Військова тактика
Та́ктика військова (дав.-гр. taktiká — мистецтво шикування військ, від дав.-гр. tásso — шикую війська) — наймасовіша галузь та найстаріша складова (як і стратегія) воєнного мистецтва, що охоплює теорію і практику підготування та ведення бою підрозділами, частинами, з'єднаннями.
Теорія тактики досліджує закономірності, характер і зміст бою, розробляє способи його підготовки і ведення. Вона розробляє теоретично-фундаментальні положення основ, підготування та ведення бою, тактичні вимоги організації, озброєння і військової техніки з'єднань, частин і підрозділів та обладнання простору, в межах якого ведеться бій.
Практика тактики охоплює діяльність командирів, штабів і військ (сил) із підготування і ведення бою.
Тактика підпорядковується оперативному мистецтву і стратегії. Вона обслуговує їх та відпрацьовує такі способи дій, які відповідали б характеру сучасних операцій, забезпечували ефективне використання нових засобів боротьби і успішне виконання завдань, поставлених оперативним мистецтвом і стратегією.
Існує зворотний зв'язок та взаємна залежність між стратегією, оперативним мистецтвом і тактикою. Під впливом розвитку озброєння та військової техніки, удосконалення організаційно-штатної структури військ, змін у способах застосування підрозділів, частин та з'єднань на полі бою та рівню вишколу особового складу, тактика сама примушує вносити зміни в оперативне мистецтво та стратегію.
Теорія і практика підготовки і ведення бою ґрунтується на:
- принципах ведення бою;
- розвитку озброєння і техніки;
- досвіді застосування з'єднань, частин і підрозділів в ході ведення бойових дій і тактичних навчань;
- завданнях оперативного мистецтва.
Структурно тактика складається із загальної тактики, тактики родів військ і спеціальних військ.
На зміни в принципових положеннях тактики впливають соціальні й технічні процеси, що відбуваються на конкретному етапі розвитку суспільства, загалом, і зокрема конкретної держави, а також вимоги, що випливають із концептуальних основ воєнної доктрини, підготування і ведення військових операцій об'єднань (армійських корпусів, авіаційних корпусів та оперативних об'єднань ВМС), бойових статутів, всебічного аналізу бойового досвіду, керівних документів, які регламентують питання підготування та ведення боїв та інших документів.
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/3/3e/0869-Attack-on-the-walls-of-a-besieged-town-q75-500x412.jpg/250px-0869-Attack-on-the-walls-of-a-besieged-town-q75-500x412.jpg)
Тактика розвивається під впливом появи досконалішої й новішої зброї та військової техніки, і залежить від:
- стану теорії та практики підготування й ведення бою;
- стану готовності з'єднань, частин і підрозділів та їхніх управлінь;
- необхідної кількості та якості сучасної зброї;
- обладнання простору ведення бойових дій;
- наявності та готовності захисних і пересувних пунктів управління з'єднань, частин і підрозділів;
- відповідності організаційно-штатної структури з'єднань озброєнню, формам і способам ведення бою та підготуванню особового складу;
- поглядів військових фахівців на підготування і ведення бою;
- досвіду й уроків операцій об'єднань та бойового підготування.
Розвиток військової тактики пов'язаний із розвитком суспільства і поділяються на
- тактику рабовласницького ладу,
- тактику епохи феодалізму
- тактику епохи капіталізму та
- тактику сучасної епохи.
Головним фактором, що впливав на розвиток тактики, була поява нової і удосконаленішої зброї та військової техніки.
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/e/ed/Greek_Phalanx.jpg/250px-Greek_Phalanx.jpg)
Зокрема зміни в тактиці та її розвиток пов'язані з досягнутим рівнем виробництва, який безпосередньо впливав на винаходи нових зразків зброї і бойової техніки, ступенем загального розвитку і станом морального духу військ, їхньої навченності, розвитком стратегії і оперативного мистецтва, організацією військ. Безпосередній вплив на тактику і способи бойових дій роблять люди і військова техніка. Саме тактика — частина військового мистецтва, що зазнає найбільших змін. На тактику впливають також стан і підготованість збройних сил противника, способи їхніх дій та інші чинники.
Нові тактичні прийоми, засновані на можливостях досконалішої військової техніки, знаходяться в постійній боротьбі зі старими способами ведення бою, які перестали або перестають відповідати умовам, що склалися, але зміцнилися в теорії і практиці.
Розвиток тактики йшов від простих способів дій військ на полі бою до складніших. Вже полководці старовини в ході підготування і ведення війн виробляли й удосконалювали прийоми ведення бою. На ранньому рівні розвитку рабовласницького суспільства бій зводився до прямолінійного руху і рукопашної сутички воїнів, озброєних холодною зброєю. Якісне поліпшення зброї, організації військ і навченість воїнів привело до появи досконаліших бойових порядків і відповідної зміни тактики. У давньогрецькій армії виникла фаланга — щільна і глибока (8—12 і більше шеренг) структура важкої піхоти, яка завдавала сильного первинного удару, але була неповоротка і не здатна до маневру на полі бою. Грецький полководець Епамінонд у битві при Левктрах (371 до н. е.) поклав початок застосуванню головного тактичного принципу нерівномірного розподілу військ по фронту в цілях зосередження сил для завдання головного удару на вирішальному напрямку.
Подальший розвиток цей принцип отримав в армії Александра Македонського (IV ст. до н. е.), який уміло створював перевагу в силах для завдання головного удару, комбіновано використовуючи важку і легку кінноту і піхоту. Полководець Ганнібал в битві при Каннах (216 до н. е.) вперше завдав головного удару не на одному фланзі, як Епамінонд і Александр Македонський, а на двох, досягнувши оточення і майже повного знищення більшої за чисельністю римської армії.
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/8/88/Roman_legion_at_attack_10.jpg/250px-Roman_legion_at_attack_10.jpg)
Найвищого розвитку при рабовласницькому ладі тактика досягла в армії Давнього Риму. Вже наприкінці IV ст. до н. е. римська армія перейшла від тактики малорухливої фаланги до маневренішої тактики маніпул. Легіон в бою розчленовувався по фронту і в глибину на 30 тактичних одиниць — маніпул (не враховуючи легкоозброєних воїнів), які могли маневрувати і взаємодіяти між собою. У кінці II — на початку I ст. до н. е. маніпулярна тактика була замінена когортною.
Когорта, що складалася з 3 маніпул, стала сильнішою тактичною одиницею, хоча дещо менш маневреною, ніж маніпула. Значну роль у польовій битві стали грати полегшені метальні машини (балісти і катапульти). Подальше удосконалення когортна тактика набула за Гая Юлія Цезаря, який майстерно застосовував різні види маневру і шикування бойових порядків.
Римський військовий теоретик Вегецій (кінець IV ст.) узагальнив досвід римської армії і розробив всілякі бойові порядки і різні способи ведення бою.
В епоху феодалізму аж до завершення перевороту у військовій справі (XVI ст.), викликаного розвитком вогнепальної зброї, теорія і практика тактики розвивалися повільно. У період формування і перемоги капіталістичного ладу розвинулася лінійна тактика, пов'язана з оснащенням армій вогнепальною зброєю, зокрема артилерією, і підвищенням ролі вогню в бою, а також із комплектуванням армій найманими солдатами, не здібними до самостійних ініціативних дій.
За цією тактичною схемою війська розташовувалися для ведення бою в лінії; результат битви вирішувався фронтальним зіткненням і потужністю рушничного й артилерійського вогню. Лінійну тактику характеризували шаблонність і повільність дій військ.
Глибокі зміни в тактиці сталися під час Великої французької революції і національно-визвольних воєн кінця XVIII — початку XIX століть, які привели до створення в країнах Західної Європи масових армій на основі загальної військової повинності й удосконалення озброєння. До кінця XVIII ст. лінійна тактика вичерпала свої можливості; французькі, російські, німецькі й інші армії перейшли до нової тактики, заснованої на поєднанні колон і розсипних строїв. Ця тактика характеризувалася активністю, рішучістю дій і маневреністю військ, ініціативою начальників, взаємодією родів військ, розчленовуванням бойових порядків по фронту і в глибину. Війська в розсипному строю передували бою нанесенням противникові вогневого ураження, а війська, побудовані в батальйонні колони, завдавали вирішального удару. У вдосконалення нових способів ведення військових дій в кінці XVIII — початку XIX ст. великий внесок зробили Наполеон I, що масово використовував артилерію і кінноту, Суворов О. В. та Кутузов М. І., тактика військ яких характеризувалася рішучим наступом і наполегливою обороною, широким застосуванням маневру військами, завданням одночасних і послідовних ударів, невідступним переслідуванням ворога.
Подальший розвиток тактики пов'язаний із впровадженням у війська з 2-й половині XIX ст. нарізної зброї, що володіла в порівнянні з гладкоствольною більшою далекобійністю, скорострільністю і влучністю. Досвід бойових дій показав, що застосування колон на полі бою стало неможливим, оскільки вони несли великі втрати від прицільного артилерійсько-стрілецького вогню ще на етапі зближення з противником. Тому, в ході Кримської (1853—1856), франко-пруської (1870—1871), російсько-турецької (1877—1878) воєн здебільшого завершився перехід до стрілецьких ланцюжків. У наступі піхота стала застосовувати перебігання, переповзання і самоокопування, поєднувати вогонь, маневр і удар. В обороні, з метою підвищення її стійкості, стали широко застосовувати інженерне обладнання місцевості, отримала значний розвиток польова і довготривала оборона, особливо під час Російсько-японської війни 1904—1905 років.
У Першій світовій війні 1914—1918 рр. насичення армій швидкострільною артилерією, автоматичною зброєю, поява нових засобів боротьби (танки, авіація тощо) і різке збільшення чисельності армій створили передумови для подальшого розвитку тактики. Створення оборонних позицій, ешелонованих углиб, широке застосування траншей, ходів сполучення, інженерних загороджень і застосування різних видів зброї робили оборону усе міцнішою в порівнянні з силами і засобами сторони, що наступає, що зумовило перехід до позиційних форм збройної боротьби.
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/5/5a/Russian_Troops_NGM-v31-p379.jpg/220px-Russian_Troops_NGM-v31-p379.jpg)
Починаючи з 1915, головною проблемою тактики стає прорив позиційного фронту. З цією метою стали створювати декілька ешелонів стрілецьких лав — «хвиль», що слідували одна за одною на дистанції 50—75 м з інтервалами між бійцями 1 м, але при цьому війська, несучи великі втрати, все ж не могли прорвати ворожу оборону. Сторона, що наступала, намагалася руйнувати оборонні споруди противника і прокладати дорогу піхоті масованим вогнем артилерії.
З цією метою застосовувалася багатоденна артпідготовка, але й вона не забезпечувала придушення вогневих точок на всю глибину оборони противника. В 1918 році воюючі сторони остаточно відмовилися від застосування «хвиль» і ланцюжків і перейшли до групової тактики або тактики штурмових груп, такої, що була розчленовуванням стрілецьких ланцюжків на дрібні піхотні групи (відділення, взводи), посилені легкими кулеметами, рушничними гранатометами і вогнеметами, що дозволяло краще використовувати можливості піхоти.
Поява в 1916 танків і артилерії супроводу підсилила вогневу й ударну потужність військ, що наступають, і дозволила досягти значних успіхів у здійсненні тактичного прориву ешелонованої оборони противника. Наступ вели методично за принципами: артилерія руйнує, піхота займає. Піхота наступала на вузьких ділянках прориву: дивізія — близько 2 км, полк — 1000—1200 м, батальйон — 400—600 м. До кінця війни бій став загальновійськовим, оскільки в нім тактичні завдання вирішувалися спільними зусиллями піхоти, артилерії, танкових військ, інженерних військ — сформувалася тактика сухопутних військ.
Надалі тактика сухопутних військ розвивалася під час Громадянської війни в Росії 1918—1920 років, Українсько-польської війни 1918—1919 років, Греко-турецької війни 1919—1922 років тощо.
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/a/af/Vickers_machine_gun_in_the_Battle_of_Passchendaele_-_September_1917.jpg/249px-Vickers_machine_gun_in_the_Battle_of_Passchendaele_-_September_1917.jpg)
Величезні простори, велика протяжність фронтів і відносно невелика щільність насичення їх військами зумовили необхідність застосування широкого маневру силами і засобами. Слабка оснащеність частин і з'єднань бойовою технікою заповнювалася швидкою зміною обстановки, активністю, ініціативою командирів і бійців, рішучим характером тактичних дій. Головними родами військ стали піхота і кіннота. Артилерія використовувалася, як правило, децентралізовано, широко застосовувалися бронепоїзди. Авіація головним чином вела розвідку. Основу тактики наступального бою складали удари по найслабших місцях — флангах і тилу противника, обхід і охоплення його угрупувань. Наступ вівся по окремих напрямах при відносно низькій тактичній щільності. Бойові порядки частин і з'єднань зазвичай будувалися в один ешелон, з виділенням резерву; стрілецькі роти атакували противника лавами. Кавалерія, застосовуючи атаку в кінному строю і широко використовуючи кулеметні тачанки, вела високоманеврені бої і була основним засобом розвитку наступу. Оборона створювалася осередками на загрозливих напрямах, велике значення надавали контратакам.
У період між 1-ю (1914—1918) і 2-ю (1939—1945) світовими війнами розвиток тактики у всіх арміях світу відбувався на основі моторизації та широкого впровадження у війська бойової техніки — нових систем артилерії, нових типів танків, автоматичної зброї та інших засобів збройної боротьби.
У середині 30-х рр. у Червоній Армії була розроблена теорія глибокого наступального бою, що була складовою частиною теорії глибокої операції.
Суть теорії глибокого бою полягала в завданні вражання противника вогнем артилерії й ударами авіації на всю тактичну глибину, у прориві його оборони потужним ешелоном прориву, що складався зі стрілецьких військ, танків безпосередньої підтримки, у розвитку успіху кавалерією, танками далекої дії, стрілецькими з'єднаннями у взаємодії з повітрянодесантними військами. Бій розглядався як загальновійськовий при вирішальній ролі піхоти і танків.
Теорія глибокого бою отримала визнання в більшості армій і успішно застосовувалася збройними силами у війнах середини XX століття.
Прийоми ведення загальновійськового бою знайшли відображення в статутах багатьох армій. До основних принципів тактики відносилося:
- глибоке ешелонування бойових порядків,
- масоване вогневе придушення оборони противника,
- спільна атака піхоти з танками,
- артилерійський супровід їхньої атаки,
- розвиток прориву танковими і моторизованими з'єднаннями,
- застосування повітряних десантів,
- створення глибокої протитанкової оборони,
- використання в обороні мінних загород,
- організація протиповітряної оборони тощо.
Всебічний розвиток тактика отримала за часів Другої світової війни. Війна підтвердила правильність раніше розроблених основних положень тактики і зажадала подальшого їхнього вдосконалення. Розвиток оборони відбувався шляхом її поглиблення, зосередження сил і засобів на головних напрямах, створення великих резервів, здатних здійснити маневр найзагрозливішими напрямами. Збільшувалася стійкість військ завдяки створенню протитанкових опорних пунктів, а згодом і протитанкових районів; широкого використання на деяких ділянках фронту набуло обладнання широко розгалуженої системи фортифікаційних споруд, передовсім траншей у ротних опорних пунктах та батальйонних районах оборони.
Поступово війська стали створювати, як мінімум, дві смуги оборони із застосуванням системи траншей. Тактична глибина оборони з 4—6 км збільшилася до 15—20 км. Ширина смуги оборони піхотних з'єднань зменшилася: для корпусу з 40—60 км до 10—35 км, для дивізії з 15—18 км до 6—14 км. Зросла тактична щільність: по стрілецьких батальйонах до 0,8—1,2, по артилерії до 30—40 гармат і мінометів, по танках до 2—5 одиниць на 1 км фронту.
Вдосконалювалася і тактика наступу. Якщо на початковому періоді війни в радянських військах у всіх частинах і з'єднаннях, до стрілецьких дивізій включно, для наступу створювався бойовий порядок в один ешелон, а в стрілецьких взводах і ротах практикувався стрілецький ланцюжок, то починаючи з 1943 року радянським військам довелося проривати суцільну глибоко ешелоновану оборону противника. Через це бойові порядки стрілецьких частин і з'єднань знову стали будувати в 2—3 ешелони (бойовий порядок стрілецьких рот — в один ешелон — залишився без зміни). Враховуючи безперервне посилення оборони противника, смуги наступу радянських військ в ході війни звужувалися. Так, наприклад, стрілецькі дивізії наступали в смузі: взимку 1941—1942 рр. — 7—14 км, восени 1942 р. — 4—5 км, влітку 1943 р. — 2—2,5 км, в 1944—1945 рр. — 1,5—2 км. Подальше зростання кількості зброї та бойової техніки дозволяло збільшити тактичну щільність, яка в третьому періоді війни становила на 1 км ділянки прориву: по піхоті 6—8 стрілецьких батальйонів, по артилерії 150—250 гармат і мінометів, по танках — 20—30 одиниць. Усе це давало можливість добитися на головних напрямах вирішальної переваги в силах і засобах.
Став проводитися артилерійський наступ. Просування піхоти і танків, що наступали, забезпечувалося діями інженерних військ при повній підтримці з повітря штурмовою та винищувальною авіацією.
Розроблені основні теоретичні положення і практичні рекомендації тактики успішно застосовувалися радянськими військами при прориві оборони противника і розвитку наступу у високих темпах, особливо в ході Білоруської операції 1944 р., Яссько-Кишинівської операції 1944 р., Вісло-Одерської операції 1945 р., Берлінської операції 1945 р. Практика тактичного підготування військ і ведення ними бойових дій в ході війни набувала теоретичного узагальнення в наказах, директивах і вказівках Верховного Головнокомандування і Генштабу, в статутах, настановах та військово-теоретичних працях.
Тактика англо-американських сухопутних військ у Другій світовій війні розвивалася шляхом вироблення найдоцільніших прийомів спільного використання в бою не лише родів сухопутних військ та авіації, а й військово-морського флоту. Великий досвід було набуто в організації масштабних морських і повітряно-десантних операцій за участю сухопутних військ і широкого використання танків-амфібій як засобів підтримки піхоти при боях за плацдарми.
У післявоєнний час впровадження у війська ракетно-ядерної зброї, що володіє величезними можливостями ураження, електроніки, різних видів новітньої звичайної зброї та бойової техніки, повна моторизація і механізація сухопутних військ незмірно збільшили їхні бойові можливості, змінили характер і способи ведення загальновійськового бою.
Засоби боротьби рішуче вплинули на зміну змісту загальновійськового бою. Вважалося, що в разі застосування ядерної зброї головний зміст загальновійськового бою складатимуть ядерні та вогневі удари у поєднанні з маневром і атаками військ. Зокрема, виникне необхідність застосовувати маневр військами та силами з метою використання результатів своїх ядерних і вогневих ударів для завершення розгрому противника або виведення військ з-під його ударів.
Висока приголомшлива потужність ядерної зброї, велика далекобійність і точність влучення в ціль викликали необхідність роззосередження військ по фронту і в глибину, збільшення ширини смуг дій з'єднань і частин, зосередження сил і засобів на головному напрямку, перш за все шляхом маскування ядерної і звичайної зброї.
Масове надходження на озброєння мотострілецьких військ бойових машин піхоти і бронетранспортерів, самохідної артилерії та іншої бойової техніки дозволила різко збільшити темпи наступу. Мотострілецькі підрозділи отримали можливість вести атаку без спішування спільно з танками. Унаслідок насичення військ вертольотами, широкого застосування тактичних повітряних десантів, авіації, а також здійснення маневру військами повітрям, загальновійськовий бій набув наземно-повітряного характеру.
Тактика сухопутних військ охоплює питання підготування і ведення загальновійськового бою, успіх якого досягається спільними зусиллями всіх родів сухопутних військ і спеціальних військ; визначає роль, місце і завдання кожного роду військ в бою та, виходячи з їхніх бойових властивостей і можливостей, встановлює порядок і способи їхнього бойового застосування.
Сучасна тактика наступу сухопутних військ полягає в надійному вогневому придушенні оборони противника на всю її глибину, переході в наступ з'єднань і частин, як правило, з ходу з районів, значно віддалених від переднього краю оборони противника; у здійсненні стрімких атак механізованих і танкових військ; швидкому прориві тактичної оборони противника і розвитку наступу в її глибині.
Велике насичення військ броньованою технікою і засобами механізації інженерних робіт істотно змінили тактику ведення оборонного бою сухопутних військ. Насиченість технікою дозволяє з'єднанням і частинам в короткі терміни організовувати глибокоешелоновану оборону, здатну протистояти масованим ударам сучасних засобів противника і меншими силами завдавати йому поразки. Велика роль при веденні бойових дій відводиться пересуванню військ, особливо маршем, а також залізницею, водними шляхами сполучення і повітрям.
Зі створенням нових засобів боротьби з'явилися нові види бойового забезпечення військ при веденні бойових дій: захист від зброї масового ураження, радіоелектронна боротьба тощо. Суттєво зросли вимоги до військ, до виховання особового складу, його виучки, дисципліни, морально-психологічної та фізичної підготовки. При цьому вирішальна роль у бою ще більшою мірою, ніж раніше, належить людині, що досконало володіє зброєю і бойовою технікою, всіма видами ведення бойових дій, що має високі морально-бойові якості.
Тактика військово-повітряних сил — складова частина військового мистецтва ВПС, що включає теорію і практику підготування і ведення бою авіаційним з'єднанням, частиною, підрозділом, одиночним літаком (вертольотом). Тактика ВПС зародилася на початку 20 століття разом з появою військової авіації. Під час Першої світової війни виокремилися розвідувальна, винищувальна, бомбардувальна авіація, визначилися їхні бойові завдання і набула розвитку тактика кожного роду авіації.
На початок Другої світової війни були розроблені способи і прийоми ведення одиночного і групового повітряного бою, організації та здійснення тактичної і вогневої взаємодії ВПС із сухопутними військами і ВМС, а також між родами авіації. Під час світової війни тактика ВПС набула всебічного розвитку. Була розроблена система наведення винищувачів на повітряні цілі.
Для управління авіацією широко використовувалися радіозасоби; аеродроми і пункти управління були наближені до районів бойових дій. Основою тактики винищувальної авіації став груповий повітряний бій. Найменшою вогневою одиницею була пара бойових літаків, що діяла, як правило, у складі авіаційної ланки. Бій одиночного літака (винищувача) був винятком.
Застосування радіолокації дозволило відмовитися в багатьох випадках від баражування (патрулювання) винищувачів у повітрі, заступивши його способом чергування на аеродромах. Боротьба з поодинокими літаками і дрібними групами літаків противника на його території велася способом «вільного полювання».
Штурмова авіація проводила атаку наземних (морських) цілей з пологого пікірування (під кутом 25—30°) і з бриючого польоту. Основою бойового порядку була пара літаків. Для збільшення тривалості дії на противника групи штурмовиків на полі бою застосовували чисельні атаки заданих цілей.
У тактиці бомбардувальної авіації характерним було застосування зосереджених ударів полковими і дивізійними групами бомбардувальників по великих об'єктах, а в складних метеорологічних умовах і вночі — ешелонованих ударів ескадрильями, ланками і поодинокими літаками. Новим явищем стало бомбардування з пікірування під кутом 50—60° з висот 2—3 тисячі метрів.
У тактиці розвідувальної авіації зросло значення повітряного фотографування. Літаки-розвідники прикривалися винищувачами.
У післявоєнний час переозброєння авіації реактивними літаками, різке збільшення швидкостей, висот польоту, поява потужнішої сучасної авіаційної зброї й техніки зумовили зміну тактики всіх родів авіації й тактики ВПС загалом. Літаки-ракетоносці набули можливості завдавати ударів по наземних і морських цілях, не заходячи в зону ППО об'єкта, що прикривається.
Розвідувальна авіація завдяки великим швидкостям і висотам польоту, наявності високоефективної фотоапаратури радіолокації дістала можливість одиночними літаками проникати у глибокий тил противника і виявляти будь-які, зокрема малорозмірні, об'єкти.
Найважливішим способом тактичних дій винищувачів стає перехоплення повітряних цілей на далеких підступах до об'єктів, що прикриваються, і їхнє знищення до моменту скидання ядерних боєприпасів.
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/3/39/USS_Alabama_%28BB-60%29.jpg/250px-USS_Alabama_%28BB-60%29.jpg)
Тактика військово-морських сил — складова частина військово-морського мистецтва, що містить теорію і практику підготування і ведення бою та інших видів бойових дій на морі з'єднаннями, частинами, підрозділами різних сил флоту. Тактика ВМС зародилася в давнину з появою гребного флоту, характерними межами тактики якого були:
- прагнення вести бій у тиху погоду і недалеко від берега,
- застосування зімкнутих лав та
- фронтального зіткнення кораблів, таранного удару, а пізніше (V—IV ст. до н. е.) і абордажу.
До XVI століття тактика військово-морських сил, незважаючи на появу вітрильних судів і озброєння їх артилерією, мало відрізнялася від тактики гребного флоту. У XVII столітті було завершено перехід від гребного флоту до вітрильного, такого, що володів більшою швидкістю ходу і дальністю плавання.
Глибокі зміни в морській тактиці викликав розвиток корабельної артилерії та використання її в морських битвах під час англо-голландських воєн 2-ї половини XVII століття як головної зброї. Тоді було встановлено класифікацію кораблів, які стали об'єднуватися в ескадри. Основу ударної потужності флотів становили лінійні кораблі. Прагнення максимально використовувати в морських битвах вогонь артилерії привело до розвитку лінійної тактики, яка в XVII—XVIII століттях панувала у всіх флотах. Головним її вмістом було ведення артилерійського бою ескадрами кораблів, які маневрували в лінії баталії (колонні кільватера) на контркурсах або на паралельних курсах. До середини XVIII століття через збільшення дальності стрільби, забійної та руйнівної сили ядра, виникла суперечність між можливостями корабельної артилерії і тактичною формою її використання — шаблонною лінійною тактикою.
На початку XIX століття вперше в практиці морського бою здійснюється поступовий перехід від шаблонів лінійної тактики та формування основи нових способів бойового використання парусного флоту — маневреної тактики. Її головною особливістю стало зближення сторін на дистанцію ефективного артилерійського вогню, створення переваги в силах або вогневій потужності проти частини сил противника, що досягалося охопленням голови колони його лінійних кораблів або розчленовуванням їхнього бойового порядку, оточенням і розгромом частини сил ворожого флоту, включаючи флагманський корабель.
Із переходом від вітрильного до парового флоту в 2-й половині XIX століття головні сили флотів стали становити крупні артилерійські кораблі-броненосці і броненосні крейсери. Основою тактики військово-морських сил став морський бій ескадр, що включали надводні кораблі різних класів. Як правило, бій у морі складався з трьох етапів:
- розвідки противника (крейсерами) і розгортання в бойовий порядок своїх броненосних сил;
- артилерійського бою головних сил;
- розвитку успіху міноносцями або забезпечення ними відходу (в разі невдачі).
Для охоплення голови ворожої ескадри зазвичай виокремлювався загін швидкохідних броненосних крейсерів. Сформувалася також тактика міноносців, мінних загороджувальників.
Розвиток тактики ВМС у Першу світову війну пов'язаний із глибокими змінами характеру морського бою, зумовленими застосуванням у ньому різних нових засобів боротьби, різким збільшенням чисельності кораблів і появою основної форми бойової діяльності ВМФ — операції. Поряд із боями крупних угрупувань надводних сил флоту великого поширення набули одиночні дії підводних човнів, протичовнових сил, сформувалися основи тактики різнорідних сил флотів.
- Військова справа
- Воєнна історія
- Військова стратегія
- Військова економіка
- Умовні тактичні знаки НАТО
- Фолорн гоуп
- Тактика [Архівовано 29 квітня 2008 у Wayback Machine.] — М.: Воениздат, 1987.
- Миддельдорф Э. Русская кампания: тактика и вооружение [Архівовано 4 вересня 2010 у Wayback Machine.]. — СПб.: Полигон; М.: ACT, 2000.
- Савкин В. Е., Основные принципы оперативного искусства и тактики, М., 1972
- ТАКТИКА[недоступне посилання з червня 2019]
- Тактика Сухопутных Войск Советской Армии [Архівовано 4 квітня 2008 у Wayback Machine.]
- ТАКТИЧЕСКИЕ КАРТИ [Архівовано 16 квітня 2008 у Wayback Machine.]
- Тактика [Архівовано 29 квітня 2008 у Wayback Machine.]
- ВОЕННОЕ ИСКУССТВО И ЕГО СОСТАВЛЯЮЩИЕ
- Тактика в БСЭ [Архівовано 15 листопада 2010 у Wayback Machine.]
- Крістофер Е. Ларсен, Тактика легкої піхоти для малих підрозділів [Архівовано 24 червня 2016 у Wayback Machine.]