Раймон Пуанкаре

Раймон Пуанкаре Raymond Poincaré
фр. Raymond Poincaré
Раймон Пуанкаре Raymond Poincaré
Президент Французької республіки
18 лютого 1913 — 18 лютого 1920
Попередник	Арман Фальєр
Наступник	Поль Дешанель
Прем'єр-міністр Франції
21 січня 1912 — 21 січня 1913
Попередник	Жозеф Кайо
Наступник	Арістід Бріан
Прем'єр-міністр Франції
23 липня 1926 — 29 липня 1929
Президент	Гастон Думерг
Попередник	Едуар Ерріо
Наступник	Арістід Бріан
Прем'єр-міністр Франції
15 січня 1922 — 8 червня 1924
Президент	Олександр Мільєран
Попередник	Арістід Бріан
Наступник	Фредерік Франсуа-Марсаль
Народився	20 серпня 1860(1860-08-20) Бар-ле-Дюк, Франція
Помер	15 жовтня 1934(1934-10-15) (74 роки) Париж, Франція
Похований	Nubecourt City Cemeteryd
Відомий як	політик, адвокат, журналіст
Місце роботи	Університет Глазго
Громадянство	Франція
Національність	Француз
Alma mater	Правничий факультет Паризького університетуd
Політична партія	Демократичний альянс
Батько	Antoni Poincaréd
Мати	Nanine Marie Ficatierd
У шлюбі з	Енріет Бенуччі
Професія	Адвокат, журналіст
Релігія	Атеїст
Нагороди	орден Зірки Анжуанаd
Медіафайли у Вікісховищі

Раймо́н Пуанкаре́ (фр. Raymond Poincaré; 20 серпня 1860, Бар-ле-Дюк — 15 жовтня 1934, Париж) — французький політичний і державний діяч, двоюрідний брат відомого математика Анрі Пуанкаре. За фахом адвокат, журналіст. Обіймав посади міністра фінансів, іноземних справ, п'ять разів призначався прем'єр-міністром Франції, у 1913–1920 роках — президент республіки.

Біографія

Раймон Пуанкаре народився у родині інженера у місті Бар-ле-Дюк 20 серпня 1860 року. Після закінчення Паризького університету він у 1882 році став адвокатом. У своїй практиці навіть захищав письменника Жуля Верна у позові проти нього.

У 1887 році Пуанкаре обрали в палату депутатів французького парламенту і лише через шість років його призначили міністром освіти (1893—1894). На цій посаді він став наймолодшим міністром в історії Франції. Пізніше у 1894–1895 роках він також обіймав посаду міністра фінансів, а потім у 1895 році знову був призначений міністром освіти.

У 1903 році Пуанкаре залишив політику і зосередився на своїй приватній юридичній практиці. Лише через три роки, у 1906 році його було призначено у Сенат і пізніше він погодився знову стати міністром фінансів. В січні 1912 року Пуанкаре очолив коаліційний уряд Франції і обіймав у ньому посаду міністра закордонних справ. Якраз у цей час, напередодні Першої світової війни він відіграв ключову роль у зміцненні Антанти, критики вважали його одним із розпалювачів військового протистояння з Німеччиною.

У січні 1913 року під час президентських виборів Пуанкаре переміг свого опонента Жоржа Клемансо і став президентом Франції. Попри це, Клемансо у 1917 році став прем'єр-міністром країни за президентства Пуанкаре. Співпраця між двома політиками проходила дуже тяжко. Із закінченням президентського терміну у лютому 1920 року Пуанкаре повернувся в Сенат. У післявоєнний період він брав участь в укладанні Версальського миру, був головою парламентської комісії з виплат Німеччиною репарації.

Пуанкаре знову призначили на посаду прем'єр-міністра у січні 1922 року. Під час фінансової кризи у Німеччині він відмовився відкласти виплату Німеччиною контрибуції і 11 січня 1923 року увів французьку армію у прикордонну німецьку область Рур щоб стягнути заборговані Німеччиною виплати.

На виборах 1924 року внаслідок фінансової кризи Пуанкаре зазнав поразки і на посаді прем'єр-міністра його замінив Едуар Ерріо. Попри це, Пуанкаре знову отримав посаду прем'єр-міністра у липні 1926 року і разом з нею ще й портфель міністра фінансів. Під час його останнього терміну на посаді прем'єр-міністра Франція пережила період економічного підйому, що зажило йому певної популярності серед виборців.

У липні 1929 року Пуанкаре вийшов у відставку у зв'язку із поганим станом здоров'я і помер у Парижі 15 жовтня 1934 року.

Джерела

• Французька Академія. Біографія Раймона Пуанкаре. (фр.)
• Енциклопедія Кругосвет. Біографія Раймона Пуанкаре (рос.)

Література

• М. Каменецький. Пуанкаре Раймон // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4