Перейти до вмісту

Азербайджанці в Україні

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Азербайджанці в Україні (азерб. Ukrayna azəriləri, azərbaycanlıları) — азербайджанська діаспора, яка проживає в Україні. За переписом 2001 року азербайджанців в Україні налічувалося 45,2 тис. осіб[1], основна частина яких проживала у містах. Згідно азербайджанських даних в Україні проживало близько 500 тисяч азербайджанців.[2]

Азербайджанці в Україні
Кількість250 - 500 тис. осіб
АреалДонецька область, Дніпропетровська область, Харківська область, Київ, Автономна Республіка Крим
Близькі доТюрки
Входить доАзербайджанці
МоваАзербайджанська
Українська
Російська
Релігіяіслам

Історія

[ред. | ред. код]

У період, коли територія нинішньої України й Азербайджану входили до складу Російської Імперії, в університетах найбільших міст України — Києва, Одеси, Харкова, навчалася велика кількість азербайджанської молоді. Так, автор всесвітньо відомого бестселера «Алі та Ніно» Юсиф Везир Чеменземінлі в 1910 році поступив на юридичний факультет Імператорського Університету Святого Володимира міста Києва. За весь час навчання в Університеті він ні на мить не переривав зв'язку з Азербайджаном. За ці роки Юсиф Візир не раз друкувався в газетах і журналах, що видаються на Батьківщині. Саме в цей період побачили світ такі його праці, як «Фактичне становище азербайджанської мусульманки», «Мати і материнство», «Азербайджанська автономія», «Хто ми і чого хочемо?», «Наша зовнішня політика», «Проблеми нашої нації і культури» і т. д.

У 1915 році через Першу світову війну царський уряд переселив Київський університет у Саратов. Закінчивши Університет, Юсиф Везир влаштовується на роботу суддею в Саратовську судову палату. Через нетривалий час він повертається до Києва. Там, вступивши в організацію «Земство», він їде на фронт. Під час лютневої революції Юсиф Везир знаходився в Галичині. Події тих часів він описав у своїх романах «Студенти» та «У 1917 році».

У 1917 році Юсиф Везир повертається з Галичини до Києва. Тут, зібравши навколо себе азербайджанських студентів, він створює азербайджанську громаду, головою якого був обраний[3]. Після встановлення незалежної Української Народної Республіки Юсиф Везир Чеменземінлі був призначений дипломатичним представником молодої Азербайджанської Демократичної Республіки в цій країні. Одночасно він був диппредставником Азербайджанської Демократичної Республіки в Криму і Польщі. Він і його сподвижники організовують вечори, друкують в газетах і журналах статті про історію, літературу, культуру і економіку Азербайджану з метою інформування української громадськості про Азербайджан та азербайджанський народ.

У 1918 році через громадянську війну обривається зв'язок з Азербайджаном. Юсиф Везир їде до Сімферополя, де він змушений був залишитися на кілька місяців. Тут він влаштовується на роботу радником у Міністерстві Юстиції. У кримській газеті «Міллі» друкується його стаття «Азербайджан і азербайджанці» і в 1919 році виходить його книга «Литовські татари».

Під час встановлення радянської влади міграція азербайджанців на Україні і українців в Азербайджан мала взаємний характер і судячи за переписами населення особливо посилюється після Другої Світової Війни. Багато азербайджанців брали участь у визволенні України від фашистських загарбників. Неподалік від Керчі є братська могила, в якій поховані тисячі азербайджанців. На Сапун горі, поблизу Севастополя, поставлений пам'ятник безстрашним синам Азербайджану, загиблим в боях при визволенні міста-героя. Також існували азербайджанські сотні у складі бойових частин ОУН.

Після розпаду Радянського союзу і внаслідок окупації Вірменією Нагірного Карабаху, а також вигнання близько мільйона азербайджанців з Вірменії, зони нагірно-карабахського конфлікту і прилеглих окупованих територій еміграція азербайджанців в Україну стала більш інтенсивною. Деяка частина азербайджанців отримала в Україні статус біженців.

Нині в 15 областях України діють національно-культурні товариства азербайджанців, у 8 областях — недільні школи з вивчення азербайджанської мови і літератури. З 1998 року в Києві виходить часопис «Голос Азербайджану» (азербайджанською та українською мовами).

Також в Україні створена «Об'єднана діаспора азербайджанців України».

Згідно азербайджанських даних в Україні проживає понад 500 тисяч азербайджанців.[4]

Мечеть Імама Алі у місті Харків

Релігія

[ред. | ред. код]

Віруючі азербайджанці — мусульмани, здебільшого шиїти.

У місті Харків діє Мечеть «Імам Алі».

Відомі азербайджанці України

[ред. | ред. код]
  • Абудулкарім Гуламов — український військовослужбовець Збройних сил України, учасник АТО у складі Сил спецоперацій ЗСУ.
  • Відаді Ісрафілов — боєць батальйону оперативного призначення НГУ імені Сергія Кульчицького.
  • Гурбаналі Аббасов — співак, народний артист України (2009).
  • Гюндуз Мамедов — український правознавець. Прокурор Автономної Республіки Крим (з 22.08.2016), старший радник юстиції, кандидат юридичних наук.
  • Катіб Мамедов — український скульптор, педагог, доцент, заслужений художник України.
  • Мамед Багіров — провідний хірург-пульмонолог, професор, заслужений діяч науки України.
  • Парвіз Насібов — український борець греко-римського стилю.
  • Роман Насіров — український політичний діяч, народний депутат України VIII скликання. Глава Державної фіскальної служби України з 2015 року.
  • Сейфаддін Гурбанов — український скульптор, народний художник України.
  • Олег Бабаєв — колишній народний депутат України, колишній член фракції «Блок Юлії Тимошенко» (листопад 2007 — листопад 2010 року, колишній президент футбольного клубу «Ворскла», почесний президент футбольного клубу «Кремінь». Міський голова Кременчука (з листопада 2010 по 26 липня 2014 року).
  • Октай Ефендієв — український бізнесмен, меценат, громадський діяч. Президент ФК «Нива» (Бузова). Почесний голова Об'єднаної діаспори азербайджанців України.
  • Хікмет Джавадов — голова громадської організації «Об'єднана діаспора азербайджанців України».

Галерея

[ред. | ред. код]

Розселення

[ред. | ред. код]
Динаміка чисельності азербайджанців на території України
Рік Чисельність
1939 4 626
1959 6 680
1970 10 769
1979 17 235
1989 36 961
2001 45 176