Перейти до вмісту

Людовик Угорський

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Людовік Угорський)
Людовик Угорський
угор. I. Lajos magyar király
Народився5 березня 1326
Вишеград, Сентендреський ярашd, Пешт, Угорщина
Помер10 вересня 1382 (56 років)
Трнава, округ Трнава
ПохованняСекешфегерварська базиліка
Країна Угорщина
Діяльністьмонарх
Знання мовугорська
Посадакороль Польський
Конфесіяхристиянство
РідАнжу-Сицилійський дім
БатькоКарл I Роберт
МатиЄлизавета Польська
Брати, сестриАндрій Неапольський, Степан Анжуйськийd, Coloman of Hungaryd і Катерина Анжуd
У шлюбі зМаргарита Богемська і Єлизавета Боснійська
ДітиКатерина[d], Марія I і Ядвіга Анжуйська[1]
Нагороди

Людо́вик Уго́рський[2] (пол. Ludwik Węgierski) або Людо́вик I Вели́кий[3] (Лайош І Великий, угор. I. (Nagy) Lajos; 5 березня 1326 — 10 вересня 1382) — король Угорщини та Хорватії (з 1342 року), король Польщі (з 1370 року), король Русі (Галичини та Лодомерії, з 1370 року). Син Карла I Роберта та Єлизавети Локетек (сестри Казимира ІІІ). Небіж Короля Русі Казимира і троюрідний брат Короля Русі Юрія ІІ. Представник Анжуйської династії Капетингів. Тим самим він стає Людовиком Анжуйським.[4]

Біографія

[ред. | ред. код]

1338 року внаслідок Вишеградського договору, укладеного між батьком Людовика Карлом I Робертом та польським королем Казимиром ІІІ, він став потенційним спадкоємцем останнього (на випадок, якщо б у того не було синів)[5].

Вів войовничу зовнішню політику за висунення Угорщини на провідні позиції у Європі. У 1340—1350-х роках брав участь у династичних претензіях на землі Королівства Русі. Посилював свою владу та вплив, як в середині країни, так і за її межами за допомогою дрібного лицарства, яке об'єднувалося в (заснований його батьком) Орден святого Георгія.

1350 року уклав угоду зі своїм дядьком по матері, польським королем Казимиром (підтвердження Вишеградського договору 1338 року[6]). За цією угодою Угорщина «відступала свої спадкові права» на Королівство Русі пожиттєво Казимиру, а після його смерті (якщо у нього не буде синів) усі землі держави Казимира переходять до Людовика (його небожа), у випадку наявності в Казимира синів, король Угорщини мав виплатити їм зазначену суму і повернути королівство Русі під своє управління.

Оскільки у Казимира не було дітей, то після його смерті, Людовик успадкував усі польські та руські (українські) землі які належали раніше Казимиру[7]. Кароль Шайноха стверджував, що мав протевтонські симпатії, як і П'ясти над Віслою[уточнити][8].

1372 року передав владу над Галицькою землею своєму наміснику, сілезькому князю Владиславу Опольчику (правив до 1378). У 1376—1378 роках вів війну з Гедиміновичами за Західну Волинь.

У грудні 1378 року видав у Вишеграді грамоту, якою постановив взяти від Владислава Опольського «землю нашу Руську з усіма її правами, землями й приналежностями в володіння своє, своїх дітей і святої корони нашої».[9]

Після смерті Людовика польський престол посіла його дочка Ядвіга, а Королівство Руське (Галичину) успадкувала донька Марія. Після нього всі королі Угорщини до ХХ ст. титулувались королями Галичини та Володимирії на відміну від королів Польщі, що титулувались панами, володарями, великими князями Русі.

Правління

[ред. | ред. код]

В Угорщині Людовик отримав прізвисько «Великий» і вважається одним з найвизначніших правителів цієї країни. Внутрішня політика призвела до зрівняння прав угорських магнатів і шляхти. Він також заснував Університет Печ. У Польщі Людовик ніколи не користувався дуже великою популярністю, хоча період його правління сприяв розвитку торгівлі і перешкодив розпаду королівства.

Внутрішня політика стосовно Королівства Русі

[ред. | ред. код]
Володіння Людовіка напередодні його смерті
Королівство Русі за часів Короля Людовіка

У квітні 1350 року, Казимир III уклав угоду зі своїм небожем угорським королем Людовиком І, про те, що, у разі, якщо у Казиміра не буде синів, то після його смерті польські, галицькі, холмські та белзькі землі перейдуть під владу Угорщини. В свою чергу Угорський король Людовик І «відступав свої спадкові права» на Руське королівство пожиттєво польському королю Казимирові ІІІ, який став титулярним королем Русі й додав до свого титулу «господар і спадковий володар Русі» або «пан і дідич Русі».

А в разі наявності спадкоємця в короля Польщі, володарі Угорщини повинні були сплатити визначену суму (100 тис. флоринів) відступного за королівство Руси, яке повинно було повернутись від Польщі до Угорщини. Тим часом, під час своїх походів на Волинь та Берестя, Казимир узяв у полон Дмитра-Любарта.

Король угорський Людовик так само увійшов у Берестейсько-Дорогичинську землю. Цей похід закінчився мирною угодою між Литвою та Угорщиною й Польщею, відповідно до якої Дмитра-Любарта звільнили й він залишав за собою Волинську землю, проте обіцяв бути союзником проти пруських лицарів і татар. Окрім того в Литву мала бути заведена католицька єпархія.

1370 року помер польський король Казимир ІІІ, не залишивши спадкоємця, на цьому припинилося правління на польському королівському престолі династії П'ястів. Польське та Руське королівства перейшли під владу угорського короля Людовика зі статусом персональної унії. Людовик І одночасно став королем Угорщини, королем Польщі та королем Русі. Офіційно Руське Королівство продовжувало вважатись окремим королівством, на рівні з Польщею та Хорватією, залежним від Угорщини, що були з'єднані персональною унією.[джерело?]

Угорщина тоді стала справжньою імперією, найбільшою державою в центрі Європи. Намагаючись привернути на свій бік польську шляхту Людовик проголосив 1374 року в місті Кошицях Статут, яким підтвердив всі попередні привілеї польської шляхти й обмежив їх повинності перед королем. З цього почалась ера підвищення значення польської шляхти й обмеження авторитетності польських королів.

1372 року король Угорщини, бажаючи звільнити Русь від польських впливів, передав владу над Королівством Русі своєму наміснику — князю сілезькому Володиславу Опольчику (правив до 1378), який титулував себе «Господар, пан та дідич Руської землі» та карбував власну монету. Папа Римський звертався до нього в листі як до «князя Опольського і володаря Русі» (duci Opuliensi et principi Rusciae).

Володислав був одним з сілезьких князів, васалом імператора Священної Римської імперії Карла IV, походив з польського княжого роду П'ястів та мав далекі династичні зв'язки з руськими князями. Проводив самостійну політику, а Королівство Русі при Володиславі існувало як окреме державне утворення й карбувало власні монети з левом.

У 1376—1378 роках тривала запекла боротьба між Людовіком Великим та Дмитром-Любартом за землі Західної Русі. 1377 року останній зміг відвоювати Берестейські, Володимирські і Луцькі землі. Проте згодом Людовик здійснив великий похід та відвоював у Дмитра-Любарта Холмську та Белзьку землі де поставив своїми васалами литовських князів.

У грудні 1378 року Людовик І видав у Вишеграді грамоту, якою постановив забрати від Владислава Опольського «землю нашу Руську з усіма її правами, землями й приналежностями у володіння Своє, своїх дітей і святої корони нашої». У січні 1379 року угорський король призначив Владислава палатином (намісником) королівства Польщі у Краків. У Львові перебував генеральний руський (український) староста. Безпосередню владу на місцях також мали призначені угорським королем старости; у великих містах стояла угорська залога.

Таким чином король Людовик І узяв під пряме керування Руське королівство, а Польським поставив управляти свого намісника.

Помер 11 вересня 1382 року й не мав синів. Після цього династична унія між Угорщиною і Польщею розпалась.

Угорською королевою стала його середня дочка Марія, яка у 1382—1385 рр. ще утримувала владу над Руським королівством (Галичиною). А польська шляхта захотіла власного, окремого монарха. Внаслідок Громадянської війни у Великопольщі (1382—1385) рр., на польський трон запросили молодшу дочку Людовика І, Ядвігу (1374—1399 рр.), яку коронували у Кракові 16 жовтня 1384 року.

Поки був живий Дмитро-Любарт, це стримувало Польщу, Угорщину та Литву від остаточного розподілу українських земель.

Діти

[ред. | ред. код]
  1. Марія (1365—1366)
  2. Катерина (1370—1378)
  3. Марія (1371—1395)
  4. Ядвіга (1372—1399)

Повний родовід

[ред. | ред. код]
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Карл I Анжуйський,
Хрестоносець
 
 
 
 
 
 
 
Карл II,
Король Неаполю
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Беатриса,
Графиня Провансу
 
 
 
 
 
 
 
Карл Мартел Анжуйський
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Стефан V Арпад, Король Угорщини
 
 
 
 
 
 
 
Марія Арпад,
Королева Угорщини, Королева Русі
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Єлизавета Куманська
 
 
 
 
 
 
 
Карл I Роберт
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Альберт IV
 
 
 
 
 
 
 
Рудольф I Габсбург
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Гедвіґа Кібурська
 
 
 
 
 
 
 
Клеменція Австрійська
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Буркґард
 
 
 
 
 
 
 
Гертруда фон Гогенберг
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Матільда
 
 
 
 
 
 
 
Людовик I,
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Конрад I Мазовецький
 
 
 
 
 
 
 
Казимир І,
Князь Куявський
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Агата Святославна
 
 
 
 
 
 
 
Владислав I Лікоть,
Князь Польщі
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Казимир,
Князь Сілезії
 
 
 
 
 
 
 
Євфросинія Опольська,
Княгиня Куявська та Поморська
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Віола (Велеслава),
Княгиня Опольська
 
 
 
 
 
 
 
Єлизавета П'яст
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Владислав Одонич
 
 
 
 
 
 
 
Болеслав Побожний
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Гедвіґа Померанська
 
 
 
 
 
 
 
Гедвіга Калішська,
Княгиня Калішська
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Бела IV,
Король Угорщини, Король Русі
 
 
 
 
 
 
 
Блаженна Іоланта
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Марія Ласкарина
 
 
 
 
 
 

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ В. Новодворский Ядвига // Энциклопедический словарь — СПб: Брокгауз — Ефрон, 1904. — Т. XLI. — С. 490–491.
  2. ↑ Ім'я як польського короля.
    Полонська-Василенко Н. Галицько-Волинська держава XIII—XIV ст. [Архівовано 17 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія українознавства. Загальна частина. — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 430.
  3. ↑ Ім'я як угорського короля
    Книш Я. Б. Белзьке князівство [Архівовано 17 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003—2019. — ISBN 966-00-0632-2.
  4. ↑ Ісаєвич Я. До історії титулатури володарів у Східній Європі [Архівовано 30 листопада 2020 у Wayback Machine.] // Княжа доба: історія і культура. — 2008. — Вип. 2. — С. 22.
  5. ↑ Галицько-Волинська держава. Вишеградський договір. Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 11 червня 2013.
  6. ↑ Городиський Л., Зінчишин І. Мандрівка по Теребовлі і Теребовлянщині: Історичний нарис-путівник. — Львів : Каменяр, 1998. — С. 44. — ISBN 966-7255-01-8.
  7. ↑ Городиський Л., Зінчишин І. Мандрівка по Теребовлі і Теребовлянщині: Історичний нарис-путівник. — Львів: Каменяр,1998. — 294 с., іл. — С. 44. — ISBN 966-7255-01-8.
  8. ↑ Jadwiga a Jagiełło, 1374–1413. — т. 1. — S. III. (пол.)
  9. ↑ Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 112.

Джерела

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Людовик Угорський

Попередник
Карл I Роберт 		Король Угорщини
1342-1382 		Наступник
Марія Угорська
Попередник
Ласло III 		Король Хорватії
1342-1382 		Наступник
Марія Угорська
Попередник
Вацлав II 		Король Польщі
1370-1382 		Наступник
Владислав I Локетек
Попередник
Карл I Роберт 		Король Галичини та Володимирії
титулярний
1370-1382 		Наступник
Марія Угорська
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Людовик_Угорський&oldid=43699239