Фестиваль Санремо
| Фестиваль Санремо | |
|---|---|
 Театр «Арістон», місце проведення «Санремо» | |
| Жанр | поп |
| Дати | січень-лютий-березень |
| Місце проведення |  Італія |
| Відкрито | 1951 |
| Засновано | Анджело Нікола Амато Анджело Ніцца |
| Вебсайт | |
| www.rai.it/programmi/sanremo/ | |
Фестиваль італійської пісні, знаніший як Фестиваль «Санремо» або просто «Санремо» — музичний фестиваль, який проводиться щороку в Італії, в Санремо, починаючи з 1951 року. У якому взяла участь значна кількість найвідоміших представників італійської музики.
З 1956 року (крім періоду з 1998 по 2010 роки) переможець «Санремо» отримує право представляти Італію на пісенному конкурсі «Євробачення», за основу якого було взято саме італійський фестиваль. Однак, співак може відмовитися від цього й віддати компанії RAI право вирішувати, хто буде представляти Італію. Цей фестиваль є однією із найбільших італійських медіа-подій й має також деякий успіх за кордоном, оскільки транслюється в прямому ефірі і по телебаченню, і по радіо. Статуетка «Лев Санремо» є найпрестижнішим досягненням для музикантів та виконавців поп-музики.
Фестиваль являє собою змагання пісень, відібраних спеціальною комісією протягов минулих місяців. Ці пісні мають бути написаними італійськими авторами італійською мовою або однією з італійських говірок й пропонуються вперше. Якщо пісня вже була десь виконана, вона карається дискваліфікацією. За виконавців голосують вибрані журі (які можуть бути демоскопічними, складатися з робітників, зі споживачів тощо), а також глядачі в режимі телеголосувння, а в минулому — учасники конкурсів іншого формату, таких як «Totip». Об'являють і дають нагороду трьом пісням, які набрати найбільше голосів (в деяких випадках вони є абсолютними переможцями) серед тих, які змагаються в основній секції, яку виконавці зазвичай називать «Великі», «Чемпіони» або «Виконавці» (іноді можуть бути подальші підрозділи, такі як «Жінки», «Чоловіки» та «Гурти») та в секції менш відомих виконавців, відому як «Нові пропозиції» чи «Молоді». Присвоюються також інші спеціальні нагороди, серед яких Премія критики Мії Мартіні, введену спеціалізованою пресою 1982 року й названу на честь співачки Мії Мартіні з 1996 року.
Спочатку виконавці виступали під фонограму, але 1985 року Клаудіо Бальйоні запросили здобути нагороду «Пісня століття», він був єдиним, хто виступив з живим звуком під гітару та фортепіано. Цим виступом Бальйоні всіх переконав, й відтоді музиканти виступають з живим звуком.
Спочатку фестиваль проводився в салоні Казино «Санремо» в січні, лютому або березні, а з 1977 року він проводиться в Театрі «Арістон», що в місті Санремо (окрім сезону 1990 року, який проводився на новому квітковому ринку, розташованому в Буззані, одному з передмість Санремо), а з 1983 року між першими числами лютого та першими десятьма числами березня.
У 1948 та 1949 роках в місті В'яреджо відбулися перші два сезони Фестивалю італійської пісні, створення якого походило від ідеї Альдо Валлероні, що з'явилася у нього 1947 року. Але через економічні проблеми у 1950 році цей захід був перерваний, він став попередником майбутнього фестивалю «Санремо».[1][2][3][4] Перший сезон фестивалю у В'яреджо проводився у закладі «Capannina del Marco Polo» 25 серпня 1948 року, його переможцем став Піно Москіні з піснею «Serenata al primo amore»; а другий сезон проходив того ж самого місяця наступного року, переможцем якого став Нарчізо Паріджі з піснею «Il topo di campagna».[5]
Ідея фестивалю італійської пісні була відроджена в однойменному місті Санремо через два роки, але на відміну від тосканського досвіду проведення цього заходу, було вирішено провести подію в зимовий «мертвий сезон» (близько лютого), заради збільшення відвідуваності, коли морський туризм був майже відсутній.
Передумовою до цього стала зустріч Анджело Ніколи Амато, тодішнього директора з розваг та заходів в Казино «Санремо», з радіоведучим Анджело Ніццею, затятим відвідувачем муніципального казино, які вирішили створити захід музичного характеру. Для цього, Ніцца вирішив домовитися з радіокомпанією EIAR в Турині, а Амато поїхав в Мілан, щоб повідомити компаніям звукозапису про свій намір та переконати їх запросити своїх виконавців.
29 січня 1951 року відкрився перший сезон фестивалю «Санремо», його ведучим став Нунціо Філоґамо, відомий своїми радіовітаннями «близьких та далеких друзів». У цьому сезоні взяло участь усього троє виконавців: Нілла Піцці, Duo Fasano та Акілле Тольяні. Вони виконали 20 до того невиданих пісень. Сезон був сприйнятий дуже прохолодно пресою та музичними критиками, а також глядачами, які постійно їли та розмовляли під час виступів. Однак, виграла Нілла Піцці з піснею «Grazie dei fiori».[6]
Другий сезон, окрім змін у музичному плані, мав більший успіх, на відміну від попереднього, серед авторів та музичних видавців.[7] Кількість учасників зросла до 5, але, як і рік перед тим, перемогла Нілла Піцці з серенадою «Vola colomba». Окрім цього вона посіла друге місце з піснею «Papaveri e papere» та третє з «Una donna prega». Такий результат більше ніколи не повторився в історії фестивалю.[8][9]
Протягом сезону 1953 року відбулась перша суттєва зміна в регламенті фестивалю: для кожного виступу було введено обов'язкове подвійне виконання пісень під два різні оркестри, «класичного» типу (диригентом якого того року був Чініко Анджеліні) і «більш сучасного» типу (яким керував Армандо Тровайолі).[7][10]
П'ятий «Санремо» 1955 року став першим сезоном, який транслювався на телеканалі Rai 1, а його фінал демонструвався у телемережі «Євробачення».[11] 1956 року у фестивалі взяло участь шестеро виконавців, яких відібрали серед 6656 до того нікому не відомих кандидатів.[12] Того ж року з'явився перший сезон Пісенного конкурсу «Євробачення», основою до створення якого став фестиваль «Санремо». В ньому від Італії виступила переможниця «Санремо» того року, Франка Раймонді, а також Тоніна Торріеллі, що посів на фестивалі друге місце.[13].
У перші роки фестивалю домінувала традиційна італійська пісня, що мало цінувалася на той час серед слухачів, текст якої, на думку оглядачів, «ні на міліметр не відходив від лінії „Бог-Батьківщина-Родина“».[14][15][16] Однак вже з піснею «Papaveri e papere» (яка сьогодні вважається «тонким висміюванням» Християнсько-демократичної партії та водночас натяком на притиск, якого зазнавали жінки у той час), а потім з піснею «Canzone da due soldi» Катіни Раньєрі, стали з'являтися тексти, які виділялися з загальної маси своєю «веселістю».[17][18][12] Проте лише 1958 року, коли переміг Доменіко Модуньйо зі своїм хітом «Nel blu dipinto di blu», яку виконав в дуеті з Джонні Дореллі, настало «нове життя» для фестивалю та італійської естради: почали виступати автори-виконаці.[19][20] Це було закріплено 1960 року перемогою Ренато Рашеля, який виконав пісню «Romantica» в дуеті з Тоні Далларою.[21]
1960-ті роки розпочались раптовою спробою італійської спілки авторів та видавців (SIAE) заборонити своїм представникам брати участь в сезоні «Санремо» 1961 року, однак це рішення не було схвалене.[22] В наступні роки відбувся початок так званої «ери Бонджорно» (названої на честь ведучого Майка Бонджорно, що вів фестиваль з 1963 по 1967 роки), на сцені дебютували так звані «виконавці-крикуни», в числі яких були Міна (щоправда, після розчарування, якого вона зазнала 1961 року через те, що не потрапила у трійку найкращих, співачка вирішила більше ніколи не брати участі у фестивалі), Адріано Челентано та Боббі Соло, i автори-виконавці на кшталт Джино Паолі та Умберто Бінді, а також біт-ансамблі (яких, на думку оглядачів, на фестивалі скоріше «терпіли ніж підтримували», у тому числі й через організаційні проблеми).[23][24][25][26][27][28] Цього періоду на фестивалі перемагала здебільшого мелодійна музика: найголовнішу перемогу цього часу отримала Джильйола Чінкветті, що 1964 року виступила з піснею «Non ho l'età», з якою вона того ж року також перемогла на пісенному конкурсі «Євробачення».[29] Також 1964 року до участі допустили зарубіжних викнонавців (серед яких Пол Анка, Джин Пітні, Бен Кінг і Антоніо Прієто): нове правило, задумане як змагання італійських та зарубіжних співаків, насамперед мало на меті як наповнити місцеву легку музику новими виконавцями, так і розришити італійську музичну продукцію.[30][31] Однак, від такої іновації відмовились 1966 року.[32]
Цього часу на сцені «Казино» почали з'являтися пісні з протестними темами: під час сезону 1966 року, Адріано Челентано презентував пісню «Il ragazzo della via Gluck», яку відразу ж було знято зі змагання; наступного року, натяки на протест були в піснях «La rivoluzione» виконавця Джанні Петтенаті та «Proposta» гурту «I Giganti».
Фестиваль 1967 року став примітним насамперед самогубством автора-виконавця Луїджі Тенко, чия пісня «Ciao amore, ciao» (яку він виконав в дуеті з Далідою; тема самої пісні торкалася Італії, яка, попри економічне диво, ще не повністю позбулась бідності) була виключена з фіналу.[33][34][35] Смертю Тенко, про яку під час фестивалю ведучий Майк Бонджорно майже нічого не сказав, ім'я цього виконавця навіть опустили, закінчився «золотий етап» «Санремо» й почався «новий період», який характеризувався істотними змінами не лише в країні-Італії, але й на самому фестивалі.[36]
Сезон «Санремо» 1968 року відзначився «найбільшою спробою виконавців легкої музики донести свої слова до публіки», вперше того року фестиваль вів Піппо Баудо, а перемогу здобув Серджо Ендріго (що, на думку оглядачів, стало не лише доказом успіху авторів-виконавців на музичному ринку, а також своєрідною «компенсацією» фестивалю за випадок з Тенко).[37][23][38][39] Окрім цього того року дебютували такі виконавці, як Фаусто Леалі, Аль Бано та Массімо Раньєрі, які відзначилися тим, що в їх образі тогочасна молода публіка «впізнавала себе».[40]
Сезони 1969-го (в якому перемогли Іва Дзаніккі та Боббі Соло з піснею «Zingar»), 1970-го (в якому перемогли Адріано Челентано та Клаудія Морі з піснею «Chi non lavora non fa l'amore») та 1971-го року (в якому перемогли Нада та Нікола Ді Барі з піснею «Il cuore è uno zingaro»), як і хіти Лучо Далли («4/3/1943» 1971 року та «Piazza Grande» 1972 року) і Роберто Веккйоні («L'uomo che si gioca il cielo a dadi» 1973 року) на думку оглядачів «не повною мірою унаочнили кризу фестивалю», у якого відтоді почався «період занепаду».[41][42][43][44] Починаючи з 1973 року, компанія RAI вирішила транслювати лише фінальний вечір фестивалю, а в широко розрекламованій телемережі «Євробачення» Італія опинилася в одному рядку серед «відсталих країн», розташованих на сході та заході Європи: у 1973 році крім СРСР та країн країн Східного блоку до мережі приєдналися Туреччина, Кіпр, Іспанія та Португалія, в яких на той час ще існували фашистські режими. За відгуками критиків, з музичної точки зору «Санремо» поступово «скочувався на шлях еротики й порнографії», таким чином фестиваль став «тріумфом грудей і стегон» та пісень, які «спиралися на ті самі дражливі стереотипи целулоїдної еротики», через які сезон 1975 року «став найневдалішим і, якщо можна так сказати, продемонстрував позбавлений смаку розрив між реальністю і її репрезентацією».[45][46][47] Однак, попри це, цього періоду в рамках фестивалю відбулася низка експериментів. 1974 року взяли участь 28 виконавців, поділених на дві групи — 14 «великих» (які відразу допускалися до фіналу) та 14 «нових», які боролись за чотири останні вільні місця. 1976 року виконавців поділили на п'ять груп, у кожній з яких було два «головних» учасника, які автоматично кваліфікувалися до фіналу, а також вперше скасували оркестр (замінений звичайним музичним супроводом). Наступного року скасували відсів учасників і групи, оскільки в конкурсі брало участь всього 12 пісень, але вже 1978 року відновили поділ на категорії («солісти», «гурти» та «автори-виконавці»), переможці яких потім змагались за головний титул.[48] Окрім цього, фестиваль переїхав з «Казино», яке закрилось на ремонт, до Театру «Арістон».[49]
Сезон 1980 року став першою ознакою щодо припинення тенденції падіння рейтингів фестивалю, він відзначився такими нововведеннями: ведучі, якими були Клаудіо Чеккетто, Роберто Беніньї та Олімпія Карлізі, вперше виконували роль не просто «оголошувача», а «головного героя розповіді»; крім того було відновлено поділ на дві категорії виконавців — «нові італійські пропозицій» (які змагалися за 8 місць у фіналі) й «великі італійські та зарубіжні виконавці» (у цю категорію входило 18 пісень, які відразу кваліфікувалися до фіналу), а також знову скасували оркестр на користь записаної музики (протягом 1980-х років були навіть випадки, коли виконавці виступали під фонограму).[50]
Підвищення рейтингів «Санремо» призвело до того, медіакорпорація RAI вирішила «повернути право володіння» фестивалем і розпочати його «реструктуризацію», кульмінація якої припала на так звану «першу епоху ведучого Піппо Баудо» (1984—1987): за нього фестиваль здобув колишню популярність серед телеглядача, нововведеннями стало — більше «висвітлення новин та поточних події на сцені „Арістон“» й поява 1984 року нового конкурсу для «нових італійських пропозицій», що включав в себе відбір з видаленням, тоді як для категорії «чемпіонів» це не передбачалося.[51] Окрім цього, 1982 року було створено «Премію критики», яка «офіційно зафіксувала існування розриву» між музичними смаками публіки та журі.[52]
Сезон 1986 року відзначився насамперед тим, що вперше в ролі головної ведучої стала жінка, Лоретта Годжі, але попри «перезапуск» фестивалю, багато виконавців, які з'явились на італійській естраді протягом 1970-х років, відмовились брати у ньому участь, обмежуючись лише виступом як гостей, або (рідше) авторами пісень. Найактивнішими стали виконавці, які стали відомими наприкінці 1960-х років і на початку 1970-х років (Іва Дзаніккі, Пеппіно ді Капрі, Боббі Соло, Фред Бонджусто), й ті, чия кар'єра потребувала «перезавантаження» (Лоредана Берте, Альберто Камеріні, Донателла Ретторе, Алан Сорренті, Ренато Дзеро, Анна Окса, Манго, Раф), або які назажди пов'язали своє ім'я з фестивалем (гурт «Matia Bazar», співачка Фйордалізо, Рікардо Фольї).
За винятком Аліче з піснею «Per Elisa» (з якою вона виграла сезон 1981 року), Тіціани Рівале з піснею «Sarà quel che sarà» Тіціани Рівале (з якою вона виграла сезон 1983 року) та Ероса Рамаццотті з піснею «Adesso tu di» (з якою він виграв сезон 1986 року, після перемоги 1984 року в «нових пропозиціях» з піснею «Terra promessa»), протягом 1980-х років «Санремо» обмежився нагородженням співаків, які вже були лауреатами інших конкурсів та мали вже значні здобутки, таким чином перемога на фестивалі стала для таких виконавців своєрідною «премією за [вдалу] кар'єру». Таким чином, народне голосування (здійснене через «Totip») віддало перемогу Аль Бано і Роміні Павер в сезоні 1984 року, гурту «Ricchi e Poveri» в сезоні 1985 року, Еросу Рамаццотті в сезоні 1986 року, тріо Моранді-Руджері-Тоцці в сезоні 1987 року, Массімо Раньєрі в сезоні 1988 року та Анні Оксі і Фаусто Леалі в сезоні 1989 року. Повернення на фестиваль народного журі також не змінило цю ситуацію: 1990 року перше місце дісталось гурту «Pooh», а наступного — Ріккардо Коччанте.[53]
Тим не менш, «Санремо» послужив стартом для багатьох співаків, які потім, ставши відомими, назавжди припинили виступати на ньому: це було у випадку з Еросом Рамаццотті, Васко Россі, Джованотті, Фіореллою Манноєю та Дзуккеро, що принесли на сцену фестивалю «нове звучання» й «нові теми», але були викинуті з його турнірної таблиці (тим самим отримавши ще більшу прихільність публіки, яка більше звертала увагу на якість музики).[54]
1990-ті роки анонсували «повернення „Санремо“», фестиваль став постійним своєрідним «місцем зустрічі» італійського суспільства (заставка сезонів 1995 та 1996 років, «Perché Sanremo è Sanremo», стала своєрідним неформальним лозунгом події): 1990 року повернули народне журі, оркестр, до змагань допустили зарубіжних виконавців, через два роки після цього ведучим знову став Піппо Баудо (він також отримав посаду артистичного директора фестивалю), окрім цього ввели відбірковий тур серед «великих виконавців», через що, на відміну від попередніх років, представники італійської естради останнього тридцятиріччя зазнавали поразки на користь «нових голосів», таких як Лаура Паузіні (переможиця сезону 1993 року в категорії «молодих виконаців» й володарка третього місця наступного року серед «чемпіонів»), Б'яджо Антоначчі, Андреа Бочеллі та Джорджа (переможиця сезону 1995 року).[55][56][57]
1997 року переможцем фестивалю став гурт «Jalisse» з піснею «Fiumi di parole», це була остання участь Італії на «Євробаченні» у XX столітті. На таке рішення вплинуло те, що дует, який вважався фаворитом не лише у себе на батьківщині, але й за кордоном, посів лише четверте місце, через що Італія оголосила бойкот цьому конкурсу. Існує версія й про таємний саботаж з боку компанії RAI, якій прийшлося б взяти на себе небажані витрати з організації проведення наступного сезону «Євробачення» у разі перемоги.
Задля спроби «омолодити» італійську пісню, з 1995 року на фестивалі було гарантовано доступ до фіналу категорії «чемпіонів» тим, хто посів перші місця у категорії «молодих виконавців»: того року це спрацювало у випадку зі співачкою Джорджею, а протягом наступних років такий механізм сприяв «розкрутці» й низки інших виконавців (наприклад, «Jalisse», переможці сезону 1997 року, та Анналіза Мінетті, переможиця сезону 1998 року), які надалі не отримали популярності й були забуті публікою. Іншим прикладом невдалості цього механізму стало й те, що жодна з пісень, виконаних під час сезону 1998 року, не потрапила до сотні найпродаваніших синглів Італії.[58]
Через невдалу ідею щодо «омолодження» італійської пісні, у 1999 році «Санремо» відкрився для «незалежної музики» на взаємовигідних умовах: оскільки фестиваль знову набував авторитету, а «незалежна музика» користувалась санремівською публічністю, задля кращих результатів продажів.[59] Проте це не зупинило зниження рейтингу телеперегляду фестивалю у першій половині 2000-х років, яке досягло піку 2004 року (Тоні Реніс був артистичним директором, а Сімона Вентура — ведучою), коли вперше програма-конкурент (четвертий сезон «Великого брата») випередила фестиваль за кількістю переглядів, чому також сприяло бойкотування італійських лейблів та музичний мітинг, організований того року в Мантуї.[60][61] Період спаду рейтингу фестивалю завершився 2007 року, коли серед чемпіонів переміг Сімоне Крістіккі з піснею «Ti regalerò una rosa», а серед молодих виконавців — Фабріціо Моро з піснею «Pensa».[62]
Попри падіння переглядів та скандалів, сцена фестивалю «Санремо» закріпилася в перших роках XXI століття як спосіб розкрутки або перезапуску кар'єри для таких виконавців, як Дольченера (одна з переможниць відбору «Destinazione Sanremo» 2002 року), Серджо Каммар'єре (який посів третє місце в сезоні 2003 року), Повіа (переможець сезону 2006 року), Франческо Ренга (колишній участник гурту «Timoria» та переможець сезону 2005 року), Джо Ді Тонно та Лола Понсе (переможці сезону 2008 року), Трікаріко (лауреат «Премії критики» сезону 2008 року), Аріза (переможниця «SanremoLab» 2008 року та категорії «Нові пропозиції» сезонів 2009 і 2014 років), Паоло Менегуцці, Ірене Форначарі та гурт «Sonohra».[63]
Починаючи з 2009 року, перемогою Марко Карті (який виграв пісенний конкурс «Amici» 2008 року), було анонсоване «з'єднання нових „майдачників“ віртуальної пісні», таких як «Amici» або «X Factor», з «матір'ю всіх етапів італійської пісні», фестивалем «Санремо». Це з'єднання було підтверждене 2010 року перемогою Валеріо Скану (фіналіста конкурсу «Amici» 2009 року), а також участю виконавців, розкручених завдяки талант-шоу, такими як Джузі Феррері (фіналістка конкурсу «X Factor» 2008 року), Noemi (яка брала участь на «X Factor» 2009 року та посіла третє містє на «Санремо» 2012 року), Марко Менгоні (переможець «X Factor» 2010 року і «Санремо» 2013 року), Емма Марроне (переможниця «Amici» 2010 року та «Санремо» 2010 року),[64][65] Анналіза (стала фіналісткою «Amici» 2011 року й посіла третє місце на «Санремо» 2018 року), Франческа Мік'єлін (стала переможницею «X Factor» 2012 року й посідала другі місця на «Санремо» 2016 і 2021 років) й інші.[66] Винятком у цьому сценарії стали дві виконавиці, Маліка Аян (переможниця в категорії «Молоді виконавці» 2009 року) та Ніна Дзіллі (лауреатка «Премії критики» в категорії «Нове покоління» 2010 року).[67]
Починаючи з 2011 року, фестиваль «Санремо» знову став слугувати «механізмом» відбору представника від Італії на «Євробачення»:[68] зокрема, 2015 року було офіційно встановлено регламентом, що переможець італійського фестивалю їде преставляти Італію на «Євробаченні», якщо він сам від цього не відмовиться.[69]
Під художнім керівництвом Фабіо Фаціо у сезонах 2013 та 2014 років кількість артистів із талант-шоу значно скоротилася на користь представників «менш типових» для «Санремо» музичних жанрів, включаючи гурт «The Bloody Beetroots» (електронна музика), Джуліано Палму (ска), гурт «Perturbazione» (інді-рок). Хоча сезони, які керував та вів Фабіо Фаціо, не мали успіху з точки зору телерейтингів, вони стали попередником нової системи стилістичного відбору пісень, який був закріплений у наступних сезонах фестивалю.
Під час сезонів 2015, 2016 та 2017 років, ведучим та директором яких був Карло Конті, радіо стало привілейованим критерієм відбору пісень до «Санремо», що порушило парадигму, згідно з якою до цього моменту здебільшого на фестиваль відбиралися любовні балади.[70] Під час сезону 2015 року «Санремо» остаточно був пов'язаний з пісенним конкурсом «Євробачення», оскільки його регламент встановлював, що пісня-переможець фестивалю автоматично стає предстаницею Італії на цьому європейському конкурсі вокалістів, якщо її виконавець не відмовляється від цього.[71]
Про успіх та високий рівень організації цих сезонів свідчив й той факт, що учасники молодіжної категорії: зокрема, троє з чотирьох фіналістів сезону 2016 року отримали перемогу протягом наступних років — Франческо Габбані (переможець фестивалю 2017 року), Ермаль Мета (2018) та Махмуд (2019).[70]
У наступних сезонах 2018 та 2019 років, які вів Клаудіо Бальйоні, пісні видалялися протягом відбіркового туру самими виконавцями. Максимальну тривалість пісень також було збільшено з трьох з половиною хвилин до чотирьох, що також позитивно вплинуло на якість пісень фестивалю. Перемога Махмуда у сезоні 2019 року з піснею «Soldi» стала ознакою явного розриву з минулою концепцією фестивалю, оскільки вона належить до жанру урбан, який до цього часу не відбирався на «Санремо».[70] Таким чином ще більше «зближуючись» з публікою, фестиваль привертав ще й увагу компаній звукозапису, які користувалися можливістю розширити аудиторію шанувальників певних співаків. Згодом Махмуд посів друге місце на «Євробаченні» 2019 року з тією ж піснею й здобув міжнародну популярність.
Починаючи з 2020 року «Санремо» керує та веде Амадей, якому у цій справі вдалося досягти хороших результатів з погляду телерейтингів фестивалю. Сезон «Санремо» 2021 року був відзначений пандемією COVID-19 через що під час проведення фестивалю в перші місяці 2021 року діяли карантинні обмеження. Фестиваль вперше у своїй історії проходив без публіки в Театрі «Арістон»; при цьому захід проходив цілком у березні, а саме з 2 по 6, як це вже було 2004 року. Попри труднощі проведення та явно нижчі рейтинги переглядів порівняно з попереднім роком, на фестивалі вперше побачив свій тріумф рок-гурт «Måneskin», який з хардроковою піснею «Zitti e buona» окрім цього виграв пісенний конкурс «Євробачення 2021», отримавши міжнародний успіх.[72]
Сезон «Санремо» 2022 року, що характеризувався рекордною аудиторією, був відзначений перемогою пісні «Brividi», яку виконав Бланко у парі з Махмудом, що вже перемагав під час сезону фестивалю 2019 року. Таким чином, перемога дозволила дуету представити Італію на пісенному конкурсі «Євробачення 2022», що проходив в Турині.[73]
У цьому переліку показані зміни та нововведення до регламенту фестивалю «Санремо» за роками:
- 1951 — перший сезон. Йде змагання двадцяти пісень від трьох виконавців — Нілла Піцці, Акілле Тольяні та Duo Fasano;
- 1952 — співачка Нілла Піцці отримує всі перші три місця фестивалю, відповідно з піснями «Vola colomba», «Papaveri e papere» та «Una donna prega». Це єдиний випадок в історії фестивалю;
- 1953 — для кожної пісні вводиться подвійне виконання та оркестрове акомпанування. Такий формат триватиме до 1971 року, за винятком сезону 1956 року, а також (хоч у трохи іншому вигляді) протягом сезонів 1990 та 1991 років;
- 1955 — фестиваль «Санремо» вперше транслюється по телебаченню;
- 1956 — телерадіокомпанія RAI відбирає виконавців на фестиваль через конкурс «Нові голоси», який було введено рік до того; з 6646-ти надісланих кандидатур було вибрано лише шість виконавців. Також того року вперше відбувся пісенний конкурс «Євробачення», де виконавець від Італії, відбирався серед учасників «Санремо». Окрім цього, до 1966 року, як і у 1972, 1997, 2013, 2015, 2017, 2018 та 2019 роках, на «Євробаченні» звучала пісня, яка перемогла на «Санремо»;
- 1958 — перша трансляція «Євробачення»;
- 1961 — остаточний порядок учасників визначається через «Enalotto» та оголошується через тиждень після фіналу;
- 1964 — цього сезону, як і наступного року, виступи проходили парами — запрошувався один із всесвітньо відомих виконавців, який, за деякими винятками, міг співати італійською. Починаючи з цього року, окрім 1975-го, відбірковою комісією спочатку вибиралися виконавці для фестивалю, а потім, пісні для них. До цього, спочатку вибиралися пісні, а потім, виконвці для них;
- 1965 — останній сезон, у якому італійські виконавці могли виконувати більше, ніж одну пісню, тим часом як зарубіжні виконавці мали таку можливість ще два наступні роки;
- 1967 — самогубство одного з учасників, Луїджі Тенко, не допущеного до фіналу;
- 1968 — починаючи з цього року, кожний виконавець (як італійський, так і зарубіжний) може брати участь лише з однією піснею;
- 1972 — відновлення правила, щодо єдиного виконання кожної пісні;
- 1973 — перший сезон фестивалю, знятий кольоровими камерами для зарубіжного телебачення — в Італії «Санремо» транслювався в чорно-білому форматі до 1977 року, коли на ринку з'явилися апарати, які ловили кольоровий сигнал. З цього року по 1980-й компанія RAI транслює по телебаченню лише вечір фіналу, а попередні випуски фестивалю транслювалися тільки по радіо;
- 1974 — вперше виконавці поділяються на «великих», які допускаються у фінал, та «нових», для яких вводиться додаткове голосування;
- 1976 — вперше пісні виконуються під фонограму, попри наявність оркестру; це останній сезон, що проводився в Казино «Санремо»;
- 1977 — фестиваль перенесено до Театру «Арістон». Перший сезон, що транслюється в кольоровому форматі також в Італії через систему PAL;
- 1978 — RAI транслює лише фінал фестивалю, по радіо і по телебаченню;
- 1980 — скасовується оркестр. Усі виконавці виступають під фонограму;
- 1981 — цього сезону, й наступних трьох, допускається участь принаймні однієї пісні повністю іноземною мовою, за умови, що хоча б один з авторів — італієць. RAI знову транслює весь фестиваль по телебаченню;
- 1982 — вводиться «Премія критики»;
- 1984 — вперше «великі італійці» та «іноземці», голосування за яких проходило в рамках конкурсу «Totip», являли собою окрему категорію від «нових італійських пропозицій», рейтинг яких визначали за допомогою соцопитувань. Крім того, цього та наступного сезонів всі виступи проходили повністю під фонограму;
- 1986 — вперше головною ведучою фестивалю стала жінка, Лоретта Годжі; відновлюється живе виконання пісень під раніше записану мінусівку;
- 1987 — перший сезон, під час якого використана нова система обліку даних прослуховування «Auditel». Цей сезон на сьогоднішній день є найпопулярнішим за всю історію фестивалю;
- 1989 — між категорією найпопулярніших артистів, під назвою «чемпіони», і категорією «новачків» (цього року мала назву «нові») — з'являється категорія «виникаючі», яка існувала лише цього сезону;
- 1990 — повертається живий оркестр та народне журі для всіх співаків. З 1977 року це перший фестиваль, проведений не в Театрі «Арістон», який закрився на ремонт, а у павільйоні Квіткового ринку, який отримав назву «Палафйорі» (не плутати з тим ринком, що знаходиться в центрі міста Санремо, з часу відновлення старого Квіткового ринку), в місцевості Валле Армеа, що в комуні Санремо;
- 1991 — фестиваль повертається до Театру «Арістон»;
- 1992 — цього та наступного сезону для «чемпіонів» відновлюється відбірковий тур у фіналі;
- 1994 — RAI знову займається організацією фестивалю;
- 1996 — категорія «нові пропозиції» допускається до заключного вечору, який присвячується їй. З цього сезону «Премія критики» отримує ім'я Мії Мартіні, яка померла 1995 року.
- 1997 — запроваджено «журі по якості», що складається з діячів індустрії розваг (такий формат буде до 2003 року, потім 2007 та 2008 років і знову з 2013 по 2019 роки). На фестивалі перемагає гурт «Jalisse», Італія не братиме участі в «Євробаченні» до 2011 року;
- 1998 — виконавці, які посідають перші три місця серед «молодих», отримують право змагатися у фіналі з «чемпіонами». Співачка Анналіза Мінетті отримує перемогу в обох категоріях, цей рекорд досі залишається непобитим;
- 2002 — відновлюється відбірковий тур «молодих», серед яких за фіналістів голосує журі;
- 2004 — скасований поділ виконавців на категорії, вводиться СМС-голосування, вперше фестиваль поступається іншій програмі за кількістю переглядів;
- 2005 — з'являється поділ на декілька категорій з відбірковим туром, переможці категорій змагаються за загальну перемогу, відновлюється мішане голосування між різними видами журі;
- 2007 — відновлення поділу на лише дві кагорії — «чемпіони» та «молоді», причому тільки останні можуть вилучатися;
- 2008 — вперше іноземна співачка, аргетинка Лола Понсе, виграє в категорії «чемпіонів» у дуеті з Джо Ді Тонно з піснею «Colpo di fulmine» (не рахуючи іноземців, які брали участь у фестивалі в роки подвійного виконання пісень). До сьогодні цей сезон фестивалю вважається найменш популярним;
- 2009 — перший сезон, що транслюється в форматі 16:9 по цифровому телебаченню в італійських областях, які ловили такий сигнал, й у високій роздільній здатності в «експериментальних» областях. Завдяки телеголосуванню, глядачі могли повернути двох виконавців з шести вилучених (такий формат використовувався раніше у 1960-х роках);
- 2010 — одне з місць серед «артистів» віддається переможцю талант-шоу «X Factor» як додаткова нагорода за перемогу;
- 2011 — після 14 років, фестиваль знову служить відбором представника Італії на «Євробачення»;
- 2012 — вперше «Санремо», а точніше його фінал, транслюється на сайті «Eurovision.tv», оскільки він затверджений як відбір на «Євробачення» (як і у 2013, 2015, 2016, 2017, 2018 та 2019 роках), з коментарями в прямому ефірі й соцмережах «Facebook» та «Твіттер»;
- 2013 — кожний співак із категорії «чемпіонів» виступає з двома піснями, лише одна з яких доходить до фіналу, таким чином, скасовується відбірковий тур для «чемпіонів». Вечір дуетів та основний вечір заходу об'єднуються в один вечір (четвертий), до «молодих» допускаються лише повнолітні виконавці. Скасовується журі соцопитуваннь та повертається «журі по якості»;
- 2015 — відновлюється обмеження щодо виконання лише однієї пісні, як для «чемпіонів» (для яких також відновлюються відбірковий тур), так і для «молодих». За офіційним регламентом, починаючи з цього року, переможець у категорії «чемпіонів», має право представити Італію на «Євробаченні», якщо не відмовиться від цього;
- 2016 — із п'яти пісень, вилучених в передостанній вечір, можна повернути одну через телеголосування (тільки для «чемпіонів»);
- 2017 — число учасників у категорії «чемпіони» збільшується з 20-ти до 22-х;
- 2018 — число учасників у категорії «чемпіони» знову зменшується до 20-ти, скасовуються відбірковий тур для обох категорій (всі учасники допускаються до фіналу), «вечір каверів» замінюється «вечером дуетів», на якому кожний співак виконує свою пісню разом з гостем на свій вибір;
- 2019 — виконавці не поділяються на категорії, число учасників у категорії «чемпонів» збільшується з 20-ти до 24-х, з яких двоє учасників отримали право на участь у фестивалі як переможці «Sanremo Giovani 2018».
- 2020 — число «великих» учасників знову зменшується до 22-ти, відновлюється категорія «нові пропозиції». З нагоди 70-річчя фестивалю, третій вечір, який називається «Санремо-70», присв'ячується перевиконанню учасниками деяких пісень, які потрапили в історію фестивалю «Санремо».
- 2021 — число учасників у категорії «чемпіони» збільшуються до 26-ти. Третій вечір присв'ячений авторській пісні — учасники конкурсу переспівують пісні, що потрапили в історію музики. У зв'язку з пандемією вірусу COVID-19 на фестивалі вперше немає глядачів.
- 2022 — відсутній поділ артистів на категорії, як це було під час сезону 2019 року. Кількість учасників зросла до 25, спочатку їх було 24, троє з них потрапили на фестиваль як переможці «Sanremo Giovani 2021». Вечір каверів, який у двох попередніх сезонах проходив у третій вечір, відбувається четвертого вечору й присвячується італійським та міжнародним хітам 1960-х, 1970-х, 1980-х і 1990-х років.
| Сезон | Рік | Період | Вечори | Ведучий | Художній керівник | Місце |
|---|---|---|---|---|---|---|
| 1 | 1951 | 29 — 31 січня | 3 | Нунціо Філогамо | Джуліо Радзі | Казино «Санремо» |
| 2 | 1952 | 28 — 30 січня | ||||
| 3 | 1953 | 29 — 31 січня | ||||
| 4 | 1954 | 28 — 30 січня | ||||
| 5 | 1955 | 27 — 29 січня | Армандо Підзо | |||
| 6 | 1956 | 8 — 10 березня | Фаусто Томмеї | |||
| 7 | 1957 | 7 — 9 лютого | Нунціо Філогамо | |||
| 8 | 1958 | 30 січня — 1º лютого | Джанні Агус | Акілле Каяфа | ||
| 9 | 1959 | 29 — 31 січня | Енцо Тортора | Едоардо Фоско | ||
| 10 | 1960 | 28 — 30 січня | Паоло Феррарі і Енцо Сампо | Еціо Радаеллі | ||
| 11 | 1961 | 26 січня — 6 лютого | 4 | Ліллі Лембо | ||
| 12 | 1962 | 8 — 18 лютого | Ренато Тальяні | Джанні Равера | ||
| 13 | 1963 | 7 — 9 лютого | 3 | Майк Бонджорно | ||
| 14 | 1964 | 30 січня — 1º лютого | ||||
| 15 | 1965 | 28 — 30 січня | ||||
| 16 | 1966 | 27 — 29 січня | ||||
| 17 | 1967 | 26 — 28 січня | ||||
| 18 | 1968 | 1º — 3 лютого | Піппо Баудо | |||
| 19 | 1969 | 30 січня — 1º лютого | Нуччо Коста | Еціо Радаеллі | ||
| 20 | 1970 | 26 — 28 лютого | Джанні Равера і Еціо Радаеллі | |||
| 21 | 1971 | 25 — 27 лютого | Карло Джуффре і Ельза Мартінеллі | |||
| 22 | 1972 | 24 — 26 лютого | Майк Бонджорно | Еліо Гіганте | ||
| 23 | 1973 | 8 — 10 березня | Вітторіо Сальветті | |||
| 24 | 1974 | 7 — 9 березня | Коррадо | Джанні Равера, Вітторіо Сальветті і Еліо Гіганте | ||
| 25 | 1975 | 27 лютого — 1º березня | Майк Бонджорно | Бруно Паллезі | ||
| 26 | 1976 | 19 — 21 лютого | Джанкарло Гвардабаззі | Вітторіо Сальветті | ||
| 27 | 1977 | 3 — 5 березня | Майк Бонджорно | Театр «Арістон» | ||
| 28 | 1978 | 26 — 28 січня | Марія Джованна Елмі | |||
| 29 | 1979 | 11 — 13 січня | Майк Бонджорно | Джанні Равера | ||
| 30 | 1980 | 7 — 9 лютого | Клаудіо Чеккетто | |||
| 31 | 1981 | 5 — 7 лютого | ||||
| 32 | 1982 | 28 — 30 січня | ||||
| 33 | 1983 | 3 — 5 лютого | Андреа Джордана | |||
| 34 | 1984 | 2 — 4 лютого | Піппо Баудо | |||
| 35 | 1985 | 7 — 9 лютого | ||||
| 36 | 1986 | 13 — 15 лютого | Лоретта Годжі | |||
| 37 | 1987 | 4 — 7 лютого | 4 | Піппо Баудо | Марко Равера | |
| 38 | 1988 | 24 — 27 лютого | Мігель Бозе і Габріелла Карлуччі | |||
| 39 | 1989 | 21 — 25 лютого | 5 | Розіта Челентано, Паола Домінгвін, Денні Квін і Джанмарко Тоньяцці | Адріано Арагодзіні | |
| 40 | 1990 | 28 лютого — 3 березня | 4 | Джонні Дореллі і Габріелла Карлуччі | Новий квітковий ринок Буззани (Санремо) | |
| 41 | 1991 | 27 лютого — 2 березня | Андреа Оккіпінті і Едвіж Фенек | Театр «Арістон» | ||
| 42 | 1992 | 26 — 29 лютого | Піппо Баудо | |||
| 43 | 1993 | 23 — 27 лютого | ||||
| 44 | 1994 | 23 — 26 лютого | Піппо Баудо | |||
| 45 | 1995 | 21 — 25 лютого | 5 | |||
| 46 | 1996 | 20 — 24 лютого | ||||
| 47 | 1997 | 18 — 22 лютого | Майк Бонджорно | Піно Донаджо, Джорджо Мородер і Карла Вістаріні | ||
| 48 | 1998 | 24 — 28 лютого | Раймондо В'янелло | Маріо Маффуччі | ||
| 49 | 1999 | 23 — 27 лютого | Фабіо Фаціо | |||
| 50 | 2000 | 21 — 26 лютого | ||||
| 51 | 2001 | 26 лютого — 3 березня | Раффаелла Карра | |||
| 52 | 2002 | 5 — 9 березня | Піппо Баудо | Піппо Баудо | ||
| 53 | 2003 | 4 — 8 березня | ||||
| 54 | 2004 | 2 — 6 березня | Сімона Вентура | Тоні Реніс | ||
| 55 | 2005 | 1º — 5 березня | Паоло Боноліс | Паоло Боноліс[74] | ||
| 56 | 2006 | 27 лютого — 4 березня | Джорджо Панаріелло | Джорджо Панаріелло[74] | ||
| 57 | 2007 | 27 лютого — 3 березня | Піппо Баудо | Піппо Баудо | ||
| 58 | 2008 | 25 лютого — 1º березня | Піппо Баудо і П'єро К'ямбретті | |||
| 59 | 2009 | 17 — 21 лютого | Паоло Боноліс і Лука Лауренті | Паоло Боноліс[74] | ||
| 60 | 2010 | 16 — 20 лютого | Антонелла Клерічі | Джанмарко Мацці | ||
| 61 | 2011 | 15 — 19 лютого | Джанні Моранді | |||
| 62 | 2012 | 14 — 18 лютого | ||||
| 63 | 2013 | 12 — 16 лютого | Фабіо Фаціо і Лучана Літтідзетто | Фабіо Фаціо | ||
| 64 | 2014 | 18 — 22 лютого | ||||
| 65 | 2015 | 10 — 14 лютого | Карло Конті | Карло Конті | ||
| 66 | 2016 | 9 — 13 лютого | ||||
| 67 | 2017 | 7 — 11 лютого | Карло Конті і Марія Де Філіппі | |||
| 68 | 2018 | 6 — 10 лютого | Клаудіо Бальйоні, Мішель Хунцікер і П'єрфранческо Фавіно | Клаудіо Бальйоні | ||
| 69 | 2019 | 5 — 9 лютого | Клаудіо Бальйоні, Клаудіо Бізіо і Вірджинія Раффаеле | |||
| 70 | 2020 | 4 — 8 лютого | Амадей і Фіорелло[75] | Амадей | ||
| 71 | 2021 | 2 — 6 березня | ||||
| 72 | 2022 | 1º — 5 лютого | Амадей |
| Співак | Кількість перемог |
Рік |
|---|---|---|
| Доменіко Модуньйо | 4 | 1958, 1959, 1962, 1966 |
| Клаудіо Вілла | 1955, 1957, 1962, 1967 | |
| Іва Заніккі | 3 | 1967, 1969, 1974 |
| Аріза | 2 | 2009 (Нові пропозиції), 2014 |
| Алеандро Бальді | 1992 (Нові пропозиції), 1994 | |
| Matia Bazar | 1978, 2002 | |
| Джильйола Чінкветті | 1964, 1966 | |
| Нікола Ді Барі | 1971, 1972 | |
| Пеппіно ді Капрі | 1973, 1976 | |
| Джонні Дореллі | 1958, 1959 | |
| Франческо Габбані | 2016 (Нові пропозиції), 2017 | |
| Махмуд | 2019, 2022 | |
| Марко Мазіні | 1990 (Нові пропозиції), 2004 | |
| Фабріціо Моро | 2007 (Нові пропозиції), 2018 | |
| Анна Окса | 1989, 1999 | |
| Нілла Піцці | 1951, 1952 | |
| Ерос Рамаццотті | 1984 (Нові пропозиції), 1986 | |
| Енріко Руджері | 1987, 1993 | |
| Боббі Соло | 1965, 1969 |
| Рік | Виконавець | Пісня |
|---|---|---|
| 2011 | Аль Бано | Va, pensiero |
| 2012 | Марлен Кунц і Патті Сміт | Impressioni di settembre |
| 2015 | Nek | Se telefonando |
| 2016 | Stadio | La sera dei miracoli |
| 2017 | Ермаль Мета | Amara terra mia |
| 2020 | Тоска | Piazza Grande |
| 2021 | Ермаль Мета (2) | Caruso |
| 2022 | Джанні Моранді | Попурі[76] |
| Рік | Виконавець | Пісня |
|---|---|---|
| 2013 | Il Cile | Le parole non servono più |
| 2014 | Крістіано Де Андре | Invisibili |
| 2015 | Kaligola | Oltre il giardino |
| 2016 | Франческо Габбані | Amen |
| 2017 | Фіорелла Манноя | Che sia benedetta |
| 2018 | Mirkoeilcane | Stiamo tutti bene |
| 2019 | Даніеле Сільвестрі | Argentovivo |
| 2020 | Rancore | Eden |
| 2021 | Madame | Voce |
| 2022 | Фабріціо Моро | Sei tu |
| Рік | Виконавець | Пісня |
|---|---|---|
| 2013 | Elio e le Storie Tese | La canzone mononota |
| 2014 | Ренцо Рубіно | Per sempre e poi basta |
| 2015 | Nek | Fatti avanti amore |
| 2016 | Stadio | Un giorno mi dirai |
| 2017 | Аль Бано | Di rose e di spine |
| 2018 | Макс Гадзе | La leggenda di Cristalda e Pizzomunno |
| 2019 | Сімоне Крістіккі | Abbi cura di me |
| 2020 | Тоска | Ho amato tutto |
| 2021 | Ермаль Мета | Un milione di cose da dirti |
| 2022 | Еліза | O forse sei tu |
| Рік | Виконавець | Пісня |
|---|---|---|
| 2009 | Аріза | Sincerità |
| 2010 | Ніна Дзіллі | L'uomo che amava le donne |
| 2011 | Рафаель Гуалацці | Follia d'amore |
| 2012 | Марко Гвадзоне | Guasto |
| 2013 | Il Cile | Le parole non servono più |
| 2014 | Рокко Хант | Nu juorno buono |
| 2015 | kuTso | Elisa |
| 2016 | К'яра Делло Яково | Introverso |
| 2017 | Maldestro | Canzone per Federica |
| 2018 | Mudimbi | Il mago |
| 2019 | La Rua | Alla mia età si vola |
| 2020 | Eugenio in Via Di Gioia | Tsunami |
| Рік | Співачка |
|---|---|
| 1967 | Орнелла Ваноні |
| 1968 | Іва Заніккі |
| 1973 | Мільва |
| 1974 | Джильда Джуліані |
| 1975 | Валентина Греко |
| 1976 | Дорі Гедзі |
| 1977 | Даніеле Даволі |
| 1978 | Дора Мороні |
| 1980 | Mela Lo Cicero |
| Рік | Переможці |
|---|---|
| 1999 | Орнелла Ваноні |
| 2000 | Тоні Реніс |
| 2001 | Доменіко Модуньйо (посмертно) |
| 2002 | Карло Альберто Россі і Роберто Муроло |
| 2003 | Нілла Піцці |
| 2004 | Джино Паолі |
| 2005 | Васко Россі |
| 2006 | Ріккардо Коччанте |
| 2007 | Армандо Тровальйолі |
| 2008 | Нікола Пйовані |
| 2009 | Міно Рейтано (посмертно) |
| 2010 | Нілла Піцці (2) |
| 2011 | Джанні Моранді |
| 2012 | Джанмарко Мацці і Лука Преста |
| 2013 | Тото Кутуньйо, Ricchi e Poveri, Аль Бано і Піппо Баудо |
| 2014 | Ренцо Арборе |
| 2015 | Піно Донаджо і Джорджо Панаріелло |
| 2016 | Альдо, Джованні і Джакомо |
| 2017 | Джорджо Мородер і Ріта Павоне |
| 2018 | Мільва |
| 2019 | Піно Даніеле (посмертно) |
| 2020 | Ricchi e Poveri (2) |
| 2021 | Фіорелло |
| 2022 | Амадеус |
| Рік | Виконавець | Пісня |
|---|---|---|
| 2018 | Орнелла Ваноні, Bungaro і Пачіфіко | Imparare ad amarsi |
| 2019 | Сімоне Крістіккі | Abbi cura di me |
| 2020 | Тоска | Ho amato tutto |
| 2021 | Ермаль Мета | Un milione di cose da dirti |
| Рік | Виконавець | Пісня |
|---|---|---|
| 2017 | Франческо Габбані | Occidentali's Karma |
| 2018 | Ермаль Мета і Фабріціо Моро | Non mi avete fatto niente |
| 2019 | Ultimo | I tuoi particolari |
| 2020 | Франческо Габбані (2) | Viceversa |
| Рік | Виконавець | Пісня |
|---|---|---|
| 2019 | Махмуд | Soldi |
| 2020 | Текла | 8 marzo |
| 2021 | Gaudiano | Polvere da sparo |
| 2022 | Yuman | Ora e qui |
У списку наведено переможців премій, які існували протягом менше ніж трьох сезонів.
Кожний сезон фестивалю має головного ведучого, якому завжди допомагають помічники. Але у деяких випадках бували й співведення фестивалю двома ведучими.
Найчастіше фестиваль вів Піппо Баудо, тринадять раз; Майк Бонджорно вів фестиваль одинадцять раз; Нунціо Філогамо — п'ять раз, Фабіо Фаціо — чотири, Клаудіо Чеккетто, Карло Конті та П'єро К'ямбретті — по три кожний, а Нуччо Коста, Паоло Боноліс, Джанні Моранді, Лучана Літтідзетто, Клаудіо Бальйоні, Амадеус та Фіорелло — по два.[77]
Головних ведучих-жінок фестивалю було всього чотрити: першою була Лоретта Годжі, яка вела фестиваль 1986 року, потім — Раффаелла Карра (2001), Сімона Вентура (2004) та Антонелла Клерічі (2010).
Перші жінкі-ведучі на фестивалі з'явилася 1961 року, ними були: Ліллі Лембо та Джуліана Каландра, яку у фіналі замінив Альберто Ліонелло.
1973 року Габрієлла Фарінон була єдиною ведучою перших двох вечорів фестивалю, які транслювались лише по радіо, та допомагала Майку Бонджорно у фіналі, який транслювався по телебаченню.
1977 року ведучою фестивалю була Марія Джованна Елмі, яка вела перші два вечори наодинці, трансляція відбувалась тільки по радіо. Вона відкривала всі вечори загальною презентацією заходу та регламенту, а також ознайомлювала з виступами іноземних гостей. У наступному випуску «Санремо», попри те, що участь Елмі у заході обмежувалася лише діяльністю, подібної до ролі диктора, вона була вказана у вступних титрах фестивалю як єдина ведуча. Насправді, більшу частину «Санремо» вів сам його меценат Вітторіо Сальветті, який оголошував різних співаків фестивалю та повідомляв підсумки голосування журі.
Таким чином, першою жінкою, яка була ведучою фестивалю наодинці, вважається — Годжі, хоча вона й користувалася допомогою трьох ді-джеїв з передачі «Discoring»: Анни Петтінеллі, Мауро Мікелоні та Серджо Манчінеллі.
Габрієлла Фарінон та Антонелла Клерічі вели фестиваль тричі, а Марія Де Філіппі, Мішель Хунцікер, Вірджинія Раффаеле, Габрієлла Карлуччі, Лучана Літтідзетто, Марія Тереза Рута, Марія Джованна Ельмі, Анна Петтінеллі та Тіціана Піні вели або співвели його двічі.
Десять виконавців, а саме Нілла Піцці, Джонні Дореллі, Джанні Моранді, Лоретта Годжі, Анна Окса, Лорелла Куккаріні, Аріза, Емма Марроне, Фіорелло, Сабріна Салерно та Елоді брали участь у фестивалі і як ведучі, і як виконавці, а шість з них (Піцці, Дореллі, Моранді, Окса, Аріза і Марроне) стали переможцями.
Перший фестиваль, рейтинги якого були встановлені за допомогою системи «Auditel» (почав діяти 7 грудня 1986 року), був проведений 1987 року. Джерело: дані «Auditel».[78]
| Сезон | Рік | Кількість телеглядачів | Загальна телеаудиторія та частка від неї | ||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| I | II | III | IV | V | Медіа | I | II | III | IV | V | Медіа | ||
| 37 | 1987 | 17 500 000 | 14 800 000 | 13 200 000 | 18 300 000 | - | 15 950 000 | 66,3 % | 64,4 % | 67,5 % | 77,5 % | - | 68,71 % |
| 38 | 1988 | 15 500 000 | 13 000 000 | 13 900 000 | 15 200 000 | - | 14 400 000 | 69,5 % | 58,24 % | 54,69 % | 71,01 % | - | 63,35 % |
| 39 | 1989 | 17 000 000 | 17 000 000 | 12 300 000 | 12 800 000 | 15 900 000 | 15 000 000 | 65,68 % | 65,14 % | 61,51 % | 62,93 % | 75,43 % | 66,13 % |
| 40 | 1990 | 13 639 000 | 16 926 000 | 12 357 000 | 14 341 000 | - | 14 316 000 | 53,71 % | 60,97 % | 64,59 % | 76,26 % | - | 63,88 % |
| 41 | 1991 | 15 023 000 | 12 550 000 | 9 837 000 | 11 156 000 | - | 13 786 000 | 54,63 % | 47,56 % | 46,85 % | 60,11 % | - | 52,29 % |
| 42 | 1992 | 16 614 000 | 15 527 000 | 14 593 000 | 14 575 000 | - | 15 275 000 | 57,68 % | 57,94 % | 56,04 % | 69,62 % | - | 60,32 % |
| 43 | 1993 | 14 736 000 | 13 998 000 | 14 427 000 | 16 786 000 | - | 15 267 000 | 54,42 % | 49,85 % | 51,01 % | 69,17 % | - | 56,11 % |
| 44 | 1994 | 13 400 000 | 11 300 000 | 12 700 000 | 13 100 000 | - | 12 625 000 | 56,93 % | 44,77 % | 52,18 % | 60,63 % | - | 53,63 % |
| 45 | 1995 | 15 602 000 | 18 389 000 | 15 825 000 | 16 804 000 | 17 601 000 | 16 845 000 | 65,14 % | 65,42 % | 60,47 % | 65,81 % | 75,22 % | 66,42 % |
| 46 | 1996 | 11 268 000 | 12 981 000 | 12 557 000 | 13 003 000 | 13 862 000 | 12 734 000 | 53,31 % | 48,13 % | 46,95 % | 53,94 % | 62,86 % | 52,99 % |
| 47 | 1997 | 13 140 000 | 13 626 000 | 13 997 000 | 13 382 000 | 15 562 000 | 13 937 000 | 58,74 % | 52,36 % | 55,55 % | 55,63 % | 68,29 % | 58,11 % |
| 48 | 1998 | 11 083 000 | 12 788 000 | 13 006 000 | 12 742 000 | 15 067 000 | 13 694 000 | 54,47 % | 46,54 % | 48,27 % | 49,6 % | 62,7 % | 52,62 % |
| 49 | 1999 | 16 234 000 | 13 755 000 | 14 167 000 | 13 639 000 | 15 649 000 | 14 548 000 | 56,75 % | 49,37 % | 53,94 % | 54,06 % | 64,08 % | 56,02 % |
| 50 | 2000 | 15 907 000 | 13 171 000 | 11 888 000 | 11 786 000 | 15 223 000 | 12 920 000 | 57,18 % | 51,60 % | 47,3 % | 49,82 % | 65,45 % | 54,25 % |
| 51 | 2001 | 12 160 000 | 10 298 000 | 10 145 000 | 10 010 000 | 12 998 000 | 10 989 000 | 51,98 % | 43,85 % | 43,01 % | 43,01 % | 57,25 % | 47,42 % |
| 52 | 2002 | 12 461 000 | 10 397 000 | 10 382 000 | 9 758 000 | 13 397 000 | 11 479 000 | 56,22 % | 47,23 % | 48,56 % | 50,34 % | 62,66 % | 54,02 % |
| 53 | 2003 | 9 257 000 | 8 842 000 | 8 392 000 | 7 813 000 | 9 828 000 | 8 888 000 | 42,55 % | 40,39 % | 37,19 % | 38,23 % | 54,12 % | 43,44 % |
| 54 | 2004 | 10 104 000 | 8 402 000 | 6 961 000 | 9 742 000 | 9 527 000 | 8 947 000 | 42,48 % | 33,74 % | 29,28 % | 40,69 % | 48,57 % | 38,98 % |
| 55 | 2005 | 12 218 000 | 11 185 000 | 11 560 000 | 10 387 000 | 13 606 000 | 11 366 000 | 54,78 % | 52,8 % | 51,05 % | 50,18 % | 55,08 % | 52,79 % |
| 56 | 2006 | 9 141 000 | 8 235 000 | 6 234 000 | 8 267 000 | 9 523 000 | 8 280 000 | 44,45 % | 37,33 % | 33,49 % | 36,74 % | 48,23 % | 40,17 % |
| 57 | 2007 | 9 760 000 | 8 973 000 | 8 945 000 | 8 682 000 | 12 309 000 | 9 731 000 | 45,44 % | 47,05 % | 43,58 % | 48,18 % | 55,32 % | 48,07 % |
| 58 | 2008 | 7 680 000 | 6 500 000 | 6 152 000 | 5 305 000 | 9 600 000 | 6 810 000 | 36,46 % | 32,33 % | 32,2 % | 32,28 % | 44,9 % | 36,56 % |
| 59 | 2009 | 10 114 000 | 9 856 000 | 9 238 000 | 10 219 000 | 12 309 000 | 10 335 000 | 47,93 % | 42,64 % | 47,16 % | 47,47 % | 54,25 % | 47,96 % |
| 60 | 2010 | 10 718 000 | 10 163 000 | 10 005 000 | 11 274 000 | 12 462 000 | 10 924 000 | 45,29 % | 43,88 % | 46,02 % | 50,74 % | 53,21 % | 47,84 % |
| 61 | 2011 | 11 992 000 | 10 145 000 | 12 363 000 | 10 617 000 | 12 136 000 | 11 450 600 | 46,32 % | 42,67 % | 50,89 % | 46,91 % | 52,12 % | 47,70 % |
| 62 | 2012 | 12 764 000 | 9 199 000 | 10 537 000 | 9 931 000 | 13 287 000 | 11 136 000 | 49,69 % | 39,26 % | 47,84 % | 41,91 % | 57,43 % | 47,29 % |
| 63 | 2013 | 12 969 000 | 11 330 000 | 10 709 000 | 11 538 000 | 12 997 000 | 11 936 600 | 48,2 % | 42,89 % | 42,48 % | 48,17 % | 53,8 % | 47,49 % |
| 64 | 2014 | 10 938 000 | 7 711 000 | 7 673 000 | 8 188 000 | 9 348 000 | 8 763 000 | 45,93 % | 33,95 % | 34,94 % | 37,97 % | 43,51 % | 39,32 % |
| 65 | 2015 | 11 767 000 | 10 091 000 | 10 586 000 | 9 857 000 | 11 843 000 | 10 837 000 | 49,34 % | 41,7 % | 49,51 % | 47,82 % | 54,21 % | 48,64 % |
| 66 | 2016 | 11 134 000 | 10 748 000 | 10 462 000 | 10 164 000 | 11 222 128 | 10 746 429 | 49,48 % | 49,91 % | 47,88 % | 47,81 % | 52,52 % | 49,58 % |
| 67 | 2017 | 11 374 000 | 10 367 000 | 10 420 000 | 9 886 000 | 12 022 000 | 10 853 000 | 50,37 % | 46,6 % | 49,7 % | 47,05 % | 58,4 % | 50,42 % |
| 68 | 2018 | 11 603 000 | 9 687 000 | 10 825 000 | 10 108 000 | 12 125 000 | 10 869 000 | 52,1 % | 47,7 % | 51,6 % | 51,1 % | 58,3 % | 52,16 % |
| 69 | 2019 | 10 086 000 | 9 144 000 | 9 409 000 | 9 552 000 | 10 622 000 | 9 763 000 | 49,5 % | 47,3 % | 46,7 % | 46,1 % | 56,5 % | 49,38 % |
| 70 | 2020 | 10 058 000 | 9 693 000 | 9 836 000 | 9 504 000 | 11 477 000 | 10 114 000 | 52,2 % | 53,3 % | 54,5 % | 53,3 % | 60,6 % | 54,78 % |
| 71 | 2021 | 8 363 000 | 7 586 000 | 7 653 000 | 8 014 000 | 10 715 000 | 8 466 000 | 46,6 % | 42,1 % | 44,3 % | 44,7 % | 53,5 % | 46,24 % |
| 72 | 2022 | 10 911 000 | 11 320 000 | 9 360 000 | 11 378 000 | 13 380 000 | 11 270 000 | 54,7 % | 55,8 % | 54,1 % | 60,5 % | 64,9 % | 58,00 % |
Кількість переглядів різних епізодів фестивалю від загальної маси телеаудиторії з 37-го по 72-й сезони:
Середній епізод фестивалю
Перший епізод фестивалю
Фінальний епізод фестивалю (четвертий чи п'ятий вечір)
 | На цьому місці має відображатися графік чи діаграма, однак з технічних причин його відображення наразі вимкнено. Будь ласка, не видаляйте код, який викликає це повідомлення. Розробники вже працюють для того, щоби відновити штатне функціонування цього графіка або діаграми. |
Частка переглядів з 37-го по 72-й сезони у відсотках від загальної маси телеаудиторії:
Середній епізод фестивалю
Перший епізод фестивалю
Фінальний епізод фестивалю (четвертий чи п'ятий вечір)
| На цьому місці має відображатися графік чи діаграма, однак з технічних причин його відображення наразі вимкнено. Будь ласка, не видаляйте код, який викликає це повідомлення. Розробники вже працюють для того, щоби відновити штатне функціонування цього графіка або діаграми. |
|
|
Появі пісенного конкурсу, його багаторічній тривалості й міжнародному успіху — сприяло виконання на ньому мелодійних пісень, створеним на основі арій з мелодрам, стиль яких змінювався з часом, але зберіг низку своїх відмінних рис.[81]
Саме використання оркестру під час виступу артистів на сцені «Санремо» (який був відсутній лише у 1980-х роках), за визнанням оглядачів, у деякому сенсі дозволило вижити цьому пісенному жанру, що характеризується широким застосуванням струнних інструментів, класичних мелодій, стандартною структурою пісенної форми та текстами з «пристрастною» лексикою й «любовними» фразами, які знайшли благодатний ґрунт на фестивалі. Ці чинники також призвели до появи зневажливого терміну «Санремо» та присвоєння його деяким виконавцям, які брали участь у кількох фестивалях, оскільки вважалось, що вони досягли певного успіху лише завдяки цій медіа-вітрини або саме з її допомогою отримали певну купівельну спроможність своїх пісень по відношенню до власної компанії звукозапису.[81]
Синонімом якості, на думку багатьох критиків, вважається виконання на фестивалі пісень, які будучи вірними власному стилю, були далекі від «санремівського» кліше; з іншого боку, багато артистів, заради отримання прихільності якомога більшої кількості публіки, всупереч власній творчій послідовністі, представляли пісні, співзвучні події. Іншим артистам вистачало лише участі на фестивалі, що робилося заради привернення уваги публіки та критики до них, й заставити «замислитися» над ними, для таких виконавців це означало «йти на компроміс з ринком». З іншої точки зору оглядачів, присутність деяких визначних артистів не інакше як «облагородила» сам співочий конкурс, найяскравішим прикладом цього була участь у конкурсі на запрошення протягом 1970-х років численних міжнародних виконавців.[81]
Протягом багатьох років різні музичні жанри знаходили своє місце на фестивалі «Санремо», що давало вигоду великими компаніям звукозапису й дозволяло їм просувати своїх артистів перед значною частиною публіки, включаючи також ті молодіжні гурти, які не завжди були представлені мелодійним жанром «tout court». «Санремо» фактично «пережив», хоч і частково, період біту 1960-х і «зустрів» деяких представників авторів-виконавців «золотого віку» 1970-х років, які, попри відсутність інтересу багатьох інших артистів цього напрямку, користуючись ситуацією вирішили подати нові музичні приклади. Тому останніми роками основна увага відомих виконавців та їх відповідних творчих напрямків була спрямована на те, щоб відзначитися новими музичними тенденціями, які б виходили за межі категорії «Нові пропозиції», яка не завжди була носієм новаторських ідей, а лише відзначалася новими інтерпретаціями. Таким чином, для різних артистів, представників рок- та інді-жанрів, участь в Санремо збіглася з початком приходу успіху в кар'єрі або збільшення популярності.[82][81]
Однак «Санремо» не може слугувати вичерпною «картиною» всієї італійської музичної сцени, яка складається із безлічі музичних течій та виконавців.[81]
_-_Sanremo_TOTIP_votes_(1984_-_1989).png)
Вибір пісні-переможця на фестивалі «Санремо» у різні часи здійснювався різноманітними способами: у деякі періоди із залученням звичайного, або професійного журі, іноді через народне опитуваня, або пряме голосування громадян Італії та інколи із одночасною комбінацією цих методів.
Під час багатьох сезонів фестивалю голосування проводилося шляхом заповнення листівок, а також у поєднанні з проведенням лотереї «Enalotto». Через велику трудомісткість збору й підрахунку листівок з усієї Італії результати оголошувалися за тиждень після самого фестивалю. До 1983 року цей метод використовувався в комбінації з голосуванням журі та опитуванням громадської думки певних категорій людей, які проводилися як безпосередньо в Санремо, так і по всій Італії.[83]
Особливий інтерес та висвітлення у ЗМІ отримало під час сезонів 1980-х років пряме голосування громадян через купони конкурсу «Totip»: відкритий під час «Санремо» 1983 року на експериментальній основі, з 1984 по 1989 роки цей метод використовувався для вибору переможця пісні. Метод мав дуже великий успіх, у тому числі завдяки присутності логотипу «Totip» безпосередньо на сцені театру «Арістон»: починаючи з трохи менше ніж 7 мільйонів голосів, поданих у 1984 році, показники голосувань 1987-го склали понад 30 мільйонів, тоді як 1988 року за пісню-переможицю з найбільшою кількістю голосів Массімо Раньєрі «Perdere l'amore», проголосували понад 7 мільйонів осіб.[83]
Починаючи від сезону 1990 року, пряме голосування громадян було замінено професійним журі та опитуванням громадської думки. З 2004 року пряме голосування було повернуто й без значних змін проводиться у комбінації з іншими методами відбору до сьогодні.[83]
Окремою проблемою фестивалю є тема розходження між результатами голосування його журі та результатами продажами дисків артистів, що зі свого боку вважається «вердиктом народу», який більше відповідає реальній картині, бо не залежить від прослуховування членами журі.[84]
Багато пісень, оштрафованих журі, фактично були визначені не зовсім повноцінними. Деякі з них не були належно оцінені після першого прослуховування, аж поки через консенсус між публікою та журі виявлявся своєрідний моральний переможець, який майже завжди відрізнявся від офіційного переможця та тих виконавців, які відзначалися призами експертів. Особливо під час вечірніх конкурсів на вибування, деякі оцінки членів журі та зняття з конкурсу певних пісень спричиняли скандали. Фірми-покупці платівок обурювалися таким рішенням журі та вважали їх «короткозорими». А громадська думка висловлювала сумніви в компетентності згаданих експертів та часто навіть висловлювала підозри (ніколи не підтверджені доказами) в маніпуляціях з боку фірм звукозапису.[84]
Менш переконливими були пісні конкурсу, які пройшли до фінального вечора значною мірою за результатами народного голосування. Тут, як і логічно було очікувати, особисті вподобання не завжди свідчили про якість пісень. У таких випадках присутність журі мала би забезпечити (що майже ніколи не вдавалося) об'єктивнішу оцінку та відділити пісні, гідні уваги, від не надто якісних або позбавлених смаку.[84]
Існує багато випадків розбіжності між оцінками пісень від журі фестивалю та громадськості. Прикладом пісень, які не потрапили до фіналу фестивалю, але потім отримали велику популярність у публіки, є: «E se domani» Фаусто Чільяно та Джини Пітні 1964 року, що отримала найбільший успіх у виконанні Міни; «Io che non vivo (senza te)» Піно Донаджо та Джоді Міллер 1965 року, до якої було створено безліч каверів; «Il ragazzo della via Gluck» Адріано Челентано (1966); «Una rosa blu» Мікеле Дзаррілло 1982 року, яку він перезаписав 1998-го; «1950» Амедео Мінґі та «Vita spericolata» Васко Россі 1983 року; «Donne» Дзуккеро (1985); «Confusa e felice» Кармен Консолі (1997); «Mentre tutto scorre» гурту «Negramaro» (2005).[84]
Фестиваль «Санремо» став основою для створення пісенного конкурсу «Євробачення».
Представники від Італії для «Євробачення» часто відбирався в рамках фестивалю — з 1956 по 1966 роки, а також у 1972, 1997, 2011, 2012, 2013, 2015, 2016 роках, коли участь у «Євробаченні» була прерогативою пісні та виконавця (або одного з виконавців, в роки дуетного виконання), які стали переможцями «Санремо»; з 1967 по 1969 роки, як і у 1987, 1989 та 1993 роках, переможець фестивалю виступав на «Євробаченні» з іншою піснею; у 1988, 1990 та 1992 роках у «Євробаченні» брали участь виконавці, які на фестивалі посідали друге або трєте місце (виступали теж з іншою піснею). З 1970 по 1975 роки від Італії на «Євробаченні» виступав переможець телеконкурсу «Canzonissima» (1972 року він також був також переможцем «Санремо»), а 1984 року на «Євробаченні» брали участь переможці конкурсу «Azzurro 1983». В інших випадках компанія RAI безпосередньо займалась відбором учасників.[85]
1998 року телекомпанія RAI вирішила, що Італія більше не братиме участі в «Єробаченні», куди країна повернулася лише 2011 року. Того року, як і протягом наступних двох, представника Італії на «Євробаченні» призначала спеціальна комісія, яка відбирала його серед учасників «Санремо». Такими стали Рафаель Гуалацці (2011), Ніна Дзіллі (2012) та Марко Менгоні (2013), всі вони потрапили в десятку найкращих виконавців «Євробачення». Лише 2014 року відбором учасника займалась телекомпанія RAI, яка обрала Емму Марроне з піснею «La mia città», що посіла двадцять перше місце. З 2015 року регламентом було встановлено, що на «Євробаченні» буде виступати переможець «Санремо», якщо не відмовиться: того року брав участь гурт «Il Volo», який посів третє місце. 2016 року на «Євробаченні» виступила Франческа Мік'єлін, посівши шістнадцяте місце. Хоча переможцями фестивалю того року стали учасники гурту «Stadio», які відмовились від участі в «Євробаченні» — й туди відправили Франческу, в якої було друге місце за підсумками «Санремо». 2020 року представником Італії обрали переможця фестивалю Діодато з піснею «Fai rumore»; однак «Євробечення» скасували через пандемію COVID-19. 2021 року Італію на «Євробаченні» представляв гурт «Måneskin» з піснею «Zitti e buona». Гурт у підсумку набрав 524 балів, здобувши третю перемогу Італії за всю історію її участі у цьому пісенному конкурсі.[86]
З 1992 по 2003, 2007, 2008 та з 2014 по 2020 роки виходила телепередача «DopoFestival» («Післяфестивалля»), який транслювалася після фестивальних вечорів, вона містила інтерв'ю з артистами та дискусії на основні теми, пов'язані з «Санремо», громадськими діячами, музикантами та гостями в студії. Протягом багатьох років передача кілька разів змінювала свою назву, місце знімання та ведучих і транслювалася спочатку на Rai 1 (з 1992 по 2008 і з 2016 по 2019 роки), потім на Rai.tv (у 2014 і 2015 роках) і, нарешті, на RaiPlay (у 2020 році).
Починаючи з 2003 року, на телебаченні перед деякими трансляціями «Санремо», йде коротка щоденна передача з попереднім оглядом фестивалю й інтерв'ю з його артистами-конкурентами. З 2017 року ця передача, що зазвичай транслюється після теленовин (TG1) перед кожним вечором фестиваля, отримала назву «PrimaFestival».
| Рік | Назва | Трансляція | Ведучі | Місце | |||
|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Початок | Завершення | ||||||
| 2003 | Perché Sanremo è Sanremo | 4 березня | 8 березня | Марко Маккаріні | За лаштунками Театру «Арістон» | ||
| 2013 | Anteprima Sanremo 2013 | 12 лютого | 16 лютого | Антонелло Дозе і Марко Преста | |||
| 2014 | Sanremo & Sanromolo | 18 лютого | 22 лютого | Pif | |||
| 2016 | Anteprima Sanremo Start | 9 лютого | 13 лютого | Серджо Фріша | |||
| 2017 | PrimaFestival | 29 січня | 11 лютого | Федеріко Руссо | Тесс Масадза | Герберт Баллеріна | Кімната Бірібіззі в Казино «Санремо» |
| 2018 | 26 січня | 10 лютого | Серджо Аззізі | Мелісса Грета Маркетто | |||
| 2019 | 25 січня | 9 лютого | Сімоне Монтедоро | Анна Ферцетті | |||
| Скляна студія на червоній доріжці Театру «Арістон» | |||||||
| 2020 | 27 січня | 8 лютого | Gigi e Ross | Ема Стокгольма | |||
| 2021 | 27 лютого | 6 березня | Джованна Чівітілло | Джованні Вернія | Валерія Грачі | Театр «Арістон» | |
| 2022 | 29 січня | 5 лютого | Роберта Капуа | Ciro Priello | Паола Ді Бенедетто | Скляна студія на зеленому килимі Театру «Арістон» | |
З 2020 року транслюється передача «DietroFestival», що є закулісним монтажем «Санремо». Передача виходить ввечері після завершення фіналу фестивалю у прайм-тайм.
У 2022 році каналі на RaiPlay з 31 січня по 5 лютого ексклюзивно транслювалася передача «FuoriFestival», присвячена «Санремо». Ведучими передачі стали Меліса Грета Маркетто та Аврора Леоне, які знайомили глядача зі співаками, що брали участь в «Санремо», брали інтерв'ю серед людей на вулиці, VIP-персон та експертів щодо фестивалю. Режисером передачі була Алесія Ліонелло.
- 1985 — Міжнародне гран-прі спектаклю — Найкраща музична передача
- 1986 — Міжнародне гран-прі спектаклю — Найкраща музична передача
- 1987 — Міжнародне гран-прі спектаклю — Найкраща музична передача
- 1988 — Міжнародне гран-прі спектаклю — Найкраща музична передача
- 1991 — Міжнародне гран-прі спектаклю — Найкраща музична передача
- 1995 — Міжнародне гран-прі спектаклю — Найкраща телепередача року
- Премія телережисури 1996 — Премія телережисури
- Телеподія
- 1997 — Міжнародне гран-прі спектаклю — Найкраща музична передача
- Премія телережисури 2000 — Премія телережисури
- Програма з рекордною кількістю прослуховувань
- Telegatti 2002 — Міжнародне гран-прі спектаклю
- Найкраща подія
- Премія телережисури 2002 — Премія телережисури
- Програма з рекордною кількістю прослуховувань
- Премія телережисури 2003 — Премія телережисури
- Програма з рекордною кількістю прослуховувань
- Премія телережисури 2007 — Премія телережисури
- Топ 10
- Премія телережисури 2009 — Премія телережисури
- Top 10
- Телеподія
- Премія телережисури 2010 — Премія телережисури
- Top 10
- Премія телережисури 2011 — Премія телережисури
- Top 10
- Премія телережисури 2013 — Премія телережисури
- Top 10
- Премія телережисури 2015 — Премія телережисури
- Top 10
- Премія телережисури 2016 — Премія телережисури
- Top 10
| Рік | Спонсор | Джерело | ||||
|---|---|---|---|---|---|---|
| 2008 | Toyota | Acqua Minerale San Benedetto | Beghelli | Wind | [87] | |
| 2009 | Ferrero | Le Fablier | [88] | |||
| 2010 | Mondelēz | [89] | ||||
| 2011 | Volkswagen | Procter & Gamble | Eni | [90] | ||
| 2012 | ||||||
| 2013 | FIAT | Mondelēz | Samsung | Vodafone | [91] | |
| 2014 | Suzuki | Procter & Gamble | Conad | Findus | [92] | |
| 2015 | UniCredit | Wind | [93] | |||
| 2016 | Orogel | TIM | [94] | |||
| 2017 | TIM | [95] | ||||
| 2018 | [96] | |||||
| 2019 | [97] | |||||
| 2020 | [98] | |||||
| 2021 | N.D. | |||||
| 2022 | Eni gas e luce | Costa Crociere | Lavazza | Ferrero | Suzuki | [99] |
- Rai 1, з 1955 року (1955—1972 роки й з 1981-го—повністю; 1963, 1969, та 1973—1980 роки — тільки фінал)
- Трансляція «Євробаченням» на європейських державних каналах: 1955 року (фінал), з 1958-го (весь фестиваль)
- Rai 2 (перші два вечори 1963 та 1969 років)
- Rai Premium, з 2004 року транслює повтор наступного дня після трансляції
- RaiSat Album/Rai Extra, транслювали повтор (2000—2010)
- Rai Radio 2, прямий ефір
- RTL 102.5, прямий ефір
- RaiPlay, прем'єра на сайті Rai.tv, в прямому ефірі та за запитом з 2007 року.
Аналіз фестивалю проводився багатьма видатними діячами італійської культури, які його оцінювали, зокрема, з точки зору історично-культурного контексту 1950-х—60-х років. 1969 року режисер П'єр Паоло Пазоліні опублікував в журналі «Tempo illustrato» статтю з негативною критикою фестивалю, «„Санремо“: бідна нісенітниця», де писав: «Фестиваль „Санремо“ розпочався та закінчився. Міста були безлюдними; всі італійці сиділи перед телевізорами. Фестиваль „Санремо“ зі своїми пісеньками назавжди руйнує суспільство […]». За словами Пазоліні, фестиваль уособлював конформізм та культурну порожнечу в неокапіталістичному італійському суспільстві. Але на думку історика Агостіно Джованьйолі критику Пазоліні не можна порівнювати зі снобістською відмовою, упереджено ворожою до «речей, які подобаються людям», а скоріше з грамшистським прагненням зрозуміти механізми масового культурного виробництва та його політичної експлуатації.[100][101] Надалі, історик Сільвіо Ланаро, підкреслюючи цей аспект, пов'язував його з католицькою культурною гегемонією у повоєнній Італії: «Клімат словесної цнотливості пронизує всі види дозвілля, насамперед легку музику. Поки за кордоном прославляється талант Жоржа Брассенса, а Жульєт Греко в печерах латинського кварталу Парижа грає в п'єсах Жана-Поля Сартра і Ремона Кено, в Італії тріумфують марші Армандо Франьї, прибувають наші, „гасконьські курсанти“ чи „пожежники з Віджу“, а найпопулярніший Фестиваль „Санремо“, відкритий 1951 року, освячує пісні, що стікають патріотичною актуальністю („Vola colomba“), прісною і трепетною сатирою („Papaveri e papere“), неоднозначними данинами альпінізму („Vecchio scarpone“), сльозливою похвалою материнства („Tutte le madri“), жалюгідними закликаннями до сервільності („Arriva il direttor!“), заїканнями та мимовільними дурницями („Casetta in Canada“); поцілунки, як правило, заборонені, а кохання дозволяється лише для того, щоб нагадати, що воно часто закінчується погано („Grazie per i fior“), або у всякому разі породжує страждання і нещастя („Viale d'autunno“, „Buongiorno tristezza“, „Amare un'altra“)».[102] Італійський пісняр, музикознавець та журналіст Мікеле Страньєро, розбираючи в есе «Антиісторія пісеньок Італії» культурну наступність між Фестивалем «Санремо» 1950-х років та естрадною музикою, що використовувалася фашистським режимом, знайшов у ній спосіб пропаганди та психологічного натиску. Цю наступність він бачив й в особі Джуліо Радзі, колишнього програмного директора EIAR, а потім художнього керівника RAI та підписанта регламенту першого сезону Фестиваля «Санремо».[103]
- ↑ Simone Dinelli (3 березня 2021). Quando il Festival di Sanremo era a Viareggio. Corriere Fiorentino (італ.). Процитовано 22 листопада 2021.
- ↑ Enrico Salvadori (1580899615119). Il Festival di Sanremo? Nacque... a Viareggio. "Cosa cantano questi pazzi?". La Nazione (італ.). Процитовано 22 листопада 2021.
- ↑ Quando il Festival della Canzone Italiana era a Viareggio - A spasso con Galatea, Top news Versiliatoday.it. Versiliatoday.it (it-IT) . 21 березня 2016. Процитовано 22 листопада 2021.
- ↑ Il festival perduto: quando Sanremo era Viareggio. Welcome 2 Lucca (it-IT) . 2 лютого 2022. Процитовано 2 лютого 2022.
- ↑ Sanremo e Viareggio: il primo festival a Viareggio il 25 agosto 1948
- ↑ Borgna 1980 pp. 34-35, 37.
- ↑ а б Borgna 1980 p. 38.
- ↑ Borgna 1992 pp. 209—211, 432.
- ↑ Liperi pp. 163, 166.
- ↑ Facci e Soddu p. 41.
- ↑ Facci e Soddu pp. 43-44.
- ↑ а б Borgna 1980 p. 53.
- ↑ Пісенний конкурс «Євробачення». Eurovision Song Contest 1956 (англ.). Архів оригіналу за 11 жовтня 2017. Процитовано 23 серпня 2019.
- ↑ Borgna 1980 pp. 44-50.
- ↑ Borgna 1980 p. 46.
- ↑ Colombati p. 537.
- ↑ Borgna 1992 p. 215.
- ↑ Borgna 1980 p. 50.
- ↑ Borgna 1992 pp. 225—228.
- ↑ Liperi pp. 183—185.
- ↑ Facci e Soddu p. 79.
- ↑ Borgna 1980 p. 67.
- ↑ а б Borgna 1980 p. 137.
- ↑ Facci e Soddu pp. 120—121.
- ↑ Facci e Soddu p. 85.
- ↑ Facci e Soddu p. 139.
- ↑ Borgna 1980 pp. 69-75.
- ↑ Facci e Soddu pp. 122—123.
- ↑ Borgna 1980 pp. 77-80.
- ↑ Borgna 1980 p. 77.
- ↑ Facci e Soddu p. 121.
- ↑ Facci e Soddu p. 123.
- ↑ Borgna 1980 pp. 83-93.
- ↑ Borgna 1992 pp. 330—331.
- ↑ Facci e Soddu pp. 145—147.
- ↑ Facci e Soddu pp. 153, 157—158.
- ↑ Facci e Soddu p. 168.
- ↑ Borgna 1980 p. 84.
- ↑ Facci e Soddu p. 161.
- ↑ Facci e Soddu p. 166.
- ↑ Borgna 1980 pp. 98, 100, 136.
- ↑ Facci e Soddu p. 170.
- ↑ Borgna 1980 p. 105.
- ↑ Facci e Soddu pp. 178—180.
- ↑ Facci e Soddu p. 186.
- ↑ Borgna 1980 pp. 102—103.
- ↑ Facci e Soddu p. 188.
- ↑ Facci e Soddu pp. 207, 314.
- ↑ 1977 рік, фестиваль Санремо переселяється. Stampa Sera. 20 листопада 1976. с. 2. Архів оригіналу за 5 лютого 2018. Процитовано 4 лютого 2018.
- ↑ Facci e Soddu pp. 207, 217, 314.
- ↑ Facci e Soddu pp. 217—220, 311.
- ↑ Facci e Soddu pp. 252.
- ↑ Facci e Soddu pp. 224—226, 234.
- ↑ Facci e Soddu pp. 223, 230—233.
- ↑ Facci e Soddu pp. 248—250.
- ↑ Facci e Soddu pp. 235—236.
- ↑ Facci e Soddu p. 245.
- ↑ Facci e Soddu pp. 272—274.
- ↑ Facci e Soddu pp. 276—277.
- ↑ Facci e Soddu pp. 279—281.
- ↑ Sanremo, crollano gli ascolti. Grande Fratello batte il Festival. la Repubblica. 5 marzo 2004. Процитовано 4 febbraio 2018.
- ↑ Facci e Soddu p. 284.
- ↑ Liperi pp. 581, 585—590, 634, 636.
- ↑ Liperi p. 634, 636.
- ↑ Алессандра Віталі (18 лютого 2012). Повернення Челентано, перемога Емми. В трійку попали також Аріза і Ноемі. La Repubblica. Архів оригіналу за 5 лютого 2018. Процитовано 4 лютого 2018.
- ↑ Sanremo, trionfano gli Stadio: “Lo stesso brano scartato nel 2015”. Conti condurrà anche nel 2017. La Stampa. 14 febbraio 2016. Архів оригіналу за 5 febbraio 2018. Процитовано 4 febbraio 2018.
{{cite web}}: Недійсний|deadurl=sì(довідка) - ↑ Liperi pp. 637—638.
- ↑ Italy applied for 2011 Eurovision Song Contest! (англ.). 2 грудня 2010. Архів оригіналу за 11 жовтня 2017. Процитовано 4 лютого 2018.
- ↑ Алекс Пільявенто (29 вересня 2014). Євробаченя 2015: від Італії поїде переможець фестивалю Санремо!. Архів оригіналу за 2 серпня 2019. Процитовано 4 лютого 2018.
- ↑ а б в Luca Misculin (8 febbraio 2022). La rinascita del Festival di Sanremo. il Post. Процитовано 9 febbraio 2022.
- ↑ Alex Pigliavento (29 settembre 2014). Eurovision 2015: per l'Italia andrà il vincitore di Sanremo!. Eurofestivalnews.com. Процитовано 4 febbraio 2018.
- ↑ Ascolti Sanremo 2021, bilancio finale: lontano il record del 2020, ma c’è chi ha fatto peggio. 8 marzo 2021. Процитовано 10 febbraio 2022.
- ↑ Andrea Biondi (6 febbraio 2022). Sanremo 2022, la Rai brinda ad ascolti e record di raccolta. Il Sole 24 Ore. Процитовано 9 febbraio 2022.
- ↑ а б в У художньо-музичному напрямку асистував Джанмарко Мацці.
- ↑ Був відсутнім лише третього вечора сезону 2020 року
- ↑ Occhi di ragazza / Un mondo d'amore / Ragazzo fortunato / Penso positivo
- ↑ Санремо 2019, Бальйоні не тільки учасник, але й ведучий. tvblog.it. 28 червня 2018. Архів оригіналу за 12 липня 2018. Процитовано 12 липня 2018.
- ↑ TvBlog (ред.). Sanremo - I dati Auditel sera per sera. Архів оригіналу за 14 settembre 2017. Процитовано 31 agosto 2017.
{{cite web}}: Недійсний|deadurl=sì(довідка) - ↑ а б Фестиваль Санремо та історія його сценографій. Архів оригіналу за 21 січня 2018. Процитовано 1 травня 2019.
- ↑ З 2010 та 2012 був автором сценографії разом з дочкою Марією К'ярою.
- ↑ а б в г д STORIA DELLA CANZONE D'ARTE E D'AUTORE ITALIANA 1958—1997 // PAOLO JACHIA dambrosioeditore.it Процитовано 25 листопада 2022
- ↑ Sanremo non è mai stato così indie: (ri)scopriamo i protagonisti del 2022 indielife.it Процитовано 25 листопада 2022
- ↑ а б в Storia La storia del Festival di Sanremo Процитовано 25 листопада 2022
- ↑ а б в г Sanremo, televoto e giuria: nessuno complotto. Ecco perché ha vinto Mahmood repubblica.it Процитовано 25 листопада 2022
- ↑ Sanremo Festival and the Eurovision Song Contest escdaily.com Процитовано 6 травня 2022
- ↑ Måneskin will represent Italy at the Eurovision Song Contest eurovision.tv Процитовано 6 травня 2022
- ↑ SIPRA: CONFERMATI I LISTINI 2007 PER IL FESTIVAL DI SANREMO 2008 [Архівовано 2018-02-01 у Wayback Machine.] e-duesse.it, 9 gennaio 2008
- ↑ Beghelli e Wind al Festival di Sanremo [Архівовано 2018-02-02 у Wayback Machine.] adcgroup.it, 26 gennaio 2009
- ↑ Caro Festival di Sanremo, ti abbiamo fatto i conti in tasca… [Архівовано 2018-02-01 у Wayback Machine.] panorama.it
- ↑ Sanremo 2012: confermati gli sponsor Volkswagen, Eni, Procter & Gamble e Beghelli [Архівовано 2018-01-31 у Wayback Machine.] adcgroup.it, 14 dicembre 2011
- ↑ Aegis Media Research. Al via Sanremo 2013. Obiettivi: 40 % di share editoriale e 16 mln di raccolta [Архівовано 2018-02-01 у Wayback Machine.] adcgroup.it, 11 febbraio 2013
- ↑ Findus, P&G, Conad, Suzuki gli sponsor di Sanremo 2014. Leone: 'Festival a costo zero grazie a sponsor e pubblicità' [Архівовано 2018-01-31 у Wayback Machine.] adcgroup.it, 10 febbraio 2014
- ↑ PISCOPO (RAI PUBBLICITÀ) «PER SANREMO QUASI SOLD OUT. IL 40 % SONO NUOVI CLIENTI» [Архівовано 2017-07-04 у Wayback Machine.] pubblicitaitalia.it, 9 febbraio 2015
- ↑ Gli sponsor di Sanremo: TIM con il nuovo format, UniCredit per i mutui-casa, Orogel istituzionale e Suzuki firmata Brand Portal [Архівовано 2018-01-31 у Wayback Machine.] dailyonline.it, 2 febbraio 2016
- ↑ TIM protagonista del 67º Festival di Sanremo [Архівовано 2017-08-25 у Wayback Machine.] telecomitalia.com, 6 febbraio 2017
- ↑ TIM sponsor unico del Festival di Sanremo 2018 [Архівовано 2018-01-31 у Wayback Machine.] telecomitalia.com, 16 dicembre 2017
- ↑ Rockol com s.r.l. √ Festival di Sanremo 2019, TIM sponsor unico. Rockol. Архів оригіналу за 30 dicembre 2018. Процитовано 5 gennaio 2019.
{{cite web}}: Недійсний|deadurl=sì(довідка) - ↑ Financial Trend Analysis. TIM sponsor unico del Festival di Sanremo 2020. Finanza e Borsa - Investireoggi.it (it-IT) . Архів оригіналу за 14 gennaio 2020. Процитовано 14 січня 2020.
{{cite web}}: Недійсний|deadurl=sì(довідка) - ↑ Eni è il main sponsor di Sanremo 2022. DavideMaggio.it. Процитовано 20 січня 2022.
- ↑ Агостіно Джованьйолі, Санремо: найбільший фестиваль демохристиянської Італії, в книзі: Італія та італійці з 1948 по 1978, Rubbettino, стор. 153—198
- ↑ П'єр Паоло Пазоліні, Есе про культуру та суспільство, Мондадорі, 1999
- ↑ Сільвіо Ланаро, Історія Республіканської Італії, Марсіліо, Венеція, 1992
- ↑ Addio tabarin: gli anni della radio e delle canzonette patriaindipendente.it Процитовано 6 травня 2022
- Eddy Anselmi, Festival di Sanremo — Almanacco Illustrato della Canzone Italiana, Modena, Panini, 2009.
- Adriano Aragozzini, Enciclopedia del Festival di Sanremo, Roma, Rai Eri, 2013.
- Gianni Borgna, La grande evasione, Perugia, Savelli Editori, 1980, ISBN non esistente.
- Gianni Borgna, Storia della canzone italiana, Bari-Roma, Laterza, 1992, ISBN 88-04-35899-8.
- Gianni Borgna, L'Italia di Sanremo, Arnoldo Mondadori Editore, 1998, ISBN 88-04-43638-7.
- Leonardo Colombati (a cura di), La canzone italiana, 1861—2011, Milano, Mondadori, 2011, ISBN 978-88-04-61013-7.
- Serena Facci e Paolo Soddu, Il festival di Sanremo, Roma, Carocci Editore, 2011, ISBN 978-88-430-5272-1.
- Felice Liperi, Storia della canzone italiana, 2ª ed., Roma, Rai Eri, 2011, ISBN 978-88-397-1505-0.
- Gigi Vesigna, Sanremo è sempre Sanremo, Milano, Sperling & Kupfer, 2000.
- Gigi Vesigna, Vox populi. Voci di sessant'anni della nostra vita, Roma, Excelsior 1881, 2010.
- Leonardo Campus, Non solo canzonette. L'Italia della Ricostruzione e del miracolo attraverso il Festival di Sanremo, Le Monnier, 2015, ISBN 978-88-00-74475-1.
- Marcello Giannotti, L'enciclopedia di Sanremo : 55 anni di storia del festival dalla A alla Z, Collana Superalbum, Roma, Gremese, 2005, p. 259, LCCN 2006387785, OCLC 63106833. Ospitato su archive.is.
- Офіційний сайт «Санремо» (італ.)
| Про аудіо, відео(ігри), фото та мистецтво | |
|---|---|
| Тематичні сайти | |
| Словники та енциклопедії | |
| Нормативний контроль |
