Жулинський Микола Григорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Жулинський Микола)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Жулинський Микола Григорович
Жулинський Микола Григорович
Жулинський Микола Григорович
Голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка
13 листопада 2008 — 5 липня 2010
ПрезидентВіктор Ющенко, Віктор Янукович
ПопередникРоман Лубківський
НаступникБорис Олійник
Радник Президента України
8 грудня 2006 — 7 листопада 2008
ПрезидентВіктор Ющенко
Віце-прем'єр-міністр України
30 грудня 1999 — 29 травня 2001
ПрезидентЛеонід Кучма
Народився25 серпня 1940(1940-08-25) (84 роки)
с. Набережне, Демидівський район, Ровенська область, Українська РСР, СРСР
Відомий якполітик
КраїнаСРСР і Україна
Alma materННІ журналістики КНУ ім. Т. Шевченка і НАНУ
Політична партіяПолітична партія «Наша Україна»
БатькоГригорій Лук'янович Жулинський
МатиСерафима Григорівна Жулинська
У шлюбі зЖулинська Галина Степанівна
Дітидонька Олеся
Нагороди
 Висловлювання у Вікіцитатах
 Медіафайли у Вікісховищі
Україна Народний депутат України
2-го скликання
позапартійний 12 травня 1994 — 12 травня 1998
4-го скликання
ЛПУ 14 травня 2002 — 25 травня 2006
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Жулинський.

Мико́ла Григо́рович Жули́нський (нар. 25 серпня 1940, с. Новосілки (тепер с. Набережне)[1] Демидівський район, Рівненська область) — український літературознавець і політик. Директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України.

Президент Міжнародного громадського об'єднання «Волинське братство», голова Наглядової ради Волинського національного університету імені Лесі Українки[2].

Доктор філологічних наук (1981). Директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, академік НАН України.

Голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка у 2008–2010 рр.

Почесний академік Національної академії мистецтв України (2017).

Голова Комітету наукової термінології НАН України[3].

Життєпис

[ред. | ред. код]

Народився у багатодітній селянській родині (7 дітей). Про своє дитинство згадував:

«Я весь час виживав і ніколи не жив нормально. Післявоєнне дитинство — це постійний, невтолимий голод… Я не люблю праці на землі… Як згадаю, що треба перекопати величезний город (50 соток)… Потім з жахом дивишся на бур'яни — треба сапати. Корову чимось годувати. З 8-го по 10-й клас я майже не вчився, бо зранку йшов шукати дрова, щоб протопити в хаті, бо інакше мати не дасть їсти, а ввечері принести соломи для корови з колгоспу. Вкрасти»[4].

1960–1962 — вчитель 8-річної школи, с. Озерськ (Дубровицький район, Ровенська область).

«Там не було ні світла, ні радіо, ні газет, ні пристойного клубу. Тільки величезне озеро і на все село три прізвища — Сірко, Пляшко і Петрович. Два роки чесно відпрацював, але хотів якось вирватися, вчитися далі… Хотів бути письменником, журналістом, для цього треба було в обов'язковому порядку вступити в партію».[4].

1962 року закінчив Дубнівське педагогічне училище.

«Поступив в Дубнівське педучилище, бо мій старший брат вирішив мене якось прилаштувати. Я там вчився тому, що училищу треба було набрати духовий оркестр і на жовтневі свята пройти центральною вулицею»[4].

Згодом переїхав до Луцька.

«Приїхав в Луцьк і треба було пристосуватися до міського життя. Навчився танцювати чарльстон, носив вузенькі штани, що поки стягнеш — упрієш. Розмовляв з дівчатами російською мовою, видавав себе за міського…»[4].

1962–1963 — робітник промкомбінату, Волинський облжитлопостачторг.

1963–1965 — підсобний робітник, слюсар Луцького електроапаратного заводу.

1965–1968 — трубозгинальник Ленінградського суднобудівного заводу.

«Поїхав в Ленінград, бо хотів там учитися. Цілий місяць ходив і не міг влаштуватись на роботу, бо не мав прописки. Ледве зумів влаштуватися на суднобудівний завод і три роки там пропрацював… Ленінград дуже багато мені дав, бо я там займався самоосвітою. Важко працював, але вечорами обов'язково ходив у філармонію, до театру. Чи не щонеділі — в Маріїнку, слухав оперу. Сиджу — нічого особливого не відчуваю, думаю: аби не задрімати… А все-таки вперто все одно ходжу на виставки, філармонічні концерти… По декілька разів обійшов усі ленінградські музеї. Біля кожної картини стояв, багато читав, об'їздив передмістя — Павловськ, Петергоф, Пушкіно… Із мужицькою послідовністю вивчав світову культуру, принаймні наблизився до її розуміння. Хоча, безперечно, я залишився багато в чому неофітом, як багато хто з мого покоління».[4].

1968 року закінчив Київський університет ім. Т. Шевченка (факультет журналістики).

З 1968 — в Інституті літератури ім. Т.Шевченка НАН України: аспірант (1968–1971), молодший науковий працівник, вчений секретар, з 1978 — заступник директора з наукової роботи, з 1991 — директор інституту.

Лютий — листопад 1992 — державний радник України з питань гуманітарної політики, голова колегії Державної думи України.

Жовтень 1992 — серпень 1994 — віце-прем'єр-міністр України з питань гуманітарної політики.

Народний депутат України 2-го скликання (1994–1998). Голова підкомітету з питань творчої діяльності, мистецтва, мовної та культурно-просвітницької політики Комітету з питань культури і духовності. Член групи «Конституційний центр».

30 грудня 1999 р. — 29 травня 2001 р. — віце-прем'єр-міністр України.

Народний депутат України 4-го скликання (2002–2006) від блоку В. Ющенка «Наша Україна». Голова підкомітету з питань охорони історико-культурної спадщини Комітету з питань культури і духовності.

В 2006 році виходить з фракції «Наша Україна» і переходить до фракції «ПППУ».

Грудень 2006 — листопад 2008 — позаштатний радник Президента України[5][6].

Листопад 2008 — липень 2010 — голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.[7] Звільнений після низки скандалів [Архівовано 24 вересня 2015 у Wayback Machine.].

Наукова та громадська робота

[ред. | ред. код]

Кандидатська дисертація: «До питання про історичний оптимізм радянської літератури» (Інститут літератури ім. Т. Шевченка АН України, 1972) Докторська дисертація: «Художня концепція людини і проблема характеру у сучасній радянській літературі» (Київський університет ім. Т.Шевченка, 1981). Член Спілки письменників України (з 1977 р.), член президії Ради, з 1998 р. — секретар НСПУ. Заступник голови правління Товариства дружби з українцями за кордоном «Україна», член Української всесвітньої координаційної ради. 1989 — один із ініціаторів створення Міжнародної асоціації україністів. Член редколегії журналів «Київ», «Київська старовина», «Слово і час». Очолював редколегію Зводу пам'яток історії та культури України.

Володіє польською, німецькою мовами.

На початку 2000-х років вийшла його книжка «Слово і доля», у ній здійснено систематизований, ґрунтовний аналіз творчості українських письменників від Григорія Сковороди до Василя Стуса.

Родина

[ред. | ред. код]

Батько — Григорій Лук'янович (1908–2008).

Мати — Серафима Григорівна (1898–1958).

Дружина — Галина Степанівна (1947 р. н.), голова правління кредитної спілки «Турбота» до 2014 року. Звільнена рішенням Зборів кредитної спілки через звинувачення у розкраданні понад 25 мільйонів гривень [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]. Свою провину визнала [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]. 16 вересня 2013 року засуджена до 5 років позбавлення волі Шевченківським районним судом міста Києва (вирок залишений без змін 27 січня 2015 року).

Дочка — Олеся (1974 р. н.), юрист; директор із зв'язків з громадськістю, компанія «Кока-Кола Беверіджис Україна Лтд».

Відзнаки

[ред. | ред. код]

У листопаді 1993 р. Світовий конгрес вільних українців відзначив М. Жулинського найвищою нагородою закордонних українців — медаллю Св. Володимира за видатний внесок у наукову і політичну діяльність.

Лауреат Республіканської премії ім. О. Білецького в галузі літературно-художньої критики (1978), Державної премії України ім. Т. Шевченка (за книгу «Із забуття — в безсмертя», 1991), премії Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів (1994).

Міжнародна літературна премія імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень»[11].

У 2000 році отримав звання почесного професора НаУКМА[12].

15 жовтня 2009 року вдостоєний звання «Почесний доктор Київського національного університету імені Тараса Шевченка»[13].

Медаль «Олександра Довженка» (2018) — за книжку «Моя друга світова» та визначний внесок в українську літературу.[14]

Лауреат Літературної премії фундації Івана Багряного, 2019[15].

Лауреат Рівненської обласної літературної премії імені Валер'яна Поліщука (1990).

Книги

[ред. | ред. код]

Автор понад 700 статей, оглядів, рецензій. Серед книг:

  • Юність моя — комсомолія (1971)
  • Пафос життєствердження (1974)
  • Людина як міра часу (1979)
  • Человек в литературе (1983)
  • Наближення (1986)
  • Із забуття — в безсмертя (1991)
  • Подих третього тисячоліття (1991)
  • Вірю в силу духа (1999)
  • Заявити про себе культурою (2001)
  • Олег Ольжич і Олена Теліга (2001)
  • Слово і доля (2002)
  • Духовна спрага по втраченій батьківщині (2002)
  • Поминаймо в скорботі, але не в гніві. Українсько-польський конфлікт на Волині 1943–1944 рр. (2003)
  • Високий світоч віри. Голодомори в Україні та роман Василя Барки «Жовтий князь» (2003)
  • То твій, сину, батько! Українська душа — на Голгофі XX століття (2005)
  • Віктор Ющенко: випробування владою (у співавторстві) (2005)
  • Відстані (2006)
  • Він знав, «як много важить слово…» (2008)
  • Нація. Культура. Література: національно-культурні міфи та ідейно-естетичні пошуки української літератури (2010)

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ [Демидівська районна державна адміністрація]
  2. ↑ Літературна академія у Луцьку стала замовлянням до Бога // Волинська правда. Архів оригіналу за 5 серпня 2016. Процитовано 19 вересня 2010.
  3. ↑ Public portal of the National Academy of Sciences of Ukraine. www.nas.gov.ua. Процитовано 6 жовтня 2023.
  4. ↑ а б в г д День, № 206, 10.11.2001. Архів оригіналу за 25 вересня 2006. Процитовано 31 жовтня 2012.
  5. ↑ Указ Президента України від 8 грудня 2006 року № 1051/2006 «Про призначення М. Жулинського Радником Президента України»
  6. ↑ Указ Президента України від 7 листопада 2008 року № 1010/2008 «Про звільнення М. Жулинського з посади Радника Президента України»
  7. ↑ Указ Президента України № 751/2010 від 5 липня 2010 року «Про увільнення голови Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка». Архів оригіналу за 28 січня 2014. Процитовано 5 липня 2010.
  8. ↑ Указ Президента України № 338/2016 від 22 серпня 2016 року «Про відзначення державними нагородами України з нагоди 25-ї річниці незалежності України». Архів оригіналу за 3 січня 2020. Процитовано 7 вересня 2016.
  9. ↑ Aufstellung aller durch den Bundespräsidenten verliehenen Ehrenzeichen für Verdienste um die Republik Österreich ab 1952 (PDF). www.parlament.gv.at. Архів оригіналу (PDF) за 22 травня 2020. Процитовано 8 квітня 2021.
  10. ↑ Указ Президента України від 8 грудня 2015 року № 686/2015 «Про присудження Державних премій України в галузі науки і техніки 2014 року»
  11. ↑ «Сад божественних пісень» — Миколі Жулинському. Архів оригіналу за 12 квітня 2021. Процитовано 19 вересня 2010.
  12. ↑ Жулинський М. Г. Духовна спрага по втраченій Батьківщині [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]: лекцію прочитано 1 вересня 2000 року в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». — К. : Видавничий дім «KM Academia», 2000. — 65 с.
  13. ↑ Сайт КНУ ім. Т.Шевченка. Архів оригіналу за 25 жовтня 2009. Процитовано 14 листопада 2009.
  14. ↑ Сергій Дзюба (14 лютого 2018). Міжнародна медаль Олександра Довженка за 2018 рік. Жінка-УКРАЇНКА. Архів оригіналу за 14 лютого 2018.
  15. ↑ «ЛІТЕРАТУРНА УКРАЇНА», 12 жовтня 2019, № 37-38

Джерела

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Вікіцитати містять висловлювання від або про: Жулинський Микола Григорович
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Жулинський Микола Григорович
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Жулинський_Микола_Григорович&oldid=43163837