Стоянов Олександр Ілліч
| Стоянов Олександр Ілліч | |
|---|---|
| Народився | 1841 Київська губернія, Російська імперія |
| Помер | 1914 |
| Діяльність | педагог, етнограф |
| Alma mater | Історико-філологічний факультет Київського університету[d] |
Олекса́ндр Іллі́ч Стоя́нов (1841, Київська губернія — 1914) — український педагог, археолог та етнограф другої половини XIX ст.
Народився в Київській губернії, в родині офіцера російської армії, який, ймовірно, був вихідцемі з Болгарії. Мати, очевидно, була українкою, бо Стоянов чітко ідентифікував себе українцем — відчував усі нюанси та відтінки української мови, часто і влучно вживав народні приказки та афоризми, виконув українську пісню на Кавказі, у фортеці сванського князя.
Закінчив київську гімназію та історико-філологічний факультет Київського університету (1858—1862). Після закінчення університету записався на педагогічні курси, що були створені при Київському університеті. Викладав у гімназії Немирова, але недовго.
Активний член Старої київської громади. Разом з Павлом Чубинським викладав українською мовою у київській недільні йшколі; уклав популярні книжечки для читання, зокрема переклав українською мовою збірник байок Л. Глібова. Написав одну з перших рецензій на «Букварь южнорусскій» Шевченка, опублікований у петербурзькому журналі «Воспитание» за 1861 р;, виступив із палкою та зворушливою промовою-прощанням під час перепоховання Тараса Шевченка. За свідченням фольклориста Олександра Лоначевського Стоянов став одним із ініціаторів масштабного проекту зі збирання народної творчості, зокрема українських народних пісень. Сам з десятками інших громадівців у 1960-х роках брав у ньому участь. У нього збереглася чимала часта архіву цього проекту. Вже, проживаючі в Грузії, він ретельно опрацьовував цей архів, готував матеріали до друку, додавав свої коментарі. Ці рукописи використали Володимир Антонович та Михайло Драгоманов у 2-томному збірникові «Исторические песни малорусского народа».
У часописі «Основа» та російській пресі Олександр Стоянов неодноразово емоційно відстоював права української мови та школи. Він належав дорадикального крила громадівців: разом з Миколою Константиновичем, Олександром Лашкевичем та іншими пропагував ідею автономії України в складі всеслов'янської федерації держав (тези Кирило-Мефодієвського товариства).
На Стоянова звернув увагу Третій відділ, що зарахував його до проводирів громадівського руху та рекомендував віддалити від поля діяльності. Ймовірно, через це потрапив у 1866 р. на Кавказ, як неблагонадійний завдяки безальтернативній пропозиції керівництва навчального округу. Там — у Ставрополі, П'ятигорську, Тифлісі, Кутаїсі та Батумі він працював спочатку вчителем історії, географії, латинської мови, а потім — інспектором та директором гімназій. З 1878 директор Кутаїсько гімназії ї (Грузія). У Грузії Олександр Стоянов здобув репутацію плідного дослідника грузинської етнології, фольклористики та археології, а також як унікального садівника. Його ім'я потрапило до 8-ми томних «Очерков истории Грузии», де наводяться його прогресивні суспільно-національні висловлювання. також він включений до «Биографического словаря членов Императорского Московского Археологического общества» (1915), де стисло окреслено його археологічні знахідки на теренах Грузії.
З 1860-х років грузинська мова поступово вилучалася як шкільний предмет і мова навчання. У 1881 році мовою викладання оголошено виключно російську. Як директор Кутаїської гімназії він пише до управління Кавказького навчального округу відвертий лист-протест. Грузинські історики стверджують, що він був першим чужинцем-педагогом, який не погодився з офіційним освітянським курсом Росії на Закавказзі. Використовуючи громадівський досвід, він взявся самотужки відвойовувати права грузинської мови та культури у своїй гімназії. Стоянов агітував учнів до народознавчої праці, деяких залучав у підмогу на час своїх етнологічних студій і мандрівок. Субсидіював видання гімназійного журналу грузинською мовою («Доля»). Там публікувались етнографічно-фольклористичні, історичні та літературні спроби юних ентузіастів. Серед них був Еквтиме Такаїшвілі — згодом визначний історик, археолог, співзасновник і перший професор Тифліського університету та святий грузинської православної церкви. Також у цьому журналі дебютував учень гімназії Микола Марр, згодом лінгвіст-сходознавець, історик, етнограф, археолог, академік Петербурзької академії наук, віце-президент АН СРСР.
Чимало з визначних архітектурних пам'яток Грузії, якими опікувався та захищав від руйнування Олександр Стоянов, через століття було внесено до реєстру світової спадщини ЮНЕСКО. Олександр Стоянов також особисто проводив археологічні розкопки, першим розпочав дослідження культово-храмового міста Колхіди Вані. Йому вдалося розкопати давньогрецьке поховання із супровідними коштовними облаштунками. Долучився до створення Кутаїського державного історичного музею імені академіка Н. Бердзенишвілі, що був офіційно відкритий у 1912 році. Влітку 1872 року в супроводі трьох уродженців цих теренів — своїх учнів розпочав краєзнавчу експедицію Сванетією, яка тривала два з половиною місяці, для чого перед цим спеціально вивчав сванську мову. Результатом стала об'ємна робота «Путешествие по Сванетии», видана друком 1876 року. Згідно з оцінкою знаного грузинського історика Гіві Цулаї, вона стала першим найповнішим етнографічним описом сванів і по повноті не мала прецедента.
В околицях селища Чакві Олександр Стоянов купив 8 десятин землі, де провів повний комплекс меліоративних заходів, проклав канави й кам'яні водостоки, дороги для доставки необхідного матеріалу, майданчики для житлових і господарських будівель. Лавровими дібровами укріпив гірські схили. Після цього приступив до власне садівництва. У свій задум уклав усі тридцятирічні заощадження — 20 тис. рублів. Усього було насаджено 6 тис. виноградних лоз, 2 тис. плодово-ягідних кущів, 3 тис. декоративних культур. Як умілого землероба виділив Олександра Стоянова знаменитий мандрівник-учений, професор Харківського університету Андрій Краснов, що побував у цих місцях у 1893 році, та згодом заснував неподалік Батумський ботанічний сад.
1882 року видав статтю, в котрій розглядав пісню «Ой що то за крячок, що по морю літає». Пісня була надрукована у «Сборникѣ чумацкихъ пѣсенъ» Івана Рудченка у чотирьох варіантах та стосувалась взяття половецькими кочівниками міста Торчеськ 1093 року. У цій публікації він на основі аналізу пісні наводив аргументи на раннє заселення українцями своїх етнічних територій. Ця стаття викликала жваву дискусію, у якій взяли участь Микола Костомаров та історик і фольклорист Іван Новицький.
Нагороджений орденами Святої Анни, Станіслава та Володимира.
- Віра Білоус. Громадівець Олександр Стоянов і Грузія: подвижництво в царині народознавства, націєзбереження та економічного поступу (друга половина ХІХ ст.) // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. — Інститут історії України НАН України, 2012, випуск 21. — С. 69-88.
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
- Стоянов А. — Южно-русская пѣсня о событіи XI вѣка.— Ибид., 1882, VII, стр. 81-96.
- Ревякинъ П., Стоянов А.— Сбліжение историческихъ показаній съ народною легендою о древнемъ Торческѣ — Кіев ГВ., 1863, № 33 и 34
Посилання