Перейти до вмісту

Шарль де Тольне

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Шарль де Тольне
Народився27 травня 1899(1899-05-27)[1][2]
Будапешт, Австро-Угорщина
Помер17 січня 1981(1981-01-17)[1][2][3] (81 рік)
Флоренція, Італія
Країна Угорщина
 США
Місце проживанняФлоренція
Діяльністьмистецтвознавець, викладач університету, музеєзнавець
Відомий завдякиМікеланджело Буонарроті
Alma materВіденський університет (1925), HU Berlin (1924)[4], Гамбурзький університет (1929)[4] і Франкфуртський університет (1925)[4]
Знання мовфранцузька[1], англійська[1], німецька[1], італійська[1] і угорська[1]
ЗакладКолумбійський університет, Принстонський університет і Каза Буонарроті
ЧленствоНаціональна академія дей-Лінчей
Роки активності1925[5] — 1981[5]
Нагороди

Шарль де Тольне (фр. Charles de Tolnay; при народженні Карой фон Тольнаї (угор. Károly von Tolnai); 27 травня 1899 року, Будапешт, Угорщина — 17 січня 1981 року, Флоренція, Італія) — угорський мистецтвознавець та експерт із творчості Мікеланджело. За словами Ервіна Панофскі — один «із найяскравіших мистецтвознавців» свого часу[6][7][8].

Життя і творчість

[ред. | ред. код]

Карой фон Тольнаї народився 27 травня 1899 року в Будапешті, Австро-Угорщина. Він був сином Арнольда фон Тольнаї (угор. Arnold von Tolnai), чиновника угорської адміністрації. У 1918 році він почав вивчати історію мистецтва та археологію як Карл Тольнаї (нім. Karl Tolnai) у Німеччині, спочатку в Берлінському університеті (під керівництвом Адольфа Ґольдшмідта), потім у Франкфуртському університеті (під керівництвом Рудольфа Каутча (нім. Rudolf Kautzsch))[7].

Протягом цього періоду він також захоплювався мандрами. Між 1921 і 1922 роками він здійснив свою першу поїздку до Бельгії, відвідавши Брюссель, Антверпен, Левен, Гент, Брюгге та Льєж. У 1923 році він відвідав Париж, Окситанію, Іспанію, Лісабон, Турин, Мілан і Венецію. У 1924 році він здійснив стоденну подорож до Італії, відвідавши Флоренцію та Рим, де був вражений мистецтвом Мікеланджело[7][6].

Він продовжив вивчати історію мистецтва у Віденському університеті (у Юліуса фон Шлоссера та Макса Дворжака[7]), де написав докторську дисертацію про Ієроніма Босха (1925)[9].

У 1928 році він став викладачем Гамбурзького університету та другом молодого Ервіна Панофскі. Там він написав книгу про пізню архітектуру Мікеланджело (1929). Потім він переїхав до Риму, де багато досліджував у бібліотеці Герціана. Між 1934 і 1939 роками він викладав історію мистецтва в паризькій Сорбонні, де змінив своє ім'я на «Шарль де Тольне» (фр. Charles de Tolnay). У 1939 році він іммігрував до Сполучених Штатів, громадянином яких він став у 1945 році, працюючи кілька років в Інституті передових досліджень у Принстоні, Нью-Джерсі. За словами Ернеста Г. Вілкінса (англ. Ernest H. Wilkins): «з багатьох спеціалістів, які працюють в Інституті перспективних досліджень, напевно, ніхто не є більш невтомним дослідником, ніж Шарль де Тольне, угорський авторитет у галузі мистецтва Відродження»[10]. У 1953 році Тольне призначили професором історії мистецтва в Колумбійському університеті, звідки він вийшов на пенсію в 1965 році. У тому ж році він став директором музею Каза Буонарроті у Флоренції, який він допоміг реорганізувати[7][11].

Він написав фундаментальні дослідження про фламандський живопис, зокрема про Босха, Яна ван Ейка та Робера Кампена, Гуго ван дер Гуса та Пітера Пауля Рубенса, а також про живопис Рембрандта та Яна Вермера. З 1943 року його увага була зосереджена на Мікеланджело, працюючи над 5-томним дослідженням його творчості, яке назвали «найбільшим, найнауковішим дослідженням Мікеланджело нашого покоління»[12]. Також важливими є його праці про двір Матвія Корвіна, короля Угорщини та Хорватії, а також роботи про Біччі ді Лоренцо, Мазаччо, Філіппо Ліппі, Доменіко Гірландайо, Рафаеля, Леонардо да Вінчі, Тінторетто, Понтормо, Дієго Веласкеса, Ніколя Пуссена, Антуана Ватто, Ежена Делакруа, Поля Сезанна та інших[6].

Тольне помер 17 січня 1981 року у Флоренції, Італія.

За словами Ервіна Панофскі, Тольне «вирізняється рідкісним поєднанням конструктивної наукової уяви та глибокого знавця… Завдяки своїй надзвичайній енергії д-р ф. Тольне значно розширив наші знання про Босха, Брейгеля і особливо Мікеланджело»[6].

За словами Ернеста Мангайма: «всі любили Тольне, тому що він мав дуже цікаві думки. Він шукав зв'язок між історією мистецтва, аналізом мистецтва та соціологією»[13].

Вибрані публікації

[ред. | ред. код]
  • Die Zeichnungen Pieter Bruegels. Munich 1925.
  • Die späten architektonischen Projekte Michelangelos. Hamburg, 1929.
  • Pierre Bruegel l'ancien. 2 vols. Brussels, 1935.
  • Hieronymus Bosch. Basel, 1937.
  • Le Maître de Flémalle et les freres Van Eyck. Brussels, 1939.
  • History and Technique of Old Master Drawings: A Handbook. New York, 1943.
  • Michelangelo. 5 vols. Princeton, 1943—1960.
  • Hieronymus Bosch. London, 1966.
  • Nuove osservazioni sulla Cappella medicea. Rome, 1968.
  • Il riordinamento delle collezioni della casa Buonarroti a Firenze. Rome, 1969.
  • L'omaggio a Michelangelo di Albrecht Dürer. Rome, 1970.
  • L'«Ultimo» ritratto di Galileo Galilei. Rome, 1975.
  • Corpus dei disegni di Michelangelo. Novara, 1975—1980.

Виноски

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г д е ж и Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. ↑ а б в Енциклопедія Брокгауз
  3. ↑ а б Southorn J. Tolnay [Tolnai], Charles Erich de // Grove Art Online / J. Turner — [Oxford, England], Houndmills, Basingstoke, England, New York: OUP, 2018. — doi:10.1093/GAO/9781884446054.ARTICLE.T085430
  4. ↑ а б в http://www.renyiandras.hu/index.php/tanulmanyok/charles-de-tolnay
  5. ↑ а б RKDartists
  6. ↑ а б в г Ulrike Wendland, «Charles de Tolnay». In Biographisches Handbuch deutschsprachiger Kunsthistoriker im Exil: Leben und Werk der unter dem Nationalsozialismus verfolgten und vertriebenen Wissenschaftler. Munich: Saur, 1999, vol. 2, pp. 703—713.
  7. ↑ а б в г д Tolnay, Charles de. arthistorians.info (англ.). 21 лютого 2018. Процитовано 19 вересня 2022.
  8. ↑ Gerrit Verstraete, «Research is Drawing Upon» (2013), p. 12 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 4 березня 2016. Процитовано 19 вересня 2022. [Архівовано 2016-03-04 у Wayback Machine.]
  9. ↑ Hans Sedlmayr, Art in Crisis (New Brunswick, 2007), p. 186, note 2.
  10. ↑ Ernest H. Wilkins, «Petrarca, Valla, Ficino, Pico, Pomponazzi, Vives: The Renaissance Philosophy of Man. Edited by Ernst Cassirer; Paul Oskar Kristeller; John Herman Randall, Jr., in collaboration with Hans Nachod; Charles Edward Trinkhaus; Josephine L. Burroughs; Elizabeth L. Forbes; William Henry Hay II; Nancy Lenkeith. Chicago, The University of Chicago Press, 1948». Italica, Vol. 26, No. 4 (Dec. 1949), pp. 298—300.
  11. ↑ Casa Buonarroti: Biblioteca
  12. ↑ Creighton Gilbert, «Tolnay's Michelangelo»
  13. ↑ Elisabeth Welzig, Die Bewältigung der Mitte: Ernst Manheim, Soziologe und Anthropologe. Vienna, Cologne and Weimar: Böhlau, 1997, p. 53.

Для подальшого читання

[ред. | ред. код]
  • Charles de Tolnay, «Erinnerung an Gustav Pauli und an meine Hamburger Jahre.» Jahrbuch der Hamburger Kunstsammlungen, vol. 19 (1974), pp. 10-12.
  • Roberto Salvini, «Il metodo critico di Charles de Tolnay.» In Accademia nazionale dei Lincei, 381 (1984), pp. 1-31 (special issue: «Charles de Tolnay: Giornata commemorativa»).
  • «Charles de Tolnay.» Times (London), January 22, 1981, p. 16

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Шарль_де_Тольне&oldid=43947248