Азербайджанці в Україні
Азербайджанці в Україні (азерб. Ukrayna azəriləri, azərbaycanlıları) — азербайджанська діаспора, яка проживає в Україні. За переписом 2001 року азербайджанців в Україні налічувалося 45,2 тис. осіб[1], основна частина яких проживала у містах. Згідно азербайджанських даних в Україні проживало близько 500 тисяч азербайджанців.[2]
 Азербайджанці в Україні  | |||||
|---|---|---|---|---|---|
| |||||
| Кількість | 250 - 500 тис. осіб | ||||
| Ареал | Донецька область, Дніпропетровська область, Харківська область, Київ, Автономна Республіка Крим | ||||
| Близькі до | Тюрки | ||||
| Входить до | Азербайджанці | ||||
| Мова | Азербайджанська Українська Російська | ||||
| Релігія | іслам | ||||
.jpg)
У період, коли територія нинішньої України й Азербайджану входили до складу Російської Імперії, в університетах найбільших міст України — Києва, Одеси, Харкова, навчалася велика кількість азербайджанської молоді. Так, автор всесвітньо відомого бестселера «Алі та Ніно» Юсиф Везир Чеменземінлі в 1910 році поступив на юридичний факультет Імператорського Університету Святого Володимира міста Києва. За весь час навчання в Університеті він ні на мить не переривав зв'язку з Азербайджаном. За ці роки Юсиф Візир не раз друкувався в газетах і журналах, що видаються на Батьківщині. Саме в цей період побачили світ такі його праці, як «Фактичне становище азербайджанської мусульманки», «Мати і материнство», «Азербайджанська автономія», «Хто ми і чого хочемо?», «Наша зовнішня політика», «Проблеми нашої нації і культури» і т. д.
У 1915 році через Першу світову війну царський уряд переселив Київський університет у Саратов. Закінчивши Університет, Юсиф Везир влаштовується на роботу суддею в Саратовську судову палату. Через нетривалий час він повертається до Києва. Там, вступивши в організацію «Земство», він їде на фронт. Під час лютневої революції Юсиф Везир знаходився в Галичині. Події тих часів він описав у своїх романах «Студенти» та «У 1917 році».
У 1917 році Юсиф Везир повертається з Галичини до Києва. Тут, зібравши навколо себе азербайджанських студентів, він створює азербайджанську громаду, головою якого був обраний[3]. Після встановлення незалежної Української Народної Республіки Юсиф Везир Чеменземінлі був призначений дипломатичним представником молодої Азербайджанської Демократичної Республіки в цій країні. Одночасно він був диппредставником Азербайджанської Демократичної Республіки в Криму і Польщі. Він і його сподвижники організовують вечори, друкують в газетах і журналах статті про історію, літературу, культуру і економіку Азербайджану з метою інформування української громадськості про Азербайджан та азербайджанський народ.
У 1918 році через громадянську війну обривається зв'язок з Азербайджаном. Юсиф Везир їде до Сімферополя, де він змушений був залишитися на кілька місяців. Тут він влаштовується на роботу радником у Міністерстві Юстиції. У кримській газеті «Міллі» друкується його стаття «Азербайджан і азербайджанці» і в 1919 році виходить його книга «Литовські татари».
Під час встановлення радянської влади міграція азербайджанців на Україні і українців в Азербайджан мала взаємний характер і судячи за переписами населення особливо посилюється після Другої Світової Війни. Багато азербайджанців брали участь у визволенні України від фашистських загарбників. Неподалік від Керчі є братська могила, в якій поховані тисячі азербайджанців. На Сапун горі, поблизу Севастополя, поставлений пам'ятник безстрашним синам Азербайджану, загиблим в боях при визволенні міста-героя. Також існували азербайджанські сотні у складі бойових частин ОУН.
Після розпаду Радянського союзу і внаслідок окупації Вірменією Нагірного Карабаху, а також вигнання близько мільйона азербайджанців з Вірменії, зони нагірно-карабахського конфлікту і прилеглих окупованих територій еміграція азербайджанців в Україну стала більш інтенсивною. Деяка частина азербайджанців отримала в Україні статус біженців.
Нині в 15 областях України діють національно-культурні товариства азербайджанців, у 8 областях — недільні школи з вивчення азербайджанської мови і літератури. З 1998 року в Києві виходить часопис «Голос Азербайджану» (азербайджанською та українською мовами).
Також в Україні створена «Об'єднана діаспора азербайджанців України».
Згідно азербайджанських даних в Україні проживає понад 500 тисяч азербайджанців.[4]
Віруючі азербайджанці — мусульмани, здебільшого шиїти.
У місті Харків діє Мечеть «Імам Алі».
- Абудулкарім Гуламов — український військовослужбовець Збройних сил України, учасник АТО у складі Сил спецоперацій ЗСУ.
- Відаді Ісрафілов — боєць батальйону оперативного призначення НГУ імені Сергія Кульчицького.
- Гурбаналі Аббасов — співак, народний артист України (2009).
- Гюндуз Мамедов — український правознавець. Прокурор Автономної Республіки Крим (з 22.08.2016), старший радник юстиції, кандидат юридичних наук.
- Катіб Мамедов — український скульптор, педагог, доцент, заслужений художник України.
- Мамед Багіров — провідний хірург-пульмонолог, професор, заслужений діяч науки України.
- Парвіз Насібов — український борець греко-римського стилю.
- Роман Насіров — український політичний діяч, народний депутат України VIII скликання. Глава Державної фіскальної служби України з 2015 року.
- Сейфаддін Гурбанов — український скульптор, народний художник України.
- Олег Бабаєв — колишній народний депутат України, колишній член фракції «Блок Юлії Тимошенко» (листопад 2007 — листопад 2010 року, колишній президент футбольного клубу «Ворскла», почесний президент футбольного клубу «Кремінь». Міський голова Кременчука (з листопада 2010 по 26 липня 2014 року).
- Октай Ефендієв — український бізнесмен, меценат, громадський діяч. Президент ФК «Нива» (Бузова). Почесний голова Об'єднаної діаспори азербайджанців України.
- Хікмет Джавадов — голова громадської організації «Об'єднана діаспора азербайджанців України».
| Рік | Чисельність |
|---|---|
| 1939 | 4 626 |
| 1959 | 6 680 |
| 1970 | 10 769 |
| 1979 | 17 235 |
| 1989 | 36 961 |
| 2001 | 45 176 |
