Перейти до вмісту

Адам Хмелецький

Додати посилання
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Хмелецький.
Адам Ієронімович Хмелецький
Наказний полковник, керівник Паволоцького полку
літо 1648 — травень 1652
НаступникКривоносенко, Степан Хмелецький
Наказний гетьман козацького війська у битві під Берестечком
кінець червня 1651 — початок липня 1651
Народивсяневідомо
Помер8 травня 1652(1652-05-08)
Паволоч
Відомий яквійськовослужбовець
ДітиСтепан Хмелецький
РідняСтефан Хмелецький

Хмеле́цький (також Хмілецький, Хмєлецький, пол. Chmielecki) Адам Ієронімович (Геронімович) гербу Бонча (? — пом. 8 (18 травня) 1652) — шляхтич, козацький військовий та державний діяч, паволоцький наказний полковник, наказний гетьман козацького війська.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Походження та ранні роки

[ред. | ред. код]

Народився Адам Хмелецький, ймовірно, на початку XVII ст в Перемиській землі в родині Героніма (Ієроніма) Хмелецького та його дружини Катаржини[1][2]. Був шляхтичем гербу Бонча, скоріше за все поляком або спольщеним русином (у польському Географічному словнику Королівства Польського та інших слов'янських країн автор називає його зрадником).

Доводився небожем Стефану Хмелецькому — покійному воєводі Київському († 1630), недавньому герою антитатарських походів; дослідник А. Роллє помилково вважає його сином останнього[3]. Воєвода Хмелецький був одружений з Теофілою, вони дійсно мали синів Адама та Лукаша, проте останні померли ще до 1645 року. Якраз після смерті свого двоюрідного брата Лукаша Хмелецького, Адам успадкував 1645 року містечко Балабанівку в Київському воєводстві[4][5]. Родичем А. Хмелецького (найімовірніше сином[2]) був паволоцький полковник (1651–1653) Степан Хмелецький.

Роки Хмельниччини

[ред. | ред. код]

Служба в коронному війську

[ред. | ред. код]

Адам Хмелецький на початку Хмельниччини служив у польському коронному війську ротмістром[6]. Також, у коронному війську бачимо його родичів Рафала Хмелецького, який протягом 1648-1649 років згадується як ротмістр у князя Владислава-Домініка Заславського[7], а у 1649-1650 — як поручник волоської корогви Петра Корицького, учасник битви під Збаражем[8]; та Веспасіана Хмелецького, товариша корогви у князя Яреми Вишневецького (1649)[9][10].

Під час мобілізації польських військ великий коронний гетьман Миколай Потоцький, за свідченням В. М'ясковського, вислав на початку лютого 1648 року на Січ (на острові Томаківка) до Богдана Хмельницького посла — ротмістра Миколу (Яна?) Хмелецького, який особисто знав козацького гетьмана, з «універсалом та інструкцією». Однак в документах немає жодного натяку на те, що Хмелецький побував у цей час у козацькому таборі — мабуть його місія не відбулася[11]

Посольство на Січ

[ред. | ред. код]

З новими пропозиціями на Запорожжя вирушили на початку березня Михайло Кричевський і Адам Хмелецький[12]. Ротмістр Хмелецький по дорозі побачив недавно збудовані запорожцями укріплення на острові Томаківці і мав можливість упевнитися в тому, що поляків чекає важка боротьба.[13]

Миколай Потоцький обіцяв гетьману усунути непопулярних реєстрових старшин, обмежити сваволю «жидів-орендарів», що — як описує сучасник — «ексорбітували над козаками»; самому Хмельницькому обіцяв віддати Суботів. Посол Хмелецький переконував Хмельницького не починати війни проти поляків, облишити всі свої бунтівницькі задуми й повернутися на батьківщину: «Запевняю вас чесним словом, що й волосина не спаде з вашої голови». Проте козацький гетьман відмовився[14]. Хмельницький дав відповідь зовні м'яку, але гостру за змістом: щоб була скасована Ординація 1638 року, щоб Потоцький усунув усіх полковників-шляхтичів з їх прибічними гвардійцями та щоб сам, з усім польським військом, залишив територію Війська Запорозького[15].

Перші битви, татарський полон та перехід на бік козаків

[ред. | ред. код]

Під час битви під Жовтими Водами (29 квітня — 16 травня 1648) А. Хмелецький приїжджав парламентарем до Богдана Хмельницького[6]. Протягом битви під Корсунем (травень 1648) він потрапляє до татарського полону[16].

Після цієї битви у червні 1648 року, як і інші шляхтичі, котрі спочатку перебували у коронному війську, зокрема Остап Гоголь, Михайло Кричевський, зробив свій життєвий вибір і Адам Хмелецький. Він перейшов на бік повстанців разом з Михайлом Кричевським після того, як Хмельницький викупив їх з татарського полону в середині 1648 року. В тих, хто йшов до Хмельницького відразу ж, мотивація була усіляка: хто вже давно підтримував тісні дружні, а то й родинні зв'язки з козацьким світом, хто керувався щирою симпатією до свого народу і/або релігії (не завагавшись при потребі пройти через релігійну конверсію), кого привела в табір повсталих гірка образа на владу чи когось з вельмож, інші були під враженням козацьких перемог[17].

Саме з цього часу він стає наказним полковником Паволоцького полку. У 1648–1652 роках (з невеликими перервами) аж до самої страти Хмелецький відігравав у Паволоцькому полку роль основного військового керівника, залишаючись в той же час наказним у полковника І. Куцевича-Миньківського[18]. Він був одним із самих непримиренних противників мирного порозуміння з Річчю Посполитою, поряд з такими полковниками-шляхтичами, як М. Кривоніс, П. Головацький. Кривоніс обстоював гасло: «кінчати цю війну своїм щастям, яке їх (повстанців) супроводжує, а не переговорами»[19].

Берестецька кампанія

[ред. | ред. код]
Козацька могила в с. Шниреві на місці бою загону А. Хмелецького

У Берестецькій кампанії (28 червня — 10 липня 1651) А. Хмелецький брав участь на посаді паволоцького наказного полковника. Як засвідчують документи, біля села Шнирів 10 червня 1651 року відбувся бій між козацько-татарським загоном під командуванням Хмелецького і польським загоном, який очолював реєстровий сотник Ясько Ясноборський. Козацький загін, що розмістився на ночівлю на околиці с. Перекалки, був зненацька захоплений поляками і, зазнавши великих втрат, був розбитий. На місці бою і зараз височить козацька могила неподалік села[20][21].

Після зради татар під Берестечком, Хмелецький був обраний на деякий час наказним гетьманом козацького війська. Це підтверджується польськими свідченнями полоненого козака Мартина, спійманого під Шниревом, котрий на допиті назвав серед керівників козацького війська Ф. Джалалія та якогось Хмелеччину або Хмелецького.[22] Як зазначав 9 (19) липня 1651 року в листі з табору під Берестечком шляхтич Бжозовський, гетьманом обрали Джалалія, потім цього скинули, бо він щастя не мав. Обрали Хмелецького, шляхтича, рідний брат котрого є в коронному війську, старий жовнір[23].

Після Берестечка. Білоцерківський мир

[ред. | ред. код]

Пізніше, 6 (16) липня 1651 р. Хмелецький біжить з козацького табору з-під Берестечка до Паволочі, де перебував на той час Богдан Хмельницький. Розпитуючи про гетьмана — але з страхом: просив паволоцьких міщан, щоб упросили йому Хмеля. При зустрічі гетьман кричав на Хмелецького. Тільки прийшов (перед Хмельницького), спитав Хмельницький: «А табір де?» Він стиснув плечі і сказав: «Уже у диявола табір! утекли ми з табору». «Чому-ж?» Бо молодці битися не хотіли". — «А як же корогви?» — І корогви пропали. — «А гармати? А шкатула з червоними золотими?» — «Про неї не знаю». Тоді почав Хмельницький рвати собі волосся на голові і злорічити.[24]. Факт підтверджує, що А. Хмелецький певний час був наказним гетьманом[25].

27 липня (6 серпня) 1651 р. передові частини коронного війська, йдучи з-під Берестечка, стали табором в Паволочі. Сім корогв втекло до Таборівки. Паволоцький війт Куцевич-Миньківський повідомив про це козаків[26]. 3 (13 серпня) 1651 р. 2 тис. козаків і 500 татар на чолі з І. Виговським та полковником А. Хмелецьким дощенту розгромили під Таборівкою вищевказані корогви, якими командував кам'янецький староста Петро Потоцький (син полководця польської армії Миколая Потоцького), захопили понад 1000 возів із продовольством, гнали жовнірів аж до околиць Паволочі.[27]. Поразка поляків була б неминучою, але їм на допомогу підоспіли вояки князя Яреми Вишневецького і примусили козаків відступити до Білої Церкви[28].

Під час мирних переговорів у Білій Церкві Адам Хмелецький захищає разом з Іваном Богуном польських комісарів перед роз'юшеною «черню». ≪Говорили, що як би не Хмельницький, не Виговський, Хмелецький, Гладкий, Богун, Громика — комісари були б загинули≫[29]. Але, додержуючись у цей спосіб міжнародного права недоторканості послів, А. Хмелецький є одночасно одним із найзавзятіших противників укладеної тоді угоди з Річчю Посполитою на дуже некорисних для України умовах.

В опозиції до Хмельницького. Гетьманські амбіції

[ред. | ред. код]

А. Хмелецький разом з Осипом Глухом, Матвієм Гладким, Лук'яном Мозирою, Іваном Богуном та іншими (можливо, Ф. Джалалієм) належав до старшинської опозиції, яка не визнавала умов договору. Вони вимагали продовження воєнних дій. Наприкінці 1651 — у січні 1652 р., коли козаки довідалися, що Білоцерківська згода сталася на тім аби реєстрових було тільки 20 тисяч, піднявся у козаків бунт, тому що стали записувати козаків до реєстру «вибором» (не всіх). М. Гладкий сам очолив повстання проти поляків. І досить скоро воно набуло також характеру, спрямованого проти гетьман Хмельницького. В московських урядових колах були зібрані відомості про антихмельницькі виступи в різних місцях; на чолі них джерела називають різних осіб, як от Дедюлю, А. Хмелецького, Богуна, Півтора-Кожуха, Мозирю[30].Невдовзі під рукою М. Гладкого була вже ціла армія. Разом з ним діяли козацькі загони колишнього полковника корсунського Л. Мозирі, отамана Бугая, полковника паволоцького Адама Хмелецького, які протидіяли вступові коронних військ на козацьку територію.[31].

М. Грушевський зазначає, що в 1652 р. Хмелецький був полковником зв'ягельським; його називали одним з контр-гетьманів[32] — тобто він сам мав намір стати гетьманом. «Зачуваю, що другим робишся Хмельницьким, — писав до нього в тому самому часі відомий посол Речі Посполитої Станіслав Яніцький, кум Хмелецького, який мав взагалі численні зв'язки серед тодішньої української шляхти, — розписуєш універсали по волості, називаєш себе опікуном Хмельницького. Пам'ятай про жінку й дітей. Скинь пиху з серця, здайся цілковито на панську ласку, обіцяю тобі, що не загинеш». Може це були щирі обітниці, але Хмелецький не послухав цих «кумових» порад[33].

Смерть

[ред. | ред. код]

Уряд Речі Посполитої зажадав від Хмельницького вгамування колотнечі та бунтів, дотримання Білоцерківського миру і покарання винних. У кінці квітня 1652 р. в Корсуні відбулася зустріч козацьких представників на чолі з київським полковником Антоном Ждановичем із польським комісарами — Аксаком, Завішою, Маховським і Лянцкоронським, під час якої обговорювалися спільні заходи проти порушників миру[34]. За рішенням цієї комісії основних учасників бунту схопили, а провідників виступів М. Гладкого, Л. Мозирю та А. Хмелецького було страчено. 8 (18 травня) 1652 року у Паволочі останнього зненацька було схоплено й тут же на ринку йому було відтято голову[6][35]. Як образно писав історик А. Роллє, «Комісія судила бунтарів… Злетіло в той час кільканадцять голів на ринках українських містечок; з видатних особистостей на смерть були засуджені: віддавна покозачений син (реально — небіж) славного київського воєводи Стефана Хмелецького, за те, що громадив навколо себе чернь і прагнув проголосити себе гетьманом; екзекуція відбулася у Паволочі — тимчасовій резиденції бунтаря»[36].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Polski Słownik Biograficzny, T. 3. — s. 317.[1] [Архівовано 7 листопада 2017 у Wayback Machine.]
  2. ↑ а б Кривошея В. Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія. К.: «Стилос», 2010. — с. 732.
  3. ↑ Роллє А. Іван Богун — козацький полковник. — К.; Кам′янець-Подільський: «Медобори-2006», 2012. — с. 74.
  4. ↑ Липинський В. Твори. Архів. Студії. Том 2. Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. — Філядельфія, Пенсильванія, 1980. — с. 191.
  5. ↑ Географічний словник Королівства Польського та інших слов'янських країн. — Варшава: Вид. Філіпа Сулімєрського і Владислава Валєвського, 1880. — Т. 1. — с. 93. Архів оригіналу за 31 березня 2017. Процитовано 31 жовтня 2017.
  6. ↑ а б в Жирко І. Хроніка реєстрових козаків Кропивнянського полку та Кропивнянської сотні у складі Черкаського, Іркліївського, Кропивнянського, Переяславського полків. — Тернопіль: Меркьюрі-Тернопіль, 2007. — Ч. 2 — c. 118.
  7. ↑ Національно-визвольна війна в Україні 1648—1657 років. Збірник за документами актових книг. — К., 2008. — ISBN 978-966-8225-25-3. — c. 48.
  8. ↑ Національно-визвольна війна в Україні 1648—1657 років. Збірник за документами актових книг. — К., 2008. — ISBN 978-966-8225-25-3. — c. 148.
  9. ↑ Національно-визвольна війна в Україні 1648—1657 років. Збірник за документами актових книг. — К., 2008. — ISBN 978-966-8225-25-3. — c. 82.
  10. ↑ Архив Юго-западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. — Ч. 3: Т. 4: Акты, относящиеся к эпохе Богдана Хмельницкого. — Киев: Акц. Об. печ. и изд. дела Н. Т. Корчак-Новицкого, 1914. — с. 331—334.
  11. ↑ Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький (Соціально-політичний портрет). — 2-ге вид., доп., перероб. — К.: Либідь, 1995. — ISBN 5-325-00721-1. — с. 90.
  12. ↑ Тис-Крохмалюк Ю. Бої Хмельницького (військово-історична студія). — Мюнхен: Видання Братства кол. вояків 1-ї Української Дивізії УНА, 1954. — с. 57.
  13. ↑ Голобуцький В. Запорозьке козацтво. — К.: Вища школа, 1994. — ISBN 5-11-003970-4. — с. 366.
  14. ↑ Історія й топографія восьми запорізьких Січей // Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. Кн. 3.[2] [Архівовано 17 жовтня 2011 у Wayback Machine.]
  15. ↑ Крип'якевич І. П. Богдан Хмельницький / Відп. ред. Ф. П. Шевченко, І. Л. Бутич, Я. Д. Ісаєвич, — 2-е вид., виправлене і доповнене. — Львів: Світ, 1990. — ISBN 5-11-000889-2 — с. 77.
  16. ↑ Літопис Самовидця / Видання підготував Я. І. Дзира. — К.: Наукова думка, 1971. — с. 51.
  17. ↑ Радько П. Образ козацького полковника періоду Хмельниччини як учасника державотворення в Новітній українській історіографії.[3] [Архівовано 1 липня 2013 у Wayback Machine.]
  18. ↑ Сергійчук В. І. Армія Богдана Хмельницького. — К., 1996. — с. 81. ISBN 5-7707-9797-5
  19. ↑ Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — с. 240.[4]
  20. ↑ Львівська наукова бібліотека, Ф. Бібліотека Оссолінських, № 225, № 358,359. Державний воєводський архів в м. Гданськ, шифр 300, 29/135, мл 331—331 об. (копія).
  21. ↑ Чобіт Д. Сестрятин: бій, що не забувається[5] [Архівовано 4 квітня 2019 у Wayback Machine.]
  22. ↑ Чобіт Д. Сестрятин: бій, що не забувається.[6] [Архівовано 19 жовтня 2017 у Wayback Machine.]
  23. ↑ Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу 1648—1658 рр. У 3-х тт. — Т. 3. (1651—1654 рр.) — К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2014. — с. 315.
  24. ↑ Грушевський М. Історія України-Руси. Т. ІХ, перша половина. Хмельниччина. Роки 1650—1653. — Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1957. — с. 309.
  25. ↑ Жирко І. Хроніка реєстрових козаків Кропивнянського полку та Кропивнянської сотні у складі Черкаського, Іркліївського, Кропивнянського, Переяславського полків. — Тернопіль: Меркьюрі-Тернопіль, 2007. — Ч. 2 — c. 110.
  26. ↑ Натикач П. І. Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького на території сучасної Житомирщини.[7] [Архівовано 13 листопада 2013 у Wayback Machine.]
  27. ↑ Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648—1676 рр.) / НАН України. Інститут історії України. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009. — c. 149.
  28. ↑ Ярмошик І. Козацькі сторінки історії села Паволоч на Житомирщині.[8] [Архівовано 27 лютого 2015 у Wayback Machine.]
  29. ↑ Грушевський М. Історія України-Руси. Т. ІХ, перша половина. Хмельниччина. Роки 1650—1653. — Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1957. — с. 354.
  30. ↑ Петровський М. Н. Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1648—1654) // Нариси з історії України. Випуск IV. — К.: Видавництво Академії наук УРСР, 1940. — с. 170.
  31. ↑ Грушевський М. Історія України-Руси. Т. ІХ, перша половина. Хмельниччина. Роки 1650—1653. — Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1957. — с. 393.
  32. ↑ Грушевський М. Історія України-Руси. Т. ІХ, перша половина. Хмельниччина Роки 1650—1653. — Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1957. — с. 292.
  33. ↑ Липинський В. Твори. Архів. Студії. Том 2. Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. — Філядельфія, Пенсильванія, 1980. — c. 193.
  34. ↑ Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648—1676 рр.) / НАН України. Інститут історії України. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009. — с.162.
  35. ↑ Розповідь про Жванецьку війну, яка була року 1653 // Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки[9] [Архівовано 23 березня 2012 у Wayback Machine.]
  36. ↑ Українська держава другої половини XVII—XVIII ст.: політика, суспільство, культура. — К.: Інститут історії України НАН України, 2014. — с. 310.


Воєначальник Це незавершена стаття про військового діяча або діячку.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Історія України Це незавершена стаття з історії України.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Адам_Хмелецький&oldid=43843683