Перейти до вмісту

Користувач:Julia Kravchuk/Чернетка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Меркурій ☿
Mercury in true color
Фотографія Меркурія, зроблена апаратом MESSENGER у 2008 році (у справжніх кольорах)
Позначення
Названа на честьРимський бог Меркурій[1]
Орбітальні характеристики
Перицентр46,000,000 км
0.308 а. о.[2]
Апоцентр69,820,000 км
0.467 а. о.[2]
Ексцентриситет0.2056[2]
Орбітальний період87.97 земних діб[3]
Середня орбітальна швидкість47.36 км/с[2]
Нахил орбіти7° до екліптики[3]
СупутникиНемає[3]
Фізичні характеристики
Середній радіус2439.7 км
0.383 сер. р. Землі[2]
Екваторіальний радіус2440.5 км
0.383 екв. р. Землі[2]
Полярний радіус2438.3 км
0.384 пол. р. Землі[2]
Площа поверхні7,48×107 км2
0.147 пл. пов. Землі[2]
Об'єм6.083×1010км3
0.0562 об'єму Землі[2]
Маса3,3011×1023 кг
0.0553 маси Землі[2]
Середня густина5429 кг/м3
0.985 густини Землі[4]
Прискорення вільного падіння на поверхні3.70 м/с2[2]
Період обертання58,646 земних діб[2]
Сонячна доба175.97 земних діб[3]
Нахил осі2°[5]
Темп. поверхні мін. сер. макс.
–180°C 167°C 430°C[3]
Видима зоряна величинавід −2.48 до 7.25[6]
Стандартна зоряна величина-0.4[7]
Атмосфера
Тиск на поверхні~5×10-15 бар[2]
СкладH, He, O2, Na, Mg, Ca, Fe, Al, C, Ar, Ne, Xe, CO2, H2O, N, Kr[2][8]

Меркурій є найближчою планетою до Сонця та найменшою у Сонячній системі, його діаметр лише на кілька відсотків більший за Місяць. Назва планети походить від імені римського бога торгівлі та комунікації Меркурія. Планета Меркурій сформувалася приблизно 4.5 млрд років тому із пилу та газу, що залишилися після формування Сонця.

Поверхня Меркурія є подібною до поверхні Місяця, вона всіяна метеоритними кратерами і має візуально схожий темно-сірий колір. Найбільшим кратером на Меркурії є Басейн Спеки● — метеоритний кратер, радіус якого становить 1,525 км. Також на планеті є рівнини, схожі на місячні моря. Меркурій не має супутників, гравітаційне тяжіння Сонця призвело би до сходження їх з орбіти навколо Меркурія.

Меркурій належить до планет земної групи, до якої також входять Венера, Земля та Марс. Радіус залізного ядра Меркурія дорівнює приблизно 80% радіуса самої планети, цим Меркурій є унікальним поміж інших планет внутрішньої Сонячної системи. Зовнішній шар ядра Меркурія є розплавленим, що стало неочікуваним відкриттям, адже раніше вважалося, що ядро вже встигло охолонути. Ядро вкриває силікатна кора, а її — силікатна мантія. Магнітне поле планети є досить слабким, проте здатним взаємодіяти з сонячним вітром. Воно існує завдяки конвекції у розплавленому зовнішньому залізному ядрі.

Атмосфера Меркурія дуже тонка та розріджена. Вона здебільшого складається з водню, гелію, кисню, натрію, магнію, кальцію та інших елементів. Температура на поверхні Меркурія сягає від –180°C до 430°C, середня температура складає 167°C. Така велика різниця температур виникає через комбінацію факторів: наближеність до Сонця, відсутність атмосфери та вкрай повільного обертання планети. Навколо своєї осі Меркурій обертається за 58.6 земних діб, завдяки чому один бік встигає сильно нагрітися, а інший - охолонути. Один меркуріанський рік триває 87.97 земних діб, а сонячна доба (від полудня до полудня) — 175.97 земних діб, що теж викликано повільним обертанням навколо осі. Орбіта Меркурія має еліптичну форму та є найбільш витягнутою з усіх планет Сонячної системи.

Перші письмові згадки Меркурія з'явилися приблизно у 14 столітті до н. е. на клинописних табличках. Починаючи з 1609 року проводяться наземні телескопічні спостереження планети, попри те, що через близькість до Сонця Меркурій складно спостерігати. Сучасними космічними зондами, що досліджували Меркурій, були Марінер-10 та MESSENGER. Станом на 2024 рік активною є японсько-європейська місія BepiColombo.

Меркурій також посів місце в культурі та псевдонауці, зокрема індуїзмі, де планета ототожнюється з Буддою, покровителем середи. До того він має значущість і у псевдонауці астрології: вважається, що планета може бути як джерелом корисних здібностей, так і принести непорозуміння, в залежності від положення небесних тіл у гороскопі.

Назва

[ред. | ред. код]

Меркурій було названо на честь римського бога торгівлі Меркурія, який був ототожнений з грецьким Гермесом, адже Меркурій рухається небом швидше за будь-яку іншу планету Сонячної системи[9]. У стародавні часи Меркурій позначали різними іменами, залежно від того, коли відбувалося спостереження — вранці чи ввечері. Приблизно у 350 році до н. е. у Стародавній Греції зрозуміли, що ці дві зорі були єдиним об'єктом[10]. Там планета мала назви Στίλβων («Стілбон»), що означає «мерехтливий» і Ἑρμής («Гермес») на честь Гермеса[11], через свій швидкий рух[12]. Назви в інших мовах часто мали інший сенс:

Символ Меркурія ☿ є стилізованою версією кадуцея Гермеса[17].

Фізичні характеристики

[ред. | ред. код]

Меркурій є найменшою планетою у Сонячній системі[18] із середнім радіусом 2439.7 кілометрів, що складає 0.383 середнього радіусу Землі[19]. Маса Меркурія становить лише 0.0553 маси Землі або приблизно 4.5 маси Місяця[19]. Густина Меркурія дорівнює 5429 кг/м3 і є близькою до густини Землі, тому його відносять до планет земної групи[19].

Прискорення вільного падіння на поверхні планети становить 3.70 м/с2 [19] — майже в точності таке саме, як в Марса (для червоної планети воно складає 3.71 м/с2[20]).

Хімічний склад

[ред. | ред. код]

Меркурій складається приблизно з 70% металічного і 30% силікатного матеріалу[21]. Дані з місії MESSENGER вказують на те, що склад поверхні Меркурія відрізняється від інших планет земної групи внутрішньої Сонячної системи (Меркурій, Венера, Земля, Марс[22]): поверхня збагачена сіркою, вуглецем і магнієм, але бідніша на залізо, алюміній та кальцій[23]. Це означає, що Меркурій формувався в умовах, відмінних від умов формування інших планет. У складі поверхні Меркурія переважає магній[24]. Також виявлені хімічна неоднорідність поверхні планети та відсоток графіту вказують на те, що Меркурій мав фазу океанів магми у своїй ранній історії[23][25]. Низька відбивна здатність планети є наслідком присутності вуглецю (у формі графіту)[24].

Під час місії MESSENGER було використано рентгенівський спектрометр[26] для створення хімічної карти Меркурія, а також відкрито регіони хімічного різноманіття[27].

Для кращого розуміння процесу формування Меркурія можуть бути використані дані про розповсюдженість хрому. Через те, що хром може існувати у багатьох стадіях окиснення, його розповсюдженість може надати інформацію про умови, при яких хром опинився у камінні. Попри це, потрібних даних про хром на Меркурії зараз замало[28].

Внутрішня будова

[ред. | ред. код]
Схематичне зображення внутрішньої будови Меркурія

У внутрішній будові Меркурія переважає його внутрішнє велике тверде залізне ядро[29][30][31]. Його вкриває зовнішнє ядро, що складається з рідкого заліза, сірки і силікатів[30]. Радіус усього ядра планети становить приблизно 80% її радіуса,[32] його оцінюють у 2,020 ± 30 кілометрів[33]. Меркурій є єдиною планетою внутрішньої Сонячної системи, радіус якої настільки великий відносно радіуса самої планети[34]. Радіус внутрішнього твердого ядра складає приблизно 1,000 кілометрів, тобто приблизно стільки ж, скільки товщина зовнішнього розплавленого ядра[35]. Силікатна мантія завтовшки складає приблизно 390 кілометрів з низьким вмістом заліза знаходиться під силікатною корою завтовшки 10 кілометрів[30][32].

Досліджувати внутрішню будову планети, навіть не приземлившись на неї, можливо шляхом вивчення руху космічних апаратів рухається навколо неї. Саме це зробили науковці NASA, аналізуючи дані з попередньої місії до Меркурія. Вони використали здебільшого дані про обертання та гравітаційний потенціал, які отримав зонд MESSENGER, адже сила тяжіння залежить від розподілу густини всередині планети, а прискорення зонду при русі навколо планети — від її внутрішньої будови[35].

Густина Меркурія є високою, адже більшу частину планети складає залізне ядро. Можливо, це є результатом зіткнення гіпотетичного прото-Меркурія із космічним тілом масою близько 1/6 тогочасної маси планети. Це би спричинило втрату більшої частини силікатної мантії і залишило би планету з високим вмістом заліза, пояснивши аномально високу густину Меркурія[36].

Ядро Меркурія охололо значно швидше, ніж ядро Землі. Через це Меркурій може допомогти передбачити зміни магнітного поля Землі коли її ядро охолоне[35].

Орбіта та обертання

[ред. | ред. код]
Анімація для пояснення орбітального резонансу Меркурія

Меркурій є найближчою до Сонця планетою[18]. Він рухається еліптичною орбітою[37], ексцентриситет якої складає 0.2056[19]. Між Сонцем і Меркурієм найменша відстань (перигелій) становить приблизно 46 млн км (0.308 а. о.) і найбільша (афелій) — приблизно 69.82 млн км (0.467 а. о.)[37][38]. Середня відстань від Меркурія до Сонця складає 57.9 млн км (0.387 а. о.)[18][38]. Наслідком такої великої різниці у відстані в перигелії і афелії є значна зміна швидкості руху планети орбітою (від 56.6 км/с до 38.7 км/с відповідно)[38]. Орбіта Меркурія нахилена до площини екліптики на 7°, що є найбільшим показником серед планет Сонячної системи[18]. Внаслідок збурень та інших ефектів впродовж кількох мільйонів років ексцентриситет варіюється приблизно від 0.1 до 0.28, а нахил до площини орбіти Землі — приблизно від 0° до 11°[38].

Меркурій робить повний оберт навколо Сонця за 87.97 земних днів, рухаючись із середньою швидкістю 47.36 км/с[19]. Навколо своєї осі Меркурій обертається за 1407.5 годин, тобто 58.646 земних днів [39]. Це означає, що Меркурій має орбітальний резонанс, що дорівнює 3:2, тобто обертається навколо своєї осі тричі за два меркуріанських роки (оберти навколо Сонця)[38]. Внаслідок цього один сонячний день (від сходу до сходу Сонця) на планеті триває рівно два меркуріанських роки (175.97 земних днів[32])[38].

Орбіта Меркурія не є стабільною: кожні 625 років його орбіта повертається на 1° внаслідок гравітаційної взаємодії з планетами та Сонцем[40]. Дослідження 2018 року показало, що орбіта Меркурія додатково зміщається на 1° кожні 2 мільярди років через раніше не враховані чинники, наприклад, гравітаційну взаємодію між Сонцем та Юпітером[40]. Попри те, що зараз неможливо спостерігати цю зміну, вона має бути доступною для дослідження апаратом BepiColombo[40].

Геологічні особливості

[ред. | ред. код]

Поверхня Меркурія подібна до поверхні Місяця, адже вона всіяна метеоритними кратерами через зіткнення з метеороїдами та кометами[41], проте Меркурій відрізняється більшим масштабом тектонічних процесів[42]. На Меркурії метеоритні кратери та рівнини є домінантною формою рельєфу[43][38]. Також на планеті є гряди, гори, уступи, долини[44],трапляються сліди тектонічних (насуви, грабени, тектонічні хребти) та вулканічних процесів (вулканічні кратери, молоді рівнини[45])[38].

Магнітне поле Меркурія має значний вплив на поверхню планети. Попри те, що його сила складає всього 1% сили магнітного поля Землі, воно взаємодіє із магнітним полем сонячного вітру і часом створює магнітні торнадо, які захоплюють плазму сонячного вітру та направляють її до поверхні Меркурія. Коли іони потрапляють на поверхню планети вони відбивають нейтрально заряджені атоми високо у небо[41]. Самі ж частинки сонячного вітру призводять до того, що променеві системи темніють з часом[41].

Також у Меркурія немає товстої атмосфери, яка би захищала його поверхню від попадання космічних уламків[46].

Метеоритні кратери та імпактні басейни

[ред. | ред. код]
Мозаїка Басейну Спеки, зроблена за допомогою Mercury Dual Imaging System (кольори покращені)

Меркурій був бомбардований астероїдами та кометами під час свого формування 4.6 мільярдів років тому (планета остаточно сформувалася приблизно 4.5 мільярдів років тому із пилу і газу, який залишився після формування Сонця[47]), а також недовгий час після нього[45]. Крім цього існував потенційно окремий період бомбардування, який закінчився 3.8 мільярдів років тому. Він отримав назву «Пізнє важке бомбардування»[45].

Кратери на Меркурії варіюються від найменших, які можливо зафіксувати за допомогою камери апарату Марінер-10 (100 метрів) до розміру імпактних басейнів (1300 кілометрів)[45]. Різниця між метеоритними кратерами та імпактними басейнами полягає у тому, що у геології басейном називають кратер, діаметр якого становить більше 300 кілометрів[46]. Ці кратери знаходяться у різному стані: від кратерів з гострими краями і великою променевою системою до сильно деградованих кратерів із згладженими та нечіткими краями[45].

На даний час відомо щонайменше 15 давніх басейнів[48]. Найбільшим кратером на Меркурії є Басейн Спеки● (англ. — Caloris Basin)[38]. Це кратер із радіусом 1,525 км, що оточений горами з висотою приблизно 1.6 км[46]. Задля порівняння, довжина України зі сходу на захід становить 1,316 км[49].

Рівнини

[ред. | ред. код]

Рівнини на Меркурії поділяються на два види: гладкі та міжкратерні[48][50].

Гладкі рівнини на півночі планети

Гладкі рівнини є поширеними на поверхні Меркурія, вони є відносно пласкими, кратери на них не є розповсюдженими. Гладкі рівнини вкривають приблизно 27% поверхні планети[51]. Вони заповнюють простори різних розмірів від невеликих жолобів до поверхонь кратерів. Ці рівнини є схожими на місячні моря[50], проте відмінністю виступає однакове альбедо (здатність відбивати світло) гладких та міжкратерних рівнин[48]. Гладкі рівнини формувалися, починаючи з 3.8 мільярдів років тому. Вони можуть мати вулканічне походження, утворившись внаслідок падіння метеорита та виверження з великих імпактних басейнів[50].

Міжкратерні рівнини

Міжкратерні рівнини є найдавнішою поверхнею Меркурія[48] , вони сформувалися приблизно 4.6 мільярдів років тому внаслідок витікання лави із тріщин у мантії[50]. Тоді лава знищила усі попередні кратери з діаметром, меншим за 30–50 кілометрів[52]. Міжкратерні рівнини утворюють майже рівну поверхню, що вкриває близько 40% планети[52]. Вони також присутні на Місяці, проте у суттєво меншій кількості[48]. Окрім однакової відбивної здатності та кольору міжкратерні та гладкі рівнини імовірно мають однаковий склад[52].

Вулканічні кратери

[ред. | ред. код]
Імовірно вулканічний кратер (яскраво жовтий)

Вулканічні кратери є поширеними на Меркурії. Вибуховий вулканізм також поширений на Венері, Землі, Місяці, Марсі, Іо та, імовірно, Титані. На Меркурії продуктами вибухового вулканізму є відносно червоні плямами з високим альбедо (порівняно з середнім значенням)[53]. Зображення високої якості виявили наявність багатьох вулканічних кратерів із неправильною формою та без облямівки[51], для яких існує термін "факула" (від лат. «facula», у множині — «faculae»)[53]. Діаметр цих об'єктів сягає від десятків до сотень кілометрів[53]. Концентрацію цих кратерів спостерігали біля внутрішнього краю Басейну Спеки[51]. Всередині вулканічних кратерів зазвичай є «яма», глибиною до кількох кілометрів та шириною до кількох десятків кілометрів, яка, найімовірніше, і є джерелом, з якого були вивержені пірокластичні матеріали[53].

Тектонічні процеси

[ред. | ред. код]
Уступ Enterprise Rupes, що перетинає кратер Рембрандт

Під час досліджень, проведених NASA, було висунуто припущення, що Меркурій стискається, тобто приєднується до Землі, як тектонічно активна планета[54].

Фотографії з місії MESSENGER показали раніше невиявлені об'єкти, подібні на скелі та віддалено схожі на сходинки. Цими об'єктами є розломи у вигляді уступів[54]. Уступи є поверхневим проявом скидів[55]. Ці уступи є досить малими та геологічно молодими, це означає, що Меркурій і зараз зменшується, тому Земля не є єдиною тектонічно активною планетою у Сонячній системі, як вважалося раніше[54]. Ці уступи можуть варіюватися приблизно від 20 кілометрів до більше 600 кілометрів вздовж[38].

Найбільшим уступом на Меркурії є Enterprise Rupes, довжина якого становить приблизно 1000 км. Космічний апарат MESSENGER підтвердив, що такі об'єкти є результатом зменшення Меркурія[55].

Западини

[ред. | ред. код]
Загадкові западини у кратері Ратітладі (кольори посилені)

На Меркурії знаходяться западини з довжиною від 18 до 1,600 метрів та глибиною 24 метра або більше. Їхнє походження невідоме. На даний час ці западини були знайдені тільки на Меркурії[56]. Загадкові западини мають неправильну форму, пласке дно[57] та не мають облямівки, деякі мають інтер'єр із високою відбивною здатністю та гало (світлим ореолом)[58]. Вони могли сформуватися шляхом втрати легких речовин[58], проте через відсутність атмосфери немає вітру та дощу, тому западини не були сформовані вітром чи водою[56]. Повинен існувати інший чинник[56]. Втрата легких речовин може бути спричинена нагріванням від Сонця, сонячною ультрафіолетовою радіацією, сонячним вітром, поширенням іонів з магнітосфери та бомбардування мікрометеороїдами[59]. Також існує гіпотеза про те, що западини моли сформуватися внаслідок сублімації матеріалу, нагрітого під час падіння метеоритів[60]. Вважається, що ці западини є молодими або навіть активними[57].

Полярні регіони

[ред. | ред. код]
Північний полюс Меркурія (жовтим кольором позначені кратери з водяним льодом усередині)

Попри те, що Меркурій може здаватися планетою, на якій найменш імовірно знайти лід[61], вважається, що в приполярних зонах на Меркурії знаходиться значна кількість водяного льоду і, можливо, інших легких речовин[62]. Лід може знаходиться в постійно затінених кратерах, куди ніколи не потрапляє сонячне світло і як наслідок - температура є достатньо низькою щоб лід існував протягом значних проміжків часу[61]. Через те, що вісь Меркурія є майже вертикальною (нахиленою на 2°) дно кратерів на полюсах може постійно перебувати в тіні[41][63]. Певні докази (такі, як висока відбивна здатність полярних відкладень і присутність темного, потенційно органічного матеріалу у деяких регіонах) свідчать, що падіння багатого на легкі речовини астероїда чи комети могло зіграти ключову роль у доставленні води на планету[62].

Докази існування водяного льоду на північному полюсі Меркурія вперше було отримано під час наземних радіолокаційних спостережень, що проводилися в обсерваторії Аресібо в Пуерто-Рико[61][64]. Крім цього зонд MESSENGER зібрав дані, які вказують на те, що лід на планеті утворився саме з води. Такими даними зокрема є знімки постійно затінених кратерів[64].

Особливості найменування поверхневих утворень

[ред. | ред. код]

Згідно з правилами Міжнародного Астрономічного Союзу всі кратери на Меркурії повинні отримувати назви на честь діячів мистецтва, які були відомими щонайменше пів століття тому та померли щонайменше три року тому[65].

Вулканічні кратери неправильної форми та без облямівки (faculae) мають називатися словом «змія» різними мовами, а гори — словом «спекотно» різними мовами. Борозни називають на честь відомих архітектурних споруд. Уступи отримують назву на честь космічних апаратів, що їх відкрили, або на честь наукових експедицій. Рівнини називаються на честь Меркурія (планети або бога) різними мовами. Долини називають на честь покинутих міст[66].

Атмосфера

[ред. | ред. код]

Атмосфера Меркурія є тонкою та нестабільною, вона має малу густину, тому її вважають екзосферою. Її зовнішній шар складається з частинок, які прибувають із сонячним вітром, елементів кори Меркурія (водню, гелію, кисню і натрію), які випаровуються через інтенсивне сонячне тепло[67], магнію, кальцію, заліза та алюмінію[19]. Також у атмосфері присутні вуглець, аргон, неон, ксенон[68], вуглекислий газ, вода, нітроген та криптон[19]. Тиск атмосфери на поверхні є меншим, ніж приблизно 5 x 10-15 бар. Загальна маса всієї атмосфери становить менше, ніж приблизно 10,000 кг[19].

Екзосфера Меркурія постійно еволюціонує: попри те, що сонячний вітер здуває атмосферу, тепло від Сонця впродовдж меркуріанського дня нагріває кору, що призводить до утворення газової оболонки[67]. Якщо б екзосфера не відновлювалась, елементи в ній не протрималися би довго: кальцій би зник за 1 годину, а магній за 2-3 земних доби[38].

Кальцієвий та магнієвий хвіст Меркурія, зафіксований зондом MESSENGER під час його третього прольоту повз Меркурій 29 вересня 2009 року

На відрізках еліптичної орбіти Меркурія, де він прискорюється до або від Сонця, виникає ефект Доплера, який спричиняє «пори року» в екзосфері планети, підвищуючи тиск радіації. Апарат MESSENGER чітко зафіксував ці сезонні зміни під час своїх прольотів повз Меркурій шляхом спостереження його натрієвого хвосту, адже зміна натрієвого хвосту пов'язана зі зміною тиску випромінювання. Під час другого прольоту хвіст був добре розвинений, а під час третього — майже відсутній. Це пояснюється тим, що під час другого прольоту зонду MESSESGER планета знаходилася близько точки з найбільшим тиском світла, а під час третього ― перемістилася ближче до точки з найменшим[38].

Місії Марінер-10 та MESSENGER надали дані про тиск атмосфери та її склад[68][69]. Наступною місією, яка допоможе дізнатися більше про Меркурій стане BepiColombo — результат співпраці Європейської Космічної Агенції та Агентства Аерокосмічних Досліджень Японії. Апарат BepiColombo досліджуватиме внутрішню частину, поверхню, екзосферу та магнітосферу Меркурія[70].

Температурні коливання на поверхні Меркурія сягають від –180°C до 430°C[32]. Середня температура становить 167°C[19].

Магнітне поле

[ред. | ред. код]

Меркурій має магнітне поле, вперше виявлене під час прольотів апарату Марінер-10 1974 і 1975 років. Місія MESSENGER також підтвердила існування магнітного поля Меркурія[71]. Це було досить неочікувано, адже вважається, що магнітне поле планет, схожих на Землю, спричинене конвекцією всередині розплавленого металевого ядра[72][73]. Натомість, термальні моделі розвитку Меркурія передбачали, що на цей момент ядро вже давно встигне охолонути. Крім цього, у значно більших за розмірами Венери та Марса магнітне поле відсутнє[73]. Вісь диполя магнітного поля Меркурія майже збігається з віссю обертання планети, відхилення становить приблизно 10°[74] (задля порівняння: відхилення осі диполя магнітного поля Землі становить 11.5°[75]). Попри це, центр диполя зміщений на північ Меркурія[73]. Сатурн теж має диполь, що збігається з його віссю, але зміщений від центру планети, проте масштаб цього зміщення у Меркурія значно більший[73].

Магнітне поле Меркурія постійно взаємодіє з міжпланетним магнітним полем (англійською — interplanetary magnetic field) і зарядженими частинками сонячного вітру. Сонячний вітер та міжпланетне магнітне поле спотворюють магнітне поле біля Меркурія, надаючи йому витягнуту форму, схожу на вітровказ. Також рух частинок біля Меркурія створює електричні розряди та додаткові магнітні поля, які можуть бути порівняні з магнітним полем Меркурія, що значно ускладнює визначення геометрії магнітного поля Меркурія[73].

Дослідження

[ред. | ред. код]

Меркурій у стародавній астрономії

[ред. | ред. код]
Перша сторінка роботи Клавдія Птолемея «Альмагест»

Перші згадки планети Меркурій з'явилися на клинописних табличках MUL.APIN — збірника астрономічних об'єктів та особливостей їх спостереження[76][77]. Найімовірніше, ці записи були зроблені ассирійським астрономом приблизно у 14 столітті до н. е[77]. Назва Меркурія, яка використовувалась для його позначення перекладається, як «планета, що стрибає»[78][79].

Меркурій також спостерігали астрономи Мая, найбільший розвиток астрономії в яких припадав на період з 1300 по 800 років до н. е. Вони були найбільше зацікавлені у подіях, під час яких Сонце опинялося у певних місцях на небі. Їх також цікавила планета Венера, адже вони вірили, що вона настільки важлива, як Сонце. Проте, астрономи Мая відслідковували і рух Меркурія. Усі ці спостереження були знайдені у Дрезденському кодексі ― збірці з 39 листків довжиною 3,5 метри[79].

Греко-римський математик, астроном та філософ[80] Птолемей, чії напрацювання приблизно 150 р. н.е. залишалася фундаментом для майбутніх робіт аж до відкриттів Йоганна Кеплера (приблизно 1600 рік)[81], вивчав питання транзитів (проходження по диску Сонця) Меркурія, адже у часи до винайдення телескопу спостерігати їх було неможливо. У своїй роботі «Планетарні гіпотези» він висловив припущення, що відсутність транзитів Меркурія може бути спричинена малим розміром планети або низькою частотою транзитів[82]. Розрахунки параметрів, пов'язаних з Меркурієм, Клавдій Птолемей виклав у трактаті «Альмагест», що дозволив розраховувати позиції небесних тіл та дати сонячних і місячних затемнень[83].

У 11 столітті[84] андалузький астроном Абу Ішак Ібрагім (також відомий, як Ібн аль-Заркалла або Ібн аль-Заркіаль) визначив деферент геоцентричної орбіти Меркурія, як еліптичний[85]. У цьому ж столітті Ібн Сіна спостерігав «дві планети, як чорні точки на Сонці», тобто транзит Меркурія та Венери (у 12 столітті це зробив Ібн Байя)[86].

Наземні телескопічні дослідження

[ред. | ред. код]
Транзит Меркурія 10 травня 2016 року. Меркурій виглядає, як чорна точка, що рухається перед Сонцем.

Телескоп був вперше використаний для спостереження Меркурія англійським науковцем Томасом Герріотом у серпні 1609 року. Пізніше цього ж року планету спостерігав італійський астроном Галілео Галілей[21].

Меркурій є важким об'єктом для спостереження та дослідження, адже він завжди знаходиться в межах 28° від Сонця якщо спостерігати з Землі. Це означає, що проводити спостереження можливо лише вдень та під час сутінок. Вдень проблемою є низький контраст між небом та Меркурієм, тому його складно знайти, проте перевагою денного спостереження є короткий шлях світла через атмосферу. В сутінках спостерігати важко через довгий шлях світла через атмосферу Землі. У цей час рефракція світла в атмосфері досягає свого піку, а турбулентність є найсильнішою. Попри це, перевагою спостереження у сутінках є високий контраст між Меркурієм та небом[21].

Абсолютна зоряна величина Меркурія складає -0.4[87], а видима зоряна величина варіюється від −2.48 (яскравіше, ніж Сіріус) до 7.25 (менш яскраво, ніж можна побачити неозброєним оком)[88].

Транзити Меркурія є досить рідкісними. Орбіта Меркурія перетинає площину орбіти Землі два рази на рік: на початку травня та на початку листопада. Транзит Меркурія стається, якщо у цей час Меркурій знаходиться між Сонцем та Землею. У період з 1600 по 2300 рік відбулося та відбудеться загалом 94 транзити, які можна спостерігати з Землі. Серед цих транзитів 31 відбудеться у травні та 63 — у листопаді[89].

У Середні віки траплялися випадки, коли люди стверджували, що вони спостерігали транзит Меркурія чи Венери, проте, найімовірніше, це були спостереження сонячних плям, а не транзитів[82].

Марінер-10

[ред. | ред. код]

З початку космічної ери до Меркурія було запущено три космічні апарати. Сполучені Штати Америки відправили два апарати для дослідження Меркурія — Марінер-10 та MESSENGER[90].

Космічний зонд Марінер-10

Місія Марінер-10 була затверджена NASA у 1969 році, тоді команда почала працювати щоб скористатися можливістю запуску у 1973 році[90]. Космічний зонд Марінер-10 був запущений 3 листопада 1973 року зі штату Флорида, що розташований на південному сході країни. Це був перший апарат, ціллю якого був Меркурій, а також перший апарат, ціллю якого були дві планети під час однієї місії (друга — Венера)[91]. Основною метою місії Марінер-10 було вивчення атмосфери (або підтвердження, що її немає), поверхні та фізичних характеристик Меркурія[91]. Щоб наблизитися до Меркурія зонд Марінер-10 використав гравітацію Венери, це стало можливим завдяки дослідженням гравітації, зробленим у 1960-тих роках[90]. Це рішення дозволило уникнути додаткових витрат, таких як витрати на пальне та ракету, яка була би необхідна для запуску важчого апарату, разом із часом, за який зонд долав би відстань до Меркурія[92]. Під час прольоту повз Венеру апарат зробив перші фотографії хмар Венери в ультрафіолетовому світлі[90]. Після цього зонд наблизився до Меркурія, зробивши три прольоти повз планету в період з 1974 по 1975 рік[90]. За цей час Марінер-10 сфотографував всього 40-45% поверхні Меркурія, проте цього вистачило щоби створити детальну карту. Тоді були виявлені спільні та відмінні риси з Місяцем, відкрито магнітне поле, досліджено температурний режим, став відомий склад атмосфери планети[92]. Попри певні труднощі під час польоту, космічна місія Марінер-10 пройшла успішно[91].

Фотографія натрієвого хвоста Меркурія, зроблена через фільтр, що здебільшого пропускає жовте світло, яке випромінює натрій

MESSENGER

[ред. | ред. код]
Художнє зображення космічного апарату MESSENGER та Меркурія

У 1991 році NASA оприлюднило результат роботи команди, що розробляла план космічної місії з виходом апарату на орбіту навколо Меркурія. Потенційним космічним зондом для втілення цього плану став MESSENGER. Попри це, у 1992 році NASA створили програму «Discovery», щоб знайти менший та дешевший апарат. MESSENGER опинявся у кандидатах кілька разів, але не отримував прихильності до 1999 року, коли NASA обрало цей зонд для виконання місії[90]. Зонд MESSENGER було запущено 3 серпня 2004 року зі штату Флорида. Назва місії MESSENGER є абревіатурою, що розшифровується, як «MErcury Surface, Space ENvironment, GEochemistry and Ranging». Основною метою цієї місії було дослідження геології, магнітосфери та складу поверхні планети. Подорож до Меркурія зайняла у апарата MESSENGER 6.5 років. Зонд виконав один гравітаційний маневр поблизу Землі, два - біля Венери та три - біля самого Меркурія. Під час прольоту повз Венеру MESSENGER отримав значну кількість інформації, включно з даними про атмосферу планети. Протягом місії з дослідження Меркурія, зонд виявив магній та кальцій у нічній півкулі, зміщене від центру магнітне поле, воду у екзосфері, доказ вулканічної активності та водяний лід в місцях, на які не потрапляє сонячне світло[93]. Також MESSENGER створив монохромну та кольорову мапи усієї поверхні планети[93], деякі фотографії мали роздільну здатність до 18 метрів[90]. Як і планувалося, 30 квітня 2015 року космічний зонд MESSENGER зіштовхнувся з поверхнею Меркурія зі швидкістю 14,080 км/год, створюючи новий кратер[93].

BepiColombo

[ред. | ред. код]

Сучасною місією з дослідження Меркурія є BepiColombo — результат кооперації Японії та Європейського комічного агентства[94].

Місія BepiColombo включає в себе два апарати: Mercury Planetary Orbiter (MPO) Європейської Космічної Агенції та Magnetospheric Orbiter (Mio) Агентства Аерокосмічних Досліджень Японії[95][96]. Запуск BepiColombo відбувся 20 жовтня 2018 року[94] із європейського космодрому Куру у Французькій Ґвіані, що розташована на півночі Південної Америки[97]. Метою місії BepiColombo є дослідження складу, геофізики, атмосфери, магнітосфери та історії планети[98][94]. Подорож MPO та Mio триватиме 7.2 роки[97], вони вже зробили один проліт повз Землю, два повз Венеру та три з запланованих шести повз Меркурій[97][98]. Під час перших трьох прольотів були зроблені фотографії поверхні планети, але основною ціллю цих прольотів є використання гравітації Меркурія для налаштування та покращення траєкторії BepiColombo[99]. Наступним етапом цієї місії буде вихід на орбіту навколо Меркурія 5 грудня 2025 року, обидва апарати будуть працювати приблизно рік[98].

Апарат Марінер-10 долетів до Меркурія всього за 147 днів, тоді як MESSENGER та BepiColombo потребували років для цього. Така різниця зумовлена тим, що MESSENGER і BepiColombo були створені для детальнішого вивчення планети[100].

Культурний вплив

[ред. | ред. код]

Міфи і легенди

[ред. | ред. код]
Зображення Будди під час медитації

У Індуїзмі планету Меркурій ототожнюють з Буддою, він є покровителем Budhavara, тобто середи (асоціація середи з Меркурієм також поширена у романських мовах[101]). У індуїстській міфології Будда є сином Чандри або Соми (Місяця) і Тари або Рогіні (зорі Альдебаран), дружини Брігаспаті (Юпітера)[101][102]. Дружиною Будди була Іла, яка змінювала свою стать між чоловічою та жіночою. Їхньою дитиною був Пурурава[102].

Будда є одним із Наваґрага, або дев'яти планет, які були зображені у ранніх середньовічних храмах. Згідно з Пуранами, його колісниця зроблена з повітря та вогню, а її рухають вісім коней, які рухаються зі швидкістю вітру. У сучасних храмах Будду зображують у світло-жовтому кольорі, а одягнений він у жовтий одяг. Він їздить на леві і має чотири руки, тримаючи булаву, щит і меч[102].

Астрологія

[ред. | ред. код]

У псевдонауці астрології вважається, що Меркурій є джерелом розуму, дотепності, кмітливості, винахідливості та відкриттів, видатних вмінь у науці, мистецтві і майже кожній області людського знання[103]. Існує вірування, що ніхто не може досягти значного успіху у житті через справжні здібності окрім випадку, коли Меркурій знаходиться у гороскопі та вільний від злих конфігурацій[103].

Меркурій відомий своєю непостійністю, особливо під час ретроградного періоду, коли він рухається у зворотній бік на небі і може зашкодити подорожам, технологіям та комунікації[104]. У такий час астрологи радять зосередитись на саморефлексії та минулих проблемах [105].

Коли гороскоп має Меркурій та Місяць у гарному положенні відбувається зв'язок між духом та тілом людини. Тоді тіло може сповістити розум особливими сигналами, а розум зможе інтерпретувати їх та відповідно вчиняти. Це захищатиме людину від поганого самопочуття та захворювань[106].

Мистецтво і література

[ред. | ред. код]
  • Англійський композитор Густав Голст написав цикл творів, які назвав «Планети» (в оригіналі — «The Planets»). Ця сюїта включала композиції «Марс», «Венера», «Юпітер», «Сатурн», «Уран», «Нептун» та «Меркурій». Робота над «Планетами» тривала з 1914 по 1916 рік[107].
  • У 1914 році італійський митець Джакомо Балла зобразив транзит Меркурія, який він спостерігав за допомогою телескопа 7 листопада 1914 року. Картину було названо «Mercurio che passa davanti al sole», тобто «Меркурій, що проходить перед Сонцем»[108].
  • У аніме «Mobile Suit Gundam: The Witch from Mercury» події відбуваються в епоху, коли безліч корпорацій вийшли в космос і побудували величезну економічну систему. Самотня дівчина з планети Меркурій на ім'я Сулетта Меркурій переходить до навчального закладу «Asticassia School of Technology» та досліджує новий для неї світ[109].
  • У манзі та аніме «Сейлор Мун» персонаж Сейлор Меркурій є вартовою води і розуму, вона перебуває під захистом найближчої до Сонця планети[110].
  • У фантастичному романі «Сирени Титана» (в оригіналі — «The sirens of Titan»), створеному Куртом Воннеґутом у 1959 році значна частина сюжету обертається навколо вторгнення марсіян на Землю. Під час своїх пригод головні персонажі потрапляють на Меркурій, а також у його печери, де за сюжетом існує єдина форма життя на цій планеті — Гармоніум. Крім цього кілька сторінок твору присвячені пісні Меркурія[111].
  • У фільмі «Collision Earth» 2011 року Сонце стає магнетаром на короткий час, а Меркурій сходить з орбіти та прямує до зіткнення з Землею. Доля Землі та її мешканців опиняється у руках вченого з його несправною зброєю[112].
  • У короткій історій «The Coldest Place», написаній Ларрі Нівеном, найхолоднішим місцем у Сонячній системі є темна сторона Меркурія[113].
  • У романі Айзека Азімова «Lucky Starr and the Big Sun of Mercury» на Меркурії проводяться дослідження, які дозволили змінити клімат у пустелях та полярних льодовиках Землі, а пори року зробити зручнішими для людини. Проте на Меркурії щось іде не за планом. Рада Науки відправляє робота Lucky Starr на Меркурій щоби визначити проблему та допомогти її вирішити[114][115].
  • Книга «Relation du monde de Mercure», написана у 1750 році описує крилатих мешканців Меркурія як гедоністів, що купаються у щедрості Сонця, необтяжених невідворотною смертю, проте відкритих до розпаду у Вічне, адже тоді вони здатні відчути нові інкарнації (втілення)[115][116].
  • Планета Меркурій слугує притулком для людства через охолодження Сонця у книгах «The Last Planet» 1934 року, «Dawn to Dusk», написана у період з 1934 по 1935 рік, та Intelligence Undying 1936 року. Ця тематика перестала бути актуальною, адже виявилося, що у час написання цих творів передбачення долі Сонця було неправильним[115].

Джерела

[ред. | ред. код]
  1. ↑ SP-424 The Voyage of Mariner 10 (англ.).
  2. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р Williams, David R. (11 січня 2024). Mercury Fact Sheet (англ.).
  3. ↑ а б в г д Mercury Lithograph (PDF) (англ.).
  4. ↑ Williams, David R. (22 березня 2024). Planetary Fact Sheet (англ.).
  5. ↑ NASA Solar System Exploration (англ.).
  6. ↑ Mallama, A.; Hilton, J. L. Computing apparent planetary magnitudes for The Astronomical Almanac (англ.).
  7. ↑ Thuillot, W. Encyclopedia - the brightest bodies (англ.).
  8. ↑ Broadfoot, A. L.; Kumar, S.; Belton, M. J. S.; McElroy, M. B. (1974). Mercury's Atmosphere from Mariner 10: Preliminary Results (англ.).
  9. ↑ ch1. web.archive.org. 17 листопада 2017. Процитовано 15 липня 2024.
  10. ↑ index. web.archive.org. 17 листопада 2017. Процитовано 15 липня 2024.
  11. ↑ Greek names of the planets, how are planets named in Greek. web.archive.org. 9 травня 2010. Процитовано 15 липня 2024.
  12. ↑ Henry George Liddell, Robert Scott, A Greek-English Lexicon, στίλβ-ων. www.perseus.tufts.edu. Процитовано 15 липня 2024.
  13. ↑ а б Zucker, Shay (2009-01). Hebrew names of the planets. Proceedings of the International Astronomical Union (англ.). Т. 5, № S260. с. 301—305. doi:10.1017/S1743921311002432. ISSN 1743-9213. Процитовано 15 липня 2024.
  14. ↑ Quack, Joachim Friedrich (23 травня 2019). The Planets in Ancient Egypt. Oxford Research Encyclopedia of Planetary Science (англ.). doi:10.1093/acrefore/9780190647926.013.61. ISBN 978-0-19-064792-6.
  15. ↑ а б Internet Archive, David H. (2005). Exploring ancient skies : an encyclopedic survey of archaeoastronomy. New York : Springer. ISBN 978-0-387-95310-6.
  16. ↑ Groot, Jan Jakob Maria (1912). Religion in China: Universism, a Key to the Study of Taoism and Confucianism (англ.). G.P. Putnam's Sons.
  17. ↑ Jones, Alexander (1999). Astronomical Papyri from Oxyrhynchus: (P. Oxy. 4133-4300a) (англ.). American Philosophical Society. ISBN 978-0-87169-233-7.
  18. ↑ а б в г Williams, David R. (22 March 2024). Planetary Fact Sheet - Metric (англ.).
  19. ↑ а б в г д е ж и к л Mercury Fact Sheet. nssdc.gsfc.nasa.gov. Процитовано 16 липня 2024.
  20. ↑ Mars Fact Sheet. nssdc.gsfc.nasa.gov. Процитовано 14 серпня 2024.
  21. ↑ а б в Internet Archive, Robert G.; Sprague, Ann L. (2003). Exploring Mercury : the iron planet. Chichester, UK ; New York : Springer. ISBN 978-1-85233-731-5.
  22. ↑ Inner Solar System - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 17 липня 2024.
  23. ↑ а б Nittler, Larry R.; Weider, Shoshana Z. (1 лютого 2019). The Surface Composition of Mercury. Elements. Т. 15. с. 33—38. doi:10.2138/gselements.15.1.33. Процитовано 17 липня 2024.
  24. ↑ а б Weider, Shoshana Z. (29 липня 2019). Petrology and Geochemistry of Mercury. Oxford Research Encyclopedia of Planetary Science (англ.). doi:10.1093/acrefore/9780190647926.001.0001/acrefore-9780190647926-e-127#:~:text=overall,%20the%20messenger%20data%20reveal%20a%20surface%20that,the%20volatile%20elements%20na,%20s,%20k,%20and%20cl.. ISBN 978-0-19-064792-6. {{cite book}}: Перевірте значення |doi= (довідка)
  25. ↑ Johnson, Catherine L.; Hauck,, Steven A. (2016-11). A whole new Mercury: MESSENGER reveals a dynamic planet at the last frontier of the inner solar system. Journal of Geophysical Research: Planets (англ.). Т. 121, № 11. с. 2349—2362. doi:10.1002/2016JE005150. ISSN 2169-9097. Процитовано 16 серпня 2024.
  26. ↑ Starr, Richard D.; Schriver, David; Nittler, Larry R.; Weider, Shoshana Z.; Byrne, Paul K.; Ho, George C.; Rhodes, Edgar A.; Schlemm, Charles E.; Solomon, Sean C. (2012-12). MESSENGER detection of electron‐induced X‐ray fluorescence from Mercury's surface. Journal of Geophysical Research: Planets (англ.). Т. 117, № E12. doi:10.1029/2012JE004118. ISSN 0148-0227. Процитовано 15 серпня 2024.
  27. ↑ Chemical Composition of Mercury. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 15 серпня 2024.
  28. ↑ Nittler, Larry R.; Boujibar, Asmaa; Crapster‐Pregont, Ellen; Frank, Elizabeth A.; McCoy, Timothy J.; McCubbin, Francis M.; Starr, Richard D.; Vorburger, Audrey; Weider, Shoshana Z. (2023-07). Chromium on Mercury: New Results From the MESSENGER X‐Ray Spectrometer and Implications for the Innermost Planet's Geochemical Evolution. Journal of Geophysical Research: Planets (англ.). Т. 128, № 7. doi:10.1029/2022JE007691. ISSN 2169-9097. Процитовано 16 серпня 2024.
  29. ↑ Meet Mercury. www.esa.int (англ.). Процитовано 17 липня 2024.
  30. ↑ а б в Mercury interior. www.esa.int (англ.). Процитовано 17 липня 2024.
  31. ↑ Scientists find evidence Mercury has a solid inner core. AGU Newsroom (амер.). Процитовано 17 липня 2024.
  32. ↑ а б в г Mercury Lithograph (PDF) (англ.).
  33. ↑ Hauck, Steven A.; Margot, Jean-Luc; Solomon, Sean C.; Phillips, Roger J.; Johnson, Catherine L.; Lemoine, Frank G.; Mazarico, Erwan; McCoy, Timothy J.; Padovan, Sebastiano (1 червня 2013). The curious case of Mercury's internal structure. Journal of Geophysical Research (Planets). Т. 118. с. 1204—1220. doi:10.1002/jgre.20091. ISSN 0148-0227. Процитовано 17 липня 2024.
  34. ↑ Messenger's message from Mercury: Time to rewrite the textbooks. Christian Science Monitor. ISSN 0882-7729. Процитовано 17 липня 2024.
  35. ↑ а б в A Closer Look at Mercury’s Spin and Gravity Reveals the Planet’s Inner Solid Core - NASA (амер.). 17 квітня 2019. Процитовано 15 серпня 2024.
  36. ↑ Benz, Willy; Slattery, Wayne L.; Cameron, A. G. W. (1 червня 1988). Collisional stripping of Mercury's mantle. doi:10.1016/0019-1035(88)90118-2. Процитовано 16 серпня 2024.
  37. ↑ а б NASA - Mercury. web.archive.org. 5 січня 2005. Процитовано 19 липня 2024.
  38. ↑ а б в г д е ж и к л м н Spohn, Tilman; Breuer, Doris; Johnson, Torrence (30 травня 2014). Encyclopedia of the Solar System (англ.). Elsevier. ISBN 978-0-12-416034-7.
  39. ↑ Mercury - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 16 липня 2024.
  40. ↑ а б в Anonymous (8 травня 2018). Revised Prediction for Mercury’s Orbit. Physics (англ.). Т. 11. с. s54. doi:10.1103/PhysRevLett.120.191101. Процитовано 20 липня 2024.
  41. ↑ а б в г NASA Solar System Exploration. NASA Solar System Exploration. Процитовано 20 липня 2024.
  42. ↑ Watters, T. R.; Nimmo, F. (2009). The tectonics of Mercury (PDF) (англ.). ISBN 978 0 521 76573 2.
  43. ↑ Osinski, Gordon R. THE GEOLOGICAL RECORD OF METEORITE IMPACTS (PDF) (англ.).
  44. ↑ Planetary Names. planetarynames.wr.usgs.gov. Процитовано 21 липня 2024.
  45. ↑ а б в г д Strom, R. G. (1 вересня 1979). Mercury: A Post-Mariner 10 Assessment. Space Science Reviews. Т. 24. с. 3—70. doi:10.1007/BF00221842. ISSN 0038-6308. Процитовано 21 липня 2024.
  46. ↑ а б в Mercury's Caloris Basin - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 24 липня 2024.
  47. ↑ Planet Mercury, explained. Science (англ.). 19 жовтня 2018. Процитовано 21 липня 2024.
  48. ↑ а б в г д Spudis, P. D. (1 січня 2001). The Geological History of Mercury.
  49. ↑ How Large Is Ukraine? (англ.).
  50. ↑ а б в г The Surface and Interior of Mercury. www.pas.rochester.edu. Процитовано 28 липня 2024.
  51. ↑ а б в Sigurdsson, Haraldur; Houghton, Bruce; McNutt, Steve; Rymer, Hazel; Stix, John (6 березня 2015). The Encyclopedia of Volcanoes (англ.). Elsevier. ISBN 978-0-12-385939-6.
  52. ↑ а б в Rothery, David A.; Kereszturi, Ákos (2021). Hargitai, Henrik; Kereszturi, Ákos (ред.). Intercrater Plains. Encyclopedia of Planetary Landforms (англ.). New York, NY: Springer. с. 1—4. doi:10.1007/978-1-4614-9213-9_197-1. ISBN 978-1-4614-9213-9.
  53. ↑ а б в г Pegg, D. L.; Rothery, D. A.; Balme, M. R.; Conway, S. J. (1 вересня 2021). Explosive vent sites on Mercury: Commonplace multiple eruptions and their implications. Icarus. Т. 365. с. 114510. doi:10.1016/j.icarus.2021.114510. ISSN 0019-1035. Процитовано 30 липня 2024.
  54. ↑ а б в Tectonically Active Planet Mercury - NASA (амер.). Процитовано 31 липня 2024.
  55. ↑ а б Enterprise Rupes - NASA (амер.). Процитовано 10 серпня 2024.
  56. ↑ а б в Mercury’s Strange Hollows - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 1 серпня 2024.
  57. ↑ а б Phillips, M. S.; Moersch, J. E.; Viviano, C. E.; Emery, J. P. (1 травня 2021). The lifecycle of hollows on Mercury: An evaluation of candidate volatile phases and a novel model of formation. Icarus. Т. 359. с. 114306. doi:10.1016/j.icarus.2021.114306. ISSN 0019-1035. Процитовано 2 серпня 2024.
  58. ↑ а б Blewett, David T. (2021). Hargitai, Henrik; Kereszturi, Ákos (ред.). Hollows (Mercury). Encyclopedia of Planetary Landforms (англ.). New York, NY: Springer. с. 1—4. doi:10.1007/978-1-4614-9213-9_239-1. ISBN 978-1-4614-9213-9.
  59. ↑ Blewett, David T.; Ernst, Carolyn M.; Murchie, Scott L.; Vilas, Faith (2018). Anderson, Brian J.; Nittler, Larry R.; Solomon, Sean C. (ред.). Mercury’s Hollows. Mercury: The View after MESSENGER. Cambridge: Cambridge University Press. с. 324—345. ISBN 978-1-107-15445-2.
  60. ↑ APOD: 2012 March 27 - Unusual Hollows Discovered on Planet Mercury. apod.nasa.gov. Процитовано 2 серпня 2024.
  61. ↑ а б в Ice on Mercury. nssdc.gsfc.nasa.gov. Процитовано 10 серпня 2024.
  62. ↑ а б Prem, Parvathy; Ernst, Carolyn; Chabot, Nancy; Goldstein, David; Hurley, Dana (1 жовтня 2023). Modeling the Deposition of Mercury's Polar Water Ice. Т. 55. с. 116.05. Процитовано 3 серпня 2024.
  63. ↑ Water Ice on Mercury? NASA Probe Close to Proof, Teams Say. Adventure (англ.). 15 грудня 2011. Процитовано 10 серпня 2024.
  64. ↑ а б Water Ice on Mercury - NASA (амер.). Процитовано 10 серпня 2024.
  65. ↑ Ballet isn’t rocket science, but the two aren’t mutually exclusive, either. Washington Post (амер.). 19 травня 2023. ISSN 0190-8286. Процитовано 3 серпня 2024.
  66. ↑ Planetary Names. planetarynames.wr.usgs.gov. Процитовано 3 серпня 2024.
  67. ↑ а б Agency, Canadian Space (12 березня 2020). Mercury planet. Canadian Space Agency. Процитовано 3 серпня 2024.
  68. ↑ а б Broadfoot, A. L.; Kumar, S.; Belton, M. J. S.; McElroy, M. B. (1 липня 1974). Mercury's Atmosphere from Mariner 10: Preliminary Results. Science. Т. 185. с. 166—169. doi:10.1126/science.185.4146.166. ISSN 0036-8075. Процитовано 3 серпня 2024.
  69. ↑ McClintock, William E.; Vervack, Ronald J.; Bradley, E. Todd; Killen, Rosemary M.; Mouawad, Nelly; Sprague, Ann L.; Burger, Matthew H.; Solomon, Sean C.; Izenberg, Noam R. (1 травня 2009). MESSENGER Observations of Mercury’s Exosphere: Detection of Magnesium and Distribution of Constituents. Science. Т. 324. с. 610. doi:10.1126/science.1172525. ISSN 0036-8075. Процитовано 3 серпня 2024.
  70. ↑ Benkhoff, Johannes; van Casteren, Jan; Hayakawa, Hajime; Fujimoto, Masaki; Laakso, Harri; Novara, Mauro; Ferri, Paolo; Middleton, Helen R.; Ziethe, Ruth (1 січня 2010). BepiColombo—Comprehensive exploration of Mercury: Mission overview and science goals. Planetary and Space Science. Т. 58. с. 2—20. doi:10.1016/j.pss.2009.09.020. ISSN 0032-0633. Процитовано 3 серпня 2024.
  71. ↑ NASA - Magnetic Tornadoes Could Liberate Mercury's Tenuous Atmosphere. web.archive.org. 18 травня 2012. Процитовано 4 серпня 2024.
  72. ↑ Mercury has molten core, Cornell researcher shows | Cornell Chronicle. news.cornell.edu (англ.). Процитовано 5 серпня 2024.
  73. ↑ а б в г д MESSENGER: MErcury Surface, Space ENvironment, GEochemistry, and Rang…. archive.ph. 12 грудня 2012. Процитовано 5 серпня 2024.
  74. ↑ MESSENGER - Unlocking the Mysteries of Planet Mercury. messenger.jhuapl.edu. Процитовано 5 серпня 2024.
  75. ↑ ESA Science & Technology - Earth's Magnetic Field. sci.esa.int. Процитовано 5 серпня 2024.
  76. ↑ Rogers, J. H. (1 лютого 1998). Origins of the ancient constellations: I. The Mesopotamian traditions. Journal of the British Astronomical Association. Т. 108. с. 9—28. ISSN 0007-0297. Процитовано 5 серпня 2024.
  77. ↑ а б Schaefer, Bradley E. (1 травня 2007). The Latitude and Epoch for the Origin of the Astronomical Lore in MUL.APIN. Т. 210. с. 42.05. Процитовано 5 серпня 2024.
  78. ↑ Hunger, Hermann; Pingree, David Edwin (1989). MUL.APIN: An Astronomical Compendium in Cuneiform (англ.). F. Berger.
  79. ↑ а б MESSENGER: Mercury and Ancient Cultures. web.archive.org. 23 липня 2012. Процитовано 5 серпня 2024.
  80. ↑ Feke, Jacqueline (13 жовтня 2020). Ptolemy's Philosophy: Mathematics as a Way of Life (англ.). Princeton University Press. ISBN 978-0-691-21039-1.
  81. ↑ Purushottama Swamy. A History Of Ancient Mathematical Astronomy, Pt 1 O Neugebauer ( 1975).
  82. ↑ а б Goldstein, Bernard R. (1 лютого 1996). The Pre-telescopic Treatment of the Phases and Apparent Size of Venus. Journal for the History of Astronomy. Т. 27. с. 1. doi:10.1177/002182869602700101. ISSN 0021-8286. Процитовано 6 серпня 2024.
  83. ↑ Messenger: Ancient Astronomy pt.2: Astronomer Biographies. web.archive.org. 30 липня 2012. Процитовано 6 серпня 2024.
  84. ↑ Hartner, Willy (1 січня 1955). The mercury horoscope of marcantonio Michel of Venice: A study in the History of Renaissance astrology and astronomy. Vistas in Astronomy. Т. 1. с. 84—138. doi:10.1016/0083-6656(55)90016-7. ISSN 0083-6656. Процитовано 11 серпня 2024.
  85. ↑ Samsó, Julio; Honorino, Mielgo (1 листопада 1994). Ibn al-Zarqalluh on Mercury. Journal for the History of Astronomy. Т. 25. с. 289. doi:10.1177/002182869402500403. ISSN 0021-8286. Процитовано 11 серпня 2024.
  86. ↑ History of Oriental Astronomy (англ.). с. 137. doi:10.1007/978-94-015-9862-0.
  87. ↑ Encyclopedia - the brightest bodies. promenade.imcce.fr. Процитовано 11 серпня 2024.
  88. ↑ Mallama, A.; Hilton, J. L. (1 жовтня 2018). Computing apparent planetary magnitudes for The Astronomical Almanac. Astronomy and Computing. Т. 25. с. 10—24. doi:10.1016/j.ascom.2018.08.002. ISSN 2213-1337. Процитовано 11 серпня 2024.
  89. ↑ NASA - Catalog of Transits of Mercury. eclipse.gsfc.nasa.gov. Процитовано 11 серпня 2024.
  90. ↑ а б в г д е ж Lund, Thomas (2023). Lund, Thomas (ред.). U.S. Spacecraft that Explored Mercury: Mariner 10 and Messenger. Spacecraft that Explored the Inner Planets Venus and Mercury (англ.). Cham: Springer International Publishing. с. 263—322. doi:10.1007/978-3-031-29838-7_7. ISBN 978-3-031-29838-7.
  91. ↑ а б в Mariner 10 - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 7 серпня 2024.
  92. ↑ а б 45 Years Ago: Mariner 10 First to Explore Mercury - NASA (амер.). 29 березня 2019. Процитовано 7 серпня 2024.
  93. ↑ а б в MESSENGER - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 7 серпня 2024.
  94. ↑ а б в Mercury ahead!. www.esa.int (англ.). Процитовано 8 серпня 2024.
  95. ↑ Top Five Mercury mysteries that BepiColombo will solve. www.esa.int (англ.). Процитовано 8 серпня 2024.
  96. ↑ Mercury Magnetospheric Orbiter. www.esa.int (англ.). Процитовано 8 серпня 2024.
  97. ↑ а б в Journey to Mercury. www.esa.int (англ.). Процитовано 8 серпня 2024.
  98. ↑ а б в BepiColombo - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 8 серпня 2024.
  99. ↑ BepiColombo lines up for second Mercury flyby. www.esa.int (англ.). Процитовано 8 серпня 2024.
  100. ↑ Why does it take so long to get to Mercury?. www.esa.int (англ.). Процитовано 8 серпня 2024.
  101. ↑ а б Mahoney, T. J. (18 листопада 2013). Mercury (англ.). Springer Science & Business Media. ISBN 978-1-4614-7951-2.
  102. ↑ а б в Dalal, Roshen (2010). Hinduism: An Alphabetical Guide (англ.). Penguin Books India. ISBN 978-0-14-341421-6.
  103. ↑ а б Smith, Robert Cross (1828). A manual of astrology, or The book of the stars, by Raphael (англ.).
  104. ↑ Watson, Hannah (25 лютого 2023). Understanding the Role of Mercury in Astrology: The Power of Communication and Intellect. myastrology.guide (амер.). Процитовано 25 липня 2024.
  105. ↑ Watson, Hannah (27 лютого 2023). The Astrological Properties of Mercury - Astrology Guides. myastrology.guide (амер.). Процитовано 25 липня 2024.
  106. ↑ George, Llewellyn (1930). How Planets Affect You: Philosophy of Planetary Vibrations (англ.). Llewellyn Publishing Company.
  107. ↑ Huismann, Mary Christison (26 квітня 2011). Gustav Holst: A Research and Information Guide (англ.). Routledge. ISBN 978-1-135-84527-8.
  108. ↑ Mercurio che passa davanti al sole (Mercury Passing before the Sun). philamuseum.org (англ.). Процитовано 26 липня 2024.
  109. ↑ Mobile Suit Gundam THE WITCH FROM MERCURY Official Site. Mobile Suit Gundam THE WITCH FROM MERCURY Official Site (англ.). Процитовано 26 липня 2024.
  110. ↑ Takeuchi, Naoko (1 липня 2019). Pretty Guardian Sailor Moon Eternal Edition 1 (англ.). Kodansha America LLC. ISBN 978-1-64212-933-5.
  111. ↑ Vonnegut, Kurt (18 грудня 2007). The Sirens of Titan (англ.). Random House Publishing Group. ISBN 978-0-307-42337-5.
  112. ↑ Collision Earth - Movies on Google Play. play.google.com (амер.). Процитовано 27 липня 2024.
  113. ↑ Worlds of IF (December 1964). 1964-12.
  114. ↑ Internet Archive, Isaac (1984). Lucky Starr and the big sun of Mercury. New York : Ballantine Books. ISBN 978-0-345-31439-0.
  115. ↑ а б в Stableford, Brian M. (2006). Science Fact and Science Fiction: An Encyclopedia (англ.). Taylor & Francis. ISBN 978-0-415-97460-8.
  116. ↑ Roberts, A. (28 листопада 2005). The History of Science Fiction (англ.). Springer. ISBN 978-0-230-55465-8.

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Користувач:Julia_Kravchuk/Чернетка&oldid=43795994