Анджей із Любіна
| Анджей із Любіна пол. Andrzej z Lubina | ||
 | ||
| Родовий герб Огоньчик | ||
| ||
|---|---|---|
| 1429 — 1436 | ||
| Монарх: | Владислав II Яґайло, Владислав III Варненчик | |
| Попередник: | Міколай із Тлухова | |
| Наступник: | Пйотр із Дзялиня[pl] | |
| ||
| 1431 — 1444, ?1445 | ||
| Монарх: | Владислав II Яґайло, Владислав III Варненчик | |
| Попередник: | Міколай Гінчович із Казімєжа | |
| Наступник: | Ян Гінча з Роґова | |
| Смерть: |
не раніше 28 січня 1444 і не пізніше 27 серпня 1445  | |
| Країна: |
 Королівство Польське | |
| Батько: | Добєслав з Умєня й Любіна | |
| Діти: |
Станіслав з Ходча | |
Анджей із Любіна, Умєня, Ходча, Анджей «Мілошнік» гербу Огоньчик (пом. 1444/1445) — державний діяч Королівства Польського, королівський ложничий і секретар, підкоморій добжинський (1429—1436), підскарбій королівський (королівства) (1431—1444); староста крушвицький (1432—1444), добжинський (1433—1444), тенутарій пиздрський (1436—1444).
Народився Анджей орієнтовно на рубежі XIV—XV століть, походив із Добжинської землі. Був, імовірно, другим сином судді добжинського Добєслава з Умєня й Любіна від першого шлюбу. Мав 3 рідних братів, зокрема — галицького старосту Міколая Параву; також мав трьох братів від другого шлюбу батька та сестру Ельжбету, можливо, від третього шлюбу батька[1].
Анджей, імовірно, в другій половині 1420-х років став королівським придворним. Звідтоді до 1431 року був королівським ложничим і секретарем. Його кар'єрі при дворі Владислава Яґайла сприяли дружні відносини монарха з його батьком, Добєславом із Умєня[2]. Анджей невдовзі став одним із найближчих і улюблених придворних короля в останній період його правління (1428—1434), що пояснює походження його прізвиська пол. Miłośnik — улюбленець[3]. Ян Длуґош, описуючи події 1431 року, також називає Анджея «улюбленим секретарем» короля[4]. Він дуже часто знаходився поруч з монархом, супроводжував його в подорожах по країні, брав участь у королівських дипломатичних місіях, у прийнятті найважливіших державних рішень. Також, у цей час він входив до так званої «котерії Шафранців» — могутнього придворного угруповання, яке очолював канцлер коронний і єпископ куявсько-поморський (влоцлавський) Ян Шафранєц, і яке підтримувало політику короля[5].
Король винагородив Анджея за службу, надавши йому 1429 року посаду добжинського підкоморія[6], 1432 року — староство крушвицьке[7], 1433 року — староство добжинське[8][9]. Анджей був підписантом Єдлінського привілею 4 березня 1430 року[10]. Також, король довіряв йому делікатні дипломатичні місії до литовських князів Вітовта та Свидригайла. Зокрема, в серпні-вересні 1430 року добжинський підкоморій їздив на перемовини з Вітовтом до Вільна[11]. Після повернення, восени супроводжував короля в поїздці до столиці Великого князівства Литовського на зустріч із великим князем[12].
26 лютого 1431 року вперше згадується на посаді підскарбія королівського (чи королівства), займав посаду до кінця життя. Упродовж його каденції кустошами скарбу були Станіслав Латовський (1427—1434) і Анджей Венеціянин[13]. 3 січня 1433 року в Кракові став свідком привілею Владислава Яґайла Сигізмундові Кейстутовичу на довічне управління Великим князівством Литовським, який визначив його права та обов'язки. До документу Анджей привісив печатку на рожево-біло-чорному шнурку, відбиту в чорному воску, діаметром 2,4 см. У полі печатки розміщено щит із гербом Огоньчик, шолом з наметом та клейнод у вигляді піднятих рук; навколо напис[14] (як виглядала печатка можна побачити тут):
S ANDREE DE LUBIN
Після смерті Яґайла 1434 року та неповноліття Владислава III, Анджей увійшов до числа найважливіших управлінців королівства. Він зберіг за собою всі свої уряди й староства, а 1436 року отримав тенуту пиздрську[15]. Супроводжував короля під час його походу до Угорщини 1440 року. 15 червня в Буді він серед інших засвідчив надання королем ґлейту угорському банові Мачви Владиславу де Ґара[16].
Помер Анджей із Любіна на рубежі 1444/1445 років[17][8].
Відомості про сім'ю Анджею з Любіна практично відсутні. Відомо лише, що його сином був Станіслав з Ходча Ходецький (пом. 1474) — каштелян галицький, львівський, воєвода подільський, руський, староста генеральний подільський, староста крушвицький, галицький, теребовлянський; засновник роду Ходецьких[17].
- ↑ Sobiesław Szybkowski, Pochodzenie Chodeckich herbu Ogon oraz ich związki rodzinne z Umieńskimi i Lubińskimi, [w:] Średniowiecze Polskie i Powszechne, 2016, T. 8 (12), s. 255.
- ↑ Sobiesław Szybkowski, Kujawscy, dobrzyńscy i łęczyccy faworyci Władysława Jagiełły, [w:] Średniowieczni władcy i ich otoczenie: Materiały V Kongresu mediewistów polskich, Tom V / pod red. Jerzego Sperki i Karola Kollingera, Rzeszów, Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego, 2018, s. 225.
- ↑ Sobiesław Szybkowski, Pochodzenie Chodeckich herbu Ogon oraz ich związki rodzinne z Umieńskimi i Lubińskimi, [w:] Średniowiecze Polskie i Powszechne, 2016, T. 8 (12), s. 243.
- ↑ Sobiesław Szybkowski, Kujawscy, dobrzyńscy i łęczyccy faworyci Władysława Jagiełły, [w:] Średniowieczni władcy i ich otoczenie: Materiały V Kongresu mediewistów polskich, Tom V / pod red. Jerzego Sperki i Karola Kollingera, Rzeszów, Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego, 2018, s. 224—225.
- ↑ Jerzy Sperka, Szafrańcowie herbu Stary Koń: z dziejów kariery i awansu w późnośredniowiecznej Polsce, Katowice, Wydawnictwo Uniwersytetu Śląskiego, 2001, s. 301, 436.
- ↑ Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej XII—XVIII wieku: spisy. T. VI: Kujawy i Ziemia Dobrzyńska, Zeszyt 1: Urzędnicy kujawscy i dobrzyński XII—XV wieku: spisy / pod red. Antoniego Gąsiorowskiego, oprac. Janusz Bieniak i Sobiesław Szybkowski; Polska Akademia Nauk. Biblioteka Kórnicka. Instytut Historii, Kórnik, Biblioteka Kórnicka, 2014, s. 269.
- ↑ Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej XII—XVIII wieku: spisy. T. VI: Kujawy i Ziemia Dobrzyńska, Zeszyt 1: Urzędnicy kujawscy i dobrzyński XII—XV wieku: spisy / pod red. Antoniego Gąsiorowskiego, oprac. Janusz Bieniak i Sobiesław Szybkowski; Polska Akademia Nauk. Biblioteka Kórnicka. Instytut Historii, Kórnik, Biblioteka Kórnicka, 2014, s. 223.
- ↑ а б Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej XII—XVIII wieku: spisy. T. VI: Kujawy i Ziemia Dobrzyńska, Zeszyt 1: Urzędnicy kujawscy i dobrzyński XII—XV wieku: spisy / pod red. Antoniego Gąsiorowskiego, oprac. Janusz Bieniak i Sobiesław Szybkowski; Polska Akademia Nauk. Biblioteka Kórnicka. Instytut Historii, Kórnik, Biblioteka Kórnicka, 2014, s. 296.
- ↑ Zygmunt Lasocki, Dostojnicy i urzędnicy Ziemi Dobrzyńskiej w XIV i XV wieku, Warszawa, Polskie towarzystwo heraldyczne, 1934, s. 20.
- ↑ Fragment przywileju jedlneńskiego króla Władysława Jagiełły z 1430 r. Platforma Cyfrowa Biblioteki Kórnickiej.
- ↑ Sobiesław Szybkowski, Zjazd w Łęczycy w 1430 roku. Z badań nad wydarzeniami politycznymi w Polsce podczas «burzy koronacyjnej» 1429—1430, [w:] Średniowiecze Polskie i Powszechne 2 (6), 2010, s. 149—151.
- ↑ Jerzy Sperka, Szafrańcowie herbu Stary Koń: z dziejów kariery i awansu w późnośredniowiecznej Polsce, Katowice, Wydawnictwo Uniwersytetu Śląskiego, 2001, s. 196—197.
- ↑ Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej XII—XVIII wieku: spisy. T. X, Urzędnicy centralni i nadworni Polski XIV—XVIII wieku: spisy / pod red. Antoniego Gąsiorowskiego ; oprac. Krzysztof Chłapowski [et al] ; Polska Akademia Nauk. Biblioteka Kórnicka. Instytut Historii. Kórnik: Biblioteka Kórnicka, 1992, s. 123.
- ↑ Zbiór Dokumentów Pergaminowych AGAD Wstępna wersja robocza II '24 Inwentarz, układ w kolejności sygnatur. Archiwum Główne Akt Dawnych.
- ↑ Sobiesław Szybkowski, Kujawscy, dobrzyńscy i łęczyccy faworyci Władysława Jagiełły, [w:] Średniowieczni władcy i ich otoczenie: Materiały V Kongresu mediewistów polskich, Tom V / pod red. Jerzego Sperki i Karola Kollingera, Rzeszów, Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego, 2018, s. 226.
- ↑ Sprawozdanie z poszukiwań na Węgrzech dokonanych z ramienia Akademii Umiejętności / przez Władysława Barana, Jana Dąbrowskiego, Jana Łosia, Jana Ptaśnika i Stanisława Zachorowskiego, Kraków, 1919, s. 37-38.
- ↑ а б Sobiesław Szybkowski, Pochodzenie Chodeckich herbu Ogon oraz ich związki rodzinne z Umieńskimi i Lubińskimi, [w:] Średniowiecze Polskie i Powszechne, 2016, T. 8 (12), s. 241.
 |
|---|