення говорить французькою[2], тобто франкомовне населення становило тоді меншість.
У XIX столітті французька мова стала мовою економічного успіху. Грав свою роль вплив французької культури. Нідерландська мова розглядалася як мова відсталої культури і робітничих класів. Через несприятливі умови існування, навіть нові приїжджі у місто фламандці з Фландрії потроху ставали двомовними[2].
У XIX столітті ухвалювалися закони, які обмежували вжиток нідерландської мови. За законом від 17 серпня 1873 року дозволялося обмежене використання нідерландської мови, а закон від 22 травня 1878 року затверджував необов'язкове використання нідерландської держслужбовцями при спілкуванні з жителями і органами влади[2].
Бургомістр Брюсселя Карел Бюлс (нід. Karel Buls[nl], фр. Charles Buls[fr]) запровадив двомовність у шкільному навчанні, за нього з'явилися двомовні вуличні вказівники. Однак, після 1888 року фламандські політики втратили і без того обмежений вплив у муніципальному уряді і двомовність почала занепадати. Вуличні вказівники знову стали одномовними, французькою мовою[2].
В більшості шкіл протягом XIX століття навчання велося французькою мовою і тільки в окремих класах для дітей з найбідніших фламандських сімей навчання велося нідерландською мовою[5].
За законом 1898 року було дозволено вибір мови в системах юриспруденції і системі шкільного навчання. З 1910 року мову навчання у середній школі обирали батьки учня.
1910 року франкомовне населення домінувало над нідерландськомовним у центральній історичній частині Брюсселя й у шести комунах передмістя Брюсселя — у Еттербеку, Форе, Ікселі, Сен-Жілі і Схарбеку. 1930 року франкомовне населення домінувало вже й в Уккелі, Ватермаль-Буафорі, Одергемі, у Волюве-Сен-П'єр і Волюве-Сен-Ламбер. За переписом 1947 року (опублікованим 1954 року) тільки в одній комуні з брюссельського передмістя нідерландська домінувала над французькою — у Евері, але й там французька мова незабаром стала панівна.[2]
Під час Першої і Другої світових воєн німецька окупаційна адміністрація впроваджувала широке використання нідерландської мови, що викликало нарочите невдоволення такою ситуацією з боку франкофонів і антифламандські настрої[2].
Нові приїжджі у Брюссель фламандці процес асиміляції йшов далі, і перше покоління цих переселенців переходило переважно на виключне користування французькою мовою. В цей час французька мова починає проникати до передмістя. 8 листопада 1962 року затверджено закон, за яким в країні було проведено мовний кордон, Брюссель став своєрідним двомовним анклавом в межах нідерландомовного Брабанту. 2 серпня 1962 року було затверджено закон, що встановлював повну рівність двох мовних груп населення у мовному питанні в роботі місцевих служб у новоствореному Брюссельському двомовному регіоні. З 1963 року вивчання другої мови французької або нідерландської стало обов'язковим з 3 класу школи.[5]
У 1985 — 86 роках тільки 10,7 % учнів були прийняті до нідерландськомовної початкової школи, в той час як до франкомовної школи — 89,3 %.
Загострення проблеми призвело до утворення 1995 року в Бельгії трьох автономних регіонів — Фламандського з нідерландською мовою в ролі офіційної, Валлонського з французькою мовою і двомовного Брюссельського столичного регіону. У Брюсселі 85 % населення франкомовні, кількість нідерландомовного населення більше не падає.
Погіршують становище нідерландської мови експатріанти, які здебільшого переходять на французьку мову спілкування.
.svg)
З 1947 року за законом під час перепису населення у опитувальні листи вносити мовні питання заборонено, тому точних даних щодо кількості франкомовного і нідерландомовного населення у Брюсселі немає. Про стан нідерландської мови опосередковано інколи роблять висновок на основі даних про те, на якій мові ведуться документи у системі охорони здоров'я або якою мовою населення робить заяви на отримання автомобільних номерів. За цими даними у 2010 році 7,61 % населення у медичних установах користувалося нідерландською мовою.[7]
За деякими даними, кількість нідерландомовного населення у Брюсселі може сягати 20 %.[8] За іншими даними, отриманими опитуванням 2500 брюссельців, 2006 року 7 % населення Брюсселя вдома користувалися нідерландською мовою, 56,8 — французькою, 8,6 % — нідерландською і французькою, 11,3 — французькою й іншою, 16,3 % — іншою.[9]
Не зважаючи на те, що наприкінці 1960-х років законодавство зрівняло нідерландську і французьку мови, французька мова і надалі залишалася домінуючою. У 1976 році С. М. Тюлп (Tulp S. M.) дослідила рекламні білборди з метою показати як використання мов на них сприяє поступовій франкізації міста. Було досліджено білборди площею 10 м² і більше у Брюсселі і його околицях. Було досліджено 2000 штук. Французька домінувала, 2/3 всіх білбордів були виготовлені з використанням лише французької мови, інші — нідерландомовні, 10 % — двомовні. Були на інших мовах і без написів, але мало. Причому спостерігалася тенденція — на півночі, де фламандців більше, більше нідерландськомовних білбордів. Французька домінувала на півдні і, навіть, на фламандській території поза межами міської агломерації, що відокремлює Брюссель від Валлонії. За висновком дослідниці, у просторі реклами немає двомовності і домінує французька. Це спричинює дальшу франкізацію, бо створює враження, що Брюссель — франкомовне місто. Реального білінгвізму у сфері реклами немає[8].
Схожий експеримент було проведено 1992 року (результати опубліковано 1996 року). Було досліджено 700 білбордів на 12,3-кілометровому маршруті від південного сходу до північного заходу Брюсселя, найбільші маршрути, станції і футбольний стадіон. Розмір приблизно 9 м², найменший — 2 м² і вивіски на магазинах. 56,5 % — франкомовні, 24,2 % — нідерландомовні, 9,7 % — англомовні, 7,1 % — без надписів, 2,5 % — двомовні, причому лише 1,3 % всіх білбордів були франко-нідерландські. На півночі більше нідерландомовних. На станціях використання мов одночасне, однак написи нідерландською переважно знизу. На півдні переважають одномовні французькі, на півночі — двомовні. Білборди з французькою нагорі. В центрі Брюсселя вивіски на магазинах — переважно англомовні і франкомовні, нідерландомовних мало[8].
- ↑ а б в г д Народы зарубежной Европы. В 2-х томах. — Т. 2. — Москва: Наука, 1965. С. 256—260.
- ↑ а б в г д е ж и Paul F. State. Languages. // Historical Dictionary of Brussels. — Maryland: Scarecrow Press, Inc, 2004. P. 170—173. ISBN 0-8108-5075-3
- ↑ Thomas De Wolf. E. De Oostenrijkse Nederlanden in de kijker van vreemdelingen. // De visie van reizigersop Brabant en Mechelen (1701—1800). — дисертація.
- ↑ Machteld De Metsenaere. THUIS IN GESCHEIDEN WERELDEN De migratoire en sociale aspecten van verfransing te Brussel in het midden van de 19e eeuw. [Архівовано 15 жовтня 2018 у Wayback Machine.] // BTNG-RBHC, XXI, 1990, n° 3-4. P. 390
- ↑ а б Paul F. State. Education. // Historical Dictionary of Brussels. — Maryland: Scarecrow Press, Inc, 2004. P. 97. ISBN 0-8108-5075-3
- ↑ Rudi Janssens (7 січня 2008). Taalgebruik in Brussel en de plaats van het Nederlands — Enkele recente bevindingen (PDF). Brussels Studies, n°13 (Dutch) . Процитовано 16 січня 2009.
{{cite web}}: Недійсний|deadurl=404(довідка) - ↑ 7,6 % du personnel médical à Bruxelles est néerlandophone на сайті [1].
- ↑ а б в Peter Backhaus. Brussels: A Coiffeur But No Kapper. // Linguistic Landscapes: Comparative Study of Urban Multilingualism in Tokyo. — Multilingual Matters Ltd, 2007. 168 p.
- ↑ Language use in Brusseland the position of Dutch. Some recent findings. [Архівовано 23 вересня 2015 у Wayback Machine.] // Brussels sudtes. — issue 13, 2008 January the 7th. [2] — нідерландською мовою, [3] [Архівовано 9 квітня 2015 у Wayback Machine.] — та сама стаття французькою мовою.