Ян Порохницький
| Ян Порохницький | |
|---|---|
| Народився | 1553 |
| Помер | 13 травня 1633 Львів, Львівська земля, Руське воєводство, Малопольська провінція, Корона Королівства Польського, Річ Посполита |
| Поховання | Латинський катедральний собор |
| Країна | Річ Посполита |
| Діяльність | католицький священник, католицький єпископ |
| Alma mater | Інгольштадтський університетd, Падуанський університет і Болонський університет |
| Посада | дієцезійний єпископ і Архієпископ Львоваd |
| Конфесія | католицька церква[1] |
| Рід | Q106580448? |
 | |
Йоан Порохницький,[2] гербу Корчак (пол. Jan Andrzej Próchnicki[3], 1553—1633) — католицький релігійний діяч, латинський архієпископ у Кам'янці на Поділлі та Львові. Автор родинної хроніки, меценат і бібліофіл. Представник спольщеного українського роду Порохницьких.
Є версії про українське та польське походження його роду. Зокрема, своїми предками вважав Бибельських гербу Корчак.[4] Батько — Стефан, дідич Никловичів, матір — дружина батька Зофія з Нарайовських гербу Яніна.
Навчався у Краківському, Інґольштадському, може, Болонському, у 1591 — Падуанському (1 серпня обраний «консиліяром» польської нації, у 1592 році покинув місто в оршаку єпископа Юрія Радзивілла) університетах. Після виїзду з Італії залишився при дворі кардинала Ю. Радзивілла, перейшов у духовний стан, від патрона отримав свячення, «презенту» на посаду краківського каноніка, яким став 1 червня 1594.
У червні 1615 р. освятив каплицю Боймів (або Страстей Христових). «Протектор» заповіту померлого Мартина Кампіана[5].
Мав конфлікт з деякими львівськими райцями (зокрема, Март. Кампіаном, Еразмом Сикстом, Вольфовичем, Якубом Шольцом) стосовно маєтності Сигнівок, а потім відлучив їх від церкви. Оголошуючи це рішення з амвону Львівської латинської катедри, викликав протест парафіян, які силоміць стягнули його звідти. Тоді архієпископ відлучив ще й львів'ян і наказав замкнути костели міста, внаслідок чого львів'яни-католики почали відвідувати богослужіння й в українських (православних) храмах. Зрозумівши, що не варто надалі продовжувати конфлікт, скасував свої попередні вироки[6].
Був похований у Латинській катедрі у Львові, де йому встановили пам'ятний «надгробок» зліва від головного вівтаря, усунутий під час реконструкції храму за архієпископа Вацлава Сераковського. Нині на цьому місці розташована таблиця з епітафією Сераковському[7] У своєму заповіті склав докладне меню для власних поминок.[8].
- ↑ Catholic-Hierarchy.org — USA: 1990.
- ↑ Субтельний О. Полонізація української знаті [Архівовано 5 березня 2016 у Wayback Machine.]
- ↑ іноді Andrzej Pruchnicki → див.: Czernecki J. Brzeżany: pamiątki i wspomnienia [Архівовано 11 грудня 2017 у Wayback Machine.]. — Lwów, nakładem Towarzystwa nauczycieli szkół wyższych, 1905. — S. 47. (пол.)
- ↑ Грушевський М. Історія України-Руси [Архівовано 3 серпня 2016 у Wayback Machine.]. — Т. VI. Розділ III. — С. 238.
- ↑ Łoziński W. Patrycyat i mieszczaństwo lwowskie w XVI i XVII wieku [Архівовано 26 листопада 2014 у Wayback Machine.]. — Lwów: Gubrynowicz i Schmidt, 1890. — S. 73. (пол.)
- ↑ Лемко І. Цікавинки з історії Львова. — Львів: Апріорі, 2011. — іл. — С. 42. — ISBN 978-617-629-024-7.
- ↑ Orłowicz M. Ilustrowany przewodnik po Lwowie ze 102 ilustracjami i planem miasta. — Lwów—Warszawa, 1925. — S. 81. (пол.)
- ↑ Лемко І. Цікавинки з історії Львова… — С. 32.
- Грушевський М. Історія України-Руси [Архівовано 3 серпня 2016 у Wayback Machine.]. — Т. VI. Розділ III. — С. 237.
- Gębarowicz M. Próchnicki (Pruchnicki) Jan Andrzej h. Korczak (ok.1553-1633) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź : Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1985. — T. XXVIII, 1984—1985. — S. 547—550. (пол.)
- Niesiecki K. Korona Polska przy Złotey Wolności Starożytnemi Wszystkich Kathedr, Prowincyi y Rycerstwa Kleynotami Heroicznym Męstwem y odwagą, Naywyższemi Honorami a naypierwey Cnotą, Pobożnością y Swiątobliwością Ozdobiona… [Архівовано 27 листопада 2014 у Wayback Machine.] — Lwów : w drukarni Collegium Lwowskiego Societatis Jesu, 1740. — T. 3. — 938 s. — S. 732—733. (пол.)
- Мицько І. Дмитро Дядько: генеалогічний етюд [Архівовано 4 листопада 2014 у Wayback Machine.].