Консульство Чембало
Консульство Чембало — адміністративно-територіальна одиниця у складі Генуезької Газарії. У середині XIV століття генуезці захопили колишнє візантійське поселення Ямболі (нині — Балаклава). Протягом 1344—1357 років тривав перехід цієї сільської округи під їхню владу[1]. Збудувавши тут фортецю Чембало — так італійці перейняли колишню назву, — до 1357 року генуезці остаточно підкорили собі цю місцевість[2].
Основу економіки консульства становила торгівля зерном (мабуть, що надходили зі степових районів)[3]. Після завоювання генуезьких колоній османськими військами в 1475 році[4] територія консульства була включена до складу Мангупського кадилику Кафинського еялета[1].
Консул Чембало (consul Civbali) призначався «радою піклувальників» у Генуї, від імені Великої Комуни Генуї (з 1454 року, протекторами банку Святого Георгія[5]), але безпосередньо підпорядковувався не Генуї, а Кафинському еялету; він одержував посадовий оклад 40 соммів[6], також він виконував обов'язки масарію та капітана (начальника гарнізону), за що отримував ще 20 соммів[3]. «…Консул Чембало, — йдеться у статуті, — зобов'язаний коритися наказам пана консула Кафи, коли вони дозволені законом і справедливі, під загрозою втратити свою посаду»[7]. Перша згадка про консулів Чембало відноситься до 1347—1349 років[8], коли, за версією Бертьє-Делагарда, підтримуваної сучасними істориками[1][9], керував не тільки містом, «…але і навколишніми частинами країни».
З передачею колоній 1454 року банку святого Георгія було змінено склад консульської адміністрації. Консулу було надано повну адміністративну та юридичну владу, включаючи право смертної кари. Надалі, у зв'язку з занепадом ділової активності в чорноморському басейні та падінням доходів колонії, виникли труднощі з претендентами на посаду керівника тому правління банку доручило консулу збирати податки та розподіляти фінанси. На допомогу консулу в Чембало обирався кастелян (військовий комендант фортеці), який призначав двох субкастелянів (командувачів найманцями). У період переходу Чембало до банку святого Георгія консулами були: з 1453 по 1455 роки — Андреа Сенестрарі (виконував обов'язки два терміни); 1455 — Урбано Казана; 1456 — Франческо Ломмеліні. Весь адміністративний апарат консульства складався з 12 осіб, на утримання яких виділялося 33 048 аспрів (ще 97 100 аспрів йшло на оборонні потреби)[3]
Територія займана консульством Чембало у XV столітті, зважаючи на постійне протистояння з князівством Феодоро, постійно піддавалася змінам і не мала усталених надовго кордонів[1]. У окремі періоди консульство включало прибережну територію від бухти Ласпі до Каламіти[10]. Група поселень, розташованих навколо міста, склалася ще в ранньо-візантійський період, простягнувшись на 30 км від мису Сарич до південного берега Севастопольської бухти і на 12—15 км углиб півострова: весь Гераклейський півострів, лівобережна частина Чорнорічеської долини і південна (або вся) частина Байдарської долини. У період війни 1433—1441 років частини території переходили від генуезців до Феодоро і назад, після закінчення її Гераклейський півострів з Херсонесом відійшов до Мангупа і надалі межі консульства практично не змінювалися до завоювання османськими військами в 1475 році[1][9].
В історіографії поширені три версії зовнішніх кордонів представництва. Олександр Бертьє-Делагард включав до складу Карань (Крим), Камарі, Мускомью і деяку частину Байдарської долини, східний кордон з Капітанством Готія, на думку вченого, проходила по «відрогу Головного пасма гір, що закінчується мисами Сарич і Форос». Віктор Миц південним кордоном вважав хребет Чабан-Таш, що розділяє Форос та ласпінську улоговину, на півночі — по південному березі річки Чорна, додаючи до списку Бертьє-Делагарда Байдари, Біюк-Мускомью[11] та Хайту, розміщуючи в сільській окрузі міста дев'яти поселень[11]. Власне кордонів представництва присвячено статтю Євгена Недєлкіна «Кордони князівства Феодоро і Генуезької республіки в Південно-Західній Тавриці»[12]. Розвиваючи висновки Володимир Кирилко та Володимир Мица про прикордонні замки-ісари[13], вчений вважає укріплення Загайтанське[14], Чоргунське, Кала-Фатлар[15], Камара Ісар та Чоргунську вежу належали Феодоро, а до володінь консульства відносить тільки селище Кадикой[12].
- ↑ а б в г д Бочаров С.Г. Заметки по исторической географии генуэзской Газарии XIV–XV веков. Консульство Чембальское. // Поволжская археология : журнал. — 2017. — № 2 (20) (17 грудня). — С. 204—223. — ISSN 2306-4099. — DOI:. Архівовано з джерела 27 вересня 2021.
- ↑ Секиринский С.А. Глава III. Сурож под властью генуэзцев // — Симферополь : Крымиздат, 1955. — 104 с.
- ↑ а б в Типаков, В.А. Консульство Чембало во второй половине XV века: административное управление // [1] / Крыжицкий С.Д. — Севастополь, 1999. — Т. 10. — С. 330—334. — 1000 прим. — ISBN 978-966-442-068-3. Архівовано з джерела 27 вересня 2021
- ↑ Мурзакевич Н.Н. [2] — Одесса : Городская типография, 1955. — С. 87. Архівовано з джерела 12 жовтня 2013
- ↑ Atti della Società Ligure di Storia Patria. — Genova, 1879. — Т. 7. — С. 302—313. Архівовано з джерела 25 вересня 2021
- ↑ Шталенков, Илья Николаевич. Платежные слитки-гривны в денежном обращении Великого княжества Литовского // Банковский вестник : журнал. — 2006. — № 2 (17 грудня). — С. 26—30. — ISSN 2071-8896. Архівовано з джерела 30 вересня 2021.
- ↑ Устав для Генуэзских колоний в Черном море, изданный в Генуе в 1449 году, Латинский текст с переводом и примечаниями // Записки Одесского Общества Истории и Древностей. — Одесса : Типография Алексомати, 1863. — Т. 5. — С. 629—837. Архівовано з джерела 21 вересня 2021
- ↑ Карпов С. П. Итальянские морские республики и Золотая Орда. Кризис 1343–1349 гг. // / Карпов С. П. — Санкт-Петербург : Алетейя, 2015. — Т. 9. — С. 39. — (Труды Исторического факультета МГУ) — ISBN 978-5-906792-17-4.
- ↑ а б Бочаров С. Г., Неделькин Е. В. Селения чембальского консульства в XIV–XV вв.: : Материалы к археологической карте // Ученые записки Крымского федерального университета имени В. И. Вернадского. Исторические науки : журнал. — 2017. — Т. 3 (69), № 1 (17 грудня). — ISSN 2413-1741. Архівовано з джерела 5 листопада 2019.
- ↑ Гинькут Наталия Витальевна. Итальянская поливная керамика генуэзского и османского времени с территории консульства Чембало // Античная древность и средние века : журнал. — 2019. — № 47 (17 грудня). — С. 170—194. — ISSN 0320-4472. — DOI:. Архівовано з джерела 27 вересня 2021.
- ↑ а б Мыц В.Л. — Киев : Наукова думка, 1991. — С. 149. — ISBN 5-12-002114-ХВ.
- ↑ а б Неделькин Е. В. Границы княжества Феодоро и Генуэзской республики в Юго-Западной Таврике // Причерноморье. История, политика, культура : журнал. — 2016. — Т. XIX, № VI (17 грудня). — С. 81—106. — ISSN 2308-3646. Архівовано з джерела 28 вересня 2021.
- ↑ Кирилко, В.П., Мыц В.Л. Крепость Фуна в системе обороны княжества Феодоро // [3] — Киев : Наукова думка, 1991. — С. 147. — (Сборник научных трудов к XVIII конгрессу византинистов) — ISBN 5-12-003267-2. Архівовано з джерела 28 вересня 2021
- ↑ Неделькин Е.В., Ступко, Михаил Валерьевич. Предварительные итоги археологических исследований на Загайтанской скале // Причерноморье. История, политика, культура : журнал. — 2018. — № XXVI (VIII) (17 грудня). — ISSN 2308-3646.
- ↑ Фирсов Лев Васильевич. Исар Кала-Фатлар на скале Инжир // Исары — Очерки истории средневековых крепостей Южного берега Крыма. — Новосибирск : Наука. Сибирское отделение, 1990. — 470 с. — ISBN 5-02-029013-0.