Султан-Гірей Клич

Султан- Гірей Клич
Султан Килич Ґерай
Народився	15 березня 1880(1880-03-15) аул Уяла (за іншими даними — Майкоп)
Помер	16 січня 1947(1947-01-16) (66 років) Москва ·страчений
Країна	Російська імперія
Національність	ногай
Діяльність	офіцер
Учасник	Перша світова війна, Громадянська війна в Росії і Друга світова війна
Титул	князь
Військове звання	Полковник
Партія	Народна партія горян Північного Кавказу
Конфесія	Іслам
Рід	Ґераї
Нагороди	Орден Святого Георгія Георгіївська зброя

Султа́н-Гіре́й Клич (рос. Султан-Гирей Клыч; 15 березня 1880, адизький аул Уяла (за іншими даними — Майкоп) — 16 січня 1947, Москва) — російський військовик, учасник Білого руху та національно-визвольного руху північнокавказьких народів.

Життєпис

Походив з родини ногайських аристократів — правителів адигів, нащадків кримських ханів. Син прапорщика Султан-Шахана. Закінчив кадетський корпус та Єлисаветградське кавалерійське училище. Служив у 18-му Сіверському драгунському полку.

У званні поручика учасник придушення революції 1905 року. За цим дослужився до штабс-ротмістра 12-го Білгородського уланського полку.

Під час Першої світової війни служив у кавалерії. Дізнавшись про формування «Дикої дивізії» перейшов туди командиром 3-ї сотні Черкеського кінного полку, закінчив — полковником, командиром того ж полку кавказької тубільної дивізії (т. зв. «Дикої дивізії»), і на цій посаді закінчив війну полковником (командиром полку став Крим Селетович Султан-Ґірей, його родич, який служив там само), отримавши всі можливі в його становищі нагороди, включаючи Орден Св. Георгія і Золоту зброю «За хоробрість».

Улітку 1917 року — полковник, учасник корніловського виступу. 25 березня 1918 за поданням командувача військами Кубанського краю за бойові відзнаки — генерал-майор. У Добровольчій армії вже до осені призначений командиром 2-ї бригади 1-ї Кінної дивізії, а 21 грудня — начальником Черкеської кінної дивізії (також званої «Дикою дивізією»), яка активно боролася з більшовиками і відзначилася репресіями проти іногороднього населення Кубані, що симпатизувало більшовикам. У 1920 році після поразки і евакуації ЗСПР до Криму, разом із залишками своєї дивізії перейшов з дозволу грузинського уряду кордон Грузинської Демократичної республіки, де і був інтернований. Потім поїхав до Криму, а звідти за наказом генерала Петра Врангеля до Карачаєвської області Північного Кавказу для організації «біло-зелених» загонів. Командуючи сформованими загонами, у боях з Червоною армією, зазнав поразки і знову втік до Грузії. Навесні 1921 року емігрував до Туреччини, а звідти до Європи.

В еміграції став одним із керівників націоналістичної «Народної партії горців Північного Кавказу», що боролася за відторгнення Північного Кавказу від СРСР і створення Північно-Кавказької республіки. Був членом її ЦК, входив до складу «Комітету незалежності Кавказу», що складався з керівників грузинських, вірменських, азербайджанських та гірських націоналістів.

На суді у Москві. Перший ряд, зліва направо: Петро Краснов, Андрій Шкуро, Султан-Гірей Клич

У Другу світову війну разом з іншими кавказькими і закавказькими націоналістами організував низку «Національних комітетів» і взяв активну участь у формуванні військових гірських частин, також командував горянами (6 тис. солдатів) в Козачому корпусі ген. П. М. Краснова. В Ставрополі став випускати газету «Газават». 1942 року разом з дагестанцем Ахмед-Набі Агаєвим і осетином Аліханом Кантемировим починає формування 2-го Туркестанського легіону. Невдовзі створена ним Кавказька дивізія була переведена до Боснії, де брала участь у придушенні партизанського руху. На початку 1943 року переведено до Італії, де в травні 1945 року інтернована англійцями в Обердраубурзі.

Страта

29 травня 1945, в числі 125 кавказьких офіцерів був доставлений в Юденбург, де за порушеннями зобов'язань Великої Британії переданий британцями органам НКВС, які етапували його до Москви. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 року Військова колегія Верховного Суду СРСР в січні 1947 року засудила обвинувачених Краснова П. М., Шкуро А. Г., Султан-Ґерая Килича, Краснова С. Н., Доманова Т. М. і фон Панвіца до страти через повішення. 16 січня 1947 року вирок був приведений у виконання.

Джерела

• Неотвратимое возмездие: По материалам судебных процессов над изменниками Родины, фашистскими палачами и агентами империалистических разведок. — М.: Воениздат, 1979.
• Малышева Е. М. Патриотизм и коллаборационизм в годы Великой Отечественной войны // Россия в ХХ веке. Война 1941—1945 годов. Современные подходы. — М.: Наука, 2005
• Казаков А. В. Адыги (черкесы) на российской военной службе. Воеводы и офицеры. — 2010.