Перейти до вмісту

Директива (Європейський Союз)

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Директива)
Європейський Союз
Прапор Європейського Союзу

Це одна із статей, що входять до серії:
Політичний устрій Європейського Союзу


Раді Європейського Союзу
Угорщина Угорщина
(липень–грудень 2024)

Конфігурації







Група Європейського інвестиційного банку





Інші незалежні установи


Міжвідомчі установи

Директи́ва (англ. Directive) — нормативно-правовий акт Європейського Союзу,[1] який вимагає від держав-членів досягнення певної мети, не диктуючи, яким методом держави-члени повинні її досягти. На відміну від регламенту чи рішення, інструментів прямої дії[en], директива запроваджується[en] через національне законодавство. Вона зобов'язує державу-члена у певний термін вжити заходів, спрямованих на досягнення визначених у ній цілей. Директиви — підпорядкований інструмент, вони повинні відображувати положення договорів, але вони так само, як і договори, мають верховенство над національним правом. Тож якщо якась країна не запровадила вчасно відповідну директиву до національного законодавства, вона однаково має силу закону в цій державі, і її порушення може бути оскаржено в Суді Європейського Союзу.[2]

Текст проєкту директиви (якщо він підлягає процедурі спільного прийняття рішень, як зазвичай у спірних питаннях) готується Європейською комісією після консультації з власними та національними експертами. Проєкт представляється Європейському парламенту та Раді Європейського Союзу, що складається з відповідних міністрів урядів держав-членів, спочатку для оцінки та коментарів, а потім для затвердження або відхилення.

Обґрунтування

[ред. | ред. код]

Існують обґрунтування для більш широкого використання саме директиви, а не регламенту: (i) вона відповідає прагненню ЄУ до «субсидіарности»; (ii) вона визнає, що різні держави-члени мають різні правові системи, правові традиції та правові процеси; і (iii) кожна держава-член має свободу вибору власного законодавчого формулювання замість прийняття офіційної брюссельської термінології «європейської мови[en]».

Наприклад, хоча Директива ЄС 2009/20/EC (яка просто вимагає, щоб усі судна, які відвідують порти ЄС, мали захист P&I) могла бути нормативним актом (без вимог до держав-членів імплементувати директиву), прагнення до субсидіарності було першочерговим, тому директиви було обрано транспортний засіб.[3]

Правовий ґрунт

[ред. | ред. код]

Правовим ґрунтом для введення в дію директив є стаття 288 Договору про функціонування Європейського Союзу (раніше стаття 249 ДЄС).[4]

Стаття 288

Для виконання повноважень інституції Європейського Союзу ухвалюють регламенти, директиви, рішення, рекомендації та висновки.

Регламент має загальне застосування. Він є обов’язковим у повному обсязі та повинен прямо застосовуватися в усіх державах-членах.

Директива є обов’язковою щодо результату, якого необхідно досягти, для кожної держави-члена, якій її адресовано, проте залишає національним органам влади вибір форми та засобів.

Рішення є обов’язковим у повному обсязі. Якщо рішення визначає тих, кому воно адресовано, воно є обов’язковим лише для них.

Рекомендації та висновки не є зобов’язальними.

Рада може делегувати законодавчі повноваження Комісії, і, залежно від сфери та відповідної законодавчої процедури, обидві установи можуть видавати нормативно-правові акти.[5] Є директиви Ради та директиви Комісії. Стаття 288 не проводить чіткого розмежування між законодавчими та адміністративними актами, як це зазвичай робиться в національних правових системах.[6]

Юридична сила

[ред. | ред. код]

Директиви є обов'язковими лише для держав-членів, яким вони адресовані, якою може бути лише одна держава-член або їх група. Загалом, однак, за винятком директив, пов'язаних зі Спільною сільськогосподарською політикою, директиви адресовані всім державам-членам.

Імплементація

[ред. | ред. код]

Після прийняття директиви державам-членам надають графік імплементації запланованого результату для цілей. Інколи закони держави-члена вже можуть відповідати цьому результату, і від відповідної держави вимагатиметься лише зберегти свої закони. Частіше держави-члени зобов'язані внести зміни до своїх законів (що зазвичай називають транспозицією[en]), щоб директива була імплементована правильно. Це робиться приблизно в 99 % випадків.[7] Якщо держава-член не приймає необхідного національного законодавства або якщо національне законодавство не відповідає належним чином вимогам директиви, Європейська комісія може порушити позов проти держави-члена в Суді Справедливости. Це також може статися, коли держава-член транспонувала директиву в теорії, але не дотримується її положень на практиці.

Якщо держава-член не імплементує директиву вчасно або належним чином, сама директива стає обов'язковою для держав-членів, тобто сторони у судовому процесі проти держави можуть покладатися на положення невчасно або неправильно транспонованої директиви. Прикладом справи, у якій заявник міг послатися на положення невчасно транспонованої директиви, є справа Verkooijen, у якій Суд Справедливости виніс рішення 6 червня 2000 року (справа № C-35/98).

Сполучене Королівство було прийняло нормативний акт[en] «Регламент про несправедливі умови в споживчих контрактах» 1994 року[en][8] для імплементації Директиви ЄУ про несправедливі умови в споживчих контрактах 1993 року[en].[9] З незрозумілих причин нормативний акт 1994 року було визнано невідповідним і було скасовано та замінено «Регламентом про несправедливі умови в споживчих контрактах» 1999 року[en].[10] Закон про права споживачів 2015 року[en], основний закон Сполученого Королівства, що консолідує права споживачів, скасував нормативний акт 1999 року; тож, імовірно, аж Закон 2015 року відповідає директиві ЄУ 1993 року, яка залишається чинною.

Пряма дія

[ред. | ред. код]

Незважаючи на те, що спочатку вважалося, що директиви не є обов'язковими до виконання державами-членами, Суд Справедливости розробив доктрину прямої дії[en], коли нереалізовані або погано імплементовані директиви можуть мати пряму юридичну силу. У важливій справі Франкович проти Італії[en] Суд Справедливости розширив принципи зі справи Ван Ґенд ен Лоос[11], аби передбачити, що держави-члени, які не впровадили директиву, можуть нести відповідальність за відшкодування збитків особам і компаніям, які постраждали від її невиконання.

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. European Union law after Maastricht: a practical guide for lawyers outside the common. The Union has two primary types of legislative acts, directives and regulations
  2. Treaties, regulations, directives and direct effect. European Studies. University of Portsmouth. Процитовано 21 січня 2021.
  3. UK implementation of EU Directive 2009/20/EC on the insurance of ship-owners for maritime claims - Impact Assessment.
  4. Консолідовані версії Договору про Європейський Союз та Договору про функціонування Європейського Союзу з протоколами та деклараціями. Офіційний вебпортал парламенту України (укр.). Процитовано 4 листопада 2024.
  5. Christine Fretten; Vaughne Miller (21 липня 2005). The European Union: a guide to terminology procedures and sources (PDF). UK House of Commons Library, International Affairs and Defence Section. с. 8. Standard Note: SN/IA/3689. Архів оригіналу (PDF) за 12 червня 2010. Процитовано 3 вересня 2009. Both the Council of Ministers and the Commission are empowered under the EC Treaty to make laws.
  6. Steiner, Josephine; Woods, Lorna; Twigg-Flesner, Christian (2006). EU Law (вид. 9th). Oxford: Oxford University Press. с. 56–60. ISBN 978-0-19-927959-3.
  7. Internal Market Scoreboard: best result ever – Member States reach new target ahead of deadline. Europa. 9 липня 2008. Процитовано 18 січня 2009.
  8. UTCCR 1994 The Unfair Terms in Consumer Contracts Regulations 1994 — SI 1994/3159
  9. National provisions communicated by the member states concerning Council Directive 93/13/EEC of 5 April 1993 on unfair terms in consumer contracts.
  10. The Unfair Terms in Consumer Contracts Regulations 1999.
  11. Van Gend en Loos: EU Treaties are capable of creating legal rights enforceable by both natural and legal persons in the courts of Member States.

Посилання

[ред. | ред. код]