Перейти до вмісту

Катерина Голштейн-Бекська

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Катерина Голштейн-Бекська
Народилася23 лютого 1750(1750-02-23)[1]
Померла20 грудня 1811(1811-12-20) (61 рік)
Берлін, Королівство Пруссія
КраїнаНімеччина
Діяльністьаристократка
Титулпринцеса
РідОльденбурзька династія
БатькоПетер Август Фрідріх (герцог Шлезвіг-Гольштейн-Зондербург-Бекський)
МатиNatalja Nikolajewna Golowind
Брати, сестриKarl Anton August von Schleswig-Holstein-Sonderburg-Beckd і Фрідріх Фердинанд Ангальт-Кетен-Плесський
У шлюбі зIvan Baryatinskyd
ДітиТолстая Ганна Іванівна і Барятинський Іван Іванович[1]
Нагороди
Орден Святої Катерини I ступеня

Принцеса Катерина Голштейн-Бекська (Katharina von Schleswig-Holstein-Sonderburg-Beck, нар. 23 лютого 1750 — пом. 20 грудня 1811), в період шлюбу княгиня Катерина Петрівна Барятинська — принцеса Зондербурзького дому, дружина князя Івана Барятинського, дама Великого хреста ордена Святої Катерини (січень 1762). Внучка адмірала Миколи Головіна, бабця генерал-фельдмаршала Олександра Барятинського.

Біографія

[ред. | ред. код]

Єдина дочка принца Петра-Августа-Фрідріха Гольштейн-Бекського, що вступив на російську службу, естляндського генерал-губернатора і фельдмаршала, від другого шлюбу з графинею Наталією Миколаївною Головіною. По батькові належала до бекської гілки Гольштейн-Зондербурзької лінії Ольденбурзької династії і була далекою родичкою російського імператора Петра III. Від її єдинокровного брата по прямій чоловічій лінії походять данський король Кристіан IX та імператриця Марія Федорівна.

По матері була правнучкою і спадкоємицею графа Федора Головіна. Його син, граф Микола Федорович Головін, залишив заповіт, за яким усе своє майно заповів своїм побічним дітям, які жили в Данії. Однак після його смерті імператриця Єлизавета Петрівна знищила його заповіт і наказала віддати підмосковне село Ховріно з усією іншою спадщиною його доньці Наталії[2].

Принц Гольштейн-Бекський з дружиною належав до числа прихильників поваленого Петра III. Дванадцятирічною дівчинкою Катерина Петрівна разом з батьками перебувала на одній із галер, які супроводжували імператора в день перевороту, 28 червня 1762 року, під час його втечі до Кронштадту. Трохи раніше, в січні 1760 року, імператор надав десятирічній принцесі орден Святої Катерини великого хреста[3].

Шлюб

[ред. | ред. код]

Будучи найбільш знатною нареченою в Російській імперії, Катерина Петрівна була засватана імператрицею Катериною II за поручика князя Івана Сергійовича Барятинського. Весілля відбулося 8 січня 1767 року в Ревелі. Один із сучасників писав, що наречений «найщасливіша людина, але з іншого боку, йому не слід заздрити, знаючи його гарні якості»[4].

За багату наречену Барятинський отримав 4 000 душ кріпаків, села в Курській губернії: Івановське[5], Снагость та інші в Рильському повіті, які Петро I подарував гетьману Івану Мазепі. Імператриця подарувала йому 100 тис. десятин землі і близько 35 тис. душ кріпаків. Така була її вдячність за те, що Барятинський врятував її від інтриг Михайла Воронцова[6].

Після одруження молода княгиня користувалася успіхом у вищому петербурзькому товаристві, де вважалася однією з перших красунь і мала безліч любовних пригод. У неї був закоханий великий князь Павло Петрович, а її роман з графом Андрієм Кириловичем Розумовським привів зрештою до розриву з чоловіком. Щоправда, сам князь Барятинський також не був вірним чоловіком, в цей же час у нього був любовний зв'язок з дружиною камергера, красунею Анастасією Миколаївною Нелединською (1754—1803). За словами князя Петра Долгорукова[6]:

Катерина Петрівна була жінкою досить гордою і незвичайно чванливою; вона безперестанку давала зрозуміти чоловікові своєму, що дала йому велику честь, одружившись з ним; терпіти не могла, щоб її називали княгинею і титулували сіятельством, а вимагала, щоб її називали принцесою і титулували світлістю.

У 1774 році Катерина Петрівна супроводжувала обдуреного чоловіка до Парижа, куди він був призначений посланником, і присутня на коронації Людовика XVI. Говорили, що у Париж княгиня Барятинська вирушила вагітною від Андрія Розумовського, де й народила, прикривши свою пригоду припадком водяної хвороби. Дізнавшись всю правду від однієї з покоївок, князь Барятинський поставив питання руба. Сльози дружини змусили його забути її проступок, але в Польщі почалися нові пригоди, які знову розсварили подружжя.

Принцеса Барятинська

[ред. | ред. код]
Сімейний портрет Барятинських.
Художниця Ангеліка Кауфман

До Петербурга княгиня Барятинська повернулася одна, де викликала фурор привезеними нею паризькими модами і нарядами. Але імператриця всі її моди не схвалила і назвала їх смішними, а тому і двір, і все місто почали критикувати їх. Французький дипломат Марі де Корберон, після знайомства з княгинею Барятинською в 1776 році, записав у щоденнику[7]:

За зовнішністю, вона мені сподобалася: надзвичайно граціозна, з дивовижною талією, виразними рисами обличчя, велична і невимушена в рухах, але разом з тим трохи манірна. Вона дуже люб'язна і вміє вести розмову, висловлюючись легко і красиво. Я вважаю, що вона, по тону, схожа на паризьких дам тридцятирічного віку; відтінок філософії, доданий до почуття, робить цих дам дуже небезпечними. Княгиня цілком володіє такого роду кокетством.

Поселившись окремо від чоловіка, легковажна красуня не отримувала запрошень до малого двору великого князя Павла Петровича, що дуже її засмучувало. Часом її манери в суспільстві були непристойними. Одного разу, кажучи про графа Нессельроде і про його тривалий візит, вона додала: «Він зі мною одружиться» . Незабаром, посварившись майже з усім петербурзьким вищим мовариством, Барятинська разом з приятелькою, Катериною Олександрівною Зінов'євою, дружиною посланця в Іспанії, вирішила заснувати своє маленьке товариство друзів. Але в у вищому товаристві над їх зборами багато сміялися, називаючи їх «клубом любові» або «академією» .

Продовжуючи жити окремо від чоловіка, в 1783 році княгиня Барятинська купила у Миколи Юсупова особняк на вулиці Мільйонній, буд. № 22. Займала дуже високе положення в суспільстві, де, хоча її багато хто не любив і засуджував, була оточена шанувальниками. Потрапити до її будинку вважалося великою честю; до того ж вона жила широко і пишно, і про її прийоми і театральні вистави говорило все місто. Пізніше в своєму нарисі про княгиню Барятинську князь Іван Долгоруков писав[8]:

Багатство її, ім'я, а більш ще м'якість характеру і люб'язні властивості серця манили до неї весь вищий світ міста. Вона жила пишно і разом приємно, з усіма була ввічлива, прихильна і приблизно гостинна; будучи завжди нарізно з чоловіком своїм, їй хотілося наповнити коло спілкування дітей своїх вихованими молодими людьми, в числі яких і я удостоївся честі бути.

У 1786 році князь Іван Сергійович Барятинський повернувся з Парижа в Російську імперію і оселився в Петербурзі у свого рідного брата гофмаршала Федора Барятинського. У 1789 році Катерина Петрівна продала свій особняк і виїхала за кордон. Метою подорожі було лікування в Екс-ла-Шапель (Ахен), її супроводжував гоф-медик імператриці Адам Вейкарт, син Іван, який на її думку мав вступити до одного з німецьких університетів, і молода графиня Сайн-Вітгенштейн. Частина маршруту разом з Барятинською проїхала і її дочка графиня Анна Толстая.

Вони подорожували дуже неквапливо, довго їздили Голландією, Австрією та Німеччиною. На знак подяки за зцілення княгиня Барятинська замовила французькому скульптуру Є. М. Фальконету бюст Вейкарта. У Відні Вейкарт лікував графа І. Г. Чернишова. У грудні 1790 року залишаючи осторонь революційну Францію, княгиня Барятинська приїхала до Рима, де в січні 1791 року познайомилася з художницею Ангелікою Кауфман. У своєму журналі подорожі вона записала[9]:

До того, як залишити Рим, я ще раз пішла побачити Ангеліку Кауфман і помилуватися її роботами. Я їх бачила вже кілька разів, але мені ніколи не може набриднути розглядати їх. Ця жінка, незважаючи на свій великий талант, сповнена скромності. У неї м'який характер, який робить її всіма улюбленою та шанованою.
Палац-замок Фрідріхсфельде

Відвідуючи багаторазово її майстерню, вона замовила художниці великий свій портрет в оточенні членів сім'ї з фігурами у натуральну величину. На цій відомій картині княгиню Барятинську зображено сидячою у кріслі біля столу, на якому знаходиться мармуровий бюст її батька роботи німецького скульптора А. Тріппеля[de]. У руках вона тримає медальйон з портретом чоловіка, її діти і зять стоять поруч.

Останні роки життя княгиня Барятинська провела в Берліні, де придбала особняк на Паризькій площі перед Бранденбурзькими воротами і приміський палац Фрідріхсфельде. Там вона і померла 28 листопада 1811 року[10]. З дозволу прусського короля іменувалася, як і до шлюбу, принцесою Голштейн-Бекською.

Діти

[ред. | ред. код]

В шлюбі мала двох дітей, які виховувалися у батька у Петербурзі:

  • Іван Іванович (1767/1772—1825), таємний радник, дійсний камергер, посланник в Мюнхені.
  • Ганна Іванівна (1772—1825), з 1789 року одружена з обер-гофмаршалом, президентом Придворної контори графом Миколою Олександровичем Толстим (1761/65—1816).

Генеалогія

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б Lundy D. R. The Peerage
  2. ↑ Е. П. Карнович. Замечательные богатства частных лиц в России. — СПб., 1874. — С. 125—126.
  3. ↑ Список кавалеров Ордена Св. Екатерины (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 5 березня 2016. Процитовано 31 березня 2020.
  4. ↑ Архив князя Ф. А. Куракина. Т.5. — Саратов, 1894. — С.290.
  5. ↑ На початку XIX століття на землях села Івановського засновано знамениту садибу Мар'їно.
  6. ↑ а б П. Долгоруков. Петербургские очерки. — Изд-во «Новости».: М., 1992. — 560 с.
  7. ↑ Интимный дневник шевалье де-Корберона, французского дипломата при дворе Екатерины II. — СПб., 1907.
  8. ↑ И. М. Долгоруков. Капище моего сердца, или Словарь всех тех лиц, с какими я был в разных отношениях в течение моей жизни.- М., 1997. — С. 56.
  9. ↑ Дневник путешествия. ОР РГБ Ф.19.0п. У. Д.2. Ед.хр.12.
  10. ↑ Fontane, Theodor. Wanderungen durch die Mark Brandenburg. Bd. 4: Spreeland. Berlin, 1882. — С. 143 (нім.). Deutsches Textarchiv. Архів оригіналу за 14 січня 2020. Процитовано 31 березня 2020.

Джерела

[ред. | ред. код]
  • Російські портрети XVIII—XIX століть. Изд. Вів. Кн. Миколи Михайловича. Т. 4 вип 1. № 15. — СПб., 1906.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Катерина_Голштейн-Бекська&oldid=44126682