Лівицький Андрій Миколайович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Андрій Миколайович Лівицький
Андрій Миколайович Лівицький
Андрій Миколайович Лівицький
3-й Голова Директорії УНР Україна
25 травня 1926 — 10 липня 1948
ПопередникСимон Васильович Петлюра
Наступниквін сам як Президент УНР в екзилі
1-й Президент УНР в екзилі Україна
10 липня 1948 — 17 січня 1954
Попередниквін сам як Голова Директорії УНР
НаступникСтепан Витвицький
Україна Голова уряду УНР в екзилі
14 жовтня 1920 — 24 березня 1921
ПрезидентСимон Петлюра
ПопередникВ'ячеслав Прокопович
НаступникПилип Пилипчук
14 січня 1922 — 25 травня 1926
ПрезидентСимон Петлюра
ПопередникПилип Пилипчук
НаступникВ'ячеслав Прокопович
Україна Міністр юстиції Директорії УНР
квітень 1919 — 23 вересня[1] 1920
ПопередникДмитро Маркович
Наступникпосада скасована

Народився31 березня (12 квітня) 1879[2]
х. Красний Кут, Полтавська губернія,
Російська імперія
Помер17 січня 1954(1954-01-17)[3][4] (74 роки)
Карлсруе,
Баден-Вюртемберг,
ФРН
ПохованийЦвинтар святого Андрія
Відомий якдипломат, політик
Громадянство Російська імперія
 УНР
Національністьукраїнець
Alma materЮридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Політична партіяУкраїнська соціал-демократична робітнича партія
У шлюбі зЛівицька Марія Варфоломіївна
ДітиЛівицький Микола Андрійович і Лівицька-Холодна Наталя Андріївна
Нагороди
Хрест Симона Петлюри
Хрест Симона Петлюри

Андрі́й Микола́йович Ліви́цький (31 березня (12 квітня) 1879(18790412)[5], хутір Красний Кут поблизу с. Ліпляве, Золотоніський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія — 17 січня 1954, Карлсруе, Баден-Вюртемберг, ФРН) — український громадсько-політичний діяч. Президент УНР в екзилі (1926—1954).

Відповідно до українського законодавства може бути зарахований до борців за незалежність України у ХХ сторіччі.[6]

Життєпис

[ред. | ред. код]

Народився Андрій Лівицький 12 квітня (31 березня — за старим стилем) 1879 року на хуторі Красний Кут Золотоніського повіту Полтавської губернії в дворянській родині корнета Миколи Івановича Лівицького та його дружини Наталії Петрівни. Рід Лівицьких мав козацько-старшинське походження, і був споріднений із нащадками гетьмана Павла Полуботка[7].

Освіту здобув у Прилуцькій гімназії та Колегії Павла Ґалаґана в Києві. У 1896 році вступив до Київського університету святого Володимира. Навчався на математичному і правничому факультетах. Належав до української студентської громади. За участь у студентському політичному русі двічі ув'язнювався в Лук'янівській тюрмі (1897, 1899) та висланий на Полтавщину «під гласний нагляд». Після закінчення університетського курсу служив у Лубенському окружному суді (1903—1905), присяжним повіреним Харківської судової палати (1905—1913), мировим суддею Золотоніського повіту (1913—1917).

Початок партійної діяльності (РУП, УСДРП)

[ред. | ред. код]

Як один із засновників Революційної української партії (РУП), протягом 1902—1903 років належав до ядра київського комітету партії. У 1903—1906 роках очолював осередок РУП у Лубнах на Полтавщині. З 1905 року — один із лідерів УСДРП. Під час революції 1905 року був головою «Лубенської республіки», а також очолював загін громадської самооборони, котрий складався з шести бойових дружин. На початку січня 1906 року заарештований, але втік з-під варти; у жовтні 1907 року під час перебування в Лубнах заарештований удруге й півтора року відбував ув'язнення. 1909 засуджений у Києві військовим окружним судом до тюремного ув'язнення, але згодом виправданий апеляційною інстанцією.

Член Центральної Ради

[ред. | ред. код]

У березні 1917 року призначений Золотоніським повітовим, а 1 серпня — Полтавським губернським комісаром. Як делегат І Всеукраїнського селянського з'їзду від Золотоніського повіту був обраний до складу ЦК Селянської спілки і став членом Української Центральної Ради (УЦР). Від серпня 1917 по травень 1918 року був гласним (депутатом) Золотоніського повітового і Полтавського губернського земств, головою Золотоніських повітових і Полтавських губернських земських зборів, почесним мировим суддею Золотоніського повіту. Водночас очолював Золотоніський повітовий комітет і був членом Полтавського губернського комітету УСДРП. Входив до складу української делегації на переговорах у Брест-Литовську.

Період Гетьманату Павла Скоропадського

[ред. | ред. код]

Усунений із посади губернського комісара гетьманською владою 4 травня 1918 року, працював юрисконсультом Центрального Українського кооперативного комітету. Входив до складу Українського національного союзу, опозиційного владі гетьмана Скоропадського. Під час антигетьманського повстання в листопаді-грудні виконував обов'язки повітового і губернського комісара на Полтавщині.

Доба Директорії

[ред. | ред. код]
Уряд Директорії та вище командування Армії УНР після наради в Ялтушкові, 7.11.1920 р.
Перший ряд: Іван Омелянович-Павленко (1), Симон Петлюра (2), Михайло Омелянович-Павленко (3), Гаврило Базильський (4).
Другий ряд: Андрій Лівицький (5), Олександр Саліковський (6).
Третій ряд: Євген Архипенко (7), Олександр Удовиченко (8), Олексій Галкин (9), Олександр Загродський (10), Пінхас Красний (11), Марко Безручко (12), Андрій Долуд (13), Петро Ліпко (14), Андрій Гулий-Гуленко (15), Сергій Тимошенко (16)

За доби Директорії УНР був одним із організаторів Трудового конгресу, обіймав посади: тимчасово керуючого Міністерством внутрішніх справ УНР, товариша міністра юстиції, міністра юстиції і заступника голови Ради Міністрів у кабінеті Бориса Мартоса, керуючого Міністерством закордонних справ і міністра юстиції УНР, заступника голови Ради міністрів у кабінеті Ісаака Мазепи. У жовтні 1919 року, як голова дипломатичної місії УНР у Польщі, виїхав до Варшави.

11 лютого 1920 року був арештований у Кам'янці-Подільському разом із представниками уряду УНР Ісааком Мазепою, Іваном Огієнком, Осипом Безпалком відповідно до наказу польського головного комісара Волині й Подільського фронту А. Мінкевича. Офіційне вибачення за «прикрий випадок» арешту було надано польським МЗС 11 березня українській дипломатичній місії в Варшаві[8]. 22 квітня 1920 р. підписав союзний договір із Польщею. В уряді УНР на чолі з В'ячеславом Прокоповичем з травня 1920 року залишився на посаді заступника голови Ради народних міністрів і міністра юстиції. Після трагічного закінчення Другого Зимового походу наприкінці 1921 року відстояв тезу про продовження діяльності уряду УНР в екзилі.

Діяльність в еміграції

[ред. | ред. код]
Андрі́й Лівицький з родиною (Варшава, 1920).
Могила на кладовищі в Баунд-Бруці.

Разом із Симоном Петлюрою керував дипломатичною діяльністю УНР у Варшаві. Протягом 1920—1921 років — виконувач обов'язків голови уряду УНР, в 1922—1926 роках — голова уряду УНР в екзилі. Жив у Варшаві під постійним наглядом польської поліції; став одним з ініціаторів створення та активним членом Прометеївського руху. По загибелі Симона Петлюри очолив Директорію УНР та перейняв посаду Головного Отамана військ УНР.

Протягом 1926—1954 років очолював Державний Центр УНР в екзилі та керував українською державною політикою. Під кінець Другої світової війни переїхав з Варшави до Німеччини. Під його керівництвом уряд в еміграції з травня 1945 року активізував діяльність і обновив свій склад. У 1948 році ініціював створення Української Національної Ради — з метою консолідації політичних сил в еміграції та реорганізації Державного Центру УНР в екзилі — у співпраці з Ісааком Мазепою.

Був похований на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені, згодом прах перепоховано на українському меморіальному кладовищі в Баунд-Бруці, поблизу Нью-Йорка.

Родина

[ред. | ред. код]

Вшанування пам'яті

[ред. | ред. код]
Пам'ятна монета НБУ
  • 27 березня 2009 року Національний банк України увів до обігу ювілейну монету «Андрій Лівицький» (серія «Видатні особистості України»).
  • Одна з вулиць міста Канева носить ім'я Андрія Лівицького.
  • Рішенням 22-ої сесії 8-го скликання Лубенської міської ради 20 жовтня 2022 року вулицю Суворова у Лубнах перейменували на вулицю Андрія Лівицького.
  • 5 квітня 2018 року в місті Прилуки відкрили меморіальну дошку Андрію Лівицькому.

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. Газета «Свобода» Число 128 / Джерсі Сіті, 23 жовтня 1920. — 1 с.
  2. https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/andriy-livyckyy-lystuvannya-1919-1953-roky/andriy-livyckyy-lystuvannya-1919-1953-roky/andriy-livyckyy-lystuvannya-1919-1953-roky
  3. Енциклопедія історії УкраїниКиїв: Наукова думка, 2003. — ISBN 966-00-0632-2
  4. Munzinger Personen
  5. Андрій Лівицький. Листування (1919—1953 роки) / Упорядкування, вступна стаття, загальна редакція Ярослава Файзуліна. — Український інститут національної пам'яті. — Київ: Фенікс, 2019. — С. 4. Архів оригіналу за 28 січня 2021. Процитовано 19 січня 2021.
  6. Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у XX столітті. Офіційний вебпортал парламенту України (укр.). Процитовано 1 травня 2022.
  7. Лівицький Андрій. Листування (1919—1953 роки) / Упорядкув., вступ. ст., заг. ред. Я. Файзуліна. — Український інститут національної пам'яті. — Київ: Фенікс, 2019. — 688 с. ISBN 978-966-136-661-8]
  8. Сайт Інституту історії. 11 лютого 1920 р. Архів оригіналу за 29 червня 2016. Процитовано 20 січня 2014.

Посилання

[ред. | ред. код]

Джерела

[ред. | ред. код]
Попередник
Симон Петлюра
3-й Голова Директорії УНР
19261948
Наступник
 — він сам як 1-й Президент УНР
Попередник
 — він сам як 3-й Голова Директорії УНР
1-й Президент УНР
19481954
Наступник
Степан Витвицький