Очікує на перевірку

Алебарда

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Алебарда
Зображення
CMNS: Алебарда у Вікісховищі
Шведські алебарди 16 ст.
Піхотинці кінця XV ст. Зліва направо: барабанщик, іспанський гвардієць, вояк у швейцарському озброєнні, німецький ландскнехт
Еволюція леза: алебарда кінця XIV ст. (у центрі), середини XV ст. (ліворуч), початку XVI ст. (праворуч)
Зустріч військ Унтервальдену в Люцерні. Ілюстрація з «Люцернської хроніки» Діболда Шиллінга Молодшого, 1513

[1]Алеба́рда (від сер.-в.-нім. helmbarte через італ. alabarda і фр. hallebarde)[2] — різновид держакової холодної зброї поліфункціонального призначення. Складається з держака та прикріпленої до нього бойової частини, яка спочатку була комбінацією двох головних елементів: бойової сокири та списа (на Сході — келепа та списа), а також додаткових: чекана, бойового молота, гаків тощо. Основне призначення алебарди — завдавання січних, колючих, іноді пробивних (або розбивних) ударів. Для бойової частини алебарди також характерні деякі додаткові функції — захват бойових частин зброї, або частин тіла супротивника, стягування вершника з коня тощо. Від XIV до XVIII ст. алебарда була на озброєнні піхоти багатьох європейських країн.

Етимологія

[ред. | ред. код]

Слово алебарда походить від сер.-в.-нім. helmbarte, утвореного від helmo («руків'я») і barta («сокира»). Етимологічно спорідненими термінами є «бердиш» і «бартка»[2].

Історія

[ред. | ред. код]

Сокири на довгих держаках були відомі ще в доісторичну добу: їхні наскельні зображення знайдені в Долині чудес[3] у Франції. Уперше алебарди з'явилася в Давньому Китаї у III ст. до н. е. Її бойова частина поєднувала спис та китайський різновид келепа. Пізніше келеп було замінено на лезо-гарду у формі півмісяця. Існували найрізноманітніші різновиди такої зброї (варіювалися довжина держака — від 1 до 3,5 м і більше, розміри та кількість елементів бойової частини), що робило її придатною для бойового використання як вершниками, так і пішими.

У Європі алебарда відома з XIV ст., вперше з'явившись у Швейцарії. Можливо, сам селянсько-міщанський характер армій швейцарських кантонів, з переважанням піхотинців, сприяв створенню цієї високоефективної як проти піхоти, так і проти кінноти зброї[4]. Перші згадки алебард містяться в повідомленнях про битву під Моргартеном[4], де армія недавно створеної швейцарської конфедерації 3-х кантонів розбила військо австрійського герцога Леопольда I; можливо, алебарди зіграли вирішальну роль у битві під Земпахом.

Бувши поєднанням сокири та вульжа, алебарда із самого початку була спеціально розробленою для бою зброєю, а не розвитком іншої зброї чи пристосованим для бою сільськогосподарським знаряддям[4]. Такою алебарду роблять її характерні риси:[4] довгий наконечник і прямокутне сокирне лезо під ним, прикріплені до держака 2 кільцями[5]. Надалі кільця були замінені втулкою, а ближче до 1400 р. з'являється і гак на обусі[5] (що міг виконувати функцію бойового багра). Наконечник набуває ромбоподібної або трапецієподібної форми[5], і нарешті відокремлюється від сокирного леза потовщенням[5]. Зі Швейцарії алебарда потрапляє до Німеччини. У XV—XVII століттях вона використовується у військах ландскнехтів. Протягом XV століття алебарда отримує поширення в європейських арміях, поступово витісняючи бойову сокиру[6]. У Франції вона з'являється, ймовірно, наприкінці Столітньої війни[7] (1337—1453), або дещо пізніше — за часів Людовика XI, який, під враженням успішних дій швейцарців проти бургундців у Бургундських війнах (1474—1477), озброїв нею частину своїх піхотинців[6]. Ударом алебарди був вбитий бургундський герцог Карл Сміливий[8] у битві під Нансі[9]. Також припускають, що алебардою (або білгуком) був зарубаний англійський король Річард III у битві при Босворті[10]. У XVI столітті форма швейцарської алебарди продовжує зазнавати змін: наконечник списа зміщається відносно осі держака (як багнет на рушниці), потім він подовжується, стаючи в три рази довшим за довжину леза сокири; а саме лезо набуває опуклої, увігнутої або місяцеподібної форми.

Алебарди були основною зброєю швейцарської піхоти у XIV — початку XV століття[11]. Пізніше стали застосовуватися піки, півтораручні мечі, а для сутичок на близькій відстані — швейцарські кинджали. Німецькі ландскнехти, запозичивши швейцарські бойові прийоми, також використовували піки при підтримці алебард, але їхньою допоміжною клинковою зброєю був кацбальгер[12].

Сержант Російської армії 1700—1720 рр.

Алебарда була зручною зброєю, коли на полях битв звичайними були сутички між пікінерами. Коли ті перейшли до оборонної тактики — захисту аркебузирів і мушкетерів від стрімких кавалерійських атак, кількість алебардників стала скорочуватися. У другій половині XVI ст. їх число зменшується на користь мушкетерів, а з XVII ст. алебарда починає зникати з полів битв, залишаючись тільки в охороні бойового прапора в задніх рядах[6]. На 1588 р. голландська піхота складалася з 39 % аркебузирів, 34 % пікінерів, 13 % мушкетерів, 9 % алебардників і 2 % меченосців з одноручними мечами. Ближче до 1600 р. меченосці зникають, а алебарди залишаються лише в сержантів[13].

Так, в арміях Католицької ліги в 1625 р. алебардники становили всього 7 % піхотинців, у той час як мушкетери — 58 %, а пікінери — 35 %. На 1627 р. мушкетерів було вже 65 %, пікінерів 20 %, а алебардників 15 %[14]. Алебарда з того часу стає переважно відрізнювальним знаком піхотних унтер-офіцерів[5], у зв'язку з цим її розміри зменшуються (у Франції такі сержантські алебарди називалися sergentines)[4]. В умовах зрослого значення вогневого бою алебарди рідко використовувалися за прямим призначенням[15]. Вони швидше були орієнтиром в строю, позначаючи місце унтер-офіцера[15], виконуючи роль своєрідної «віхи» для вирівнювання шикування[16] і служачи для подачі сигналів і команд[15] (подібно офіцерському протазану), але разом з тим скорочували число військовослужбовців, які могли вести вогонь[15]. Протягом XVIII ст. алебарда зберігає функцію зброї палацової охорони, замкової і міської варти та парадної зброї. Порівняно зі шпагою алебарда була зручніша для перекриття вулиць при стримуванні юрби: її можна було використовувати як шлагбаум[6]. У Франції у середині XVIII ст. вона ще широко використовувалася (відомий ордонанс короля Людовика XV щодо її вжитку), але в кінці століття алебарда практично зникає, ставши анахронізмом на тлі використовування рушниць з багнетами[17]. У Британії алебарда залишається зброєю сержантів до 1793 року, після чого її змінюють на еспонтони[18].

Будочник з алебардою на малюнку М. В. Добужинського «Місто в миколаївський час»

На території сучасної України алебарди в XV—XVIII ст. використовувалась військами Речі Посполитої, Росії, Великого князівства Литовського, Руського, Жематійського. У Російській імператорській армії у кінці XVII — початку XIX століть алебарди були зброєю деяких унтер-офіцерів (фур'єрів, каптенармусів, сержантів). До 1730 року алебарди різних унтер-офіцерських чинів розрізнювалися за формою і розміром леза: великим візерунчастим у сержантів, меншого розміру у каптенармусів, і маленьким серпоподібним — у фур'єрів (капрали, як і рядові, замість алебард мали фузії; підпрапорщики допомагали прапорщикам носити ротні прапори, тому їм алебарди теж мати не належало). У 1730 році алебарди уніфікуються, а фур'єри починають носити їх тільки в строю, використовуючи в поході замість них фур'єрський значок. З 1740 по 1798 рік алебарди в армійських полках скасовуються (ненадовго повертаючись у 1761—1762 рр.), залишаючись тільки в гвардії. Імператор Павло I повертає алебарди унтер-офіцерам фузилерних рот (молодшим унтер-офіцерам, підпрапорщикам, портупей-прапорщикам, фельдфебелям). У 1802 році число унтер-офіцерів, озброєних алебардами, в полках скорочується, а в 1811 році унтер-офіцерські алебарди остаточно скасовуються[15]. До 1856 року алебарда служить зброєю нижнім чинам міської поліції («будочникам»).

Один з останніх випадків бойового застосування алебарди — Січневе повстання 1863 року, коли в загонах косинерів старою алебардою був озброєний один з добровольців[19]. Оскільки кіс бракувало, повстанці мусили виготовляти саморобну держакову зброю, яка вважається різновидом алебард — сокири на довгих держаках[20]. Деякі з алебардників взяли участь у битві під Меховом[20].

У теперішній час алебарда є церемоніальною зброєю деяких військових формувань (наприклад, Швейцарської гвардії Ватикану[21], роти «Алабардерос»[22] Королівської гвардії Іспанії)[23].

Опис

[ред. | ред. код]
Ф. Г. Солнцев Алебарди та списи (із серії альбомів «Стародавності Російської держави»), 1849—1853 рр.

Довжина алебард коливалася в межах 200—240 сантиметрів, а вага при цьому могла бути від 2,5 до 5,5 кілограмів. Наймасивнішими були алебарди XV—XVI століть, коли леза ще часто виготовлялися за технологією зварювання, а головним завданням було пробиття суцільного лицарського обладунку. У XVII столітті застосовувалися алебарди меншої ваги. Середня довжина європейської алебарди становила 180—220 см. Із XVII століття запанував, ставши класичним, тип алебарди з вузькою сокиркою, розвиненим списом-вістрям і одним гаком.

Розрізняють німецькі й італійські алебарди: перші мали більш вузьке і довге лезо, клинки італійських алебард були різноманітніших форм і часто прикрашалися декором. Гак на протилежному сокирі боці міг використовуватися як бойовий багор — для стягання вершника з коня[11]. Пізніше спис та сокира бойової частини трансформувалися в оригінальні різновиди: з широким дволезовим клинком (глефа), кривим клинком, клинком у вигляді півмісяця тощо.

З алебардою мають конструктивну схожість такі види держакової зброї, як бердиш, білгук, вульж, гвізарма, глефа, полекс, фошар та деякі інші.

Морські алебарди

[ред. | ред. код]

Значно довші — іноді понад 300 сантиметрів, — були морські «абордажні» алебарди, призначені здебільшого для стягання бортів кораблів при абордажі, для чого вони споряджалися дуже великим гаком. З іншого боку, ними ж можна було і перешкоджати абордажу, вражаючи ворога ще на борту його судна.

Геральдика

[ред. | ред. код]

Алебарда є однією з негеральдичних гербових фігур: наприклад, вона присутня на гербах Ааса, Бардієва, Лічау, Стразького, Ярославля та інших міст і сільських громад, а також на родинних гербах.

Галябарда (пол. Halabarda) — одна з назв герба Окша, незважаючи на те, що на ньому зображена звичайна бойова сокира.

У західноєвропейському мистецтві алебарда є атрибутом апостола Фадея[24].

Галерея

[ред. | ред. код]
  • Італійська репліка алебарди XX ст.
    Італійська репліка алебарди XX ст.
  • Алебарда зі зброярні Алькасара в Сеговії
    Алебарда зі зброярні Алькасара в Сеговії
  • Швейцарські алебарди
    Швейцарські алебарди
  • Швейцарська алебарда XV століття
    Швейцарська алебарда XV століття
  • Алебардники
  • Ландскнехт з алебардою. Гравюра Н. Штера, 1530
    Ландскнехт з алебардою. Гравюра Н. Штера, 1530
  • Ландскнехт з алебардою. Малюнок 1907 р.
    Ландскнехт з алебардою. Малюнок 1907 р.
  • Іспанські алебардники початку XVI ст.
    Іспанські алебардники початку XVI ст.
  • Я. Понтормо Алебардник, бл. 1528-30 рр.
    Я. Понтормо Алебардник, бл. 1528-30 рр.
  • Сержант саксонської армії, 1803
    Сержант саксонської армії, 1803
  • Сержант Ромбаут Кемп з алебардою на плечі (фрагмент картини Рембрандта «Нічна варта»)
    Сержант Ромбаут Кемп з алебардою на плечі (фрагмент картини Рембрандта «Нічна варта»)
  • Швейцарські гвардійці з алебардою (ліворуч) і протазаном (праворуч)
    Швейцарські гвардійці з алебардою (ліворуч) і протазаном (праворуч)

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ АЛЕБАРДА. resource.history.org.ua. Процитовано 9 травня 2023.
  2. ↑ а б Етимологічний словник української мови : в 7 т. / редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1982. — Т. 1 : А — Г / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР ; укл.: Р. В. Болдирєв та ін. — 632 с.
  3. ↑ Jérôme Magail, Jean-Marc Giaume. Le site du mont Bego: de la protohistoire à nos jours. — Serre éditeur, 2005. — С. 23..
  4. ↑ а б в г д Charles Calizzano. Les Armes blanches du monde entier. — Paris : éd. de Vecchi, 1998. — С. 122 à 125. (фр.)
  5. ↑ а б в г д Vladimir Dolinek. Encyclopédie des armes / Jean Bertrand. — Grund, 1993. — 351 с. — ISBN 2-7000-1321-2. (фр.)
  6. ↑ а б в г Pierre-Henry Bas. La hallebarde, une arme polyvalente par excellence // Guerres & Histoire. — 2014. — № 18 (avril). — С. 84 à 85.. (фр.)
  7. ↑ Trésor de la Langue Française Informatisé. Архів оригіналу за 10 грудня 2021. Процитовано 10 грудня 2021.
  8. ↑ Klaus Schelle, Charles le Téméraire (Arthème Fayard, 1979), p. 316
  9. ↑ Gilbert, Adrian (2003). Medieval Warfare. The Encyclopedia of Warfare: From Earliest Times to the Present Day. Guildford, CT: The Lyons Press. с. 71. ISBN 1-59228-027-7. At Nancy, it was a halberd that brought down Charles the Bold with a single blow that split his skull open.
  10. ↑ Richard III dig: Grim clues to the death of a king [Архівовано 15 жовтня 2014 у Wayback Machine.] By Greig Watson, BBC News, 4 February 2013
  11. ↑ а б History of Warfare – Land. Historyworld.net. Архів оригіналу за 25 лютого 2021. Процитовано 13 червня 2013.
  12. ↑ Ramsey, Syed (12 травня 2016). Tools of War: History of Weapons in Medieval Times (англ.). Vij Books India Pvt Ltd. ISBN 9789386019813. Архів оригіналу за 7 грудня 2021. Процитовано 7 грудня 2021.
  13. ↑ Olaf van Nimwegen. «The Dutch Army and the Military Revolutions, 1588—1688,» Boydell: 2010. Page 87.
  14. ↑ Guthrie, William. «The Later Thirty Years War: From the Battle of Wittstock to the Treaty of Westphalia.» Praeger, Feb. 2003. Page 16.
  15. ↑ а б в г д Партазан (протазан), алебарда, эспантон [Архівовано 18 травня 2021 у Wayback Machine.] (рос.)
  16. ↑ Duffy, Christopher (1998). The Military Experience in the Age of Reason. с. 123. ISBN 1-85326-690-6.
  17. ↑ Ordonnance du Roi pour régler l'exercice de l'Infanterie. — Paris : Imprimerie royale, 1764. (фр.)
  18. ↑ David Fraser, page 33 «The Grenadier Guards», ISBN 0850452848
  19. ↑ Stefan Brykczyński: Moje wspomnienia z 1863 roku. Warszawa: 1908.  (пол.)
  20. ↑ а б Kazimierz Frycz: Wspomnienia z r. 1863-64. Kraków: 1912.  (пол.)
  21. ↑ Beam, Christopher (6 червня 2007). What does the Swiss Guard actually do?. Slate.com. Архів оригіналу за 2 жовтня 2018. Процитовано 4 березня 2014.
  22. ↑ Bueno, Jose M. (1982). Tropas de la Casa Real. с. 11. ISBN 84-86071-01-1.
  23. ↑ Inicio. guardiareal.org. Архів оригіналу за 31 січня 2020. Процитовано 10 грудня 2021.
  24. ↑ Холл, Джеймс. Словарь сюжетов и символов в искусстве = James Hall; introduction by Kenneth Clark. Dictionary of Subjects and Symbols in Art / Пер. с англ. и вступительная статья А. Майкапара. — М.: «Крон-пресс», 1996. — 656 с. — 15 000 экз. — ISBN 5-323-01078-6. С. 55

Література

[ред. | ред. код]
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Алебарда
  • Попенко В. Н. Холодное оружие. — М., 1996. — C. 11-18, 175—183. (рос.)
  • Бердыш // Военная энциклопедия : [в 18 т.] : [рос.] / под ред. В. Ф. Новицкого [и др.]. — СПб. ; [М.] : Тип. т-ва И. В. Сытина[ru], 1911—1915. (рос.)

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Алебарда&oldid=41046372