Дубильні, Сокодовер (Plaza de Zocodover) — бідняцькі райони Толедо. Соборне подвір'я в Толедо слугувало місцем променаду для найвищих шарів суспільства.
Махалаонда — село поблизу Мадрида, яке стало синонімом глушини.
Хіральда Севільська — чотирикутна вежа, що здіймається над собором Севільї (колишній мавританський мінарет) і увінчана бронзовою статуєю, що стоїть на кулі, і яка слугує флюгером.
Янгол Магдалини — флюгер на церкві св. Магдалини в Саламанці.
Каньо де Весінгерра — канал для викидів нечистот в Кордові.
Гуадалахарські ворота (Puerta de Guadalaxara) в Мадриді.
Місто Аранхуес знамените своїми повноводними фонтанами.
Палаци Гальяни — розвалини давньої будівлі у Толедо. Ходили легенди, що це залишки палацу мавританської принцеси Гальяни, яка начебто згодом вийшла заміж за Карла Великого.
На пасовищах коло річки Харами здавна вирощували бойових биків для кориди.
Старі заходились коло плічка, а молоді пішли обідать в ресторан. Пообідавши всмак, вони пішли на прогуляння в царський садок, довго гуляли понад горами, милувались, виглядали на міст, на Дніпро, на Аскольдову могилу, що притулилась на терасі під горою в зеленому дереві. Старий город пишався на горі, неначе виставляв проти гарячого сонця на показ усю красу. Ціла група монастирів і церков ніби з букетами золотоверхих бань, та баньок, та позолочених хрестів сяла та лисніла на майському сонці, оперезана зеленими алеями на краєчку гір. Пам'ятник святого Володимира неначе був намальований на оксамиті м'якого делікатного блакитного неба. Картина була лиснюча, мигаюча, мрійна, неначе золотий зачарований вигляд у сні або в казці.
Сиджу на Володимирській горці! Внизу широко розлився Дніпро, затопивши острови і Слобідку. В далині м'якими сумирними лініями манячать Дніпрові гори. На них біліє церква манастиря, звідси подібна до надмогильного пам'ятника. Ліворуч розлігся галасливий, завзятий, торговельний і брудний Поділ. Сонце — червоне, величезне, запухле. Дерева зашарились соромливо.
Закоханий в Київ, я блукаю по зелених кучерявих, шепотливих його вулицях. Милий, тихий, задумливий красунь! Каштани обсипають рудявим цвітом дахи вагонів трамвая. Нема ніде такої ласкавої чепурности, природної охайности, грайливости! Він подібний до великого гарного звіра, який бозна-коли слідкує за собою. Ось заходить сонце за Кадетською рощею, і ще горять хрести Андріївської церкви, Володимирського собору і блискають червоним, металічним одблиском вікна високих кам'яниць на горах. Унизу, в подібних до веселок алеях-вулицях, засаджених каштанами, тополями, акаціями ніжна, тепла, наша південна тінь. За палісадниками з розчинених вікон якось особливо, хвилююче, закликаюче чується сміх і музика. Біля дверей бакалійних крамничок, які через щось у Києві люблять підвали, неодмінно, щовечора збирається клюб: двірники, поліцаї, покоївки. З дверей крамничок потягає холодком підвалу, политою підлогою, таранею, свіжими овочами. А на Дніпрі в цей час посуваються вгору до Чорторию човни. З човнів тягнуться до міста нитки пісень. З міста, з Царського саду, їм відповідає музика. Десь дзвонять у церкві. Як гудіння джмеля втискується гудок пароплава. Часто, завзято видзвякує такт трамвай.
Сідаю на Бібіковськім бульварі, проти університету. Сонце падає й кипить угорі в вершечках тополів. Там справжнє пекло, а тут — довгі тіні, дух политої вулиці, розпареного каміння.
Вона переходить вулицю і простує до Михайлівського скверу.
За три дні він одвідав Лавру, спустився в дальні й ближні печери, де у вузькому кам'яному проході з низьким склепінням тягнуться одноманітні засклені домовини святих і свічки прочан блимають, задихаючись, у загусклому повітрі; зайшов на Аскольдову могилу, занедбане тепер кладовище, і читав там на пам'ятниках імена людей, що жили колись і не лишили по собі нічого, крім табличок; гуляв крутими алеями колишнього Царського саду, сидів із книжкою над кручею, що спадає до Дніпра; був у Софії і Володимирському соборі, осередках церковного руху, що непомітно точиться під високими банями; дивився на Золоті Ворота, колись браму великого Києва, обійшов великі базари — Житній, Єврейський та Бессарабку, блукав коло вокзалу, подорожував Берестейським шосе до політехніки, мандрував через Деміївку в Голосіївський ліс, спочивав у Ботанічному саду й витратився не без вагання на тридцять копійок, щоб потрапити до Історичного музею та музею Ханенка, де захоплено любувався на прадідівську зброю, старовинні меблі, панно й фарфоровий кольоровий посуд, що найбільше спиняв на собі його очі. Блиск, фарби й тонкі малюнки на ньому чарували його й вабили до себе його руки. Він подовгу стояв перед експонатами, пильнував у них кожної дрібнички, міцно вбираючи їх у пам'ять, і все нове, що він бачив, легко вкладалося йому в голову рівними шарами, зв'язуючись тисячами ниток з тим, що він читав чи про що догадувався. І все нове збуджувало йому нову жадобу. Від пам'ятників, позначених у старому плані, лишились здебільшого самі п'єдестали. Постаті Іскри і Кочубея він, правда, бачив — вони валялися на надбережжі з побитими руками коло якоїсь кузні. Тільки Богдан скакав незайманий на баскому коні й показував на північ булавою, чи то погржуючи нею, чи збираючись її схилити.
На розі Бібіковського бульвару й Базарної площі він побачив велику чайну з красномовною назвою «Білий ведмідь». Але перед тим як зайти до «Білого ведмедя», він старанно обслідував місцевість. Чайна виходила на дві вулиці й мала два входи. При нагоді можна було вибирати один з них. Поблизу було перехрестя вулиць і трамвайна зупинка, що з неї розходились трамваї в чотири кінці й п'ята лінія йшла вбік праворуч до вокзалу. Таке розпланування місцевості сподобалося Бойкові, й він вирішив зайти до чайної.
Сніг білим пір'ям закидав Київ. Гори блискучого й пухнатого клоччя вкрили брук, тротуари, покрівлі будинків, димарі. Гірлянди зі снігу звисли на дротах міського телефону та електрики, віти дерев почали потріскувати під тягарем вогкої сліпучо-чистої прикраси. Чудове місто Київ одяглось у свій зимовий одяг з блискучого білого хутра. Зима, як величезна цукроварня, постачала Європі рафінований цукор, що мав смак звичайної води. Київ мав урочистий вигляд. На його вулицях, укритих снігом, було святково і приємно. Старовинне місто, зогріте, поколіннями, і тепер під снігом було затишне і тепле.
Бойко згадував, як він з Жанною ходив гуляти Хрещатиком, як він з нею ходив на Володимирську гірку дивитися на криголам на Дніпрі. Він може це відновити у своїй уяві до дрібниць. Далеко внизу під горою він бачить широку ріку, що вже починає заливати Труханів острів. Великі білі й жовті крижини урочисто пливуть до мостів. Вони налізають одна на одну, ламаються й живими тварюками ниряють у темну воду. Він стоїть із Жанною на гірці, спершись на залізну горожу, й вони захоплено дивляться на весняну стихію, на бунтівничу ріку, що зухвало ламає лід і жене його на бики мостів. Холодний поривчастий вітер шпурляє пальтом і спідницею Жанни, а вона сміється, захищаючись від нього.
Справжній киянин відчуває себе нещасним вигнанцем у будь-якому іншому найкращому місті.
Увечері, коли Київ починає згадувати свою старовину піснями кобзарів, юрби людей, що відпочивають од денної роботи, наповнюють вулиці. На майдані перед Софією, що в вечірньому присмерку туманіє маревом давнини, Богдан Хмельницький на своєму баскому скакуні провадить гарячий мітинг з тінями козацьких полків. І чути, як тихо гудуть мідяними голосами дзвони, що їх розгойдує невидима рука вітру. Часто молодь наповнює стрункими лавами цей майдан, і тоді шум прапорів, що ними грає вітер, бадьорі марші оркестрів і крики величезної юрби тривожать тихий вечір і вікову урочистість Софії. Молодь запалює ракети, й різнобарвні вогні з вибухами й рвучким шипінням прорізають небо, на мить освітлюючи золоті бані веж і розсипаючись снопами іскор. Так молодь висловлює свій безтурботний протест проти темряви, що заховалась у вівтарях церков, і проти неуспіхи попівських голосів, що пацюковим вереском просотується крізь щілини середньовічних стін.
Сонячний Київ і бульвар Шевченка… Буйні каштани стоять безкінечною шпалерою й тримають на сонці чудесні свічі — свічі своїх квіток. Каштани, наче великі паникадила, парадно розставлені на вулиці, встромлені в чорну, зволожнену майським дощем землю. Вони стоять і тріумфільно кадять небо золотим пилом, пахощами, буйним пафосом цвітіння, а на листах і на свічках квіток мерехкотять дощинки, діаманти краплин, випромінюючи веселки… А по вулиці йде, пританцьовує, сміхом заливається молодість, їхня молодість, його молодість, — по Києву, по столиці його землі, по бульвару Шевченка — безжурна, відважна, горда, закохана молодість! І їй присвячує сяйво фантастичних зелено-рожевих паникадил… Каштани… Вони ж стояли і в парку його рідного міста — свідки його дитинства, свідки його юнацтва, свідки його любови, мрій, зітхань і поцілунків ночами травневими, вечорами липневими… Розпростерши віти густими шатрами, вони оберігали його щастя, його тайну, його радість, буремне кипіння його молодости. І вони мовчали, як змовники, й, шуміли грайливо вітами назустріч, прихиляючи небо, скорочуючи до нього шлях… Каштани…
Я йду Узвозом до Подолу, мого улюбленого, брудненького, але найдемократичнішого в цілому місті Подолу, з його найдемократичнішим Житнім базаром, старенькими церковцями, вологим вітром з Дніпра і незліченними школами — подільці, либонь, найкраще розуміють «проблему одної дитини» і вміють її запобігти. На Узвозі мало перехожих. Субота. Люди або ще сплять, або ж базарують. Тільки в сквері біля Андріївської церкви сидять на лавочках пенсіонери з онучатами в колясках та кімнатними собачками на пасках. Нині на Узвозі тихо…
.jpg)