Перейти до вмісту

Мирон Левицький

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Левицький.
Мирон Левицький
ПсевдонімLEV, Лев
Народився14 жовтня 1913(1913-10-14)
Львів
Помер17 липня 1993(1993-07-17) (79 років)
Торонто
Національністьукраїнець
Діяльністьписьменник-прозаїк, маляр, графік
Сфера роботилітература[1], малярство[1] і графіка[1]
ЧленствоУкраїнська спілка образотворчих мистців Канади

Миро́н Микола́йович Леви́цький (псевдонім: LEV, Лев; 14 жовтня 1913, Львів — 17 липня 1993, Торонто) — український письменник-прозаїк, маляр, графік. Член Об'єднання українських письменників «Слово».

Життєпис

[ред. | ред. код]

Мирон Левицький народився 14 жовтня 1913 року у Львові. Його батьками були Микола Левицький та Антоніна (з дому Рущицька)[2].

Ще під час навчання в Академічній ґімназії Мирон захопився малюванням. Тому відразу після завершення навчання в гімназії в 1931 році вступив до відомої на Західній Україні Мистецької школи Олекси Новаківського, у якій здобував мистецьку освіту протягом двох років. Після навчання у Мистецькій школі студіював графіку під керівництвом польського графіка професора Владислава Скочиляса в Академії Мистецтв у Кракові (1933—1934 рр.)[3].

1935 року Левицький повернувся до Львова, де розпочав працю графіка у видавництві «Батьківщина». Одним з перших його замовлень були ілюстрації до двотомного видання «Енеїди» Івана Котляревського. Також виконував замовлення для найбільшого тоді українського видавничого концерну Галичини «Українська Преса», засновником і власником якого був Іван Тиктор. Протягом п'яти місяців, з грудня 1938 по квітень 1939-го, виконував обов'язки видавця та ілюстратора літературно-мистецького журналу «Ми і світ»[2]. Ілюстроване видання містило світлини культових споруд, громадських та культурних діячів, сцени із вистав, репродукції творів художника Олекси Грищенка, світлини робіт скульпторів Григорія Крука й Антона Павлося. Через матеріальні труднощі Левицькому не вдалося втримати на хиткому ринку Галичини видання журналу тривалий час і в квітні 1939 року вийшло його останнє число (4/5) [4].

1937 року Мирон Левицький отримав і виконав перше замовлення на поліхромне розфарбування бані та віконних арок церкви Св. Миколая у Серафинцях на Городенківщині[5], а 1938 року став членом Асоціації незалежних українських мистців (АНУМ).

Під час першої окупації Львова Червоною армією в 1939—1941 pp. Мирон Левицький працював художником археологічноого відділу Академії Наук УРСР, пізніше — Історичноого музею. Там, оформляючи виставки, копіюючи мистецькі оригінали, він мав змогу вивчати ренесансову й барокову архітектуру Львова, колекцію старовинних ікон, стиль яких став одним із домінантних елементів його творчої манери[6].

У часі німецької окупації Львова в 1942—1943 рр. Левицький працював мистецьким редактором Українського видавництва, де відповідав за усю книжкову графіку видавництва[5]; викладав у Львівській мистецько-промисловій школі разом з В. Балясом, М. Бутовичем, Е. Козаком, В. Кричевським, А. Малюцою, Г. Смольським[7]. Серед учнів школи були Я. Гніздовський, М. Дзиндра, К. Звіринський, С. Караффра-Корбут, В. Патик, В. Турецький[8].

Навесні 1943 року Мирон Левицький став військовим кореспондентом дивізійної газети «До перемоги» 14-ї гренадерської дивізії зброї СС «Галичина». Після реорганізації дивізії «Галичина» у Першу Українську дивізію Української національної армії (1УД УНА) на початку 1945-го деякий час перебував у штабі її командувача генерала Павла Шандрука.

Наприкінці війни Левицький разом із першою дружиною Марією зі зрозумілих причин (дивізійник) переїхав спочатку до Кракова, а невдовзі до австрійського Інсбрука. На новому місці Мирон Левицький викладав рисунок в українській гімназії, відновив свою творчу діяльність у техніці станкової та прикладної графіки, жанрі екслібрісу[2]. В умовах еміграції, коли 1946 року почали функціонувати виставки із творами українського мистецтва, Левицький брав активну участь у цих виставках-вернісажах в Інсбруку, Зальцбургу, Брегенці, Фельдкірху, Баден-Бадені, Брюселі[7].

1949 року з табору біженців у Австрії подружжя Левицьких емігрувало до Канади, де у Вінніпезі Мирон продовжив роботу в жанрі графіки та став художнім редактором у видавництві давнього знайомого Івана Тиктора. В 1949—1954 pp. він запроектував та оформив обкладинки для таких важливих видань І. Тиктора, як «Клюб приятелів української книжки» (19 обкладинок), «Велика історія України»[9], «Історія українського війська»[10] та «Історія української культури». В той же час Левицький виконував ілюстрації для дитячого місячника «Мій приятель», редагував та ілюстрував гумористичний журнал «Комар», видавцем якого був І.Тиктор і на сторінках якого висвітлювалося життя української діаспори, вміщувалося багато карикатур, усмішок, шаржів на відомих українських діячів. У «Комарі» М.Левицький публікувався під колективним псевдонімом Порфирій Горотак, вигаданим спільно із Леонідом Мосендзом і Юрієм Кленом[4].

1952 року в родині Левицьких народився син Марко. Того ж року мистець дістав замовлення на поліхромію церкви св. Петра і Павла в Етельберті (провінція Манітоба), а 1954 року виконав поліхромний розпис церкви Христа Царя у Вінніпезі. Паралельно працював у портретному жанрі живопису[4].

1954 року художник переїхав до Торонто, де 1955 року посів посаду мистецького керівника кіностудії «Орбіт», яка займалася документуванням історії української діаспори, зберігаючи на кіноплівці матеріали про українські поселення у вільних країнах світу. Завдяки службовим відрядженням він зміг побувати у США (Нью-Йорку), Великій Британії (Англії, Вельсі, Шотландії), Ірландії, Бельгії, Нідерландах, ФРН, Австрії, Франції. Свої враження від цих подорожей він відтворював у краєвидах на своїх картинах[5].

Коли припинилася його співпраця з кіностудією «Орбіт», Левицький зміг здійснити свою давню мрію й провів два роки (1956—1958) в Парижі. Ці роки стали визначальними в подальшму формуванні мистецького стилю художника. Весною 1958 року в Парижі відбулася його перша самостійна виставка у галерії Pop Вольмар (Galerie Ror Valmar) під протекторатом відомого французького аванґардиста та кінорежисера Жана Кокто, яку прихильно оцінили французькі критики[4]. Виставка засвідчила поєднання кількох чинників у стилі художника: традицій українського малярства й графіки з французьким мистецтвом[5].

1972 року М.Левицький одружився вдруге — з Галиною Горюн. Більше 10 років був головою Української спілки образотворчих мистців у Канаді (1974–85)[3]. У 1980–1983 роках багато подорожував, зокрема побував в Австралії, Іспанії, Португалії, Франції, де розписував церкви. 1991 року художник разом із дружиною Галиною Горюн-Левицькою, відвідав батьківщину після стількох років вигнання[4].

Помер Мирон Левицький 17 липня 1993 року в Торонто [11].

Мистецький доробок

[ред. | ред. код]

Впродовж п'ятдесяти років Мирон Левицький оформив та виконав ілюстрації понад трьохсот книжок, намалював кілька сотень картин і розмалював десять церков в Україні, Канаді та Австралії.[5].

Він був учасником мистецьких виставок від 1945 року, персональних — у Парижі (1958), Торонто (1961, 1963, 1969, 1972, 1978, 1985), Нью-Йорку (1964, 1974), Ватерлоо (1965), Детройті (1972), Оттаві (1975), Едмонтоні (1977), Чикаго (1984), Вінніпезі (1985), Львові (1985, 1991), Києві (1992)[12].

Левицький посів вагоме місце в оформленні української книги. Взірцем ранньої книжкової графіки художника є графічне оформлення обкладинки журналу «Відродження» (1939). Визнаними є його праці в оформленні обкладинок до книг, серед яких найпомітнішими творами є «Поцілунок», «Адам і Єва», «Дума про трьох братів», «Козак Мамай», «Плач Ярославни», «Дажбог»[7]. Став основоположником особливого мистецького шрифту.[3]. За його життя усі томи «Літопису УПА» випускалися з його обкладинками.

Мирон Левицький створив велику кількість екслібрисів, у яких зумів відтворити характерні риси осіб, для яких створювалися ці екслібриси. Першорядне значення надавав композиції рисунка, що вирізняло його роботи певною відсутністю традиціоналізму. Грамотне поєднання графічних елементів з організацією композиції створювало чіткі лаконічні образи екслібрісів Левицького[7].

Левицький викладав історію українського мистецтва на Курсах українознавства (1961–86), входив до Об'єднання українських письменників «Слово», публікував мистецтвознавчі статті, видав збірку оповідань «Ліхтарі» (Торонто, 1982), присвячену міжвоєнному Львову — місту, в якому минули дитинство і юність[2].

2006 року дружина Мирона Левицького Галина Горюн-Левицька (1926 р.н.) видала в київському видавництві «Родовід» каталог[13], у якому представлені модерністичні роботи багатьох відомих українських мистців, які творили поза межами України. До цього ж каталогу увійшла й найбільша збірка кращих творів М.Левицького. А 2009 року вона подарувала художню колекцію з 119 творів Національному музею ім. Андрея Шептицького у Львові. Більшість (77) із них належить пензлю Мирона Левицького, решта — доробок інших знаних майстрів Якова Гніздовського, Едварда Козака, Любослава Гуцалюка, Михайла Кміта, Василя Хмелюка, Олекси Грищенка та інших. Цей дарунок наблизив українським шанувальникам мистецтва не тільки творчість Мирона Левицького, але й діаспорних мистців, які були змушені творити за межами України[2].

Видання

[ред. | ред. код]
  • Левицький М. Уляна. Віктор Ґюґо винуватий// Слово. Збірник 9. — Едмонтон: ОУП «Слово», 1981. — С. 120–128.
  • Левицький М. Ліхтарі [Архівовано 24 квітня 2016 у Wayback Machine.]: Новели. — Едмонтон, Торонто: ОУП «Слово», 1982. — 108 с.
  • Левицький М. Фіяско Афродіти // Слово. Збірник 11. — Б. м.:ОУП «Слово», 1987. — С.216–226.
  • Левицький М. Віктор Гюго винуватий (З циклу «Ліхтарі») // Хрестоматія з української літератури в Канаді. — Едмонтон, 2000. — С. 407–410.
  • Левицький М. Віктор Гюго винуватий [Архівовано 10 лютого 2013 у Wayback Machine.] // «Український журнал». — 2008. — № 1. — С. 56–57

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в Чеська національна авторитетна база даних
  2. ↑ а б в г д Олександр Шейко. Мирон Левицький, або довга дорога додому // Фотографії старого Львова. — 2019. — С. 22.
  3. ↑ а б в П. В. Нестеренко. Левицький Мирон. — Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс]/ Редкол.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.]; НАН України, НТШ. — Київ : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2016. — Vol. 16.
  4. ↑ а б в г д Дзвінка Воробкало. «Ми і Світ» Мирона Левицького // Zbruč. — 2016.
  5. ↑ а б в г д Дарія Даревич. П’ятдесят років творчости Мирона Левицького // Сучасність. Література, мистецтво, суспільне життя. — 1985. — Т. 12. — С. 31-43.
  6. ↑ Марко Роберт Стех. Контур і слово — Мирон Левицький // Ukraiński Żurnal. — 2008. — № 1.
  7. ↑ а б в г Яців Р.М., Турчиняк Я.І. Мистецтво екслібрису Мирона Левицького // Молодий вчений. — 2016. — Вип. 38. — № 11. — С. 178-181.
  8. ↑ О. К. Федорук. Львівська державна мистецько-промислова школа. — Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс]/ Редкол.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.]; НАН України, НТШ. — Київ : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2017. — Vol. 18. — ISBN ISBN 966-02-2074-X.
  9. ↑ Іван Крипякевич, Микола Голубець, Дмитро Дорошенко, Ярослав Пастернак. Велика історія України. — Вінніпег : Видавництво Івана Тиктора, 1948. — 968 с.
  10. ↑ Іван Крипякевич та ін. Історія українського війська. — Вінніпег : Клюб Приятелів Української Книжки, Видавець Іван Тиктор, 1953. — 860 с.
  11. ↑ Некролог [Архівовано 13 квітня 2016 у Wayback Machine.] // «Свобода», ч. 154, 13 серпня 1993, с. 5
  12. ↑ Daria Zelska-Darewych. [1] — Encyclopedia of Ukraine. — 1993. — Vol. 3.
  13. ↑ Збірка Галини Горюн-Левицької. — К. : Родовід, 2006. — 132 с.

Посилання

[ред. | ред. код]

Джерела

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Мирон_Левицький&oldid=43549728