Галицько-Волинське князівство

Галицько-Волинське князівство д.-рус. Князьство Галичьскоє и Волыньскоє
Велике князівство
1199 – 1349 ↓
Прапор Герб
Галицько-Волинське князівство: історичні кордони на карті Галицько-Волинське князівство у 13 — 14 століттях
Столиця	Володимир (1199—1349, з перервами), Галич (1199—1206), Київ (1201 і 1204?), Холм (?—1264), Львів (1272—1301)
Мови	Давньоруська, церковнослов'янська, латинська
Релігії	християнство (православ'я, католицизм (державна))
Форма правління	Монархія
князі
- 1199—1205	Роман Мстиславич
- 1211—1264	Данило Галицький
- 1293—1301	Лев Данилович
- 1301—1315	Юрій Львович
- 1315—1323	Андрій Юрійович та Лев Юрійович
- 1323—1340	Юрій II
Історія
- Утворення князівства	1199
- Повторне об'єднання	1238
- Вторгнення монголів	1240—1241
- Створення митрополії	1303
- Поглинення Польщею	1349
Валюта	гривня
Попередник Наступник Київська Русь Королівство Польське Велике Князівство Литовське Молдавське князівство
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Галицько-Волинське князівство

Га́лицько-Воли́нське князі́вство (д.-рус. Князьство Галичьскоє и Волыньскоє), в деяких європейських джерелах ХІІІ—XV століть використовувалась латинська назва Королі́вство Руське (лат. Regnum Russiæ) — середньовічна монархічна держава у Центрально-Східній Європі. Існувало у 1199—1349 роках. Правителями були князі й королі з династій Рюриковичів, П'ястів і Гедиміновичів. Утворене волинським князем Романом Мстиславичем унаслідок приєднання Галицького князівства 1199 року. Після коронації Данила Романовича 1253 року в деяких іноземних джерелах стало іменуватись Королівством Руським (лат. Regnum Russiæ).

В історії українського народу Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно велику роль, ставши після занепаду Києва новим центром політичного та економічного життя. Територіально та політично воно об'єднало велику частину етнічних українських земель, зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов'янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності.

Вдале географічне розташування, насамперед близькість до західноєвропейських торговельних шляхів, зумовило економічне зростання та зміцнення даної території. А енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславовича та Данила Романовича Галицького сприяла політичному піднесенню князівства, перетворенню його на активного політичного гравця на міжнародній арені. Понад сто років позиція Галицько-Волинського князівства суттєво впливала на політичні процеси тогочасної Центральної Європи.

Одне з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицька, Перемишльська, Звенигородська, Теребовльська, Володимирська, Луцька, Белзька, Холмська та Берестейська землі, Пониззя (пізніше Поділля), а також територія між Східними Карпатами, Дністром і Дунаєм — Шипинська та Берладська землі, на яких згодом виникло Молдавське князівство.

Проводило активну зовнішню політику в Східній і Центральній Європі. Головними ворогами (конкурентами) були Польща, Угорщина, з середини XIII століття — Золота Орда і Литва. Для протидії сусідам неодноразово укладались союзи із католицьким Римом і Тевтонським Орденом.

Занепало внаслідок династичної кризи та через надмірно сильні позиції боярської шляхти у політиці. У 1340 році, у зв'язку зі смертю від отруєння останнього повновладного правителя князівства Юрія Болеслава Тройденовича, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами за галицько-волинську спадщину. У 1349 році королівство перестало існувати як єдина політично ціла одиниця: Галичина була поглинута сусіднім Польським королівством, а Волинь поступово інкорпорована Гедиміновичами до Великого князівства Литовського після смерті останнього руського короля та волинського князя Любарта. Угорщина не визнала зайняття Галицької землі Польщею у 1387 році. У 1434 році на його території було створено Руське, а в 1462 — Белзьке воєводство.

Назва

• Королівство Руське (лат. Regnum Russiae) — офіційна назва з 1254 року; відома у джерелах ХІІІ—XV століть.
• Князівства Руської землі — Галичини та Волині (перша половина XIV століття)
• Королівство Галичини та Волині (лат. Regnum Galiciae et Lodomeriae) — угорська назва.

Кабінетні терміни

• Галицько-Волинське князівство — назва, що походить від імені австрійського Королівства Галіції і Лодомерії нового часу. Закріпилася у сучасній західній та російської історіографії, всупереч назвам, що зустрічається у джерелах ХІІІ—XV століть, а також титулатурі руських князів і королів^{[джерело?]}.
• Галицько-Волинська держава — в українській історіографії для уникнення термінів «князівство» або «королівство».
• Держава Романовичів.

Символіка

Герб та прапор

Печатка Юрія Львовича

Найдавніші відомості про державно-династичні герби Держави Романовичів походять від середини ХІІІ століття. При цьому треба розрізняти родові символи та територіальні, останні з яких і можна трактувати саме як державний герб. За свідченням літописця, на кам'яній вежі, що знаходилась поблизу міста Холм, де мав резиденцією Данило Романович, був вирізьблений орел («стоить же столпъ поприща . ѿ город̑ каменъ . а на нѣмь ѡрелъ каменъ . изваӕнъ»). Не виключено, що цим знаком, у вигляді двоголового орла, користувався ще батько Данила Роман Мстиславич, який на думку деяких дослідників був одружений з дочкою візантійського імператора. У писемних джерелах наявні звістки про печатки «з зубом», які були при грамотах князя Лева. У геральдичній поемі Конрада фон Муре «Clipearium Teutonicorum» вміщено опис герба одного з руських правителів — «Червоний повстяний капелюх у білому полі Руського короля, народ якого проживає далеко від Рейну». Варіанти зображення цього герба бачимо у Цюрихському гербовнику. В науковій літературі поширена думка про те, що «знак у вигляді зуба», «повстяний капелюх» являють собою переосмислення зображення тризубоподібного знаку.

Печатка Лева Юрійовича

Печатка міста Володимира або державна печатка першої половини XIV століття

Король Юрій Львович використовував печатку, на лицевій стороні якої зображений король на троні, на зворотній — озброєний вершник, що тримає щит із зображенням лева, який ніби спинається на скелю. Ймовірно, з іменем короля Юрія пов'язана поява державного герба з зображенням хреста. Син Юрія, Лев, використовував печатку, на лицевій стороні якої зображений володар, обабіч якого — півмісяць і хрест, а на зворотній стороні — лев. На портолані Анджеліно Дульсерта, датованому 1339 роком, над Львовом намальований зелений прапор з червоним хрестом і півмісяцем. Схожий прапор бачимо у списках «Книги знань про всі королівства землі і володіння, які є у світі». У XIV столітті один з руських володарів карбував монети, на аверсі яких зображений хрест, на реверсі — лев. Зображення срібного хреста на червоному полі згодом виконуватиме роль земельного герба Волині.

У деяких публікаціях зображення вершника з печатки Юрія Львовича трактується як знак Володимирського князівства. На думку ряду дослідників, така інтерпретація є безпідставною, оскільки печатка короля Юрія виконана відповідно до тогочасної практики європейських володарських маєстатових печаток, на одній стороні яких був зображений король або князь на троні, на звороті — володар або воїн на коні (іноді — у турнірному обладунку), а династичний чи територіальний герб фігурував на щиті лицаря (іноді — ще й на попоні коня).

Андрій Гречило вважає, що стабілізація постійного територіального знаку Держави Романовичів мала б пов'язуватися ще з фактом коронації Данила Романовича та прийняттям ним королівських атрибутів. Хоча виявити королівську печатку чи інші свідчення про тогочасні знаки досі не вдалося, проте, як політична сторона цього факту, так і пізніша апеляція Данилових нащадків до королівської традиції, повинні були сприяти утвердженню єдиного знака Галицько-Волинської держави.

На думку О. Однороженка, від початку XIV століття в основі гербів столичних міст Володимира і Львова перебували сюжети похідні від державних гербів. На печатці Львова бачимо лева в міській брамі, на печатці Володимира — озброєного вершника з німбом (постать святого Юрія на коні), що проколює списом крилатого змія. Зображення постаті святого Юрія на коні згодом фігуруватиме як династичний герб руських князів під назвою «Погоня руська».

Джерела та історіографія

Джерела

Основними джерелами для вивчення історії Галицько-Волинського князівства є місцеві та іноземні літописи, описи подорожей, нечисленні грамоти, дані археологічних розкопок.

Початковий період історії Галичини і Волині в період перших Ростиславичів висвітлює «Повість минулих літ», а події 1117–1199 років розкриває Київський літопис. Добу 1205–1292 років охоплює Галицько-Волинський літопис, що умовно поділяється на дві частини — правління Данила Романовича і княжіння Володимира Васильковича.

До основних джерел іноземного походження, що висвітлюють історію Галичини і Волині, належать:

• польські хроніки Галла XII століття, Вінцентія Кадлубека XIII століття, Яна Длугоша XV століття;
• «Chronica Boemorum» Козьми Празького 1125 року;
• німецька хроніка Тітмара Мерзебурзького ХІ століття;
• угорські хроніки Яноша Туроці XV століття, «Chronicon Pictum».

Про останні роки Галицько-Волинського князівства дають відомості польські літописи Янка з Чарнкова, Траска, Малопольський літопис, чеські хроніки Франтішека з Праги, угорська Дубницька хроніка.

Цінними є грамоти Володимира Васильковича 1287 року і Мстислава Даниловича 1289, що вписані до Галицько-Волинського літопису, та оригінали грамот Андрія і Льва Юрійовичів (1316—1325) та Юрія II (1325—1339).

Історіографія

Перші дослідження, присвячені історії Галичини і Волині, з'явилися наприкінці XVIII століття (роботи австрійських істориків Гебгарда, Гоппе та Енґеля). На початку XIX століття польський історик Сярчинський видав праці з історії князівств Перемиського і Белзького, Михайло Гарасевич скомпілював матеріали з історії Церкви в Галичині.

Першим істориком, який написав наукову «Историю древняго Галичско-русского княжества» у трьох частинах (1852—1855) був Денис Зубрицький. Йому наслідував Антоній Петрушевич, який 1854 у статті «Обзор важнейших политических и церковных происшествий в Галицком княжестве c половины XII до конца XIII ст.» дав загальний огляд історії Галичини. 1863 професор Львівського університету Ізидор Шараневич вперше на основі історичних, археологічних і топонімічних джерел видав у Львові «Історію Галицько-Волинської Русі від найдавніших времен до року 1453». Його роботу продовжили історики Смірнов, Бєльовський та Левицький.

У першій половині XIX століття історію Волині та Холмщини досліджували Руссов, Михайло Максимович, Комашко, Перлштейн і Вербицький, Стецький, Крушинський та інші. Їхні праці мали оглядово-популярний характер. 1885 у Варшаві вийшла спеціалізована робота Лонгинова «Червенские городы, исторический очерк, в связи c этнографией и топографией Червоной Руси», присвячена історії Холмщини. Давня історія Волині була висвітлена 1887 в праці Андріяшева, 1895 в монографії Іванова.

Більшість праць XIX століття висвітлювали переважно політику Галицько-Волинського князівства, оминаючи соціально-економічну тематику. Історія Галичини і Волині розглядалася через призму політичного буття Австро-Угорщини, Російської імперії, легалізуючи права і претензії цих імперій на вищезгадані землі.

Після анексії західноукраїнських земель СРСР у 1939 році тема Галицько-Волинського князівства була піднята радянською історіографією. Дослідники XX століття приділяли головну увагу переважно соціально-економічній проблематиці. Нові підходи до висвітлення історії князівства були представлені в роботах Бориса Грекова, Пічети, Володимира Пашуто. 1984 вийшла у світ перша фундаментальна монографія з історії Галицько-волинського князівства під авторством Івана Крип'якевича.

Територія і демографія

Кордони

Галицько-Волинське князівство було утворене наприкінці XII століття об'єднанням Галицького та Волинського князівств. Землі простягалися в басейнах рік Сяну, Верхнього Дністра, Західного Богу (Бугу). Князівство межувало на сході з руськими Турово-Пінським і Київським князівствами, на півдні — з Берладдю, згодом Золотою Ордою, на південному заході — з Угорським королівством, на заході — з Польським королівством, на півночі — з Литвою, Тевтонським орденом, Полоцьким князівством.

Карпатські гори на південному заході були природним кордоном Галицько-Волинського князівства (відділяли від Угорщини). У 1320-х роках цей кордон було відсунуто південніше у зв'язку з приєднанням галицькими князями Закарпаття. Західний кордон з Польщею затвердився по лінії, що проходила річками Яселкою, Віслоком і Сяном, також суходолом на 15-30 км на захід від ріки Вепр. Попри тимчасові захоплення поляками Надсяння і приєднання Любліна русинами, західний кордон Галицько-Волинського князівства був доволі стабільним. Північна межа князівства пролягала ріками Нарвою та Ясельдою, на півночі Берестейської землі і часто змінювалася через перманентні війни з Литвою. Східний кордон з Турово-Пінщиною і Київщиною проходив через Прип'ять, Стир, правим берегом ріки Горині, з кінця XI століття — по річці Случ. Південна межа Галицько-Волинського князівства починалась у верхів'ях Південного Бугу і сягала верхів'їв Пруту і Серету. Ймовірно, з XII по XIII століття територія сучасного Поділля, Молдови і Нижнього Дунаю також була залежною від галицьких князів.

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО (ГВК) У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 13 — НА ПОЧАТКУ 14 СТ. ГВК у середині 13 ст. Приєднання ГВК (роки приєднання) Інші руські князівства Золота Орда Королівство Угорське Королівство Польське Тевтонський орден Литовські князівства Межі земель і удільних князівств Головні торговельні шляхи Кордони руських князівств «Стольні гради» Київ Чернігів Переяслав Гродно Пінськ Турів Володимир Галич Менськ Случеськ Дубровиця Степань Горчевськ Овруч Іскоростень (Коростень) Возвягель (Звягель) Колодяжин Губин Межибож (Меджибіж) Новгородок Вовковиськ Родна Мукачево Кошиці Сандомир <Люблін Холм Червен Сутійськ Визна Більськ Дорогичин Кам'янець Кобринь Берестя Володава Любомль Белз Звенигород Львів Бужськ Перемишль Ярослав Сянік Самбір Лучеськ (Луцьк) Дорогобуж Пересопниця Дубен Крем'янець Заславль Теребовль Коломия Василів Черн (Чернівці) Хотин Ушиця Кучелмин Київське князівство Турівсько-Пінське князівство Полоцьке князівство Чорна Русь Закарпаття Шипинська земля Берладська земля (1230—1240) (1230-ті) (1252—1254) (1280—1320) (1289—1302) (1251—1252) (1254) Галицьке князівство Берестейська земля Червенсько- Холмська земля Волинське князівство Белзьке князівство Луцьке князівство Перемишльське князівство р. Дніпро р. Бож (Південний Буг) р. Дністер р. Прут р. Серет р. Тиса р. Вісла р. Сян р. Буг р. Німан р. Прип'ять р. Вепр

Внутрішній поділ

Починаючи з 1199 року, межа між Галицьким і Волинським князівствами залишалася по галицькій стороні міста Любачів, Львів, Голі Гори, Пліснеськ, по волинській — Белз, Буськ, Крем'янець, Збараж, Тихомель. Територія обох князівств поділялася на окремі землі або князівства.

Волинь утворювала одне Волинське князівство зі стольним градом Володимиром, яке в результаті міжусобиць і спадкових поділів володінь було подрібнене на менші удільні князівства. Серед них: Луцьке князівство з центром у Луцьку, Дорогобузьке князівство з центром у Дорогобужі та Пересопницьке князівство з центром у Пересопниці на сході, Белзьке князівство з центром у Белзі на півдні, Червенське князівство з центром у Червені на південному заході, Холмське князівство з центром у Холмі на заході, Берестейське князівство з центром у Бересті на півночі.

Галичина складалась з чотирьох основних князівств, які ліквідовувались при сильній княжій владі і виникали за її послаблення. Цими князівствами були: Галицьке князівство з центром у Галичі у серці Підкарпаття, Звенигородське князівство з центром у Звенигороді на півночі, Перемиське князівство з центром у Перемишлі на заході, Теребовлянське князівство з центром у Теребовлі на північному сході. У середині XIII століття (час правління Данила Романовича) усі 4 землі Підкарпаття були об'єднані в рамках одного Галицького князівства. Складовою Галичини були також землі над середнім Дністром, що називалися з XIII століття Пониззям, пізніше — Поділлям.

Поділ на малі землі-князівства зберігався до кінця XIII століття. Пізніше зустрічаються лише назви Галичини і Володимирії як назви двох складових частин Галицько-Волинського князівства.

Населення

Джерел, на основі яких можна провести підрахунки населення Галицько-Волинського князівства, не збереглося. У Галицько-Волинському літописі є згадки про проведення князями переписів і укладання списків підконтрольних міст і сіл, проте дані самих переписів відсутні, а списки населених пунктів, зазвичай, неповні. Відомо, що галицько-волинські князі часто практикували переселення мешканців з завойованих земель до Володимирщини, Холмщини і Галичини. Населення цих територій також збільшувалось внаслідок прибуття біженців з південних і східних князівств Русі, які «тікали з татар».

На основі історичних документів та топографічних назв можна припустити, що третина або більше поселень Галичини і Волині, які існують нині, виникла не пізніше доби Галицько-Волинського князівства, їхні жителі були переважно слов'янами-русинами. Окрім них, існували нечисленні поселення, засновані полоненими поляками, «литовцями» — прусами, ятвягами, литвинами; представниками кочових народів. У містах князівства існували ремісничо-купецькі колонії німців, вірменів, сурожців, євреїв.

Політична історія

Західні землі Русі

Святий Володимир, який приєднав землі Галичини і Волині до Руської держави (пам'ятник у Лондоні)

У VI — VII століттях на землях сучасних Волині і Галичини існували потужні родоплемінні союзи. На початку VII століття згадуються дуліби, наприкінці століття — бужани, черв'яни, уличі, білі хорвати, землі яких мали по 200—300 поселень. До середини IX століття існувало об'єднання волинян, якому підлягали інші племена (мало великий авторитет серед слов'ян). Центрами таких племінних політичних об'єднань були укріплені городища. Відомо, що білі хорвати і дуліби виступали «толковинами», тобто союзниками русинів у легендарному поході Олега на Візантію 907 року.

Історики припускають, що на початку 960-х років землі Галичини і Волині були захоплені та приєднані до Київської держави Святославом Ігоровичем. Після його смерті в 972 році ці території повернулись до сусідньої Польщі. 981 Володимир Святославович знову підкорив Галичину і Волинь, включно з Перемишлем і Червеном. В 992 році він підкорив білих хорватів та остаточно приєднав Підкарпаття. 1018 польський король Болеслав Хоробрий скористався міжусобицями руських князів, захопив Червенські міста (перебували в володінні Польського князівства 12 років допоки Ярослав Мудрий знову захопив їх у походах 1030—1031 років). У наступні роки з Польщею був укладений мир, який залишав за Руссю Червен і Перемишль.

Князівства Галичини і Волині

На середину XI століття землі Галичини і Волині остаточно закріпилися у складі Руської держави. Серед них провідне місце посідала Волинь — багатолюдна земля з розвинутими містами, торговим шляхом на захід. Столицею усіх західноруських земель було місто Володимир, де перебував княжий престол і єпископія. Київські монархи довгий час утримували ці стратегічно важливі території, оберігаючи їх від дроблення на удільні князівства

1084 у землях Галичини вокняжилися Ростиславичі, почергово правили князі-ізгої Рюрик, Володар і Василько. У результаті воєн з волинськими і київськими князями наприкінці XI століття вони вибороли собі незалежні князівства. 1141 ці князівства були об'єднані сином Володара Володимирком в єдине удільне Галицьке князівство зі столицею в Галичі. Воно підтримувало зв'язок із київськими і суздальськими князями, та половцями для протистояння зазіханням волинських, польських, угорських правителів.

За правління сина Володимира Ярослава Осмомисла Галицьке князівство поставило під свій контроль землі сучасної Молдови, Подунав'я. Після смерті Ярослава 1187 бояри не захотіли приймати його синів князями; «скоївся великий заколот в Галицькій земли», у результаті якого вона була окупована угорськими військами короля Бели III. За допомоги німецького імператора Фрідріха Барбаросси й Польщі, Галич був повернутий останньому князю з гілки Ростиславичів — Володимиру Ярославичу.

На противагу швидкому виокремленню Галичини в удільне князівство стратегічно важлива для Києва Волинь перебувала в залежності від нього до 1160-х. Її виділення в окреме князівство розпочав київський князь Ізяслав Мстиславич, онук Володимира Мономаха, який почувався непевно на київському престолі. Його син Мстислав Ізяславич зумів зберегти Волинь у власності родини, і з того часу Волинська земля розвивалась як незалежне князівство.

Заснування єдиного князівства

Роман Мстиславич — засновник Галицько-Волинського князівства

Об'єднання Галичини і Волині було здійснено волинським князем Романом Мстиславичем, сином Мстислава Ізяславича. Скориставшись безладдям у Галичі, він вперше захопив його 1188, але не зміг утримати під натиском угорців, які також вдерлися до галицької землі на заклик місцевих бояр. Вдруге Роман приєднав Галичину до Волині 1199 після смерті останнього галицького князя з роду Ростиславичів. Він жорстоко придушив місцеву боярську опозицію, що чинила опір його спробам централізувати управління, і заклав основи єдиного Галицько-Волинського князівства.

Водночас князь Роман втрутився у боротьбу за Київ: здобув^[що?] 1204 року, прийняв титул Великого князя київського 1202 року, 1204 здійснив успішні походи на половців, чим завоював популярність серед простого населення. На початку XIII століття князь Роман перетворився на наймогутнішого правителя Східної Європи, якого літописці називали «великим князем», «самодержцем усієї Руси» та «царем в Руській землі». Реалізувати до кінця своїх планів він не зміг через війну з Польським королівством, у якій загинув в 1205 році.

Міжусобиці

Через раптову смерть князя Романа у Галицько-Волинському князівстві утворився вакуум влади. Галичину і Волинь охопила низка безперервних міжусобиць, іноземних інтервенцій. Волинські дрібні князі унезалежнилися, галицькі бояри відмовилися визнавати владу малолітніх Романовичів — Данила, Василька. Під приводом захисту синів покійного князя Романа у справи князівства втрутилися сусіди — Польща й Угорщина.

Першими розпочали боротьбу за владу у Галицькому князівстві Володимир, Святослав та Роман Ігоровичі — сини оспіваного у «Слові о полку Ігоревім» новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Вони утримувались в Галичині з 1206 по 1212 рік, через конфлікт з боярською верхівкою зазнали поразки. В результаті цього, 1213 року княжий престол у Галичі узурпував боярин Владислав Кормильчич, лідер проугорського угрупування галицької шляхти. Після його вигнання 1214 монархи Угорщини та Польщі, користуючись слабкістю галицьких земель, вдерлися до них і розділили між собою. Незабаром угорці пересварилися з поляками і заволоділи усією Галичиною.

Війну проти іноземців очолив Мстислав Удатний — виходець з дрібних київських князів (до того владарював у Новгороді). За допомоги половців розбив угорські війська у вирішальній битві під Галичем 1221 року, визволив Галицьке князівство і став панувати. Задля укріплення свого положення князь Мстислав уклав союз з молодими Романовичами, під впливом проугорської партії галицьких бояр був змушений покинути князівство 1228 і заповів його угорському королевичу Андрію Андрійовичу.

Угорський король Андрій II, завойовник Галичини.	Мстислав Удатний, князь галицький (зліва).	Краківський князь Лешко I, завойовник західної Волині.

Волинь по смерті князя Романа розпалася на дрібні удільні князівства, її західні землі були захоплені польськими військами. Законні володарі Галицько-Волинського князівства, малолітні Данило і Василько Романовичі утримували лише другорядні волості. 1215 року вони спромоглися повернути собі Володимир, 1219 здійснили перший успішний похід проти Польщі. 1227 Романовичі звільнилися з-під польського протекторату через смерть короля Лешка I Білого, розбили удільних волинських князів, до 1230 об'єднали у своїх руках Волинь. Князі Данило і Василько повернули половину земель, які належали їхньому батькові. Наступні 8 років вони воювали за свою другу «вотчину» Галичину (окуповану угорцями). 1238 князь Данило здобув Галич, вигнав іноземців, відновив Галицько-Волинське князівство.

Княжіння і королювання Данила Романовича

Митра перемиських єпископів, так звана корона Данила Романовича

Об'єднавши колишні володіння батька Романа, князі-брати Данило і Василько розподілили повноваження. Перший сів у Галичі, другий у Володимирі. Лідерство у цьому дуумвіраті належало Данилу як старшому синові Романа Мстиславича.

Перед ординською навалою на руські землі Галицько-Волинське князівство встигло розширити свої кордони. 1238 Данило Романович повернув північно-західні землі Берестейщини, захопив місто Дорогочин на півночі, який перебував у володінні добжинських хрестоносців, також у 1239 році приєднав до своїх земель Турово-Пінське і Київське князівства на сході, разом зі столицею Русі — Києвом.

З приходом ординців позиції галицько-волинських князів похитнулися. 1240 було захоплено Київ, 1241 ординці вдерлися до Галичини і Волині, де сплюндрували безліч міст, включно зі стольними градами Галичем і Володимиром. Оскільки княжа влада не зуміла протистояти навалі, проти неї вкотре виступила боярська верхівка. Слабкістю князівства скористались західні сусіди, які спробували захопити Галич. У відповідь Романовичі захопили 1244 польський Люблін, 1245-го розбили війська угорців, поляків, бунтівних бояр у битві під Ярославом. Боярська опозиція була остаточно знищена, князь Данило зміг централізувати своє управління.

Посиленням позицій Галицько-Волинських земель були невдоволені у Золотій Орді, яка поставила вимогу передати їй Галичину. Не маючи сил протистояти ординцям, Данило Романович був змушений визнати сюзеренітет золотоординського хана 1245, але добився підтвердження своїх князівських прав на Галицько-Волинські землі. Потрапивши у залежність від Орди, князь спрямував свій зовнішньополітичний курс на утворення антиординської коаліції держав. Для цього Данило Романович уклав союзи із Польщею, Угорщиною, Мазовією і Тевтонським Орденом, захопив ятвязькі землі, Чорну Русь 1250—1253, чим ліквідував загрозу нападів литовців на Волинь. 1253 Данило прийняв у Дорогочині титул «Короля Руси» від папи Інокентія IV, який обіцяв організувати хрестовий похід проти ординців. Став першим королем Руси-України, першим східнослов'янським королем.

Центральноєвропейські країни були нездатні протистояти Золотій Орді, їхні вояки не мали достатньої мотивації для походу у південноруські степи, на противагу біблейським землям Палестини. Відповідно, попри сподівання короля Данила, коаліція не склалася і він змушений був самостійно воювати проти ординців. Перша війна 1254—1255 проти орд Куремси була переможною, однак залучення ордою елітних військ полководця Бурундая 1259 змусило русинів капітулювати. За його наказом князі зруйнували замки у своїх землях, приєдналися до ординської виправи на Литву і Польщу.

У 1264 році король Данило помер, не змігши завершити визволення Галицько-Волинського князівства з-під ординської залежності.

Княжіння нащадків Данила

Країни Європи станом на 1328 рік

Лев Данилович на фоні Львова

У другій половині XIII століття, по смерті короля Данила, князя Василька, галицько-волинські землі формально залишились однією державою, але всередині відбувалося суперництво між Волинню, яку очолював Володимир Василькович, та Галичиною, якою правив Лев Данилович. Окремі незначні уділи мали інші сини Данила Галицького. Мстислав утримував Луцьк, Шварно — Холм з Дорогочином. Почався поступовий занепад Галицько-Волинської держави. У 1270-х від неї відійшли турово-пінська і ятвязькі землі. Певною компенсацією було повторне захоплення Любліна 1289 та приєднання частини Закарпаття 1299.

За князювання Володимира і Лева Галицько-Волинське князівство залишалося васалом Золотої Орди, виконуючи роль її авангарду на Заході. 1286 відбувся руйнівний набіг ординців під час їхнього походу на Польщу.

Юрій-Болеслав Тройденович або Юрій ІІ, король Русі (1325—1340) з династії П'ястів

На початку XIV століття єдність Галицько-Волинського князівства була відновлена сином Лева, королем Юрієм Львовичем. 1303 він домігся від Патріарха Константинопольського визнання окремої Галицької митрополії. У зовнішній політиці Юрій І підтримував союз з Тевтонським орденом для стримування Литви і Орди, та союз з Мазовією, спрямований проти Кракова. Після його смерті у 1308 році Галицько-Волинське князівство перейшло до його синів Андрія і Лева, які розпочали боротьбу проти Золотої Орди, традиційно покладаючись на тевтонських лицарів і мазовецьких князів. 9 серпня 1316 князі засвідчили добросусідські стосунки з Тевтонським орденом. Титулатуру князів у латиномовному документі подано так: Андрій і Лев, Божою милістю князі всієї Руської, Галицької та Володимирської землі (лат. Andreas et Leo, Dei gratia duces totius Terrae Russuae, Galiciae et Lademiriae). Припускають, що обидва сини Юрія загинули у бою проти ординців або були отруєні ними 1323.
Є аргументована думка: на початку 1320-х років як результат чергового наступу орди на Галицько-Волинське князівство південна Бессарабія (між Прутом та Дністром північніше Дунаю) та Галицьке Пониззя ввійшли до складу Золотої Орди, утворивши Подільську землю як окремий феодальний територіально-політичний комплекс.

Останнім галицько-волинським монархом був Юрій II — син дочки Юрія I Марії та мазовецького князя Тройдена. Він врегулював відносини з Золотою Ордою, визнав свою залежність від неї, здійснив у 1337 році спільний з ординськими військами похід на Польщу. Підтримуючи мир з Литвою і Тевтонським орденом, Юрій II був у неладах з Польщею та Угорщиною, які готували спільний наступ на Галицько-Волинське князівство. У внутрішній політиці він сприяв розвитку міст, надаючи їм магдебурзьке право (цим також сприяв появі іноземних колоністів-католиків — німців, поляків, — на підтримку яких оперся після окупації Галичини король Казимир ІІІ та його наступник на престолі Людовик І Угорський), активізував міжнародну торгівлю та прагнув обмежити владу боярської верхівки. Для реалізації своєї політики Юрій II залучав чимало іноземних фахівців, допомагав об'єднавчим процесам між православ'ям та католицтвом. Ці заходи викликали незадоволення бояр, які отруїли князя 1340.

Війна за спадщину

Казимир III — завойовник Галичини

Смерть Юрія II поклала кінець незалежності Галицько-Волинського князівства. Почався період боротьби за Галичину і Волинь, який закінчився захопленням цих земель сусідніми державами. На Волині був визнаний князем Любарт, син литовського князя Гедиміна, у Галичині реальну владу перебрали місцеві бояри на чолі з Дмитром Дедьком, який номінально визнавав своїм правителем Любарта.

У 1349 році польський король Казимир III, перед тим уклавши перемир'я з татарами організував проти Галицько-Волинського князівства великий похід, захопив головніші замки Королівства Руси, крім Луцька, і продовжив війну з литовцями за волинські володіння^{[джерело?]}. Угорщина не визнала анексії Галичини Польщею у 1387 р., хоча все обмежилося дипломатичними протестами, а, ймовірно, за посередництвом Папи римського 1388 року королі Угорщини Сигізмунд Люксембург та Польщі Ягайло уклали перемир'я на один рік, а 1398-го уклали ще одну угоду на 16 років. Довготривалий конфлікт між Польщею і Литвою закінчився 1392 прилученням Польським королівством Галичини з Белзькою землею і Холмщиною, Великим князівством Литовським — Волині. Галицько-Волинське князівство остаточно припинило існувати.

Соціально-економічна історія

Суспільство

Суспільство Галицько-Волинського князівства складалося зі станів, приналежність до яких визначалась родоводом, родом занять. Соціальну верхівку утворювали князі, бояри, духовенство; вони контролювали землі держави і її населення.

Князь вважався сакральною особою, «володарем, Богом даним», властителем всієї землі і міст князівства, та головою війська. Він мав право надавати підлеглим угіддя за службу, а також позбавляти їх земель та привілеїв за непослух. У державних справах князь покладався на бояр, місцеву шляхту. Вони поділялись на «старих» і «молодих», яких також іменували «луччими», «великими» або «нарочитими». Великі старші бояри складали управлінську верхівку і «старшу дружину» князя. Вони володіли «батьківщинами» або «дідицтвами», давнішніми родинними землями, і жалуваними від князя новими уділами та містами. Їхні сини «отроки», або молодші бояри, складали «молодшу дружину» князя і служили при його дворі наближеними «дворними слугами». Керівництво духовенства було представлено шістьма єпископіями у Володимирі, Перемишлі, Галичі й Угровську (пізніше в Холмі), Луцьку і Турівську. Ці єпископії володіли великими угіддями поблизу цих міст. Окрім них існувала низка монастирів, що контролювали значні землі і населення, яке проживало на них. Після утворення 1303 Галицької митрополії, залежної від Константинопольського патріархату, головою церкви у галицько-волинських землях був Галицький митрополит.

• 
  Галицька земля
• 
  Волинська земля
• 
  Перемиська земля
• 
  Белзька земля

Окремо від князів і бояр існувала група міських адміністраторів — «ліпших мужів», які контролювали життя міста, виконуючи накази князів, бояр чи священнослужителів, яким це місто належало. З них поступово сформувався міський патриціат. Поряд з ними у місті жили «прості люди», так звані «горожани» або «містичи». Вони були зобов'язані сплачувати податки на користь князів і бояр. Обов'язки мешканців міста, зокрема, визначені у грамоті Мстислава Даниловича Берестю: «…від ста (чоловік) по дві міри меду, дві вівці, 15 десятків льону, 100 хлібів; 5 цебрів вівса; 5 цебрів жита, 20 курей, крім цього від усіх міщан 4 гривні кун».

Найчисельнішою групою населення у Галицько-Волинському князівстві були «прості» селяни — «смерди». Більшість з них були вільними селянами, які жили общинами і сплачували владі натуральну данину. Інколи через надмірні побори, смерди покидали свої домівки переселяючись на фактично безконтрольні землі Поділля і Придунав'я.

Економіка

Економіка князівства була переважно натуральною. В її основі лежало сільське господарство, що базувалося на самодостатніх угіддях — дворищах. Ці господарчі одиниці мали власні ріллі, сіножаті, луги, ліс, ловища та рибні озера. Головними сільськогосподарськими культурами були переважно овес і жито, менше пшениця і ячмінь. Окрім цього було розвинуте тваринництво, насамперед конярство, а також вівчарство і свинарство. Важливими складовими господарювання були промисли — бортництво, мисливство і рибальство.

Серед ремесел були відомі ковальство, гончарство, обробка шкіри, зброярство, ювелірна справа і ливарництво. Оскільки Галицько-Волинське князівство перебувало у лісовій і лісостеповій зоні, що була густо вкрита лісом, особливого розвитку набуло будівництво й обробка деревини. Одним з провідних промислів князівства було солеваріння. Галицько-Волинське князівство, поряд з Кримом, було єдиним регіоном, який постачав сіль до Русі і у країни Західної Європи.

Торгівля у Галицько-Волинських землях не була розвинута належним чином. Більшість виготовленої продукції йшла на внутрішнє споживання. Відсутність виходу до моря і великих річок заважало веденню широкої міжнародної торгівлі та, відповідно, збагаченню скарбниці. Основними торговельними шляхами були сухопутні. На сході вони зв'язували Галич і Володимир з Київським і Полоцьким князівствами та Золотою Ордою, на півдні і заході — з Візантією, Болгарією, Угорщиною, Чехією, Польщею та Священною Римською імперією, а на півночі — з Литвою й Орденом. До цих країн Галицько-Волинське князівство експортувало переважно сіль, хутро, віск, зброю, а інколи збіжжя. Товарами імпорту були київські художньо-ювелірні вироби, литовські хутра, західноєвропейська вовна, сукно, зброя, скло, мармур, золото та срібло, а також візантійські і східні вина, шовк та спеції.

Торгівля відбувалася в містах Галицько-Волинського князівства, яких наприкінці XIII століття було понад вісімдесят. Найбільшими з них були Галич, Холм, Львів, Володимир, Звенигород, Дорогочин, Теребовля, Белз, Перемишль, Луцьк і Берестя. Князі заохочували міжнародну торгівлю, зменшуючи мита і податки з купців на торгових шляхах і міських площах.

Державна скарбниця поповнювалася збором данини, податків, мит з населення, війною і конфіскацією володінь неугодних бояр. На теренах Галицько-Волинського князівства в обігу використовувалися руські гривні, чеські гроші й угорські денарії. З літопису відомо, що князі карбували монети власного виробництва, проте археологи їх не знайшли.

Управління

Галицько-Волинське князівство за правління Юрія ІІ (1323—1340)

Головним і найвищим представником влади у Галицько-Волинських землях був князь. Він об'єднував у своїх руках законодавчу, виконавчу, судову гілки влади, а також мав монопольне право здійснювати дипломатичні відносини. Намагаючись стати абсолютним «самодержцем», князь постійно перебував у конфлікті з боярським оточенням, яке прагнуло зберегти свою незалежність і перетворити монарха на власний політичний інструмент. Посиленню князівської влади також заважали дуумвірати князів, дроблення удільних земель та втручання іноземних держав. Хоча монарх мав право ухвалювати рішення одноосібно, він інколи скликав боярські ради — «думи», для розв'язання важливих політичних питань. Ці ради набули постійного характеру з початку XIV століття, остаточно заблокувавши «самодержавство» князя. Це стало визначальним фактором у поступовому занепаді князівства.

Княжа центральна адміністрація складалася з призначених ним бояр. Вона була досить диференційована, мала спеціальні звання, таких як урядник княжого двору — «дворський», оберігач княжої печатки — «печатник», головний секретар — «писець», управитель княжих угідь — «стольник» та інші. Проте це були радше титули, ніж посади, оскільки їхні обіймачі часто виконували доручення князів, не пов'язані з їхніми прямими адміністративними обов'язками. Тобто, у Галицько-Волинському князівстві не існувало ефективного чиновницького апарату, а спеціалізація в управлінні не була послідовно здійснена. Це було характерною рисою більшості середньовічних держав Європи.

До кінця XIII століття регіональна адміністрація була доручена удільним князям, а з початку XIV століття, у зв'язку з перетворенням удільних князівств Галицько-Волинської держави на волості, княжим волосним намісникам. Більшість намісників добиралися і призначалася князем з бояр, а інколи — з духовенства. Окрім волостей, княжі урядники направлялися до міст і великих міських районів.

Устрій міст у XII—XIII століттях був такий самий, як і в інших землях Русі, — з перевагою боярсько-патриціанської верхівки, з розподілом на одиниці оподаткування — сотні і вулиці, з міською радою — вічем. В цей період міста належали безпосередньо князям чи боярам. У 14 столітті, з проникненням до руських земель магдебурзького права, окремі міста, серед яких Володимир і Сянок, прийняли новий напівсамоврядний устрій на чолі з війтом.

Судова влада була поєднана з адміністративною. Вище суддівство проводив князь, а нижче — тивуни. Основним законом залишались положення «Руської Правди». Міське судочинство часто базувалося на німецькому праві.

Військо

Кіннотник (оружник) Данили Галицького на поштовій марці України.

Військо Галицько-Волинського князівства було організоване за зразком традиційного руського. Воно складалося з двох головних частин — «дружини» і «воїв».

Дружина була основою княжого війська, що формувалася з підрозділів бояр. Великі бояри були зобов'язані виступати у похід особисто з численним почтом кінноти і піших слуг, який міг досягати тисячі осіб. Від простих бояр вимагалося прибути на позиції лише у супроводі двох вояків — важкоозброєного оружника і лучника-стрільця. Молоді бояри — «отроки» — становили своєрідну гвардію князя, постійно перебуваючи при ньому. Своєю чергою, вої були народним ополченням і формувалися з «простих людей» — міщан і селян. Їх використовували лише при нагальній потребі. За успішну кампанію бояр нагороджували землею, а простий люд — грішми або харчами.

Через постійну внутрішню боротьбу князів з боярами, вони не могли вповні розраховувати на боярську військову допомогу. У зв'язку з цим галицько-волинські монархи неодноразово користувалися послугами найманців — зазвичай угорців, німців і половців. Проте вони були ненадійними помічниками і часто грабували княжі землі.

Епохальними для Галицько-Волинської держави стали військові реформи Данила Романовича, який одним з перших на Русі створив незалежне від боярської дружини княже військо, набране з «простих людей» і безземельного боярства. Воно поділялося на важкоозброєних «оружників» та легкоозброєних «стрільців». Перші виконували функції ударної сили, як кінноти, так і піхоти, а другі — роль зачинателя битви і підрозділів прикриття. Уніфікованого озброєння це військо не мало, але користувалося осучасненим арсеналом — облегшеними залізними обладунками і щитами, копіями, сулицями, рогатинами, мечами, поліпшеними луками рожанцями, а також середньовічною артилерією, яка складалась з пороків, пращей, самострілов, з «сосудами ратними і градними». Командував цим військом особисто князь або вірні йому воєводи чи тисяцькі.

У XIII столітті зазнало змін фортифікаційне будівництво. Старі руські укріплення з земляних валів і дерев'яних стін почали замінювати замками з каменю і цегли. Перші новітні фортеці були зведені у Холмі, Кам'янці-Литовському, Бересті, Чорторийську.

Культура

Церква св. Пантелеймона єдина частково збережена пам'ятка галицької архітектурної школи XII—XIII ст.

Євангеліст Лука (Володимир, 13 ст., Волинське Євангеліє).

Галицько-Волинське князівство внаслідок свого географічного розташування та історичної долі перебувало під постійним впливом різних культур — християнської, європейської в тому числі західноєвропейської, латинської, франкської і німецької, католицької і східноєвропейської, грецької, слов‘янської і руської, православної та степової, татарської, азійської, китаєцентричної та турецько-арабської, ісламської культур. Це спричинило постання нової галицько-волинської культури, яка успадкувала традиції Київської Русі й увібрала у себе багато новацій сусідніх держав. Більшість відомостей про цю культуру маємо з писемних і археологічних джерел.

Головними культурними центрами князівства були великі міста і православні монастирі, які водночас відігравали роль основних освітніх центрів держави. Провідну роль у культурному житті країни посідала Волинь, а місто Володимир, давнішня цитадель Романовичів, прославилося завдяки діяльності князя Василька, якого літописець згадував як «книжника великого і філософа, якого не було у всій землі і після нього не буде». Цей князь розбудував Берестя і Кам'янець, створив власну бібліотеку, спорудив чимало церков по всій Волині, яким дарував ікони і книги. Другим за значенням культурним центром був Галич, відомий своїм митрополичим собором, церквою святого Пантелеймона, а також пам'ятками письменства — Галицько-Волинським літописом та Галицьким євангелієм. До найбільших і найвідоміших монастирів князівства входили Полонинський, Богородичний та Спаський монастирі.

Про архітектуру князівства відомо небагато. Писемні джерела описують переважно церкви, не згадуючи світських будівель князів чи бояр. Даних археологічних розкопок не вистачає для точної реконструкції тогочасних споруд. Залишки храмів Галицько-Волинського князівства в поєднанні з записами літопису дають змогу стверджувати, що на західноруських землях залишалися міцними традиції руської архітектури Київської доби, але відчувалися нові віяння західноєвропейських архітектурних стилів.

Образотворче мистецтво князівства перебувало під сильним впливом візантійського. Галицько-Волинські ікони особливо цінувалися у Західній Європі. Чимало з них потрапило до польських храмів після завоювання князівства. Мистецтво іконопису галицько-волинських земель мало спільні риси з московською іконописною школою XIV—XV століть. Хоча православні традиції не заохочували розвиток скульптури через її зв'язок з ідолопоклонством, на сторінках Галицько-Волинського літопису згадуються скульптурні шедеври у Галичі, Перемишлі та інших містах, що ймовірно свідчить про католицькі впливи на майстрів західноруських земель. Моду у декоративному мистецтві, особливо у обробці зброї і військових знарядь, диктували азійські країни.

Починаючи з XIII століття, на території князівства поширилася нова для Русі культура західноєвропейського лицарства. Галицько-волинські князі і бояри неодноразово проводили лицарські турніри, які називалися «іграми». Разом з різними запозиченнями у військовій справі, розвитком міждержавної торгівлі та проведенням активної зовнішньої політики, на руських землях поширились латина, універсальна мова західноєвропейського цивілізаційного простору.

Розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції зберігались в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, у літописах та історичних творах. Проте водночас західноруські землі потрапили під культурний вплив Західної Європи, де галицько-волинські князі і шляхта шукали протидію агресії зі Сходу.

Див. також

• Список війн і битв за участю Галицько-Волинського князівства
• Подільське князівство
• Львівське королівство
• Руська корона
• Королівство Галичини та Володимирії
• Шипинська земля
• Буковина
• Покуття
• Пониззя

Бібліографія

Джерела

• Полное собрание русских летописей (ПСРЛ), Т.2. III. Ипатьевская летопись. Санкт-Петербург, 1843.
• Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця. Київ: Дніпро, 1989.
• Купчинський, О. Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ — першої половини XIV століть. Дослідження. Тексти. Львів, 2004.
• Галицкий исторический сборник. — 1854. Вып. 2.
• Zubrzycki D. Kronika miasta Lwowa. Lwów, 1844.

Монографії

• Крип'якевич, І. П. Галицько-Волинське князівство [Архівовано 30 вересня 2007 у Wayback Machine.]. — К., 1984.
• Андрияшев А. М. Очерки истории Волынской земли до конца XIV ст. — К., 1887.
• Болеслав-Юрий II, князь всей Малой Руси. Сборник материалов и исследований. — Санкт-Петербург, 1907.
• Войтович Л. Княжа доба: портрети еліти [1]. — Біла Церква, 2006.
• Иванов П. А. Исторические судьбы Волынской земли с древнейших времен до конца XIV века. — Одесса, 1895.
• Ідзьо В. Українська держава в ХІІІ столітті. Наукове видання. — Івано-Франківськ: «Сімик», 2015 р. — 260с. (link [Архівовано 17 квітня 2021 у Wayback Machine.])
• Материалы для истории и этнографии края. Волынския губернския ведомости, 1854.
• Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — Москва, 1950.
• Руссов С. Волынские записки сочинінные Степаном Руссовым в Житомире. — Санкт-Петербург, 1809.
• Смирнов М. П. Судьбы Червоной или Галицкой Руси до соединения ее с Польшею. — СПб., 1860.
• Українські землі часів короля Данила Галицького: церква і держава: Ст. й матеріали / ред.: В. Гаюк; Ін-т релігієзнавства — філ. Львів. музею історії релігії, Львів. від-ня Ін-ту укр. археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського. — Л. : Логос, 2005. — 148 c.
• Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. К. : Наукова думка, 1987.
• Bielowski A. Halickowlodzimierskie księstwo. — Biblioteka Ossolińskich., t. 4.
• Bielowski A. Królewstwo Galicji (o starem księstwie Halickiem). — Biblioteka Ossolińskich, 1860, t. 1
• Gebhard L. A. Geschichte des Konigreiches Galizien, Lodomerien und Rotreussen. — Pest, 1778;
• Engel J. Ch. Geschichte von Halitsch und Vlodimir. — Wien, 1792.
• Harasiewicz M. Annales ecclesiae Ruthenae. Leopoli, 1862.
• Harasiewicz M. Berichtigung der Umrisse zu einer Geschichte der Ruthenen. Wien, 1835.
• Hoppe L A. Geschichte des Konigreiches Galizien und Lodomerien. — Wien, 1792.
• Stecki J. T. Wołyń pod względem statystycznym, historycznym i archeologicznym. — Lwów, 1864.
• Zubrzycki D. Rys do historii narodu ruskiego w Galicji i hierarchii cerkiewnej w temże królewstwie. — Lwów, 1837.

Статті

• Lewicki A. Ruthenische Teilfürstentümer // Österreichische Monarchie im Wort und Bild Galizien. — Wien, 1894.
• Siarczyński F. Dzieje księstwa niegdyś Przemyślskiego // Czasopism naukowy Biblioteki im. Ossolińskich. — 1828. — N 2/3.
• Siarczyński F. Dzieje niegdyś księstwa Belzkiego i miasta Belza // Czasopism naukowy Biblioteki im. Ossolińskich. — 1829. — N 2.
• Гречило, А. Становлення символів Руського королівства (друга половина ХІІІ — початок XIV ст.): версії, міфи й традиція // Доба короля Данила в науці, мистецтві, літературі. Львів, 2008. С. 260—276.

Довідники

• Королівство Русь // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 5 : Кон — Кю. — С. 173. — ISBN 978-966-00-0855-4.
• Галицько-Волинське князівство // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 34—36. — ISBN 966-00-0405-2.
• Довідник з історії України [Архівовано 10 квітня 2009 у Wayback Machine.]. За ред. І. Підкови та Р. Шуста. — К. : Генеза, 1993.
• Галицько-Волинське князівство [Архівовано 6 червня 2017 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. — Т. 1 : А — Г. — 672 с. — ISBN 966-7492-00-X.

Посилання

• Галицько-Волинський Літопис. Острозький (Хлєбниковський) список [Архівовано 8 жовтня 2020 у Wayback Machine.].
• Литовсько-білоруські літописи [Архівовано 30 вересня 2007 у Wayback Machine.].
• Ілюстрації з «Chronicon Pictum».
• Перелік джерел за «Крип'якевич І. Галицько-волинське князівство. — Київ, 1984» [Архівовано 27 вересня 2007 у Wayback Machine.].
• Галицько-Волинське князівство // Історія державності та правові пам'ятки України: довідник / Т. А. Михайлів, Т. В. Михайлів. — Х. : Основа, 2013. — 93 с. — (Бібліотека журналу «Історія та правознавство» ; вип. 12 (120). — С. 14—15.
• Ісаєвич Я. Князь і король Данило та його спадкоємці // Дзеркало тижня. 2001, № 48 (372).
• Карта Галицько-Волинського князівства [Архівовано 21 січня 2012 у Wayback Machine.].
• Княжа доба. Київська Русь та Галицько-Волинське князівство (друга половина IX ст. — 40-і рр. XIV ст.) // Україна і українці очима світу: бібліогр. покажч. / НПБУ; упоряд.: О. І. Білик, К. М. Науменко; літ. ред. О. І. Бохан; наук. ред. В. О. Кононенко; — Київ: НБУ ім. Ярослава Мудрого, 2018. — С. 51–84. — 248 с.