Перейти до вмісту

Енн Гатчінсон

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Енн Гатчінсон
англ. Anne Hutchinson
англ. Anne Marbury Hutchinson[1]
Ім'я при народженніангл. Anne Marbury
Народилася1591[2][3][…]
Alford[d], Східний Ліндсіd, Лінкольншир[d], Лінкольншир, Англія
Померла1643[2][3][…]
Нові Нідерланди, Республіка Об’єднаних провінцій Нідерландів
Країна Королівство Англія
Діяльністьакушерка, богословка, проповідниця
Alma materДомашнє навчання
Знання мованглійська[6]
Закладторговець
Конфесіяпротестантизм
БатькоФренсіс Марберіd
МатиБріджит Драйденd[7]
У шлюбі зВільям Гатчінсонd[8]
ДітиЕдвард Гатчінсонd[8], Сюзанна Гатчінсонd, Бріджит Гатчінсонd і Фейт Гатчінсонd[7][9]
Нагороди
Сайтannehutchinson.com

Енн Гатчінсон (Anne Hutchinson, уродж. Марбері (Marbury), липень 1591 — серпень 1643) — пуританська духовна порадниця, релігійна реформаторка, феміністка і акушерка. Ключова фігура в історії релігійної свободи в американських колоніях Англії та в історії жінок у служінні, що кидає виклик авторитету церковнослужителів.

Важлива учасниця антиноміанської суперечки, яка сколихнула молоду колонію Массачусетської затоки з 1636 по 1638 рік. Її тверді релігійні переконання суперечили усталеному пуританському духовенству в районі Бостона, а її популярність і харизма сприяли виникненню богословського розколу, який загрожував пуританській релігійній громаді в Новій Англії. Зрештою її засудили і вислали з колонії разом з багатьма її прихильниками та прихильницями.

Огляд

[ред. | ред. код]

Енн Марбері народилася в Олфорді, графство Лінкольншир, Англія, у доньки Френсіса Марбері, англіканського священика та шкільного вчителя, який дав їй набагато кращу освіту, ніж більшості інших дівчат. У юності жила в Лондоні і там одружилася з другом родини Вільямом Гатчінсоном. Подружжя повернулося в Олфорд, де у сусідньому порту Бостон, графство Лінкольншир, вони почали стежити за проповідником Джоном Коттоном. У 1633 році Коттон був змушений емігрувати, а через рік Гатчінсони пішли за ним зі своїми 11 дітьми і незабаром добре закріпилися в зростаючому поселенні Бостона в Новій Англії. Гатчінсон була акушеркою і допомагала тим, хто потребували її допомоги, а також відкрито ділилася своїми релігійними поглядами. Незабаром вона щотижня приймала у себе вдома жінок, коментуючи останні проповіді. Ці зустрічі стали настільки популярними, що вона почала запрошувати на них і чоловіків, зокрема молодого губернатора колонії Генрі Вейна.

Гатчінсон почала звинувачувати місцевих служителів (за винятком Коттона і зятя її чоловіка Джона Вілрайта) в тому, що вони проповідують завіт справ, а не завіт благодаті, і багато служителів почали скаржитися на її все більш кричущі звинувачення, а також на деякі неортодоксальні богословські вчення. Ситуація врешті переросла в те, що зазвичай називають Антиномічною суперечкою, кульмінацією якої став судовий процес 1637 року, засудження і вигнання з колонії. Основним доказом були її презирливі висловлювання про пуританських священнослужителів, але суд відмовився назвати підстави для її засудження. За цим послідував церковний суд у березні 1638 року, на якому її вигнали зі своєї конгрегації.

За підтримки засновника плантацій Провіденс Роджера Вільямса Гатчінсон і багато її прихильників та прихильниць заснували поселення Портсмут, штат Род-Айленд, що стало колонією Род-Айленд і плантаціями Провіденс. Після смерті чоловіка через кілька років загроза анексії Род-Айленду штатом Массачусетс змусила Гатчінсон переїхати за межі досяжності Бостона, на землі голландців. П'ятеро її старших дітей, що вижили, залишилися в Новій Англії або в Англії, тоді як вона оселилася зі своїми молодшими дітьми біля стародавньої пам'ятки Спліт-Рок, що пізніше стало Бронксом у Нью-Йорку. На той час напруженість у відносинах з індіанським племенем Сіваной була високою. У серпні 1643 року під час війни Кіфта Гатчінсон, шестеро її дітей та інші члени сім'ї були вбиті сіваноями. Єдиною вцілілою була її дев'ятирічна донька Сюзанна, яка потрапила в полон.

Гатчінсон є ключовою фігурою в історії релігійної свободи в американських колоніях Англії та в історії жінок у служінні, що кидає виклик авторитету церковнослужителів. Штат Массачусетс відзначив її пам'ятником, який назвав її «мужньою представницею громадянської свободи та віротерпимості».[10] Історик Майкл Віншип, автор двох книг про неї, назвав її «найвідомішою або найганебнішою англійкою в колоніальній історії Америки».[11]

Життя в Англії

[ред. | ред. код]

Дитинство

[ред. | ред. код]
A three-story building with three men standing in front having a conversation, and one or more other people near the building.
В'язниця Маршалсі, Лондон, де протягом двох років утримувався за «єресь» батько Гатчінсон

Енн Марбері народилася від батьків Френсіса Марбері та Бріджит Драйден в Олфорді, графство Лінкольншир, Англія, і була охрещена там 20 липня 1591 року.[12][13] Її батько був англіканським священнослужителем у Лондоні з сильними пуританськими нахилами, який твердо вважав, що священнослужителі повинні бути добре освіченими, і конфліктував зі своїм начальством у цьому питанні.[13] Неодноразові виклики Марбері англіканській владі призвели до суду та його ув'язнення за кілька років до народження Анни. У 1578 році над ним відбувся публічний суд, стенограму якого він зробив по пам'яті під час домашнього арешту.[14]

За своє переконання в єресі Марбері провів 2 роки у в'язниці Маршалсі на південному березі річки Темзи навпроти Лондона.[15] У 1580 році, у віці 25 років, він був звільнений і вважався достатньо реформованим, щоб проповідувати та навчати. Він переїхав до віддаленого ринкового містечка Алфорд у Лінкольнширі, приблизно за 140 миль (230 км) на північ від Лондона.[16] Незабаром батько Енн був призначений куратом (помічником священика) церкви Святого Вілфріда в Олфорді, а в 1585 році він також став директором вільної гімназії Елфорда, однієї з багатьох таких державних шкіл, безкоштовних для бідних і заснованих королевою Єлизаветою I.[17] Приблизно в цей час Марбері одружився зі своєю першою дружиною Елізабет Мур, яка народила трьох дітей, а потім померла.[18] Через рік після смерті своєї першої дружини Марбері одружився з Бріджит Драйден, приблизно на 10 років молодшою за нього та з відомої родини Нортгемптона.[18] Її брат Еразм був дідом Джона Драйдена, драматурга та поета-лауреата.[19] Енн була третьою з 15 дітей, народжених у цьому шлюбі, 12 з яких пережили раннє дитинство.[20] Марбері прожили в Олфорді перші 15 років життя Енн, і вона отримала кращу освіту, ніж більшість дівчат того часу, завдяки твердій прихильності її батька до навчання. Тут вона близько познайомилася зі Святим Письмом і християнськими принципами.[13] У той час навчання пропонувалося майже виключно хлопчикам і чоловікам. Однією з можливих причин, чому Марбері навчав своїх дочок, могло бути те, що шестеро з перших семи його дітей були дівчатками. Іншою причиною, можливо, було те, що правлячий клас Єлизаветинської Англії почав розуміти, що дівчаток можна навчати, дивлячись на приклад королеви, яка розмовляла шістьма іноземними мовами.[21]

У 1605 році, коли Енн було 15 років, її родина переїхала з Олфорда до центру Лондона, де її батько отримав посаду вікарія святого Мартіна Вінтрі.[22] Через брак духовенства, тут його вираження пуританських поглядів сприймали, хоча й дещо приглушено.[22][23] У 1608 році Марбері взяв на себе додаткову роботу, проповідуючи в парафії Святого Панкраса, Сопер Лейн, за кілька миль на північний захід від міста, подорожуючи туди верхи двічі на тиждень.[24] У 1610 році він замінив цю посаду на іншу, набагато ближчу до дому, і став ректором церкви Св. Маргарет, Нью-Фіш-стріт, за декілька хвилин ходьби від Св. Мартіна Вінтрі.[24] Він перебував на високому етапі своєї кар'єри, але раптово помер у віці 55 років. Це відбулося у лютому 1611 року, коли Енн було 19 років.[24]

Дорослість: за Джоном Коттоном

[ред. | ред. код]

Через рік після смерті свого батька 21-річна Енн Марбері одружилася з Вільямом Гатчінсоном, знайомим з Олфорда, який був торговцем тканинами і працював у Лондоні.[25] Пара одружилася в церкві Святої Марії Вулнот у Лондоні 9 серпня 1612 року, невдовзі після чого вони повернулися до свого рідного міста Алфорд.[12][25]

Невдовзі вони почули про популярного церковнослужителя на ім'я Джон Коттон, який проповідував у церкві Св. Ботольфа у великому порту Бостона, приблизно за 21 миля (34 км) від Алфорда.[25] У рік, коли Гатчінсони одружилися, Коттон був призначений священником у Бостоні після того, як він був викладачем у коледжі Еммануеля в Кембриджі.[26] Йому було 27 років, але він здобув репутацію одного з провідних пуритан в Англії.[26] Як тільки Гатчінсони почули проповідь Коттона, подружжя їздило до Бостона якомога частіше, витримуючи катання верхи, коли дозволяли погода та обставини.[25] Духовне послання Коттона відрізнялося від послання його однодумців-пуритан, оскільки він менше наголошував на поведінці людини для досягнення Божого спасіння, а більше на моменті релігійного навернення, «під час якого смертна людина була наповнена божественною благодаттю».[23] Енн Гатчінсон привабила теологія Коттона про «абсолютну благодать», що змусило її поставити під сумнів цінність «діл» і розглядати Святий Дух як «проживаючого в обраних святих».[27][28] Це дозволило ідентифікувати її як «містичну учасницю трансцендентної влади Всемогутнього»; така теологія надавала можливості жінкам, за словами Єви Лаплант, чий статус іншим чином визначався їхніми чоловіками чи батьками.[29]

A painting of a man with long curly hair and a slight smile, wearing the bib of a colonial-era minister.
Преподобний Джон Коттон був наставником Гатчінсон і причиною її еміграції до Нової Англії.

Ще один сильний вплив на Гатчінсон був ближчий до її дому в сусідньому місті Білсбі. Її зять, молодий служитель Джон Вілрайт, проповідував послання, схоже на послання Коттона.[23] Будучи реформаторами, і Коттон, і Вілрайт заохочували почуття релігійного відродження серед своїх парафіян, але їхні щотижневі проповіді не задовольняли прагнення деяких віруючих пуритан. Це призвело до появи конвенцій, які були зібраннями «тих, хто знайшов благодать», щоб слухати повторення проповідей, обговорювати та обговорювати Писання та молитися.[30] Ці зібрання особливо важливими були для жінок, оскільки вони дозволяли їм взяти на себе роль релігійної лідерки, якої інакше їм було відмовлено в церковній ієрархії, де домінували чоловіки.[30] Гатчінсон була надихнута Коттоном та іншими жінками, які керували конвенціями, і вона почала проводити зібрання у власному домі, де переглядала останні проповіді зі своїми слухачами та давала власні пояснення послання.[31]

Пуритани хотіли скасувати церемонію англіканської церкви і керувати своїми церквами на основі консенсусу парафіян. Вони вважали за краще усунути єпископів, призначених монархами, обирати своїх власних церковних старійшин (або губернаторів) і передбачити мирського лідера та двох служителів — одного вчителя, який відповідав би доктрині, а іншого — пастора, який відповідав за душі людей.[32] У 1633 році схильність Коттона до таких пуританських звичаїв привернула увагу архієпископа Вільяма Лауда, який проводив кампанію з придушення будь-яких проповідей і практик, які не відповідали практикам усталеної англіканської церкви.[33] Того року Коттона було усунено від служіння, і він переховувався.[33] Під загрозою тюремного ув'язнення він поспішно вирушив до Нової Англії на борту корабля «Гріффін», взявши з собою вагітну дружину. Під час подорожі до колоній вона народила їм дитину, яку вони назвали Сіборн.[34]

Коли Коттон покинула Англію, Енн Гатчінсон описала це як «велику біду для неї» і сказала, що вона «не могла заспокоїтися», поки не пішла за своїм пастором до Нової Англії.[26] Гатчінсон вірила, що Святий Дух наказав їй слідувати за Коттоном до Америки, «під враженням від доказів божественного провидіння».[30] Однак вона була на 14-му тижні вагітності, тому подорожувала лише після народження дитини.[33] Маючи намір незабаром відправитися до Нової Англії, Гатчінсони дозволили своєму старшому синові Едварду відплисти з Коттоном до того, як решта сім'ї вирушить у плавання.[35] У 1634 році 43-річна Енн Гатчінсон вирушила в подорож з Англії разом зі своїм 48-річним чоловіком Вільямом та іншими десятьма дітьми віком від восьми місяців до 19 років. Вони пливли на борту «Гриффіна», того самого корабля, на якому роком раніше перевозили Коттона та їх старшого сина.[35]

Бостон

[ред. | ред. код]

Вільям Гатчінсон, який досяг успіху у своєму комерційному бізнесі, привіз із собою значний маєток до Нової Англії[36], прибувши до Бостона наприкінці літа 1634 року. Сім'я Гатчинсонів придбала ділянку площею півакра на півострові Шомут, тепер центр Бостона.[37] Тут вони побудували будинок, один із найбільших на півострові, каркасний і щонайменше двоповерховий.[37] Будинок простояв до жовтня 1711 року, коли його згоріла велика пожежа в Бостоні, після чого на цьому місці було побудовано книжковий магазин Old Corner.[38] Незабаром Гатчінсонам було надано острів Тейлора в гавані Бостона, де вони паслися своїх овець, і вони також придбали 600 акрів землі на горі Волластон, 10 миль (16 км) на південь від Бостона в районі, який пізніше став Квінсі.[39] Після устаткування справ на новому місці Вільям Гатчінсон продовжував процвітати в торгівлі тканинами, купував землю та інвестував. Він став міським виборцем і депутатом Генерального суду.[30] Енн Гатчінсон також легко вписалася у свій новий дім, приділяючи багато годин хворим або нужденним.[40] Вона стала активною акушеркою, і, доглядаючи за породіллями, давала їм духовні поради.[41] Магістрат Джон Вінтроп зауважив, що «її звичайна розмова була про речі Царства Божого», а «її звичайна розмова була на шляху праведності та доброти».[41]

Бостонська церква

[ред. | ред. код]

Гатчінсони стали членами першої церкви в Бостоні, найважливішої церкви в колонії.[42] Завдяки своєму розташуванню та гавані Бостон був центром торгівлі Нової Англії, а його церкву Вінтроп характеризував як «найбільш публічну, куди приходили моряки та всі чужинці».[42] За перші чотири місяці перебування Коттона там кількість членів церкви зросла з 80 до 120. У своєму щоденнику Вінтроп зазначив, що «до цієї Церкви було навернено та додано більше, ніж до всіх інших Церков у Бає».[43] Історик Майкл Віншип зазначив у 2005 році, що церква, здавалося, наближається до пуританського ідеалу християнської спільноти.[42] Ранній історик з Массачусетсу Вільям Габбард виявив, що церква перебувала «в такому процвітаючому стані, з яким не можна було б порівнювати».[44] Віншип вважає іронією долі те, що найважливіша церква колонії також мала найнетрадиційнішого служителя в особі Джона Коттона.[45] Більш екстремальні релігійні погляди Гатчінсона та Генрі Вейна, молодого губернатора колонії, не особливо виділялися через розходження Коттона з теологією його колег-священників.[45]

Домашня група вивчення Біблії

[ред. | ред. код]

Візити Гатчінсон до породіллі призвели до дискусій на кшталт конвенцій в Англії. Невдовзі вона почала проводити щотижневі зустрічі у себе вдома для жінок, які хотіли обговорити проповіді Коттона і почути її пояснення та розробки.[40] Її зустрічі для жінок стали настільки популярними, що їй довелося організовувати зустрічі і для чоловіків, і вона приймала 60 або більше осіб на тиждень.[26] Ці зібрання спонукали жінок, а також їхніх чоловіків «серйозніше запитати про Господа Ісуса Христа».""[46]

У міру того, як зустрічі тривали, Гатчінсон почала пропонувати власні релігійні погляди, наголошуючи, що не добрі справи, а лише «інтуїція Духа» призведе до обрання Богом.[40] Її богословські тлумачення почали розходитися з більш законницькими поглядами, поширеними серед священників колонії, і відвідуваність її зібрань зросла, і незабаром до них приєднався губернатор Вейн.[40] Її ідеї про те, що зовнішня поведінка не обов'язково пов'язана зі станом душі, стали привабливими для тих, хто, можливо, був більше прив'язаний до своєї професії, ніж до релігійного стану, наприклад, для торговців і ремісників.[40] Служителі колонії дізналися більше про зустрічі Гатчінсон і стверджували, що такі «несанкціоновані» релігійні зібрання можуть заплутати віруючих. Гатчінсон відповідала на це віршем із Тита, кажучи, що «старші жінки повинні навчати молодших».[47]

Антиномічна суперечка

[ред. | ред. код]
Докладніше: Антиномічна суперечка

Зростання напруги

[ред. | ред. код]

Деякі священники колонії вважали зібрання Гатчінсон неортодоксальними, і різні релігійні погляди в колонії згодом стали публічними дебатами. Релігійна напруга, що виникла в результаті цього, вилилася в те, що традиційно називають антиноміанською суперечкою, але нещодавно її назвали суперечкою про вільну благодать.

A painting of a man with a white moustache and small beard. He is wearing a skull cap and the bib of a colonial-era minister.
Преподобний Джон Вілрайт був союзником Гатчінсон під час Антиноміанської суперечки, і обидва були вигнані.

Преподобний Захарія Сіммес приплив до Нової Англії на тому ж кораблі, що й Гатчінсони. У вересні 1634 року він сказав іншому священику, що сумнівається в ортодоксальності Енн Гатчінсон на основі запитань, які вона поставила йому після його проповідей на кораблі.[48] Ця проблема призвела до затримки членства Гатчінсона в Бостонській церкві на тиждень, поки пастирська перевірка не визначила, що вона була достатньо ортодоксальною, щоб приєднатися до церкви.[49]

У 1635 році сталася складна ситуація, коли старший пастор Джон Вілсон повернувся з тривалої подорожі до Англії, де він залагоджував свої справи. Гатчінсон вперше познайомилася з його вченням, і вона побачила велику різницю між її власними доктринами та його поглядами.[50] Вона вважала його наголос на моралі та його доктрину «доказу виправдання освяченням» неприємною. Вона сказала своїм послідовникам, що Вілсону бракує «печаті Духа».[50] Богословські погляди Вілсона узгоджувалися з усіма іншими служителями в колонії, за винятком Коттона, який наголошував на «неминучості Божої волі» («вільній благодаті») на противагу підготовці (працям).[51] Гатчінсон та її союзники звикли до доктрин Коттона, і вони почали переривати проповіді Вілсона, навіть знаходячи виправдання, щоб піти, коли Вілсон вставав, щоб проповідувати чи молитися.[52]

Томас Шепард, священник Ньютауна (який пізніше став Кембриджем), почав писати листи Коттону ще навесні 1636 року.[53] Він висловив стурбованість проповідуванням Коттона та деякими неортодоксальними думками, які поширені серед його бостонських парафіян. Шепард пішов ще далі, коли під час своїх проповідей почав критикувати думку Бостона перед своєю громадою в Ньютауні.[53] У травні 1636 року бостонці отримали нового союзника, коли з Англії прибув преподобний Джон Вілрайт і приєднався до Коттона, Гатчінсон та інших прихильників «вільної благодаті». Вілрайт був сусідом Гатчинсонів у Лінкольнширі, а його дружина була сестрою чоловіка Гатчінсон.[54] Ще один поштовх для прихильників вільної благодаті відбувся в тому ж місяці, коли молодий аристократ Генрі Вейн був обраний губернатором колонії. Вейн був сильним прихильником Гатчінсон, але він також мав власні ідеї щодо теології, які деякі вважали не лише неортодоксальними, але й радикальними.[55]

Гатчінсон та інші прихильники вільної благодаті продовжували допитувати ортодоксальних служителів у колонії. Вілрайт почав проповідувати на горі Волластон, приблизно в десяти милях на південь від Бостонського дому зборів, і його проповіді почали відповідати на критику Шепарда його власною критикою завіту праць. Ця наростаюча «агресія кафедри» тривала протягом усього літа разом із відсутністю поваги до бостонського преподобного Вілсона. Вілсон терпів ці релігійні розбіжності протягом кількох місяців, перш ніж вирішив, що образи та помилки були достатньо серйозними, щоб вимагати відповіді.[45] Ймовірно, він звернув увагу судді Джона Вінтропа, одного зі своїх парафіян. 21 жовтня 1636 року або незабаром після цього Вінтроп вперше публічно попередив про проблему, яка поглинала його та керівництво колонії Массачусетської затоки протягом більшої частини наступних двох років.[56] У своєму щоденнику він писав: «Одна місіс Гатчінсон, член церкви в Бостоні, жінка з розумом і сміливим духом, принесла з собою дві небезпечні помилки: 1. Що особа Святого Духа перебуває в виправданій людині. 2. Жодне освячення не може допомогти нам підтвердити наше виправдання».[57] Він продовжив уточнення цих двох пунктів, і з цього запису в журналі почалася антиноміанська суперечка[57].

Протистояння священників

[ред. | ред. код]

25 жовтня 1636 року сім священників зібралися в будинку Коттона, щоб протистояти розбрату, що розвивався; вони провели «приватну конференцію», в якій брали участь Гатчінсон та інші світські лідери бостонської церкви.[48][58] Було досягнуто певної згоди, і Коттон «задовольнив їх [інших служителів], тому що він погодився з усіма в питанні освячення, як і містер Вілрайт; тому, як вони всі вважали, це освячення допомогло обґрунтування доказів».[48] Інша проблема полягала в тому, що деякі священнослужителі чули, що Гатчінсон критикувала їх під час своїх зборів за проповідування завіту діл і говорила, що вони не здатні служити Нового Завіту. Гатчінсон відповіла на це лише тоді, коли їй було запропоновано, і лише одному чи двом священникам одночасно. Вона вважала, що її відповідь, яку вона здебільшого вимовила, була приватною та конфіденційною.[59] Через рік її слова використали проти неї під час судового розгляду, який завершився її вигнанням із колонії.[60]

A painting of a man with a virile face and long dark hair; he is wearing a dark red robe-like outfit, and his demeanour conveys elegance and importance.
Губернатор Генрі Вейн під час суперечок в колонії рішуче підтримував Гатчінсон.

Наприкінці 1636 року, коли суперечка поглибилася, Гатчінсон та її прихильників звинуватили в двох єресях пуританської церкви: антиномізмі та фамілізмі. Слово «антиномізм» буквально означає «проти або всупереч закону»; у теологічному контексті це означає «моральний закон не є обов'язковим для християн, які перебувають під законом благодаті».[61] За цим поглядом, якщо людина перебуває під законом благодаті, то моральний закон не застосовується, дозволяючи їй здійснювати аморальні вчинки.[40] Фамілізм був названий на честь секти 16-го століття під назвою «Сім'я любові», і він передбачав ідеальне єднання з Богом під дією Святого Духа в поєднанні зі свободою як від гріха, так і від відповідальності за нього.[62] Гатчінсон та її прихильників іноді звинувачували в аморальній поведінці або «вільній любові», щоб дискредитувати їх, але такі дії суперечили їхній доктрині.[40][61] Гатчінсон, Вілрайт і Вейн взяли на себе провідні ролі як антагоністи ортодоксальної партії, але теологічно саме розбіжності в поглядах Коттона з іншими служителями колонії були в центрі суперечки.[63]

До зими богословський розкол став настільки великим, що Генеральний суд закликав до дня посту, щоб допомогти полегшити труднощі колонії. Під час призначеного посту в четвер, 19 січня 1637 року, Вілрайт проповідував у Бостонській церкві вдень. Для пуританського духовенства його проповідь була «осудною та викликала зло»,[64] але прихильників вільної благодаті це підбадьорювало, і вони стали більш гучними у своїй опозиції до «законних» служителів. Губернатор Вейн почав кидати виклик доктринам богів колонії, а прихильники Гатчінсона відмовилися служити під час війни Пеквот 1637 року, оскільки Вілсон був капеланом експедиції.[52][65] Священники були стурбовані тим, що смілива позиція Гатчінсон та її прихильників почала загрожувати «священному експерименту пуритан».[52] Якби їм це вдалося, історик Данн вважає, що вони кардинально змінили б напрямок історії Массачусетсу.[66]

Події 1637 року

[ред. | ред. код]

У березні політична течія почала повертатися проти прихильників вільної благодаті. Того ж місяця Вілрайта судили за його проповідь у день посту за неповагу до влади і підбурювання до заколоту, і він був визнаний винним у результаті близького голосування, але ще не був засуджений до покарання. Під час виборів у травні 1637 року Генрі Вейн був замінений на посаді губернатора Джоном Вінтропом; крім того, всі інші бостонські судді, які підтримували Гатчінсон і Вілрайта, були зміщені з посад. Влітку 1637 року Вейн відплив до Англії, щоб більше ніколи не повернутися. З його від'їздом для ортодоксальної партії настав час розправитися з рештою своїх суперників.[67]

Осінній суд 1637 року зібрався 2 листопада і засудив Вілрайта до вигнання, наказавши йому покинути колонію протягом 14 днів. Декілька інших прихильників Гатчінсон та Вілрайта постали перед судом і отримали різні вироки. Після цих попередніх розглядів настала черга судити Енн Гатчінсон.[68]

Цивільний процес: день 1

[ред. | ред. код]

7 листопада 1637 року Гатчінсона постало перед судом, Вілрайт був вигнаний, а інші судові справи вирішені. Губернатор Джон Вінтроп головував на судовому процесі, на якому Гатчінсона було звинувачено в «обмові [наклепі] на священників». Вінтроп також висунув проти неї інші звинувачення, включно з тим, що вона «заважала миру співдружності та церков», пропагуючи та оприлюднюючи думки, які розділили громаду, і продовжувала проводити зібрання у себе вдома, незважаючи на нещодавній синод, який засудив їх.[69]

Суд, однак, виявив, що було важко висунути обвинувачення Гатчінсон, оскільки вона ніколи не висловлювала свою думку публічно, на відміну від Вілрайта та інших чоловіків, яких судили, і вона ніколи не підписувала жодних заяв щодо них. Перші дві лінії судового переслідування Вінтропа полягали в тому, щоб зобразити її співучасницею змови інших осіб, які відкрито спричиняли проблеми в колонії, а потім звинуватити її в утриманні конвенцій. Питання за питанням, Гатчінсон фактично перегороджувала його у своїх відповідях[70], і Вінтроп не зміг знайти спосіб перетворити її відоме членство в бунтівній фракції в злочин, за який може бути засуджений. Заступник губернатора Томас Дадлі мав значний досвід у юриспруденції, і він втрутився, щоб допомогти обвинуваченню. Дадлі розпитав Гатчінсон про її конвентикули та її зв'язок з іншими змовниками. Не отримавши відповіді Гатчінсон, він перейшов до звинувачень у її наклепі на священників.[71]

A painting of a man with a stern expression on his face, wearing very dark clothing so that his pale hands show boldly. His hands are placed in front of him, separately, one above the other.
Джон Вінтроп головував на судовому процесі над Гатчінсон у 1637 році як обвинувач і суддя.

Решта судового процесу була присвячена цьому останньому звинуваченню. Обвинувачення мало намір продемонструвати, що Гатчінсон робила зневажливі зауваження на адресу служителів колонії і як доказ цього використали жовтневу зустріч.[71] Шість міністрів представили суду свої письмові версії жовтневої конференції, і Гатчінсон погодилася з суттю їхніх заяв. Її захист полягав у тому, що вона говорила неохоче і наодинці, що вона «повинна була говорити або неправду, або правду у своїх відповідях» в міністерському контексті зустрічі.[71] На цих приватних зустрічах вона цитувала Приповісті 29:25: «Страх людський веде до пастки, а хто надію свою покладає на Господа, той буде в безпеці».[71] Суд не цікавився її відмінністю між публічними та приватними заявами.[72]

Наприкінці першого дня судового процесу Вінтроп записав: «Місіс Гатчінсон, суд, який ви бачите, доклав зусиль, щоб змусити вас визнати свою помилку, щоб ви могли бути приниженими. Час уже пізній. тому дайте вам трохи більше часу, щоб обміркувати це, і тому бажаю, щоб ви знову відвідали суд вранці».[73] Перший день пройшов досить добре для Гатчінсон, яка встояла в боротьбі розуму з суддями.[73] Біограф Єва ЛаПланте припускає: «Її успіх перед судом, можливо, вразив її суддів, але це не було несподіванкою для неї. Вона була впевнена в собі та своїх інтелектуальних інструментах, головним чином через близькість, яку вона відчувала з Богом». [74]

Цивільний процес: 2 день

[ред. | ред. код]

Вранці другого дня судового процесу виявилося, що напередодні ввечері Гатчінсон надали адвоката, і їй було що сказати. Вона продовжила критикувати священників за порушення їхніх зобов'язань щодо конфіденційності. Вона сказала, що вони обдурили суд, не сказавши про її небажання ділитися з ними своїми думками. Вона наполягала на тому, щоб священники дали свідчення під присягою, чого вони не наважилися зробити.[72] Магістрат Саймон Бредстріт сказав, що «вона змушувала священників грішити, якщо вони говорили щось неправильно під присягою», але вона відповіла, що якщо вони збираються звинуватити її, «я хочу, щоб це було під присягою».[75] Згідно з належною правовою процедурою, священники повинні були б скласти присягу, але вони погодилися б зробити це лише за умови, що свідки захисту виступатимуть першими.

Було троє таких свідків, усі з бостонської церкви: диякон Джон Коггешалл, мирянин, лідер Томас Леверетт і священник Джон Коттон.[76] Перші два свідки виступили з короткими заявами, які мало вплинули на суд, але Коттона допитували дуже довго. Коли Коттон давав свідчення, він, як правило, не пам'ятав багатьох подій жовтневої зустрічі і намагався пом'якшити значення висловлювань, в яких звинувачували Гатчінсон. Він підкреслив, що священники не були так засмучені зауваженнями Гатчінсон наприкінці жовтневої зустрічі, як це виглядало пізніше.[77] Дадлі повторив, що Гатчінсон сказав священнослужителям, що вони не здатні служити Новому Завіту; Коттон відповів, що не пам'ятає, щоб вона це говорила.[77]

Між Коттоном і судом було більше парирування, але обмін не був підібраний у стенограмі судового засідання. Гатчінсон попросила у суду дозволу «надати вам підстави того, що я знаю як правду».[78] Потім вона звернулася до суду з власним судженням:

Ви не маєте влади над моїм тілом, і не можете заподіяти мені ніякої шкоди, бо я в руках вічного Єгови, мого Спасителя, я на його призначенні, межі мого житла на небі, я не шаную жодної смертної людини, окрім створіння в його руці, я не боюся нікого, окрім великого Єгови, який провістив мені про це, і я щиро вірю, що він визволить мене з ваших рук. Тому стережіться, як ви чините проти мене, бо я знаю, що за те, що ви збираєтесь зробити зі мною, Бог погубить вас і ваших нащадків, і всю цю державу.[79]
— Енн Гатчінсон на суді

Це був «драматичний кульмінаційний момент найбільш проаналізованої події в суперечці про вільну благодать», — писав історик Майкл Віншип.[76] Історики наводили безліч причин для цієї заяви, включаючи «радісний порив», «істерію», «ломку під тиском слідства» і «одержимість духом».[80] Віншип, посилаючись на роботу історика Мері Бет Нортон, припускає, що Гатчінсон свідомо вирішила пояснити, чому вона знала, що теологи колонії не є здібними служителями Нового Завіту. За словами Віншипа, це була «не театральність, а педагогіка»; Натчінсон намагалася повчати Суд, і це відповідало її характеру.[80]

Цивільний процес: вирок

[ред. | ред. код]

Гатчінсон спростила завдання своїм опонентам, судове переслідування яких було дещо хитким.[81] Її викриття було визнано не тільки крамолою, але й проявом неповаги до суду. Дадлі тиснув на Коттона, чи підтримує він викриття Гатчінсон; він сказав, що може знайти теологічне виправдання цьому. Можливо, Коттон усе ще був злий через завзяття, з яким деякі опоненти кинулися на дисидентів у його пастві.[82] Однак Вінтроп не був зацікавлений у цій докорі; за історичними інтерпретаціями Віншипа він використовував сміливі твердження Гатчінсон, щоб скерувати суд у напрямку переписування історії. Багато пуритан були переконані, що за всіма труднощами, з якими зіткнулася колонія, стоїть одна деструктивна пророча фігура, а винуватцем стала Гатчінсон.[83] Вінтроп звернувся до суду: «Якби ж то суд, дивлячись на неї, як на головну причину всіх наших бід, вирішив, що з нею робити, то нехай би тепер обміркував, що з нею робити». [84]

Бостонці доклали останніх зусиль, щоб сповільнити процес. Вільям Коддінгтон підвівся, стверджуючи: «Я не бачу жодного чіткого свідка проти неї, і ви знаєте, що за правилом суду жодна людина не може бути суддею та обвинувачем», закінчивши словами: «Немає жодного закону Божого, який би вона порушила, і жодного закону країни, який би вона порушила, і тому не заслуговує на осуд».[85] Суд хотів винести вирок, але не міг продовжити, доки деякі священники не виступили. Троє свіщенників були приведені до присяги, і кожен свідчив проти Гатчінсон. Вінтроп зробив так, щоб її вигнали; під час подальшого підрахунку голосів лише бостонські депутати проголосували проти засудження.[86] Гатчінсон оскаржила законність вироку, сказавши: «Я хочу знати, чому мене вигнали». Вінтроп відповів: «Суд знає, чому це було зроблено, і це задоволено». [87]

Гатчінсон була названа єретичкою і знаряддям диявола, і була засуджена судом до вигнання «як жінка, яка не підходить для нашого суспільства».[88] Пуритани щиро вірили, що, виганяючи Гатчінсон, вони захищають вічну Божу істину.[89] Вінтроп підсумував справу зі щирим почуттям: Після цивільного суду Гатчінсон помістили під домашній арешт і їй наказали піти у вигнання до кінця березня наступного року. Тим часом їй не дозволили повернутися додому, але її затримали в будинку Джозефа Велда, брата преподобного Томаса Велда, розташованому в Роксбері, приблизно за дві милі від її дому в Бостоні.[90] Відстань була невеликою, але Гатчінсон рідко могла бачити своїх дітей через погоду, яка була особливо суворою тієї зими.[91] За словами Лапланта, Вінтроп називав Гатчінсон «ув'язненою» і був сповнений рішучості тримати її ізольованою, щоб інші не надихалися нею.[91] Її часто відвідували різні священники, метою яких, за словами Лапланта, було змінити її мислення, а також зібрати докази проти неї.[91] Томас Шепард був там, щоб «збирати помилки», і дійшов висновку, що вона небезпечна жінка.[92] Шепард та інші священнослужителі, які її відвідували, склали список її теологічних помилок і представили їх бостонській церкві, яка вирішила, що вона повинна постати перед судом за ці погляди.[93]

Тож Господу було вгодно почути молитви свого стражденного народу... і завдяки турботам і старанням мудрих і вірних служителів Церков, за сприяння цивільної влади, відкрити цей шедевр старого Змія..... Це робота Господа, і вона чудова в наших очах.[89]

Церковний суд

[ред. | ред. код]

У четвер, 15 березня 1638 року Гатчінсон було викликано на суд, втомлену та зі слабким здоров'ям після чотиримісячного ув'язнення. Суд відбувся в її рідній церкві в Бостоні, хоча багатьох її прихильників та прихильниць там уже не було. Її чоловік та інші друзі вже виїхали з колонії, щоб підготувати нове місце проживання. Єдиними присутніми членами її родини були її старший син Едвард і його дружина, дочка Фейт і зять Томас Севідж, а також її сестра Кетрін з чоловіком Річардом Скоттом.[94]

Sketch of a man with long flowing hair who is wearing the bib of a colonial-era minister.
Преподобний Джон Вілсон був висміяний Гатчінсон; він виніс остаточне рішення про відлучення від церкви під час її церковного суду.

Священники мали намір захистити своє ортодоксальне вчення та дослідити теологічні помилки Гатчінсон.[94] Правлячому старійшині Томасу Леверетту було доручено керувати перевіркою. Він викликав Гатчінсон і зачитав численні помилки, в яких її звинувачували, після чого відбувся дев'ятигодинний допит, на якому служителі заглибилися в деякі вагомі моменти богослов'я.[95] Наприкінці сесії було висвітлено лише чотири з багатьох помилок, і Коттон був поставлений у незручне становище, коли йому довелося виголошувати догану своєму шанувальнику. Він сказав: «Я хотів би сказати це на славу Богу, що ти знайшов знаряддя творення добра серед нас… Він дав тобі гостре чуття, готовність висловлюватися і здатність виражати себе в Справі Божій».[96] Священники переважно дійшли висновку, що нерозумні переконання Гатчінсон переважають усе добро, яке вона зробила, і що вона поставила під загрозу духовне благополуччя громади.[96] Коттон продовжив,

Ти не можеш ухилитися від аргументу... що брудний гріх спільноти жінок; і всі розпусні та брудні зближення чоловіків і жінок без розрізнення чи шлюбних стосунків неодмінно будуть наслідком цього. Хоча я не блудив, і я не думаю, що ви порушили шлюбну угоду свого Чоловіка, але це обов'язково станеться після цього.[96]

Тут Коттон встановлював зв'язок між теологічними ідеями Гатчінсон та більш екстремальною поведінкою, яку приписують антиномістам і фамілістам.[97] Він підсумував:

Тому я застерігаю вас, а також звинувачую вас в ім'я Христа Ісуса, на чиєму місці я стою... щоб ви з сумом подумали про справедливу Божу руку, спрямовану проти вас, про велику кривду, яку ви завдали Церквам, про велику ганьбу, яку ви принесли Ісусу Христу, і про зло, яке ви заподіяли багатьом бідним душам.[98]

Після цього Гатчінсон було доручено повернутися через тиждень у наступний день лекції.[98]

Коттон ще не відмовився від свого парафіянина. З дозволу суду Гатчінсон дозволили провести тиждень у своєму будинку, де також перебував нещодавно прибулий преподобний Джон Девенпорт. Цілий тиждень два священники працювали з нею, і під їхнім контролем вона написала офіційну відмову від своїх необґрунтованих думок, які раніше викликали заперечення.[99] На наступному зібранні в четвер, 22 березня, Гатчінсон встала і тихим голосом зачитала прихожанам своє зречення. Вона визнала, що помилялася щодо душі і духу, помилялася щодо воскресіння тіла, помилялася в пророцтві про знищення колонії і помилялася у своєму ставленні до служителів, і погодилася, що освячення може бути доказом виправдання (те, що вона назвала «заповітом справ»), «оскільки воно витікає від Христа і засвідчене нам Духом»[100] Якби судовий процес на цьому закінчився, вона, ймовірно, залишилася б у хороших стосунках з Бостонською церквою і мала б можливість колись повернутися.[101]

Вілсон досліджувала звинувачення, висунуті Шепардом наприкінці попередньої зустрічі, і нові слова викликали нові напади. Після першого дня допитів результат суду над Шепардом був невизначеним, але її падіння настало тоді, коли вона не визнала, що дотримувалася певних богословських помилок до свого чотиримісячного ув'язнення.[101] У зв'язку з цим її звинуватили в брехні, але навіть у цей момент Вінтроп і кілька служителів хотіли викупити її душу через її значну євангельську роботу, перш ніж вона «виклала свої міркування».[102] На ці почуття Шепард палко стверджував, що Гатчінсон була «зловісною самозванкою», у серці якої ніколи не було благодаті. Він попереджав про «огидність її брехні» під час передбачуваного приниження.[103]

Шепард вплинув на розгляд, а Коттон дав зрозуміти, що відмовився від неї, і її вирок був представлений Вілсоном:

За те, що ви, місіс Гатчінсон, сильно переступили і образили... і занепокоїли Церкву своїми Помилками, і відвернули багато бідних душ, і підтримали свої Одкровення; і за те, що ви зробили це..... Тому в ім'я Господа нашого Ісуса Христа... Я виганяю тебе і... віддаю тебе сатані... і вважаю тебе з цього часу язичницею і публічною .... Я наказую тобі в ім'я Христа Ісуса і цієї Церкви, як прокаженій, вийти з Конгрегації.[104]

Тепер Гатчінсон було вигнано з колонії та вилучено з конгрегації, а її провідним прихильникам було дано три місяці покинути колонію, включаючи Коддінгтона та Коггешолла, тоді як інші були позбавлені виборчих прав або звільнені зі своїх церков.[85] У листопаді суд постановив роззброїти 58 громадян Бостона та 17 жителів прилеглих міст, якщо вони не відмовляться від навішеного їм «крамольного ярлика», і багато з цих людей пішли у вигнання за Гатчінсон.[105]

Род-Айленд

[ред. | ред. код]
A document with some hand-written and difficult to read text at the top, followed by 23 signatures, some of which are also difficult to read, with some washed-out text appearing in the margins. The document appears old and fragile.
Портсмутський договір

Під час ув'язнення Гатчінсон кілька її прихильників готувалися покинути колонію та оселитися в іншому місці. Одна така група чоловіків, включаючи її чоловіка Вілла, зустрілися 7 березня 1638 року в будинку багатого бостонського купця Вільяма Коддінгтона. Зрештою, 23 чоловіки підписали те, що відомо як Портсмутський договір, сформувавши себе в «Політику громади» і обравши своїм губернатором Коддінгтона, але надавши йому біблійний титул «суддя». Дев'ятнадцять підписантів спочатку планували переїхати до Нью-Джерсі чи Лонг-Айленда, але Роджер Вільямс переконав їх оселитися в районі його поселення Провіденс-Плантейшнз. Кодінгтон придбав у Наррагансетів острів Аквіднек (пізніше названий Род-Айлендом) у затоці Наррагансетт, де було засновано поселення Покассет (незабаром перейменовано на Портсмут). Енн Гатчінсон послідувала за ним у квітні, після завершення церковного судового процесу.[106]

Гатчінсон, її діти та інші, хто її супроводжував, подорожували більше шести днів пішки по квітневому снігу, щоб дістатися з Бостона до поселення Роджера Вільямса в Провіденсі.[107] Вони взяли човни, щоб дістатися до острова Аквіднек, де багато чоловіків випередили їх, щоб почати будувати будинки.[108] На другому тижні квітня вона возз'єдналася зі своїм чоловіком, з яким була розлучена майже півроку.[108]

Остаточна вагітність

[ред. | ред. код]

Гатчінсон почала народжувати в травні 1638 року, після стресу від судового процесу, ув'язнення на всю зиму і важкої подорожі на острів Аквіднек. Вона народила те, що її лікар Джон Кларк[109] описав як жменю прозорих виноградин. Зараз це захворювання відоме як гідратоїдна родимка — стан, що найчастіше виникає у жінок старше 45 років, коли одна або дві сперматозоїди запліднюють зіпсовану яйцеклітину.[110]Гатчінсон хворіла більшу частину зими, відчуваючи незвичну слабкість, пульсуючі головні болі та напади блювоти.[110] Більшість авторів на цю тему сходяться на думці, що під час суду вона була вагітна. Історик Емері Баттіс, посилаючись на думку експерта, припускає, що на той час вона, можливо, взагалі не була вагітною, але виявляла гострі симптоми менопаузи.[109] Наступного квітня, після возз'єднання зі своїм чоловіком, вона завагітніла, але перенесла викидень через ехінококову родимку.[109] У жінки могли бути серйозні симптоми менопаузи, яка протягом 25 років переживала безперервний цикл вагітностей, пологів і лактації, несла тягар виховання великої родини і піддавалася сильному стресу, пов'язаному з її випробуваннями.[111]

Пуританські лідери колонії Массачусетської затоки зраділи стражданням Гатчінсон, а також стражданням Мері Даєр, послідовниці, яка передчасно народила мертву дитину з серйозними деформаціями. Жіночі нещастя вожді зарахували до божого суду.[106] Вінтроп писав: «Вона породила не одне, а тридцять жахливих народжень або близько того», а потім продовжив: «Подивіться, як Божа мудрість пов'язувала цей вирок з її гріхом у всіх випадках, бо подивіться — як вона висловлювала неправильні думки, так вона повинна породжуй деформованих монстрів».[112] Массачусетс продовжував переслідувати послідовників Гатчінсон, які залишилися в районі Бостона. Мирян було послано з бостонської церкви до Портсмута, щоб переконати Гатчінсон у її помилках; вона закричала на них: «Церква в Бостоні? Я не знаю такої церкви і не буду нею володіти. Називайте її блудницею і повією Бостона, але не Церквою Христовою!»[105]

Розбрат урядовців

[ред. | ред. код]

Менш ніж через рік після заселення Покассета, він зазнав розколів і громадянських труднощів. Коддінгтон відкрито підтримав Гатчінсон після суду над нею, але він став автократичним і почав відчужувати своїх колег-поселенців.[113] На початку 1639 року Гатчінсон познайомилася з Семюелем Ґортоном, який критикував легітимність священників.[114] 28 квітня 1639 року Ґортон і десяток інших людей усунули Коддінгтона від влади. Можливо, Гатчінсон не підтримала це повстання, але її чоловіка було обрано новим губернатором. Через два дні понад 30 чоловіків підписали документ про створення нової «громадянської політики». Вінтроп зазначив у своєму щоденнику, що в Аквіднеку,

народ дуже збурився і вигнав містера Коддінгтона та інших трьох суддів, обравши лише містера Вільяма Гатчінсона, людину з дуже м'яким характером і слабкими сторонами, яка повністю керувалася своєю дружиною, що стояла біля витоків усіх колишніх негараздів у країні і досі продовжувала породжувати заворушення.[57]

Коддінгтон і кілька інших осіб покинули колонію, заснувавши поселення Ньюпорт на південній частині острова. Вільні жителі Покассета змінили назву свого міста на Портсмут. Вони обрали новий уряд, який передбачав суд присяжних і відділення церкви від держави.[106] Люди, які супроводжували Коддінгтона до Ньюпорта, як правило, були найсильнішими лідерами; деякі з них стали президентами або губернаторами всієї об'єднаної колонії після 1646 року, такі як Коггешалл, Ніколас Істон, Вільям Брентон, Джеремі Кларк і Генрі Булл.[115] 12 березня 1640 року міста Портсмут і Ньюпорт погодилися знову об'єднатися. Коддінгтон став губернатором острова, а Вільям Гатчінсон був обраний одним із його помічників. Міста мали залишатися автономними із законами, прийнятими громадянами.[106]

Під час свого перебування в Портсмуті Гатчінсон розробила нову філософію щодо релігії. Вона переконала свого чоловіка піти у відставку з посади магістрата, як висловився Роджер Вільямс, «через думку, якої вона нещодавно дотримувалася, про незаконність магістратури». [106]

Через деякий час після червня 1641 року у віці 55 років помер чоловік Гатчінсон Вільям, у тому ж віці, в якому помер батько Анни.[116][117] Він був похований у Портсмуті. Записів про його смерть не існує, оскільки не існувало встановленої церкви, яка була б звичайним сховищем таких записів.[116]

Нові Нідерланди

[ред. | ред. код]
A photograph of a large rock, about the size of a small truck, that has a large fissure in the middle. The rock is surrounded by trees and other vegetation.
Спліт-Рок, неподалік від якого була вбита сім'я Гатчинсонів

Невдовзі після заселення острова Аквіднек колонія Массачусетської затоки серйозно погрожувала анексувати острів і всю територію затоки Наррагансетт, що викликало занепокоєння Гатчінсон та інших поселенців. Це змусило її повністю переїхати за межі досяжності колонії Бей та її сестринських колоній у Коннектикуті та Нью-Гейвені та перейти під юрисдикцію Голландії.[118] Через деякий час після літа 1642 року Гатчінсон поїхала до Нових Нідерландів з сімома своїми дітьми, зятем і кількома слугами — загалом за різними даними 16 осіб. Там вони оселилися біля давньої пам'ятки під назвою Спліт-Рок, неподалік від того, що стало річкою Гатчінсон у північному Бронксі, Нью-Йорк.[118] У цьому районі мешкали й інші родини Род-Айленда, зокрема Трокмортони та Корнелли. За одним звітом, Гатчінсон купила свою землю у Джона Трокмортона (на честь якого названо Троггс-Нек), який раніше з Роджером Вільямсом був поселенцем Провіденса, але тепер жив у Новій Нідерландії.[118]

Гатчінсони тимчасово залишилися в покинутому будинку, поки будувався постійний будинок за допомогою Джеймса Сендса, який одружився з Кетрін Вокер, онукою брата Вільяма Гатчінсона Едварда.[119] Пізніше Сендс став поселенцем на Блок-Айленді (пізніше Нью-Шорем, Род-Айленд), а преподобний Семюел Найлз, ще один ранній поселенець з Блок-Айленда, записав таке про досвід Сендса в Новій Нідерландії:

Місіс Гатчінсон... переїхала до Род-Айленду, але, не затримавшись там надовго, вирушила далі на захід, до містечка під назвою Істчестер, що нині знаходиться у східній частині провінції Нью-Йорк, де готувалася оселитися; але, як свідчить подальший розвиток подій, це не сподобалося індіанцям, які жили в лісі. Щоб досягти своєї мети, вона домовилася з капітаном Джеймсом Сендсом, тоді ще молодим чоловіком, про будівництво свого будинку, і він взяв з собою компаньйона в цій справі... до місця, де він працював, прийшла компанія індіанців, зчинила великий крик і сіла. Через деякий час вони зібрали його інструменти, поклали йому на плечі широку сокиру та інші інструменти в руки і почали робити знаки, щоб він пішов геть. Але він, здавалося, не звертав на них уваги, а продовжував свою роботу.[120]

Таким чином місцеві жителі давали відверті натяки на те, що вони незадоволені тим, що на їхньому місці утворюється поселення. Власність нібито була придбана агентом Голландської Вест-Індської компанії в 1640 році, але переговори велися з представниками народу сіваної в далекому Норволку, і місцеві тубільці, ймовірно, мали мало спільного з цією угодою, якщо взагалі знали про неї.[121] Тому Гатчінсон ризикувала, облаштувавши на цьому місці постійне житло.[121]

Точне місце розташування будинку Гатчінсон викликало великий інтерес протягом кількох століть. У своїй біографії Гатчінсон Лаплант натякає, що садиба була поблизу Індіанської стежки, яка проходила через сучасний парк Пелем-Бей, на східній стороні річки Гатчінсон. Локвуд Барр висуває іншу гіпотезу, посилаючись на велике дослідження Отто Гуфеланда щодо прав власності на землю, опубліковане Вестчестерським історичним товариством у 1929 році. Він дійшов висновку, що садиба була на західному березі річки Гатчінсон в Істчестері.[122] Карта в книзі Барра, яка з'явилася в роботі 1929 року, показує територію, що межує з річкою в районі, який зараз називається Бейчестер, між двома струмками, що називаються Струмком Гримучої Змії та Струмком Чорного Пса.[123] Цей район Бронкса зараз дуже розвинений; Струмок Гримучої Змії зберігся, в основному в підземних водопропускних трубах[124], але струмок Чорного Пса не існує.[125]

Смерть

[ред. | ред. код]

Поселення Гатчинсонів на цій території збіглося в часі з місцевими заворушеннями між колоністами та індіанцями. Директор Нових Нідерландів Віллем Кіфт викликав гнів індіанців, наказавши нападати на їхні поселення, щоб вигнати їх з регіону.[118] Місіс Гатчінсон мала сприятливі стосунки з Наррагансетами в Род-Айленді, і, можливо, вона відчувала хибне почуття безпеки серед Сіваноїв Нових Нідерландіів.[118] Гатчінсони ставилися до них дружньо, але індіанці зменшили колонію Нових Нідерландів в результаті серії інцидентів, відомих як Війна Кіфта. Доля родини Гатчінсонів була підсумована Лаплантом:

Sketch of a crouched woman who is sheltering a small child, with four other children nearby. The children are being attacked by seven native Americans wielding tomahawks and knives, near the doorway of a dwelling house. There is a dead or dying young man lying on the ground in the foreground.
Різанина Гатчинсонів
Воїни Сіваноя вдерлися до крихітного поселення над Пелхем-Бей, готуючись спалити кожну хату. Вождь сіваної, Вампедж, який надіслав попередження, очікував, що поселенців не буде. Але в одному з будинків люди в звірячих шкурах зустріли кількох дітей, юнаків і дівчат, а також жінку старшу середнього віку. Один із сіваноїв вказав Гатчинсонам на те, що вони повинні приборкати собак своєї родини. Без видимого страху один з членів сім'ї зв'язав собак. Якнайшвидше сіваної схопили і зняли скальпи з Френсіса Гатчинсона, Вільяма Коллінза, кількох слуг, двох Енн (матері і дочки) і молодших дітей - Вільяма, Кетрін, Мері і Зуріель. Як пізніше розповідали в Бостоні, одну з дочок Гатчинсонів, яка "намагалася втекти", спіймали, "коли вона перелазила через огорожу, і вони знову притягли її за волосся до пня дерева, і там відрубали їй голову сокирою".[126]

Потім воїни затягли тіла разом із худобою в будинок і спалили будинок дотла.[126] Під час нападу дев'ятирічна донька Гатчінсона Сусанна збирала чорницю; її знайшли, згідно з легендою, захованою неподалік в ущелині Спліт-Рок.[127] Вважається, що вона мала руде волосся, що було незвичайним для індіанців, і, можливо, через цю цікавість їй було врятовано життя. Вона потрапила в полон, в одній розповіді її назвали «Осіннім листком»[128] і жила з індіанцями від двох до шести років (звіти відрізняються), поки її не викупили члени її сім'ї, більшість з яких жили в Бостоні.[129]

Точна дата різанини в Гатчинсоні невідома. Перший остаточний запис про подію був у щоденнику Джона Вінтропа, де це був перший запис, зроблений за вересень, хоча й не датований.[130] Вінтропу знадобилися дні або навіть тижні, щоб отримати цю новину, тому подія майже напевно сталася в серпні 1643 року, і саме цю дату можна знайти в більшості джерел.[130][127]

Реакція в Массачусетсі на смерть Гатчінсона була жорсткою. Преподобний Томас Велд писав: «Господь почув наші стогони до небес і звільнив нас від нашого великого і болючого страждання…. Я ніколи не чув, щоб індіанці в тих краях чинили подібну наругу над будь-якою сім'єю або сім'ями; і тому рука Божа тим очевидніше проглядається тут, що вибрала цю нещасну жінку».[131] Пітер Балклі, пастор у Конкорді, писав: «Нехай її прокляті єресі і справедлива Божа помста, від якої вона загинула, налякають усіх її спокушених послідовників, щоб вони більше не мали нічого спільного з її закваскою».[132]

Вампадж стверджував, що вбив Гатчінсон, і легенда свідчить, що він взяв її ім'я після різанини, назвавши себе «Енн Гек», щоб вшанувати себе ім'ям своєї найвідомішої жертви.[118] Через одинадцять років після цієї події він підтвердив документ про передачу власності Гатчінсонів Томасу Пеллу, а його ім'я в документі було вказано як «Енн Гоек, псевдонім Вампадж».[118]

Історичний вплив

[ред. | ред. код]

Гатчінсон стверджувала, що вона була пророчицею, яка отримувала пряме одкровення від Бога. У цій якості вона пророкувала під час суду, що Бог пошле суд на колонію Массачусетської затоки і знищить її з життя.[133] Крім того, вона навчала своїх послідовників, що особисте одкровення від Бога є таким же авторитетом у житті людини, як Біблія, вчення, яке суперечить пуританській теології. Вона також стверджувала, що може ідентифікувати «обраних» серед колоністів.[134] Ці позиції зрештою змусили Джона Коттона, Джона Вінтропа та інших колишніх друзів вважати її єретичкою-антиномісткою.[134]

Згідно з сучасним істориком Майклом Віншипом, Гатчінсон відома не стільки тим, що вона зробила або сказала під час Антиноміянської суперечки, скільки тим, що Джон Вінтроп зробив про неї у своєму щоденнику та у своїй розповіді про суперечку під назвою «Оповідання». За словами Віншипа, Гатчінсон стала причиною всіх труднощів, які зазнала колонія, хоча й несправедливо, у свідомості Вінтропа, а з її від'їздом будь-які інші затяжні проблеми були підметені під килим.[135] Розповідь про Вінтроп надала Гатчінсон майже легендарного статусу, і, як і в усіх легендах, те, що вона відстоювала, змінилося протягом століть.[135] Вінтроп описав її як «жінку, що володіє розумом і сміливим духом».[136] За словами Віншипа, для Вінтропа Гатчінсон була «породжена пеклом агенткою руйнівної анархії».[135] Тісні стосунки між церквою та державою в Массачусетській затоці означали, що виклик священнослужителям трактувався як виклик встановленій владі всіх видів.[136] В Америці XIX століття вона була борчинею за релігійну свободу, коли нація святкувала своє нове досягнення — відокремлення церкви від держави. Нарешті, у ХХ столітті вона стала лідеркою феміністок, якій приписують жах на патріархів не через свої релігійні погляди, а тому, що вона була наполегливою жінкою.[135] За словами феміністки Емі Ленг, Гатчінсон не зрозуміла, що «сила жінки-єретички значно перевищує її єресь».[137] Ленг стверджує, що суду було важко покласти на неї злочин; її справжнім злочином в їхніх очах, згідно з інтерпретацією Ленга, було порушення її ролі в пуританському суспільстві, і її засудили за виконання ролі вчительки, священниці, судді та чоловіка[137] (однак самі пуритани заявили, що загроза, яку вони сприймали, була цілком теологічною, і жодної прямої згадки про те, що їм загрожувала її стать, ніколи не було зроблено).[138]

Віншіп називає Гатчінсон «пророчицею, духовною порадницею, матір'ю п'ятнадцяти дітей і важливою учасницею запеклої релігійної суперечки, яка потрясла молоду колонію Массачусетської затоки з 1636 по 1638 роки»,[11] підтримується як символ релігійної свободи, ліберального мислення та християнський фемінізм. Енн Гатчінсон є суперечливою фігурою, яку різні письменники зображали, міфологізували та демонізували. Зокрема, історики та інші спостерігачі тлумачили та переосмислювали її життя в таких рамках: статус жінки, боротьба за владу в Церкві та подібна боротьба в світській політичній структурі. Що стосується її загального історичного впливу, Віншип пише: «Широко розрекламовані судові процеси над Гатчінсон і супутні звинувачення проти неї зробили її найвідомішою або найганебнішою англійською жінкою в колоніальній історії Америки».[11]

Меморіали та спадок

[ред. | ред. код]
A photograph of a metal statue of a woman standing upright with her head tilted upward and her eyes looking up. She is dressed in a full dress, and beside her is a young girl who is clinging on to her.
Статуя Енн Гатчінсон у Будинку штату Массачусетс роботи Сайруса Едвіна Далліна
Photograph of historical plaque affixed to a rock describing Anne Hutchinnson property now in Quincy, Massachusetts
Історична дошка Енн Гатчінсон на площі Гатчінсон, Квінсі, Массачусетс, неподалік від ферми Гатчінсонів

Перед будівлею штату в Бостоні, штат Массачусетс, стоїть статуя Енн Гатчінсон з дочкою Сусанною в дитинстві, створена Сайрусом Далліном. Статуя, освячена в 1922 році, має напис на мармуровому фронтоні, який говорить:[10] На згадку про Енн Марбері Гатчінсон, Охрещену в Алфорді, Лінкольншир Англія, 20 липня 1595 р[sic], Убиту індіанцями в Іст-Честері, Нью-Йорк, 1643 рік. Відважну експонентку громадянської свободи і віротерпимості.

Меморіал розміщено на Бостонській стезі жіночої спадщини.[139] Даллін також використовував це зображення в барельєфі «Підпис Мейфлавер Компакт» у Провінстауні, Массачусетс.

Інший меморіал Гатчінсону встановлено на південь від Бостона в Квінсі, штат Массачусетс, на розі Біл-стріт і Грандв'ю-авеню. Це неподалік місця, де Гатчінсони володіли фермою площею 600 акрів із будинком, і саме тут вони зупинилися на кілька днів ранньою весною 1638 року під час подорожі з Бостона до свого нового дому на острові Аквіднек.[107]

Меморіал Енн Гатчінсон також знаходиться в парку Founders' Brook у Портсмуті, штат Нью-Джерсі. У парку встановлені мармурові камені, на яких викарбувані цитати з судового процесу над Гатчінсон.

У 1994 році Енн Гатчінсон була включена до Національної жіночої зали слави.[140]

Літературні твори

[ред. | ред. код]

За словами біографки Гатчінсон Єви ЛаПланте, деякі літературні критики відслідковують характер Гестер Прінн у «Червоному листі» Натаніеля Готорна до переслідувань Гатчінсон в колонії Массачусетської затоки.[141] Історик Емі Ленг написала, що Гестер Прінн була втіленням вигаданої Енн Гатчінсон — Хатчінсон, створеної ранніми пуританськими літописцями.[142] Ланг зазначає, що Гестер була тією, ким, за словами ортодоксальних пуритан, була Гатчінсон, або в реальності, або, принаймні, духовно.[142] Паралель полягає в тому, що Гатчінсон була єретичкою, яка метафорично спокусила пуританську громаду, тоді як у романі Готорна Гестер Прінн буквально спокусила служителя своєї громади.[143]

Готорн зауважив, що «Червона літера» була натхненна романом Джона Ніла «Рейчел Дайер» 1828 року[144], у якому вигадана онука Гатчінсон є жертвою суду над відьмами в Салемі.[145] Гатчінсон з'являється у перших розділах як мучениця, пов'язана з пізнішими мучениками відьомської істерії.[146][147]

Енн Гатчінсон та її політична боротьба з губернатором Вінтропом зображені в п'єсі Вільяма Ґібсона «Добрі істоти» 1980 року. Іншими відомими історичними персонажами, які з'являються в п'єсі, є преподобний Джон Коттон, губернатор Гаррі Вейн і майбутня квакерська мучениця Мері Даєр.[148] У січні 2014 року опера Дена Шора «Енн Гатчінсон» на лібрето Вільяма А. Фрегозі та Фріца Белла була двічі виконана в Бостоні, штат Массачусетс, оперною компанією Intermezzo.[149]

Найменування

[ред. | ред. код]
photograph of a multi-coloured carved wooden sign which reads "Anne Hutchinson/Mary Dyer Memorial Herb Garden, " behind which is a scenic small waterfall surrounded by green foliage.
Енн Гатчінсон / Меморіальний трав'яний сад Мері Даєр у парку Фоундерс Брук, Портсмут, Род-Айленд

У південному Нью-Йорку найвідомішими тезками Гатчінсона є річка Гатчінсон, одна з небагатьох річок, названих на честь жінки; на честь цієї річки була названа вулиця Гатчінсон-Рівер Парквей.[150] Початкові школи названі на її честь, наприклад, у містах округу Вестчестер Пелхем та Істчестер.[151][152]

У Портсмуті, штат Род-Айленд, Енн Гатчінсон та її подругу Мері Даєр, квакерську мученицю, згадали в парку Фоундерс Брук із меморіальним трав'яним садом Енн Гатчінсон/Мері Даєр, лікувальним ботанічним садом біля мальовничого водоспаду та історичним маркером для раннє поселення Портсмута.[153] Сад створив художник і травник Майкл Стівен Форд, який є нащадком обох жінок. Меморіал був здійснений місцевою ньюпортською організацією Меморіальний комітет Енн Гатчінсон, який очолює ньюпортська художниця Валері Дебрюль. Організація називається Friends of Anne Hutchinson; він збирається щорічно біля меморіалу в Портсмуті в неділю, найближчу до 20 липня, дати хрещення Енн, щоб відзначити її життя та місцеву колоніальну історію жінок острова Аквіднек.[154] На її честь названо Гатчінсон Холл, гуртожиток для молодших класів в Університеті Род-Айленда.[155]

Спираючись на коментарі своїх сучасних недоброзичливців, Енн втілилася в стендап-комедію, вплітаючи поточні події та історію в «розпусні» пішохідні екскурсії та сценічні вистави, виконані в стилі трансвеститів у провінційному місті Провінстаун, штат Массачусетс.[156]

Вибачення

[ред. | ред. код]

У 1987 році губернатор Массачусетсу Майкл Дукакіс помилував Енн Гатчінсон, скасувавши наказ про вигнання губернатора Вінтропа 350 років тому.[157]

Сім'я

[ред. | ред. код]

Найближчі родичі

[ред. | ред. код]

У Енн і Вільяма Гатчинсонів було 15 дітей, усі вони народилися й охристилися в Олфорді, за винятком останньої дитини, яку охристили в Бостоні, штат Массачусетс.[158] З 14 дітей, народжених в Англії, 11 дожили до Нової Англії.[158]

Painting of a balding man with grey hair. The man is wearing a highly decorated coat, and he is holding a staff of sorts.
Майор Томас Севідж одружився з дочкою Гатчінсон Фейт

Старшу дитину Едуарда охрестили 28 травня 1613 року. Він підписав Портсмутський договір і оселився на острові Аквіднек разом зі своїми батьками, але незабаром уклав мир із владою Массачусетсу й повернувся до Бостона.[158] Він був офіцером колоніальної міліції і помер від ран, отриманих під час війни короля Філіпа. Сусанна була охрещена 4 вересня 1614 року і померла в Олфорді під час чуми в 1630 році. Річард (хрещений 8 грудня 1615 р.) був прийнятий до Бостонської церкви в 1634 р., але він повернувся до Англії, і жодних інших записів про нього знайдено не було.[158] Фейт (хрещена 14 серпня 1617) стала дружиною Томаса Севіджа і жила в Бостоні, померла біля 1651 р.[158][159] Бріджит (хрещена 15 січня 1618/9) стала дружиною за Джона Сенфорда і жила в Портсмуті, штат Род-Айленд, де її чоловік недовго був губернатором острова; після його смерті вона стала третьою дружиною Вільяма Філліпса і мала трьох синів, Джона Самуеля і Вільяма. Померла в 1698 р.[158][159]

Френсіс (хрещений 24 грудня 1620) був найстаршим із дітей, які загинули під час різанини в Нових Нідерландах. Єлизавета (хрещена 17 лютого 1621/2) померла під час чуми в Олфорді і була похована там 4 жовтня 1630 року.[158] Вільям (хрещений 22 червня 1623) помер у дитинстві. Семюель (хрещений 17 грудня 1624 р.) жив у Бостоні, одружився і мав дитину, але про нього залишилося мало записів.[158] Енн (хрещена 5 травня 1626) стала дружиною за Вільяма Коллінза, і вони обоє поїхали до Нових Нідерландів та загинули під час різанини разом із її матір'ю.[158] Мері (хрещена 22 лютого 1627/8), Кетрін (хрещена 7 лютого 1629/30), Вільям (хрещений 28 вересня 1631) і донька Зуріель (хрещена в Бостоні 13 березня 1635/6) були дітьми, коли вони поїхали з матір'ю до Нових Нідерландів, і були вбиті під час різанини індіанців наприкінці літа 1643 року.[158] Сусанна була 14-ю дитиною Гатчінсонів і наймолодшою, яка народилася в Англії, охрещена 15 листопада 1633 року. Вона пережила напад індіанців у 1643 році, потрапила в полон і зрештою була продана англійцям, після чого одружилася з Джоном Коулом і народила 11 дітей.[159]

З дюжини чи більше братів і сестер Гатчінсона, які пережили дитинство, лише один приїхав до Нової Англії; її молодша сестра, Кетрін, дружина Річарда Скотта, приїхала до Бостона, а потім до Провіденсу. Разом зі своїм чоловіком Кетрін була пуританкою, баптисткою, а потім квакеркою, і її пошмагали в Бостоні за підтримку свого майбутнього зятя Крістофера Голдера, якому відрізали праве вухо за його квакерську євангелізацію.[160]

Нащадки

[ред. | ред. код]
Photograph of a man with longish dark hair; he is wearing formal attire which consists of a dark vest, a white shirt, and a tie of the style worn in 1860.
Стівен А. Дуглас походив від Гатчінсон

Багато нащадків Енн Гатчінсон досягли великої популярності. Серед них президенти Сполучених Штатів Франклін Д. Рузвельт, Джордж Буш-старший і Джордж Буш-молодший,[161] а також кандидати в президенти Стівен А. Дуглас, Джордж Вількен Ромні та Мітт Ромні.[162] Її онук Пелеґ Сенфорд був губернатором колонії Род-Айленд і плантацій Провіденс.[163] До інших нащадків включають головного суддю Верховного суду Сполучених Штатів Мелвіла Вестона Фуллера та помічника судді Олівера Венделла Голмса молодшого; Лорда-канцлера Англії Джона Сінглтона Коплі молодшого, який був першим лордом Ліндгерстом; президента Гарвардського університету Чарльза Вільяма Еліота; актора Теда Денсона; музиканта Кейтлін ні Донована; і оперну співачку та світську левицю мадам Ліллі Фей Моултон де Гегерманн-Лінденкрон. Одним із нащадків на прізвище Гатчінсон був її праправнук Томас Гатчинсон, який під час Бостонського чаювання, події, яка призвела до Війни за незалежність США, був лояльним губернатором провінції Массачусетс-Бей.[162]

Походження

[ред. | ред. код]

У 1914 році Джон Чамплін опублікував основну частину відомого на даний момент походження Енн Гатчінсон.[164] Гері Бойд Робертс та інші опублікували її походження з боку матері.[165][166] Більшість матеріалів у наступній таблиці предків є з Чампліна, за винятком лінії Вільямсона, яка була опублікована в The American Genealogist Ф. Н. Крейгом у 1992 році.[167]

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
16. Вільям Марбері (бл. 1450 – бл. 1508)
 
 
 
 
 
 
 
8. Роберт Марбері (бл. 1490 – 1545)
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
17. Енн Блаунт (бл. 1460 – 1537)
 
 
 
 
 
 
 
4. Вільям Марбері (бл. 1524 – 1581)
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
18. Джон Вільямсон (бл. 1480 – 1513)
 
 
 
 
 
 
 
9. Кетрін Вільямсон (бл. 1508 – 1525)
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
19. Джейн Ангевін (бл. 1484 – після 1545)
 
 
 
 
 
 
 
2. Френсіс Марбері (1555 – 1611)
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
10. Джон Лентон
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
5. Агнес Лентон
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
1. Енн Марбері (1591 – 1643)
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
24. Вільям Драйден
 
 
 
 
 
 
 
12. Девід Драйден (бл. 1500 – після 1540)
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
6. Джон Драйден (1525–1584)
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
26. Вільям Ніколсон
 
 
 
 
 
 
 
13. Ізабель Ніколсон
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
3. Бріджит Драйден (бл. 1563 – 1645)
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
28. Вільям Коуп (бл. 1450 – 1513)
 
 
 
 
 
 
 
14. Сер Джон Коуп (бл. 1504 – 1559)
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
29. Джейн Спенсер (померла 1525)
 
 
 
 
 
 
 
7. Елізабет Коуп (1529–1584)
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
30. Едвард Рейлі (бл. 1474 – 1508)
 
 
 
 
 
 
 
15. Бріджит Рейлі
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
31. Енн Чемберлен (бл. 1478 – після 1510)
 
 
 
 
 
 

Див. також

[ред. | ред. код]

Список літератури

[ред. | ред. код]

Цитування

[ред. | ред. код]
  1. ↑ https://www.loc.gov/item/today-in-history/july-20?loclr=eatod#anne-marbury-hutchinson
  2. ↑ а б в Deutsche Nationalbibliothek Record #119195046 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  3. ↑ а б в Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  4. ↑ а б LIBRIS — Королівська бібліотека Швеції.
  5. ↑ SNAC — 2010.
  6. ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  7. ↑ а б Lundy D. R. The Peerage
  8. ↑ а б Kindred Britain
  9. ↑ Geni.com — 2006.
  10. ↑ а б RI Gov.
  11. ↑ а б в Winship, 2005, с. 1.
  12. ↑ а б Anderson, 2003, с. 479.
  13. ↑ а б в Bremer, 1981, с. 1.
  14. ↑ LaPlante, 2004, с. 19.
  15. ↑ LaPlante, 2004, с. 26.
  16. ↑ LaPlante, 2004, с. 27.
  17. ↑ LaPlante, 2004, с. 29—30.
  18. ↑ а б LaPlante, 2004, с. 31.
  19. ↑ Winship, 2005, с. 9.
  20. ↑ Colket, 1936, с. 33—34.
  21. ↑ LaPlante, 2004, с. 31—32.
  22. ↑ а б LaPlante, 2004, с. 34.
  23. ↑ а б в Bremer, 1981, с. 2.
  24. ↑ а б в LaPlante, 2004, с. 37.
  25. ↑ а б в г LaPlante, 2004, с. 85.
  26. ↑ а б в г Hall, 1990, с. 5.
  27. ↑ LaPlante, 2004, с. 86.
  28. ↑ Hall, 1990, с. x.
  29. ↑ LaPlante, 2004, с. 86—87.
  30. ↑ а б в г Bremer, 1981, с. 3.
  31. ↑ LaPlante, 2004, с. 87.
  32. ↑ Winship, 2005, с. 7.
  33. ↑ а б в Champlin, 1913, с. 3.
  34. ↑ Champlin, 1913, с. 3—4.
  35. ↑ а б Champlin, 1913, с. 4.
  36. ↑ LaPlante, 2004, с. 156.
  37. ↑ а б LaPlante, 2004, с. 154.
  38. ↑ LaPlante, 2004, с. 257.
  39. ↑ LaPlante, 2004, с. 155—156.
  40. ↑ а б в г д е ж Bremer, 1981, с. 4.
  41. ↑ а б Winship, 2005, с. 33.
  42. ↑ а б в Winship, 2005, с. 35.
  43. ↑ Winship, 2002, с. 40.
  44. ↑ Winship, 2002, с. 60.
  45. ↑ а б в Winship, 2005, с. 39.
  46. ↑ Winship, 2005, с. 34.
  47. ↑ LaPlante, 2004, с. 39.
  48. ↑ а б в Hall, 1990, с. 6.
  49. ↑ Winship, 2002, с. 41.
  50. ↑ а б Battis, 1962, с. 105.
  51. ↑ Bremer, 1995, с. 66.
  52. ↑ а б в Bremer, 1981, с. 5.
  53. ↑ а б Winship, 2002, с. 64—69.
  54. ↑ Winship, 2002, с. 44—45.
  55. ↑ Winship, 2002, с. 6—7.
  56. ↑ Anderson, 2003, с. 481—482.
  57. ↑ а б в Anderson, 2003, с. 482.
  58. ↑ Winship, 2002, с. 86.
  59. ↑ Winship, 2002, с. 86—89.
  60. ↑ Winship, 2002, с. 90.
  61. ↑ а б Hall, 1990, с. 3.
  62. ↑ Winship, 2002, с. 22.
  63. ↑ Hall, 1990, с. 4.
  64. ↑ Bell, 1876, с. 11.
  65. ↑ Winship, 2002, с. 116.
  66. ↑ Dunn, 1981, с. 143.
  67. ↑ Winship, 2002, с. 126—148.
  68. ↑ Winship, 2002, с. 167—168.
  69. ↑ Winship, 2002, с. 170.
  70. ↑ Winship, 2002, с. 170—171.
  71. ↑ а б в г Winship, 2002, с. 172.
  72. ↑ а б Winship, 2002, с. 173.
  73. ↑ а б Morris, 1981, с. 60.
  74. ↑ LaPlante, 2004, с. 68.
  75. ↑ Winship, 2002, с. 173—174.
  76. ↑ а б Winship, 2002, с. 175.
  77. ↑ а б Winship, 2002, с. 176.
  78. ↑ Morris, 1981, с. 62.
  79. ↑ Adams, 1894, с. 175.
  80. ↑ а б Winship, 2002, с. 177.
  81. ↑ Winship, 2002, с. 178.
  82. ↑ Winship, 2002, с. 180.
  83. ↑ Winship, 2002, с. 181—182.
  84. ↑ Winship, 2002, с. 182.
  85. ↑ а б Morris, 1981, с. 63.
  86. ↑ Winship, 2002, с. 182—183.
  87. ↑ Winship, 2002, с. 183.
  88. ↑ Crawford, 1970, с. 144—146.
  89. ↑ а б Morgan, 1981, с. 57.
  90. ↑ LaPlante, 2004, с. 158.
  91. ↑ а б в LaPlante, 2004, с. 159.
  92. ↑ Winship, 2005, с. 122.
  93. ↑ Winship, 2002, с. 197.
  94. ↑ а б Battis, 1962, с. 235.
  95. ↑ Battis, 1962, с. 236.
  96. ↑ а б в Battis, 1962, с. 242.
  97. ↑ Winship, 2002, с. 202.
  98. ↑ а б Battis, 1962, с. 243.
  99. ↑ Battis, 1962, с. 244.
  100. ↑ Winship, 2002, с. 203.
  101. ↑ а б Winship, 2002, с. 204.
  102. ↑ Winship, 2002, с. 206.
  103. ↑ Winship, 2002, с. 207—208.
  104. ↑ Battis, 1962, с. 246—247.
  105. ↑ а б Morris, 1981, с. 64.
  106. ↑ а б в г д Rothbard, 1975, с. 22.
  107. ↑ а б LaPlante, 2004, с. 208.
  108. ↑ а б LaPlante, 2004, с. 212.
  109. ↑ а б в Battis, 1981, с. 16.
  110. ↑ а б LaPlante, 2004, с. 217.
  111. ↑ Battis, 1981, с. 17.
  112. ↑ LaPlante, 2004, с. 218.
  113. ↑ LaPlante, 2004, с. 222.
  114. ↑ LaPlante, 2004, с. 223.
  115. ↑ Arnold, 1859, с. 132.
  116. ↑ а б LaPlante, 2004, с. 228.
  117. ↑ Anderson, 2003, с. 479—481.
  118. ↑ а б в г д е ж Champlin, 1913, с. 11.
  119. ↑ Barr, 1946, с. 7.
  120. ↑ Barr, 1946, с. 8.
  121. ↑ а б Bolton, 1922, с. 44.
  122. ↑ Barr, 1946, с. 5.
  123. ↑ Barr, 1946, с. 28—29, plate VI.
  124. ↑ Corbett, 1999.
  125. ↑ New York Parks, 2001.
  126. ↑ а б LaPlante, 2004, с. 237.
  127. ↑ а б LaPlante, 2004, с. 239.
  128. ↑ Pritchard, 2002, с. 1—42.
  129. ↑ Kirkpatrick, 1998, с. 228.
  130. ↑ а б Anderson, 2003, с. 479—81.
  131. ↑ Champlin, 1913, с. 12.
  132. ↑ LaPlante, 2004, с. 243.
  133. ↑ In Puritan thinking, any prophecy that did not come true was a false prophecy, and therefore could not have come from God. The Puritan teachers and ministers in Boston would have been outraged by Hutchinson's false prophecies.
  134. ↑ а б Humpherey, 1919, с. 18—29.
  135. ↑ а б в г Winship, 2005, с. 4.
  136. ↑ а б Lauter, 2006, с. 308.
  137. ↑ а б Lang, 1987, с. 65.
  138. ↑ See David Hall, The Antinomian Controversy, 1636—1638, A Documentary History, 1990.
  139. ↑ Beacon Hill. Boston Women's Heritage Trail.
  140. ↑ Hutchinson, Anne. National Women's Hall of Fame. Процитовано 21 листопада 2018.
  141. ↑ LaPlante, 2004, с. xvii.
  142. ↑ а б Lang, 1987, с. 165.
  143. ↑ Lang, 1987, с. 165—166.
  144. ↑ Kayorie, James Stephen Merritt (2019). John Neal (1793–1876). У Baumgartner, Jody C. (ред.). American Political Humor: Masters of Satire and Their Impact on U.S. Policy and Culture. Santa Barbara, California: ABC-CLIO. с. 90. ISBN 978-1-4408-5486-6.
  145. ↑ Gould, Philip (1996). Covenant and Republic: Historical Romance and the Politics of Puritanism. Cambridge, UK: Cambridge University Press. с. 203. ISBN 0-521-55499-3.
  146. ↑ Carlson, David J. (2007). 'Another Declaration of Independence': John Neal's 'Rachel Dyer' and the Assault on Precedent. Early American Literature. 42: 408—409. doi:10.1353/eal.2007.0031. JSTOR 25057515.
  147. ↑ Lease, Benjamin (1972). That Wild Fellow John Neal and the American Literary Revolution. Chicago, Illinois: University of Chicago Press. с. 138–139. ISBN 978-0-226-46969-0.
  148. ↑ Gibson, 1986, с. 4.
  149. ↑ Intermezzo Opera, 2013.
  150. ↑ Hutchinson River Parkway.
  151. ↑ Pelham Patch, 2012.
  152. ↑ Anne Hutchinson School, 2012.
  153. ↑ Heritage Passage.
  154. ↑ Herald News, 2011.
  155. ↑ Hutchinson Hall. web.uri.edu.
  156. ↑ Arts Briefs for June 29, 2023 through July 6, 2023. provincetownindependent.org. 28 червня 2023.
  157. ↑ LaPlante, 2004, с. 256.
  158. ↑ а б в г д е ж и к л Anderson, 2003, с. 480—481.
  159. ↑ а б в Kirkpatrick, 1998, с. vii.
  160. ↑ Austin, 1887, с. 272.
  161. ↑ Roberts, 2009, с. 365—366.
  162. ↑ а б Family Search, 2008.
  163. ↑ Austin, 1887, с. 171.
  164. ↑ Champlin, 1914, с. 18.
  165. ↑ Roberts, 2008, с. 278.
  166. ↑ Richardson, 2004, с. 492.
  167. ↑ Anderson, 2003, с. 484.

Джерела

[ред. | ред. код]

Джерела друку

Інтернет-джерела

Подальше читання

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Енн_Гатчінсон&oldid=43398360