Користувач:Dmytro Tvardovskyi/Чернетка/Сатурн
.jpg) Фотографія Сатурна, зроблена космічним телескопом Хаббл 2001 року | |
| Орбітальні характеристики | |
|---|---|
| Епоха J2000 | |
| Велика піввісь | 1 433 449 370 км 9,582 а.о. |
| Перигелій | 1 353 572 956 км 9,048 а.о. |
| Афелій | 1 513 325 783 км 10,116 а. о. |
| Ексцентриситет | 0,055 723 219 |
| Орбітальний період | 29,4571 років |
| Синодичний період | 378,09 діб |
| Середня орбітальна швидкість | 9,69 км/с |
| Нахил орбіти | 2,485 240° до екліптики 5,51° до сонячного екватора |
| Довгота висхідного вузла | 113,642 811° |
| Аргумент перицентру | 336,013 862° |
| Супутники | 146 |
| Фізичні характеристики | |
| Екваторіальний радіус | 60 268 ± 4 км
9,4492 Землі |
| Полярний радіус | 54 364 ± 10 км 8,5521 Землі |
| Сплюснутість | 0,09796 ± 0,00018 |
| Площа поверхні | 4,27× 1010 км²
83,703 Землі |
| Об'єм | 8,2713× 1014 км³
763,59 Землі |
| Маса | 5,6846× 1026 кг 95,152 мас Землі |
| Середня густина | 687 кг/м3 |
| Прискорення вільного падіння на поверхні | 10,44 м/с² 1,065 g |
| Друга космічна швидкість | 35,5 км/с |
| Період обертання | 10 год. 34 хв 13с ± 2с |
| Екваторіальна швидкість обертання | 9,87 км/c |
| Нахил осі | 26,73° |
| Пряме піднесення північного полюса | 21 год 10 мін 44 с 317,68143° |
| Схилення північного полюса | 52,88650° |
| Альбедо | 0,342 (Бонд) 0,47 (геометричне) |
| Видима зоряна величина | від +1.47 до −0.24 |
| Атмосфера | |
| Тиск на поверхні | 0,636 (0,4-0,87) кПа |
| Шкальна висота | 59.5 км |
| Склад | • 95,32 % (+/-2.4 %) молекулярного водню • 3,25 % (+/-2.4 %) гелію • 4500 (+/-2000) ppm метану • 125 (+/-75) ppm аміаку • 110 (+/-58) ppm дейтериду водню • 7 (+/-1.5) ppm етану • аміачний лід • водяний лід • гідросульфід амонію |
.svg){kind=small}
Сатурн — шоста планета від Сонця і друга за розміром в Сонячній системі. Це газовий гігант, який складається переважно з водню та гелію. Сатурн є найбільш віддаленою від Землі планетою, що була відкрита неозброєним оком ще в давні часи[1].
Сатурн майже такий же великий, як Юпітер, але він має менше третини маси Юпітера. Проте водночас його маса більша за земну в 95 разів, а радіус більший в 9.5 разів[2]. Планета обертається навколо Сонця на відстані 9,59 астрономічних одиниць (1434 млн км), з орбітальним періодом 29,45 років[3].
Сатурн має яскраву і велику систему кілець, що складається в основному з частинок льоду, з меншою кількістю скелястих уламків і пилу[4]. Щонайменше 146 супутників обертаються навколо планети (не враховуючи сотні дрібних супників у кільцях), з яких 63 мають офіційні назви[5]. Титан, найбільший супутник Сатурна і другий за розміром супутник у Сонячній системі, більший за планету Меркурій і є єдиним супутником у Сонячній системі, який має значну атмосферу[6].
Сатурн — газовий гігант, що складається переважно з водню та гелію. Він немає чіткої поверхні, хоча, ймовірно, має тверде кам'яне або металеве ядро[7]. Швидке обертання Сатурна навколо осі призводить до того, що він має форму сплющеного сфероїда; тобто він сплощений на полюсах і випуклий на екваторі[8]. Його екваторіальний радіус більш ніж на 10% більший за полярний: 60 268 км проти 54 364 км[9].
Сатурн — єдина планета Сонячної системи, щільність якої менша за воду — приблизно на 30 %[8]. Хоча ядро Сатурна значно щільніше за воду, завдяки атмосфері середня питома щільність планети становить 0,69 г/см3 [9].
Маса Сатурна становить 5,6846× 1026 кг, що в 95 разів перевищує масу Землі. Разом з Юпітером, маса якого становить 1,898.13× 1026 (318 мас Землі)[10], вони складають 92% загальної маси всіх планет Сонячної системи[11].
Об'єм Сатурна становить 8,2713× 1014 км³, що в 763 рази більше за об'єм Землі, а площа 4,27× 1010 км², в 84 рази більше за площу Землі[9].
Середня відстань між Сатурном і Сонцем становить понад 1,4 мільярда кілометрів (9 астрономічних одиниць). При середній орбітальній швидкості 9,68 км/с[9] Сатурну потрібно 10 759 земних днів (або близько 29.7 років), щоб завершити один оберт навколо Сонця. Відповідно Сатурн обійшов навколо Сонця лише 13 разів з тих пір, як Галілей вперше спостерігав його у телескоп у 1610 році[12].
Як і у всіх планет Сонячної системи, орбіта Сатурна не є ідеальним колом. Він рухається навколо Сонця по еліптичній траєкторії. У перигелії (найближча точка орбіти) Сатурн знаходиться на відстані 1,353 мільярда кілометрів (9 а.о.) від Сонця, а в афелії (найвіддаленіша точка орбіти) на відстані 1,513 млрд км (10,1 а.о.) від Сонця[12].
Цікавим є те, як виглядає обертання Сатурна із Землі. Як і у Землі, вісь обертання Сатурна нахилена порівняно з площиною Сонця. Половину оберту Сатурн повернений до Сонця південним полюсом, а іншу половину — північним полюсом. Тому протягом повного оберту бувають моменти, коли ми можемо повністю спостерігати кільця Сатурна, а іноді ми можемо бачити лише їх край[12].
Усі газові гіганти — Сатурн, Юпітер, Уран і Нептун — обертаються навколо своїх осей із чітко визначеними періодами обертання, як і скелясті планети. Зазвичай для визначення їх обертання навколо осі використовуються дані про обертання магнітного поля. Проте у випадку з Сатурном його магнітне поле не нахилене стосовно вісі обертання, тому обчислення є складнішими[13]. Коли вчені порівняли дані «Кассіні», з даними, зібраними на початку 1980-х років зондом «Вояджер», то виявили значну зміну у швидкості обертання планети. Період, виміряний космічним апаратом «Кассіні» був на 7 хвилин довший[14] за 10 годин 39 хвилин 24 секунди, виміряні 28 років раніше «Вояджером»[15]. Це здалося дивним, адже планети не змінюють свою швидкість всього за декілька років. Використовуючи детальні дані про температуру Сатурна та враховуючи вітри, дослідники розробили тривимірну комп’ютерну модель хвиль Сатурна, за допомогою якої вони вирахували, що день на планеті триває 10 годин 34 хвилини 13 секунд (на 5 хвилин менше ніж вважалося раніше)[16].
Як газовий гігант Сатурн не має твердої поверхні. Всередині планети здебільшого знаходяться гази та рідини. Відповідно на планеті відсутні гори, рівнини, кратери та інші поверхневі утворення. Тож на Сатурн навіть ніяк посадити космічний корабель[17].
Незважаючи на те, що Сатурн складається здебільшого з водню та гелію, більша частина маси Сатурна не знаходиться в газовій фазі, тому що водень стає рідиною, коли густина перевищує 0,01 г/см3. Температура, тиск і щільність всередині Сатурна постійно зростають у напрямку до ядра, через що водень стає металом у глибших шарах[11].
Вчені припускають, що надра Сатурна подібні до надр Юпітера: всередині знаходиться велике кам'яне ядро, оточене воднем і гелієм, зі слідами різних летких речовин[18]. Проте Сатурн є значно більш конденсованим у центрі, ніж Юпітер, і тому містить значно більшу кількість матеріалу, щільнішого за водень поблизу свого центру. Центральні області Сатурна містять близько 50% водню за масою, тоді як області Юпітера — приблизно 67% водню. Також, ймовірно, що у щільному центральному ядрі зосереджено суміш гірських порід і льоду масою близько 15-18 мас Землі[19].
Вчені підрахували, що маса ядра повинна бути в 9–22 рази більша за масу Землі, що відповідає діаметру близько 25 000 км[20]. Однак вимірювання кілець Сатурна свідчать про набагато більш дифузне ядро з масою, що дорівнює приблизно 17 земним, і радіусом, що дорівнює приблизно 60% від усього радіуса Сатурна[21]. Воно оточене більш товстим шаром рідкого металевого водню, за яким слідує рідкий шар насиченого гелієм молекулярного водню, який поступово переходить у газ зі збільшенням висоти[22]. Зовнішній шар охоплює близько 1000 км і складається з газу[23].
Гарячі надра Сатурна мають температуру до 11 700 °C (21 100 °F). Ядро планети випромінює в космос у 2,5 рази більше енергії, ніж отримує від Сонця[24].
Атмосфера Сатурна, як і вся планета загалом, складається переважно з гідрогену (75%) і гелію (25%) з невеликим вмістом інших елементів, таких як замерзла вода і метан. Також є нітроген та оксиген, які змішуючись утворюють щось подібне до Земного смогу[25]. Також в атмосфері знайдено сліди аміаку, ацетилену, етану, пропану, фосфіну і метану[26].
На висоті 100 км нижче верхньої точки тропопаузи температура опускається до -250 градусів Цельсія. Ще на 170 км нижче температура становить -70 градусів Цельсія. На висоті 100 км нижче від тропопаузи температура досягає 0 градусів[25].
У верхніх шарах хмар на висоті 100 км нижче верхньої точки тропопаузи тиск становить 0,5-2 бар. Хмари водяного льоду починаються на рівні, де тиск становить приблизно 2,5 бар. Далі знаходиться шар хмар з гідросульфіду амонію, що лежить в діапазоні тиску 3-6 бар. Найнижчі шари, де тиск становить від 10 до 20 бар, містять область крапель води з аміаком у водному розчині[27].
В атмосфері Сатурна є смуги хмар, але вони блідо-помаранчеві та бляклі. Цей колір пояснюється наявністю в атмосфері сульфуру[25].
Верхні хмари, що знаходяться приблизно на 100 км нижче верхньої точки тропосфери Сатурна (тропопаузи), де температура опускається до -250 градусів Цельсія, складаються з аміаку. Під ними, на 170 км нижче, з температурою -70 градусів Цельсія, розташований наступний шар хмар, який складається з гідросульфіду амонію. Найнижчий шар хмар складається з водяних хмар і розташований приблизно на 130 км нижче тропопаузи, температура там становить 0 градусів. Під хмарами, якщо опускатися все нижче і нижче, тиск і температура зростають, і гідроген повільно переходить в рідкий стан. А ще нижче гелій також стає рідиною[25].
Смуги на поверхні планети — це смуги вітрів, що обертаються навколо планети[28]. Сатурн має одні з найшвидших вітрів у Сонячній системі. Коли космічний корабель «Вояджер» наближався до Сатурна, він зафіксував вітер зі швидкістю 1800 км/год на екваторі планети[25]. Поблизу екватора вітер зазвичай досягає швидкості 500 м/с і переважно має східний напрям. Найсильніші вітри спостерігаються біля екватора, і швидкість рівномірно спадає на вищих широтах. На широтах, що перевищують 35 градусів, вітри змінюються із східних на західні.[8]
Шестикутник Сатурна — це постійне велетенське утворення з хмар навколо Північного полюса Сатурна. Шестикутник був виявлений космічним апаратом «Вояджер» на початку 1980-х років. Наступні його фото були зроблені апаратом «Кассіні» через 30 років (через темряву довгої зими Сатурна, шестикутник не було видно роками). Інфрачервоні прилади «Кассіні» змогли виявити форму за допомогою теплових візерунків, а отримані зображення показали, що шестикутник майже нерухомий і простягається глибоко в атмосферу[29].
Смугасті хмари, які його утворюють, рухаються зі швидкістю понад 100 м/с[30]. Сторони шестикутника мають довжину приблизно 13 800 км, що вдвічі більше, ніж діаметр Землі[29]. Він обертається з періодом 10 г 39 хв 24 с, з таким же періодом Сатурн випромінює радіосигнали зі своїх надр[31].
Періодично на Сатурні утворюються шторми, які називають Великими білими плямами за аналогією до Великої червоної плями на Юпітері[32].
З 1876 року на Сатурні спостерігали шість гігантських штормів, які повторювалися кожні два-три десятиліття і чергувалися між середніми широтами та екватором[33]. У 2010-2011 роках був масштабний шторм, який отримав назву «Великий весняний шторм», він обійшов весь шлях навколо планети[34] і на короткий період навіть перевищив розмір знаменитої Великої червоної плями Юпітера[35].
Великі білі плями з'являються раз на 20-30 років, тривають лише декілька місяців і знову розчиняються в атмосфері, проте є дуже потужними. Причиною такої періодичної появи вважають те, що водяна пара важча за водень і гелій, які складають основну частину атмосфери планети, тому, коли кожен гігантський шторм виливає свою величезну масу дощу, повітря всередині хмар залишається легшим, ніж атмосфера під ними. Це на деякий час вимикає процес конвекції, що створює нові хмари та шторми. Повітря має охолонути, щоб утворився новий шторм, і цей процес охолодження триває близько 30 років[33].
Магнітне поле Сатурна є досить слабким та має дуже просту структуру[36]. Воно спрямоване прямо вгору та вниз, через що неможливо побачити обертання планети[37].
Хоча Сатурн генерує радіохвилі, ці хвилі недостатньо сильні для виявлення на Землі. Тому поки Піонер-11 не досяг Сатурна в 1979 році, не було відомо, чи має Сатурн власне магнітне поле. Незабаром, у 1980 і 1981 роках «Вояджер-1» і «Вояджер-2» дісталися до планети. Ці космічні апарати виявили, що магнітне поле Сатурна зовсім не схоже на магнітне поле будь-якої іншої планети. З тією точністю, яку можна було отримати на той час, було вирахувано, що немає нахилу до осі обертання, а внутрішнє магнітне поле було абсолютно осесиметричним. Магнітний момент (напруженість поверхневого поля на екваторі, помножена на куб радіуса) також був дещо меншим, ніж очікувалося, 4,6 × 1018 Т м3[36].
Як і всі газові гіганти, Сатурн має потужну магнітосферу, що простягається за орбіти його супутників. Магнітосфера Сатурна створює полярні сяйва, а також потужне радіовипромінювання[28]. На відміну від Юпітера, але як і Землі, глибоко в магнітосфері Сатурна немає джерела внутрішньої енергії та маси. Її лінійний розмір становить приблизно одну п’яту магнітосфери Юпітера. Проте вона більше схожа на земну магнітосферу, ніж на магнітосферу Юпітера[36].
Магнітосфера затримує частинки радіаційного поясу, і ці частинки досягають рівнів, подібних рівням земної магнітосфери. На внутрішньому краю радіаційні пояси закінчуються головними (A, B і C) кільцями Сатурна, які поглинають будь-які частинки, що зустрічаються з ними. Частинки радіаційного поясу також поглинаються, якщо вони стикаються з одним із супутників. Отже, існують локальні мінімуми в потоках енергетичних частинок на кожному з супутників[36].
Система кілець Сатурна робить планету одним з найкрасивіших об'єктів Сонячної системи. Система складається з декількох кілець. Всього існує 7 офіційно названих кілець, які сильно відрізняються за шириною, щільністю та іншими характеристиками. Основними є кільця A, B, C, D, поза ним лежать кільця E, F, G[4]. За головними кільцями, на відстані 12 мільйонів кілометрів від планети знаходиться розріджене кільце Феби. Воно нахилене під кутом 27° до інших кілець і, як і Феба, обертається за ретроградною орбітою[38].
Космічні зонди показали, що основні кільця складаються з великої кількості вузьких кілець[8]. Кільця простягаються від 6630 до 120 700 км назовні від екватора Сатурна і мають середню товщину приблизно 20 м. Вони складаються переважно з водяного льоду з невеликою кількістю домішок толіну та покриттям із приблизно 7% аморфного вуглецю[39].
Під час обертання Сатурна навколо Сонця, є періоди, коли ми можемо спостерігати його кільця в повній мірі, а іноді видно лише їхній край[12]. Кільця ніби повертаються ребром. Цей перетин площини відбувається приблизно кожні 15 років[8].
Походження кілець достеменно невідоме. Вважається, що вони могли бути утворені з більших супутників, які були розбиті ударами комет і метеороїдів[8]. Вчені опублікували висновки, які свідчать про те, що кільця Сатурна були утворені порівняно нещодавно в історії Сонячної системи. Експерти, які працюють над даними, зібраними космічним кораблем NASA «Кассіні», заявили, що останні спостереження показують, що масивні кільця утворилися не одночасно з планетою, а не більше 400 мільйонів років тому. Також є припущення, що кільця Сатурна не залишаться з ним назавжди, дослідження показали, що вони розпадаються[40].
.jpg)
Станом на 8 червня 2023 року на орбіті Сатурна виявлено 146 супутників, а інші постійно чекають підтвердження свого відкриття та офіційного присвоєння імен Міжнародним астрономічним союзом[17]. (Наразі 63 супутники мають офіційні назви[41].) Сатурн повернув собі звання планети з найбільшою кількістю супутників у Сонячній системі через кілька місяців після того, як його наздогнав в цьому Юпітер. (Станом на травень 2023 року Юпітер офіційно має 95 супутників.) Це сталося після відкриття 62 нових супутників Сатурна, в результаті чого їх офіційна загальна кількість досягла 145 (станом на травень 2023 року)[40].
Із відомих наразі супутників 24 є регулярними (рухаються відносно близько до планети під невеликим нахилом або ексцентриситетом в тому ж напрямку, що й основне тіло), а 122 — нерегулярними (рух відрізняється від загальних правил: з великим ексцентриситетом; у зворотному напрямку; з великим нахилом до екваторіальної площини основного тіла тощо)[5]. Підраховано, що існує ще 150(±30) зовнішніх нерегулярних супутників, діаметром до 2.8 км[42]. Крім того, є докази існування від десятків до сотень супутників діаметром 40–500 метрів у кільцях Сатурна, які не вважаються повноцінними супутниками[43].
Сатурн має правильну систему супутників. Тобто супутники мають майже кругові орбіти і лежать в екваторіальній площині (винятки — Япет і Феба). Більшість супутників мають синхронне обертання (винятками є Гіперіон, який має хаотичну орбіту, і Феба)[8].
Сучасні назви супутників Сатурна запропонував Джон Гершель у 1847 році. Він запропонував назвати їх на честь міфологічних персонажів, пов'язаних з римським богом землеробства та врожаю[44]. Зокрема, відомі на той час сім супутників були названі на честь титанів і гігантів — братів і сестер Кроноса[45]. Коли в 20 столітті імена титанів були вичерпані, супутники почали називати на честь різних персонажів греко-римської міфології або інших міфологій[46].
Нерегулярні супутники об’єднують в орбітальні групи на основі нахилу їх орбіт. У системі Сатурна є три такі групи, назви яких походять з різних міфологій: інуїтська група, галльська група і скандинавська група[5]. Усі нерегулярні супутники (за винятком Феба, відкритого на століття раніше за інших) названі на честь персонажів інуїтської, галльської та скандинавської міфологій відповідно[47].
Титан — найбільший супутник Сатурна і другий за розміром супутник Сонячної системи. Більший за планету Меркурій. Це єдиний супутник у всій Сонячній системі із чітко вираженою атмосферою. Також з усіх об'єктів Сонячної системи, Титан є єдиним місцем, крім Землі, де рідини перебувають у формі річок, озер і морів[6].
Енцелад — це маленький крижаний супутник із гейзероподібними струменями, які викидають у космос водяну пару та частинки льоду. Енцелад містить більшість хімічних елементів, необхідних для життя, і, ймовірно, має гідротермальні джерела, які випускають гарячу, багату мінералами воду в його океан. Він має білу поверхню, яка відбиває сонячні промені найкраще серед усіх планет та супутників у Сонячній системі[48].
Мімас — найменший і найближчий з головних супутників Сатурна, усіяний кратерами. Він недостатньо великий, щоб утримати круглу форму, тому він дещо яйцеподібний. Він майже повністю складається з водяного льоду, який є єдиною речовиною, коли-небудь виявленою на Мімасі. Мімас завжди повернений одним боком до Сатурна, так само як Місяць до Землі. Його найбільш визначна риса — величезний кратер «Гершель», який простягається на третину його сторони, повернутої до Сатурна[49].
Гіперіон — найбільший з нерегулярних несферичних супутників Сатурна. Найпомітнішою особливістю Гіперіона є його поверхня з глибокими кратерами. Гіперіон, а також Феба і Япет, мають значні кратери, оскільки вони є найвіддаленішими супутниками Сатурна і зазнали дуже незначного приливного потепління, яке може розмити або стерти подібні особливості[50].
Феба — один з найбільш віддалених супутників Сатурна. На відміну від більшості великих супутників, що обертаються навколо Сатурна, Феба дуже темний і відображає лише 6 відсотків сонячного світла, яке отримує. Через цю темряву та нерегулярну ретроградна орбіту, припускають, що Феба, швидше за все, є захопленим об'єктом. Темрява Феби, зокрема, свідчить про те, що супутник походить із зовнішньої частини Сонячної системи, області, де є багато темної матерії. Є припущення, що Феба належить до кентаврів — об'єктів, що належали до пояса Койпера, але мігрували у внутрішню частину Сонячної системи[51].
Япет — третій за розміром супутник Сатурна. Япет називають супутником їнь-ян, оскільки його головна півкуля є темною, як вугілля, в той час як інша півкуля набагато яскравіша. Також це єдиний великий супутник, з якого можна добре побачити кільця Сатурна. Ще однією особливістю Япета є його «екваторіальний хребет», гірський хребет заввишки 10 км, що простягається вздовж екватора[52].
Рея — другий за розміром супутник Сатурна. Має уламковий диск і кільце, що обертаються навколо неї (це вперше коли навколо супутника були знайдені кільця). Також має дуже тонку атмосферу (екзосферу) насичену киснем і вуглекислим газом (і це також перший випадок фіксування молекул кисневої атмосфери, хоча й дуже тонкої, десь окрім Землі)[53].
Тефія — п'ятий за розміром супутник Сатурна. Серед визначних рис — кратер Одіссея, який займає дві п'ятих поверхні супутника, та каньйон Ітака, який простягається через усю планету від північного до південного полюса[54].
Сатурн був відомий ще з доісторичних часів, оскільки його легко побачити неозброєним оком[55]. Найдавніші письмові записи про Сатурн датуються 700 р. до н. е. і приписуються ассирійцям. Вони описали планету з кільцями як блиск у ночі і назвали її «Зірка Нініб»[56].
Вавилонські астрономи систематично спостерігали і записували рух Сатурна[57]. У стародавній Греції планета була відома як Файнон (Φαίνων)[58], а в часи Римської імперії ― як «зірка Сатурна»[59]. У давньоримській міфології планета Файнон була священною для бога землеробства, від якого й отримала свою сучасну назву[60]. Грецький вчений Птолемей робив розрахунки орбіти Сатурна на спостереженнях, які він зробив, коли планета була у протистоянні[61].
Галілео Галілей був першим, хто спостерігав Сатурн за допомогою телескопа в 1610 році. Лише після винайдення телескопа люди змогли вперше побачити кільця Сатурна. Проте через нечіткість свого телескопа Галілео Галілей не міг визначити, що це за кільця. Він помилково припустив, що по обидва боки від Сатурна є два великі супутники. Через два роки, коли він знову побачив Сатурн, «супутники» зникли. Тепер ми знаємо, що це тому, що Галілей розглядав кільця, які були повернені ребром, тому їх не було видно, але в той час це дуже заплутало Галілея. Ще через два роки Галілей знову подивився на Сатурн і виявив, що «супутники» повернулися. Він дійшов висновку, що це були наче якісь «руки» навколо планети[55].
Через багато років, у 1659 році, голландський астроном на ім’я Християн Гюйгенс розгадав таємницю «рук» Сатурна. Завдяки вдосконаленій оптиці телескопа він зробив висновок, що «руки» насправді були системою кілець. Також він відкрив супутник Сатурна, Титан[55].
Через кілька років після відкриттів Гюйгенса італо-французький астроном на ім'я Джованні Кассіні відкрив ще 4 великі супутники Сатурна: Япет, Рею, Тефію і Діону. У 1675 році Кассіні виявив вузьку щілину, яка розділяє систему кілець Сатурна на дві частини, і з тих пір ця щілина була відома як «відділ Кассіні»[18]. Через його численні внески в наші знання про планету Сатурн, Кассіні було обрано як назву космічного корабля, що досліджує Сатурн[55].
Інші важливі відкриття були зроблені значно пізніше. У 1789 році Вільям Гершель відкрив ще два супутники — Мімас і Енцелад[62]. У 1848 році команда британських вчених відкрила Гіперіон[63]. У 1899 році Вільям Генрі Пікерінг відкрив супутник Феба[63]. У XIX столітті Джеймс Едвард Кілер визначив, що кільцева система не є однорідним листом, а насправді складається з дрібних частинок[55]. Дослідження Титана на початку XX століття привели до підтвердження в 1944 році того, що супутник має густу атмосферу — особливість, унікальну серед супутників Сонячної системи[64].
«Піонер-11» було запущено 1973 року для дослідження Юпітера і Сатурна. Він здійснив перший обліт Сатурна у вересні 1979 року, коли він пройшов у межах 13 000 миль від вершини хмар планети[65]. «Піонер-11» виявив головну поштовху Сатурна 31 серпня 1979 року приблизно за 932 000 миль (1,5 мільйона кілометрів) від планети, таким чином надавши перші переконливі докази існування магнітного поля Сатурна[66].
Під час польоту космічний корабель зробив 440 зображень системи Сатурна[67]. Були зображення планети та кількох її супутників, хоча їх роздільна здатність була надто низькою, щоб розрізнити деталі поверхні. Апарат виявив два раніше невідомі малі супутники та додаткове тонке F-кільце, а також той факт, що темні проміжки в кільцях яскраві, якщо дивитися під великим фазовим кутом (до Сонця), що означає, що вони містять дрібні частинки, що розсіюють світло[65].
Було виміряно температуру Сатурна, яка в середньому становила −180° C. Також фотографії вказували на більш невиразну атмосферу, ніж у Юпітера. Аналіз даних показав, що планета в основному складається з рідкого водню[66].
Космічні апарати «Піонер-10» та «Піонер-11» були запущені як шукачі шляху для перевірки можливості втілення місії «Вояджер»[67].
Космічні апарати «Вояджер-1» та «Вояджер-2» було запущено через декілька років після апаратів «Піонер-10» та «Піонер-11», які на той час вже підтвердили можливість проходження через пояс астероїдів та потужне радіаційне середовище Юпітера[67]. «Вояджер-1» та «Вояджер-2» було запущено 1977 року для вивчення планет-гігантів та виходу на межі Сонячної системи.
«Вояджер-1» був запущений після «Вояджера-2», проте, маючи більшу швидкість, перегнав його. Він підлетів до Сатурна у 1980 році і виявив у системі Сатурна 5 нових супутників і ще одне кільце — G-кільце. Також він сфотографував супутники Титан, Мімас, Енцелад, Тефію, Діону та Рею. Згідно з отриманими даними, всі супутники складаються переважно з водяного льоду. Найбільше «Вояджер-1» наблизився до Сатурна 12 листопада 1980 року на відстань 126 000 км[68].
«Вояджер-2» підлетів до Сатурна у 1981 році. Найближча зустріч із Сатурном відбулася 26 серпня 1981 року на відстані приблизно 101 000 км. «Вояджер-2» повторив фотографічну місію свого попередника, хоча він пролетів приблизно на 23 000 км ближче до Сатурна. Космічний корабель надав більш детальні зображення основних кілець, а також F-кільця та його супутників-пастухів, які були виявлені «Вояджером-1». Дані «Вояджера-2» свідчать про те, що A-кільце Сатурна було близько 300 метрів в товщину[69].
«Вояджер-2» також сфотографував супутники Сатурна Гіперіон, Енцелад, Тефію і Фебу, а також нещодавно відкриті Гелену, Телесто і Каліпсо[69].
Лише коли «Кассіні» прибув на орбіту в 2004 році, наше розуміння Сатурна почало справді формуватися. Космічний апарат «Кассіні» обертається навколо Сатурна з 2004 року, він став першим штучним супутником Сатурна[70].
Цей космічний апарат розширив наші знання про систему супутників Сатурна, склад кілець, чіткіше виміряв гравітаційне поле і розкрив усе про складну метеорологію Сатурна[18]. Основним завданням стосовно Сатурна було дослідити властивості хмар і склад атмосфери, вітри та температури, внутрішню структуру та обертання, іоносферу, походження та еволюцію. Також апарат спостерігав за структурою та складом кілець Сатурна, динамічними процесами в них, взаємозв’язком кілець і супутників, пиловим та мікрометеороїдним середовищем. Досліджувалися також і крижані супутники: їх характеристики та геологічна історія, механізми модифікації поверхні, склад та розподіл поверхні, загальний склад та внутрішня структура, взаємодія з магнітосферою Сатурна. Було досліджено магнітосферу Сатурна, її структуру, склад, джерела, динаміку, взаємодію з сонячним вітром, супутниками і кільцями[71].
Місія «Кассіні» мала завершитися в середині 2008 року. Проте далі була розширена в період північного сонцестояння Сатурна і Титана в 2017 році. Планувалося дослідження атмосфери, походження та еволюції хмар, спостереження за амплітудою зональних теплових хвиль, перевірка узгодженості коливань стратосфери з 14,8-річним піврічним періодом, дослідження підвищення та зниження температур в північній та південній полярних областях. Проте подальші дослідження мали обмежені можливості, вони проводилися в обмеженому часі і просторі, і тому мали бути доповнені наземними дослідженнями[72]. Таким чином у вересні 2017 року «Кассіні» завершує 13-річну орбітальну місію вражаючим запланованим зануренням в атмосферу Сатурна, надсилаючи наукові дані до останньої секунди. Останні п’ять обертів «Кассіні» дозволяють вченим вперше безпосередньо взяти зразки атмосфери Сатурна[73].
«Кассіні» також перевозив зонд Гюйгенса ESA, який приземлився на супутник Сатурна Титан у 2005 році[73].
Космічний телескоп Габбла знаходиться на навколоземній орбіті з 1990 року і фотографує небесні об'єкти[74]. Він вперше зафіксував на Сатурні ультрафіолетові полярні сяйва[75].
Космічний телескоп Джеймса Вебба знаходиться на навколоземній орбіті з 2021 року і спостерігає за небесними об'єктами[76]. У червні 2023 року він надіслав свої перші фотографії Сатурна. Апарат зробив їх на камеру Near-Infrared Camera (NIRCam) і відправив на Землю. Як було повідомлено, в даний час вчені продовжують їх обробку та вивчення. Під час обробки фахівці зведуть разом кілька зображень, щоб отримати деталізацію Сатурна, його кілець та зроблять фотографії кольоровими[77].
Продовження дослідження Сатурна планується NASA в рамках програми місій New Frontiers. Раніше NASA представили плани місії на Сатурн, яка включатиме атмосферний зонд Saturn Atmospheric Entry Probe (зонд для спуску в атмосферу Сатурна)[78]. Також планується місія Dragonfly для дослідження придатності для життя Титана та Енцелада[79].
Сатурн названо на честь римського бога землеробства та багатства, який також був батьком Юпітера[1]. У римській міфології Сатурн є богом хліборобства, рільництва та часу[80]. Сатурна ототожнювали з грецьким богом Кроносом. Кронос був богом сівби і жнив, початку і кінця. Пізніше, в еліністичний період, ототожнювався з богом часу Хроносом[81].
В астрології Сатурн асоціюється з цілеспрямованістю, точністю, шляхетністю, етикою, ввічливістю, високими цілями, кар’єрою, великими досягненнями, відданістю, авторитетністю, стабільністю, чеснотами, продуктивністю, долею, захистом, рівновагою і кармою, але водночас і з песимізмом, труднощами та фаталізмом[82].
Раніше довгий час помилково вважалося, що Сатурн є планетою земної групи і має тверду поверхню, яка могла би бути придатною для життя. Це породило багато фантастичних історій про жителів Сатурна[83].
Найдавніше зображення Сатурна в художній літературі зустрічається у філософській повісті Вольтера «Мікромегас» (1752). В ній на Землю прилітають дві істоти: одна з Сатурна, та інша з планети, що обертається навколо Сіріуса. Двоє інопланетян відправляються з Сатурна в пошуках знань, відвідуючи кільця Сатурна, його супутники, супутники Юпітера, сам Юпітер, Марс і зрештою прибувають на Землю[84].
У романі Гамфрі Деві «Втішні подорожі» (1830)[85] далекий мандрівник описує Сатурн і його гігантських мешканців[86]. Сатурн є однією із зупинок у подорожі на повітряній кулі, що описана в романі Бенджаміна Ф. Філда «Розповідь про подорожі та пригоди Пола Аермонта серед планет» (1873)[87]. У творі Джона Джейкоба Астора «Подорож до інших світів: Роман майбутнього» (1894)[88] Сатурн — це домівка духів[89]. У романі Сайруса Коула «Аврорафон» (1890) сатурніанці зіткнулися з повстанням роботів[90], а в романі Леббеуса Х. Роджерса «Довіра повітряного змія» (1900)[91] вони побудували єгипетські піраміди.
Сатурніанці зазвичай зображуються більш розвиненими, ніж люди Землі, зокрема в романі 1886 року «Роман двох світів»[92] Марі Кореллі[83]. Жителів Сатурна час від часу зображують войовничими, але іноді доброзичливими, наприклад, в оповіданні «Падіння Меркурія» (1935) Леслі Ф. Стоуна, де вони допомагають людству у війні проти Меркурія[93] і в оповіданні «Люди без тіні» (1933) Стентона А. Кобленца, де вони приходять на Землю як завойовники, щоб перетворити її на утопію[83]. В інших творах вони злі й жорстокі, наприклад, у оповіданні Кліфтона Б. Круза «Загроза від Сатурна» (1935) та його продовженні «Барабани» (1936)[83].
Винятками із цієї загальної тенденції є роман 1886 року «Алеріель, або Подорож до інших світів» В. С. Лах-Шірми, де в екосфері планети домінують гриби та безхребетні[94], і роман 1901 року «Медовий місяць у космосі» Джорджа Ґріффіса, де вона населена морськими водоростями, рептиліями і примітивними гуманоїдами[95].
Після того як було встановлено, що Сатурн є газовим гігантом, випадки зображення подібного життя на ньому значно зменшилися. Натомість почали більше розглядатися атмосфера і кільця Сатурна[83].
Кільця Сатурна відіграють ключову роль у повісті Айзека Азімова «Марсіанський шлях» (1952)[96] як джерело льоду для спраглого Марса. В іншому його романі, «Фундація та Земля» (1986)[97] кільця Сатурна підтверджують ідентифікацію нашої давно втраченої Сонячної системи[86]. У повісті Джона Варлі «Рівнодення» (1977) релігійний культ задіяний у тому, щоб пофарбувати одне з кілець Сатурна в червоний колір[86].
У романі Сеселії Голланд «Літаючі світи» (1976)[98], міста ширяють над Сатурном і Ураном[99]. Люди живуть у цих містах в атмосфері Сатурна. Подібне зображено і в романі «Хмари Сатурна» (1991) Майкла Макколлума[100]. Подорож в атмосферу зображено в оповіданні Роджера Желязни «Пісня страху» (1985)[94]. А в романі Роберта Л. Форварда «Рукх Сатурна» (1997)[101] зображено інопланетян, які живуть в атмосфері[102].
Роман Пола Макоулі «Сади Сатурна» (2001) зображує майбутнє, де багато менших супутників Сатурна населені, Титан тераформується, а генний інженер намагається перетворити Епіметей на живий організм[103].
Сатурн відвідують люди у фільмі «Бамбукова літаюча тарілка» (1968). Події розгортаються в Китаї, на територію якого падає НЛО. Люди, що знаходять його, відправляються в коротку екскурсію по Сонячній системі, включаючи візит до Сатурна, а потім повертаються на Землю[104].
Сатурн служить місцем призначення природного заповідника, що містить залишки рослинного життя постапокаліптичної Землі у фільмі 1972 року «Мовчазна втеча»[105].
«Людина, що тане» (1977). Під час космічного польоту на Сатурн троє астронавтів піддаються впливу радіації, внаслідок чого двоє з них гинуть, а третій, полковник Стів Вест, серйозно поранений. Повернувшись у лікарню на Землі, Вест прокидається і з жахом виявляє, що його тіло тане[106].
У фільмі «Дізнання пілота Піркса» (1978) розповідається про політ космічного корабля «Голіаф» зі змішаним екіпажем з людей і роботів-андроїдів до кілець Сатурна. Проте через примітивні спецефекти кільця Сатурна в фільмі показано досить неправдоподібно: як нерухомі, суцільні, величезні крижані брили, причому непомірно товсті[107] — на відміну від реальних кілець, набагато тонших, що складаються з метеоритного пилу і часточок льоду і обертаються навколо планети з величезною швидкістю[39].
«Інтерстеллар» (2014). Події фільму починаються в недалекому майбутньому — Земля вже не в змозі підтримувати людство. У Сонячній системі вчені виявили червоточину біля Сатурна та єдиний шанс людства на виживання — пройти через неї та колонізувати нові світи в іншій галактиці[108].
Планета також була представлена в кількох коміксах. Герой DC Джемм із Сатурна, і злі Кронани з коміксів Marvel про Тора мають там базу[83].
Сатурн з'являється як головна локація в іграх Jovian Chronicles, Transhuman Space і Eclipse Phase, а також у відеоіграх System Shock і Dead Space 2[109].
- ↑ а б Saturn. science.nasa.gov (амер.). NASA Science. Процитовано 6 липня 2024.
- ↑ General Information About Saturn | Scienceray. web.archive.org. 7 жовтня 2011. Процитовано 19 серпня 2024.
- ↑ NASA - saturn. web.archive.org. 29 вересня 2011. Процитовано 19 серпня 2024.
- ↑ а б Cassini Imaging Team Educational Outreach: Common Questions. web.archive.org. 12 травня 2014. Процитовано 28 липня 2024.
- ↑ а б в Saturn now leads moon race with 62 newly discovered moons | UBC Science. science.ubc.ca (англ.). 11 травня 2023. Процитовано 28 липня 2024.
- ↑ а б Titan - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 18 липня 2024.
- ↑ Melosh, H. Jay (16 лютого 2017). Planetary Surface Processes. web.archive.org. Процитовано 28 липня 2024.
- ↑ а б в г д е ж Saturn - The Most Beautiful Planet of our solar system. web.archive.org. 20 січня 2012. Процитовано 28 липня 2024.
- ↑ а б в г Saturn Fact Sheet. nssdc.gsfc.nasa.gov. NASA. Процитовано 28 липня 2024.
- ↑ Jupiter Fact Sheet. nssdc.gsfc.nasa.gov. NASA. Процитовано 28 липня 2024.
- ↑ а б Fortney, Jonathan J.; Nettelmann, Nadine (травень 2010). The Interior Structure, Composition and Evolution of Giant Planets. Space Science Reviews. Т. 152, № 1-4. с. 423—447. doi:10.1007/s11214-009-9582-x. ISSN 0038-6308. Процитовано 28 липня 2024.
- ↑ а б в г Cain, Fraser (Jan 2009). Orbit of Saturn. web.archive.org. Universe Today. Процитовано 28 липня 2024.
- ↑ Read, P. L.; Dowling, T. E.; Schubert, G. (30 липня 2009). Saturn’s rotation period from its atmospheric planetary-wave configuration (PDF).
- ↑ Gurnett, D. A.; Persoon, A. M.; Kurth, W. S.; Groene, J. B.; Averkamp, T. F.; Dougherty, M. K.; Southwood, D. J. (20 квітня 2007). The Variable Rotation Period of the Inner Region of Saturn's Plasma Disk. Science (англ.). Т. 316, № 5823. с. 442—445. doi:10.1126/science.1138562. ISSN 0036-8075. Процитовано 19 серпня 2024.
- ↑ Desch, M. D.; Kaiser, M. L. (1981-03). Voyager measurement of the rotation period of Saturn's magnetic field. Geophysical Research Letters (англ.). Т. 8, № 3. с. 253—256. doi:10.1029/GL008i003p00253. ISSN 0094-8276. Процитовано 19 серпня 2024.
- ↑ Anderson, John D.; Schubert, Gerald. Saturn’s Gravitational Field, Internal Rotation, and Interior Structure (PDF).
- ↑ а б Saturn: Facts. science.nasa.gov (амер.). NASA Science. Процитовано 17 липня 2024.
- ↑ а б в Guillot, Tristan; Atreya, Sushil; Charnoz, Sébastien; Dougherty, Michele K.; Read, Peter (2009). Saturn's Exploration Beyond Cassini-Huygens.
- ↑ Buratti, Bonnie; Marley, Mark (6 серпня 2024). Saturn - Rings, Moons, Core. www.britannica.com (англ.). Britannica. Процитовано 28 липня 2024.
- ↑ Fortney, J. J. (3 вересня 2004). Planetary Science: Enhanced: Looking into the Giant Planets. doi:10.1126/science.1101352. Процитовано 28 липня 2024.
- ↑ Faure, Gunter; Mensing, Teresa M. (4 травня 2007). Introduction to Planetary Science: The Geological Perspective (англ.). Springer Science & Business Media. ISBN 978-1-4020-5544-7.
- ↑ Structure of Saturn's Interior. www.windows2universe.org. Windows to the Universe. Процитовано 28 липня 2024.
- ↑ The Solar System: Saturn. web.archive.org. nmm. 23 червня 2008. Процитовано 28 липня 2024.
- ↑ Imke de Pater; Lissauer, Jack J. (15 липня 2010). Planetary Sciences (англ.). Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-85371-2.
- ↑ а б в г д Cain, Fraser (23 січня 2009). What is the Atmosphere Like on Saturn?. Universe Today (амер.). Процитовано 23 липня 2024.
- ↑ Guerlet, S.; Fouchet, T.; Bézard, B. (1 листопада 2008). Ethane, acetylene and propane distribution in Saturn's stratosphere from Cassini/CIRS limb observations.
- ↑ Dougherty, Michele; Esposito, Larry; Krimigis, Stamatios (30 вересня 2009). Saturn from Cassini-Huygens (англ.). Springer Science & Business Media. ISBN 978-1-4020-9217-6.
- ↑ а б Gary Chan, Matthew McDermott (2000). Saturn: Atmosphere and Magnetosphere.
- ↑ а б New images show Saturn's weird hexagon cloud. 2009.
- ↑ Godfrey, D. A. (1 листопада 1988). A hexagonal feature around Saturn's north pole. Icarus. Т. 76. с. 335—356. doi:10.1016/0019-1035(88)90075-9. ISSN 0019-1035. Процитовано 24 липня 2024.
- ↑ Godfrey, D. A. (1 березня 1990). The Rotation Period of Saturn's Polar Hexagon. Science. Т. 247. с. 1206—1208. doi:10.1126/science.247.4947.1206. ISSN 0036-8075. Процитовано 24 липня 2024.
- ↑ Explaining Saturn's Great White Spots. California Institute of Technology (англ.). 13 квітня 2015. Процитовано 23 липня 2024.
- ↑ а б Cassini Helps Solve Saturn’s Mysterious Great White Spots. Sci.News: Breaking Science News (амер.). 14 квітня 2015. Процитовано 23 липня 2024.
- ↑ Mann, Adam (25 жовтня 2012). Saturn Storm Creates Largest and Hottest Vortex Ever Seen in Solar System. Wired (амер.). ISSN 1059-1028. Процитовано 23 липня 2024.
- ↑ Looking down on Saturn’s storm. www.esa.int (англ.). ESA. 25 жовтня 2012. Процитовано 23 липня 2024.
- ↑ а б в г C. T. Russel, J. G. Luhmann (1997). Encyclopedia of Planetary Sciences: Saturn: Magnetic field and magnetosphere. New York.
- ↑ Study puts new spin on Saturn’s rotation. web.archive.org. July 2009. Процитовано 25 липня 2024.
- ↑ NASA Space Telescope Discovers Largest Ring Around Saturn. web.archive.org. NASA. 30 травня 2017. Процитовано 28 липня 2024.
- ↑ а б Poulet, F. (1 грудня 2002). The Composition of Saturn's Rings. doi:10.1006/icar.2002.6967. Процитовано 28 липня 2024.
- ↑ а б Devlin, Hannah; Davis, Nicola (12 травня 2023). Saturn regains status as planet with most moons in solar system. The Guardian (брит.). ISSN 0261-3077. Процитовано 17 липня 2024.
- ↑ Planetary Satellite Discovery Circumstances. ssd.jpl.nasa.gov. Процитовано 28 липня 2024.
- ↑ Ashton, Edward; Gladman, Brett; Beaudoin, Matthew (1 серпня 2021). Evidence for a Recent Collision in Saturn’s Irregular Moon Population. The Planetary Science Journal. Т. 2, № 4. с. 158. doi:10.3847/psj/ac0979. ISSN 2632-3338. Процитовано 28 липня 2024.
{{cite news}}: Обслуговування CS1: Сторінки із непозначеним DOI з безкоштовним доступом (посилання) - ↑ Tiscareno, Matthew S.; Burns, Joseph A.; Hedman, Matthew M.; Porco, Carolyn C. (1 березня 2008). The Population of Propellers in Saturn's A Ring. The Astronomical Journal. Т. 135. с. 1083—1091. doi:10.1088/0004-6256/135/3/1083. ISSN 0004-6256. Процитовано 28 липня 2024.
- ↑ Van Helden, Albert (1994). The Newsletter of the Historical Astronomy Division of the American Astronomical Society (PDF). Т. 32.
- ↑ Pickering, Edward C. (1 квітня 1899). A New Satellite of Saturn. The Astrophysical Journal. Т. 9. с. 274. doi:10.1086/140590. ISSN 0004-637X. Процитовано 18 липня 2024.
- ↑ Planetary Names. planetarynames.wr.usgs.gov. Процитовано 18 липня 2024.
- ↑ Grav, T; Bauer, J (1 листопада 2007). A deeper look at the colors of the saturnian irregular satellites. Icarus. Т. 191, № 1. с. 267—285. doi:10.1016/j.icarus.2007.04.020. ISSN 0019-1035. Процитовано 18 липня 2024.
- ↑ Enceladus - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 18 липня 2024.
- ↑ Mimas - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 18 липня 2024.
- ↑ Hyperion - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 23 липня 2024.
- ↑ Phoebe - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 23 липня 2024.
- ↑ Iapetus - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 23 липня 2024.
- ↑ Rhea - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 28 липня 2024.
- ↑ Tethys - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 28 липня 2024.
- ↑ а б в г д Saturn: History of Discoveries. attic.gsfc.nasa.gov. NASA. Процитовано 26 липня 2024.
- ↑ Saturn: Exploration - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 26 липня 2024.
- ↑ Sachs, A. (1 травня 1974). Babylonian Observational Astronomy. Philosophical Transactions of the Royal Society of London Series A. Т. 276. с. 43—50. doi:10.1098/rsta.1974.0008. ISSN 1364-503X. Процитовано 26 липня 2024.
- ↑ Liddel, Henry George; Scott, Robert. An Intermediate Greek-English Lexicon. www.perseus.tufts.edu. Процитовано 26 липня 2024.
- ↑ Cicero, Marcus Tullius; Rackham, Harris (1933). De natura deorum; Academica; with an English translation by H. Rackham. London W. Heinemann.
- ↑ Saturn Through the Ages. web.archive.org. Starry Night Times. січень 2006. Процитовано 26 липня 2024.
- ↑ Popular Science: Popular Miscellany – Superstitions about Saturn (англ.). Bonnier Corporation. 1893.
- ↑ Meet the Astronomers: William Herschel. www.seasky.org. Процитовано 26 липня 2024.
- ↑ а б Barton, Samuel G. (1 квітня 1946). The names of the satellites. Popular Astronomy. Т. 54. с. 122. ISSN 0197-7482. Процитовано 26 липня 2024.
- ↑ Kuiper, Gerard P. (1 листопада 1944). Titan: a Satellite with an Atmosphere. The Astrophysical Journal. Т. 100. с. 378. doi:10.1086/144679. ISSN 0004-637X. Процитовано 19 серпня 2024.
- ↑ а б Pioneer Mission Description Page. web.archive.org. 30 січня 2006. Процитовано 26 липня 2024.
- ↑ а б Pioneer 11 - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 26 липня 2024.
- ↑ а б в 40 Years Ago: Pioneer 11 First to Explore Saturn (амер.). NASA. 3 вересня 2019. Процитовано 26 липня 2024.
- ↑ Voyager 1 - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 26 липня 2024.
- ↑ а б Voyager 2 - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 28 липня 2024.
- ↑ Titan: Exploration. science.nasa.gov (амер.). NASA Science. Процитовано 6 серпня 2024.
- ↑ Cassini: About the Mission. science.nasa.gov (амер.). NASA Science. Процитовано 6 серпня 2024.
- ↑ Orton, Glenn S. (1 вересня 2009). Ground-Based Observational Support for Spacecraft Exploration of the Outer Planets. Earth, Moon, and Planets (англ.). Т. 105, № 2. с. 143—152. doi:10.1007/s11038-009-9295-x. ISSN 1573-0794. Процитовано 24 липня 2024.
- ↑ а б Saturn: Exploration. science.nasa.gov (амер.). NASA Science. Процитовано 26 липня 2024.
- ↑ About Hubble. science.nasa.gov. NASA Science (амер.). Процитовано 30 липня 2024.
- ↑ Hubble Provides Clear Images of Saturn's Aurora. web.archive.org. HubbleSite. 27 вересня 2006. Процитовано 30 липня 2024.
- ↑ James Webb Overview. science.nasa.gov. NASA Science (амер.). Процитовано 30 липня 2024.
- ↑ Lea, Robert (28 червня 2023). Saturn looks incredible in these raw James Webb Space Telescope images. Space.com (англ.). Процитовано 30 липня 2024.
- ↑ Foust, Jeff (8 січня 2016). NASA Expands Frontiers of Next New Frontiers Competition. SpaceNews (амер.). Процитовано 30 липня 2024.
- ↑ Tillman, Nola Taylor (25 квітня 2017). 'Dragonfly' Drone Could Explore Saturn Moon Titan. Space.com (англ.). Процитовано 30 липня 2024.
- ↑ Козовик І. Я.; Пономарів О. Д. (2006). Словник античної мітології.
- ↑ Graf, Fritz (1993). Greek mythology : an introduction. Baltimore : Johns Hopkins University Press. ISBN 978-0-8018-4657-1.
- ↑ Gettings, Fred (1985). Dictionary of astrology. London : Routledge & Kegan Paul. ISBN 978-0-7102-0650-3.
- ↑ а б в г д е Westfahl, Gary (19 липня 2021). Saturn. Science Fiction Literature through History: An Encyclopedia (англ.). Bloomsbury Publishing USA. ISBN 978-1-4408-6617-3.
- ↑ Redman, Ben Ray (1977). The portable Voltaire. New York: Penguin Books. ISBN 978-0-14-015041-4.
- ↑ Humphry, Davy (1830). Consolations in travel (The last days of a philosopher).
- ↑ а б в SFE: Outer Planets. sf-encyclopedia.com. Процитовано 30 липня 2024.
- ↑ SFE: Aermont, Paul. sf-encyclopedia.com. Процитовано 30 липня 2024.
- ↑ Astor, John Jacob (1894). A journey in other worlds. A romance of the future (English) . New York.
- ↑ SFE: Astor, John Jacob. sf-encyclopedia.com. Процитовано 30 липня 2024.
- ↑ SFE: Cole, Cyrus. sf-encyclopedia.com. Процитовано 31 липня 2024.
- ↑ Rogers, Lebbeus Harding (1900). The kite trust : (a romance of wealth). New York.
- ↑ Corelli, Marie (1880). A romance of two worlds. New York.
- ↑ Westfahl, Gary (19 липня 2021). Mercury. Science Fiction Literature through History: An Encyclopedia (англ.). Bloomsbury Publishing USA. ISBN 978-1-4408-6617-3.
- ↑ а б Stableford, Brian M. (2006). Science Fact and Science Fiction: An Encyclopedia (англ.). Taylor & Francis. ISBN 978-0-415-97460-8.
- ↑ Darling, David; Schulze-Makuch, Dirk (17 лютого 2016). The Extraterrestrial Encyclopedia (англ.). ISBN 978-1-5069-0144-2.
- ↑ Asimov, Isaac (1952). The Martian Way (англ.).
- ↑ Isaac Asimov (1986). Foundation And Earth (англ.).
- ↑ Holland, Cecelia (1976). Floating worlds. New York. ISBN 978-0-394-49330-5.
- ↑ SFE: Holland, Cecelia. sf-encyclopedia.com. Процитовано 31 липня 2024.
- ↑ McCollum, Michael (1991). The clouds of Saturn. ISBN 978-0-345-36412-8.
- ↑ Forward, Robert L. (1998). Saturn rukh. New York. ISBN 978-0-8125-3458-0.
- ↑ The Greenwood encyclopedia of science fiction and fantasy : themes, works, and wonders. Greenwood Press. 2005. ISBN 978-0-313-32950-0.
- ↑ McAuley, Paul J. The Gardens of Saturn. www.baen.com. Процитовано 31 липня 2024.
- ↑ SFE: Bamboo Saucer, The. sf-encyclopedia.com. Процитовано 31 липня 2024.
- ↑ SFE: Silent Running. sf-encyclopedia.com. Процитовано 31 липня 2024.
- ↑ Hardy, Phil (1986). The encyclopedia of science fiction movies. Minneapolis, MN : Woodbury Press. ISBN 978-0-8300-0436-2.
- ↑ Transnational Spaces of Science Fiction: An Estonian-Polish coproduction The Test of Pilot Pirx. www.kinokultura.com. Процитовано 1 серпня 2024.
- ↑ Nolan, Christopher; Hathaway, Anne; Chastain, Jessica (7 листопада 2014), Interstellar, Paramount Pictures, Warner Bros., Legendary Entertainment, процитовано 4 серпня 2024
- ↑ Caryad; Römer, Thomas; Zingsem, Vera (15 вересня 2014). Wanderer am Himmel: Die Welt der Planeten in Astronomie und Mythologie (нім.). Springer-Verlag. ISBN 978-3-642-55343-1.