Перейти до вмісту

Американсько-радянські відносини

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Відносини СРСР — США)
Американсько-радянські відносини
США
США 		СРСР
СРСР
Прем'єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль, Президент США Франклін Рузвельт і радянський диктатор Йосиф Сталін на Ялтинській конференції у лютому 1945 р. Результати зустрічі оформили світовий порядок на наступні півстоліття аж до революцій 1989 року, кульмінацією яких став кінець радянського панування над своїми державами-сателітами в Центрально-Східній Європі, що зрештою призвело до дезінтеграції та подальшого зникнення Радянського Союзу у 1991 році.

Американсько-радянські відносини — історичні двосторонні відносини між Сполученими Штатами Америки та зниклим унаслідок розпаду Радянським Союзом.

Повністю встановлені в 1933 році як послідовні двосторонні зв'язки на продовження тих, що існували між Російською імперією та США з 1776 по 1917 роки. Здебільшого відзначалися недовірою і ворожістю. Обидві держави зблизило на деякий час лише вторгнення в Радянський Союз нацистської Німеччини та напад імператорської Японії на Тихоокеанський флот США у Перл-Харборі, що зумовило вступ СРСР і США в Другу світову війну на боці антигітлерівської коаліції у червні та грудні 1941 року відповідно. Коли радянсько-американський альянс проти Осі добіг кінця після перемоги союзників у 1945 році, між двома країнами відразу почали відновлюватися перші ознаки недовіри та ворожості, причиною чого була військова окупація Радянським Союзом держав Східної Європи з подальшим перетворенням їх на держави-сателіти, об'єднані у так званий Східний блок. Ця двостороння напруженість переросла в холодну війну — період у кілька десятиліть напружених і ворожих відносин із короткими проміжками розрядки, який завершився тільки після розпаду Радянського Союзу наприкінці 1991 року.

Порівняння країн

[ред. | ред. код]
Узвичаєна назва Радянський Союз Сполучені Штати
Офіційна назва Союз Радянських Соціалістичних Республік Сполучені Штати Америки
Герб
Прапор
Столиця Москва Вашингтон
Найбільше місто Москва Нью-Йорк
Населення 286 730 819 (1989) 248 709 873 (1990)
Державний лад компартійно-радянська влада →
пострадянський режим у 1989—1991 		федеральна президентська республіка
Перший керівник Володимир Ленін Джордж Вашингтон
Останній керівник Михайло Горбачов Джордж Буш-старший
Перший посол Максим Литвинов Вільям Булліт
Останній посол Віктор Комплектов Роберт Страус
Ядерна зброя 45 000 (1990) 32 040 (1967)
Релігія світська держава (де-юре), державний атеїзм (де-факто) світська держава (де-юре)
Офіційні мови російська англійська (де-факто)

Історія

[ред. | ред. код]

Відносини перед Другою світовою війною (1917—1939)

[ред. | ред. код]

Початки

[ред. | ред. код]

На тлі Лютневої революції та зречення царя Миколи II від престолу Вашингтон все ще майже не усвідомлював глибинних розривів у новому російському Тимчасовому уряді та вірив, що нова Росія швидко перетвориться на стабільну демократію, яка з ентузіазмом захоче приєднатися до західної коаліції у війні проти Німеччини.[1] Зі створенням Тимчасового уряду посол Сполучених Штатів у Петрограді Девід Френсіс негайно звернувся до влади Вашингтона з проханням визнати новий уряд, стверджуючи, що революція «є практичним втіленням того принципу врядування, який ми виборювали та обстоювали. Я маю на увазі урядування за згодою урядованих. Наше визнання матиме колосальний моральний ефект, особливо якщо бути в цьому першими». 22 березня 1917 року його схвалили, що зробило владу Сполучених Штатів першим іноземним урядом, який офіційно визнав Тимчасовий уряд.[2][1][3] Через півтора тижні, звертаючись до Конгресу з проханням оголосити війну Німеччині, президент Вудро Вільсон зауважив: «Хіба не кожен американець відчуває, що впевненості у нашій надії на майбутній мир у світі додається завдяки чудовим і відрадним речам, що відбуваються протягом останніх кількох тижнів у Росії? Ті, хто обізнаний із Росію найкраще, знали, що вона завжди була демократичною в душі... Ось годящий партнер для Ліги честі.»[1][4]

Надіючись на те, що новонароджена парламентська демократія пожвавить російський внесок у війну, президент Вільсон заходився щосили налагоджувати відносини з Тимчасовим урядом. Наступного дня після його прохання про оголошення війни Німеччині Вільсон почав пропонувати новому російському уряду американські урядові кредити на загальну суму 325 мільйонів доларів — з них було фактично використано приблизно половину. Вільсон також відрядив у Петроград місію Рута — делегацію на чолі з Еліу Рутом, до складу якої входили керівники Американської федерації праці, Християнської асоціації для юнаків і компанії International Harvester, з метою обговорити засоби, якими Сполучені Штати могли б заохотити подальшу долученість Росії до війни.[5] Через погано підібраних делегатів, нестачу інтересу з боку цих делегатів і значну байдужість до ролі та впливу Петроградської ради (деякі члени якої були проти продовження російської участі у війні) місія не принесла багато користі жодній зі сторін. Попри задовільні звіти, що надходили з Петрограда, враження в яких про настрої в країні походило безпосередньо від Тимчасового уряду, американські консульські та військові посадовці, які тісніше спілкувалися з населенням і армією, час від часу попереджали Вашингтон, щоб той був скептичнішим у своїх припущеннях щодо нового уряду. Тим не менш, американський уряд і громадськість були застукані зненацька та збентежені падінням Тимчасового уряду під час Жовтневого перевороту.[1][5][6]

Доба громадянської війни

[ред. | ред. код]
Американські війська марширують по Владивостоку після втручання союзників у громадянську війну в Росії, серпень 1918

Після захоплення влади більшовиками Володимир Ленін вивів Росію з Першої світової війни, чим дозволив Німеччині передислокувати свої війська, щоб протистояти військам союзників на Західному фронті. Це спонукало союзні держави вважати нову російську владу зрадницькою через порушення положень Антанти шляхом укладання сепаратного миру.[7] Тим часом до президента Вільсона надходило все більше звісток про порушення прав людини, скоєні в новоутвореній Російській Соціалістичній Федеративній Радянській Республіці. Вільсон також виступив проти войовничого атеїзму та пропаганди командної економіки. До того ж його турбувало те, чи не пошириться комунізм на решту західного світу, з приводу чого він мав намір своїми знаковими «Чотирнадцятьма пунктами» зокрема закласти підвалини ліберальної демократії як альтернативної до комунізму всесвітньої ідеології.[8][9]

Водночас президент Вільсон вірив, що нова держава після закінчення хаосу громадянської війни зрештою перейде до економіки вільного ринку, а інтервенція проти Радянської Росії лише налаштує країну проти США. З подібних міркувань він і в «Чотирнадцятьох пунктах» обстоював політику невтручання у війну, хоча твердив, що польська територія у колишній Російській імперії має відійти до нової незалежної Польщі. Крім того, багато політичних опонентів Вільсона в США, включно з головою комітету Сенату з міжнародних відносин Генрі Кеботом Лоджем, указували на необхідність заснування незалежної України. Незважаючи на політику невтручання, Сполучені Штати через побоювання японської експансії на підвладну Росії територію та з метою підтримки союзницького Чеського легіону надіслали невелику кількість військ до Північної Росії та Сибіру. Сполучені Штати також надавали непряму допомогу Білій армії у вигляді продовольчих та інших постачань.[7][10][8]

На Паризькій мирній конференції 1919 року президент Вільсон і британський прем'єр-міністр Девід Ллойд Джордж попри заперечення прем'єр-міністра Франції Жоржа Клемансо та міністра закордонних справ Італії Сіднея Сонніно висунули ідею скликати у Прінкіпо зустріч на найвищому рівні між більшовиками та Білим рухом для формування спільної російської делегації на конференцію. Радянський комісаріат закордонних справ під керівництвом Лева Троцького та Георгія Чичеріна з повагою прийняло британських і американських посланників, але не мало наміру приставати на цю угоду через свою віру в те, що конференцію зумовлено старим капіталістичним порядком, який буде зметено світовою революцією. До 1921 року, після того, як більшовики взяли гору в російській громадянській війні, вбили імператорську родину Романових, організували Червоний терор проти «ворогів народу», відмовилися від виплати боргів царської Росії та закликали до світової революції, більшість держав світу поставилася до Радянської Росії як до ізгоя.[8] Крім громадянської війни в Росії, відносини також потерпали від вимог американських фірм про компенсацію за націоналізацію галузей, у які вони інвестували.[11]

Американська допомога в російський голод 1921 року

[ред. | ред. код]
Докладніше: Американська адміністрація допомоги
Дії Американської адміністрації допомоги в Росії, 1922 р.

За Герберта Гувера дуже масштабна продовольча допомога розподілялася в Європі після війни через Американську адміністрацію допомоги (ААД). У 1921 році, щоб полегшити нищівний голод у Російській Радянській Федеративній Соціалістичній Республіці, який спричинила політика воєнного комунізму радянської влади, директор ААД у Європі Волтер Лайман Браун почав у Ризі (столиці тоді ще не анексованої радянським урядом Латвійської Республіки) переговори з наркомом закордонних справ Російської РФСР Максимом Литвиновим. Угоди досягли 21 серпня 1921 року, а додаткову реалізаційну угоду підписали Браун і нарком зовнішньої торгівлі Леонід Красін 30 грудня 1921 року. Конгрес США виділив 20 000 000 доларів США допомоги згідно з Федеральним законом про допомогу через голод у Росії, ухваленим наприкінці 1921 року. Гувер дуже ненавидів більшовизм і вважав, що американська допомога продемонструє перевагу західного капіталізму й таким чином допоможе стримати поширення комунізму.[12][13]

На піку своєї діяльності в ААД працювало 300 американців і понад 120 000 росіян, які щодня годували 10,5 млн людей. Її дії в Росії очолював полковник Вільям Гаскелл. Медичний відділ ААД працював із листопада 1921 року по червень 1923 року та допомагав подолати епідемію тифу, яка тоді спустошувала Росію. Допомогові дії ААД відбувалися паралельно з набагато меншими заходами меннонітської, юдейської та квакерської громад із надання допомоги потерпілим від голоду в Росії.[14][15]

Плакат ААД «Дар американського народу»

Діяльність ААД у Росії згорнули 15 червня 1923 року після того, як виявили, що Росія під керівництвом Леніна відновила експорт зерна.[16]

Перші комерційні відносини

[ред. | ред. код]

Лідери американської зовнішньої політики залишалися переконаними, що Радянський Союз, який 1922 року заснувала радянська Росія, становив зловорожу загрозу американським цінностям. Держсекретар від Республіканської партії Чарльз Еванс Г'юз відхилив визнання, сказавши профспілковим керівникам, що «ті, хто править у Москві, не полишили свою первісну мету знищити наявні уряди скрізь, де вони можуть це зробити по всьому світу».[17] За президента Келвіна Куліджа державний секретар Френк Біллінгс Келлог застерігав, що міжнародний орган Кремля Комуністичний Інтернаціонал (Комінтерн) агресивно планує підривну діяльність проти інших країн, включно зі Сполученими Штатами, щоб «повалити існуючий порядок».[18] Герберт Гувер у 1919 році попереджав Вільсона, що «ми не можемо навіть віддалено визнати цю вбивчу тиранію, не стимулюючи дії до радикалізму в кожній країні Європи та не переступаючи кожен національний ідеал нас самих»[19] Усередині Державного департаменту у відділі справ Східної Європи до 1924 року панівне становище посів відданий противник комунізму Роберт Келлі, який підготував покоління спеціалістів, зокрема Джорджа Кеннана і Чарльза Болена.[20]

Тим часом Велика Британія взяла на себе лідерство у відновленні відносин з Москвою, особливо торговельних, хоча й залишалася підозріливою щодо комуністичної підривної діяльності та розлюченою через те, що Кремль відмахнувся від російських боргів. Поза межами Вашингтона була певна американська підтримка відновленню відносин, особливо щодо технологій.[21] Генрі Форд, не перестаючи вірити, що міжнародна торгівля — це найкращий спосіб уникнути війни, з допомогою своєї Ford Motor Company створив вантажне автомобілебудування і завіз у Росію трактори. В 1930 році архітектор Альберт Кан став консультантом з усього промислового будівництва в СРСР.[22] Інтерес виявили кілька лівих інтелектуалів. Після 1930 року кілька інтелектуалів-активістів стали членами Комуністичної партії США (КПСША) або попутниками, залучаючи прихильників Радянського Союзу. Американський робітничий рух розділився, причому Американська федерація праці (AFL) стала антикомуністичним оплотом, тоді як американські ліві елементи наприкінці 1930-х сформували йому суперника — Конгрес промислових організацій (КПО). КПСША відігравала важливу роль у КПО, доки її членів не було виключено, починаючи з 1946 року, тоді ж американське організоване робітництво набуло помітних антирадянських рис.[23]

Головною організацією, що регулювала торгівлю між СРСР і США, була заснована 1924 року з осідком у Нью-Йорку Amtorg Trading Corporation.[24] До 1946 року Amtorg налагодив торгівлю на багато мільйонів доларів.[25] «Амторг» займався майже всім експортом з СРСР, що здебільшого охоплював пиломатеріали, хутра, льон, щетину та ікру, а також увесь імпорт сировини й машин для радянської промисловості та сільського господарства. Він також надавав американським компаніям інформацію про можливості торгівлі в СРСР і забезпечував радянську промисловість технічними новинами та відомостями про американські фірми.[26][27] «Амторг» також виявився вплутаним у радянське шпигунство проти Сполучених Штатів.[28] З 1942 року до нього приєдналася Радянська урядова закупівельна комісія в США, виконуючи його як торговельну, так і шпигунську роль.[29]

Американський бізнесмен Арманд Гаммер ще за часів правління Леніна відкрив у Радянському Союзі фабрику олівців, найнявши німецьких ремісників і доставляючи в СРСР американське зерно. Гаммер також заснував азбестові копальні та придбав потужності для відлову хутряних звірів на схід від Уралу. Протягом ленінської нової економічної політики, яка виникла внаслідок провалу воєнного комунізму, Арманд Гаммер став посередником 38 міжнародних компаній у їхніх зносинах з СРСР.[30] Перед смертю Леніна Гаммер вів переговори щодо імпорту в СРСР тракторів Fordson, які відіграли важливу роль у механізації сільського господарства в країні.[31][30] Пізніше, після приходу Сталіна до влади, з Гаммером як американсько-радянським переговірником укладали подальші угоди.[30]

Історик Гарві Клер описує, що Арманд Гаммер «зустрівся з Леніним у 1921 році і в обмін на концесію для виробництва олівців погодився відмивати радянські гроші на користь комуністичних партій Європи та Америки.»[32] Історик Едвард Джей Епштейн зазначав, що «Гаммер удостоївся надзвичайного ставлення з боку Москви в багатьох відношеннях. Радянський уряд дозволив йому, коли той повертався до США у 1932 році, вивезти з країни царські мистецькі твори на мільйони доларів.»[33] За словами журналіста Алана Фарнгема, «Протягом десятиліть Гаммер продовжував їздити в Росію, приятелюючи з її керівниками настільки, що і ЦРУ, і ФБР запідозрили його в тому, що він повноцінний агент».[34]

1929 року Генрі Форд уклав угоду з радянською владою про надання протягом дев'яти років технічної допомоги у будівництві першого радянського автомобільного заводу ГАЗ у Горькому (Нижньому Новгороді, який Сталін перейменував на честь свого улюбленого письменника)[35][36] Завод мав виготовляти вантажівки Ford Model A і Model AA.[36] 23 серпня 1929 року з компанією «Остін» було підписано додатковий контракт на будівництво заводу.[37] Контракт передбачав придбання легкових і вантажних автомобілів Ford на суму 30 000 000 доларів для складання протягом перших чотирьох років роботи заводу, після чого завод поступово переходив на комплектуючі радянського виробництва. «Форд» надіслав до СРСР своїх інженерів і техніків, щоб ті допомогли встановити устаткування та навчити робочу силу, тоді як понад сто радянських інженерів і техніків стажувалися на заводах Форда в Детройті та Дірборні «з метою вивчення методів і практики виробництва та складання на заводах компанії»[38][39]

Визнання 1933 року

[ред. | ред. код]

До 1933 року американські ділові кола, а також редактори газет вимагали дипломатичного визнання. Підприємницькі кола прагнули широкомасштабної торгівлі з Радянським Союзом. Уряд США покладав надію на певне погашення старих царських боргів і обіцянку не підтримувати підривні рухи всередині США. Ініціативу взяв в обхід Державного департаменту президент США Франклін Рузвельт за сприяння свого близького друга та радника Генрі Моргентау-молодшого та експерта з Росії Вільяма Булліта.[40][41] Рузвельт доручив дослідити громадську думку, що на той час означало опитування 1100 редакторів газет. За визнання СРСР висловилися 63%, проти — 27%. Рузвельт особисто зустрівся з проводом католицької церкви, щоб подолати їхні заперечення, пов'язані з переслідуванням вірян і систематичним руйнуванням церков в СРСР.[42][43] Потім Рузвельт запросив міністра закордонних справ Максима Литвинова до Вашингтона на низку зустрічей високого рівня в листопаді 1933 року. Він і Рузвельт домовилися з питань свободи віросповідання для американців, які працювали в Радянському Союзі. СРСР пообіцяв не втручатися у внутрішні справи Америки, чого вони не дотримувались, і подбати, щоб робота жодної організації в СРСР не була націлена на завдавання шкоди Сполученим Штатам чи повалення силоміць їхнього уряду, що теж було порушено. Обидві сторони домовилися відкласти питання боргу на пізніший час. Після цього Рузвельт оголосив угоду про відновлення нормальних відносин.[44][45] Скарг на цей крок було небагато.[46]

Однак ніяких зрушень у питанні боргу не сталося, до того ж обсяг торгівлі залишався малим. Історики Юстус Донеке і Марк Столер відзначають, що «обидві країни незабаром розчарувалися в угоді».[47] Багато американських бізнесменів очікували бонусу у вигляді великомасштабної торгівлі, але це так і не відбулося, натомість був однобічний рух, що полягав у тому, що Сполучені Штати підживлювали Радянський Союз технологіями.[48]

Послом в СРСР на 1933—1936 роки Рузвельт призначив Вільяма Булліта. Той прибув у Москву з великими надіями на радянсько-американські взаємини, але після ближчого ознайомлення його погляд на радянське керівництво зіпсувався через тоталітарну природу режиму та терор. До кінця свого перебування на посаді Булліт відверто вороже ставився до радянської влади. Він залишався щирим антикомуністом до кінця свого життя.[49][50]

Друга світова війна (1939—1945)

[ред. | ред. код]
Карта, що показує американське обладнання і товари, які поставлялися в СРСР у рамках ленд-лізу

Перед тим, як Німеччина вирішила вдертися в СРСР у червні 1941 року, відносинам додали напруженості радянське вторгнення в Польщу, пакт Молотова-Ріббентропа, радянське вторгнення в країни Балтії та радянське вторгнення у Фінляндію, що призвело до вигнання Радянського Союзу з Ліги Націй. 1941 року СРСР уклав Договір про взаємодопомогу зі Сполученим Королівством і дістав величезну допомогу через американську програму ленд-лізу, що зменшило американо-радянську напругу і згуртувало колишніх ворогів у боротьбі проти Німеччини та держав Осі.

Попри те, що оперативне співробітництво між Сполученими Штатами та Радянським Союзом було значно меншим, ніж між іншими союзними державами, США все ж таки надали Радянському Союзу за програмою ленд-лізу величезну кількість зброї, кораблів, літаків, рухомого складу, стратегічних матеріалів і продовольства. Американці та Совіти виступали однаковою мірою як за війну з Німеччиною, так і за розширення ідеологічної сфери впливу. До вступу Сполучених Штатів у війну майбутній президент Гаррі Трумен заявляв, що для нього не має значення, загине німецький чи російський солдат у разі програшу якоїсь зі сторін:[51]

Якщо ми бачимо, що Німеччина перемагає, ми повинні допомогти Росії, а якщо Росія виграє, нам слід допомогти Німеччині, і таким чином нехай вони вбивають якомога більше, хоча я не хочу бачити Гітлера переможцем за жодних обставин.[52]

Ця цитата без останньої частини пізніше стала основним елементом радянської, а згодом російської пропаганди як «доказ» американської змови з метою знищити радянську країну.[53][54]

Радянські та американські війська зустрічаються у квітні 1945 року на схід від річки Ельба.

Для заохочення культурних зв'язків між СРСР та США у 1942 році у Сполучених Штатах виникла Американо-російська культурна асоціація (рос. Американо–русская культурная ассоциация), де почесним головою став Микола Реріх. Наступного року було опубліковано перший річний звіт цієї організації. Після смерті Миколи Реріха в 1947 році асоціація проіснувала недовго.[55][56]

Загалом поставки США за ленд-лізом становили 11 млрд доларів у матеріалах: понад 400 тис. джипів і вантажівок; 12 000 бронетехніки (включаючи 7 000 танків, із яких близько 1 386[57] M3 Lee і 4 102 M4 Sherman);[58] 11 400 літаків (із яких 4 719 Bell P-39 Airacobra)[59] і 1,75 мільйона тонн продовольства.[60]

Приблизно 17,5 мільйонів тонн військового обладнання, транспортних засобів, промислових товарів і продовольства було відправлено до Радянського Союзу із Західної півкулі, причому 94 відсотки походили зі Сполучених Штатів. Для порівняння, з січня 1942 по травень 1945 року в Європу було відвантажено 22 млн тонн для постачання американських сил. Було підраховано, що лише через Перський коридор американських поставок до СРСР було достатньо, за стандартами армії США, щоб підтримати 60 бойових дивізій на фронті.[61][62]

Сполучені Штати поставили Радянському Союзу з 1 жовтня 1941 по 31 травня 1945 року: 427 284 вантажівки, 13 303 бойові машини, 35 170 мотоциклів, 2 328 машин бойової підтримки, 2 670 371 т нафтопродуктів (бензин і оливи) або 57,8 відсотка високооктанового авіаційного пального,[63] 4 478 116 тонн харчових продуктів (м'ясні консерви, цукор, борошно, сіль тощо), 1 911 паровозів, 66 тепловозів, 9 920 платформ, 1 тис. вагонів-самоскидів, 120 цистерн, 35 вагонів для важкої техніки. Поставлені боєприпаси (набої, артилерійські снаряди, міни, різноманітні вибухові речовини) становили 53 відсотки загального внутрішнього виробництва.[63] Типовим прикладом було шинне виробництво, яке було повністю демонтовано із заводського комплексу Ford у Дірборні та перевезено в СРСР. Грошова вартість поставок і послуг у 1947 році становила близько одинадцятьох мільярдів доларів.[64]

Меморандум для спеціального помічника президента Гаррі Гопкінса (Вашингтон, округ Колумбія, 10 серпня 1943 р.):

У Другій світовій війні Росія займає панівне положення і є вирішальним чинником поразки країн Осі в Європі. У той час як на Сицилії військам Великої Британії та Сполучених Штатів протистоять 2 німецькі дивізії, на російський фронт кинуто сили приблизно 200 німецьких дивізій. Хоч би коли союзники відкрили другий фронт на континенті, це буде рішуче другорядним фронтом порівняно з фронтом Росії; її зусилля й надалі залишатимуться основними. Без Росії у війні Вісь у Європі перемогти неможливо, а становище об'єднаного кола держав стає хистким. Так само післявоєнне становище Росії в Європі буде панівним. У випадку розгрому Німеччини в Європі немає сили, щоб протиставити її величезним військовим спроможностям.[65]

Холодна війна (1947—1991)

[ред. | ред. код]
Див. також: Холодна війна, Ядерні перегони, Російське шпигунство у Сполучених Штатах та Американське шпигунство в Радянському Союзі та Російській Федерації
США та СРСР зі своїми сферами впливу
США
США 		СРСР
СРСР

Кінець Другої світової війни відзначився відродженням попередніх розбіжностей між цими двома державами. Поширення комуністичної влади на Східну Європу після поразки Німеччини призвела до поглинання Радянським Союзом східноєвропейських держав, чисток серед їх керівництва й інтелігенції та встановлення маріонеткових комуністичних режимів, фактично перетворюючи ці країни на клієнтські держави або сателіти.[66] Це занепокоїло ліберальні країни Заходу з вільною ринковою економікою, особливо Сполучені Штати, які, по суті, утвердили економічне та політичне лідерство в Західній Європі, допомагаючи відбудувати спустошений материк і відродити й осучаснити європейську економіку за допомогою плану Маршалла.[67] Зі свого боку, Радянський Союз висмоктував ресурси своїх сателітів, вимагаючи виплати репарації або банально вдаючись до здирства.[68]

Угорський прапор (1949—1956) із вирізаним комуністичним гербом був антирадянським революційним символом

Американська і радянська держави пропагували дві протилежні економічні та політичні ідеології, конкуруючи за міжнародний вплив у цьому напрямку. Це призвело до затяжної геополітичної, ідеологічної та економічної боротьби, відомої як Холодна війна, яка тривала майже 45 років від оголошення доктрини Трумена 12 березня 1947 року у відповідь на радянське заволодіння Східною Європою аж до розпаду Радянського Союзу 26 грудня 1991 року.

Американські та радянські танки одні навпроти одних. Знято в 1961 році на Чекпойнті Чарлі.

1949 року СРСР уперше випробував свою ядерну зброю, поклавши край монополії США на цей вид зброї. Надалі Сполучені Штати і Радянський Союз вели перегони звичайних і ядерних озброєнь, які тривали до розпаду СРСР.

Льюелін Томпсон, Андрій Громико і Дін Раск (зліва направо)

Сполучені Штати хотіли поширити план Маршалла і на Радянський Союз, але за таких умов, про які американці знали, що СРСР їх ніколи не прийме, а саме прийняття у державах-сателітах СРСР демократії та вільних виборів. Радянський Союз намагався протиставити плану Маршалла заснування РЕВ у 1949 році, що, по суті, було тим самим, хоча більше скидалося на угоду про економічну співпрацю, а не на чіткий план відновлення. Сполучені Штати та їхні західноєвропейські союзники прагнули зміцнити свої зв'язки; вони досягли цього особливо завдяки створенню в 1949 році НАТО, яке за своєю суттю являло собою оборонну угоду. На це Радянський Союз відповів Варшавським договором, який мав подібне значення застосовно до Східного блоку. Оскільки до 1955 року СРСР уже мав збройну присутність і політичне панування в усіх своїх східноєвропейських державах-сателітах, пакт довгий час вважався «зайвим».[69][70] Хоча номінально це був «оборонний» альянс, основною функцією пакту було оберігати гегемонію Радянської імперії над своїми східноєвропейськими сателітами, при цьому єдиними прямими військовими діями пакту були вторгнення до власних держав-членів з метою не дати їм відколотися.[71] У 1961 році, щоб запобігти втечі громадян Східного Берліна до Західного Берліна (складової частини союзної Сполученим Штатам Західної Німеччини), Східна Німеччина побудувала Берлінський мур. Це спонукало президента Кеннеді виголосити одну з найвідоміших антирадянських промов під назвою Ich bin ein Berliner.[72][73]

У 1949 році західні уряди заснували Координаційний комітет багатостороннього експортного контролю, щоб відстежувати експорт чутливих високих технологій, які б могли покращити військову ефективність членів Варшавського договору та деяких інших країн.

Усі сторони Холодної війни займалися шпигунством. Ефективністю відзначався радянський КДБ, найзнаменитіша операція якого полягала в залученні т. зв. «атомних шпигунів», які доправляли важливу інформацію щодо Мангеттенського проєкту США, що допомогло Радянському Союзу продемонструвати ядерну зброю вже в 1949 році — лише через чотири роки після її першого американського застосування та набагато раніше, ніж від нього очікували.[74][75] США використовували для велику мережу інформаторів по всьому Радянському Союзу для відстеження незгоди з офіційною радянською політикою та мораллю.[76][77]

Глава радянського уряду Олексій Косигін і президент США Ліндон Джонсон на саміті в Ґлассборо 1967 року.

Завершальний етап відносин

[ред. | ред. код]
Беззбройний громадянин Литви протистоїть радянському танку, Вільнюс, 13 січня 1991 р.

Хоча Горбачов мовчазно погоджувався на демократизацію радянських держав-сателітів, він придушував незалежницькі рухи в самому Радянському Союзі.[78] Витоки деяких із них (Саюдіс, Народний фронт Латвії, Рух за національну незалежність Латвії, Народний фронт Естонії) крилися в тому факті, що в 1940-х роках Сталін окупував та анексував держави Балтії Литву, Латвію та Естонію; попереднє керівництво було страчено, депортовано, або втекло; в ці країни переселилися сотні тисяч росіян, але ніде вони не стали більшістю. Ненависть кипіла. Проголошенню незалежності Литви в березні 1990 року рішуче противився Горбачов, який побоювався, що Радянський Союз може розвалитися, якщо він дозволить державну самостійність литовської республіки. Ця криза в Литві поставила Буша у складне становище, оскільки Сполучені Штати ніколи не визнавали законності радянського приєднання балтійських держав, а Бушу потрібна була співпраця Горбачова у справі возз'єднання Німеччини, і він остерігався, що розпад СРСР може залишити ядерну зброю в небезпечних руках. Адміністрація Буша м'яко протестувала проти придушення Горбачовим руху за незалежність Литви, але не вжила жодних дій для прямого втручання.[79] Буш попередив рухи за незалежність про безладдя, яке може виникнути з відокремленням від Радянського Союзу. У зверненні 1991 року, яке критики назвали «котлета по-київськи», він застерігав від «самогубного націоналізму».[80]

Буш і Горбачов на саміті в Гельсінкі 1990 року

У липні 1991 року Буш і Горбачов підписали Договір про скорочення стратегічних озброєнь — першу велику угоду щодо озброєнь після Договору про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності 1987 року.[81] Обидві держави домовилися зменшити свої стратегічні ядерні озброєння на 30 відсотків, а Радянський Союз пообіцяв скоротити сили міжконтинентальних балістичних ракет на 50 відсотків.[82] Водночас американський бізнес почав заходити в лібералізовану радянську економіку, що призвело до того, що відомі американські фірми відкривали свої точки в Російській РФСР. Мабуть, найвідомішим прикладом є McDonald's, перший ресторан якого у Москві викликав культурний шок у спантеличених радянських громадян, які стояли у величезних чергах, щоб купити американську «швидку їжу».[83] Урочисте відкриття першого в СРСР ресторану McDonald's відбулося 31 січня 1990 року на Пушкінській площі Москви, де приблизно 38 000 клієнтів стояли в багатогодинних чергах, побивши тогочасні рекорди компанії.[84]

Герби союзних республік (у верхній половині) та герби відповідних незалежних держав після розпаду СРСР (у нижній половині)

У серпні 1991 року ортодоксальні комуністи здійснили спробу державного перевороту проти Горбачова. Хоча заколот швидко вщух, він обвалив залишок влади Горбачова та центрального радянського уряду.[85] Пізніше того ж місяця Горбачов подав у відставку з посади генерального секретаря Комуністичної партії, а президент Російської РФСР Борис Єльцин розпорядився конфіскувати радянське майно. Горбачов залишався при владі на посаді президента Радянського Союзу до 25 грудня 1991 року, коли СРСР остаточно припинив існування.[86] З Радянського Союзу виникло п'ятнадцять держав, причому найбільша за площею і чисельністю населення союзна республіка РРФСР (яка також була засновницею радянської держави після Жовтневого перевороту в Петрограді) перебрала на себе повну відповідальність за всі права та обов'язки СРСР за Статутом Організації Об'єднаних Націй, включаючи фінансові зобов'язання. Таким чином, Росія перетягла на себе членство Радянського Союзу в ООН і постійне членство в Раді Безпеки, ядерні запаси та контроль над збройними силами, а радянські посольства за кордоном стали посольствами Росії.[87] Американсько-радянські відносини фактично переросли в американсько-російські відносини. У лютому 1992 року Буш зустрівся з Єльциним, і вони проголосивши нову еру «дружби і партнерства».[88] У січні 1993 року Буш і Єльцин домовилися про договір СНО-2, який передбачав подальше скорочення ядерних озброєнь на додачу до початкового договору СНО-1.[89]

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г Kennen, George F. (1956). Russia Leaves the War: Soviet–American Relations, 1917–1920 (англ.). Princeton, New Jersey: Princeton University Press. с. 12—16. ISBN 0-691-00841-8. LCCN 56-8382.
  2. ↑ U.S. Recognition of Russia's Provisional Government. U.S.–Russia Relations. Процитовано 26 червня 2022.
  3. ↑ United States Relations with Russia: Establishment of Relations to World War Two. U.S. Department of State — через Office of the Historian.
  4. ↑ Wilson, Woodrow (2 квітня 1917). Joint Address to Congress Leading to a Declaration of War Against Germany. National Archives.
  5. ↑ а б Ingram, Alton Earl (1970). The Root Mission to Russia, 1917 (PhD dissertation). Louisiana State University. doi:10.31390/gradschool_disstheses.1786. Paper 1786 — через Digital Commons.
  6. ↑ Russian Embassy Shocked By Revolt. The New York Times. 16 березня 1917. с. 3.
  7. ↑ а б Fic, Victor M (1995), The Collapse of American Policy in Russia and Siberia, 1918, Columbia University Press, New York
  8. ↑ а б в MacMillan, Margaret (2003). Paris 1919 : six months that changed the world. Holbrooke, Richard (вид. 1st U.S.). New York: Random House. с. 63–82. ISBN 0-375-50826-0. OCLC 49260285.
  9. ↑ Fourteen Points | International Encyclopedia of the First World War (WW1). encyclopedia.1914–1918-online.net. Процитовано 8 лютого 2020.
  10. ↑ Fourteen Points | Text & Significance. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 7 лютого 2020.
  11. ↑ Donald E. Davis and Eugene P. Trani (2009). Distorted Mirrors: Americans and Their Relations with Russia and China in the Twentieth Century. University of Missouri Press. с. 48. ISBN 9780826271891.
  12. ↑ Benjamin M. Weissman, "Herbert Hoover and the famine in Soviet Russia, 1921–23" in Mark Hatfield, ed. Herbert Hoover Reassessed (1981) pp 390–396.
  13. ↑ Bertrand M. Patenaude, "A Race against Anarchy: Even after the Great War ended, famine and chaos threatened Europe. Herbert Hoover rescued the continent, reviving trade, rebuilding infrastructure, and restoring economic order, holding a budding Bolshevism in check." Hoover Digest 2 (2020): 183–200 online
  14. ↑ See Lance Yoder's "Historical Sketch" in the online Mennonite Central Committee Photograph Collection [Архівовано 4 лютого 2012 у Wayback Machine.]
  15. ↑ See David McFadden et al., Constructive Spirit: Quakers in Revolutionary Russia (2004).
  16. ↑ Charles M. Edmondson, "An Inquiry into the Termination of Soviet Famine Relief Programmes and the Renewal of Grain Export, 1922–23", Soviet Studies, Vol. 33, No. 3 (1981), pp. 370–385
  17. ↑ Douglas Little, "Anti-Bolshevism and American Foreign Policy, 1919–1939" American Quarterly (1983) 35#4 pp 376–390 [378].
  18. ↑ Little, p. 178
  19. ↑ Little, pp. 378–379.
  20. ↑ Little, p. 379.
  21. ↑ Kendall E. Bailes, "The American Connection: Ideology and the Transfer of American Technology to the Soviet Union, 1917–1941." Comparative Studies in Society and History 23#3 (1981): 421–448.
  22. ↑ Dana G. Dalrymple, "The American tractor comes to Soviet agriculture: The transfer of a technology." Technology and Culture 5.2 (1964): 191–214.
  23. ↑ Michael J. Heale, American anti-communism: combating the enemy within, 1830–1970 (1990).
  24. ↑ KGB Deep Background: Reference Detail. www.pbs.org. Процитовано 7 грудня 2021.
  25. ↑ Barrett, George A. (16 листопада 1946). AMTORG PRESIDENT RETURNS TO RUSSIA TO 'RESIGN' HIS POST; Michael Guisov Recalled by Moscow in Shake-Up of Huge Soviet Trade Agency NO EXPLANATION IS GIVEN But Departure Coincided With Protests Over 'Litter,' Nude Bathing on Morgan Estate. The New York Times (амер.). ISSN 0362-4331. Процитовано 7 грудня 2021.
  26. ↑ Metcalf, James Farol (2009). Electric History. James Farol Metcalf. Процитовано 22 січня 2017.
  27. ↑ Zelchenko, Henry L. (Feb 1952). Stealing America's Know-How: The Story of Amtorg. American Mercury. 74 (338): 75—84.
  28. ↑ Benson, Robert Louis; Warner, Michael (1996). Venona Soviet Espionage and the American Response 1939–1957. с. xxviii. Процитовано 17 вересня 2021.
  29. ↑ Benson, Robert Louis; Warner, Michael (1996). Venona Soviet Espionage and the American Response 1939–1957. с. x, xiv, 180. Процитовано 17 вересня 2021.
  30. ↑ а б в Deal-maker Armand Hammer Moscow's capitalist comrade. Christian Science Monitor. 3 липня 1980. ISSN 0882-7729. Процитовано 28 січня 2022.
  31. ↑ Flanigan, James (7 грудня 1988). Soviets Failing a Lesson Taught by Henry Ford. Los Angeles Times (амер.). Процитовано 28 січня 2022.
  32. ↑ Rich and red: The USSR's prize assets | Harvey Klehr. The Critic Magazine (брит.). 19 вересня 2020. Процитовано 30 січня 2022.
  33. ↑ THE RIDDLE OF ARMAND HAMMER. The New York Times (амер.). 29 листопада 1981. ISSN 0362-4331. Процитовано 30 січня 2022.
  34. ↑ ARMAND HAMMER: TINKER, TRAITOR, SATYR, SPY A SCATHING NEW BIOGRAPHY PAINTS THE GLOBETROTTING FOUNDER OF OCCIDENTAL PETROLEUM AS A BLATANT OPPORTUNIST, A WOMANIZER – AND PERHAPS EVEN A SOVIET SPY. money.cnn.com. 11 листопада 1996. Процитовано 30 січня 2022.
  35. ↑ Melnikova-Raich, Sonia (2011). The Soviet Problem with Two 'Unknowns': How an American Architect and a Soviet Negotiator Jump-Started the Industrialization of Russia, Part II: Saul Bron. IA, The Journal of the Society for Industrial Archeology. 37 (1/2): 5—28. ISSN 0160-1040. JSTOR 23757906.
  36. ↑ а б May 31: Henry Ford cuts a deal with the USSR, and changes world history, on this date in 1929. autos.yahoo.com (амер.). Процитовано 28 січня 2022.
  37. ↑ Austin, Richard Cartwright (2004). Building Utopia: Erecting Russia's First Modern City, 1930. Kent State University Press. ISBN 978-1-61277-321-6. OCLC 819325601.
  38. ↑ Agreement Between the Ford Motor Company, the Supreme Council of National Economy, and the Amtorg Trading Corporation, May 31, 1929, Amtorg Records 1929–1930, Acc. 199, box 1a, Benson Ford Research Center, The Henry Ford, Dearborn, Mich.
  39. ↑ THE RIDDLE OF ARMAND HAMMER. The New York Times (амер.). 29 листопада 1981. ISSN 0362-4331. Процитовано 30 січня 2022.
  40. ↑ Robert Paul Browder, The origins of Soviet-American diplomacy (1953) pp 99–127 Online
  41. ↑ Robert P. Browder, "The First Encounter: Roosevelt and the Russians, 1933" United States Naval Institute proceedings (May 1957) 83#5 pp 523–532.
  42. ↑ The destruction of Orthodox churches and monuments in the USSR (1927–1932)
  43. ↑ 10 beautiful Moscow churches destroyed in Soviet times
  44. ↑ Robert Dallek (1979). Franklin D. Roosevelt and American Foreign Policy, 1932–1945: With a New Afterword. Oxford UP. с. 78—81. ISBN 9780195357059.
  45. ↑ Smith, 2007, с. 341—343.
  46. ↑ Paul F. Boller (1996). Not So!: Popular Myths about America from Columbus to Clinton. Oxford UP. с. 110—114. ISBN 9780195109726.
  47. ↑ Justus D. Doenecke and Mark A. Stoler (2005). Debating Franklin D. Roosevelt's Foreign Policies, 1933–1945. с. 18, 121. ISBN 9780847694167.
  48. ↑ Joan H. Wilson, "American Business and the Recognition of the Soviet Union." Social Science Quarterly (1971): 349–368. in JSTOR
  49. ↑ Will Brownell and Richard Billings, So Close to Greatness: The Biography of William C. Bullitt (1988)
  50. ↑ Edward Moore Bennett, Franklin D. Roosevelt and the search for security: American–Soviet relations, 1933–1939 (1985).
  51. ↑ National Affairs: Anniversary Remembrance. Time. Time magazine. 2 липня 1951. Архів оригіналу за 23 листопада 2010. Процитовано 12 жовтня 2013. [Архівовано 2013-07-21 у Wayback Machine.]
  52. ↑ Alexrod, Alan (2009). The Real History of the Cold War: A New Look at the Past. Sterling. с. 44. ISBN 9781402763021.
  53. ↑ Краткий курс истории. Так учились «дружить» (рос.). история.рф. 23 липня 2017.
  54. ↑ Трумэн и его доктрина (рос.). Историк. March 2021.
  55. ↑ American-Russian Cultural Association. roerich-encyclopedia. Процитовано 16 жовтня 2015.
  56. ↑ Annual Report. onlinebooks.library.upenn.edu. Процитовано 30 листопада 2015.
  57. ↑ Zaloga (Armored Thunderbolt) pp. 28, 30, 31
  58. ↑ Lend-Lease Shipments: World War II, Section IIIB, Published by Office, Chief of Finance, War Department, 31 December 1946, p. 8.
  59. ↑ Hardesty, 1991, с. 253
  60. ↑ World War II The War Against Germany And Italy [Архівовано 6 травня 2017 у Wayback Machine.], US Army Center of Military History, p. 158.
  61. ↑ The five Lend-Lease routes to Russia. Engines of the Red Army. Архів оригіналу за 4 вересня 2013. Процитовано 12 липня 2014.
  62. ↑ Motter, T.H. Vail (1952). The Persian Corridor and Aid to Russia. Center of Military History. с. 4—6. Процитовано 12 липня 2014.
  63. ↑ а б Weeks, 2004, с. 9
  64. ↑ Deane, John R. 1947. The Strange Alliance, The Story of Our Efforts at Wartime Co-operation with Russia. The Viking Press. [ISBN відсутній] [сторінка?]
  65. ↑ The Executive of the Presidents Soviet Protocol Committee (Burns) to the President's Special Assistant (Hopkins). www.history.state.gov. Office of the Historian.
  66. ↑ FOREIGN RELATIONS OF THE UNITED STATES, 1949, EASTERN EUROPE; THE SOVIET UNION, VOLUME V, S/S–NSC Files, Lot 63 D 351, NSC 58 Series, Report to the President by the National Security Council 1
  67. ↑ Marshall Plan (1948)
  68. ↑ Wretched Misconduct of the Red Army
  69. ↑ The Warsaw Pact Reconsidered: International Relations in Eastern Europe, 1955–1969 Laurien Crump Routledge, p. 17, 11 February 2015
  70. ↑ The Warsaw Pact Reconsidered: International Relations in Eastern Europe, 1955–1969 Laurien Crump Routledge, p. 1, 11 February 2015
  71. ↑ This day in history: the Warsaw Pact ends
  72. ↑ Berlin Wall. Encyclopaedia Britannica.
  73. ↑ Berlin Wall
  74. ↑ 8 Spies Who Leaked Atomic Bomb Intelligence to the Soviets
  75. ↑ Christopher Andrew, The Sword And The Shield: The Mitrokhin Archive and the Secret History of the KGB (1999).
  76. ↑ Raymond L. Garthoff, "Foreign intelligence and the historiography of the Cold War." Journal of Cold War Studies 6.2 (2004): 21–56.
  77. ↑ Michael F. Hopkins, "Continuing debate and new approaches in Cold War history." Historical Journal 50.4 (2007): 913–934.
  78. ↑ Greene, pp. 120–121
  79. ↑ Herring, p. 907
  80. ↑ Herring, pp. 913–914
  81. ↑ 1991: Superpowers to cut nuclear warheads. BBC News. 31 липня 1991.
  82. ↑ Greene, p. 204
  83. ↑ Символ перемен. Как в России открывался первый "Макдоналдс"
  84. ↑ Maynes, Charles (1 лютого 2020). McDonald's Marks 30 Years in Russia. Voice of America (англ.). Процитовано 16 березня 2022.
  85. ↑ Naftali, George H. W. Bush (2007), pp. 137–138
  86. ↑ Greene, pp. 205–206
  87. ↑ Letter to the Secretary-General of the United Nations from the President of the Russian Federation
  88. ↑ Jussi Hanhimäki; Georges-Henri Soutou; Basil Germond (2010). The Routledge Handbook of Transatlantic Security. Routledge. с. 501. ISBN 9781136936074.
  89. ↑ Ruud van Dijk та ін. (2013). Encyclopedia of the Cold War. Routledge. с. 860—851. ISBN 978-1135923112.

Джерела

[ред. | ред. код]
  • Hardesty, Von (1991) [1982]. Red phoenix : the rise of Soviet air power, 1941–1945. Washington, D.C.: Smithsonian Institution Press. ISBN 0-87474-510-1.
  • Smith, Jean Edward (2007). FDR. New York: Random House. ISBN 9781400061211. 858 pp
  • Weeks, Albert L. (2004), Russia's Life-Saver: Lend-Lease Aid to the U.S.S.R. in World War II, Lanham, Maryland: Lexington Books, ISBN 978-0-7391-0736-2
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Американсько-радянські_відносини&oldid=44141794