2А51
2А51 | |
---|---|
Тип | гармата-гаубиця-міномет |
Походження | СРСР |
Історія використання | |
На озброєнні | з 1974 |
Оператори | СРСР Росія Україна Узбекистан Білорусь Казахстан |
Історія виробництва | |
Розробник | Завод №172 ЦНДІ «Точмаш» |
Розроблено | з 1974 по 1979 |
Виробник | Завод №172 |
Виготовлення | з 1974 |
Варіанти | 2А51, 2А60, 2А80 |
Характеристики | |
Вага | 530 кг |
Довжина | ствола — 3 м |
Калібр | 120 мм |
Дія | напівавтоматична |
Казенник | комбінований вертикально-клиновий |
Відбій | веретено-модераторний гальмо відкату пневматичний накатник |
Підвищення | -4…+80 |
Темп вогню | 4…8 |
Дальність вогню | |
Ефективна | 40…8800 м |
Максимальна | 12800 м |
Система живлення | напіавтоматичне |
2А51 — 120 мм гармата-гаубиця—міномет. Розроблена у конструкторському бюро Заводу №172 під науковим керівництвом Центрального науково-дослідницького інституту «Точного машинобудування».
У 1950-ті—1960-ті роки в Радянському союзі були розпочаті роботи зі створення нового типу універсальних гармат. Гармати повинні були виконувати різний перелік завдань, для цього вони повинні були поєднувати в собі властивості гармат, гаубиць і мінометів. Перш за все такий клас гармат був необхідний в повітряно-десантних військах, тим більше, що самохідні гармати, які знаходилися тоді на озброєнні, АСУ-57 і АСУ-85 були насамперед протитанковими засобами боротьби і не відповідали сучасним вимогам ведення бою. Буксирувана артилерія також не могла повністю задовольнити потреби десантників, так як не забезпечувала необхідний рівень захисту розрахунків від вогню противника, а також швидку зміну вогневої позиції[1].
Спочатку завдання оснащення ПДВ новою артилерією намагалися вирішувати за допомогою класичних рішень шляхом установки 122 мм гаубиці 2А32 і 120 мм міномета на модифіковане шасі БМД-1. Однак після невдачі в розробці самохідної гаубиці 2С2 «Фіалка» і самохідного міномета «Конвалія» стало ясно, що в ПДВ необхідна 120 мм артилерійська система, яка поєднує в собі властивості міномета і гармати гаубиці. У зв'язку з цим в 1969 році приймається програма розвитку озброєнь і техніки СРСР. В рамках програми проводиться науково-дослідна робота під шифром «Купол—2», метою якої є з'ясування обґрунтованості використання 120-мм самохідної артилерійської гармати в складі ПДВ. У період з 1972 по 1975 роки ЦНДІТОЧМАШ проводить НДР з шифром «Гармата-постріл». Роботами керував А. Г. Новожилов[1].
Прототип нової 120 мм гармати (внутрішньозаводське позначення Д—64) для установки в шасі самохідної гаубиці 2С2 «Фіалка» розроблявся в ОКБ-9 під керівництвом Голубєва В.А.[2] Однак, після зміни керівництва ОКБ-9 відмовилося від співпраці і розробки нової гармати, тому остаточним варіантом гармати займалося конструкторське бюро Заводу № 172 під керівництвом Калачнікова Ю.М. Гармата являла собою нову артилерійську систему з унікальним балістичним рішенням «Гармата—постріл», яке досягається за рахунок готових нарізів на провідному паску боєприпасів. Розробку боєприпасів під нову артилерійську систему вело Державне науково-виробниче підприємство «Базальт». У 1979 році гармата 2А51 була прийнята на озброєння Радянської армії в складі самохідної артилерійської гармати 2С9 «Нона—С»[1].
Основними вузлами гармати 2А51 є[3]:
- Ствол
- Затвор
- Пневмообладнання
- Електрообладнання
- Накатник
- Гальмо відкату
- Люлька
- Огорожа
- Підйомний механізм
Ствол гармати являє собою трубу з'єднану з казенником муфтою. У казеннику розташований вертикально-клиновий затвор з рамою затвора, на якій закріплений пластичний обтюратор порохових газів. Рама жорстко з'єднана з пневматичним циліндром, що призводить її в рух за допомогою стиснутого повітря. Основною функцією рами є досилання пострілів в камору. Постріл з гармати може проводитися як в ручну, так і електроспуском. Копірна напівавтоматика затвора призначена для відкривання затвора при накаті після пострілу гармати. Для першого заряджання справа на казеннику розташований важіль ручного відкривання клина. Люлька зварна, в циліндричній частині розташовані місця кріплення штоків противідкатних пристроїв, електроповітряних клапанів і сектора підйомного механізму. У задній частині люльки болтовим з'єднанням закріплено огорожу. Конструкція огорожі зварена з алюмінієво-магнієвого сплаву. На огорожі встановлено розміщені елементи ударно-спускового механізму, лінійка для вимірювання довжини відкату, а також механізм блокування спуску. Противідкатні пристрої складаються з гідравлічного гальма відкату веретенного типу, шток якого закріплений в люльці, а циліндр в казеннику гармати, і з пневматичного накатника, розміщеного в розточці казенника. Для дотримання встановленого режиму стрільби на гарматі розміщено електрообладнання, яке сигналізує про перегрів ствола, а також механізми блокування. Для запобігання загазованості бойового відділення, гармата 2А51 забезпечена пневматичною системою примусового продування ствола[3].
Таблиця ТТХ пострілів, які використовують у гарматі 2А51[4][5][6][7][8] | ||||||
Індекс | Тип боєприпасу | Вага снаряда, кг | Дальність, км | Площа ураження живої сили, м² | Площа ураження техніки, м² | Бронепробиття, мм |
Постріли сімейства гармат «Нона» | ||||||
3ВО32 | касетний з КОБЕ | 23,3 | 0,2—8,0 | 2800 | — | 100 |
3ВОФ54 | ОФС | 19,8 | 1,1—8,8 | 2200 | 2100 | — |
3ВОФ54-1 | ОФС | 19,8 | 1,1—8,8 | 4400—6600 | 2100 | — |
3ВОФ55 | ОФ АРС | 19,8 | 0,7—12,8 | 1800 | 1700 | — |
3ВОФ55-1 | ОФ АРС | 19,8 | 0,7—12,8 | 3600—5400 | 3400—5100 | — |
3ВБК14 | кумулятивний | 13,1 | 0,04—1,0 | — | — | 600 |
3ВОФ119 | термобарічний | 20,1 | 1,1—8,8 | |||
Керовані снаряді і міни | ||||||
3ВОФ112 | ОФС | 25 | 9—12 | |||
КМ-8 «Грань» | ОФМ | 27 | 1,5—9 | |||
Мінометні міни | ||||||
3ВОФ79 | ОФМ | 16 | 0,45—7,1 | 1500 | 200 | — |
53-ВОФ-843Б | ОФМ | 16 | 0,45—7,1 | 1500 | 200 | — |
3ВОФ68 | ОФМ | 16,1 | 0,45—7,1 | 2250 | 1200 | — |
3ВОФ53 | ОФМ | 16,1 | 0,45—5,7 | 2250 | 1200 | — |
3ВОФ69 | ОФМ | 16,1 | 7,0 | 1700 | 700 | — |
3ВОФ57 | ОФМ | 16,1 | 0,45—5,6 | 1700 | 700 | — |
3В34 | запалювальна міна | 16,3 | 0,45—5,7 | — | — | — |
3ВС24 | освітлювальна міна | 16,3 | 1,0—5,4 | — | — | — |
53-ВД-543 | димова міна | 16,6 | 1,0—5,7 | — | — | — |
3ВД17 | димо-куряща міна | 16,1 | 6,8 | — | — | — |
3ВД16 | дімо-куряща міна | 16,1 | 1,0—5,4 | — | — | — |
- ↑ а б в Броня крылатой пехоты // Техника и вооружение : журнал. — Москва, 2007, 2008. — № №12, №№1, 2. Архівовано з джерела 16 березня 2011. Процитовано 30 березня 2016.
- ↑ О заводе — Выдающиеся люди завода (рос) . Артиллерийский завод №9. Архів оригіналу за 24 травня 2012. Процитовано 1 грудня 2011.
- ↑ а б 120-мм орудие 2А51. Техническое описание, стр. 4, 5
- ↑ Комплекс управляемого вооружения «ГРАНЬ» для минометов калибра 120 мм. КБП. Архів оригіналу за 28 січня 2012. Процитовано 4 вересня 2011.
- ↑ Броня «Крылатой пехоты»: Самоходное артиллерийское орудие «Нона-С». Десантура.ру (рос) . Архів оригіналу за 28 січня 2012. Процитовано 4 вересня 2011.
- ↑ А. В. Карпенко. Оружие России. Современные самоходные артиллерийские орудия, стр. 48
- ↑ Н. М. Димидюк. 120-мм самоходное автоматизированное орудие «Вена» // Военный парад. — 2005. — № 3.
- ↑ Временные таблицы стрельбы для равнинных и горных условий 120-мм самоходного артиллерийского орудия 2С9
- Броня крылатой пехоты // Техника и вооружение : журнал. — Москва, 2007, 2008. — № №12, №№1, 2. Архівовано з джерела 16 березня 2011. Процитовано 30 березня 2016.
- 2А51 ТО. 120-мм орудие 2А51. Техническое описание и инструкция по эксплуатации. — Военное издательство Министерства обороны СССР, 1986. — 105 с.
- ВТС РГ № 097. Временные таблицы стрельбы для равнинных и горных условий 120-мм самоходного артиллерийского орудия 2С9. — Второе издание, стереотипное. — Военное издательство Министерства обороны СССР, 1989. — 368 с.