Перейти до вмісту

Жінки козацької доби

Додати посилання
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Див. також: Жінки в Збройних силах України та Жінки в ОУН та УПА
А. Ждаха. Дівчата та жінки в білому кіндяку з Катеринославщини
Частина серії
Жінки в суспільстві
Символ Венери
Суспільство
За країнами
Портал Проєкт Стиль

Українські жінки-козачки, як ніде більше в Європі чи Азії, мали повну свободу для самовираження і правову дієздатність, були лікарками-цілительками, зміцнювали міські укріплення, виконували розвідницькі функції, вишивали золотом прапори, створювали пісні та думи, опікувались освітою, наукою і церквою, керували двором, шинком і державою. На чолі козацько-селянських загонів жінки не раз нападали на сусідів-ворогів і боронили свій край від чужинців.

Маргіналізація теми

[ред. | ред. код]

Під впливом історіографічних традицій сусідів України, вітчизняні дослідники середини ХІХ-ХХ ст. практично оминали «неформатне», помічене потужним впливом військового чинника життя українських жінок XVI – першої половини XVII ст.[1][2] Вивчення історії – соціальна діяльність, підпорядкована тенденціям часу і місця, під впливом ідеологій, національних та інтернаціональних стереотипів мислення.[3]

Суспільне становище жінки козацької доби

[ред. | ред. код]

В Україні ХVІ–ХVІІ століть суспільне становище жінок, на відміну від Західної Європи, залежало не від суспільного статусу чоловіка, а від їх власного майнового становища. Правове становище жінок нормував Литовський Статут, у карних та цивільних постановах якого був закріплений принцип рівного права для чоловіків та для жінок. Забезпечивши майнову незалежність жінок та їхні права на успадкування землі, Литовський Статут цим узаконив рівний з чоловіком правовий статус. Серед шляхтянок та міщанок було поширене вживання власної окремої печатки, на якій були вирізані її ім’я та герб, таку печатку жінка прикладала до різного роду документів та записів[4].

Материзна

[ред. | ред. код]

Материзна була унікальною юридичною конструкцією, яка побутувала лише в українському звичаєвому праві. Материзна – це посаг жінки у вигляді нерухомості, або наділу землі, який ніколи не входив у загальносімейне майно, не ділився між членами сім’ї, а передавався у спадок лише по материнській лінії і становив, таким чином, окремий жіночий юридично-майновий інститут[5].

Карність зґвалтування

[ред. | ред. код]

До найтяжчих злочинів запорожці зараховували “кривду заподіяну жінці, коли козак знеславить жінку як не належить”, бо такий злочин “до знеславлення усього війська Запорізького служить”[6]. Іван Сірко за кривду, заподіяну козаком полоненій туркені, черкешенці чи татарці, засуджував винного до страти. У вироках, записаних до “Войска Запорозкого козацкого Прилукского полка Справой книги” сказано, що в 1707 році за згвалтування прилуцької жительки Гребенички було страчено П. Микитченка[7].

Шлюб

[ред. | ред. код]
А. Ждаха. Козак

Справжнє подружжя започатковувало не церковне вінчання, а публічне святкування за відомим ритуалом акту весілля[8] (проведення двох ритуалів: передчасного – “змовини” та “заручини”, та безпосередньо “весілля”, що супроводжувались традиційними обрядами). Обов’язкове віно робило жінку матеріально незалежною від чоловіка за його життя і забезпечувало її у вдовуванні.

Стосунки в подружжі були рівноправними, теплими і часто з подякою за такі стосунки дружини дарували своїм чоловікам власне майно, більшість зроблених дарчих записів закінчуються формулою причини дарування: “Мужу своєму в знак щирої любові до нього і пошани за таку ж любов з його боку”. Чоловіки також дарували дружинам майно в подяку “за подружню любов та вірність”[9].

Серед козацьких дружин, зі слів Й. Роллє, були "не лише місцеві з походження, а й шляхетні польки, єврейки, молдаванки, вірменки і навіть іноді татарки"[10]. Випадки одруження запорожців із захопленими у полон жінками були нормою козацького життєустрою.

За злочин перелюбства козаків карали і на Січі, і на Гетьманщині. У вироках, записаних до “Справой Книги”, говориться, що парубка Грицька за цей гріх засуджено до спалення на вогнищі[7].

Розлучення

[ред. | ред. код]

Розлучення в Україні ХVІ-ХVІІ століть було унікальним явищем для середньовічної Європи. Воно відбувалось не лише з причин, які допускала церква, а й через незгоду у подружжі, через втрату довіри та любові, або хронічну хворобу когось із подружжя. Процес розлучення відбувався шляхом подання обопільної “протестації” з визначенням матеріальних умов та прав дітей. Жінки-селянки також мали право ініціативи як в укладанні шлюбу, так і в розлученні[11].

Суворе життя накладало відбиток – якщо чоловік був забраний в неволю чи не повернувся з походу, жінка через кілька років мала право вийти заміж. Так само в аналогічних випадках з чоловіками. Могли виникнути казуси, коли згодом людина поверталася з неволі (відомо, що у Кримському ханстві після тривалого часу перебування в гаремі жінок відпускали з наймолодшою дитиною)[12].

Материнство

[ред. | ред. код]

В тогочасній Україні народжуваність була високою. Павла Алеппського вражало[13], що «їх [дітей] було як піщинок... більше ніж трави... більше ніж зірок на небі і морського піску», що майже в кожній сім'ї понад 10 дітей, вони виходили з хат, щоб подивитися на арабське посольство, різниця віку була біля року, і вони виходили за зростом – від старшого до найменшого.

В країні було багато сиріт і вдів через постійні війни, але існувала й добра система соціального забезпечення, в якій значна роль відводилася церкві. Така традиція зберігалася й надалі, в конституції 1710 р. гетьмана Пилипа Орлика підкреслювалась необхідність захисту прав вдів і сиріт.

Підприємиці

[ред. | ред. код]
Див. також: Українські жінки в бізнесі
Микола Самокиш, «Запорожці обідають» або «Запорожці біля корчми» 1917 р.

Серед тогочасних документів актових книг багато свідчень про участь жінок усіх станів у торговельних відносинах, особливо у дрібній торгівлі. У середині XVI століття тільки у м. Крем'янці було 70, у Луцьку – 40, у Холмі – 20 крамниць[14].

Разом з поширенням в Україні XV-XVII століть питних закладів, як то корчма та шинок[15], сформувався унікальний тип української жінки-торгівельниці горілчаними напоями – шинкарки. Ідея особистості, історично вихована в українках, їх рівноправне становище та постійна відсутність чоловіка-козака, що пішов на Січ, у похід або загинув, турбота про сімейний добробут навчили її бути активною підприємицею. Припускалось, що шинкарками ставали непересічні жінки з сильним характером (що відповідає умовам жорсткої конкуренції), налаштовані на виклик суспільству, готові відстоювати свої інтереси у судах, не боячись гласності і того, що їхнє приватне життя стане підставою для чуток, осуду тощо.

Водночас завдяки таким якостям, жінок наймали торгувати багаті козаки, у крамницях та шинках козаків Чернігівської та Полтавської губерній торгували переважно жінки[16], де вони займалися не лише продажем, але й веденням усієї торгівельної справи. Врешті українки “майже повністю витіснити чоловіків з цього промислу”[16].

Шинкарка присутня на багатьох українських іконах Страшного суду (ХVІ – ХVІІ ст.) серед зображень чисельної людності, що відбуває вічне покарання за свої земні гріхи; традиційно вона із кружкою-келихом у руках, у супроводі чорта, що таємничо нашіптує їй на вухо. Стереотип шинкарки в етнографії – це образ козацького епосу «Насти Горовой, шинкарки молодой» із любовно-лагідним ставленням до господині шинку:

Шинкарочка молода, усип меду ще й вина.
Усип меду ще й горілки – тепер в мене нема жінки.
Журба мене з ніг валяє, а я з туги та з печалі
Піду в корчму загуляю, шинкарочку одвідаю.

Політичні діячки

[ред. | ред. код]

Зафіксовано чимало фактів участі українських жінок-козачок в громадсько-політичному житті. Збереглися адміністративні документи першої дружини Б. Хмельницького Ганни Золотаренко. Третя дружина гетьмана Ганна Сомківна теж керувала країною під час воєнних походів чоловіка, видавала універсали[17]. За відсутності гетьмана українські гетьманки іноді брали на себе всю повноту влади.

Задокументовані підписи дружин гетьманів і козацької старшини. У списках, які підтверджували чи заперечували чинність Люблінської унії 1569 року, є десятки жіночих імен. Дружина правобережного гетьмана Семена Палія вела переговори з іноземними послами, які приїжджали в «Палієву державу»[18]. «Мати-полковниця», як звали її козаки, не тільки керувала Правобережжям, коли чоловік був на засланні, а й не раз проводила війну то з московитами, то з їхніми союзниками поляками, оберігаючи Фастівщину від іноземних зазіхань. По церквах Фастівщини збереглися її портрети, де вона зображена зі своїми внуками. Одна з внучок згодом стала матір'ю відомого польського героя Тадеуша Костюшка[19]. А коли Павло Полуботок за викликом Петра І мав їхати до Петербурга, знаючи, що його там може чекати, він довірив дружині опікуватися всім добром Війська Запорозького і особливо дбати про недоторканність військового скарбу[20] (цей скарб досі не знайдено).

Волинська княгиня Софія Ружинська та Ганна Борзобогата-Красенська відмовлялись підкорятись вимогам місцевої влади і навіть розпорядженням польського короля[21].

Пізніше на тлі агресивного витіснення Московським царством пам'яті про традиції давнього українського життєустрою, в стосунки між статями, за посередництва православної церкви, був внесений сильний струмінь ворожості і гніту[22]. Протягом XVIII-XIX ст., законодавчо наблизивши українських жінок до безправного становища росіянок[23], значно змінили уявлення населення України про розподіл гендерних ролей в суспільстві.

Жінки-козачки в бойових діях

[ред. | ред. код]
Див. також: Жінки в Збройних силах України, Жінки в ОУН та УПА та Діва-воїтелька

Відомо, що сестра полковника Івана Донця брала безпосередню участь у бойових діях проти польських військ на Волині 1649 р. як кіннотниця. Під час однієї з ворожих атак вона загинула. Ганна Борзобагата-Красенська, що керувала скарбницею Луцької єпархії, під час нападу на її маєток відбила атаки загону шляхти і з мечем у руках розігнала військо польського короля Стефана Баторія. А Софія Ружинська, волинська княгиня, на чолі військового загону, що нараховував 6 тис. чол. піхоти та кінноти, приступом здобула замок князів Корецьких у місті Черемоші[24]. В листопаді 1654 р. під час оборони міста-фортеці Буші дружина Михайла Завісного, коменданта замку, що поліг у бою, Олена, «підпалила порохівню й висадила в повітря себе, своїх дітей, кількох оборонців, а разом і всіх поляків, котрі нараховували 4 тис. чол.»[25]. М. Грушевський, розповідаючи про запеклі бої козаків Богдана Хмельницького з поляками, наголосив на тому, що не тільки “чоловіки, а й жінки билися”[26]. У переказах знаходимо розповіді про подвиги отаманки Насті, дружини кодацького сотника Семена Мотори – Варвари, про дівчину-попівну з міста Ведмедівка.

Серед козацьких загонів в походах постійно знаходилася достатньо велика кількість жінок (дружини козацької старшини та заможних козаків, “дівки-бранки”, куховарки, “ворожки-чарівниці”, їх помічниці), які за необхідності виконували функції зв’язкових, шпигунок, диверсанток[27].

В історичній пісні “Ой не знав козак” розповідається про козака Супруна, який, потрапивши в ординський полон, передає сестрі лист з проханням про допомогу (вчувається відгомін переказів часів Русі-України про жінок-войовниць билинного епосу[28]). Сестра козака почала воювати, брата з неволі визволяти[29]:

Почала бусурманців в полон гнати.
– Ох і зоставайся здоров, милий брате,
Та давай же ти сестри завчасу вже знати.
– Сестро ж моя дорогая, Яка ж ти слуга сильная!

Жінки-характерниці

[ред. | ред. код]

Часто на полі бою козакам-воякам допомагали жінки-чаклунки, жінки-характерниці. Ці беззбройні жінки, сидячи під пострілами на дахах обложених міст, чарами та закляттями намагалися відвести кулі та ядра від оборонців. Віра в ту магічну силу («спас») надихала козаків[30].

Українські войовниці в літературі

[ред. | ред. код]

В польській і староукраїнській літературі XVI – середини XVII ст. складається окремий літературний жанр, в якому прославляються (а не висміюються, як те було зазвичай у більшості країн Західної Європи) «надзвичайні жінки, які ведуть себе, як чоловіки»[31] і втілюють гідний для наслідування архетип[32] жіночої потуги[33]. Сюжети пов'язані з участю жінок у бойових діях військових підрозділів; частковою активною участю жінок у таємних розвідувально-агітаційних акціях; захистом степових фортець і поселень від нападників; визволенням з неволі бранців.

Польський поет XVI ст. Ян Кохановський (1530-1584) переконував, що історія слов'ян починається з жінок, войовничих амазонок, які, прийшовши в Скіфію, заснували на її території дві Сарматії – польську та руську[34][35]. На початку XVII ст. польсько-український поет Іван (Ян) Домбровський в поемі «Дніпрові камени» (1619р.), викладаючи героїчну історію Русі, повідав, що «стать слабосила жіноча виблискує доблестю часто»[36].

С. Величко, на тлі “мішанини з політики, крові й пожеж”, змалював сценарії участі жінок у військових змаганнях українського козацтва. Так, сестра полковника Донця Солоха разом з товаришками брала безпосередню участь у козацькому поході, перебувала в козацькому таборі і навіть «пробувала щастя в козацьких герцях», що личило лише найвідважнішим воїнам[37]. В іншому місці автор літопису розповідає про відвагу та військові хитрощі Катерини Лупул – тещі Тимоша Хмельницького, яка після його передчасної смерті керувала обороною міста Сочави.

Релігійні діячки

[ред. | ред. код]
Пересопницький монастир, с. Пересопниці Рівненської області, місце створення Пересопницького Євангелія, що написане живою українською мовою

В розбудові храмів, монастирів, шкіл, шпиталів велику роль відігравали представники найосвіченіших верств українства, зокрема жінки-шляхтянки. Олена Горностаєва з родини князів Чорторийських – фундаторка Пересопницького монастиря. Раїна Могилянка заснувала в Україні багато монастирів, зокрема Густинський, Ладанський, Лубенський-Мгарський, Скит Манявський у Галичині[38]. Марія Магдалена Мазепа, ігуменя, меценатка, вишивальниця та політична діячка, ставши ігуменею Флорівського Вознесенського, настоятелькою Глухівського монастиря, сприяла розвитку освіти та мистецтва гаптування (вироби нині зберігаються в музеях України).

Баби-повитухи

[ред. | ред. код]

Україна, що перебувала у сфері впливів православної церкви, не стала ареною великих полювань на відьом, не відбулась драма "полювання на повитух". Баба-повитуха залишалась однією з найшановніших осіб у селі, саме від її знання і вміння залежали успішні пологи, життя і здоров'я дитини, традиційно вона грала важливу роль й у подальшій долі дитини і матері. Бабів у місті було небагато (0,4%[39]) і вони мали встигнути на всі пологи.

Православна церква до деякої міри знайшла шляхи співіснування з ними. Перед пологами повитухи просили благословення у священника, замовляли в нього молебень чи акафіст Діві Марії, яку вважали покровителькою вагітних[40]. Баба могла сама, без священика, охрестити дитину, що народилася слабкою чи з вадами і могла померти. Дитину, що вижила, потім “по-справжньому” хрестили у церкві[41].

Культ Богородиці-Покрови

[ред. | ред. код]
Покровська церква у Батурині
Зруйновано 1783р., 1936р.
Відбудовано 1789р., 2008р.
Фото 1934 р.

Традиції шанування жінки-матері виявились в поклонінні жінці-матері-Богородиці, яку козаки вважали своєю релігійною покровителькою і заступницею[42]; в ідеалізації понять Україна-мати, об'єднуюча віра та церква-мати, Січ-мати, козацька шабля-мати, де Січ і шабля уособлювали ідеальну матір-заступницю: у вірші про Корсунську перемогу козаків під проводом Богдана Хельницького читаємо: «Да будет всегда плодна козацькая мати і діти її в силі всегда процвітати!»[43]; в п’єсі «Милість Божа…» 1728 р.:

Не отобрали еще ляхи нам остатка:
Жив Бог, и не умерла козацкая матка[44].

Пік популярності культу Покрови припадає на останні два десятиліття XVII – першу половину XVIII століття[45]. На всіх Січах Головна січова церква завжди була на честь Покрови, а храмовим святом на Запорожжі було свято Покрови Пресвятої Богородиці. Значна частина церков і каплиць, зведених на землях запорозьких вольностей, присвячувалась Богоматері, одна з найперших церков Святої Покрови – кам'яний храм-фортеця в Сутківцях на Поділлі (1471 р.).

Покровська церква-фортеця 1471 р., с. Сутківці Хмельницької обл.

Козаки носили на грудях хрестики з її зображенням, ікона Покрови була в кожному козацькому курені. Зображували її й на хоругвах, під якими козаки виступали в походи. Перед кожним походом навколішки ставали на молитву до Пресвятої Богородиці – "Під Твою милість прибігаємо". Саме на свято Покрови Пресвятої Богородиці, 14 жовтня, на козацькій раді січовики щороку обирали кошового отамана.

Вважається, що свято Покрови постало із сюжету "Житія Андрія Юродивого" про чудесну появу Божої матері у константинопольські Влахернській церкві, де зберігався її плат, ризи та частина пояса. Саме Андрій, слов'янин за походження, та його учень Епіфаній завважили появу цієї групи над головами співгромадян. Богородиця помолилися за безпеку громади (Константинополь саме взяли в облогу сарацини), а потім зняла омофор і простерла його на захист усіх, хто перебував у молитві[46]. Проте Візантійська церква свята Покрови не мала.

Політична іконографія козацької Покрови
[ред. | ред. код]
Ікона Богородиці Матері Милосердя з церкви у Старій Солі на Старосамбірщині (НМЛ) (між 1674 і 1696 роками)[47]
Зовнішні зображення
Добірка Козацька Покрова

Особливе пошанування Покрови Богородиці збереглося, коли козацтво створило свою державу – Гетьманщину. У ній у XVII-XVIII ст. панує "козацьке бароко". Виникає й новий тип ікони – "Козацька Покрова" (під покровом-омофором Богородиці іконописці розміщують українських ієрархів, гетьманів, старшину та значних козаків) [48], один із найпопулярніших іконографічних типів козацької України.

Особливу увагу дослідників ці ікони завдячують зображенням "зустрічей" козаків і царів, адже вони багатші на політичні "меседжі", ніж будь-які інші іконографічні типи, властиві тому періоду[49]. У західноукраїнських іконах Покрови кінця XVII – початку XVIII століття фігури єпископів і ченців поруч із образами "приручених" польських королів вособлювали союз українських єпископів із польською владою, що його оприявнило поширення унії в Західній Україні. На Запорожжі іконографія Покрови представляла дух автономії або й незалежності запорозького козацтва від імперської влади, ідеологічно зіпертої на офіційному православ'ї. А в Гетьманщині, натомість, ікони Покрови засвідчували релігійну єдність малоросійських козаків із великоруськими царями, а також готовність перших приймати протекцію і зверхність других[50].

Меценатки освіти

[ред. | ред. код]
Раїна Вишневецька (Могилянка)

Важливим напрямком меценатської діяльності українських жінок було фондування нових православних шкіл та опіка над діючими. Так, шляхтянка Раїна Ярмолинська та господарівна Марія Могилянка активно підтримували у своїх повітах православні школи та монастирі[51]. Єлизавета Могила активно підтримувала Львівське братство, допомагаючи йому своїм впливом та матеріально. Дочка Єлизавети Ганна Могила, у шлюбі Пржерембська, не лише допомагала братству, але й сама у 1630 році вписалась у реєстр львівських братчиків. Громадська та політична діячка Гальшка (Єлизавета) Гулевичівна була однією із засновниць Київського братства, Київського Богоявленського монастиря та школи при ньому[52].

Культурні діячки

[ред. | ред. код]
Пам'ятник Марусі Чурай на Театральній площі, м. Полтава

Коли на межі ХVІ-ХVІІ століть православ’я стало в Україні символом боротьби із засиллям польської мови та культури в цілому, немало жінок стало на захист православ’я, ведучи меценатську та культурницьку діяльність. Ганна Гойська, Раїна Соломирецька, Гальшка Острожська, Софія Чарторийська, Гальшка Гулевичівна, Раїна Могилянка назавжди в історії визвольних змагань українського народу проти полонізації.

Козацьку добу можна вважати за золотий вік української народної поезії, культурний спадок збагатився новими нашаруваннями (історичні пісні та думи, любовна лірика, велика кількість баладових і насмішливих пісень, нові форми танкових пісень, козак і коломийка, нові мелодії, серед нових інструментів - кобза-бандура й ліра) [53].

Серед творців українських пісень[54] – народна поетеса Маруся Чурай: «Віють вітри, віють буйні», «Шумить, гуде дібровонька», «За світ встали козаченьки», «В огороді хмелинонька грядки устеляє», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» та ін.

Галерея

[ред. | ред. код]
  • Ікона, Козацька Покрова
    Ікона, Козацька Покрова
  • А. Ждаха. Козачка
    А. Ждаха. Козачка
  • А. Ждаха. Козак
    А. Ждаха. Козак
  • А. Ждаха. Ой, три сестриці-жалібниці
    А. Ждаха. Ой, три сестриці-жалібниці
  • Амвросій Ждаха, портрет Параски Сулими, 1896р.
    Амвросій Ждаха, портрет Параски Сулими, 1896р.
  • Амвросій Ждаха, Феодосія Палій з онукою
    Амвросій Ждаха, Феодосія Палій з онукою
  • А. Ждаха. Дівчата та жінки в білому кіндяку з Катеринославщини
    А. Ждаха. Дівчата та жінки в білому кіндяку з Катеринославщини
  • А. Ждаха. 1911 р. - ілюстрація до Чорної Ради (лікування)
    А. Ждаха. 1911 р. - ілюстрація до Чорної Ради (лікування)
  • Козак і козачка (фрагмент мапи Боплана), 1648 р.
    Козак і козачка (фрагмент мапи Боплана), 1648 р.

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ На той час українська й російська історії розглядались як течії єдиного потоку, а українські вчені вважали російську історію та культуру своєю. У відповідності до цієї схеми розглядалось і становище жінки в українському суспільстві. Див.: Когут Зенон. Коріння ідентичності. Студії з ранньомодерної історії України. - K.: Критика. - 2004. - С.188.
  2. ↑ О. Кривоший. Жінка-войовниця в українському історіографічному дискурсі ХУІ-ХІХ ст. дві сторони одного образу.
  3. ↑ А. Дж. Тойнбі вивчення історії розглядає як соціальну діяльність підпорядковану тенденціям часу і місця. Виходячи з цього, дослідник, обираючи об'єкт свого дослідження, повинен був неминуче стикатися, з типовою, а мова йде про вітчизняну історіографію середини XIX- першої третини ХХст. ситуацією, коли погляд на проблему, як на предмет дослідження, визначався у відповідності з існуючими на той час тенденціями часу і місця. Тойби А. Дж. Постижение истории. Сборник [пер.с англ. Е.Д. Жаркова]. - М.: Прогресс, 1996.
  4. ↑ Левицький О. // АЮ ЗР. - Т.З. - Ч. 8. - С. 62.
  5. ↑ Гуслистий K. І. Українці. - K., 1959. - С. 442.
  6. ↑ Мицик Ю. А., Плохій С. М., Стороженко І.С. Як козаки воювали? Д ніпропетровськ, 1991. - С . 172-173.
  7. ↑ а б Гайдай Г. Козацький суд // Український світ. - 1996. - № 1-3. - С. 20.
  8. ↑ Левицький О. Воспрещение повенчанным молодым жить врозь до свадьбы // Киевская старина. – 1900. – №2. – С. 65-68.
  9. ↑ АЮЗР. Т. З . - 4 . 8 .
  10. ↑ Д-р. Антоній І (Ролле Й.Й.) Жінки при Чигиринському дворі: / Публ. за ж. “Киевская старина”. — 1994. — № 1–3 / Д-р. Антоній І // Хроніка-2000. — 1994. — №3-4. — С. 149.
  11. ↑ Ефименко Т. Обычное право украинского народа. - Петроград, 1916. - С. 659.
  12. ↑ Як козаки Україну боронили, 2022, с. 332.
  13. ↑ Як козаки Україну боронили, 2022, с. 338.
  14. ↑ Археологический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси. - Вильнюс, 1867. - Т. 4. - № 74. - С. 255-289.
  15. ↑ Шинки виконували функцію сільського клубу, куди в неділю або святкові дні сходилось багато людей. У західних слов'ян у корчмах та шинках протягом довгого часу оголошувались постанови уряду, проводилися судові процеси, розглядалися всілякі спірні справи. Энциклопедический словарь. Ф.А.Брокгауз, И.А.Эфрон. – 1895. – Т. ХІІІ (26). – C. 774.
  16. ↑ а б Очерки народной жизни в Малороссии во второй половині XVII в. // Киевская старина. - К., 1901. - С. 184.
  17. ↑ Луговий О. Л. Визначне жіноцтво України: Історичні життєписи. – К .: Дніпро, 1994. – С. 135.
  18. ↑ Козуля О. Жінки в історії України. – К . : Український центр духовної культури, 1993. – С.126.
  19. ↑ Берека В. Козацько-лицарське виховання в навчальних закладах. – Хмельницький : Заколодний М. І., 2015. – С. 79.
  20. ↑ Апанович О. М. Розповіді про запорозьких козаків / Апанович О. М. – К . : Дніпро, 1991. – С. 234 – 241.
  21. ↑ Левицький О. Анна-Алоиза княжна Острожская // Киевская старина. - 1883. - Сентябрь. - С. 329-330
  22. ↑ Кривоший О.П. До питання про роль релігійного чинника в процесі становлення образу жінки в історії України. (Х - перша половина XVII ст.) // Наукові праці: Наук.-метод. журнал / Миколаїв держ. гуманітар. ун-т ім. Петра Могили . – Миколаїв, 2002. – Вип. 2(3). Сер. Пед. науки. – С.54-60.
  23. ↑ М. І. Костомаров довів, що в Московській державі, яка пішла типовим для тогочасного суспільства шляхом розвитку деспотії, першою жертвою стала жінка, яку було перетворено на “тюремну затворницю”. (Костомаров Н.И. Две русские народности // Исторические монографии и сочинени я,- Кн.1 - Т. 1. - СПб., 1903; Його ж: Очерк домашней жизни и нравов великорусского народа в Х У І-Х У ІІ столетиях.- СПб., 1860.)
  24. ↑ Апанович О. М. Роль жінки в козацькому вихованні / О. М. Апанович // Неопалима купина. Народознавство, історія. – К. : Генеза, 1993. – С.38.
  25. ↑ Луговий О. Л. Визначне жіноцтво України: Історичні життєписи / Луговий О. Л. – К. : Дніпро, 1994. – С. 87 – 89.
  26. ↑ Грушевський М. С. Про батька козацького Богдана Хмельницького / М. С. Грушевський — Дніпропетровськ : Січ, 1993. — 55 с. — с. 38
  27. ↑ Костомаров Н. И. Очерк домашней жизни и нравов великорусского народа в ХVІ и ХVІІ столетиях / Н. И. Костомаров // Быт и нравы русского народа в ХVІ и ХVІІ столетиях. — Смоленск: Русич, 2002. — С. 3–239.
  28. ↑ Каллаш В. Малорусская “паленица” (женщина-богатырь) / В. К-ш // КС. — 1887. — Т. 19. — № 9. — С. 196-197
  29. ↑ Історичні пісні / АН України, Інститут мистецтвознавства фольн. мат. А. І. Гуменюк; за ред. М. Т. Рильського і К. Г. Гуслистого. — К. : Вид-во Академії наук Української РСР, 1961. — 1066 с. — с. 357-358]
  30. ↑ Козуля О. Жінки в історії України / Козуля О. – К. : Український центр духовної культури, 1993. – С. 67 – 68.
  31. ↑ Любамирски Л. «Воинственная женщина» в культуре польско-литовского содружества. //Женщины на краю Европы. (Под ред. Е.Гаповой) Минск, 2003. - С.34
  32. ↑ Під архетипом розуміємо первинний елемент колективного підсвідомого, який протягом тривалого історичного часу відображає образ минулого. У психоаналітичній концепції К. Г. Юнга поняття архетип співвідноситься з неусвідомленою діяльністю людини. Див.: Філософський енциклопедичний словник. К., 2002. – С.39.
  33. ↑ Lorence-Kot Bogna. Child-Rearing and Reform: A Study of the Nobiliti in Eighteenth-Century Poland. Westport; Connecticut: Greenwood Press,1985. - P.61
  34. ↑ Подвиги войовничих жінок-амазонок, стали частиною сарматської ідеології яку виробила і сповідувала, в зазначений період, польсько-литовська шляхта. У відповідності з цією ідеологією, шляхта – це люди іншої раси, не тої що селянство; вона єдина може мати громадянські права і розглядатись як кістяк політичної нації. Див.: Любамирски Л. "Воинственная женщина" ... – С. 36.
  35. ↑ Milosz Czeslaw. The History of Polish Literature, 2nd ed. Berkeley and Los Angeles, CA:University of California Press, 1983. - р. 63.
  36. ↑ Домбровський Іван "Дніпрові камени" // Марсове поле. Героїчна поезія в Україні Х – початок ХІХ століть. / Упорядник В.О. Шевчук. – К., 2004. – С.154-157.
  37. ↑ Величко С. Літопис. / Пер. з книжної української мови, комент. В.О. Шевчука. T. 1., К. 1991. - С. 329
  38. ↑ Січинський В. Чужинці про Україну / Січинський В. – К . : Довіра, 1992. – С. 24 – 27.
  39. ↑ Генеральний опис Лівобережної України 1765–1769 рр. Покажчик населених пунктів. — К.: Центр. держ. іст. архів УРСР в м. Києві, 1959. — 184 с.
  40. ↑ Ігнатенко І. Етнологія для народу. Свята, традиції, звичаї, обряди, прикмети, вірування українців / І. Ігнатенко. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2016. – 320 с. – с. 37
  41. ↑ Сердюк І. Баба-повитуха у ранньомодерному суспільстві (за даними статистичних джерел та етнографічних досліджень) // Краєзнавство. – 2009. - № 3-4. – С. 214-220.
  42. ↑ Кривоший О. П. Роль образу Богоматері в духовному становленні Запорожжя // Південна Україна Х У ІІІ-Х ІХ століття. Вип 1. - Запоріжжя, 1996. - С. 69-72.
  43. ↑ Українська література XVII ст. : Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика / упоряд., прим. В. І. Крекотня. – Київ : Наук. думка, 1987. – 608 с. – С. 280
  44. ↑ Максимович М. Воспоминание о Богдане Хмельницком / М. Максимович // Собрание сочинений : в 3 т. Т. 1 : Отдел исторический / М. Максимович. – Киев : Тип. М. П. Фрица, 1876. – С. 475–509. – С. 478.
  45. ↑ С. Плохій. Царі та козаки. Загадки української ікони, 2018, с. 41.
  46. ↑ Коли українці відзначають Покров Пресвятої Богородиці-2022: дата і що не можна робити цього дня. telegraf.com.ua. Процитовано 09.10.2022.
  47. ↑ С. Плохій. Царі та козаки. Загадки української ікони, 2018, с. 112.
  48. ↑ https://www.istpravda.com.ua/artefacts/2015/10/14/148628/ Покрова. Козаки на іконі www.istpravda.com.ua
  49. ↑ С. Плохій. Царі та козаки. Загадки української ікони, 2018, с. 13.
  50. ↑ С. Плохій. Царі та козаки. Загадки української ікони, 2018, с. 111.
  51. ↑ Левицький О. Раина М огилянка, княжна Вишневецька. - K., 1887. - С. 3
  52. ↑ Грушевський М. С. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII ст. Духовна Україна. - С. 245.
  53. ↑ Колесса Ф. Українська усна словесність, 1938, с. 10.
  54. ↑ Дослідниками записано понад 300 тис. українських пісень.

Джерела

[ред. | ред. код]
Вікіцитати містять висловлювання на тему: Жінки козацької доби
  • Філярет Колесса. Українська усна словесність : Загальний огляд (із портретиками українських етнографів та народних співців): Вибір творів із поясненнями та нотами. — Львів : Просвіта, 1938. — 643 с.
  • Кривоший О. П. Жінка в суспільному житті України за часів козаччини: Історичні розвідки / О. П. Кривоший; Запорізький держ. ун-т, Інститут історії козацтва. — Запоріжжя : Поліграф: Просвіта, 1998. — 68 с. — ISBN 996-7362-01-9.
  • о.Мицик Ю.А., Плохій С.М. Як козаки Україну боронили. — Київ : КЛІО, 2022. — 368 с. — ISBN 978-617-7755-66-0.
  • Сергій Плохій. С. Плохій. Царі та козаки. Загадки української ікони / Пер. з англ. Тетяна Григор'єва. — Київ : Критика, 2018. — 160 с. — ISBN 978-966-2789-08-09.
  • Полонська-Василенко Н. Українські жінки литовсько-польської доби. //Визначні жінки України. — Вінніпег - Мюнхен, 1969.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Жінки_козацької_доби