Перейти до вмісту

Косарик-Коваленко Дмитро Михайлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Косарик-Коваленко Дмитро Михайлович
Народився18 (31) жовтня 1904
Федорівка
Помер21 лютого 1992(1992-02-21) (87 років)
Київ, Україна
ПохованняФедорівка
Країна Російська імперія
 УНР
 СРСР
 Україна
Діяльністьписьменник, літературознавець
ЗакладІнститут літератури імені Тараса Шевченка НАН України і Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України
Мова творівукраїнська
ЧленствоПлуг
ПартіяВКП(б)
ДітиКоваленко Олена Дмитрівна

Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

Дмитро Михайлович Ковале́нко (псевдоніми — Коса́рик Дмитро, Оболонь, Рокитянський, Михай­­лович, Ген Ушер, Стьопченко; 31 жовтня 1904, Фидрівка — 21 лютого 1992, Київ) — український радянський письменник і літературознавець, кандидат філологічних наук з 1945 року; член літературної організації «Плугу». Батько радіоведучої Олени Коваленко.

Біографія

[ред. | ред. код]

Народився 18 [31] жовтня 1904(19041031) року у селі Фидрівцях (нині село Федорівка Кременчуцького району Полтавської області, Україна) у бідній селянській сім'ї[1]. 1926 року закінчив Харківські вищі педагогічні курси імені Григорія Сковороди. Викладав у Рокитненському садово-городницькому технікумі. Брав участь у примусовій колективізації у Харківській області. На початку 1930-х років служив у Червоній армії. Під час служби систематично публікував нариси і новели у військових газетах та журналах[2].

Після закінчення аспірантури при Харківському університеті[2], протягом 1938—1952 років працював старшим науковим співробітником в Інституті літератури імені Тараса Шевченка Академії наук УРСР (під час німецько-радянської війни — кореспондентом республіканських газет[2]). Член ВКП(б) з 1942 року.

У 1955—1963 роках працював в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського Академії наук УРСР. Помер у Києві 21 лютого 1992 року. Похований на кладовищі рідного села.

Творчість

[ред. | ред. код]

Друкуватися почав 1922 року. Серед творів:

  • збірка оповідань «Червона купіль» (1925, про життя комсомолу)
  • збірка оповідань «Мій азимут» (1931);
  • повість «Партизанський колодязь» (1932, про колективізацію на Харківщині);
  • біографічний нарис «Пушкін на Україні» (1937);
  • біографічний нарис «Пушкін, Шевченко, Горький в народних переказах» (1938);
  • біографічний нарис «Горький в Україні» (1939);
  • біографічний нарис «Войовниче життя Тараса Шевченка» (1942);
  • історико-біографічні нариси «Братні зорі» (1945);
  • нариси «Іван Вдовенко» (1945);
  • розвідка «Шевченко-юнак в Петербурзі» (1949);
  • «Давид Гурамішвілі: Нарис про життя і творчість» (1951);
  • літературний портрет «Співець братнього єднання» (1955, про Давида Гурамішвілі);
  • «Життя і діяльність Тараса Шевченка. Літературна хроніка» (1955);
  • «Шевченківські місця на Україні» (1956);
  • повість «Роботящим умам, роботящим рукам» (1961);
  • повість «Син-колос» (1962);
  • повість «Добром нагріте серце» (1962);
  • літературна розповідь «Братні зорі» (1983, про творчі зв'язки діячів культури).

Написав чотири книги, присячені ролі Давида Гурамішвілі у розвитку україно-грузинських літературних зв'язків[2]. У статті «Ленін і Шевченко» («Народна творчість та етнографія», 1964, № 2) розповів про ставлення Володимира Леніна до Тараса Шевченка та його поезії[3].

Брав участь у створенні книги «Визначні місця України»[2].

Примітки

[ред. | ред. код]

Література

[ред. | ред. код]