Перейти до вмісту

Махновський рух

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Махновці)
Революційна повстанська армія України
Головнокомандувач
повстанської армії України
Нестор Махно серед своїх соратників, 1919 рік
Належністьповстанці липень 1918 — лютий 1919
(лютий-травень 1919)
повстанці червень 1919 — жовтень 1920
повстанці грудень 1920 — серпень 1921
ВидПартизанська (повстанська) армія
РольБоротьба з окупаційними військами, забезпечення створення анархічного суспільства
Чисельністьдо 120.000 осіб
Прізвиськамахновці
Гасло"Влада народжує паразитів, хай живе анархія!"
Війни/битвиГромадянська війна 1918 — 1922
Командування
Визначні
командувачі		Махно Нестор Іванович
Білаш Віктор Федорович
Каретников Семен Микитович
Щусь Феодосій Юстинович
Лепетченко Олександр Савельєвич
Лашкевич Тимофій
Медіафайли на Вікісховищі

Махновський рух (відомий також як «махновщина», «махнівщина», «махновці») — збройна боротьба українських повстанських анархістських формувань у 1918–1921 роках часів Української революції під керівництвом Нестора Махна; з 1 вересня 1919 р. — Революційна повстанська армія України (РПАУ).

Загони отамана Махна вели збройну боротьбу проти австро-угорської та німецької окупаційних армій, Гетьманату, Директорії, у 1918–1921 роках — проти білогвардійців та більшовицької РСЧА.

Історія

[ред. | ред. код]

Район операцій загонів Махна простягався від Дністра до західних меж Області Війська Донського. Столицею махновщини було село Гуляйполе (тепер місто, центр Гуляйпільського району Запорізької області) Катеринославської губернії. Своє основне завдання загони Махна та інші селянські отамани бачили в захисті інтересів дрібних землевласників під гаслами анархізму.

Бойові дії

[ред. | ред. код]

Війна між РПАУ і Україною

[ред. | ред. код]

Війна між РПАУ і Півднем Росії

[ред. | ред. код]

Перша війна між РПАУ і більшовиками

[ред. | ред. код]

Друга війна між РПАУ і Півднем Росії

[ред. | ред. код]

Конфлікт із менонітами

[ред. | ред. код]

На півдні України знаходилися колонії менонітів, яких запросила у XVIII ст. Катерина II. В 1918 році, під час австро-німецької окупації, вони активно співпрацювали з окупаційною адміністрацією, створювали загони самооборони (Selbstschutz[en]) та брали участь у каральних операціях, всупереч пацифістському характеру їхньої конфесії. Це стало однією з причин насильства проти них зі сторони махновців, як знищили низку менонітських колоній. Найжорстокіший та один із найвідоміших нападів махновців був у селі Заградівка, де загинуло понад 200 людей, зокрема жінки та діти. Водночас, бідні меноніти часто долучалися до махновського руху й навіть брали участь у нападах на своїх багатих односельців[1].

Друга війна між РПАУ і більшовиками

[ред. | ред. код]

27 вересня 1919 року махновцями розбито біля с. Перегонівка Уманського повіту Київської губернії білогвардійські 1-й Сімферопольський, 2-го Феодосійський, Керч-Єнікальський, 51-го Литовський полки та інші частини. Повстанська армія прорвалася у тили Денікіна.

28 вересня — 14 жовтня провадився рейд махновської армії з Київщини на Катеринославщину по тилах денікінців, у ході якого повстанцями були взяті міста Єлисаветград 2 жовтня, Олександрівськ 5 жовтня, Гуляйполе 7 жовтня, Бердянськ 8 жовтня, Маріуполь 14 жовтня, і практично зруйновано тили денікінської армії.

5 січня 1920 в Олександрівськ (Запоріжжя) вступили загони отамана Нестора Махна та одночасно частини Червоної армії. Вже 6 лютого командуючий Південно-західним фронтом О. І. Єгоров видав наказ про знищення загонів отамана Махна в районі Гуляйполя.

27 вересня 1920 з Біловодська штаб отамана Махна по телеграфу запропонував уряду УСРР почати переговори про перемир'я та спільні дії проти білогвардійців. По прийнятті пропозиції повстанська армія Махна припинила збройні дії проти радянської влади. 29 вересня війська отамана зайняли Старобільськ. Махно підписав звернення до всіх повстанських махновських загонів, в якому поінформував про досягнуте перемир'я з радянською владою і наказував припинити ворожі дії проти Червоної армії і радянських установ.

Армія Махна відіграла певну роль у захопленні Криму більшовиками. Протягом усього вересня тривали переговори між махновцями та більшовиками. Під час цих переговорів більшовики вели діяльну агітацію серед махновців для того, щоб залучити їх до активного виступу проти Врангеля. Більшовицькі агітатори мусували факт смертного вироку отаману Володіну, винесеного свого часу білими. Згодом довготривалі переговори завершились підписанням угоди. 2 жовтня 1920 у Старобільську Нестор Махно від імені голови ради Революційної-повстанської армії України (махновців) підписав з урядом Радянської України угоду про союз та співробітництво[джерело?]. З 12 жовтня махновська армія брала участь у бойових діях проти Врангеля. 18 жовтня в Харкові відбулося підписання угоди між урядом радянської України та повстанською армією Махна[джерело?]. 23 жовтня загони Махна вибили сили Врангеля з Олександрівська. 27 жовтня загони вступили до Гуляйполя, 28 жовтня — до міста Великий Токмак.

У ніч на 8 листопада махновці у складі 6-ї армії форсували Сиваш. Ця подія призвела до виходу військ Південного фронту в тил перекопським укріпленням і сприяла успіху всієї Кримської операції. 15 листопада махновські війська разом з більшовиками зайняли Євпаторію.

А вже 25 листопада 1920 року центральне управління надзвичайних комісій України направило всім губчека телеграму з вимогою арешту махновців. 26 листопада видано наказ арміям Південного фронту від командуючого збройними силами України і Криму Фрунзе — вважати Махна і махновців «ворогами радянської республіки і революції»; війська Червоної армії отримали задачу обеззброїти махновські загони та очистити УСРР від «залишків бандитських зграй». 5 грудня надійшла директива арміям Південного фронту ліквідувати «махновщину» в найкоротший термін. 6 грудня поступив наказ командуючим арміями Південного фронту про визнання Реввійськрадою Республіки «ліквідацію махновщини і бандитизму задачею державної ваги».

Організація та озброєння

[ред. | ред. код]
Петроградський готель у Херсоні. Штаб махновців у 1918 році.[2]
  • 1917. У ході боротьби із корниловщиною, санкціонованою О.Керенським, Н.Махно створив у Гуляйполі Комітет захисту революції, організувавши з членів анархістської організації бойову дружину — «Чорна гвардія»[3].
  • Липень 1918. З дружини Махно формує бойовий загін та починає повстання проти австро-німецької окупації і уряду гетьмана П.Скоропадського. Партизанський загін діяв як мобільна ударна група.
  • Грудень 1918. Махно вступає в перемовини з представниками Директорії. Комісар головного штабу С.Петлюри у Катеринославі отаман Горобець передає вагон патронів, піввагона гвинтівок, бомби і вибухівку. Але Махно виступає проти Директорії разом з Червоною Армією.
  • Січень 1919. Переформування загонів Махно у п'ять полків загальною чисельністю 6200 чоловік. При чому половина із них була озброєна лише обрізами і мисливськими рушницями, саморобними піками, вилами і ключками.
  • 15 лютого 1919 формування Н.Махно були включені до складу 1-ї бригади 3-ї дивізії РСЧА під командуванням П.Дибенка[4].
  • 7 травня 1919 р. Махно доповідав до штабу 2-ї Української армії про створення дивізії: "Перша Повстанська Задніпровська дивізія складається з таких частин: Начдив — Батько Махно, начальник оперативно-польового штабу Родіонов, начальник штабу Бондарєв. 1-а бригада: комбриг Куриленко, має 3 полки (1-й Повстанський полк, 2-й Маріупольський, 8-й Задніпровський) — чисельністю: 7300 багнетів, 300 кавалерії, 250 кулеметної команди). 2-а бригада: комбриг Белаш, начштабу Давидов, має 3 полки піхоти, 2 кавалерії (5-й Ігнат'євський повстанський полк, 4-й Керменчикський, 6-й Донський, 1-й Кавалерійський радянський, 1-й Кавалерійський повстанський) загалом 10 тис., 2 тис. кавалерії, 3-я бригада: комбриг Антощенко, начштабу Шевлюк, складається з трьох полків і одного батальйону (1-й Великомихайлівський, 3-й Григор'євський Криворізький, 7-й Задніпровський піхотний, Ударний Берестовський батальйон) 3 тис. багнетів, артдивізіон з 7 гармат. Примітка: дивізія має таку ж чисельність резерву, але не має зброї для кавалерії. Третя частина тільки має шаблі. Половина вказаних багнетів має різні системи гвинтівки Манліхер, Маузер і італійські, зі всіх гвинтівок четверта частина старого зразка системи «Гра».
  • 15 травня 1919 на зборах польових командирів Махно затвердив рішення про розгортання Першої Української Повстанської дивізії імені Батька Махно.
  • 25 травня 1919 Рада оборони України за командою Леніна і Троцького ухвалила рішення «Ліквідувати махновщину у стислі терміни».
  • 11 червня 1919. Станом на цю дату 1-а Повстанська дивізія ім. Махна складалося з шести «іменних» полків і резервних груп.
  • Кінець червня 1919. Махно об'єднав свої частини з загонами отамана Григор'єва.
  • Кінець липня 1919. Спільна чисельність махновсько-григор'євських загонів складала 5-6 тис. чол. при 5 гарматах.
  • 27 липня 1919. В с. Сентово Махно ліквідував Григор'єва[5].
  • 5 серпня 1919. Махно видав наказ по «Повстанській армії України» в якому проголошував її створення і наказував вступати до неї всім охочим.
  • 24 серпня 1919. З району Нового Бугу на з'єднання з Махном рушили його колишні полки під командуванням А. Калашникова. Таким чином, до складу Повстанської армії ввійшли частини трьох бригад Червоної Армії: 11 полків (1-й, 2-й, 3-й і 4-й Новоспаський, 5-й і 6-й Задніпровський, 4-й Радянський, 1-й Олександрівський і зведений полк Судженко, два артилерійських дивізіони і інтернаціональний батальйон Еймана. З огляду на штатну структуру Червоної Армії, ймовірна чисельність військ, що приєдналися до Махно, становила 15-20 тис. бійців.
  • 31 серпня 1919. Всі частини переформовувалися у «Революційну повстанську армію України (махновців)». Особлива увага зверталася на зменшення обозу, збільшення кінноти, підвищення маневровості частин і підрозділів.
  • 1 грудня 1919. РПАУ(м) складалася з чотирьох корпусів. 1-й Донецький мав 15500 багнетів, 3650 шабель, 16 гармат і 144 кулемети; 2-й Азовський — 21 тис. багнетів, 385 шабель, 16 гармат і 176 кулеметів; 3-й Катеринославський — 29 тис. багнетів, 5100 шабель, 34 гармат і 266 кулеметів; 4-й Кримський — 17500 багнетів, 7500 шабель, 18 гармат і 154 кулемети. У резерві штабу армії перебували: кулеметний полк (700 кулеметів на тачанках), бригада кавалерії (3 тис. шабель), обозні війська, трудові полки, комендантські роти й ескадрони загальною чисельністю 20 тис. чоловік. Усього армія мала 103 тис. багнетів, 20 тис. шабель, 1435 кулеметів, 84 гармати. Махновські формування складалися з піхотних і кінних полків, більшість з частин були сформовані відповідно до червоноармійських штатів і реорганізації не піддавалися. Нові полки створювалися за їхнім зразком. Основним родом військ у Махна лишалася піхота. Піхота здебільшого була посаджена на тачанки, що у рейдах по денікінських тилах довели свою незамінність. Брички і підводи, запряжені 3-4 конями, стали засобом пересування піхоти, лазаретів, постачання і робили повстанців надзвичайно мобільними. Вишикувавши в один або два ряди, тачанки з піхотою рухалися швидкою риссю разом з кіннотою, здійснюючи добові переходи в 60-70, а іноді й у 90 — 100 верст. Третім родом військ Махна була артилерія. Під командуванням колишнього капітана Морозова були створені батареї і напівбатареї двох і чотирьохгарматного складу, що за рішенням штабу армії надавалися корпусам і частинам. Махновці використовували тільки польову і гірську артилерію з установками двох типів — 76 мм скорострільною гарматою і 152 мм мортирою[6].
  • Лютий 1920. Повстанська армія Махно перестала існувати.
  • Травень 1920. Відчуваючи загрозу з боку генерала Врангеля Махно починає відроджувати повстанську армію. Його сили росли в основному за рахунок переходу на його бік червоноармійців.
  • 8 липня 1920. Армія Махно налічувала 2 тис. шабель, 8 тис. багнетів, 300 кулеметів і 12 гармат.
  • Вересень 1920. Початок переговорів щодо спільних дій Червоної Армії та Махно проти Врангеля в Криму.
  • Листопад 1920. Почалися широкомасштабні бойові дії частин Червоної армії проти загонів Махна.
  • 1921. Махно приймає рішення тікати за кордон. Червона армія премагає РПАУ.

Склад

[ред. | ред. код]

З 4 січня 1919

  • 1-й Повстанський полк імені Батьки Махно
  • 2-й Повстанський полк імені Батьки Махно
  • 3-й Повстанський полк імені Батьки Махно
  • 4-й Повстанський полк імені Батьки Махно
  • 5-й Повстанський полк імені Батьки Махно

З 19 лютого 1919 року в складі Задніпровської української радянської дивізії, як 3-тя Задніпровська бригада.

З 1 вересня 1919 по 11 січня 1920:

  • 1-й Донецький корпус (РПАУ)
  • 2-й Азовський корпус (РПАУ)
  • 3-й Катеринославський корпус (РПАУ)
  • 4-й Кримський корпус (РПАУ)
  • Полтавський корпус (РПАУ)
  • Чернігівський корпус (РПАУ)
  • Херсонський корпус (РПАУ)
  • Київський корпус (РПАУ)
  • Средньодніпровська група (РПАУ)

Тактика

[ред. | ред. код]
Махновська тачанка в Покровському музеї

В українському степу сходяться дві кавалерійські лави по кілька тисяч вершників з кожного боку. Рухаються густо — стремена до стремен в кілька рядів. Зближуючись, мчать назустріч шаленим галопом, виставляючи вперед списи і піднявши шаблі, бо стріляти на скаку з карабіна — річ безглузда. Раптово махновська кіннота розділяється надвоє і півколами зміщується на фланги, а посередині неприємно здивований противник помічає 700 тачанок Каретникова, які, розвернувшись на шаленій швидкості, завмирають, як вкопані. З середньої тачанки повільно піднімається сам командир, обводить поглядом своїх повстанців і над степом лунає звична команда «Хлопці! Ррроби грррязь!». 700 кулеметів «Максим» за хвилину видають 42 тисячі куль і невдовзі ворожа кавалерія, яка вже не може зупинитись, перетворюється на криваве місиво. Задніх потім добиває повстанська кіннота, яка завбачливо обійшла ворога з флангів[джерело?].

З ворожою піхотою чинили інакше. Примусово зігнані в білу чи червону армію солдати не горіли бажанням воювати, а ще більше — помирати. Тому вони, будучи зненацька захопленими повстанцями, кидали зброю і видавали своїх командирів та комісарів. Останніх повстанці безжально рубали, зброю відбирали, а решту полонених відпускали на всі чотири сторони. Проте більшовицькі загороджувальні частини ловили цих солдатів, озброювали їх і знову кидали в бій проти махновців[джерело?].

Махно лютував:

Ну не рубати ж їх всіх під корінь!?

Врешті решт вихід було знайдено, полонених не тільки роззброювали, а й роздягали наголо. А оскільки у більшовиків запасів обмундирування не було, то тисячі голих червоноармійців місяцями сиділи по українських селах, чекаючи, поки привезуть уніформу.

Тактику повстанців Махна вивчав Тарас Бульба-Боровець та впровадив її у Українській народно-революційній армії.[7]

Соратники Нестора Махна

[ред. | ред. код]

Боротьба з рухом в кінці визвольних змагань

[ред. | ред. код]

В Павлоградському повіті Катеринославської губернії влітку 1922 р. були організовані махновські підпільні осередки, в листопаді під час з'їзду махновців в Харківській губернії ватажків було заарештовано.

Махновщина в українській та світовій культурі

[ред. | ред. код]
Псевдомахновський прапор, відношення якого до махновського руху заперечував сам Н. І. Махно[8][9][10]

Махно та махновщина є одним з символів світового анархістського руху. Також написано багато пісень, які оспівують Батька та махновський рух.

Див. також

[ред. | ред. код]

Література

[ред. | ред. код]
  1. Верстюк В. Ф. Махновщина: штрихи к истории движения // Нестор Иванович Махно (Воспоминания, материалы и документы). — К.: РИФ «Дзвін», 199І. — С. 30.
  2. Волк С. С. Нестор Махно в дни войны и мира // Махно Н. И. Воспоминания. /Под. ред. С. С. Волка. — М.: Республика, 1992. — С. 9, 10.
  3. Історія України: Навчальний посібник / Редкол.: В. Д. Лановик та ін. — К., 1991. — С. 132.
  4. Сургай Г.1. Завершення громадянської війни. Втрата Україною незалежності // Історія України: Курс лекцій. У 2-х томах. Т. 2. — XX століття: Навч. посібник / Мельник Л. Г. та ін. — К., 1992. — С. 175—176.
  5. Сургай Г. І. Завершення громадянської війни. Втрата Україною незалежності // Історія України: Курс лекцій. У 2-х томах. Т. 2. — XX століття: Навч. посібник / Мельник Л. Г. та ін. — К., 1992. — С. 194.
  6. Там само. — С. 176—178.
  7. Горак В. С. Директорія: потенціал і можливості політичного виживання // Україна XX сі. Проблеми національного відродження. — К.. 1993. — С. 85-86.
  8. Лазутин А., Кириченко В., Григорян А. От издателей // Аршинов П. История махновского движения (1918—1921). — Запорожье. Дикое поле, 1995. — С. 8.
  9. Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис. — К.: Либідь, 1999. — С. 541.
  10. Волковинський В. М. Батько Махно. — К.; 'Гов. «Знание» Укр., 1992. — С. 29, 35; Волковинский В. Нестор Махно: легенды й реальность. — К.: Перліт продакшн ЛТД, 1994. — С. 231; Верстюк 13.Ф. Махновщина: селянський повстанський рух на Україні (1918—1921). — К.: Наук, думка, 1992. — С. 24.
  11. Верстюк В. Ф. Вказ. праця. — С. 336.
  12. Верстюк В. Ф. Махновщина: штрихи к истории движения… — К., 1991. — С. 10-30.
  13. Верстюк В. Ф. Махновщина: штрихи к истории движения… — К., 1991. — С. 12, 13.
  14. Там само — С. 30.
  15. Тимощук О. В. Анархо-комуністичні формування Н. Махна (вересень 1917 — серпень 1921 рр.). Автореферат дисертації на здобуття наук. ступеня кандидата історичних наук. — Запоріжжя, 1995. — С. 11. 17.
  16. Аршинов П. История махновского движения (1918—1921) // Аршинов П. История махновского движения (1918—1921); Махно Н. Воспоминания; Дневник Г. А. Кузьменко. — М.: ТЕРРА; «Книжная лавка РТР», 1996. — С. 28, 31, 33.
  1. Волковинський В. Нестор Махно: легенди та реальність. — К., 1994. — С. 46.
  2. Аналогічної точки зору дотримувався історик Д. Білий. Див.: Белий Д. Гражданская война й установление Советской власти на Украине. 1917—1921 гг. // Курс лекций по истории Украины. — Донецк, 1995. — С. 221, 226.
  3. Король В. Ю. Історія України: навчальний посібник. — К., 1995. — С. 130, 134.
  4. Король В. Ю. Історія України: навчальний посібник. — К., 1995. — С. 136.
  5. Король В. Ю. Історія України: навчальний посібник. — К., 1999. — С. 220.
  6. История Украины: Учебное пособие / Под общей ред. Р. Д. Ляха. — Донецк, 1999. — С. 244, 258, 259.
  7. Шевчук 13. П., Тараненко М. Г. Історія Української державності. — К., 1999. — С. 222, 229, 297, 322.
  8. Новітня історія України (1900—2000): Підручник / А. Г. Слюсаренко, В. І. Гусєв., В. П. Дрожжим та ін. — К., 2000. — С. 217, 218, 226.
  9. Нестеров О. В. Селянський повстанський рух на Правобережній Україні (1919 р.). Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. — К., 2001 р. — С. 12.
  10. Там само. — С. 16-17.
  11. Чоп В. М. Махновський рух в Україні 1917—1921 рр.: проблеми ідеології, суспільного та військового устрою. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. — Запоріжжя, 2002. — С. 15.
  12. Грациози А. Большевики и крестьяне на Украине, 1918—1919 гг. Очерк о большевиках, национал-социалистах и крестьянских движениях. — М.: «АИРО-XX», 1997г. — С. 28-30, 63, 137.
  13. Періодизація та історичне значення махновського руху // Схід (журнал), 2003.
  14. Гончар Михайло Васильович Селянський повстанський рух на півдні України (1918—1921 роки) [Архівовано 26 липня 2015 у Wayback Machine.]
  15. Махно і Махновщина (Енциклопедія Українознавства)
  16. Уривки з документального роману Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр» в частині, що стосується особистості Нестора Махна.
  17. Махновська повстанська армія[недоступне посилання з липня 2019]

Посилання

[ред. | ред. код]
  • Політологічний енциклопедичний словник / уклад.: Л. М. Герасіна, В. Л. Погрібна, І. О. Поліщук та ін. За ред. М. П. Требіна. — Х . :Право, 2015

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Шон Паттерсон. Махновський експеримент: анархістський проект в умовах хаосу [Архівовано 10 вересня 2018 у Wayback Machine.] // Спільне. — 29 серпня 2018
  2. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 13 серпня 2009. Процитовано 13 серпня 2009.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  3. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 10 грудня 2014. Процитовано 26 листопада 2014.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  4. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 26 липня 2015. Процитовано 25 липня 2015.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  5. ↑ Міф і правда про співпрацю батьки Махна та отамана Григор'єва. Архів оригіналу за 29 листопада 2014. Процитовано 26 листопада 2014.
  6. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 26 липня 2015. Процитовано 25 липня 2015.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  7. ↑ Бульба-Боровець Тарас. Армія без держави. — Вінніпег, Канада, 1981. — С.96
  8. ↑ Н. Махно., Дело Труда, № 23-24, апрель-май 1927, с. 8-10 (рос.)
  9. ↑ Яланський В. Верьовка Л. Нестор і Галина, розповідають фотокартки, Київ-Гуляйполе: «Ярмарок», 1999. 544 с. — ISBN 966-95615-0-7
  10. ↑ Кравец Ю. П. Знамена повстанческой армии Н. Махно. 1918—1921 гг // Музейний Вісник No 7. — Запоріжжя, 2007. — 190 с. (рос.)
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Махновський_рух&oldid=42268028