Очікує на перевірку

Ніл Ґейман

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Ніл Річард МакКіннон Ґейман)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ніл Ґейман
Neil Gaiman
Ім'я при народженніНіл Річард Ґейман
Народився10 листопада 1960(1960-11-10) (63 роки)
Портчестер, Гемпшир, Велика Британія
ГромадянствоВелика Британія, США
НаціональністьЄврей
Місце проживанняМіномоні
ДіяльністьПисьменник, кіносценарист
Сфера роботижурналістика[1], телесценарійd[1], літературна діяльністьd[1], комікс[1], літературний твір у жанрі фентезі[1], наукова фантастика[1], поезія[1] і науково-фантастична літератураd[1]
ЗакладБард-коледж
Мова творівАнглійська
Роки активності1980-ті—дотепер
НапрямокФантастика
ЖанрФентезі, жахи, наукова фантастика, містика
Magnum opusПіщана людина
Конфесіяатеїзм[2]
БатькоДевід Ґейманd
У шлюбі зАманда Палмерd
Автограф
ПреміїПремія Г'юго, Премія Неб'юла, Премія Брема Стокера, Всесвітня премія фентезі за найкращий твір короткої форми, Премія «Ґеффен» (2000, 2003, 2004, 2006 та 2015 рр.)
Сайт: neilgaiman.com
CMNS: Ніл Ґейман у Вікісховищі
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

Ніл Річард Мак-Кіннон Ґейман (англ. Neil Richard MacKinnon Gaiman; нар. 10 листопада 1960, Портчестер, Велика Британія) — англійський письменник-фантаст, автор численних романів, графічних новел, коміксів та кіносценаріїв. Його найвідомішими роботами є серія коміксів «Пісочний чоловік», романи «Зоряний пил», «Американські боги», «Кораліна» та «Книга кладовища». Ґейман — лауреат численних літературних нагород, таких як премія «Г'юго», премія «Неб'юла» та премія Брема Стокера, медалей Ньюбері та Карнегі. Він є першим письменником, якому вдалося завоювати медалі Ньюбері та Карнегі за один і той самий роман — «Книга кладовища». 2013 року Ґейман отримав Британську національну літературну премію за роман «Океан у кінці вулиці».

Біографія

[ред. | ред. код]

Сім'я Ніла Ґеймана — польсько-єврейського та східноєвропейсько-єврейського походження.[5] Його прадідусь емігрував з Антверпену, Бельгія, до Великої Британії до 1914 року,[6] а його дідусь врешті-решт оселився на півдні Англії у місті Портсмут у графстві Гемпшир, де заснував мережу продуктових магазинів. Його батько, Дейвід Бернард Гейман[en], працював у тій самій мережі магазинів,[7] а його мати, Шейла Ґейман (уроджена Голдман), була фармацевткою. У Ніла Ґеймана є дві молодші сестри, Клер і Ліззі.[8] Ґейман народився 10 листопада 1960 року у місті Портчестер[en], графство Гемпшир, де деякий час жила його сім'я. 1965 року Ґеймани переїхали до міста Іст-Грінстед[en] у Західному Сассексі, де його батьки вивчали діанетику у місцевому центрі саєнтології[en]; одна з сестер Ґеймана працює у церкві саєнтології у Лос-Анджелесі. Його інша сестра, Ліззі Калціолі, сказала: «Більша частина нашої соціальної діяльності була пов'язана з саєнтологією або з нашою юдейською сім'єю. Було дуже заплутано, коли мене питали про мою релігію у дитинстві. Я казала: „Я — юдейка-саєнтологиня.“». Ґейман каже, що він — не саєнтолог, і що саєнтологія, як і юдаїзм, — це релігія його сім'ї.[9] Про свої власні погляди він заявив: «Я вважаю, ми можемо сказати, що Бог існує у Всесвіті DC. Я не став би публічно та з ентузіазмом підтримувати ідею існування Бога у цьому Всесвіті. Я не знаю, я думаю, що шанси ймовірно — 50 на 50. Для мене це не має значення.».[10]

У чотирирічному віці Ґейман вже вмів читати. Він сказав: «Я був читачем. Я любив читати. Читання приносило мені задоволення. Я добре знав більшість предметів у школі не тому, що я мав якісь особливі здібності до них, а тому, що зазвичай у перший шкільний день нам видавали підручники і я читав їх, що означало, що я знав наперед, що буде, бо вже прочитав це.».[11] Коли йому було приблизно 10 років, Ґейман читав твори Денніса Вітлі «Ка Гіффорда Гілларі» (англ. The Ka of Gifford Hillary) і «Переслідування Тобі Джагга» (англ. The Haunting of Toby Jugg) особливо вплинули на нього.[12] Твір, який мав винятковий вплив на нього, — «Володар перснів» Джона Р. Р. Толкіна. У шкільній бібліотеці були лише перші два томи роману, тому коли юний Ґейман невдовзі виграв шкільний приз з англійської мови і шкільний приз за читання, він щонайперше придбав третій том роману.[11]

На свій сьомий день народження Ґейман отримав серію «Хроніки Нарнії» К. С. Льюїса. Він пізніше сказав: «Я захоплювався його використанням вставних висловлювань до читача, де він просто розмовляє з вами... Я думав: „О боже, це так круто! Я хочу так робити! Коли я стану письменником, я хочу мати можливість писати у дужках.“. Мені сподобалася могутність написання речей у дужках.».[11] «Нарнія» також познайомила його з літературними преміями, зокрема з медаллю Карнегі, яку отримав заключний том у 1956 році. Коли сам Ґейман виграв медаль Карнегі у 2010 році, преса цитувала його слова: «це — найважливіша літературна нагорода, яка колись була»[13] і «якщо ви можете зробити семирічного себе щасливим, у вас справді все гаразд; це як написати листа собі у віці семи років ».[14]

«Алісині пригоди у Дивокраї» Льюїса Керрола — інша улюблена книга дитинства Ґеймана і «улюблена назавжди. „Аліса“ була читанням за замовчуванням до тієї межі, що я знав її напам'ять».[11] У дитинстві йому також подобалися комікси про Бетмена.[11]

Ґейман навчався у декількох школах Англіканської церкви, серед яких школа Фонтгілл (англ. Fonthill School) у Іст-Грінстед,[15] Ардінглай-коледж[en] (1970—1974), школа Вітгіфт[en] у місті Кройдон (1974—1977).[16] Через те, що батько Ґеймана був офіційним представником церкви саєнтології, семирічного Ґеймана не прийняли до школи для хлопців, тому він був вимушений продовжити навчання у школі, яку відвідував до цього.[9][17] У 1965—1980 і 1984—1987 роках жив у місті Іст-Грінстед.[15]

Ґейман зустрів свою першу дружину, Мері Макґрат (англ. Mary McGrath), коли вона вивчала саєнтологію і жила в Іст-Грінстеді у будинку, який належав його батькові. Вони одружилися 1985 року, після народження їхньої першої дитини, Майкла.[9]

У 1992 році письменник переїхав з Англії до Сполучених Штатів.

Кар'єра

[ред. | ред. код]

Журналістика, ранні твори і літературний вплив

[ред. | ред. код]

У дитинстві та підлітковому віці Ґейман читав твори К. С. Льюїса, Джона Р. Р. Толкіна, Мері Шеллі, Редьярда Кіплінга, Едгара Аллана По, Майкла Муркока, Алана Мура, Урсули Ле Ґуїн, Гарлана Еллісона, лорда Дансені та Г. К. Честертона.[11][18][19] Коли йому було 19-20 років, Ґейман написав листа своєму улюбленому письменнику у жанрі наукової фантастики Р. А. Лафферті з проханням дати йому пораду як стати письменником і додав власний пастиш у стилі Лафферті. Письменник надіслав Ґейману інформативного і заохочувального листа у відповідь разом з літературною порадою.[20][21]

За словами самого Ґеймана, Роджер Желязни мав найбільший вплив на нього,[22] цей вплив можна помітити у літературному стилі Ґеймана та у темах, які він піднімає.[23] До інших авторів, які вплинули на нього, відносяться: Муркок, Еллісон, Семюел Ділейні, Анджела Картер, Лафферті і Ле Ґуїн.[22] Він також брав натхнення з народних казок, відмітивши, що на створення короткої повісті «Істина — печера в Чорних горах…» вплинула збірка легенд острова Скай письменниці Отти Флори Свайр[en].[24]

Після закінчення школи в 1977 році Ґейман відмовився від можливості отримати вищу освіту на користь журналістики. Він почав проводити інтерв'ю і писати відгуки на книжки, намагаючись дізнатися якомога більше про світ і завести корисні знайомства, які пізніше зможуть допомогти йому з публікаціями.[11] Він багато писав для Британського фентезійного товариства[en].[25] Однак пройшло шість років, перш ніж його перша професійна публікація, інтерв'ю з Робертом Сілвебергом, 1984 року опублікувало англійське видання журналу «Penthouse». У травні цього ж року вийшло перше оповідання автора — «Пошук пера» (англ. Featherquest), надруковане на сторінках журналу «Imagine[en]».[25]

Чекаючи потяг на станції Лондон-Вікторія 1984 року, Ґейман примітив випуск коміксу «Болотяна істота» Алана Мура і уважно його прочитав. Свіжий та енергійний підхід Мура до коміксів настільки вразив Ґеймана, що він пізніше написав, що «це стало останньою краплею, все, що лишилося від мого опору — зникло. Я продовжив регулярно та часто відвідувати магазин Forbidden Planet[en] у Лондоні, щоб купити комікси».[19]

Того ж року він написав свою першу книжку, біографію гурту «Duran Duran», а також книгу з цитатами «Неймовірно жахливо» (англ. Ghastly Beyond Belief) разом з Кімом Ньюманом.[11] Хоча Ґейман не був задоволений своєю роботою, перше видання книги розпродалося дуже швидко. Коли він пішов відмовитися від своїх прав на книгу, то з'ясував, що видавець збанкрутував.[11][26] Після цього письменнику запропонували роботу в журналі «Penthouse», проте він відмовився.[11]

Він також брав інтерв'ю та писав статті для багатьох британських журналів, включаючи «Knave[en]». У той час він інколи використовував псевдоніми, серед яких Джеррі Масгрейв (англ. Gerry Musgrave), Річард Грей (англ. Richard Grey) та інші.[27] Ґейман сказав, що завершив свою кар'єру журналіста 1987 року, бо британські газети постійно друкують неправду, видаючи її за факти.[28][29]

Наприкінці 1980-х років він написав книгу «Не панікуйте: Офіційний додаток до путівника мандрівника автостопом по галактиці[en]», відмітивши, що вона написана у класичному британському гумористичному стилі.[30] Після цього він написав початок твору, який пізніше став комічним романом «Добрі передвісники», написаним у співавторстві з письменником Террі Пратчеттом.[31]

Комікси

[ред. | ред. код]

Після того, як Ґейман і Алан Мур стали друзями,[19] Ґейман також почав писати комікси. Він підхопив комікси про Міраклмена[en], коли Мур закінчив займатися цією серією. Ґейман з художником Марком Бакінгемом[en] працювали разом над декількома випусками, але видавець серії «Eclipse Comics[en]» раптово зазнав краху і проєкт не було завершено. Першими опублікованими коміксами Ґеймана стали чотири історії з серії «Футурошоки[en]» для журналу «2000 AD[en]» у 1986—1987 роках. Він написав три графічні романи зі своїм давнім другом і улюбленим співавтором Дейвом Мак-Кіном: «Рипучі футляри», «Сигнал до шуму» і «Трагічна комедія або комічна трагедія містера Панча». Компанія «DC Comics» була вражена його творами і найняла його у лютому 1987 року.[32] Для «DC Comics» Ґейман створив серію «Чорна орхідея[en]».[33][34] Редакторка коміксів Карен Бергер[en], котра пізніше стала головою імпринту «Vertigo[en]», який належить видавництву «DC Comics», прочитала «Чорну орхідею» і запропонувала Ґейману роботу: написати нову серію коміксів про старого персонажа Пісочного чоловіка[en], додавши власну інтерпретацію персонажа.[11]

«Пісочний чоловік» розповідає про антропоморфну персоніфікацію Сну[en], також відомого як Морфей. Випуск серії розпочався у січні 1989 року і завершився у березні 1996 року.[35] У восьмому випуску Ґейман і художник Майк Дрінгенберг[en] ввели старшу сестру Сну Смерть[en], яка стала такою ж популярною, як і головний персонаж серії.[36] Спін-оф про Смерть, також створений Ґейманом і Дрінгенбергом, вийшов 1993 року під назвою «Смерть: Висока ціна життя[en]» і став першим коміксом, виданим імпринтом «Vertigo».[37] 75 випусків основної серії зі спеціальним випуском, який містив сім додаткових історій, складають 12 томів, які до сих пір видаються, або 14 томів, включаючи спін-офи «Смерть: Висока ціна життя» та «Смерть: Час твого життя[en]». Художниками серії були Сем Кіт[en], Майк Дрінгенберг, Джілл Томпсон[en], Шон Макманус[en], Марк Гемпел[en] і Майкл Зуллі[en], текст малював Тодд Клейн[en], кольорами займався Деніел Воззо (англ. Daniel Vozzo), обкладинками — Мак-Кін.[11] Серія стала однією з найбільш популярних серій компанії «DC Comics», затьмаривши навіть серії про Бетмена та Супермена.[38] Історик коміксів Лес Деніелс[en] назвав твір Ґеймана «дивовижним», відмітивши, що «Пісочний чоловік» — це «таке поєднання фентезі, горору та іронічного гумору, яке комікси ще ніколи не бачили».[39][40] Письменник та керівник «DC Comics» Пол Левіц[en] сказав, що «„Пісочний чоловік“ став першим надзвичайним успіхом серед серій графічних романів, який знаходив нових читачів, особливо молодих жінок з коледжів, зробивши Геймана знаковою культурною фігурою».[41]

У 2020 перші три книги «Пісочного чоловіка» були адаптовані як аудіодрама для сервісу Audible. Голосом Пісочного чоловіка став Джеймс МакЕвой, сам Ґейман озвучив оповідача.

Ґейман і Джеймі Ділейно[en] мали стати співавторами серії «Болотне створіння[en]» після Ріка Вейтча[en], проте через рішення редакції «DC» накласти цензуру на останній сюжет Вейтча обидва письменника відмовилися від роботи над серією.[42]

У 1989 році Ґейман створив дві історії для серії «DC» «Таємні витоки[en]» — про Отруйний Плющ[43] (художник Марк Бакінгем[en]) і Загадника[44] (художники Берні Міролт[en] і Метт Вагнер[en]). Того ж року він написав історію для серії «Action Comics Weekly», яка не була опублікована одразу через занепокоєння редакції, проте зрештою вийшла 2000 року під назвою «Зелений Ліхтар / Супермен: Легенда про зелене полум'я[en]».[45]

У 1990 році Ґейман написав мінісерію з чотирьох частин «Книги Магії[en]», яка стала туром по міфологічній та магічній частині Всесвіту DC через обрамлення про англійського підлітка, який дізнається, що йому судилося стати найкращим чарівником у світі.[46] Мінісерія стала дуже популярною і стала початком серії, яка продовжується досі і яку пише Джон Ней Рібер[en].[47]

Розробка адаптації Ґеймана про Свіні Тодда з ілюстраціями Майкла Зуллі[en] для коміксу «Табу[en]» була зупинена через припинення публікації антології.[48]

У середині 1990-х років він також створив декількох нових персонажів для видавництва «Tekno Comix[en]». Ідеї Ґеймана пізніше були змінені і розбиті на три комікси: «Леді Справедливість[en]», «Містер Герой — чоловік-ньюматік[en]» і «Текнофейдж».[49] Хоча ім'я Ґеймана було вказано як автора персонажів, насправді він не брав участі у написанні цих книг.

Ґейман написав напівавтобіографічну історію про хлопчика, який захопився анти-героєм Майкла Муркока Елріком з Мелнібоне[en] для антології Еда Крамера[en] «Історії білого вовка» (англ. Tales of the White Wolf). У 1996 році Ґейман і Крамер стали співредакторами антології «Пісочний чоловік. Книга снів[en]», над якою також працювали Торі Еймос, Клайв Баркер, Джин Вулф, Тед Вільямс та інші.

На питання чому він любить комікси більше за всі інші форми художніх творів, Ґейман відповів: «Однією з радощів коміксів зівжди було знання того, що багато в чому вони були недоторканим полем. Це була незаймана територія. Коли я працював над „Пісочним чоловіком“, більшу частину часу я відчував, що я насправді брав мачете і вирушав у джунглі. Я писав таке і робив такі речі, які до мене не робив ніхто. Коли я пишу роман, я болісно усвідомлюю, що я пишу у сфері, у якій люди пишуть блискучі речі, від яких падає щелепа, вже приблизно три-чотири тисячі років. Знаєте, ви можете повернутися. В нас є такі речі, як „Золотий осел“. І ви продовжуєте, ну, я не знаю, чи в мене виходить так само чудово, а йому [твору] дві з половиною тисячі років. Проте з коміксами я відчував, що я можу робити те, що до мене ніхто не робив. Я може робити те, про що ніхто не думав. І я міг, і це було надзвичайно весело».[50]

Ґейман написав дві серії для видавництва «Marvel Comics». Обмежена серія з восьми випусків «Марвел 1602[en]» виходила з листопада 2003 року до червня 2004 року (художники — Енді Куберт[en] і Рішар Ісанов[en]).[51] Обмежена серія з семи випусків «Вічні» публікувалася з серпня 2006 року до березня 2007 року (художник — Джон Роміта молодший).[52][53]

У 2009 році Ґейман написав історію про Бетмена з двох частин для «DC Comics» під назвою «Бетмен. Що трапилося з хрестоносцем у плащі?[en]», яка стала продовженням сюжетної арки «Batman R.I.P.».[54] Назва коміксу відсилає до класичної історії про Супермена «Супермен. Що трапилося з людиною завтрашнього дня?[en]» Алана Мура.[55][56] Ґейман також брав участь у створенні серії з дванадцяти частин про Метаморфо[en] (художник — Майк Оллред[en]) для щонедільної антології «Wednesday Comics[en]».[57][58] Ґейман і Пол Корнелл[en] разом написали випуск «Action Comics № 894» (грудень 2010), де з'явилася Смерть.[59] У жовтні 2013 року «DC Comics» випустило приквел до серії про Пісочного чоловіка під назвою «Пісочний чоловік. Увертюра[en]» (художник — Джеймс Вільямс III[en]).[60][61] У 2013 році персонаж Ґеймана Анжела з'явився у Всесвіті Марвел в останньому випуску мінісерії «Ера Альтрона[en]».[62]

Ґейман наглядає за низкою коміксів «Всесвіт Пісочного чоловіка[en]». Серія почала виходити 8 серпня 2018 року.[63][64]

У 2019 вийшла комікс-версія оповідання «Сніг, скло, яблука»[65]

Романи

[ред. | ред. код]
Ґейман у 2009 році

У 1990 році був опублікований перший роман Ґеймана «Добрі передвісники», написаний у співавторстві з Террі Пратчеттом, найбільш відомим своєю серією «Дискосвіт». У 2011 році Ґейман сказав, що хоча твір був написаний спільними зусиллями, і більшість ідей була створена разом, Пратчетт написав та відредагував більшу частину тексту, через зайнятість Ґеймана коміксом «Пісочний чоловік».[66]

Першим романом Ґеймана, написаним самостійно, стала однойменна новелізація телесеріалу «Небудь-де[en]», створеного Ґейманом. Роман був опублікований у період показу телесеріалу восени 1996 року, проте містив деякі суттєві відмінності. З тих пір Ґейман двічі переписував роман, один раз — для американської аудиторії, незнайомої з Лондонським метрополітеном, а другий — через своє незадоволення оригінальним твором.

У 1999 році вийшов фентезійний роман «Зоряний пил», нагороджений Міфопоетичною премією.[67] Він також був опублікований у ілюстрованому виданні. Роман був написаний під впливом Вікторіанських казок та культури.[68]

У 2001 році вийшов роман «Американські боги», який став одним з найбільш популярних творів Ґеймана[69] і приніс письменникові «Г'юго»,[70][71] премію імені Брема Стокера,[70] а в квітні 2002 року й «Неб'юлу».[70][71] Особливе видання до 10-річчя роману було на 12 тис. слів довшим за звичайне видання.

Хоча Ґейман не написав прямого продовження «Американських богів», деякі з персонажів роману з'являються в інших творах письменника. Подорож Тіні Європою згадується у оповіданні, у якому він знаходиться у Шотландії. Роман 2005 року «Дітлахи Анансі» розповідає про відносини між синами Анансі (пана Нансі), один з якийх — напівбожество, а інший — невибагливий англієць, які разом досліджують своє коріння. Книга зайняла перше місце у списку бестселерів «Нью-Йорк таймс».[72]

Наприкінці 2008 року вийшов дитячий фентезійний роман Ґеймана «Книга кладовища». Він розповідає про пригоди хлопчика на ім'я Ніх, сім'ю якого було вбито і він вимушений зростати на кладовищі. На створення книги сильно вплинув збірник оповідань «Книга джунглів» Редьярда Кіплінга. Роман Ґеймана провів у дитячому списку бестселерів «Нью-Йорк таймс» п'ятнадцять тижнів до січня 2009 року.[73]

У 2013 році роман «Океан у кінці вулиці» був обраний Книгою року Британської книжкової премії[en].[74], а також нагороджений як вибір року на сайті Goodreads[75]. Роман розповідає про чоловіка, який повертається до рідного міста і згадує події, які почали відбуватися сорок років тому.[76] Серед тем, які підіймає книга, — самовідчуття та порушений зв'язок між дитинством та дорослим життям.[77]

У вересні 2016 року Ґейман оголосив, що вже декілька років працює над переказом германо-скандинавськї міфології.[78] Книга «Скандинавська міфологія» вийшла у лютому 2017 року.[79]

Окрім романів письменник опублікував близько двох сотень оповідань, найкращі з яких ввійшли до збірки «Ангели і відвідування» (1994), «Дим і дзеркала» (1998) тощо. Окрім того, дитяча повість «Кораліна» (2002) здобула премію Британської асоціації фантастики та багато інших нагород.[70] Ще він захоплюється музикою і пише тексти пісень для англійських і американських гуртів.

Кіно та сценарії

[ред. | ред. код]

1996 року Ґейман став сценаристом фентезійного міні-серіалу «Небудь-де[en]» (за мотивами власного роману) для BBC. Разом із Дейвом Мак-Кіном, який також займав місце режисера, письменник став співрежисером фентезійного фільму Дзеркальна маска[en] (2005). Окрім того, Ґейман працював над локалізацією англійського перекладу сценарію японського анімаційного фільму «Принцеса Мононоке».[80]

У співавторстві з Роджером Евері письменник написав сценарій для фільму Роберта Земекіса «Беовульф» (2007), екранізації однойменної середньовічної епічної поеми.[81] Співпраця виявилася настільки вдалою, що Ґейман невдовзі висловив бажання знову поєднати зусилля з Роджером Евері при написанні сценарію для кіноадаптації «Епосу про Гільгамеша».[82]

Незважаючи на те, що Джозеф Майкл Стражинскі написав левову частку сценаріїв для науково-фантастичного серіалу «Вавилон-5», Ніл Ґейман став сценаристом одного з епізодів — День мертвих, що входить до складу п'ятого сезону.[80]

Ґейман також написав щонайменше три версії сценарію для екранізації роману Нікольсона Бейкера «Фермата».[83][84] Режисером стрічки мав стати Роберт Земекіс, який, однак, відклав проєкт через роботу над мультфільмом «Полярний експрес» та фентезійною драмою «Беовульф».

Ґейман знявся у документальному фільмі «Герої коміксів знімають маски», який 2003 року транслювався на телеканалі «History Channel».

Письменнику також вдалося екранізувати декілька власних книг. Зокрема, у серпні 2007 року відбулася прем'єра фільму «Зоряний пил», режисером якого став Метью Вон, а головні ролі виконали Чарлі Кокс, Роберт де Ніро, Мішель Пфайффер та Клер Дейнс. 6 лютого 2009 року світ побачив ляльковий мультиплікаційний фільм «Кораліна у світі кошмарів»; місце режисера зайняв Генрі Селік, а головні ролі озвучили Дакота Феннінг та Тері Гетчер.[9]

2007 року Ґейман повідомив, що після десяти років розробки нарешті розпочнеться зйомка повнометражного фільму «Смерть: Ціна життя», яку здійснить кінокомпанія «Warner Independent»; водночас Ніл Ґейман виконуватиме одночасно роль сценариста та режисера, Дон Мерфі та Сюзан Монтфорд стануть продюсерами стрічки, а місце виконавчого продюсера займе Гільєрмо дель Торо.[85][86] 2010 року стало відомо, що роботу над фільмом призупинено.[87]

Театральна трупа «Seeing Ear Theatre» записала в аудіоформаті дві театральні п'єси, створені на основі оповідань Ніла Ґеймана «Сніг, скло, яблука[en]» (переказ казки про Білосніжку) та Таємниці вбивств[en] (розповідь про перший злочин в раю, що трапився ще до гріхопадіння людей). Обидва оповідання увійшли до збірки «Дим і дзеркала» (1998).[88]

Готується екранізація роману Ніла Ґеймана «Книга кладовища», який 2009 року здобув медаль Джона Ньюбері; режисером стрічки стане Рон Говард.[89] 2015 року з'явилася інформація, що кіностудія «Fox» збирається екранізувати ще один дитячий роман письменника — «На щастя, молоко». Сценаристом кіноадаптації стане Брет Мак-Кензі, продюсером — Джонні Депп, а режисерське місце займе Едгар Райт.[90][91]

Ґейман написав сценарій четвертого епізоду шостого сезону науково-фантастичного телесеріалу «Доктор Хто» з Меттом Смітом у головній ролі.[92] У серпні 2010 року розпочалися зйомки епізоду, який спочатку мав назву «Будинок нічого»,[93] але згодом отримав назву «Дружина Доктора[en]».[94] Прем'єра відбулася 2011 року, а вже наступного року епізод здобув премію «Г'юго» за найкращу драматичну постановку.[95][96] Невдовзі Ґейман написав сценарій для ще одного епізоду — Срібний жах[en]), прем'єра якого відбулася 11 травня 2013 року.[97][98]

2011 року стало відомо, що Ґейман візьметься за сценарій для нової кіноверсії китайського роману «Подорож на Захід».[99][100]

Ґейман зіграв самого себе в одному з епізодів «Сімпсонів» — «Книжкове діло» (англ. The Book Job), який транслювався 20 листопада 2011 року.[101][102][103]

Також Ніл Ґейман зіграв самого себе в серіалі «Теорія великого вибуху» (11 сезон, 21-а серія)[104].

У 2016—2018 роках транслювався телесеріал «Люцифер», що зображує персонажів, яких першопочатково створив Ніл Ґейман для «Vertigo».

2017 року вийшла екранізація науково-фантастичного оповідання Ніла Ґеймана «Як розмовляти з дівчатами на вечірках».

30 квітня 2017 року на телеканалі «Starz» відбулася прем'єра серіалу «Американські боги», що знятий на основі однойменної книги письменника.[105]. Другий сезон вийшов у 2019, шоуранером другого сезону був сам Ніл Ґейман. Третій (і ймовірно завершальний сезон) очікується в 2020.

Ніл Ґейман також був шоуранером Добрі передвісники (мінісеріал), екранізації роману «Добрі передвісники», написаного спільно з Террі Пратчеттом.

Особисте життя

[ред. | ред. код]

Ґейман одружувався двічі, у нього троє дітей від першого шлюбу. Колишня дружина — Мері МакҐрат. Наразі Ґейман одружений з Амандою Палмер, американською музиканткою, колишньою солісткою гурту The Dresden Dolls. У вересні 2015 року в них народився син, Еш.

У 2024 році був звинувачений у сексуалізованому насильстві [1][106]

Активізм

[ред. | ред. код]

У 2016 році Ґейман разом з Кейт Бланшетт, Чиветелом Еджіофором, Пітером Капальді, Дугласом Бутом, Джессі Айзенбергом, Кірою Найтлі, Джульєт Стівенсон, Кітом Гарінґтоном та Стенлі Туччі знявся у відео «Що вони беруть з собою» від Агентства ООН у справах біженців УВКБ ООН, щоб допомогти підвищити обізнаність про проблему глобальних біженців.[107]

У 2022 році під час Російського вторгнення в Україну Ніл Ґейман підтримав Україну, написавши у твітері, що не бажає відновлювати контракти з російськими видавництвами,[108] а також закликав донатити українським біженцям.[109][110]

Обрана бібліографія

[ред. | ред. код]

Комікси

[ред. | ред. код]

Романи

[ред. | ред. код]
Написані самим автором
Написані у співавторстві

Збірки оповідань та поезії

[ред. | ред. код]

Дитячі книжки

[ред. | ред. код]

Публіцистика

[ред. | ред. код]
  • «Дюран Дюран: перші чотири роки чудесної п'ятірки» (англ. Duran Duran: The First Four Years of the Fab Five; 1984) — біографія поп-гурту Duran Duran, видавництво Proteus Publishing
  • «Неймовірно жахливо» (англ. Ghastly Beyond Belief; 1985) — цитати з науково-фантастичних романів, фільмів та реклами, відредаговано Нілом Ґейманом та Кімом Ньюманом, видавництво Arrow
  • «Не панікуйте: Офіційний додаток до путівника мандрівника автостопом по галактиці» (англ. Don't Panic: The Official Hitchhiker's Guide to the Galaxy Companion; 1988) — «посібник» до культової комічної трилогії Дугласа Адамса Путівник Галактикою, видавництво Titan Books
  • «Створюйте гарне мистецтво» (англ. Make Good Art; 2013) — видавництво William Morrow
  • «Вид з дешевого місця» (англ. The View from the Cheap Seats; 2016) — видавництво William Morrow
  • «Скандинавська міфологія» (англ. Norse Mythology; 2017)

Обрані нагороди

[ред. | ред. код]

Переклади українською

[ред. | ред. код]
Романи, збірки оповідань
Адаптації
Комікси
Дитячі книжки
Статті та есе

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г д е ж и Чеська національна авторитетна база даних
  2. ↑ відео на YouTube — 500000000 екз.
  3. ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  4. ↑ datos.bne.es: El portal de datos bibliográficos de la Biblioteca Nacional de España — 2011.
  5. ↑ Wagner, Hank; Golden, Christopher; Bissette, Stephen R. (2008). The Interview. Prince of Stories: The Many Worlds of Neil Gaiman. New York, New York: St. Martin's Press. с. 447–449. ISBN 978-0-312-38765-5.
  6. ↑ Gaiman, Neil (16 січня 2009). Journeys End. Neil Gaiman's Journal. Архів оригіналу за 11 березня 2012. Процитовано 16 січня 2009. My paternal great-grandfather came to the UK before 1914; and he would have come from Antwerp.
  7. ↑ Lancaster, James (11 жовтня 2005). Everyone has the potential to be great. The Argus. с. 10—11. David Gaiman quote: "It's not me you should be interviewing. It's my son. Neil Gaiman. He's in the New York Times Bestsellers list. Fantasy. He's flavour of the month, very famous
  8. ↑ Gaiman, Neil (20 грудня 2008). Trees. Neil Gaiman's Journal. Архів оригіналу за 29 вересня 2013. Процитовано 26 липня 2011.
  9. ↑ а б в г Goodyear, Dana (25 січня 2010). Kid Goth Neil Gaiman’s fantasies. The New Yorker. Архів оригіналу за 27 квітня 2013.
  10. ↑ Whitaker, Steve (січень 1989). Neil Gaiman interview. FA (109): 24—29.
  11. ↑ а б в г д е ж и к л м н Abbey, Cherie D. (ed.) (2010). Biography Today General Series. Omnigraphics Inc. с. 66. ISBN 978-0-7808-1058-7.
  12. ↑ Before there was Ian Fleming, there was Dennis Wheatley. Bloomsburyreader.wordpress.com. 10 жовтня 2013. Архів оригіналу за 3 березня 2014. Процитовано 12 червня 2015.
  13. ↑ Neil Gaiman wins children's book prize. BBC News. 25 червня 2010. Архів оригіналу за 11 вересня 2013. Процитовано 25 червня 2010.
  14. ↑ Flood, Alison (24 червня 2010). Neil Gaiman wins Carnegie Medal. The Guardian. Архів оригіналу за 26 жовтня 2013. Процитовано 26 червня 2010.
  15. ↑ а б East Grinstead Hall of Fame – Neil Gaiman. East Grinstead Community Web Site. n.d. Архів оригіналу за 18 серпня 2013.
  16. ↑ Neil Gaiman. Exclusive Books. Архів оригіналу за 4 грудня 2008. Процитовано 2 лютого 2012.
  17. ↑ Head Bars Son of Cult Man. The Times. 13 серпня 1968. с. 2. Архів оригіналу за 29 жовтня 2013. A headmaster has refused the son of a scientologist entry to a preparatory school until, he says, the cult "clears its name". The boy, Neil Gaiman, aged 7, (...) Mr. David Gaiman, the father, aged 35, former South Coast businessman, has become in recent weeks a prominent spokesman in Britain for scientology, which has its headquarters at East Grinstead.
  18. ↑ Gaiman, Neil (18 жовтня 2014). My hero : Mary Shelley by Neil Gaiman. The Guardian. Архів оригіналу за 6 червня 2015.
  19. ↑ а б в Olsen, Steven P. (2005). Neil Gaiman (Library of Graphic Novelists). New York, New York: Rosen Publishing. с. 16—18. ISBN 978-1404202856.
  20. ↑ Ball, Natasha (11 травня 2014). Lafferty Lost and Found. This Land Press. Архів оригіналу за 20 вересня 2015.
  21. ↑ Barnett, David (13 серпня 2014). RA Lafferty – the secret sci-fi genius more than ready for a comeback. The Guardian. Архів оригіналу за 17 червня 2015.
  22. ↑ а б «Of Meetings and Partings» by Neil Gaiman, introduction to This Mortal Mountain: Volume 3 of The Collected Stories of Roger Zelazny, NESFA Press, edited by David G. Grubbs, Christopher S. Kovacs, and Ann Crimmins, 2009, page 12.
  23. ↑ «Something Else Like … Roger Zelazny» by Jo Walton, Tor.com, 11 листопада 2012.
  24. ↑ A Literary Expert on Driving in the Dark (англ.). Процитовано 20 листопада 2018.
  25. ↑ а б Works by Gaiman – Book Reviews. NeilGaimanBibliography.com. n.d. Архів оригіналу за 17 October 2013.
  26. ↑ Authors at Google – Neil Gaiman interview. YouTube. 3 жовтня 2006. Процитовано 26 липня 2011.
  27. ↑ Gaiman, Neil (2 січня 2009). Rumour control?. Neil Gaiman's Journal. Архів оригіналу за 15 February 2012. Процитовано 26 липня 2011.
  28. ↑ Neil Gaiman – Journalism. Twitter.com. 29 січня 2010. Процитовано 26 липня 2011.
  29. ↑ Kanazawa, Satoshi (24 січня 2010). Psychology Today – British Newspapers Make Things Up. Psychologytoday.com. Архів оригіналу за 19 August 2013. Процитовано 26 липня 2011.
  30. ↑ Huddleston, Kathie (n.d.). Neil Gaiman hitchhikes through Douglas Adams' hilarious galaxy. Science Fiction Weekly. Архів оригіналу за 12 June 2008.
  31. ↑ Williams, Gwyneth (5 вересня 2014). Radio 4 to make first ever dramatisation of Good Omens – Media Centre. BBC. Процитовано 12 червня 2015.
  32. ↑ Bender, Hy (1999). The Sandman Companion. DC Comics. с. 20–22. ISBN 978-1563894657.
  33. ↑ Irvine, Alex (2008). Black Orchid. У Dougall, Alastair (ред.). The Vertigo Encyclopedia. London, United Kingdom: Dorling Kindersley. с. 32–34. ISBN 978-0-7566-4122-1. OCLC 213309015.
  34. ↑ Manning, Matthew K.; Dolan, Hannah, ed. (2010). 1980s. DC Comics Year By Year A Visual Chronicle. London, United Kingdom: Dorling Kindersley. с. 235. ISBN 978-0-7566-6742-9. Neil Gaiman scripted the complex Black Orchid prestige format limited series in December [1988], re-envisioning the character with the help of artist Dave McKean.
  35. ↑ Manning «1980s» in Dolan, p. 238: «In arguably one of the greatest achievements in serialized modern comic books, writer Neil Gaiman crafted the seventy-five-issue ongoing series The Sandman, introducing its readers to a complex world of horror and fantasy.»
  36. ↑ Manning «1980s» in Dolan, p. 240: «Neil Gaiman, aided by penciller Mike Dringenberg, introduced the character Death to a fascinated readership…Death was an instant hit and arguably became more popular than the Sandman himself.»
  37. ↑ Manning «1990s» in Dolan, p. 262: «In March 1993, DC Comics debuted a three-issue limited series entitled Death: The High Cost of Living…Written by Neil Gaiman and drawn by future comics superstar Chris Bachalo, The High Cost of Living had one notable trait besides a brilliant story: its cover bore a new logo. With this debut, DC's provocative new mature-reader imprint, Vertigo, was born.»
  38. ↑ Hoad, Phil (21 жовтня 2013). Neil Gaiman and Dave McKean: how we made The Sandman. The Guardian. Архів оригіналу за 25 October 2013.
  39. ↑ Daniels, Les (1995). The Sandman's Coming: A New Approach to Making Myths. DC Comics: Sixty Years of the World's Favorite Comic Book Heroes. New York, New York: Bulfinch Press. с. 206. ISBN 978-0821220764.
  40. ↑ The Inevitable Post About Neil Gaiman's 'The Sandman'. NPR.org (англ.). Архів оригіналу за 16 серпня 2017. Процитовано 16 серпня 2017.
  41. ↑ Levitz, Paul (2010). The Dark Age 1984–1998. 75 Years of DC Comics The Art of Modern Mythmaking. Cologne, Germany: Taschen. с. 567. ISBN 9783836519816.
  42. ↑ Duncan, Randy; Smith, Matthew J. (2013). Icons of the American Comic Book: From Captain America to Wonder Woman, Volume 1. Santa Barbara, California: Greenwood Publishing Group. с. 741—742. ISBN 978-0313399237. DC's censorship of Veitch's Swamp Thing #88 (1989) had a lasting negative impact on the series...With Veitch's immediate departure, the team that had been groomed to follow Veitch (writers Neil Gaiman and Jamie Delano) also left the title in solidarity with Veitch.
  43. ↑ Manning, Matthew K.; Dougall, Alastair, ed. (2014). 1980s. Batman: A Visual History. London, United Kingdom: Dorling Kindersley. с. 183. ISBN 978-1465424563. Secret Origins No. 36 Neil Gaiman gave readers a rare glimpse into the inner workings of Poison Ivy's mind.
  44. ↑ Manning «1980s» in Dougall (2014), p. 179: Secret Origins Special No. 1 «Gaiman wrote the Riddler's tale, with the help of artist Bernie Mireault.»
  45. ↑ Martin, Brian (August 2017). Where the Action is...Weekly. Back Issue! (98): 77.
  46. ↑ Manning «1990s» in Dolan, p. 247: «Neil Gaiman chronicled the adventures of magic pupil Timothy Hunter in this miniseries. each issue explored the realms of magic as portrayed by a different painter.»
  47. ↑ Andreasen, Henrik (1 грудня 1995). Interview with John Ney Rieber. Serie Journalen. Архів оригіналу за 20 June 2008.
  48. ↑ Johnston, Rich (5 червня 2012). Get Your Free Neil Gaiman And Michael Zulli Sweeney Todd Comic Here. Bleeding Cool. Архів оригіналу за 9 July 2012. Процитовано 21 серпня 2013.
  49. ↑ Teknophage. Neilgaiman.info. 23 липня 2008. Архів оригіналу за 21 липня 2011. Процитовано 26 липня 2011.
  50. ↑ Ogline, Tim E. (20 листопада 2007). Myth, Magic and the Mind of Neil Gaiman. Wild River Review. Архів оригіналу за 15 вересня 2012. Процитовано 19 грудня 2018.
  51. ↑ Manning, Matthew K.; Gilbert, Laura, ed. (2008). 2000s. Marvel Chronicle A Year by Year History. London, United Kingdom: Dorling Kindersley. с. 317. ISBN 978-0756641238. Neil Gaiman...took his creative vision and penchant for times past to Marvel, crafting this eight-issue limited series alongside fan-favorite artist Andy Kubert. Digitally painted by Richard Isanove...this series took an alternative look at what the classic Marvel pantheon would be like if they had existed in the 17th century.
  52. ↑ Richards, Dave (9 червня 2006). Following in the Footsteps: Romita Talks Eternals. Comic Book Resources. Архів оригіналу за 15 October 2013. Процитовано 25 жовтня 2013.
  53. ↑ MacQuarrie, Jim (3 серпня 2007). CCI XTRA: Spotlight on Neil Gaiman. Comic Book Resources. Архів оригіналу за 7 October 2012. Процитовано 25 жовтня 2013.
  54. ↑ Cowsill, Alan «2000s» in Dolan, p. 337: «Writer Neil Gaiman and art legend Andy Kubert teamed up to present a touching imaginary tale of a wake for the dead Batman…A love song to the Dark Knight's long history…it went on to win SFX's Best Comic award in 2010.»
  55. ↑ Tabu, Hannibal (27 липня 2008). CCI: DC One Weekend Later – Gaiman on Batman. Comic Book Resources. Архів оригіналу за 23 October 2013.
  56. ↑ Brady, Matt (27 липня 2008). SDCC '08 – More on Gaiman-Batman with Dan DiDio. Newsarama. Архів оригіналу за 25 October 2013.
  57. ↑ Cowsill «2000s» in Dolan, p. 338: «The [series] contained fifteen continuous stories, including…'Metamorpho' scripted by Neil Gaiman and illustrated by Michael Allred.»
  58. ↑ Minnick, Remy (30 січня 2009). Gaiman & Allred on Metamorpho. Comic Book Resources. Архів оригіналу за 20 October 2013. Процитовано 31 січня 2009.
  59. ↑ Johnston, Rich (23 вересня 2010). Neil Gaiman Co-Wrote Action Comics #894?. BleedingCool.com. Архів оригіналу за 19 October 2011. Процитовано 25 жовтня 2013.
  60. ↑ Armitage, Hugh (13 липня 2012). Neil Gaiman returns to The Sandman – Comic Con 2012. Digital Spy. Архів оригіналу за 22 May 2013.
  61. ↑ Hudson, Laura (25 липня 2013). 25 Years Later, Neil Gaiman's Sandman Returns With a Prequel. Wired. Архів оригіналу за 6 September 2013.
  62. ↑ Sunu, Steve (21 березня 2013). Gaiman Returns to Marvel, Brings Spawn's Angela. Comic Book Resources. Архів оригіналу за 24 March 2013. Процитовано 23 березня 2013. Later this year, writer Neil Gaiman makes his return to Marvel Comics...Perhaps even more intriguing is the announcement that Gaiman plans to introduce Angela to the Marvel U.
  63. ↑ Bishop, Bryan (1 березня 2018). Neil Gaiman is turning The Sandman into an expanded comics universe. The Verge. Архів оригіналу за 29 вересня 2018. Процитовано 29 квітня 2018.
  64. ↑ Polo, Susana (1 березня 2018). The Sandman Universe is Neil Gaiman's next comics project. Polygon. Архів оригіналу за 29 вересня 2018. Процитовано 29 квітня 2018.
  65. ↑ Gaiman, Neil,. Snow, glass, apples (вид. First edition). Milwaukie, OR. ISBN 9781506709796. OCLC 1085579577.
  66. ↑ Pratchett, Terry (n.d.). Words from the Master. Lspace.org. Архів оригіналу за 29 September 2013. Процитовано 26 липня 2011.
  67. ↑ Mythypoeic Awards – Winners. Mythopoeic Society. Архів оригіналу за 10 October 2014. Процитовано 12 November 2008.
  68. ↑ Newbery Award Winning Authors (англ.). PediaPress.
  69. ↑ American Gods wins a Hugo!. Neilgaiman.com. 17 вересня 2002. Архів оригіналу за 20 September 2013. Процитовано 26 липня 2011.
  70. ↑ а б в г «Gaiman, Neil» [Архівовано 14 жовтня 2013 у Wayback Machine.]. The Locus Index to SF Awards: Index to Literary Nominees. Locus Publications. Retrieved 5 November 2012.
  71. ↑ а б 2002 Award Winners & Nominees. Worlds Without End. Процитовано 27 June 2009.
  72. ↑ Best-Seller Lists: Hardcover Fiction. The New York Times. 9 жовтня 2005. Архів оригіналу за 27 October 2013. Процитовано 6 березня 2010.
  73. ↑ Gaiman, Neil (19 листопада 2008). Beyone Tea. Neil Gaiman's Journal. Архів оригіналу за 15 February 2012.
  74. ↑ Press Association (26 грудня 2013). Neil Gaiman novel wins Book of the Year. The Guardian. Архів оригіналу за 2 April 2015. Процитовано 27 грудня 2013.
  75. ↑ The Ocean at the End of the Lane. www.goodreads.com. Процитовано 5 жовтня 2019.
  76. ↑ Byatt, AS (3 липня 2013). The Ocean at the End of the Lane by Neil Gaiman – review. Guardian. Процитовано 4 липня 2013.
  77. ↑ Lofuto, Tina (3 липня 2013). With The Ocean at the End of the Lane, fantasy master Neil Gaiman presents a mythical view of childhood's fears. Nashville Scene. Архів оригіналу за 27 жовтня 2015. Процитовано 4 липня 2013.
  78. ↑ Gaiman, Neil. A cover revealed! A book exposed! A year mislaid!. journal.neilgaiman.com. Процитовано 18 вересня 2016.
  79. ↑ Neil Gaiman Puts His Spin On Thor In Norse Mythology Novel. Comicbook.com. Процитовано 18 вересня 2016.
  80. ↑ а б Wagner, Hank; Golden, Christopher; Bissette, Stephen R. (2008). The Scripts. Prince of Stories: The Many Worlds of Neil Gaiman. New York, New York: St. Martin's Press. с. 413–448. ISBN 978-0-312-38765-5.
  81. ↑ Neil Gaiman and Roger Avary: Shaping Beowulf's story. Stv.tv. 2007. Архів оригіналу за 25 June 2012.
  82. ↑ Ambrose, Tom (December 2007). He Is Legend. Empire. с. 142.
  83. ↑ Neil Gaiman's Film Work. Neil Gaiman.com. 13 серпня 2007. Архів оригіналу за 20 September 2013. Процитовано 2 серпня 2010.
  84. ↑ Burns, Tom (n.d.). Neil Gaiman Takes Hollywood. UGO.com. Архів оригіналу за 13 May 2011. Процитовано 2 серпня 2010.
  85. ↑ Sanchez, Robert (2 серпня 2006). Neil Gaiman on Stardust and Death: High Cost of Living!. IESB.net. Архів оригіналу за 13 August 2006. Процитовано 25 лютого 2007.
  86. ↑ Gaiman, Neil (9 січня 2007). The best film of 2006 was... Neil Gaiman's Journal. Процитовано 25 лютого 2007.
  87. ↑ The Vulture Transcript: Neil Gaiman on Comics, Twilight, Twitter Etiquette, Killing Batman, and Sharing Porn With His Son. 14 жовтня 2010.
  88. ↑ Gaiman, Neil (1998). Smoke and Mirrors: Short Fictions and Illusions. Avon. с. 384. ISBN 978-0380789023.
  89. ↑ Kit, Borys (22 січня 2013). Ron Howard in Talks to Direct Disney's Graveyard Book. The Hollywood Reporter. Архів оригіналу за 26 October 2013. Процитовано 25 жовтня 2013.
  90. ↑ Johnny Depp to Star in Edgar Wright's ‘Fortunately, the Milk’, a Neil Gaiman Story
  91. ↑ Edgar Wright dirigirá una adaptación de Fortunately, the Milk de Neil Gaiman[недоступне посилання з липня 2019]
  92. ↑ Exclusive Neil Gaiman Confirms Doctor Who Episode. SFX. Архів оригіналу за 19 August 2013. Процитовано 17 березня 2010.
  93. ↑ Masters, Tim (24 травня 2010). Neil Gaiman reveals power of writing Doctor Who. BBC News. Архів оригіналу за 18 March 2013. Процитовано 24 May 2010.
  94. ↑ Doctor Who: Title Of the Neil Gaiman Episode Revealed. SFX. 28 березня 2011. Процитовано 6 травня 2011.
  95. ↑ Davis, Lauren (7 квітня 2012). The 2012 Hugo Nominations have been announced!. io9. Архів оригіналу за 10 лютого 2013. Процитовано 7 квітня 2012.
  96. ↑ Fox, Rose (2 September 2012). Hugo Awards Liveblog. Publishers Weekly. Архів оригіналу за 13 October 2013. Процитовано 2 September 2012.
  97. ↑ Tweet. Doctor Who Magazine. Twitter. 26 березня 2013. Процитовано 16 квітня 2013.
  98. ↑ Jeffery, Morgan (9 листопада 2012). 'Doctor Who' writer Neil Gaiman: 'I want to make the Cybermen scary again'. Digital Spy. Процитовано 16 квітня 2013.
  99. ↑ Neil Gaiman's Journal: A quick in and out. Journal.neilgaiman.com. 12 березня 2011. Процитовано 26 липня 2011.
  100. ↑ Coonan, Clifford (10 March 2011). Neil Gaiman to script 'Journey'. Variety. Архів оригіналу за 13 March 2011.
  101. ↑ Author Neil Gaiman to guest star on The Simpsons. BBC News. 13 січня 2011. Архів оригіналу за 30 December 2011. Процитовано 13 січня 2011.
  102. ↑ Campbell, Josie (19 листопада 2011). Neil Gaiman on His Simpsons Appearance, Teen Lit and Trolls. Comic Book Resources. Архів оригіналу за 5 October 2013. Процитовано 26 жовтня 2013.
  103. ↑ Gaiman, Neil (20 листопада 2011). Hey Hey We're, er, on The Simpsons. Neil Gaiman's Journal. Архів оригіналу за 24 January 2012. Процитовано 26 жовтня 2013.
  104. ↑ What Neil Gaiman Did On The Big Bang Theory. Cinema Blend (англ.). 20 квітня 2018. Процитовано 16 травня 2024.
  105. ↑ Falcone, Dana Rose (16 червня 2015). Neil Gaiman's American Gods gets series order at Starz. Entertainment Weekly. Архів оригіналу за 20 September 2015.
  106. ↑ Galizia, Paul Caruana; Gunning, Katie; Johnson, Rachel (3 липня 2024). Exclusive: Neil Gaiman accused of sexual assault. Tortoise (брит.). Процитовано 2 серпня 2024.
  107. ↑ Refugees, United Nations High Commissioner for. World Refugee Day. UNHCR (англ.). Процитовано 12 березня 2022.
  108. ↑ https://twitter.com/neilhimself/status/1500158016494125056. Twitter (укр.). Процитовано 12 березня 2022.
  109. ↑ https://twitter.com/neilhimself/status/1499366200077393927. Twitter (укр.). Процитовано 12 березня 2022.
  110. ↑ Кіллінг, Гейман, Еваристо: письменники з усього світу закликають жертвувати кошти для українських біженців. chytomo.com (укр.). 2 березня 2022. Процитовано 12 березня 2022.

Посилання

[ред. | ред. код]
Вікіцитати містять висловлювання від або про: Ніл Ґейман

Офіційні сторінки Ніла Ґеймана:

Українські переклади лекції "Чому наше майбутнє залежить від читання: "

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Ніл_Ґейман&oldid=43826147