Користувач:Dmytro Tvardovskyi/Чернетка/Місяць
| |
| Дані про відкриття | |
|---|---|
| Дата відкриття | - |
| Відкривач(і) | - |
| Планета | Земля |
| Номер | 1 |
| Орбітальні характеристики | |
| Велика піввісь | 384 400[1] км |
| Перицентр | 363 300[1] км |
| Апоцентр | 405 500[1] км |
| Орбітальний період | сидеричний - 27,322 д (27 д 7 год 43 хв); синодичний - 29,530 д (29 д 12 год 44 хв)[1] діб |
| Ексцентриситет орбіти | 0,0549[1] |
| Нахил орбіти | 1,5424° до площини екліптики[2]; 6,68° до площини орбіти[1]; 24[3]° до площини екватора планети |
| Фізичні характеристики | |
| Видима зоряна величина | від -2,5 до -12,9; -12,74 (середній повний Місяць)[1] |
| Діаметр | екваторіальний - 3 476,2 км; полярний - 3 472 км; середній - 3 474,8[1] км |
| Середній радіус | 1 737,40[1] км |
| Площа поверхні | 3,792× 107[4] км² |
| Об'єм | 2,1968× 1010[1] км³ |
| Маса | 7,346× 1022[1] кг |
| Густина | 3,344[1] г/см³ |
| Прискорення вільного падіння | 1,62[1] м/с² |
| Перша космічна швидкість | 1,68 км/с |
| Друга космічна швидкість | 2,38[1] км/с |
| Нахил осі обертання | 5,145[1]° |
| Альбедо | 0,12[1] |
| Атмосферний тиск | вночі 3× 10-10[1] Па |
| Температура поверхні | на екваторі: вдень 394 К, вночі 140[5] К |
| Атмосфера | Склад атмосфери: He • Ne • H • Ar • Na • K • Rn[1][6] |
| Інші позначення | |
.svg){kind=small}
Місяць – єдиний природний супутник Землі. У Сонячній системі це найбільший і наймасивніший супутник по відношенню до своєї материнської планети, п'ятий за розміром і наймасивніший супутник загалом, а також він більший і масивніший за всі відомі карликові планети. Місяць обертається навколо Землі на середній відстані, що приблизно в 30 разів перевищує діаметр Землі[1]. Припливні сили між Землею та Місяцем з часом синхронізували орбітальний період Місяця (місячний місяць) із періодом його обертання (місячна доба) у 29,5 земних днів, через що одна сторона Місяця завжди повернена до Землі[7]. Гравітаційне тяжіння Місяця — є однією з головних причин припливів і відпливів на Землі[8].
З точки зору геофізики Місяць є об'єктом планетарної маси або планетою-супутником. Його маса становить 1,2 % від маси Землі, а діаметр - чверть земного (що можна порівняти з шириною Австралії). Його поверхнева гравітація становить приблизно одну шосту земної, приблизно половину гравітації Марса, і є другою за величиною серед усіх супутників Сонячної системи після супутника Юпітера Іо. Тіло Місяця є диференційованим. Він не має значної гідросфери, атмосфери чи магнітного поля. Супутник утворився 4,46 мільярда років тому, невдовзі після формування Землі[9], згідно з найпоширенішою на сьогодні теорією, з уламків Землі після зіктнення з гіпотетичним тілом Тея.
Поверхня Місяця вкрита місячним пилом і позначена горами, ударними кратерами, радіальними променями викидів з кратерів, ребрами та темними «морями», які являють собою рівнини з базальту. Ці "моря" утворилися, коли розплавлена лава стікала в колишні ударні кратери. Місяць, за винятком випадків місячного затемнення, завжди освітлюється Сонцем, але видиме освітлення Місяця з Землі змінюється під час обертання по орбіті, створюючи фази Місяця. Місяць — другий за яскравістю об'єкт для земного спостерігача після Сонця. Головним чином це пов'язано з його великим кутовим діаметром, тоді як коефіцієнт відбиття місячної поверхні можна порівняти з коефіцієнтом відбиття асфальту. Видимий розмір майже такий самий, як у Сонця, що дозволяє йому повністю закривати Сонце під час повного сонячного затемнення. Із Землі можна побачити приблизно 59 % місячної поверхні через циклічні зміни перспективи (лібрація), що робить видимими деякі частини зворотного боку Місяця.
Місяць є важливим об'єктом для людства, будучи вирішальним для космографії, міфології, релігії, мистецтва, вимірювання часу, природничих наук і космічних польотів. 1959 року перші космічні апарати здійснили обліт Місяця («Луна-1», «Луна-2»). 1966 року Місяць став першим позаземним тілом, на який було здійснено м'яку посадку космічного посадкового апарата. 20 липня 1969 року люди вперше висадилися на позаземному тілі, на Місяці в Морі Спокою за допомогою посадкового модуля Ігл (англ. Eagle — Орел) американської місії «Аполлон-11». З того часу до 1972 року було відправлено ще п'ять екіпажів, кожна з яких складалася з двох людей, які приземлилися на поверхню[10]. Найдовше на Місяці перебував екіпаж «Аполлона-17» — 75 годин. З 1974 року дослідження Місяця було призупинене, але в 1990-х роках вони були відновлені, двома місіями НАСА — Клементина і Lunar Prospector – які виявили ознаки наявності водяного льоду, зокрема на Південному полюсі Місяця. З кінця 1990-х років, Місяць був основною місією космічних зондів держав, що здійснюють космічні польоти, включаючи Китай, Японію та Індію. Наприкінці 2020-х років планується поновлення пілотованих місій на Місяць.
У латинській мові слово luna пов'язане з дієсловом luceo (світитися), а mensis походить від дієслова metior (вимірювати). Перше значення лексеми luna було «місяць як небесне світило», а mensis — «місяць як одиниця виміру часу в календарі». Цю відмінність було збережено нащадками відповідних слів у більшості романських мов[11].
В українській мові запозичення з латинської мови використовувалось у двох словах старослов'янської мови — Місяць і Луна. У старослов'янській мові латинське luna перетворилося на лоуна та означало «світло, блиск, відблиск, місяць, райдуга». Як назва місяця номінація Луна виникла в результаті табуїстичної заміни давнішої назви *mēns-, звідки українське слово "місяць". Заборона вживання первісної назви ґрунтувалася на віруванні про магічні властивості Місяця. Номінація *mēns- вважається пов'язана з часткою *mē-, що означало «міряти»[12].
Інший менш поширений термін — Селена, що походить від давньогрецького selene (Σελήνη), що означає Місяць[13]. В давньогрецькій міфології та релігії Селена — це богиня, що уособлює Місяця; поети називали Селену блискучим оком ночі, її зображували привабливою жінкою, яка тримає смолоскип у руках і веде за собою зорі[14]. Споріднене з selene слово selenic стосується хімічного елемента селену. Назва елемента селен і префікс селено- (як у селенографії, вивченні фізичних особливостей Місяця) походять від цього ж грецького слова[15].
Ізотопне датування місячних зразків, повернутих астронавтами «Аполлона-17», свідчить про те, що Місяць утворився приблизно 4,46 мільярда років тому, невдовзі після виникнення Сонячної системи[16][17]. Існує багато теорій походження Місяця, серед них: відокремлення Місяця від земної кори під дією відцентрової сили[18], спільне формування Землі та Місяця в первісному акреційному диску[19], гравітаційне захоплення Місяця[20] та ударне формування місяця[21][22].
Починаючи з 2000-х років, переважаючою є теорія, згідно якої Місяць утворився внаслідок зіткнення ранньої Землі з іншою протопланетою приблизно марсіанського розміру[23]. Цей планетоїд назвали Тейя, на честь давньогрецького титана Тейї — матері Селени. Щоправда, подібна теорія не пояснює деяких особливостей хімічного складу Місяця та його порід[22]. Крім того, теорія не пояснює наявний розподіл моменту імпульсу у системі Земля — Місяць[24][25].
У 2023 році вчені повідомили, що, згідно з комп'ютерним моделюванням, залишки протопланети під назвою Тея досі можуть перебувати всередині Землі. Моделі виявили, що коли Тея вдарилася об Землю, зіткнення розплавило кору та зовнішню частину мантії Землі, змішавши їх із шматочками Теї. Місяць же утворився з хмари уламків, яка утворилась внаслідок удару[26][27].
Новоутворений Місяць спочатку опинився на набагато ближчій навколоземній орбіті, ніж сучасна. Тому кожне небесне тіло здавалося набагато більшим у небі іншого, затемнення були частішими, а приливні ефекти були сильнішими[28]. Через припливне прискорення орбіта Місяця навколо Землі стала значно більшою з довшим періодом[29].
Як і Земля, Місяць не є ідеальною кулею, його форма є наближеною до сфероїда. Це означає, що діаметр Місяця від полюса до полюса менший, ніж діаметр, виміряний на екваторі. Але різниця невелика порівно з аналогічною різницею для Землі - всього чотири кілометри. Діаметр Місяця становить трохи більше чверті діаметра Землі[1][30], а діаметр Місяця можна порівняти з розмірами Австралії[31], Європи або США без Аляски. Площа повної поверхні Місяця становить приблизно 38 мільйонів квадратних кілометрів, що майже дорівнює площі всього суходолу Америки[4].
За розміром і масою Місяць є п'ятим за величиною природним супутником Сонячної системи. Він менший за Меркурій і значно більший за найбільшу карликову планету Сонячної системи Плутон. Місяць є найбільшим природним супутником Сонячної системи відносно їхніх основних планет[4].
Маса Місяця становить приблизно 1,2 % маси Землі. Іншими словами, Земля важить у 81 раз більше, ніж Місяць. Густина Місяця становить приблизно 60 % густини Землі[4]. Він є другим за густиною серед супутників планет і має другу після Іо за величиною поверхневу гравітацію і другу космічну швидкість[1].
Розділ науки, що вивчає будову та хімічно-мінералогічний склад Місяця, називають селенологією[32]. Завдяки розміру і складу Місяця іноді вважають, що він належить до планет земної групи поряд із Меркурієм, Венерою, Землею і Марсом. Елементний та мінералогічний склад місячних порід близький до земних[33].
Місяць — не суцільне тіло, він має кору, мантію і ядро, які відрізняються за хімічним складом. Оболонка внутрішнього ядра багата залізом, вона має радіус 240 км, рідке зовнішнє ядро складається переважно з рідкого заліза і має радіус приблизно 300—330 кілометрів. Навколо ядра розташовано частково розплавлений прикордонний шар радіусом близько 480—500 кілометрів[34][35]. Ця структура, як вважають, утворилася внаслідок фракційної кристалізації з океану магми, невдовзі після утворення Місяця[36].
Місячна кора в середньому має товщину 50-60 км у морських районах та 90-100 км на зворотному боці Місяця[33]. Максимуму її товщина сягає в околицях кратера Корольов близько 107 км, що перевищує середню приблизно вдвічі[37], а мінімуму — під деякими великими кратерами (наприклад, під басейном Моря Москви та Моря Криз), де наближається до нуля[38]. Зовнішня частина земної кори поламана та перемішана в результаті сильних ударів, які зазнав Місяць[39]. Центр мас Місяця зміщений від його геометричного центру приблизно на 2 км у напрямку до Землі[37].
Внутрішнє ядро Місяця мале, його радіус становить приблизно 20 % від розміру Місяця, на відміну від майже 50 % у більшості інших землеподібних тіл. Складається місячне ядро із заліза, легованого невеликою кількістю сірки й нікелю[40].
Материкові місячні райони складаються здебільшого з анортозитів, рідше — норитів та дацитів. Місячні моря складаються переважно з базальтів. «Морські» місячні базальти відрізняються від земних значно підвищеним вмістом титану та заліза і зниженим — лужних металів (натрію, калію). Материкові базальти (норити) відрізняються від морських підвищеним вмістом Al2О3, натомість у них нижчий вміст FeO та TiO2. Вік материкових місячних порід 4,0—4,5 млрд років, що відповідає максимальному прояву магматизму на Місяці. Вік морських базальтів — 3,3—3,8 млрд років, що свідчить про вторинність їх утворення[33].
Залишені астронавтами «Аполлона» на Місяці сейсмографи засвідчили наявність сейсмічної активності. В період між 1969 і 1977 роками, на Місяці було зафіксовано близько 13 000 місячних поштовхів[41]. Місячні сейсмічні сигнали мають значний ступінь розсіювання хвиль і дуже низьке затухання. Тому під час місячних землетрусів супутник має велику дзвінкість через відсутність води та дуже велику кількість тріщин у верхніх кількох сотнях метрів. Місяцетруси, які спостерігалися, були переважно менше 3 балів за шкалою Ріхтера; найбільші зареєстровані мають величину від 5 до 5,7[42].
Місяцетруси можна поділити на чотири групи: припливні, тектонічні, метеоритні та термальні[43].
Гравітація Місяця слабша, ніж гравітація Землі. У середньому сила тяжіння на поверхні Місяця становить близько 16,6 % від сили тяжіння на Землі[1]. Оскільки вага прямо пропорційна гравітаційному прискоренню, речі на Місяці будуть легшими у шість разів, ніж на Землі.
Гравітаційне поле Місяця неоднорідне[44]. Основними особливостями сячної гравітації є маскони (від «маса» та «концентрація») — це концентрації мас, що мають більшу порівняно з блоками навколишніх порід густину і спричиняють гравітаційні аномалії[45]. Ці аномалії суттєво впливають на орбіту космічного корабля навколо Місяця. Маскони частково пов'язані з деякими гігантськими ударними басейнами, частково спричинені густими потоками базальту, що заповнює ці басейни[46].
Зовнішнє магнітне поле Місяця становить менше однієї стотисячної магнітного поля Землі. Місяць не має глобального диполярного магнітного поля і має лише намагніченість кори, ймовірно, отриману на початку свого формування, коли геодинамо ще працювало[47][48]. В той час, напруженість його магнітного поля, ймовірно, була близькою до напруженості земного сьогодні[47]. Це раннє динамо-поле, очевидно, закінчилося приблизно один мільярд років тому, після кристалізації місячного ядра[49]. Теоретично, деяка частина залишкової намагніченості може походити від перехідних магнітних полів, що виникають під час великих зіткнень через розширення плазмових хмар. Ці хмари утворюються під час сильних ударів навколишнього магнітного поля. Це підтверджується розташуванням найбільших намагніченостей земної кори, розташованих поблизу антиподів гігантських ударних басейнів[50].
Атмосфера Місяця вкрай розріджена. На практиці Місяць майже завжди можна вважати оточеним вакуумом[51]. Однак на поверхні Місяця є дуже тонкий шар газів, який майже можна назвати атмосферою. Технічно це вважається екзосферою[30]. Загальна маса цих місячних газів становить приблизно 25 000 кілограмів[1]. Щовечора, при знижені температури, атмосфера падає на землю, а вдень її підіймає сонячний вітер[52].
В місячній атмосфері, детектори, залишені астронавтами Аполлона, виявили аргон-40, гелій-4, кисень, метан, азот, монооксид вуглецю та вуглекислий газ[53]. Земні спектрометри виявили натрій і калій, а орбітальний апарат Lunar Prospector виявив радіоактивні ізотопи радону та полонію[54].
Одним із джерел місячної атмосфери є дегазація, виділення газів із місячних надр, як правило, внаслідок радіоактивного розпаду[55]. Викиди газів також можуть відбуватися під час місячних землетрусів[52]. Вплив сонячного світла, сонячного вітру та мікрометеоритів, що потрапляють на поверхню Місяця, також може вивільнити гази, сховані в місячному ґрунті[55].
Зважаючи на майже цілковиту відсутність атмосфери, небо на Місяці завжди чорне, навіть коли Сонце перебуває над обрієм, і на ньому видно зорі.
Дослідження зразків місячної магми, отриманих місіями «Аполлон», вказують на те, що Місяць колись мав відносно густу атмосферу протягом 70 мільйонів років, між 3 і 4 мільярдами років тому. Ця атмосфера, утворена газами, сформувалась в результаті вивержень місячних вулканів та була вдвічі більшою за товщину атмосфери сучасного Марса. Давню місячну атмосферу згодом сонячні вітри розсіяли в космосі[56].
Магнітне поле та атмосфера Землі захищають її від небезпечної радіації та зберігають життя на планеті. На відміну від Місяця, який є позбавленим атмосферного та магнітного екранування, що робить його незахищеним від постійного впливу радіації, що випромінює Сонце. Окрім Сонця є й інші джерела радіації на Місяці. В першу чергу це галактичні космічні промені, крім того, може виникнути вплив сонячних енергетичних частинок, а також є нейтрони та гамма-промені від взаємодії між космічним випромінюванням і місячним ґрунтом[57][58][59]. Середній рівнень радіації на поверхні Місяця приблизно в 2,6 рази перевищує добову дозу екіпажу Міжнародної космічної станції[60], в 5–10 разів більше, ніж під час трансатлантичного польоту та у 200 разів більше, ніж на поверхні Землі[59].
На відміну від Землі, Місяць не має пір року. На Землі пори року викликані нахилом земної осі (23,44°) відносно площини екліптики, але вісь Місяця нахилена лише на 1,5°. Тому Місяць не зазнає помітних пір року. Це свідчить про те, що деякі області завжди освітлені сонячним світлом, а інші місця постійно в тіні. Прикладом вершин вічного світла на північному полюсі Місяця є гірські регіони на краю кратера Пірі[39][61]. Проте, на полюсах спостерігається невеликі зміни висоти Сонця над горизонтом на три градуси протягом року. Що в свою чергу, призводить до значних коливань у масштабах тіні та температури[62].
.jpg)
Місячна екзосфера надто мізерна, щоб уловлювати або розповсюджувати енергію Сонця, тому різниця температур між освітленими Сонцем ділянками Місяця і затіненими ділянками надзвичайно велика. Температура поблизу екватора Місяця може підвищуватися до 121 °C вдень, а потім різко падати після настання ночі до -133 °C. Частина глибоких кратерів поблизу полюсів Місяця постійні затінені, ці «кратери вічної тіні» мають надзвичайно низькі температури (-246°C)[63][64].
Проте вчені виявили затінені місця всередині ям на Місяці, температура яких коливається біля комфортної температури 17 °C (близько 63 °F). Ями та печери, до яких вони можуть вести, стануть термічно стабільними місцями для дослідження Місяця порівняно з областями на поверхні Місяця, які піддаються значним температурним коливанням[65].
Поверхня місячної кори вкрита шаром незміцнених, сильно подрібнених уламків переважно сірого кольору, який називається реголітом та утворений в результаті дроблення, перемішування і термічного впливу місячних порід під час ударів метеороїдів. Приблизно половина ваги місячного ґрунту має розміри менше 60-80 мікрон[66]. Цей тонкий реголіт, називається місячним пилом та має структуру, схожу на сніг, і запах, що нагадує відпрацьований порох[67]. Через відсутність впливу на місячний ґрунт дії води і вітру, його частинки, як правило, є гострими зі зламаними поверхнями. Шар реголіту старих поверхонь, як правило, товщий, ніж на молодих поверхнях: його товщина коливається від 10 до 15 м у високогірних районах та від 4 до 5 м у морській місцевості. Під дуже подрібненим шаром реголіту знаходиться мегареголіт - шар корінної породи з великою кількістю тріщин товщиною багато кілометрів[68][69].
Вважається, що ці екстремальні умови роблять малоймовірним те, що космічний корабель буде зберігати бактеріальні спори на Місяці довше, ніж на один оберт навколо власної осі[70].
Розділ науки, що вивчає будову поверхні Місяця, називають селенографією[71]. Місяць весь вкритий кратерами різного розміру. Тривалий час вчені не могли заглянути на зворотний бік Місяця, але це стало можливим з розвитком технологій. Згодом топографію Місяця було виміряно за допомогою лідараї та аналізу стереозображень[72]. Тому зараз існують докладні карти обох півкуль Місяця. Детальні місячні карти складають для того, щоб підготуватися до висадки людини на Місяць, вдалого розташування місячних баз, телескопів, транспорту, пошуку корисних копалин тощо.
На поверхні Місяця представлені два різні типи рельєфу, чітко видимі неозброєним оком: дуже стара світла гірська місцевість із великою кількістю кратерів, які займають 80 % місячної поверхні і близько 20 % темніших, гладких і відносно молодих областей, помилково названих давніми астрономи «місячними морями», оскільки ці «моря» абсолютно безводні[73][74].
Крім кратерів, на Місяці трапляються й інші елементи рельєфу — куполи, хребти, гряди, долини й тріщини (борозни).
Відкриття розломних скель свідчить про те, що відстань між центром Місяця та його поверхнею зменшилася приблизно на 90 метрів за останній мільярд років[75]. Море Холоду, басейн поблизу північного полюса, який довго вважався геологічно мертвим, тріснув і зрушився. Оскільки Місяць не має тектонічних плит, його тектонічна активність повільна, і через втрату тепла утворюються тріщини[76][77].
.png)
.jpg)
Основні об'єкти, які можна побачити неозброєним оком із Землі, — це темні й відносно невиразні місячні рівнини, які називаються «морями» та являють собою величезні затверділі басейни базальту[78]. Попри те, що місячні базальти подібні до земних базальтів, вони містять більше заліза і не мають мінералів, змінених водою[79].
Майже всі моря знаходяться на видимій стороні Місяця і покривають майже третину (31,2 %) поверхні на видимій стороні[80][81] і тільки 1 % зворотньої сторони[82]. Згідно з геохімічними картами, отриманими гамма-спектрометром Lunar Prospector, вважається, що це пов'язано з концентрацією елементів, що виробляють тепло — відомих як KREEP — під корою ближньої сторони, що спричинило б нагрівання підстилаючої мантії, часткового плавлення, підйому на поверхню та виверження[83][84][85]. Найдавніший вік місячних морів складає від 3,9 до 4,3 мільярдів років, а вік наймолодших зразків має 3,08 ± 0,05 мільярда років[86].
Світліші області Місяця називаються високогір'ями, оскільки вони вищі за більшість морів[87]. Високогір'я датовані за допомогою радіометрії як такі, що утворилися 4,4 мільярда років тому, і можуть являти собою плагіоклазові накопичення океану місячної магми[88][89]. На відміну від Землі, не вважається, що великі місячні гори сформувалися в результаті тектонічних подій. Гори на Місяці утворилися в результаті гігантських ударів[90][91].
Концентрація морів на видимій стороні, ймовірно, відображає значно товщу кору зворотньої сторони, яка могла утворитися в результаті низькошвидкісного удару другого супутника Землі через кілька десятків мільйонів років після формування Місяця[92][93]. Крім того, це може бути наслідком асиметричного приливного нагрівання, коли Місяць був набагато ближче до Землі[94].
На поверхні Місяця також є численні ударні кратери, які утворюються при зіткненні астероїдів і комет із супутником[73]. Відсутність атмосфери, поверхневих потоків рідини, погодних умов і недавніх геологічних процесів, що викликають ерозію, все це посприяло тому, що багато з цих кратерів добре збереглися[95]. Тільки на видимій стороні Місяця є близько 300 000 кратерів з діаметром понад один кілометр[73]. Місячні ударні кратери бувають трьох основних типів: прості кратери, складні кратери та басейни. До простих кратерів відносять більшість невеликих ударних кратерів (менше ніж 10 км у діаметрі), з чашоподібною структурою з незначним обваленням стінки кратера або без нього. Складні кратери більші за прості з меншим співвідношенням глибина/діаметр. Вони мають підняті центри і терасові стіни[en][96]. Басейнами, зазвичай, називають кратери складної будови з двома або більше кільцевими хребтами чи уступами[97]. Пороговий діаметр для розрізнення кратерів і басейнів становить приблизно 150—200 км[98].
Більшість кратерів Місяця названо на честь видатних учених та інших дослідників[99]. Карта, яка послужила основою для сучасних назв більшості місячних об'єктів, була створена Джованні Річчолі та Франческо Грімальді 1651 року. Тому імена великих вчених давнини, таких як Тихо Браге, Коперник і Кеплер, були використані для найменування кратерів на видимому боці, а на зворотному - переважно сучасніші назви, на кшталт, Аполлона, Гагаріна і Корольова[100].
Найбільший кратер Місяця розташовано на півдні його зворотного боку. Це басейн Південний полюс — Ейткен розміром 2400 × 2050 км[101] та завглибшки 6–8 км[102]. Його південний край видно з Землі.
Місячні вири — це загадкові елементи рельєфу, які можна знайти на поверхні Місяця. Вони характеризуються високим альбедо, виглядають оптично незрілими (тобто мають оптичні характеристики молодого реголіту) і часто мають звивисту форму. Вони розташовані в місцях з посиленими поверхневими магнітними полями, і багато з них розташовані в антиподальній точці сильних ударів. Прикладом місячного виру є аномалія Герасимовича[en], яка також є областю найсильнішого магнітного поля на Місяці, або інші добре відомі вири, такі як Reiner Gamma[en] та Море Мрії. Вважається, що це області, які були частково захищені від сонячного вітру, що призвело до повільнішого космічного вивітрювання[103].
Вода у рідкому стані не може перебувати на поверхні Місяця. Під впливом сонячного випромінювання вона швидко розкладається через процес, відомий як фотодисоціація, і втрачається в космосі. Однак, починаючи з 1960-х років, вчені припускали, що водяний лід може утворюватися в результаті зіткнення з кометами[104] або, можливо, в результаті реакції багатих киснем місячних порід і водню сонячного вітру[105], залишаючи сліди води, які, можливо, можуть зберігатися в холоді, постійно затінених кратерів на обох полюсах Місяця[106]. Наявність придатної для використання води на Місяці є важливим фактором для того, щоб зробити проживання на Місяці економічно ефективним, адже альтернатива транспортування води з Землі була б непомірно дорогою[107].
Перший пропонований доказ наявності водяного льоду на Місяці надійшов у 1994 році із зонда США «Клементина». Експеримент із бістатичним радаром, проведеним на цьому космічному кораблі, вказував на існування невеликих замерзлих областей води близько до поверхні[108].
Космічний корабель «Чандраян-1» 2008 року підтвердив існування поверхневого водяного льоду за допомогою бортового апарату Moon Mineralogy Mapper. Спектрометр спостерігав лінії поглинання, загальні для гідроксилу, у відбитому сонячному світлі, що свідчить про велику кількість водяного льоду на поверхні Місяця[109].
Аналіз знахідок Moon Mineralogy Mapper (M3) у серпні 2018 року вперше виявив «остаточні докази» водяного льоду на поверхні Місяця. Використовуючи спектри відбиття картографа, непряме освітлення ділянок у тіні, дані виявили чіткі відбивні ознаки водяного льоду. Поклади льоду були виявлені в межах широти 20° від обох полюсів[110], хоча їх більше на Південному полюсі, де вода затримується в постійно затінених кратерах і щілинах, що дозволяє їй зберігатися у вигляді льоду на поверхні, оскільки вони захищені від Сонця[111].
Місяць · Земля
Земля і Місяць утворюють супутникову систему Земля-Місяць із спільним центром мас, або барицентром[112]. Цей барицентр знаходиться приблизно в 4650 км від центру Землі — радіус Землі становить трохи менше 6400 км[113].
Орбіта Місяця являє собою майже круглий еліпс навколо Землі (велика та мала піввісь 384 400 км і 383 820 км відповідно: різниця лише 0,16 %)[1]. На відміну від більшості супутників інших планет, площина орбіти Місяця розташована ближче до площини екліптики, ніж до екваторіальної площини планети[114].
Однак, орбіта Місяця досить складна і для її розрахунку необхідно враховувати багато чинників, зокрема і потужний вплив Сонця, яке притягує Місяць у 2,2 разів сильніше, ніж Земля[115]. З цієї причини Сонце відіграє домінуючу роль у збуренні руху Місяця. Постійно змінювані відстані та відносне положення між Сонцем, Місяцем і Землею, нахил орбіти Місяця, сплющеність Землі та (меншою мірою) гравітаційне тяжіння інших планет впливають на параметри орбіти Місяця[7].
Гравітаційні сили між Землею і Місяцем викликають морські припливи й відпливи на Землі[116]. Гравітаційне тяжіння Місяця потужніше на тому боці Землі, який звернений до Місяця, і слабше — на протилежному боці. Через це поверхня Землі, особливо океани, витягнута в напрямку до Місяця[117]. Однак, сила гравітаційного тяжіння не єдина, що пояснює явище припливів. До цього слід додати відцентрову силу, пов'язану з обертанням Землі навколо себе. Саме ця відцентрова сила пояснює, чому протягом доби відбувається два припливи[8]. Припливи набагато потужніше проявляються в океанській воді. У набагато меншій мірі це явище також відбувається в озерах, атмосфері та в земній корі[39][118][119]. Оскільки Земля обертається набагато швидше, ніж Місяць рухається власною орбітою, рух опуклостей навколо Землі створює два припливи та два відпливи на день. У зв'язку з тим, що Місяць обертається навколо Землі в тому ж напрямку, що й обертання Землі, високі припливи відбуваються приблизно кожні 12 годин 25 хвилин, причому додаткові 25 хвилин обумовлені часом обертання Місяця навколо Землі[120][8].
Місяць найбільше впливає на земні припливи через свою близькість, але й Сонце має припливотворну силу. Воно в 27 мільйонів разів перевищує масу Місяця, однак і знаходиться в 390 разів далі від Землі, ніж Місяць. В результаті, сила Сонця, що створює припливи, становить приблизно половину сили Місяця[116]. Двічі на місяць, коли Земля, Сонце та Місяць вибудовуються в одну лінію (сизигія), їх гравітаційна сила об'єднується, щоб створювати надзвичайно високі припливи, які називаються сизигійними припливами, а також дуже низькі відпливи, де вода витісняється. Приблизно через тиждень, Сонце та Місяць знаходяться під прямим кутом одне до одного. Тоді гравітаційне тяжіння Сонця протидіє гравітаційному тяжінню Місяця та частково скасовує його, створюючи помірні припливи, які називаються квадратурними припливами[120][121].
Поверхня Місяця також зазнає дії припливів з амплітудою приблизно 10 см кожні 27 днів, з двома компонентами: постійним через синхронне обертання з Землею та змінним через Сонце[122]. Індукований Землею компонент походить від лібрації, результату орбітального ексцентриситету Місяця — якби орбіта Місяця була ідеально круглою, були б лише сонячні припливи. Кумулятивні наслідки цих приливних стресів викликають місячні землетруси. Ці явища залишаються набагато менш поширеними та менш інтенсивними, ніж землетруси, хоча вони можуть тривати до години через відсутність води для послаблення сейсмічних коливань. Існування цих землетрусів є несподіваним відкриттям сейсмографів, встановлених на Місяці під час місій програми «Аполлон»[123][77].
У той час як гравітація спричиняє прискорення та рух рідких океанів Землі, гравітаційний зв'язок між Місяцем і твердим тілом Землі переважно пружний і пластичний. Результатом є ще один приливний вплив Місяця на Землю, який викликає опуклість у твердій частині Землі, найближчій до Місяця, що діє як момент сили, протилежний обертанню Землі: твердий приплив, або земний приплив[119]. Це зменшує кутовий момент і кінетичну енергію з обертання Землі, поступово сповільнюючи його[124]. Цей кутовий момент, втрачений Землею, передається Місяцю в процесі, відомому як припливне прискорення, яке піднімає Місяць на вищу орбіту. Таким чином, відстань між Землею та Місяцем збільшується — Місяць був приблизно в десять разів ближче до Землі, коли він тільки утворився, порівняно з тепер — та відповідно швидкість обертання Землі сповільнюється[124][125]. Атомний годинник також показує, що день на Землі стає довшим приблизно на 13,3 мікросекунди щорічно, що призводить до необхідності коригувати всесвітній скоординований час високосними секундами[126][127].
Вимірювання місячних відбивачів, залишених під час місій «Аполлон», показують, що відстань Земля-Місяць збільшується в середньому на 3,8 см на рік[28][128]. Приблизно через 50 мільярдів років Місяць був би настільки далеко, а його орбіта стала б настільки велика, що Земля також би припливно зчепилася з Місяцем, як, наприклад, Плутон та його супутник Харон. У результаті Місяць висів би постійно в одній і тій самій точці на земному небі і населення лише однієї половини нашої планети бачили б Місяць. Однак Сонце стане червоним гігантом і поглине систему Земля-Місяць задовго до цієї події[129][130].
Завдяки своєму синхронному обертанню Місяць завжди обернений до Землі однією й тією ж стороною: так званою «видимою» стороною. Ця видима сторона освітлюється Сонцем по-різному, в залежності від положення Місяця на орбіті. Тому, коли ми дивимось на Місяць, здебільшого одночасно дивимось на частину освітленої Сонцем сторони та частину темної сторони. Освітленість видимої сторони може варіюватися від 0 % (при новому місяці) до 100 % (при повному місяці)[131][132]. Ці зміни зовнішнього вигляду Місяця називаються місячними фазами, які слідують одна за одною протягом циклу, який називається «місячним». Тривалість місячного циклу становить близько 29,53 днів, або 29 днів 12 годин 44 хвилини 3 секунди.[1][133].
.jpg)
Найбільша висота Місяця під час кульмінації залежить від його місячної фази, тобто його орбітального положення, і пори року на Землі, тобто положення земної осі. Повний місяць знаходиться найвище на небі взимку і найнижче влітку (для кожної півкулі відповідно)[134][135].
На Північному та Південному полюсах повний Місяць знаходиться 24 години над горизонтом протягом двох тижнів кожного тропічного місяця, що можна порівняти з полярним днем тропічного року[136]. Планктон в Арктиці використовує місячне світло, коли Сонце знаходиться за горизонтом протягом місяців[137].
Орієнтація Місяця на небі змінюється залежно від широти, з якої на нього дивиться спостерігач. Оскільки Місяць обертається поблизу екліптики, хтось, хто дивиться на нього з позитивної широти (на північ від екватора Землі), наприклад, побачить знаменитий кратер Тихо в нижній частині Місяця, тоді як спостерігач з негативної широти (на південь від екватора), побачить його навпаки - зверху[138][139]. На двох сусідніх фотографіях ми можемо спостерігати цей кратер у нижній частині зображення повного місяця в Бельгії, тоді як на зображення повного місяця в Австралії він знаходиться у верхній частині[140]. Іноді можна побачити, що кінці видимої поверхні півмісяця спрямовані більше вгору, ніж убік. Це явище називається мокрим Місяцем (англ. wet Moon) і частіше трапляється в тропіках[141].
Повні Місяці відрізняються за розміром через еліптичну орбіту Місяця, одна сторона якої (перигей) приблизно на 50 000 км ближче до Землі, ніж інша (апогей). Тому, коли Місяць знаходиться у перигеї, він виглядає приблизно на 14 відсотків більшим і на 30 відсотків яскравішим, ніж коли перебуває в апогею, або найвіддаленішій точці своєї орбіти[142]. Повний Місяць, який збігається з мінімальною відстанню від супутника до Землі називають супермісяцем[143]. Крім того, існує суто психологічний ефект, відомий як ілюзія Місяця, який полягає в тому, що коли ми спостерігаємо Місяць біля горизонту, він часто виглядає величезним. Хоча насправді, це лише оптична ілюзія, а не ефект нашої атмосфери чи якогось іншого фізичного ефекту[144].
Місяць завжди повернутий до Землі однією і тією ж самою півкулею. Явища коливань, які дозволяють спостерігачеві на поверхні Землі бачити більше 50 % поверхні Місяця, називаються «лібраціями». Першим це явище виявив Галілео Галілей у 1638 році. Він зазначив, що видима півкуля Місяця не була ідентичною з часом. Тобто, деякі елементи поблизу краю Місяця іноді з'являлися, а потім зникали[145], ніби Місяць робив різні коливальні рухи залежно від довготи і широти[146]. Це явище може мати чотири форми: лібрація довготи, лібрація широти, паралактична лібрація та фізична лібрація[147].
Усі ці явища лібрації протягом кожного місячного циклу дозволяють спостерігати приблизно 59 % поверхні Місяця з поверхні Землі, хоча біля краю, де лінія огляду дуже скошена, не можна розгледіти багато деталей[147][148].
.jpg)
Місяць не має власного світіння, натомість світить відбитим світлом Сонця[149]. Він має винятково низьке геометричне альбедо (частка падаючого світла, яке поверхня відбиває назад) 0,12, що дає йому дещо вищу відбивну здатність, ніж у зношеного асфальту[1][150]. Незважаючи на це, Місяць є найяскравішим об'єктом на небі після Сонця та перед Венерою, завдяки своїй близькості до Землі[151]. Таким чином, його легко побачити неозброєним оком вночі або навіть вдень[152]. Завдяки біноклю можна розрізнити моря та великі ударні кратери[153][149].
Яскравість Місяця різко змінюється зі зміною його фази. Частково це пов'язано з посиленням яскравості завдяки опозиційному ефекту; Місяць у фазі першої чверті освітлений Сонцем на 50 %, але його яскравість у дванадцять разів нижча, ніж у повного Місяця[154][155]. Крім того, колірна константа зорової системи людини змінює співвідношення між кольорами об'єкта та його оточенням, що пояснює, чому освітлений Сонцем Місяць, на фоні відносно темного неба, сприймається як яскравий об'єкт[156]. Яскравість повного Місяця здається рівномірною по всій освітленій поверхні, без потемніння до краю. Це відбувається через відбиваючі властивості місячного ґрунту, який більше відбиває світло до Сонця, ніж в інших напрямках[157]. За межами атмосфери Землі місячна поверхня світить відбитим сонячним світлом, яке має сірий колір з коричневим відтінком[158].
Однак, дивлячись із атмосфери Землі, Місяць може мати зовсім інші відтінки. Колір, який людина бачить, коли дивиться на Місяць, залежить від світлових хвиль, які досягають її очей. Це світло може змінюватися через забруднення повітря або положення Місяця на горизонті[159]. Іноді Місяць може здаватися червоним або синім. Явище, відоме як «кривавий місяць» є результатом повного місячного затемнення, коли Земля знаходиться між Місяцем і Сонцем, блокуючи більшу частину світла, що йде до Місяця. Молекули повітря з атмосфери Землі розсіюють більшу частину синього світла. Залишок світла відбивається на поверхні Місяця з червоним світінням, завдяки чому Місяць виглядає червоним на нічному небі[160]. Місяць також може мати червоний, помаранчевий або жовтий відтінок, тоді коли він знаходиться низько над горизонтом, тоді світло Місяця проходить через атмосферу більшу відстань. Коли воно проходить довший шлях, більше коротких, синіх довжин хвиль світла розсіюється, залишаючи більше довгих, червонуватих довжин хвиль[161].
Місяць блакитного кольору зустрічається рідше і може вказувати на те, що Місяць видно крізь атмосферу, що містить певні частинки пилу[158]. Лісова пожежа або виверження вулкана іноді можуть наповнювати атмосферу дрібними частинками, що розсіюють червоне світло. Це дає ефект, протилежний звичайному ефекту Тіндаля, і може призвести до того, що Місяць матиме синій відтінок, оскільки червоне світло розсіюється[162].
Також вислови «червоний місяць» і «блакитний місяць» можуть використовуватись для позначення конкретних повних Місяців року, а не вказувати на наявність червоного або синього місячного світла. Так червоним Місяцем або «Місяцем врожаю» (англ. harvest Moon) називають повний Місяць, найближчий до осіннього рівнодення (22 або 23 вересня), що настає в будь-який час протягом двох тижнів до або після цієї дати[163], а синім Місяцем називають другий повний Місяць у календарному місяці[164].
Затемнення відбуваються лише тоді, коли Сонце, Земля та Місяць знаходяться на одній прямій лінії (так звана «сизигія»)[165].
Розрізняють два типи затемнень: місячні та сонячні. Сонячні затемнення відбуваються лише під час нового Місяця, коли Місяць знаходиться між Сонцем і Землею. Під час сонячного затемнення Місяць відкидає тінь на Землю і повністю або частково закриває видимість Сонця. Місячні затемнення, навпаки, відбуваються в повний Місяць, коли Земля знаходиться між Сонцем і Місяцем, тінь від Землі падає на поверхню Місяця, затемнюючи її[166]. Кутовий розмір Місяця приблизно такий самий, як і Сонця, причому обидва утворюють кут приблизно 0,5° на земному небі. Сонце набагато більше за Місяць, але знаходиться на значно більшій відстані, що дає йому такий найбільш видимий розмір, як і набагато ближчий і набагато менший з точки зору Землі Місяць[167][168]. Варіації уявних розмірів через еліптичні орбіти також майже однакові, хоча й відбуваються в різних циклах. Це робить можливим як повне (коли Місяць виглядає більшим за Сонце), так і кільцеподібне (коли Місяць виглядає меншим за Сонце) сонячні затемнення[169]. Під час повного затемнення Місяць повністю закриває диск Сонця, і сонячна корона стає видимою неозброєним оком[170].
Оскільки з часом відстань між Землею та Місяцем дуже повільно зростає, кутовий діаметр Місяця зменшується. Зараз Місяць віддаляється від нашої планети зі швидкістю приблизно 3,8 см на рік[171]. У міру того, як Сонце розвивається, щоб стати червоним гігантом, розмір Сонця та його видимий діаметр на небі повільно збільшуються[172]. Поєднання цих двох змін означає, що сотні мільйонів років тому Місяць завжди повністю закривав Сонце під час сонячних затемнень, а кільцеподібні затемнення були неможливими. Так само через сотні мільйонів років у майбутньому Місяць більше не буде повністю закривати Сонце, і повних сонячних затемнень не буде[173][174].
Розуміння місячних циклів є раннім етапом розвитку астрономії: з VIII століття до нашої ери вавилоняни вели систематичний облік сонячних затемнень і, можливо, навіть могли досить точно передбачити їх на основі нумерологічних правил[175]. А вже з V століття до нашої ери, вони відзначали сарос, період повторюваності сонячних та місячних затемнень, що становить близно 18 років[176].
Фізична форма Місяця та причина місячного світла також були правильно визначені на початку історії астрономії. Грецький філософ Анаксагор (бл. 500—428 до н. е.) припустив, що Сонце і Місяць є сферичними каменями і що останній відбиває світло першого[177]. Стародавній китайський астроном Ши Шень у IV столітті до нашої ери знав про зв'язок між Місяцем та сонячними затемненнями, оскільки він надав інструкції у своїх творах, щоб передбачити їх, використовуючи відносне положення Місяця та Сонця[178]. Крім того, Демокріт (бл. 460—370 роки до н. е.) припустив, що структури, які спостерігаються на Місяці, є наслідком існування гір і долин[179].
Архімед (бл. 287—212 до н. е.) спроєктував планетарій, який обчислював рух Місяця та інших об'єктів Сонячної системи[180]. Селевк із Селевкії (бл. 190—150 до н. е.) правильно дійшов висновку, що припливи і відпливи виникають через тяжіння Місяця, а їхня висота залежить від положення Місяця відносно Сонця[181].
Точна селенографія почалася лише в XV столітті. Єдиною відомою місячною картою, зробленою до телескопічної ери, є карта Вільяма Гілберта опублікована в 1603 році[182][183]. У 1610 році Галілео Галілей опублікував у журналі Sidereus Nuncius один із перших малюнків Місяця, зроблених за допомогою інструменту — свого астрономічного телескопа — і зазначив, що його поверхня не гладка, а має гори та кратери[184][185].
Тепер, коли було знято питання щодо особливості поверхні Місяця, адже астрономи визнали, що вона не є рівною, виникла потреба в картографуванні Місяця. Перші спроби були зроблені в 1637 році. З кожним новим переглядом місячних карт, нова номенклатура для об'єктів входила у вжиток, іноді конкуруючи одна з одною. Частина назв, які присвоїли місячним об'єктам Ван Лангрен, Гевелій та Річчолі, використовуються і нині[186][187].
Велика чотириаркушна карта Місяця під назвою Mappa Selenographica, складена Вільгельмом Бером і Йоганном Генріхом фон Медлером, опублікована в Der Mond у 1837 році[188], забезпечила перше тригонометрично точне дослідження місячних характеристик. Вона включає в себе вказівку висоти понад тисячі гір з точністю, подібною до перших спроб земної географії[189]. Крім того, автори приходять до висновку, що Місяць не має ні водної маси, ні значної атмосфери[190].
Усі вимірювання проводилися шляхом прямих спостережень, поки Джон Вільям Дрейпер не створив астрофотографію в березні 1840 року з дагеротипом Місяця. Якість фотографій Місяця зрештою швидко прогресувала, доки місячну фотографію не визнали наприкінці XIX століття субдисципліною астрономії[191].
Після закінчення Другої світової війни були розроблені перші системи запуску, а вже до кінця 1950-х років вони досягли такого рівня технологій, який дозволив Радянському Союзу та Сполученим Штатам запускати космічні кораблі в космос. Холодна війна зіткнула ці дві великі держави одна проти одної та призвела до стеження за розробкою систем запуску одна одної, що призвело до так званих космічних перегон та їх наступної фази Місячної гонитви, що збільшило зусилля та інтерес до дослідження Місяця[192]. Космічні прегони тривали від початку радянської програми «Луна» у 1959 році до 1970-х років з останніми пілотованими місіями американської програми «Аполлон» і останньою місією 1976 року[193][194][195].
Після трьох безіменних невдалих місій у 1958 році перший рукотворний об'єкт «Луна-1» подолав земну гравітацію та пройшов біля Місяця в 1959 році. Пізніше того ж року перший рукотворний об'єкт «Луна-2» досяг поверхні Місяця шляхом навмисного зіткнення. До кінця року «Луна-3» як перший об'єкт, створений людиною, досягла зазвичай закритої зворотної сторони Місяця, зробивши її перші фотографії[194]. Перша карта місячної поверхні створена за допомогою фотографій, була реалізована завдяки зображенням отриманим радянським «Зонд-3» у 1965 році, що посприяли розвитку селенографії[196][197].
Потім у 1960-х радянські інженери перейшли від апаратів, здатних лише пролетіти над Місяцем або розбитися на ньому, до посадкових апаратів. В результаті, першим космічним кораблем, який здійснив успішну м'яку посадку на Місяць та повернув фотографії місячної поверхні, був «Луна-9» у 1966 році[198].
.jpg)
Після серії випробувань космічного корабля «Аполлон» на навколоземній орбіті без екіпажу та з екіпажем, а також підштовхнутих можливою радянською висадкою людини на Місяць. 1968 року «Аполлон-8» здійснив першу місію людини на місячну орбіту. В результаті чого, члени його екіпажу (Френк Борман, Джеймс Ловелл і Вільям Андерс) стали першими людьми, які безпосередньо побачили зворотню сторону Місяця[199].
Посадка «Аполлон-11» 21 липня 1969 року вважається кульмінацією космічної гонки між США та СРСР під час холодної війни. Першою людиною, яка ступила на Місяць, був Ніл Армстронг, командир місії, а за ним Базз Олдрін[200][201]. Аполлон-17 у 1972 році залишається останньою місією екіпажу на Місяць[202][203].
Загалом у ХХ столітті і до наших днів 24 астронавти побували на навколомісячній орбіті й 12 з них ходили по поверхні Місяця, усі — в рамках програми «Аполлон»[204].
Після останньої радянської місії на Місяць у 1976 році настала майже чотирнадцятирічна місячна тиша[205]. Астронавтика перемістила свою увагу на дослідження внутрішніх (наприклад, програма «Венера») і зовнішніх (наприклад, «Піонер-10», 1972) планет Сонячної системи, а також на навколоземну орбіту, розробляючи та відправляючи на неї, окрім супутників зв'язку, супутники спостереження Землі (наприклад, програма «Landsat», 1972), космічні телескопи і, зокрема, космічні станції (наприклад, програма «Салют», 1971)[206].
До 1979 року Угода про Місяць, ратифікована кількома сторонами в 1984 році, була майже єдиною великою діяльністю щодо Місяця до 1990 року.
У 1990-х роках Місяць став основним пунктом призначення зондів нових космічних держав, які розробляють програми дослідження Сонячної системи, головним чином Японії, Китаю та Індії. Таким чином, у 1990 році Японія стала третьою країною, яка вивела на орбіту Місяця орбітальний апарат «Хагоромо», скинутий зондом «Хітен»[207].
Інтерес до Місяця відродився після двох невеликих місій НАСА, Клементина та Lunar Prospector, запущених у 1994 та 1998 роках відповідно, які дозволили створити майже глобальну топографічну карту Місяця та перші глобальні мультиспектральні зображення місячної поверхні, а також вказали на наявність надлишку водню на полюсах Місяця, що, ймовірно, було спричинено наявністю водяного льоду у верхніх кількох метрах реголіту в межах постійно затінених кратерів[208][209].
У наступні роки відбулася низка місій на Місяць новою групою держав, які активно досліджують Місяць[210]. У 2003 році Європейське космічне агентство (ЄКА) запускає свій перший космічний апарат «Смарт-1»[211]. 2007 року японське агентство аерокосмічних досліджень запускає орбітальний апарат SELENE[212][213]. Китайська програма дослідження Місяця вперше досягла Місяця за допомогою орбітального апарату Чан'е-1 (2007—2009)[214]. 2008 року Індія запустила свій перший місячний зонд «Чандраян-1» разом із зондом Moon Impact Probe[215][216]. У 2009 році США запустили Lunar Reconnaissance Orbiter (LRO) з ударником LCROSS[217]. НАСА запустила ще два орбітальні апарати: в 2011 році GRAIL для вивчення внутрішньої структури Місяця та у вересні 2013 року LADEE для вивчення місячної екзосфери[218][219].
У 2013 році «Чан'е-3» здійснив посадку на Місяці в районі Моря дощів та доставив місяцехід під назвою Юйту, призначений для дослідження місячної поверхні. Успішна посадка «Чан'е-3» робить Китай третьою країною, яка висадила роботизований космічний корабель на Місяць, і другою країною, яка використала роботизований місяцехід для дослідження місячної поверхні. А у 2023 році індійський посадковий апарат «Чандраян-3» успішно приземлився в районі Південного полюса Місяця, зробивши Індію четвертою країною, якій вдалося здійснити посадку на Місяць[220], за нею слідує Японія з посадковим модулем SLIM, який здійснив успішну посадку на Місяць у січні 2024 року[221].
У 2004 році США оприлюднили плани повернення на Місяць[222], а у 2020 році очолили «Угоди Артеміди», згідно яких з рамках програми «Артеміда» планують на 2025 рік місію, завдяки якій, чотири астронавти облетять Місяць без фактичної посадки («Артеміда-2»). На 2026 рік заплановано знову висадити астронавтів на Місяць(«Артеміда-3»)[223][224][225]. Запровадження «Угоди Артеміди» викликало відновлення дискусій про міжнародну структуру та співпрацю в галузі місячної активності на основі Угоди про Місяць і концепції Місячного поселення під керівництвом ЄКА[226][227].
Окрім прогресуючої програми НАСА «Артеміда», за допомогою ініціативи Commercial Lunar Payload Services та співпраці з комерційними та міжнародними партнерами, яка має на меті висадити першу жінку, першу кольорову людину та негромадянина США на Місяць у 2020-х роках[228][229], Китай продовжує свою амбітну програму «Чан'е», оголосивши про спільні місії з російською програмою «Луна»[230]. І китайська, і американська місячні програми разом зі своїми міжнародними партнерами мають на меті створити у 2030-х роках місячну базу, хоча США та їхні партнери спочатку планують створити у 2020-х роках в рамках програми «Артеміда» орбітальну станцію Lunar Gateway, яка буде підтримувати місії з екіпажем людей у глибокий космос і на поверхню Місяця[231][232].
На початку квітня 2024 року, згідно зі службовою запискою керівника Офісу науково-технічної політики Білого дому (Office of Science and Technology Policy, OSTP), космічному агентству НАСА, спільно з іншими підрозділами уряду США, доручено розробити до кінця 2026 року план встановлення так званого «Координованого Місячного часу» (англ. Coordinated Lunar Time, LTC). У доповідній записці також йдеться про те, що для людини на Місяці земний годинник буде втрачати в середньому 58,7 мікросекунди за земну добу, а також матиме інші періодичні коливання, які ще більше віддалятимуть місячний час від земного. Цей крок є частиною політичної ініціативи уряду США, яка спрямована на створення майбутньої місячної екосистеми, яка може бути масштабована на інші регіони нашої Сонячної системи[233]. Місячний час визначатиметься середньозваженим значенням атомних годинників на Місяці, подібно до того, як вчені обчислюють глобально визнаний всесвітній координований час (UTC) Землі[234].
Востаннє люди висаджувалися на Місяць під час програми «Аполлон» — серії дослідницьких місій екіпажу, які виконувалися з 1969 по 1972 рік[235][236]. Після цього на місячній орбіті безперервно присутні орбітальні апарати, які в основному здійснюють спостереження за Місяцем і забезпечують ретрансляційний зв'язок для роботизованих місій на поверхні Місяця[210].
Хоча Місяць має найнижчу цільову категорію захисту планети, слід звернути увагу на його деградацію як незайманого тіла та наукового місця, а також на збільшення кількості слідів людської діяльності на його поверхні[237]. Зі збільшенням кількості місій на Місяць, космічне сміття за межами Землі навколо Місяця розглядається як майбутній виклик, особливо як небезпека для самих цих місій[238][239]. Таким чином, управління відходами на Місяці було піднято як питання, яке потрібно вирішити майбутнім місячним місіям, особливо для місій безпосередньо на поверхні Місяця[240][241].
Більшу частину місячного сміття становлять уламки космічних кораблів, решту становлять дрібніші уламки, використані інструменти та тілесні відходи. Загалом під час дослідження космосу на Місяці було залишено близько 225 тон матеріалу земного походження, дані станом на 2018 рік. Більшість відходів залишили місії «Аполлон» між 1969 і 1972 роками[242]. До найважчих об'єктів належать треті ступені кількох ракет «Сатурн V», які використовуються під час пілотованих місій[243]. Окрім залишків людської діяльності на Місяці, існують і деякі навмисно залишені речі, як-от маленька картинна галерея «Музей Місяця», послання доброї волі залишене екіпажем «Аполлона-11», меморіал «Полеглий астронавт», прапори та інші артефакти[244]. Крім того на Місяці присутні й особисті речі, залишені астронавтами, наприклад м'ячі для гольфу, залишені Аланом Шепардом під час місії «Аполлон-14», або Біблія, залишена Девідом Скоттом під час «Аполлона-15»[245].
Місяць вважається чудовим місцем для телескопів[246][247]. Дійсно, він знаходиться відносно близько та має чудову якість видимості через відсутність світлового забруднення та атмосфери. Крім того, деякі кратери поблизу полюсів постійно знаходяться в темряві і таким чином залишаються надзвичайно холодними, тому вони особливо підходять для інфрачервоних телескопів[248]. Крім того, радіотелескопи, розміщені на дальній стороні, будуть захищені від радіовипромінювання, що надходить із Землі[249][250].
Ці переваги Місяця вже використовувались в квітні 1972 року, під час місії «Аполлон-16», протягом якої були зроблені різні фотографії та астрономічні спектри з поверхні Місяця[251].
Хоча місячний ґрунт створює проблему для будь-яких рухомих частин телескопа, його можна змішувати з вуглецевими нанотрубками та епоксидними смолами та використати для виготовлення дзеркал діаметром до 50 метрів[252]. Місячний зенітний телескоп можна зробити за допомогою іонної рідини[253].
.jpg)
Єдиним випадком, коли люди жили на Місяці, є випадок знаходження астронавтів на поверхні Місяця в місячному модулі Аполлона протягом кількох днів поспіль, прикладом є місія «Аполлон-17», екіпаж якої провів на Місяці майже 75 годин[254]. Однією з проблем перебування на місячній поверхні є місячний пил, який прилипає до костюмів і переноситься в приміщення. Астронавти відчували смак і запах пилу, який пахне порохом, за що отримав назву «аромат Аполлона». Цей дрібний місячний пил може викликати проблеми зі здоров'ям[255][256].
У 2019 році під час експерименту на посадковому модулі «Чан'е-4» проросло насіння бавовни. Коли «Чан'е-4» приземлився на зворотному боці Місяця, його вантаж включав герметичний контейнер, який перевозив біологічні тестові вантажі, включно з тим, що називається «мікроекологічне коло поверхні Місяця»[257].
.jpg)
Незважаючи на те, що на місцях посадки своїх космічних апаратів були символічно встановлені прапори країн, яким належали ці космічні програми, жодна держава не претендує на право власності будь-якої частини поверхні Місяця[258][259][260]. Більшість правових питань освоєння Місяця було вирішено 1967 року, коли СРСР, США та Велика Британія підписали Договір про космос, який набув чинності 10 жовтня 1967 року — до якого згодом приєдналися понад сто країн[261]:
|
Космічний простір і небесні тіла відкриті для дослідження і використання всіма державами на основі рівності і згідно з міжнародним правом. Космічний простір і небесні тіла не підлягають національному привласненню ні шляхом проголошення на них суверенітету, ні шляхом використання або окупації, ні будь-якими іншими засобами. |
|
— Договір про принципи діяльності держав по дослідженню і використанню космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла. 10.10.1967. | ||
Цей договір також обмежує використання Місяця в мирних цілях, прямо забороняючи військові об'єкти та зброю масового ураження, включаючи ядерну зброю[262].
У 1979 році додатково було укладено Угоду про Місяць, щоб обмежити експлуатацію природних ресурсів Місяця однією державою. Однак вона вважається невдалою, оскільки жодна країна, яка має програми чи проекти польотів людини в космос, не підписала його. Угоду не підписали Китай, США та Росія[263][258].
У 2020 році НАСА в координації з Державним департаментом США спільно з сімома іншими державами-засновницями уклало «Угоди Артеміди»[223], які кидають виклик Угоді про космос. Крім того, США підкреслили в президентському розпорядженні («Заохочення міжнародної підтримки відновлення та використання космічних ресурсів»[264]), що "Сполучені Штати не розглядають космічний простір як «глобальне надбання» і називають Угоду про Місяць «невдала спроба обмежити вільне підприємництво»[265][266]. Станом на червень 2024 року «Угоди Артеміди» були підписані 43 державами (Україною зокрема)[267][268].
З огляду на такий зростаючий комерційний і національний інтерес, особливо розвідувальних територій, наприкінці 2020 року законодавці США запровадили спеціальне положення щодо збереження історичних місць висадки[269], а групи інтересів виступили за те, щоб зробити такі місця об'єктами всесвітньої спадщини[270] та зони наукової цінності, охоронні зони, які додають законної доступності та територіалізації Місяця.
У 2021 році спираючись на прецеденти руху за права природи та концепцію правосуб'єктності для нелюдських організацій в космосі, групою «юристів, космічних археологів і зацікавлених громадян» була створена Декларація прав Місяця[271][266].
Регулярні фази Місяця роблять його дуже зручним для вимірювання часу, тому цикли його зростання та спадання лежать в основі багатьох найдавніших календарів[272]. Дійсно, місячний цикл дуже легко спостерігати, ми легко можемо помітити зміни його фаз, а цикл пір року завершується приблизно за дванадцять місячних циклів (354 дні). Історично місячні календарі використовувалися ранніми цивілізаціями, такими як Месопотамія та Стародавній Єгипет[272]. Однак, якщо вони є адаптованими до кочових народів, вони є проблематичними для людей, які займаються сільським господарством, через поступовий зсув, який вони представляють із сезонами, змушуючи робити регулярні коригування[273]. Крім того, сучасне визначення періоду часу місяця приблизно в 30 днів слідує цій традиції та є наближенням місячного циклу[272].
Найвідомішим суто місячним календарем є календар Хіджри, який датується VII століттям. В ньому місяці традиційно визначаються шляхом візуального спостереження за хілалом, першим півмісяцем над горизонтом[274][275].
У міфологічних поглядах людей від пізнього палеоліту до енеоліту включно Місяць відігравав не меншу роль за Сонце. Це було зумовлено низкою чинників. По-перше, його цикл збігався з фізіологічним циклом жінки. Завдяки цьому жінка ототожнювалася з Місяцем і підносилася до рівня небесної істоти. По-друге, зміна фаз світила була зручним мірилом часу. Варто зазначити, що Місяць, за баченням землеробів епохи неоліту і енеоліту, залежно від фаз, які проходило світило, фігурував як жіноче чи як чоловіче божество, але в цілому вважався богинею[276]. Богиня-Місяць включала чотири чоловічі і чотири жіночі фази (божества), до жіночих фаз Місяця відносили повний і новий місяць, та два півмісяці[277].
За тисячоліття, в які панував культ Богині-Місяця, сформувалася відповідна міфологія і символіка, яка її виражала. Однак після епохи енеоліту в міфології багатьох народів відбувається так званий маскуліністичний переворот, завдяки якому на передній план виходить культ бога. Це зумовило те, що Богиня-Місяць відійшла на другий план, а в світогляді деяких народів, зокрема й українців, за Місяцем узагалі закріпився статус чоловічого божества[276].
Контраст між світлими плато та темнішими морями на поверхні Місяця створює візерунки для людини-спостерігача через психологічний феномен, який називається парейдолією[278]. Вони відзначаються та інтерпретуються багатьма культурами, серед них мотиви людини на Місяці або місячного зайця. У китайській міфології останній, зокрема, є супутником богині Місяця Чан'е, яка дала своє ім'я зондам китайської програми дослідження Місяця[279], а в міфології ацтеків він служить їжею для Кетцалькоатля[280].
У X—XIII століттях серед найпоширеніших прикрас-оберегів у слов'ян були лунниці та скроневі кільця, форма яких нагадувала молодий Місяць. Зазвичай, їх вплітали у волосся[281].
З Місяцем традиційно пов'язують легенди про теріантропію — перетворення людини на тварину. Найвідомішими є ті, що стосуються лікантропа, або перевертня, який черпає свою силу з Місяця та здатний переходити від своєї людської форми до своєї звірячої форми під час ночі повного місяця[282]. Таке явище, як повне сонячне затемнення, лягало в основу міфів та легенд, пов'язаних зі зникненням Сонця, аж до XVII століття, хоча пояснення його виникнення вже було відомо вченим[283].
У вексилології місяць з'являється на гербах і прапорах, таких як прапор Лаосу, Монголії та Палау[284]. Крім того, символ півмісяця та особливо асоціація зорі та півмісяця стали емблемами Османської імперії після того, як вони стали емблемами Візантії, ці мотиви з'являються на багатьох прапорах мусульманських країн, включаючи, зокрема, Туреччину, Туніс, Алжир або Пакистан[285][286]. Півмісяць також використовується у відриві від ісламу, зокрема на прапорі Сінгапуру[287].
У музиці Місяць є джерелом натхнення для багатьох творів. Прикладом слугують композиції класичної музики, які містять прямі посилання на нього, як-от «Місячна соната» (1802) Людвіга ван Бетховена — хоча цю назву було дано вже після смерті композитора — або частина фортепіанної сюїти Клода Дебюссі «Місячне сяйво» (1905)[288]. А також балади «Blue Moon» (1934) Річарда Роджерса та Лоренца Харта, які мали успіх у різних виконавців, і «Fly Me to the Moon», яку особливо популяризував Френк Сінатра (1964)[289][288]. До цього переліку варто віднести всесвітньо відому українську пісню «Ніч яка місячна», слова якої написані Михайлом Старицьким[290].
Також супутник є темою багатьох рок-пісень, зокрема «Bad Moon Rising» (1969) американського гурту Creedence Clearwater Revival, «Walking on the Moon» (1979) британського гурту The Police та «Man on the Moon» (1992) гурту R.E.M. або альбому «The Dark Side of the Moon» (1973) гурту Pink Floyd[291][289][292][288].
Місяць також фігурує на багатьох картинах. Зокрема місяць присутній на полотнах українських живописців Архипа Куїнджі, Анатолія Криволапа «Синай. Схід місяця» (2008), «Місяць над рікою» (2008), «Пейзаж з місяцем» (2010)[293], Олега Шупляка «Серпень» (2016), «Ой не світи, Місяченьку…» (2020), «Взаємне тяжіння» (2020)[294] та Івана Марчука[295].
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб Moon Fact Sheet (англ.). NASA. 23 березня 2010. Процитовано 7 липня 2024.
- ↑ The Moon. solarviews.com. Процитовано 16 серпня 2024.
- ↑ Makemson, Maud W. (1971-02). Determination of selenographic positions. The Moon. Т. 2, № 3. с. 293—308. doi:10.1007/bf00561882. ISSN 0027-0903. Процитовано 16 серпня 2024.
- ↑ а б в г Dobrijevic, Daisy; updated, Tim SharpContributions from Nola Taylor Tillman last (28 січня 2022). How Big is the Moon?. Space.com (англ.). Процитовано 17 серпня 2024.
- ↑ Weather on the Moon - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 15 липня 2024.
- ↑ Lawson, Stefanie L.; Feldman, William C.; Lawrence, David J.; Moore, Kurt R.; Elphic, Richard C.; Belian, Richard D.; Maurice, Sylvestre (2005-09). Recent outgassing from the lunar surface: The Lunar Prospector Alpha Particle Spectrometer. Journal of Geophysical Research: Planets (англ.). Т. 110, № E9. doi:10.1029/2005JE002433. ISSN 0148-0227. Процитовано 10 липня 2024.
- ↑ а б NASA - Eclipses and the Moon's Orbit. eclipse.gsfc.nasa.gov. Процитовано 10 серпня 2024.
- ↑ а б в Marillys Macé (26 листопада 2020). Tout savoir sur les marées | Centre d'information sur l'eau (фр.). Процитовано 16 серпня 2024.
- ↑ Age of Earth Collection. education.nationalgeographic.org (англ.). Процитовано 7 вересня 2024.
- ↑ На Місяць висаджувалися шість разів! Командир останньої місії 51 рік тому пообіцяв, що люди туди ще повернуться, але поки не вийшло. Згадуємо історію «Аполлона-17» — у 17 фото. babel.ua (укр.). 14 грудня 2023. Процитовано 7 вересня 2024.
- ↑ Семчинський С. В. Деякі питання контрастивного дослідження лексики близькоспоріднених мов // Нариси з контрастивної лінгвістики. — Київ: Наукова думка, 1979. — С. 48-53.
- ↑ Ред. кол.: О. С. Мельничук (гол. ред.), В. Т. Коломієць, Т. Б. Лукінова, В. Г. Скляренко, О. Б. Ткаченко; Укладачі: Р. В. Болдирєв, В. Т. Коломієць, Т. Б. Лукінова, О. С. Мельничук, Г. П. Півторак, А. Д. Пономарів, Н. С. Родзевич, В. Г. Скляренко, І. А. Стоянов, А. М. Шамота. АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні. (1989). Етимологічний словник української мови: В 7 т. (PDF) (укр.). Т. 3: Кора–М. Наукова думка. с. 305, 485. ISBN 5-12-001263-9. Процитовано 2 липня 2024.
- ↑ Henry George Liddell, Robert Scott, A Greek-English Lexicon, σελήν-η. www.perseus.tufts.edu. Процитовано 3 липня 2024.
- ↑ СЕЛЕНА - тлумачення, орфографія, новий правопис онлайн. slovnyk.ua. Процитовано 3 липня 2024.
- ↑ Ред. кол.: О. С. Мельничук (гол. ред.), В. Т. Коломієць, Т. Б. Лукінова, Г. П. Півторак, В. Г. Скляренко, О. Б. Ткаченко; Укладачі: Р. В. Болдирєв, В. Т. Коломієць, Т. Б. Лукінова, О. С. Мельничук, В. Г. Скляренко, І. А. Стоянов, А. М. Шамота. НАН України. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні. (2006). Етимологічний словник української мови: В 7 т. (PDF) (укр.). Т. 5: Р–Т. Наукова думка. с. 209. ISBN 966-00-0816-3.
- ↑ Jonathan O’Callaghan (1 серпня 2023). Our solar system might be 1.1 million years older than we thought. New Scientist (амер.). Процитовано 7 вересня 2024.
- ↑ published, Sharmila Kuthunur (23 жовтня 2023). The moon may be 40 million years older than we thought, Apollo 17 samples suggest. Space.com (англ.). Процитовано 7 вересня 2024.
- ↑ Canup, Robin M.; Righter, Kevin; Dauphas, Nicolas; Pahlevan, Kaveh; Ćuk, Matija; Lock, Simon J.; Stewart, Sarah T.; Salmon, Julien; Rufu, Raluca (1 грудня 2023). Origin of the Moon. Reviews in Mineralogy and Geochemistry (англ.). Т. 89, № 1. с. 53—102. doi:10.2138/rmg.2023.89.02. ISSN 1529-6466. Процитовано 9 листопада 2024.
- ↑ BBC - Earth - Where did the Moon come from?. web.archive.org. 26 жовтня 2019. Процитовано 9 листопада 2024.
- ↑ The Close Approach - A New Lunar Model. The Close Approach - A New Lunar Model (англ.). Процитовано 9 листопада 2024.
- ↑ Jenvey, Karen (30 жовтня 2012). NASA Lunar Scientists Develop New Theory on Earth and Moon Formation (англійською) .
- ↑ а б Jones, J. H. (2006). TESTS OF THE GIANT IMPACT HYPOTHESIS (PDF) (англійською) . Origin of the Earth and Moon Conference.
- ↑ Сорохтин, Ушаков. Развитие Земли. Глава 3. Происхождение земли и ее догеологическая история. web.archive.org. 24 вересня 2012. с. 67. Процитовано 6 липня 2024.
- ↑ Сорохтин, Ушаков. Развитие Земли. Глава 3. Происхождение земли и ее догеологическая история. web.archive.org. 24 вересня 2012. с. 62. Процитовано 6 липня 2024.
- ↑ Halliday, Alex N (28 листопада 2008). A young Moon-forming giant impact at 70–110 million years accompanied by late-stage mixing, core formation and degassing of the Earth. Philosophical Transactions of the Royal Society A: Mathematical, Physical and Engineering Sciences (англ.). Т. 366, № 1883. с. 4163—4181. doi:10.1098/rsta.2008.0209. ISSN 1364-503X. Процитовано 6 липня 2024.
- ↑ Chang, Kenneth (1 листопада 2023). A ‘Big Whack’ Formed the Moon and Left Traces Deep in Earth, a Study Suggests. The New York Times (амер.). ISSN 0362-4331. Процитовано 6 липня 2024.
- ↑ Yuan, Qian; Li, Mingming; Desch, Steven J.; Ko, Byeongkwan; Deng, Hongping; Garnero, Edward J.; Gabriel, Travis S. J.; Kegerreis, Jacob A.; Miyazaki, Yoshinori (2023-11). Moon-forming impactor as a source of Earth’s basal mantle anomalies. Nature (англ.). Т. 623, № 7985. с. 95—99. doi:10.1038/s41586-023-06589-1. ISSN 1476-4687. Процитовано 6 липня 2024.
- ↑ а б Earth-Moon Dynamics. web.archive.org. Lunar and Planetary Institute. 7 вересня 2015. Процитовано 7 липня 2024.
- ↑ Wisdom, Jack; Tian, ZhenLiang (1 серпня 2015). Early evolution of the Earth–Moon system with a fast-spinning Earth. Icarus. Т. 256. с. 138—146. doi:10.1016/j.icarus.2015.02.025. ISSN 0019-1035. Процитовано 7 липня 2024.
- ↑ а б Moon fast facts. www.esa.int (англ.). Процитовано 17 серпня 2024.
- ↑ How big is the Moon? Let me compare ... web.archive.org. 7 листопада 2020. Процитовано 7 липня 2024.
- ↑ Селенологія // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 419. — ISBN 966-613-263-X.
- ↑ а б в Місяць // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 298—300. — ISBN 966-613-263-X.
- ↑ NASA Research Team Reveals Moon Has Earth-Like Core (англ.). 6 січня 2011. Процитовано 7 липня 2024.
- ↑ Weber, Renee C.; Lin, Pei-Ying; Garnero, Edward J.; Williams, Quentin; Lognonné, Philippe (21 січня 2011). Seismic Detection of the Lunar Core. Science (англ.). Т. 331, № 6015. с. 309—312. doi:10.1126/science.1199375. ISSN 0036-8075. Процитовано 7 липня 2024.
- ↑ Nemchin, A.; Timms, N.; Pidgeon, R.; Geisler, T.; Reddy, S.; Meyer, C. (2009-02). Timing of crystallization of the lunar magma ocean constrained by the oldest zircon. Nature Geoscience (англ.). Т. 2, № 2. с. 133—136. doi:10.1038/ngeo417. ISSN 1752-0908. Процитовано 7 липня 2024.
- ↑ а б The Moon. www.iki.rssi.ru. Процитовано 8 липня 2024.
- ↑ Mark A. Wieczorek, Gregory A. Neumann, Francis Nimmo, Walter S. Kiefer, G. Jeffrey Taylor, H. Jay Melosh, Roger J. Phillips, Sean C. Solomon, Jeffrey C. Andrews-Hanna, Sami W. Asmar, Alexander S. Konopliv, Frank G. Lemoine, David E. Smith, Michael M. Watkins, James G. Williams, Maria T. Zuber (8 лютого 2013). The Crust of the Moon as Seen by GRAIL (PDF). SCIENCE (англ.). с. 671—675. Процитовано 8 липня 2024.
- ↑ а б в updated, Charles Q. ChoiContributions from Daisy Dobrijevic last (13 грудня 2021). Moon Facts: Fun Information About the Earth's Moon. Space.com (англ.). Процитовано 15 липня 2024.
- ↑ Williams, James G.; Turyshev, Slava G.; Boggs, Dale H.; Ratcliff, J. Todd (1 січня 2006). Lunar laser ranging science: Gravitational physics and lunar interior and geodesy. Advances in Space Research. Т. 37, № 1. с. 67—71. doi:10.1016/j.asr.2005.05.013. ISSN 0273-1177. Процитовано 8 липня 2024.
- ↑ Number of known moonquakes tripled with discovery in Apollo archive (англ.). 20 березня 2024. doi:10.1126/science.zcitjc1. Процитовано 18 липня 2024.
- ↑ Lucy-Ann McFadden, Torrence Johnson, Paul Weissman (2006). The Moon. 3.2 Seismology. Encyclopedia of the Solar System (англ.). Elsevier.
- ↑ Moonquakes and marsquakes: How we peer inside other worlds | Research and Innovation. projects.research-and-innovation.ec.europa.eu (англ.). 10 серпня 2020. Процитовано 18 липня 2024.
- ↑ Lunar Gravity Model 2011 (LGM2011). Curtin University (англ.). 14 січня 2013. Процитовано 18 липня 2024.
- ↑ Маскони // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 274. — ISBN 966-613-263-X.
- ↑ Kerr, Richard A. (12 квітня 2013). The Mystery of Our Moon's Gravitational Bumps Solved?. Science (англ.). Т. 340, № 6129. с. 138—139. doi:10.1126/science.340.6129.138-a. ISSN 0036-8075. Процитовано 18 липня 2024.
- ↑ а б Garrick-Bethell, Ian; Weiss, Benjamin P.; Shuster, David L.; Buz, Jennifer (16 січня 2009). Early Lunar Magnetism. Science (англ.). Т. 323, № 5912. с. 356—359. doi:10.1126/science.1166804. ISSN 0036-8075. Процитовано 9 липня 2024.
- ↑ Magnetometer / electron reflectometer results. web.archive.org (англ.). НАСА. 27 травня 2010. Процитовано 9 липня 2024.
- ↑ Leah Crane (9 серпня 2017). Moon’s magnetic field lasted twice as long as we thought it did. New Scientist (амер.). https://www.newscientist.com/. Процитовано 9 липня 2024.
- ↑ Hood, L. L.; Huang, Z. (10 червня 1991). Formation of magnetic anomalies antipodal to lunar impact basins: Two‐dimensional model calculations. Journal of Geophysical Research: Solid Earth (англ.). Т. 96, № B6. с. 9837—9846. doi:10.1029/91JB00308. ISSN 0148-0227. Процитовано 9 липня 2024.
- ↑ Dr. Ruth Globus (31 травня 2010). Space Settlements: A Design Study. Appendix J Impact Upon Lunar Atmosphere (англ.). НАСА. Процитовано 10 липня 2024.
- ↑ а б updated, Tim Sharp last (31 жовтня 2017). Atmosphere of the Moon. Space.com (англ.). Процитовано 10 липня 2024.
- ↑ Stern, S. Alan (1999-11). The lunar atmosphere: History, status, current problems, and context. Reviews of Geophysics (англ.). Т. 37, № 4. с. 453—491. doi:10.1029/1999RG900005. ISSN 8755-1209. Процитовано 10 липня 2024.
- ↑ Lawson, Stefanie L.; Feldman, William C.; Lawrence, David J.; Moore, Kurt R.; Elphic, Richard C.; Belian, Richard D.; Maurice, Sylvestre (2005-09). Recent outgassing from the lunar surface: The Lunar Prospector Alpha Particle Spectrometer. Journal of Geophysical Research: Planets (англ.). Т. 110, № E9. doi:10.1029/2005JE002433. ISSN 0148-0227. Процитовано 10 липня 2024.
- ↑ а б Lucey, P. (1 січня 2006). Understanding the Lunar Surface and Space-Moon Interactions. Reviews in Mineralogy and Geochemistry. Т. 60, № 1. с. 83—219. doi:10.2138/rmg.2006.60.2. ISSN 1529-6466. Процитовано 8 липня 2024.
- ↑ John, Tara (9 жовтня 2017). NASA: The Moon Once Had an Atmosphere That Faded Away. TIME (англ.). Процитовано 10 липня 2024.
- ↑ Mrigakshi Dixit (18 січня 2023). How Space Radiation Threatens Lunar Exploration. Smithsonian Magazine (англ.). Процитовано 12 липня 2024.
- ↑ Reitz, Guenther; Berger, Thomas; Matthiae, Daniel (2012-12). Radiation exposure in the moon environment. Planetary and Space Science. Т. 74, № 1. с. 78—83. doi:10.1016/j.pss.2012.07.014. ISSN 0032-0633. Процитовано 12 липня 2024.
- ↑ а б Staff, ScienceAlert (26 вересня 2020). We Finally Know How Much Radiation There Is on The Moon, And It's Not Great News. ScienceAlert (амер.). Процитовано 15 липня 2024.
- ↑ Zhang, Shenyi; Wimmer-Schweingruber, Robert F.; Yu, Jia; Wang, Chi; Fu, Qiang; Zou, Yongliao; Sun, Yueqiang; Wang, Chunqin; Hou, Donghui (25 вересня 2020). First measurements of the radiation dose on the lunar surface. Science Advances (англ.). Т. 6, № 39. doi:10.1126/sciadv.aaz1334. ISSN 2375-2548. PMC 7518862. PMID 32978156. Процитовано 15 липня 2024.
{{cite news}}: Обслуговування CS1: Сторінки з PMC з іншим форматом (посилання) - ↑ Speyerer, Emerson J.; Robinson, Mark S. (2013-01). Persistently illuminated regions at the lunar poles: Ideal sites for future exploration. Icarus. Т. 222, № 1. с. 122—136. doi:10.1016/j.icarus.2012.10.010. ISSN 0019-1035. Процитовано 15 липня 2024.
- ↑ Jonathan Amos (16 грудня 2009). 'Coldest place' found on the Moon (брит.). Процитовано 15 липня 2024.
- ↑ Weather on the Moon - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 17 серпня 2024.
- ↑ Jonathan Amos (16 грудня 2009). 'Coldest place' found on the Moon (брит.). Процитовано 15 липня 2024.
- ↑ William Steigerwald (26 липня 2022). NASA’s LRO Finds Lunar Pits Harbor Comfortable Temperatures - NASA (амер.). Процитовано 15 липня 2024.
- ↑ Lunar Regolith (PDF). NASA Lunar Petrographic Educational Thin Section Set. 2003. Процитовано 16 липня 2024.
- ↑ NASA - Apollo Chronicles: The Smell of Moondust. web.archive.org. 8 березня 2010. Процитовано 15 липня 2024.
- ↑ Rasmussen, Kaare L.; Warren, Paul H. (1985-01). Megaregolith thickness, heat flow, and the bulk composition of the Moon. Nature (англ.). Т. 313, № 5998. с. 121—124. doi:10.1038/313121a0. ISSN 1476-4687. Процитовано 15 липня 2024.
- ↑ Noble, Sarah. The Lunar Regolith (PDF). NASA (англ.). Процитовано 16 липня 2024.
- ↑ Moores, John E.; Schuerger, Andrew C. (1 грудня 2020). A Cruise-Phase Microbial Survival Model for Calculating Bioburden Reductions on Past or Future Spacecraft Throughout Their Missions with Application to Europa Clipper. Astrobiology (англ.). Т. 20, № 12. с. 1450—1464. doi:10.1089/ast.2019.2205. ISSN 1531-1074. Процитовано 16 липня 2024.
- ↑ Селенографія // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 419. — ISBN 966-613-263-X.
- ↑ Spudis, Paul D.; Cook, A.; Robinson, M.; Bussey, B.; Fessler, B. (1 січня 1998). Topography of the South Polar Region from Clementine Stereo Imaging (англ.).
- ↑ а б в ESA Science & Technology - Moon. sci.esa.int (англ.). 1 вересня 2019. Процитовано 21 липня 2024.
- ↑ Buratti, Bonnie J. (2003). The Lunar Surface. V.A Surface Features and Morphology. V.A.1 The Lunar Uplands. Moon. Encyclopedia of Physical Science and Technology. Elsevier. с. 161—172. doi:10.1016/b0-12-227410-5/00460-9. ISBN 978-0-12-227410-7.
- ↑ NASA - NASA's LRO Reveals 'Incredible Shrinking Moon'. web.archive.org. 21 серпня 2010. Процитовано 17 липня 2024.
- ↑ Watters, Thomas R.; Weber, Renee C.; Collins, Geoffrey C.; Howley, Ian J.; Schmerr, Nicholas C.; Johnson, Catherine L. (2019-06). Shallow seismic activity and young thrust faults on the Moon. Nature Geoscience (англ.). Т. 12, № 6. с. 411—417. doi:10.1038/s41561-019-0362-2. ISSN 1752-0908. Процитовано 17 липня 2024.
- ↑ а б William Steigerwald (13 травня 2019). Shrinking Moon May Be Generating Moonquakes - NASA (амер.). Архів оригіналу за 30 вересня 2023. Процитовано 12 вересня 2024.
- ↑ Wlasuk, Peter (2000). Observing the Moon (англ.). Springer Science & Business Media. с. 19. ISBN 978-1-85233-193-1.
- ↑ edited by Grant H. Heiken, David T. Vaniman, Bevan M. French (1991). Chapter 6: Lunar Rocks. Lunar Sourcebook (англ.). Cambridge University Press.
- ↑ А. П. Відьмаченко (2021). Астрономічний календар 2022 (PDF). ГАО НАН України (укр) . № 68. Академперіодика. Процитовано 2 серпня 2024.
- ↑ James Wooten (21 червня 2019). Why is the Far Side of the Moon so different from the Near Side? | BEYONDbones (амер.). Процитовано 24 липня 2024.
- ↑ Gillis, J. J.; Spudis, P. D. (1 березня 1996). The Composition and Geologic Setting of Lunar Far Side Maria. Т. 27. с. 413. Процитовано 24 липня 2024.
- ↑ G. Jeffrey Taylor (31 серпня 2000). A New Moon for the Twenty-First Century. www.psrd.hawaii.edu (англ.). Процитовано 23 липня 2024.
- ↑ Lawrence, D. J.; Feldman, W. C.; Barraclough, B. L.; Binder, A. B.; Elphic, R. C.; Maurice, S.; Thomsen, D. R. (4 вересня 1998). Global Elemental Maps of the Moon: The Lunar Prospector Gamma-Ray Spectrometer. Science (англ.). Т. 281, № 5382. с. 1484—1489. doi:10.1126/science.281.5382.1484. ISSN 0036-8075. Процитовано 23 липня 2024.
- ↑ Shearer, C. K. (1 січня 2006). Thermal and Magmatic Evolution of the Moon. Reviews in Mineralogy and Geochemistry. Т. 60, № 1. с. 365—518. doi:10.2138/rmg.2006.60.4. ISSN 1529-6466. Процитовано 23 липня 2024.
- ↑ Stuart Ross Taylor (2007). Encyclopedia of the Solar System. CHAPTER 12 - The Moon. 7. The Maria. ScienceDirect (англ.). Процитовано 23 липня 2024.
- ↑ Zhou, Chao (2018). Cudnik, Brian (ред.). Lunar Landscape, Highlands. Encyclopedia of Lunar Science (англ.). Cham: Springer International Publishing. с. 1—3. doi:10.1007/978-3-319-05546-6_45-1#citeas. ISBN 978-3-319-05546-6.
- ↑ The Lunar Surface | Astronomy. courses.lumenlearning.com. Процитовано 24 липня 2024.
- ↑ Albee, Arden L. (2003). Lunar Rocks. II.C Highland Breccias and Ancient Rocks. Encyclopedia of Physical Science and Technology (англ.). Elsevier. с. 825—837. doi:10.1016/b0-12-227410-5/00390-2. ISBN 978-0-12-227410-7.
- ↑ Mark Robinson (17 листопада 2009). Mountains of the Moon. www.lroc.asu.edu (англ.). Процитовано 24 липня 2024.
- ↑ Surface features of the Moon. https://www.iop.org/ (англ.). Процитовано 24 липня 2024.
- ↑ Jonti Horner (4 серпня 2011). Was our two-faced moon in a small collision?. web.archive.org (англ.). Процитовано 24 липня 2024.
- ↑ Lovett, Richard (3 серпня 2011). Early Earth may have had two moons. Nature (англ.). doi:10.1038/news.2011.456. ISSN 1476-4687. Процитовано 24 липня 2024.
- ↑ Quillen, Alice C.; Martini, Larkin; Nakajima, Miki (2019-09). Near/far side asymmetry in the tidally heated Moon. Icarus. Т. 329. с. 182—196. doi:10.1016/j.icarus.2019.04.010. ISSN 0019-1035. PMC 7489467. PMID 32934397. Процитовано 24 липня 2024.
{{cite news}}: Обслуговування CS1: Сторінки з PMC з іншим форматом (посилання) - ↑ Ziethe, Ruth (2002-09). L'intérieur de la Lune. Pourlascience.fr (фр.). Процитовано 21 липня 2024.
- ↑ Impact Crater Formation and Morphology | Canadian Lunar Research Network (амер.). Процитовано 21 липня 2024.
- ↑ Potter, Ross; Hargitai, Henrik; Öhman, Teemu (2021). Hargitai, Henrik; Kereszturi, Ákos (ред.). Impact Basin. Encyclopedia of Planetary Landforms (англ.). New York, NY: Springer. с. 1—11. doi:10.1007/978-1-4614-9213-9_15-2. ISBN 978-1-4614-9213-9.
- ↑ Wagner, Roland (2011). Gargaud, Muriel; Amils, Ricardo; Quintanilla, José Cernicharo; Cleaves, Henderson James (Jim); Irvine, William M.; Pinti, Daniele L.; Viso, Michel (ред.). Impact Basin. Encyclopedia of Astrobiology (англ.). Berlin, Heidelberg: Springer. с. 807. doi:10.1007/978-3-642-11274-4_778. ISBN 978-3-642-11274-4.
- ↑ Planetary Names. planetarynames.wr.usgs.gov. Процитовано 21 липня 2024.
- ↑ Magazine, Smithsonian; Spudis, Paul D. How Are Places On The Moon Named?. Smithsonian Magazine (англ.). Процитовано 22 липня 2024.
- ↑ Garrick-Bethell, Ian; Zuber, Maria T. (2009-12). Elliptical structure of the lunar South Pole-Aitken basin (PDF). Icarus. Т. 204, № 2. с. 399—408. doi:10.1016/j.icarus.2009.05.032. ISSN 0019-1035. Процитовано 21 липня 2024.
- ↑ Petro, Noah E.; Pieters, Carlé M. (2004-06). Surviving the heavy bombardment: Ancient material at the surface of South Pole‐Aitken Basin. Journal of Geophysical Research: Planets (англ.). Т. 109, № E6. doi:10.1029/2003JE002182. ISSN 0148-0227. Процитовано 21 липня 2024.
- ↑ Chrbolková, Kateřina; Kohout, Tomáš; Ďurech, Josef (15 листопада 2019). Reflectance spectra of seven lunar swirls examined by statistical methods: A space weathering study. Icarus. Т. 333. с. 516—527. doi:10.1016/j.icarus.2019.05.024. ISSN 0019-1035. Процитовано 17 липня 2024.
- ↑ Elston, D. P. (1 травня 1968). Interagency Report - Astrogeology 6. Character and Geologic Habitat of Potential Deposits of Water, Carbon, and Rare Gases on the Moon (англ.). Процитовано 18 липня 2024.
- ↑ Dauna Coulter (18 березня 2010). Water & Ices - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 19 липня 2024.
- ↑ Water & Ices - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 18 липня 2024.
- ↑ lunar2. Why is finding water on the Moon significant?. web.archive.org. 14 вересня 2016. Процитовано 18 липня 2024.
- ↑ Nozette, S.; Lichtenberg, C. L.; Spudis, P.; Bonner, R.; Ort, W.; Malaret, E.; Robinson, M.; Shoemaker, E. M. (29 листопада 1996). The Clementine Bistatic Radar Experiment. Science (англ.). Т. 274, № 5292. с. 1495—1498. doi:10.1126/science.274.5292.1495. ISSN 0036-8075. Процитовано 19 липня 2024.
- ↑ Pieters, C. M.; Goswami, J. N.; Clark, R. N.; Annadurai, M.; Boardman, J.; Buratti, B.; Combe, J.-P.; Dyar, M. D.; Green, R. (23 жовтня 2009). Character and Spatial Distribution of OH/H 2 O on the Surface of the Moon Seen by M 3 on Chandrayaan-1. Science (англ.). Т. 326, № 5952. с. 568—572. doi:10.1126/science.1178658. ISSN 0036-8075. Процитовано 19 липня 2024.
- ↑ Li, Shuai; Lucey, Paul G.; Milliken, Ralph E.; Hayne, Paul O.; Fisher, Elizabeth; Williams, Jean-Pierre; Hurley, Dana M.; Elphic, Richard C. (4 вересня 2018). Direct evidence of surface exposed water ice in the lunar polar regions. Proceedings of the National Academy of Sciences (англ.). Т. 115, № 36. с. 8907—8912. doi:10.1073/pnas.1802345115. ISSN 0027-8424. PMC 6130389. PMID 30126996. Процитовано 19 липня 2024.
{{cite news}}: Обслуговування CS1: Сторінки з PMC з іншим форматом (посилання) - ↑ Wallpublished, Mike (21 серпня 2018). Water Ice Confirmed on the Surface of the Moon for the 1st Time!. Space.com (англ.). Процитовано 19 липня 2024.
- ↑ Earth-Moon system. Britannica Kids (амер.). Процитовано 5 серпня 2024.
- ↑ P07 Barycentric balls Figure A1. www.esa.int (англ.). Процитовано 5 серпня 2024.
- ↑ Scott Levine (13 червня 2024). The ecliptic is the sun’s path in our sky. earthsky.org (амер.). Процитовано 11 серпня 2024.
- ↑ Hofmeister, Anne M.; Criss, Robert E.; Criss, Everett M. (2022-09). Theoretical and Observational Constraints on Lunar Orbital Evolution in the Three-Body Earth-Moon-Sun System. Astronomy (англ.). Т. 1, № 2. с. 58—83. doi:10.3390/astronomy1020007. ISSN 2674-0346. Процитовано 10 серпня 2024.
{{cite news}}: Обслуговування CS1: Сторінки із непозначеним DOI з безкоштовним доступом (посилання) - ↑ а б US Department of Commerce, National Oceanic and Atmospheric Administration. Tides and Water Levels, What Causes Tides, NOS Education Offering. oceanservice.noaa.gov (амер.). Процитовано 11 серпня 2024.
- ↑ Припливи // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 380. — ISBN 966-613-263-X.
- ↑ Cause and Effect: Tides. education.nationalgeographic.org (англ.). Процитовано 12 вересня 2024.
- ↑ а б Frédéric Chambat (14 жовтгя 2014). Déformation de la Terre solide et notion d'onde de marée — Planet-Terre. planet-terre.ens-lyon.fr. Архів оригіналу за 19 липня 2022. Процитовано 13 вересня 2024.
- ↑ а б Tides - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 11 серпня 2024.
- ↑ Effet de marée, exemple sur Terre. media4.obspm.fr. Процитовано 16 серпня 2024.
- ↑ Williams, James G.; Boggs, Dale. H. (2015-04). Tides on the Moon: Theory and determination of dissipation. Journal of Geophysical Research: Planets (англ.). Т. 120, № 4. с. 689—724. doi:10.1002/2014JE004755. ISSN 2169-9097. Процитовано 12 вересня 2024.
- ↑ Latham, Gary; Ewing, Maurice; Dorman, James; Lammlein, David; Press, Frank; Toksőz, Naft; Sutton, George; Duennebier, Fred; Nakamura, Yosio (1 вересня 1972). Moonquakes and lunar tectonism. The moon (англ.). Т. 4, № 3. с. 373—382. doi:10.1007/BF00562004. ISSN 1573-0794. Процитовано 12 вересня 2024.
- ↑ а б Laneuville, Matthieu (2016). La Lune, une histoire pleine de surprises. Pourlascience.fr (фр.). Архів оригіналу за 22 вересня 2022. Процитовано 13 вересня 2024.
- ↑ Scudder, Jillian. How Long Until The Moon Slows The Earth To A 25 Hour Day?. Forbes (англ.). Архів оригіналу за 4 серпня 2023. Процитовано 13 вересня 2024.
- ↑ Shahvandi, Mostafa Kiani; Adhikari, Surendra; Dumberry, Mathieu; Mishra, Siddhartha; Soja, Benedikt (23 липня 2024). The increasingly dominant role of climate change on length of day variations. Proceedings of the National Academy of Sciences (англ.). Т. 121, № 30. doi:10.1073/pnas.2406930121. ISSN 0027-8424. PMC 11287281. PMID 39008671. Процитовано 15 вересня 2024.
{{cite news}}: Обслуговування CS1: Сторінки з PMC з іншим форматом (посилання) - ↑ The Tidal Force : Neil deGrasse Tyson. neildegrassetyson.com. Процитовано 15 вересня 2024.
- ↑ William M. Folkner, James G. Williams, Dale H. Boggs, Ryan S. Park, and Petr Kuchynka (15 лютого 2014). The Planetary and Lunar Ephemerides DE430 and DE431. archive.wikiwix.com. Процитовано 13 вересня 2024.
- ↑ Tidal Locking - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 15 вересня 2024.
- ↑ Cain, Fraser (12 квітня 2016). When Will Earth Lock to the Moon?. Universe Today (амер.). Архів оригіналу за 14 вересня 2016. Процитовано 15 вересня 2024.
- ↑ Lunar Phases and Eclipses - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 25 липня 2024.
- ↑ Daily Moon Guide. Moon: NASA Science. Процитовано 4 серпня 2024.
- ↑ Weisstein, Eric W. Lunation -- from Eric Weisstein's World of Astronomy. scienceworld.wolfram.com (англ.). Процитовано 4 серпня 2024.
- ↑ Q&A: Why the Moon is Higher in Winter – SKY LIGHTS (амер.). 2 грудня 2019. Процитовано 28 липня 2024.
- ↑ Why is a full moon more prominent in winter than in summer? | Britannica. www.britannica.com (англ.). Процитовано 28 липня 2024.
- ↑ Moon from North Pole - Madison Metropolitan School District. www.madison.k12.wi.us (амер.). Процитовано 4 серпня 2024.
- ↑ Wong, Sam (7 січня 2016). Moonlight helps plankton escape predators during Arctic winters. New Scientist (амер.). Процитовано 28 липня 2024.
- ↑ Top Moon Questions - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 30 липня 2024.
- ↑ Scudder, Jillian. Why Does The Moon Look Upside Down From Australia?. Forbes (англ.). Процитовано 30 липня 2024.
- ↑ Hellmann, Cheryl (29 вересня 2017). October Feature - Tycho Crater - University Television - Comcast 61/1095 & UVerse 99 - UA Little Rock. University Television - Comcast 61/1095 & UVerse 99 (англ.). Процитовано 30 липня 2024.
- ↑ Why is the crescent moon sometimes lit on the bottom?. starchild.gsfc.nasa.gov. Процитовано 30 липня 2024.
- ↑ Super Full Moon - NASA Science. web.archive.org. 7 травня 2012. Процитовано 30 липня 2024.
- ↑ Weiteringpublished, Hanneke (20 березня 2019). Supermoon 2019: When and How to See the Supermoon Trifecta. Space.com (англ.). Процитовано 25 липня 2024.
- ↑ The Moon Illusion: Why Does the Moon Look So Big Sometimes? - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 30 липня 2024.
- ↑ Abetti, Giorgio (1931-04). Galileo Galilei as a Pioneer in the Physical Sciences. Publications of the Astronomical Society of the Pacific (англ.). Т. 43. с. 143. doi:10.1086/124109. ISSN 0004-6280. Процитовано 2 серпня 2024.
- ↑ Définition | Libration lunaire | Futura Sciences. Futura (фр.). Процитовано 2 серпня 2024.
- ↑ а б Dr. David P. Stern (30 березня 2014). 4b. Libration of the Moon (англ.). NASA. Процитовано 02 серпня 2024.
- ↑ Spudis, Paul D. (3 липня 2013). World Book at NASA. Moon. web.archive.org (англ.). NASA. Процитовано 30 липня 2024.
- ↑ а б Moon Viewing Guide - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 26 липня 2024.
- ↑ David Dickinson (26 жовтня 2017). How bright is the moon . . . Exactly?. Sky & Telescope (англ.). Процитовано 26 липня 2024.
- ↑ Dickinson, Terence (1998). NightWatch: A Practical Guide to Viewing the Universe (англ.). Firefly Books. с. 134. ISBN 978-1-55209-302-3.
- ↑ Misconceptions. moon.nasa.gov (англ.). Процитовано 26 липня 2024.
- ↑ Demeersman, Xavier. Quand et comment observer la Lune ?. Futura (фр.). Процитовано 26 липня 2024.
- ↑ Luciuk, Mike (12 квітня 2019). How Bright is the Moon? – Asterism.org. Asterism.org (амер.). Процитовано 26 липня 2024.
- ↑ Buratti, Bonnie J.; Hillier, John K.; Wang, Michael (1 грудня 1996). The Lunar Opposition Surge: Observations by Clementine. Icarus. Т. 124, № 2. с. 490—499. doi:10.1006/icar.1996.0225. ISSN 0019-1035. Процитовано 26 липня 2024.
- ↑ Kentridge, Robert W (2005-12). Constancy, illumination and the whiteness of the moon. Clinical & Experimental Ophthalmology (англ.). Т. 33, № 6. с. 572—573. doi:10.1111/j.1442-9071.2005.01094.x. ISSN 1442-6404. Процитовано 26 липня 2024.
- ↑ Ciocca, Marco; Wang, Jing (2013-05). By the light of the silvery Moon: fact and fiction. Physics Education. Т. 48, № 3. с. 360—367. doi:10.1088/0031-9120/48/3/360. ISSN 0031-9120. Процитовано 26 липня 2024.
- ↑ а б Colors of the Moon | Science Mission Directorate. web.archive.org. 11 листопада 2020. Процитовано 26 липня 2024.
- ↑ Guerra, Marco (27 березня 2023). Mesmerizing Moon Colors Explained. Little Passports (амер.). Процитовано 26 липня 2024.
- ↑ Supermoon, Blood Moon, Blue Moon and Harvest Moon | NASA Space Place – NASA Science for Kids. spaceplace.nasa.gov. Процитовано 26 липня 2024.
- ↑ The Moon Illusion: Why Does the Moon Look So Big Sometimes? - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 26 липня 2024.
- ↑ Philip Gibbs (1997). Why is the sky blue?. math.ucr.edu (англ.). Процитовано 26 липня 2024.
- ↑ What Is the Harvest Moon? | Harvest Moon Facts and Folklore | The Old Farmer's Almanac. www.almanac.com (англ.). 25 липня 2024. Процитовано 27 липня 2024.
- ↑ Blue moon | Astronomy, Lunar Phases & Folklore | Britannica. www.britannica.com (англ.). 23 червня 2024. Процитовано 27 липня 2024.
- ↑ Сизигія // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 421. — ISBN 966-613-263-X.
- ↑ Eclipses - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 28 липня 2024.
- ↑ NASA - Eclipse 99 - Frequently Asked Questions. web.archive.org. 27 травня 2010. Процитовано 28 липня 2024.
- ↑ Space Math. 9. Angular Size and Similar Triangles (PDF). NASA (англ.). Процитовано 28 липня 2024.
- ↑ Espenak, Fred (24 травня 2015). Solar Eclipses for Beginners. web.archive.org (англ.). Процитовано 28 липня 2024.
- ↑ What Is the Sun's Corona? | NASA Space Place – NASA Science for Kids. spaceplace.nasa.gov. Процитовано 28 липня 2024.
- ↑ Urrutia, Doris Elin; updated, Tim Sharp last (25 лютого 2022). How Far is the Moon?. Space.com (англ.). Процитовано 28 липня 2024.
- ↑ Sun. education.nationalgeographic.org (англ.). Процитовано 28 липня 2024.
- ↑ Moon near Perigee, Earth near Aphelion. www.fourmilab.ch. Процитовано 28 липня 2024.
- ↑ Mathews, Samantha (31 липня 2017). Earth Will Have Its Last Total Solar Eclipse in About 600 Million Years. Space.com (англ.). Процитовано 28 липня 2024.
- ↑ Great Moments in Solar Physics 1. www.astro.umontreal.ca. Процитовано 18 серпня 2024.
- ↑ Aaboe, A.; Britton, J. P.; Henderson, J. A.; Neugebauer, O.; Sachs, A. J. (1991). Saros Cycle Dates and Related Babylonian Astronomical Texts. Transactions of the American Philosophical Society. Т. 81, № 6. с. 1—75. doi:10.2307/1006543. ISSN 0065-9746. Процитовано 18 серпня 2024.
- ↑ Anaxagoras biography. archive.wikiwix.com. Процитовано 18 серпня 2024.
- ↑ CHINA: Solar Eclipses in History and Mythology. Lunar and solar eclipses in ancient Astronomy. earthstOriez (амер.). Процитовано 18 серпня 2024.
- ↑ Harvard University, Edmund Neville (1876). The moon, and the condition and configurations of its surface (англ.). London: Longmans, Green, and Co. с. 81. Процитовано 18 серпня 2024.
- ↑ Wilford, John Noble (31 липня 2008). Discovering How Greeks Computed in 100 B.C. The New York Times (амер.). ISSN 0362-4331. Процитовано 18 серпня 2024.
- ↑ Woodworth, Philip L. (1 січня 2023). Green, Mattias; Duarte, João C. (ред.). Chapter 1 - Tidal science before and after Newton (PDF). A Journey Through Tides. Elsevier. с. 3—36. doi:10.1016/b978-0-323-90851-1.00002-9. ISBN 978-0-323-90851-1.
- ↑ Pumfrey, Stephen (2011-05). The Selenographia of William Gilbert: His Pre-Telescopic Map of the Moon and His Discovery of Lunar Libration. Journal for the History of Astronomy (англ.). Т. 42, № 2. с. 193—203. doi:10.1177/002182861104200205. ISSN 0021-8286. Процитовано 20 серпня 2024.
- ↑ Pumfrey, S. The Selenographia of William Gilbert: His Pre-telescopic Map of the Moon and his Discovery of Lunar Libration (англ.). Journal for the History of Astronomy, Vol. 42, No.2. с. 193. Процитовано 20 серпня 2024.
- ↑ The Galileo Project | Science | Moon. galileo.rice.edu. Процитовано 19 серпня 2024.
- ↑ Sidereus nuncius - Wikisource. la.wikisource.org (лат.). Процитовано 20 серпня 2024.
- ↑ Vertesi, Janet (1 червня 2004). Sicily or the Sea of Tranquility? Mapping and naming the moon. Endeavour. Т. 28, № 2. с. 64—68. doi:10.1016/j.endeavour.2004.04.003. ISSN 0160-9327. Процитовано 20 серпня 2024.
- ↑ Library Item of the Month: Giovanni Riccioli’s Almagestum novum | Royal Museums Greenwich. www.rmg.co.uk (англ.). Процитовано 20 серпня 2024.
- ↑ 1837. La Mappa Selenographica de Beer et Mädler · Sélénographies : 350 ans de cartographie lunaire · Bibliothèque numérique - Observatoire de Paris. bibnum.obspm.fr. Процитовано 20 серпня 2024.
- ↑ Johann Heinrich von Mädler | Mapping Moon, Celestial Cartography & Astronomy | Britannica. www.britannica.com (англ.). Процитовано 20 серпня 2024.
- ↑ Charles A. Wood (27 грудня 2017). Lunar hall of fame. Sky & Telescope (англ.). Процитовано 20 серпня 2024.
- ↑ Trombino, D. (1980). Dr John William Draper (англ.). Journal of the British Astronomical Association, Vol. 90. с. 567. Процитовано 20 серпня 2024.
- ↑ The Space Race: Timeline, Cold War & Facts. HISTORY (англ.). 21 лютого 2020. Процитовано 21 серпня 2024.
- ↑ Chronology of the Moon Race. www.russianspaceweb.com. Процитовано 25 серпня 2024.
- ↑ а б Russia's unmanned missions toward the Moon. www.russianspaceweb.com. Процитовано 21 серпня 2024.
- ↑ The Apollo Program - NASA (амер.). Процитовано 21 серпня 2024.
- ↑ Балишев, М. А.; Коваль, Ю. Ю. (2021). Участь Харківської астрономічної обсерваторії та її представників у радянській космічній програмі у 1960-х роках. Космічна наука і технологія (укр.). Т. 27, № 5. с. 086—099. doi:10.15407/knit2021.05.086. ISSN 2518-1459. Процитовано 22 серпня 2024.
- ↑ Zond 3. NASA (англ.). Процитовано 22 серпня 2024.
- ↑ In Depth | Luna 09. NASA Solar System Exploration. Процитовано 22 серпня 2024.
- ↑ In Depth | Apollo 8. NASA Solar System Exploration. Процитовано 22 серпня 2024.
- ↑ Jolliff, Bradley L.; Robinson, Mark S. (1 липня 2019). The scientific legacy of the Apollo program. Physics Today. Т. 72, № 7. с. 44—50. doi:10.1063/pt.3.4249. ISSN 0031-9228. Процитовано 22 серпня 2024.
- ↑ Apollo 11 | History, Mission, Landing, Astronauts, Pictures, Spacecraft, & Facts | Britannica. www.britannica.com (англ.). 29 липня 2024. Процитовано 24 серпня 2024.
- ↑ Why did we stop going to the Moon? | Royal Museums Greenwich. www.rmg.co.uk (англ.). Процитовано 25 серпня 2024.
- ↑ How Many People Have Been to the Moon? | Britannica. www.britannica.com (англ.). Процитовано 25 серпня 2024.
- ↑ Who Has Walked on the Moon?. NASA Solar System Exploration (англ.). 20 липня 2022. Процитовано 24 серпня 2024.
- ↑ Every Mission to the Moon, Ever. The Planetary Society (англ.). Процитовано 25 серпня 2024.
- ↑ Conocimiento, Ventana al (3 серпня 2022). The Conquest of Space 🚀👩🚀 | OpenMind´s Interactive. OpenMind (амер.). Процитовано 25 серпня 2024.
- ↑ Solar System Exploration: Missions: By Target: Moon: Past: Hiten-Hagomoro. web.archive.org. 14 червня 2011. Процитовано 26 серпня 2024.
- ↑ Clementine Information. nssdc.gsfc.nasa.gov. Процитовано 26 серпня 2024.
- ↑ Lunar Prospector - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 26 серпня 2024.
- ↑ а б Moon Missions - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 26 серпня 2024.
- ↑ SMART-1 overview. www.esa.int (англ.). Процитовано 26 серпня 2024.
- ↑ KAGUYA (SELENE) - Mission profile. www.selene.jaxa.jp. Процитовано 26 серпня 2024.
- ↑ JAXA | KAGUYA (SELENE) World's First Image Taking of the Moon by HDTV. archive.wikiwix.com. Процитовано 26 серпня 2024.
- ↑ In Depth | Chang'e 1. NASA Solar System Exploration. Процитовано 26 серпня 2024.
- ↑ Chandrayaan-1 - ISRO. archive.wikiwix.com. Процитовано 26 серпня 2024.
- ↑ MIP detected water on Moon way back in June: ISRO Chairman. The Hindu (en-IN) . 25 вересня 2009. ISSN 0971-751X. Процитовано 26 серпня 2024.
- ↑ In Depth | LCROSS. NASA Solar System Exploration. Процитовано 26 серпня 2024.
- ↑ GRAIL (Ebb and Flow) - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 27 серпня 2024.
- ↑ LADEE - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 27 серпня 2024.
- ↑ Jones, Andrew (23 серпня 2023). Chandrayaan-3: India becomes fourth country to land on the moon. SpaceNews (амер.). Процитовано 27 серпня 2024.
- ↑ Jones, Andrew (19 січня 2024). Japan makes history with tense, successful moon landing. SpaceNews (амер.). Процитовано 27 серпня 2024.
- ↑ NASA - President Bush Offers New Vision For NASA. web.archive.org. 10 травня 2007. Процитовано 27 серпня 2024.
- ↑ а б Artemis Accords - NASA (амер.). Процитовано 18 серпня 2024.
- ↑ Artemis: Nasa delays crewed return to the Moon's surface (брит.). 9 січня 2024. Процитовано 30 серпня 2024.
- ↑ What is Artemis? | NASA. web.archive.org. 7 серпня 2019. Процитовано 27 серпня 2024.
- ↑ Dennis O’Brien (29 червня 2020). The Space Review: The Artemis Accords: repeating the mistakes of the Age of Exploration. www.thespacereview.com. Процитовано 27 серпня 2024.
- ↑ Moon Village. www.esa.int (англ.). Процитовано 27 серпня 2024.
- ↑ Commercial Lunar Payload Services - NASA (амер.). Процитовано 28 серпня 2024.
- ↑ Artemis - NASA (амер.). Процитовано 28 серпня 2024.
- ↑ Russia, China agree on joint Moon exploration. TASS. Архів оригіналу за 22 липня 2023. Процитовано 28 серпня 2024.
- ↑ updated, Mike Wall last (3 вересня 2022). Not just Artemis: China and Russia plan to put boots on the moon, too. Space.com (англ.). Процитовано 28 серпня 2024.
- ↑ Gateway: Frequently Asked Questions - NASA (амер.). Процитовано 28 серпня 2024.
- ↑ Memorandum for departments and agencies participating in the White House Сislunar Тechnolgy strategy interagency working group (PDF). Executive Office of the President. Office of Science and Technology Policy. Washington (амер.). 2 квітня 2024. Процитовано 18 вересня 2024.
- ↑ NASA to Develop Lunar Time Standard for Exploration Initiatives - NASA (амер.). 12 вересня 2024. Процитовано 18 вересня 2024.
- ↑ Why Has It Been 50 Years Since Humans Went to the Moon?. airandspace.si.edu (англ.). 16 грудня 2022. Процитовано 30 серпня 2024.
- ↑ Nasa Apollo missions: Stories of the last Moon men (брит.). 7 січня 2024. Процитовано 30 серпня 2024.
- ↑ Monica Vidaurri (24 жовтня 2019). Humans will ruin outer space just like they’ve ruined everything else. Quartz (англ.). Процитовано 29 серпня 2024.
- ↑ Carter, Jamie (27 лютого 2022). As Chinese Rocket Strikes Moon This Week We Need To Act Now To Prevent New Space Junk Around The Moon Say Scientists. Forbes (англ.). Архів оригіналу за 9 квітня 2022. Процитовано 30 серпня 2024.
- ↑ Mann, Adam (15 липня 2013). Space: The Final Frontier of Environmental Disasters?. Wired (амер.). ISSN 1059-1028. Архів оригіналу за 14 липня 2021. Процитовано 30 серпня 2024.
- ↑ Pino, Paolo; Salmeri, Antonino; Hugo, Adam; Hume, Shayna (1 вересня 2022). Waste Management for Lunar Resources Activities: Toward a Circular Lunar Economy. New Space (англ.). Т. 10, № 3. с. 274—283. doi:10.1089/space.2021.0012. ISSN 2168-0256. Процитовано 30 серпня 2024.
- ↑ Briggs, R., Sacco, A. Jr. (1985). Environmental Considerations and Waste Planning on the Lunar Surface. Lunar Bases and Space Activities of the 21st Century. Houston, TX, Lunar and Planetary Institute, edited by W. W. Mendell (англ.). с. 423. Архів оригіналу за 26 травня 2022. Процитовано 30 серпня 2024.
- ↑ Humans Have Left About 500,000 Pounds of Waste on the Moon. www.waste360.com (англ.). Процитовано 29 серпня 2024.
- ↑ 50 ans de l'Homme sur la Lune : caméras, urine, drapeaux, ces déchets laissés lors des missions - France Bleu. ici par France Bleu et France 3 (фр.). 18 липня 2019. Процитовано 29 серпня 2024.
- ↑ Garber, Megan (19 грудня 2012). The Trash We've Left on the Moon. The Atlantic (англ.). Процитовано 29 серпня 2024.
- ↑ The strange things humans have left on the Moon | Royal Museums Greenwich. www.rmg.co.uk (англ.). Процитовано 29 серпня 2024.
- ↑ Yuki D. Takahashi (вересень 1999). Mission Design for Setting up an Optical Telescope on the Moon. web.archive.org (англ.). California Institute of Technology, Pasadena, CA, USA. Процитовано 29 серпня 2024.
- ↑ Silk, Joseph; Crawford, Ian; Elvis, Martin; Zarnecki, John (11 січня 2021). Astronomy from the Moon: the next decades (part 1). Philosophical Transactions of the Royal Society A: Mathematical, Physical and Engineering Sciences (англ.). Т. 379, № 2188. doi:10.1098/rsta.2019.0560. ISSN 1364-503X. PMC 7739900. PMID 33222636. Процитовано 29 серпня 2024.
{{cite news}}: Обслуговування CS1: Сторінки з PMC з іншим форматом (посилання) - ↑ Maillard, Jean-Pierre (23 листопада 2020). Is the Moon the future of infrared astronomy?. Philosophical Transactions of the Royal Society A: Mathematical, Physical and Engineering Sciences (англ.). Т. 379, № 2188. doi:10.1098/rsta.2020.0212. ISSN 1364-503X. Процитовано 29 серпня 2024.
- ↑ David Chandler (15 лютого 2008). MIT to lead development of new telescopes on moon. MIT News | Massachusetts Institute of Technology (англ.). Процитовано 29 серпня 2024.
- ↑ Silk, Joseph (3 січня 2018). Put telescopes on the far side of the Moon. Nature (англ.). Т. 553, № 7686. с. 6—6. doi:10.1038/d41586-017-08941-8. Архів оригіналу за 24 квітня 2023. Процитовано 29 серпня 2024.
- ↑ Apollo 16 Mission. Science Experiments - Far Ultraviolet Camera/Spectrograph. USRA Lunar and Planetary Institute (англ.). Процитовано 29 серпня 2024.
- ↑ Robert Naeye (6 квітня 2008). NASA - NASA Scientists Pioneer Method for Making Giant Lunar Telescopes. archive.wikiwix.com (англ.). Goddard Space Flight Center. Процитовано 29 серпня 2024.
- ↑ Trudy E. Bell (9 жовтня 2008). Liquid Mirror Telescopes on the Moon. NASA (англ.). Процитовано 29 серпня 2024.
- ↑ Mission Report: Apollo 17 – The Most Productive Lunar Expedition (PDF). NASA (англ.). 14 грудня 1972. Архів оригіналу (PDF) за 30 вересня 2006. Процитовано 5 вересня 2024.
- ↑ published, Leonard David (21 жовтня 2019). Moon Dust Could Be a Problem for Future Lunar Explorers. Space.com (англ.). Архів оригіналу за 1 грудня 2020. Процитовано 28 серпня 2024.
- ↑ The toxic side of the Moon. www.esa.int (англ.). Процитовано 29 серпня 2024.
- ↑ William Zheng (15 січня 2019). Chinese lander’s cotton seeds spring to life on far side of the moon. South China Morning Post (англ.). Архів оригіналу за 16 січня 2019. Процитовано 28 серпня 2024.
- ↑ а б Who owns the Moon? | Royal Museums Greenwich. www.rmg.co.uk (англ.). Процитовано 17 серпня 2024.
- ↑ The strange things humans have left on the Moon | Royal Museums Greenwich. www.rmg.co.uk (англ.). Процитовано 17 серпня 2024.
- ↑ China becomes second nation to plant flag on the Moon. BBC (брит.). 4 грудня 2020. Процитовано 17 серпня 2024.
- ↑ Space Law: Frequently Asked Questions. United Nations Office for Outer Space Affairs (англ.). 1 січня 2006. Процитовано 17 серпня 2024.
- ↑ Договір про принципи діяльності держав по дослідженню і використанню космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла. Офіційний вебпортал парламенту України (укр.). Процитовано 17 серпня 2024.
- ↑ United Nations Treaty Collection. treaties.un.org (англ.). Процитовано 17 серпня 2024.
- ↑ Encouraging International Support for the Recovery and Use of Space Resources. Federal Register (англ.). 10 квітня 2020. Процитовано 1 листопада 2024.
- ↑ Kiran Vazhapully (22 липня 2020). Space Law at the Crossroads: Contextualizing the Artemis Accords and the Space Resources Executive Order. Opinio Juris (амер.). Процитовано 18 серпня 2024.
- ↑ а б Evans, Kate (20 липня 2021). Hear Ye! Hear Ye! A Declaration of the Rights of the Moon. Eos (амер.). Процитовано 17 серпня 2024.
- ↑ Україна стала дев’ятою країною, яка підписала Домовленості в рамках програми «Артеміда». www.nkau.gov.ua (укр.). Процитовано 18 серпня 2024.
- ↑ Artemis Accords. United States Department of State (англ.). Процитовано 18 серпня 2024.
- ↑ Public Law No: 116-275 (12/31/2020). One Small Step to Protect Human Heritage in Space Act (англ.). 2020. Процитовано 17 серпня 2024.
- ↑ Moonkind – Human Heritage in Outer Space | For All Moonkind (амер.). Процитовано 17 серпня 2024.
- ↑ Declaration of the Rights of the Moon – Australian Earth Laws Alliance (en-AU) . Процитовано 17 серпня 2024.
- ↑ а б в Broise, Anne (21 квітня 2022). Calendriers et fractions continues (фр.). Архів оригіналу за 29 вересня 2023. Процитовано 31 серпня 2024.
- ↑ Futura, la rédaction de (31 жовтня 2001). Le calendrier juif ou hébraïque. Futura (фр.). Процитовано 31 серпня 2024.
- ↑ Paul Lunde (2005). The Beginning of Hijri calendar. SoundVision.com. Процитовано 31 серпня 2024.
- ↑ Guiderdoni, Abd-al-Haqq. Et si l’on regardait le ciel pendant la Nuit du doute ?. SaphirNews.com | Quotidien d'actualité | Islam et Musulmans de France (фр.). Архів оригіналу за 29 вересня 2023. Процитовано 31 серпня 2024.
- ↑ а б Причепій Євген (30 грудня 2023). Богиня Місяць в архаїчній символіці та народних орнаментах (про симетричні семи- і тричленні структури) | Українська культура (PDF) (укр.). с. 91—92. doi:10.37627/2311-9489-24-2023-2.91-116. Процитовано 8 вересня 2024.
- ↑ Причепій, Євген (16 грудня 2023). Богиня-місяць у восьмичленній структурі орнаментів на мисках Трипілля. Українська культура: минуле, сучасне, шляхи розвитку (укр.). Т. 47. с. 3—12. doi:10.35619/ucpmk.v47i.715. ISSN 2518-1890. Процитовано 3 вересня 2024.
- ↑ Парейдолія: чому ми бачимо обличчя на тостах і у ландшафтах?. BBC News Україна (укр.). 4 червня 2013. Процитовано 3 вересня 2024.
- ↑ Par paréidolie, le Lapin de jade est bien dans la Lune - Le Temps (фр.). 17 грудня 2013. ISSN 1423-3967. Процитовано 3 вересня 2024.
- ↑ Brooke O’Connor (24 грудня 2022). Why There’s a Rabbit on the Moon. The Eye Mexico (амер.). Процитовано 3 вересня 2024.
- ↑ Місяць у народній культурі: амулети, прикмети, народна метеорологія й ворожіння. Миколаївський обласний центр народної творчості (укр.). 5 червня 2020. Процитовано 3 вересня 2024.
- ↑ Plait, Phil (27 жовтня 2023). What Happens to a Werewolf on the Moon?. Scientific American (англ.). Процитовано 4 вересня 2024.
- ↑ Cox, David (14 серпня 2017). If you think an eclipse means doomsday, you're not the first. www.bbc.com (англ.). Процитовано 4 вересня 2024.
- ↑ Which National Flags Feature The Moon In Their Designs?. WorldAtlas (амер.). 7 травня 2018. Архів оригіналу за 1 липня 2022. Процитовано 11 вересня 2024.
- ↑ Om Marathe (24 липня 2019). Explained: The crescent in ‘Islamic’ flags. The Indian Express (англ.). Процитовано 4 вересня 2024.
- ↑ Huda (27 листопада 2018). Crescent Moon Symbol on National Flags. Learn Religions (англ.). Архів оригіналу за 29 вересня 2023. Процитовано 11 вересня 2024.
- ↑ Theodorou, Angelina E. (25 листопада 2014). 64 countries have religious symbols on their national flags. Pew Research Center (амер.). Архів оригіналу за 24 квітня 2023. Процитовано 11 вересня 2024.
- ↑ а б в Pierre Cloix (18 липня 2019). Quelle playlist écouter pour contempler la Lune?. www.20minutes.fr (фр.). Архів оригіналу за 2 березня 2023. Процитовано 11 вересня 2024.
- ↑ а б La Lune en 10 chansons | Thales Group. www.thalesgroup.com (фр.). 18 липня 2019. Архів оригіналу за 29 вересня 2023. Процитовано 11 вересня 2024.
- ↑ ПроСвіт — Ніч яка місячна, зоряна, ясная. prosvit.in.ua (укр.). Процитовано 11 вересня 2024.
- ↑ Creedence Clearwater Revival | American Rock, Blues & Country Music | Britannica. www.britannica.com (англ.). 10 вересня 2024. Процитовано 11 вересня 2024.
- ↑ The Moon and music | Royal Museums Greenwich. www.rmg.co.uk (англ.). Архів оригіналу за 29 вересня 2023. Процитовано 11 вересня 2024.
- ↑ Офіційний сайт Анатолія Криволапа. anatolykryvolap.com. Процитовано 11 вересня 2024.
- ↑ Галерея. shupliak.art. Процитовано 24 вересня 2024.
- ↑ Пейзаж. ivan-marchuk.com (англ.). Процитовано 11 вересня 2024.
Навіщо знову повертатися на Місяць? Все про сучасні дослідження нашого супутника. Всесвіт UA на YouTube- Місія NASA Artemis. Повернення на Місяць з думками про Марс. Всесвіт UA на YouTube
- (англ.) Місяць // НАСА
- (англ.) Google Lunar X Prize Foundation [Архівовано 16 вересня 2007 у Wayback Machine.] — фонд Google на підтримку приватних малобюджетних роботизованих досліджень Місяця.
- (англ.) Clementine Lunar Image Browser [Архівовано 16 липня 2015 у Wayback Machine.] — знімки Місяця, зроблені під час місії Клементіни.
- (англ.) Картографія Місяця // «Google Moon»
