Користувач:AstroWiki1/Чернетка/Європа (супутник)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Європа (значення).
Європа
Europa


Європа на зображенні космічного корабля Юнони (вересень 2022)

Дані про відкриття
Дата відкриття 8 січня 1610 року
Відкривач(і) Галілео Галілей та Симон Маріус
Планета Юпітер
Номер II
Орбітальні характеристики[1]
Велика піввісь 670 900 км
Перицентр 664 862 км
Апоцентр 676 938 км[2]
Орбітальний період 3,551181 діб
Орбітальна швидкість 13743,36 м/с
Ексцентриситет орбіти 0,009
Нахил орбіти 1.791° до площини екліптики
(0.470° до площини екватора планети)
Фізичні характеристики
Видима зоряна величина 5.29 (В протистоянні)
Діаметр  3 138 км
Середній радіус  1 569 км[3]
Площа поверхні 3,09× 107 км²
Маса 4,80× 1022 кг[3]
Густина 3,01 г/см³[3]
Прискорення вільного падіння 1,314 м/с²
Друга космічна швидкість 2,025 км/с
Альбедо 0.67 ± 0.03
Атмосфера наявна, розріджена
Інші позначення
Юпітер VI
Розріз Європи (детальніше пояснення англійською в описі малюнка)

Євро́па (дав.-гр. Ευρώπη), або Юпітер II — супутник Юпітера, найменший з чотирьох галілеєвих супутників. Європа посідає шосте місце в списку найближчих до Юпітера супутників, а також шосте місце в списку найбільших супутників у Сонячній Системі. Відкрита 1610 року Галілео Галілеєм[4] і, можливо, незалежно від нього Симоном Маріусом. Супутник був названий на честь фінікійської матері царя Міноса Критського і коханки Зевса (грецького аналога римського бога Юпітера). Протягом століть за Європою велися все більш різнобічні спостереження з допомогою телескопів, а починаючи із 1970-х років — і космічних апаратів, які пролітали поблизу.

За розмірами Європа трохи поступається Місяцю. Вона складається переважно з силікатних порід, а в центрі має залізо-нікелеве ядро. Європа має дуже розріджену атмосферу, що переважно складається з кисню. Поверхня складається з льоду і є однією з найбільш гладких у Сонячній системі; на ній дуже мало кратерів, але багато світло-коричневих тріщин. Молодість і гладкість поверхні стали причиною появи гіпотези, що під нею розташовується водяний океан, в якому могло б існувати позаземне життя, хоча, ймовірнішим є існування одноклітинних ораганізмів та бактеріоподібних істот[2]. Ймовірно, підповерхневий океан не замерзає завдяки припливним силам, періодичні зміни яких викликають деформацію супутника і, як наслідок, нагрівання його надр. Це також є причиною ендогенної геологічної активності Європи, що нагадує тектоніку плит[5].

Цікаві характеристики Європи, особливо можливість виявлення позаземного життя, призвели до цілого ряду пропозицій щодо досліджень супутника[6][7]. Місія космічного апарата «Галілео», яка почалася 1989 року, надала більшу частину сучасних даних про Європу. В бюджеті NASA на 2016 рік виділені кошти на розробку автоматичної міжпланетної станції Europa Clipper, призначеної для вивчення Європи на предмет наявності життя на ній, запуск перенесений на жовтень 2024[8][9]. Запуск апарата для вивчення крижаних супутників Юпітера, Jupiter Icy Moon Explorer (JUICE), відбувся 14 квітня 2023 року[10].

Історія відкриття і назва

[ред. | ред. код]

Європа, разом з трьома іншими великими супутниками Юпітера, Іо, Каллісто та Ганімедом, відкрита Галілео Галілеєм 8 січня 1610 року[4] за допомогою винайденого ним телескопа-рефрактора з 20-кратним збільшенням. До цього, 1609 року, Європу спостерігав німецький астроном Симон Маріус, але вчасно не повідомив про це наукове товариство.

Перше спостереження супутника було виконане Галілеєм в ніч із 7 на 8 січня 1610 в Падуанському університеті, однак тоді низька роздільна здатність його телескопу не дозволила йому відокремити Європу від іншого супутника Юпітера — Іо — Галілей вважав їх єдиним об'єктом, про що зробив запис у своєму щоденнику, фрагмент якого пізніше опубліковано в «Stella Gazette»[11]. Помилка була виявлена Галілеєм наступної ночі, з 8 січня 1610 року (цю дату МАС і схвалив як дату відкриття Європи)[4]. Відкриття Європи та інших галілеєвих супутників було анонсовано Галілеєм в роботі «Sidereus Nuncius» у березні 1610 року[12], де він назвав їх «планетами Медічі» (на честь свого покровителя) і позначив римськими цифрами.

Симон Маріус

У своєму виданні «Mundus Jovialis», опублікованому 1614 року, німецький астроном Симон Маріус стверджував, що спостерігав Іо та інші супутники Юпітера ще 1609 року, за тиждень до відкриття їх Галілеєм. Галілей висловив сумніви у достовірності цих тверджень і відхилив роботу Маріуса як плагіат. Перше зареєстроване спостереження Маріуса датується 29 грудня 1609 року за юліанським календарем, що відповідає 8 січня 1610 року за григоріанським календарем, яким користувався Галілей[13].

Назва «Європа» дана С. Маріусом 1614 року, а ще раніше запропонована Йоганном Кеплером[14][15]. Супутник названо ім'ям Європи — персонажа давньогрецької міфології, коханки Зевса (Юпітера).[16] [17]

У грецькій міфології Європа - дочка фінікійського царя Тіру. Як і всі галілеєві супутники, Європа названа на честь коханки Зевса, грецького аналога Юпітера. Європа була залицяна Зевсом і стала царицею грецького острову Криту[18].

Однак назва «Європа», як і назви, запропоновані Маріусом для інших галілеєвих супутників, практично не використовувалися аж до середини XX століття[19]. Тоді вона стала загальновживаною (хоча ідею Кеплера та Маріуса називати супутники планет іменами наближених відповідного бога астрономи підтримали ще століттям раніше — після відкриття декількох супутників у Сатурна[20]). У більшій частині ранньої астрономічної літератури ці супутники позначалися іменем планети з додаванням римської цифри (система, введена Галілеєм). Зокрема, Європа була відома як Юпітер II, або як «другий супутник Юпітера». З відкриттям 1892 року Амальтеї, орбіта якої розташовується ближче до Юпітера, Європа стала третім супутником, а 1979 року космічний апарат «Вояджер» виявив ще три внутрішніх супутника. Таким чином, за сучасними даними, Європа — шостий за відстанню від Юпітера його супутник, хоча за традицією її продовжують називати «Юпітер II»[19].

Більш ніж через півстоліття, 1676 року Європа, поряд із іншими галілеєвими супутниками, сама стала предметом значимого для науки тих років відкриття. Спостерігаючи за тим, як Європа та інші галілеєві супутники час від часу зникають із виду проходячи за диском Юпітера, данський астроном Оле Ремер встановив, що протягом року проміжки між такими затемненнями відрізняються за часом. Спочатку висувалася гіпотеза про те, що швидкість обертання супутників по орбіті змінюється із певною періодичністю, однак Ремер, який розумів всю абсурдність такого припущення, вирішив знайти інше пояснення, пов'язавши його з природою світла. Якщо б світло поширювалося з нескінченною швидкістю, то на Землі затемнення в системі супутників спостерігалися б через рівні інтервали часу. В такому випадку, наближення та віддалення Юпітера від Землі не мало б ніякого значення. Звідки Ремер зробив висновок, що світло поширюється зі скінченною швидкістю. Тоді затемнення повинні спостерігатися через деякий час після їхнього настання. Стало зрозуміло, що цей час напряму залежить від швидкості світла і відстані до Юпітера. Ремер використав ці дані та дав першу оцінку швидкості світла, отримавши значення 225 тис. км/с, яке відрізняється від сучасного — близько 300 тис. км/с[21].

Орбіта й обертання

[ред. | ред. код]
Анімація, що показує орбітальний резонанс Іо з Європою та Ганімедом

Європа обертається навколо Юпітера по орбіті радіусом 670 900 км, роблячи повний оберт за 3,551 земних діб. Орбіта супутника майже колова (ексцентриситет дорівнює всього 0,009) і слабо нахилена до площини екватора Юпітера (на 0,466°)[22]. Як і всі галілеєві супутники, Європа завжди повернута до Юпітера однією і тією ж стороною (перебуває у припливному захопленні). Тому на Європі є точка, в якій Юпітер завжди в зеніті, через неї проведений нульовий меридіан супутника[23].

Однак деякі дані вказують на те, що припливне захоплення супутника неповне і його обертання трохи асинхронне: Європа обертається навколо власної осі швидше, ніж навколо планети, або, принаймні, так було в минулому. Це свідчить про асиметричний розподіл маси в її надрах і про те, що крижана кора відділена від кам'яної мантії шаром рідини[24].

Хоча ексцентриситет орбіти Європи невеликий, він дає початок її геологічній активності. Коли Європа наближається до Юпітера, їхня припливна взаємодія посилюється, і супутник трохи витягується в напрямку на планету. Через половину періоду обертання Європа віддаляється від Юпітера і припливні сили слабшають, дозволяючи їй знову стати округлішою. Крім того, через ексцентричність орбіти Європи її припливні горби періодично зміщуються по довготі, а через нахил її осі обертання — по широті[25]. Величина припливних деформацій, згідно з розрахунками, лежить у межах від 1 м (якщо супутник повністю твердий) до 30 м (якщо під корою є океан)[26]. Ці регулярні деформації сприяють перемішуванню і нагріванню надр Європи. Тепло стимулює підземні геологічні процеси і, ймовірно, дозволяє підповерхневому океану залишатися рідким[5][27]. Першоджерело енергії для цього процесу — обертання Юпітера навколо власної осі. Його енергія перетворюється в енергію орбітального руху Іо через припливи, викликані цим супутником на Юпітері, а потім передається Європі та Ганімеду з допомогою орбітальних резонансів — їх періоди обертання відносяться як 1:2:4. Якщо б не взаємодія Європи з іншими супутниками, її орбіта з часом стала б коловою через дисипацію припливної енергії, і нагрівання надр припинилося б[27][28].

Аналіз унікальних тріщин, що вкривають Європу, показав, що в певний момент часу вона, ймовірно, оберталася навколо нахиленої осі. Якщо це так, то це пояснює багато особливостей Європи. Величезна мережа тріщин, що вкривають Європу, слугує свідченням напружень, спричинених потужними припливами і відливами в океані Європи. Нахил супутника може вплинути на розрахунки того, яка частина її історії записана в її замерзлій оболонці, скільки тепла генерується припливами в її океані і навіть як довго океан був рідким. Його крижаний шар повинен розтягуватися, щоб пристосуватися до цих змін. Коли навантаження занадто велике, він тріскається. Нахил осі Європи може свідчити про те, що її тріщини з'явилися набагато пізніше, ніж вважалося раніше. Причиною цього є те, що напрямок полюса обертання може змінюватися на кілька градусів на день, завершуючи один період прецесії за кілька місяців. Нахил також може вплинути на оцінки віку океану Європи. Вважається, що припливні сили генерують тепло, яке підтримує температуру рідини в океані Європи, а нахил осі обертання призведе до того, що припливні сили генеруватимуть більше тепла. Таке додаткове тепло дозволило б океану залишатися рідким довше. Однак поки що не визначено, коли саме могло статися це гіпотетичне зміщення осі обертання[29].

Фізичні характеристики

[ред. | ред. код]
Порівняння розмірів Землі, Місяця та Європи
Близький до природного колір поверхні (ліворуч) і штучно підсилений колір (праворуч). Фото АМС «Галілео»

За розміром Європа трохи менша від Місяця. Маючи діаметр 3122 км, вона займає шосте місце за величиною серед супутників і п'ятнадцяте — серед усіх об'єктів Сонячної системи. Це найменший із галілеєвих супутників. Однак маса Європи більша, ніж у всіх відомих супутників у Сонячній системі, що поступаються їй за розмірами, разом узятих[30]. Її середня густина — 3,013 г/см3 — вказує на те, що вона складається переважно з силікатних порід і, таким чином, схожа за складом на планети земної групи[31].

Походження та еволюція

[ред. | ред. код]

Ймовірно, Європа (як і інші галілеєві супутники) сформувалася з газопилового диска, що оточував Юпітер[26][32][33]. Цим пояснюється те, що орбіти цих супутників близькі до колових і радіуси орбіт регулярно збільшуються[33]. Цей диск міг сформуватися навколо прото-Юпітера шляхом виведення частини газу, що складав початкову масу прото-Юпітера, в процесі гідродинамічного колапсу[33]. Внутрішня частина диска була тепліша від зовнішньої, і тому внутрішні супутники містять менше води та інших летких речовин[26]. Якщо газовий диск був достатньо гарячим, то тверді частинки з перенасиченої пари при досягненні розмірів близько 1 см могли доволі швидко осідати в середній площині диска[34]. Потім, завдяки механізму гравітаційної нестійкості Голдрайха — Уорда, з тонкого шару сконденсованої твердої речовини в газовому диску починають утворюватися тіла розмірами в декілька кілометрів[33]. Ймовірно, через ситуацію, подібну до картини формування планет в Сонячній туманності, формування супутників Юпітера відбулося порівняно швидко.

Оскільки Європа містить менше льоду, ніж інші великі супутники Юпітера (крім Іо), то вона була сформована в епоху, коли завершилася конденсація льоду в речовину супутників. Розглянемо дві крайні моделі завершення конденсації льоду. У першій моделі (аналогічній до моделі Поллака та Рейнольдса) вважається, що температура нещодавно утвореної частинки визначається балансом між енергією, яка поглинається нею від Сонця, та енергією, яка випромінюється нею в простір, і не враховується прозорість диска в ближній інфрачервоній області[33]. У другій моделі вважається, що температура визначається конвективним переносом енергії в межах диска, а також враховується, що диск непрозорий[33]. Відповідно до першої моделі, конденсація льоду завершилась близько 1—2 млн років після формування Юпітера, а для другої моделі цей період становив 0,1—0,3 млн років (до уваги береться температура конденсації близько 240 К)[33].

На початкових етапах історії Європи її температура могла перевищувати 700 К, що могло призвести до інтенсивного виділення летких речовин, які гравітація Європи не могла утримати[35][36]. Подібний процес відбувається на супутнику і зараз: водень, що утворюється при радіолізі льоду, покидає Європу, а кисень затримується, утворюючи тонку атмосферу. Наразі, в залежності від темпу виділення тепла в надрах, декілька десятків кілометрів кори можуть перебувати у розплавленому стані[36].

Внутрішня будова Європи

[ред. | ред. код]
Карта Європи, складена Геологічною службою США
Будова Європи

Європа більше схожа на планети земної групи, ніж інші «крижані супутники», і складається переважно із кам'янистих порід. Зовнішні шари супутника (товщиною ймовірно 100 км) складаються з води[37] — частково у вигляді крижаної кори товщиною 10—30 км, а частково, мабуть, — у вигляді підповерхневого рідкого океану. Глибше залягають силікатні гірські породи, а в центрі, ймовірно, розташовується невелике металеве ядро[38][39]. Головна ознака наявності океану — магнітне поле Європи, виявлене «Галілео». Воно завжди направлене проти юпітеріанського (хоча останнє на різних ділянках орбіти Європи орієнтоване по різному). Це означає, що його створюють електричні струми, індуковані в надрах Європи магнітним полем Юпітера[40]. Отже, там є шар з дуже хорошою провідністю — швидше за все, океан солоної води[26]. Інша ознака існування цього океану — дані про те, що кора Європи колись зсунулася на 80° відносно надр, що було б малоймовірним, якщо б вони тісно прилягали один до одного[41].

Поверхня

[ред. | ред. код]
Зображення Європи, отримане Галілео, в нейтральних тонах, на якому видно лінії

Поверхня Європи загалом рівна (одна з найрівніших у Сонячній системі[42]), на ній відсутні такі великомасштабні елементи, як гори та кратери[42], лише інколи простежуються певні утворення, схожі на пагорби, що мають висоту декілька сотень метрів. Високе альбедо поверхні — близько 0,65[43][44] — свідчить про те, що лід досить чистий і, отже, поверхня супутника дуже активна, і супутник «молодий», утворений порівняно недавно (вважається, що чим чистішим є лід на поверхні «крижаних супутників», тим він молодший)[45][46][47]. Кількість кратерів невелика — є лише 30 найменованих кратерів діаметром понад 5 км[48], що теж свідчить про відносну молодість поверхні[44][49]. Виходячи з оцінок частоти кометного бомбардування, яке зазнає Європа, вік поверхні становить від 20 до 180 млн років[50][51], і, отже, Європа геологічно ще досить активна. В той же час порівняння світлин поверхні зроблених «Вояджером» і «Галілео» не виявило помітних змін за 20 років[26]. Наразі серед науковців ще немає повного консенсусу щодо того, як утворилися деталі, спостережувані на поверхні Європи[52][53].

Було припущено, що екватор Європи може бути вкритий крижаними шипами, які називаються кальгаспорами, які можуть досягати 15 метрів заввишки. Їх утворення відбувається під дією прямого сонячного світла поблизу екватора, що спричиняє підйом льоду, утворюючи вертикальні тріщини[54][55][56]. Хоча зображення, доступні з орбітального апарату Galileo, не мають відповідної роздільної здатності для підтвердження, радарні та теплові дані узгоджуються з цим припущенням[56].

Характер поверхні Європи на дрібних масштабах залишається невідомим, оскільки найбільш деталізований знімок поверхні Європи (зроблений апаратом «Галілео» з висоти 560 км 16 грудня 1997 року) має роздільність лише 6 м на піксель. Ще 15 зображень мають роздільність 9–12 м на піксель. Знімок однієї з найцікавіших з наукової точки зору областей Європи — плями Тера (лат. Thera Macula) — має роздільність 220 м на піксель. Деталізованіші знімки будуть отримані не раніше липня 2032 року, коли апарат JUICE здійснить два обльоти навколо Європи на висоті 400—500 км.

Температура поверхні змінюється від -150 °С до -190 °С. На поверхні супутника дуже висока радіація, оскільки орбіта Європи проходить через потужний радіаційний пояс Юпітера. Денна доза становить близько 540 бер (5,4 Зв)[57] — майже у мільйон разів більше, ніж на Землі. Такої дози достатньо, щоб викликати променеву хворобу в людей[58].

Рівень іонізуючого випромінювання на поверхні Європи еквівалентний добовій дозі близько 5,4 Зв (540 бер)[59], кількість, яка може спричинити серйозне захворювання або смерть у людей під впливом одного земного дня (24 години)[60]. Європейський день приблизно в 3,5 рази довший за земний[61].

Вся поверхня Європи вкрита лініями, що перетинаються — це розломи та тріщини у поверхневому льодовику. Деякі розломи майже повністю охоплюють планету. Система тріщин в декількох місцях нагадує тріщини на льодовому панцирі поблизу північного полюсу Землі.

Нерідко на поверхні спостерігаються подвійні і навіть потрійні льодові хребти. Є смуги з темними краями, що пояснюється специфічним явищем кріовулканізму (виверження води з-під льоду в центрі тріщин). Явищами кріовулканізму пояснюють також і наявність темних плям — малих і великих (як ділянок виверження на поверхню глибинного льоду і, можливо, води).

Рельєф деяких ділянок поверхні дає підстави вважати, що раніше океан планети не був суцільно замерзлим, у воді плавали айсберги та льодовики, які пізніше, в процесі похолодання, вмерзли у сучасну суцільно-льодову поверхню.

Хвилясті ділянки імовірно свідчать на користь припущення про стискання льодового панцира.

Мозаїка отриманих Галілео зображень, на якій спостерігаються риси, що свідчать про можливу геологічну активність: лінії, куполи, впадини та хаос Конемари.
Зображення підвищеної колірності, частина Хаосу Конемари, на якому видно крижані щити до 10 км в поперечнику. Білі області — промені викидів з кратера Пуйл.
Кряжисті «гори», висотою до 250 метрів, та гладенькі площини змішані докупи при близькому розгляді Хаосу Конемари.
Дві можливі моделі Європи
Чорний курець в Атлантичному океані. Термальні джерела, що виникають завдяки геотермальній енергії, створюють хімічно нерівноважний стан, який може постачати енергію для життя.

Кратер Пуйл, у центрі якого є гірка, може бути виходом м'якого льоду або води через отвір, пробитий метеоритом.

Ландшафти Європи поділяються на такі основні типи:

  • Рівнини
  • Хаотичні ділянки (хаоси)
  • Ділянки ліній і смуг
  • Хребти
  • Кратери

Лінії

[ред. | ред. код]

Найяскравішою особливістю поверхні Європи є серія темних смуг, що перетинають всю кулю, так звані лінії (lineae). При детальному аналізі видно, що краї кори Європи з обох боків від тріщин змістилися один відносно одного. Найбільші смуги мають довжину понад 20 км, часто з темними розмитими зовнішніми краями, правильними смугами та центральною смугою зі світлого матеріалу[62].

Поверхня Європи покрита великою кількістю ліній, що перетинаються між собою. Це розломи та тріщини в її крижаному панцирі. Деякі з них оперізують Європу майже повністю. Система тріщин в ряді місць нагадує тріщини на крижаному панцирі Північного Льодовитого океану Землі[63].

Ймовірно, поверхня Європи зазнає поступових змін — зокрема, утворюються нові розломи. Вони іноді перевищують 20 км в ширину і часто мають темні розмиті краї, поздовжні борозни і центральні світлі смуги[64]. При детальному розгляді видно, що краї деяких тріщин зміщені відносно один одного, а підповерхнева рідина, ймовірно, іноді підіймалася по тріщинах вгору.

Найімовірніша гіпотеза полягає в тому, що лінії на Європі виникли в результаті серії вивержень теплого льоду, коли кора Європи повільно розширюється, оголюючи тепліші шари під нею[65][66]. Це явище нагадує спрединг в океанічних хребтах Землі. Вважається, що ці різноманітні розломи були спричинені значною мірою припливними силами Юпітера. Оскільки Європа знаходиться у припливному захопленні Юпітера, і тому завжди зберігає приблизно однакову орієнтацію на Юпітер, схеми напруги повинні формувати характерний та передбачуваний рельєф. Однак лише наймолодший з розломів Європи відповідає прогнозованому шаблону, інші розломи орієнтовані інакше, і чим вони старші, тим більшою є ця відмінність. Це можна пояснити тим, що поверхня Європи обертається трохи швидше, ніж її внутрішня частина, ефект, який можливий завдяки тому, що підповерхневий океан механічно відокремлює поверхню Європи від її скелястої мантії, а також впливу сили тяжіння Юпітера на зовнішню крижану кору Європи[67][26]. Порівняння фотографій космічних кораблів «Вояджер» і «Галілей» служить для встановлення верхньої межі цього гіпотетичного прослизання. Повний оборот зовнішньої твердої оболонки відносно внутрішньої частини Європи займає щонайменше 12 000 років[68]. Дослідження зображень «Вояджера» та «Галілео» виявили докази субдукції на поверхні Європи, що свідчить про те, що так само, як тріщини аналогічні океанським хребтам[69][70], пластини крижаної кори, аналогічні тектонічним плитам на Землі, переробляються в розплавлений інтер'єр. Ці докази поширення кори в смугах[69] і конвергенції в інших місцях[70] припускають, що Європа може мати активну тектоніку плит, подібну до Землі[71]. Проте фізика, що керує цією тектонікою плит, навряд чи буде нагадувати ті, що керують земною тектонікою плит, оскільки сили, що протистоять потенційним земним рухам плит у корі Європи, є значно сильнішими, ніж сили, які могли б рухати їх[72].

Хребти

[ред. | ред. код]
Дві моделі кріовулканізму на Європі, в залежності від товщини шару океану

На Європі є протяжні здвоєні хребти[73]. Можливо, вони утворюються в результаті наростання льоду вздовж кромок тріщин, що відкриваються і закриваються[74].

Нерідко зустрічаються і потрійні хребти[75]. Спочатку в результаті припливних деформацій у крижаному панцирі утворюється тріщина, краї якої розігрівають навколишній простір. В'язкий лід внутрішніх шарів розширює тріщину та підіймається вздовж неї до поверхні, згинаючи її краї в сторони і вгору. Вихід в'язкого льоду на поверхню утворює центральний хребет, а загнуті краї тріщини — бокові хребти. Ці процеси можуть супроводжуватися розігрівом, аж до плавлення локальних областей і можливих проявів кріовулканізму.

Lenticulae («веснянки»)

[ред. | ред. код]

На поверхні були виявлені темні «веснянки» (лат. lenticulae)[76] — випуклі та вгнуті утворення, які могли сформуватися в результаті процесів, аналогічних до лавових виливів (під дією внутрішніх сил «теплий», м'який лід рухається від нижньої частини поверхневої кори вгору, а холодний лід осідає, занурюючись вниз; це ще один із доказів наявності рідкого, теплого океану під поверхнею). Вершини таких утворень схожі на ділянки навколишніх рівнин. Це вказує на те, що «веснянки» сформувалися при локальному підніманні цих рівнин[77]. Зустрічаються і більші темні плями[78] неправильної форми, утворені ймовірно в результаті розплавлення поверхні під дією припливів океану або в результаті виходу в'язкого льоду на поверхню. Таким чином, за темними плямами можна робити висновок про хімічний склад внутрішнього океану і, можливо, прояснити в майбутньому питання про існування в ньому життя.

Одна із гіпотез каже, що «веснянки» були сформовані діапірами розігрітого льоду, що протикали холодний лід зовнішньої кори (аналогічно до магматичних камер у земній корі)[79]. Гладкі темні плями можуть бути утворені талою водою, яка виділяється, коли теплий лід проривається крізь поверхню. Нерівні нагромадження «веснянок» (названі хаосами, наприклад, Конемарський хаос) сформовані багатьма невеликими фрагментами кори, включеними у відносно темний матеріал, і їх можна порівняти з айсбергами, вмороженими в замерзле море[80].

Згідно з альтернативною гіпотезою, «веснянки» є невеликими хаотичними районами, і видимі ями, плями та куполоподібні здуття — неіснуючі об'єкти, що з'явилися внаслідок неправильної інтерпретації ранніх зображень «Галілео» з низькою роздільною здатністю[81][82]. Це означає, що лід надто тонкий, щоб підтримувати конвективну діапірову модель формування ознак.

У листопаді 2011 року група дослідників з Техаського університету в Остіні та інших міст представила докази в журналі Nature, які свідчать про те, що багато об’єктів «хаосу» на Європі знаходяться на вершині величезних озер рідкої води[83][84]. Ці озера були б повністю вкриті крижаною зовнішньою оболонкою Європи та відрізнялися б від рідкого океану, який, як вважають, існує дедалі нижче крижаного панцира. Для повного підтвердження існування озер знадобиться космічна місія, спрямована на фізичне або непряме дослідження крижаного панцира, наприклад, за допомогою радара[84].

Робота, опублікована дослідниками з коледжу Вільямса, свідчить про те, що рельєф хаосу може являти собою місця, де падаючі комети проникали крізь крижану кору в підводний океан[85][86].

Інші геологічні структури

[ред. | ред. код]

На поверхні супутника є протяжні широкі смуги, покриті рядами паралельних поздовжніх борозен. Центр смуг світлий, а краї темні та розмиті. Ймовірно, смуги утворилися в результаті серії кріовулканічних вивержень вздовж тріщин. При цьому темні краї смуг, можливо, сформувалися в результаті викиду на поверхню газу та уламків гірських порід. Є смуги й іншого типу[87], які, ймовірно, утворилися в результаті «розходження» двох поверхневих плит, із подальшим заповненням тріщини речовиною з надр супутника.

Рельєф деяких ділянок поверхні вказує на те, що тут лід колись був розплавлений, і у воді плавали крижини та айсберги. Видно, що крижини (вморожені наразі у крижану поверхню) раніше були одним цілим, але потім розійшлися і повернулися. Деякі ділянки з хвилястою поверхнею[88] утворилися, мабуть, в результаті процесів стиснення крижаного панцира.

Примітна деталь рельєфу Європи — ударний кратер Пуйл[89], центральна гірка якого вища, ніж кільцевий вал[90]. Це може свідчити про вихід в'язкого льоду або води через отвір, пробитий астероїдом.

Підповерхневий океан

[ред. | ред. код]
Модель можливої внутрішньої структури Європи з тонкою крижаною кіркою та підповерхневим океаном на вершині скелястої мантії та металевого ядра

Наведені вище характеристики поверхні Європи прямо чи опосередковано свідчать про існування рідкого океану під крижаною корою. Більшість вчених вважають, що він сформувався завдяки теплу, яке генерується припливами[26][91][92]. Нагрівання внаслідок радіоактивного розпаду, яке є майже таким самим, як і на Землі (на кілограм породи), не може достатньо сильно розігріти надра Європи, тому що супутник набагато менший. Температура поверхні Європи становить в середньому близько 110 К (−160 °C) на екваторі та всього 50 К (−220 °C) на полюсах, що надає поверхневому льоду високу міцність[26][93]. Першим натяком на існування підповерхневого океану стали результати теоретичного вивчення припливного розігрівання (внаслідок ексцентриситету орбіти Європи та орбітального резонансу з іншими галілеєвими супутниками). Коли космічні апарати «Вояджер» і «Галілео» отримали знімки Європи (а другий ще й виміряв її магнітне поле), дослідники отримали нові ознаки наявності цього океану[92]. Яскравим прикладом є «хаотичні області», які часто зустрічаються на поверхні Європи. Деякі вчені інтерпретують їх як місця, в яких підповерхневий океан колись розплавив крижану кірку. Однак ця інтерпретація є доволі суперечливою. Більшість планетологів, що вивчають Європу, надають перевагу моделі «товстого льоду», в якій океан рідко (якщо це взагалі ставалося) безпосередньо виходив на сучасну поверхню[94]. Оцінки товщини крижаної оболонки варіюють від одиниць до десятків кілометрів[95].

Найкращим доказом моделі «товстого льоду» є вивчення великих кратерів Європи. Найбільші з них оточені концентричними кільцями та мають плоске дно. Ймовірно, лід, що його покриває, є відносно свіжим — він з'явився після удару, який пробив крижану кору. На основі цього та розрахункової кількості тепла, згенерованого припливами, можна розрахувати, що товщина кори з твердого льоду складає близько 10—30 км, включаючи піддатливий шар із «теплого льоду»[96]. Тоді глибина рідкого підповерхневого океану може досягати близько 100 км[50][97], а його об'єм — 3× 1018 м3, що вдвічі більше об'єму Світового океану Землі[98].

Модель «тонкого льоду» передбачає, що товщина крижаної оболонки Європи може становити всього кілька кілометрів. Однак більшість вчених дійшли до висновку, що ця модель розглядає лише верхні шари кори Європи, пружні та рухомі через дію припливів Юпітера, а не крижану кору в цілому[99]. Одним із прикладів є аналіз на вигин, в якому кора супутника моделюється як площина чи сфера, обважнена і зігнута під впливом великого навантаження. У цій моделі вважається, що товщина зовнішньої пружної крижаної кірки може становити всього 200 м, а це означає постійні контакти підповерхневої рідини з поверхнею через відкриті борозни, що викликає формування хаотичних областей[95]. Великі удари, які повністю проходять крізь крижану кірку, також можуть стати способом оголення підповерхневого океану[100][101].

У вересні 2012 року група вчених із Карлового університету (Прага, Чехія) на Європейському планетологічному конгресі EPSC оголосила, що області з відносно тонким крижаним щитом — доволі рідкісне та короткочасне явище: вони заростають всього за десятки тисяч років[102].

Склад

[ред. | ред. код]
Види Європи крупним планом, отримані 26 вересня 1998 року; зображення за годинниковою стрілкою з верхнього лівого кута показують розташування з півночі на південь, як зазначено в нижньому лівому куті.

Космічний апарат «Галілео» виявив, що Європа має слабкий магнітний момент, який викликаний змінами зовнішнього магнітного поля (оскільки поле Юпітера в різних частинах орбіти супутника є різним). Індукція магнітного поля Європи на її магнітному екваторі — близько 120 нТл. Це у 6 разів менше, ніж у Ганімеда, і в 6 разів більше, ніж у Каллісто[103]. Згідно з розрахунками, рідкий шар на цих супутниках починається глибше і має температуру суттєво нижчу від нуля (при цьому вода залишається в рідкому стані завдяки високому тиску). Існування змінного магнітного поля потребує шару високоелектропровідного матеріалу під поверхнею супутника, що є додатковим підтвердженням великого підповерхневого океану із солоної води в рідкому стані[104].

Europa Closeups
29 September 2022
9 September 2022

Після того, як космічний корабель «Вояджер» пролетів повз Європу в 1979 році, вчені працювали над тим, щоб зрозуміти склад червонувато-коричневого матеріалу, який покриває тріщини та інші геологічно молоді елементи на поверхні Європи[105]. Спектрографічні дані свідчать про те, що темніші, червонуваті смуги та деталі на поверхні Європи можуть бути багаті солями, такими як сульфат магнію («англійська сіль»), що відкладається в результаті випаровування води, яка виходить зсередини[106]. Ймовірно, вони містяться в океані Європи та вивергаються на поверхню через ущелини, після чого застигають. Також виявлені сліди перекису водню і сильних кислот, наприклад, гідрат сірчаної кислоти є ще одним можливим поясненням забруднення, яке спостерігається спектроскопічно[107]. У будь-якому випадку, оскільки ці матеріали безбарвні або білі в чистому вигляді, також має бути присутнім якийсь інший матеріал, щоб пояснити червонуватий колір, і є підозра на сполуки заліза і сірки[108].

NIR- зображення Європи, зробленетелескопом Джеймса Вебба, підтверджує наявність вуглекислого газу на Місяці[109]

Інша гіпотеза щодо кольорових ділянок полягає в тому, що вони складаються з абіотичних органічних сполук, які разом називаються толінами[110][111]. Морфологія ударних кратерів і хребтів Європи вказує на псевдозріджений матеріал, що витікає з тріщин, де відбуваються піроліз і радіоліз. Для того, щоб на Європі утворилися кольорові толіни, повинно бути джерело матеріалів (вуглецю, азоту і води) і джерело енергії для протікання реакцій. Передбачається, що домішки у водно-крижаній корі Європи можуть як з'являтися з надр як кріовулканічні події, що повертають тіло на поверхню, так і накопичуватися з космосу як міжпланетний пил[110]. Толіни мають важливе астробіологічне значення, оскільки вони можуть відігравати певну роль у пребіотичній хімії та абіогенезі[112][113].

Присутність хлориду натрію у внутрішньому океані була припущена на основі особливості поглинання довжини хвилі 450 нм, характерної для опромінених кристалів NaCl, яка була помічена під час спостережень телескопом Габбла за областями хаосу, які, як припускають, є областями недавнього підповерхневого апвелінгу[114]. Підземний океан Європи містить вуглець[115], і його спостерігали на поверхневому льоду у вигляді концентрації вуглекислого газу в Tara Regio, геологічно нещодавно оновленою ділянкою[116].

Джерела тепла
[ред. | ред. код]

Європа отримує теплову енергію від припливного нагрівання, яке відбувається через процеси припливного тертя та припливного згинання, спричинені припливним прискоренням: енергія обертання розсіюється у вигляді тепла в ядрі супутника, внутрішньому океані та крижаній корі[117].

Припливне тертя
[ред. | ред. код]
Коливання форми Європи, пов'язані з припливами, які змушують її то витягуватися, то знову заокруглюватися

Океанські припливи перетворюються на тепло за рахунок втрат на тертя в океанах та їхньої взаємодії з твердим дном і верхньою крижаною кіркою. Наприкінці 2008 року було висловлено припущення, що Юпітер може зігрівати океани Європи, генеруючи великі планетарні припливні хвилі на Європі внаслідок нахилу її осі. Це створює так звані хвилі Россбі, які рухаються досить повільно, лише кілька кілометрів на день, але можуть генерувати значну кінетичну енергію. Для поточного осьового нахилу в 0,1° резонанс від хвиль Россбі містив би 7,3 × 1018 Дж кінетичної енергії, що в 2000 разів більше, ніж у основних припливних деформацій[118][119]. Дисипація цієї енергії може бути основним джерелом тепла в океані Європи[118][119].

Припливне згинання

[ред. | ред. код]

Приливне згинання перемішує внутрішні шари Європи та її льодовий покрив, що стає джерелом тепла[120]. Залежно від величини нахилу, тепло, що генерується океанським потоком, може бути в 100 або навіть 1000 разів більшим за тепло, яке виробляється внаслідок згинання скелястого ядра Європи внаслідок гравітаційного впливу Юпітера та інших супутників, що обертаються навколо цієї планети[121]. Дно океану Європи може нагріватися через постійне припливне згинання супутника, що викликає гідротермальну активність, схожу на підводні вулкани в океанах Землі[122].

Експерименти та моделювання льоду, опубліковані у 2016 році, вказують, що дисипація під час приливного згинання може генерувати на порядок більше тепла в льодовому покриві Європи, ніж вчені припускали до того[123][124]. Їхні результати свідчать, що більшість тепла, що генерується льодом, насправді походить від кристалічної структури льоду (ґратки) в результаті деформації, а не від тертя між крижинками[123][124]. Чим більше деформація льодового покриву, тим більше тепла виділяється.

Радіоактивний розпад
[ред. | ред. код]

Крім припливного нагрівання, внутрішня частина Європи також може нагріватися за рахунок розпаду радіоактивного матеріалу (радіогенне нагрівання) в кам’янистій мантії[125][126]. Але спостережувані моделі та значення у 100 разів вищі за ті, які можуть бути отримані лише за допомогою радіогенного нагрівання [127], таким чином вказуючи на те, що припливне нагрівання відіграє провідну роль в Європі[128].

Шлейфи

[ред. | ред. код]
Композитні фотографії ймовірних водяних шлейфів на Європі [129]

У березні 2013 року вчені з Каліфорнійського технологічного інституту висунули гіпотезу, згідно з якою підлідний океан Європи не ізольований від навколишнього середовища і обмінюється газами та мінералами з покладами льоду на поверхні, що вказує на відносно багатий хімічний склад вод супутника. Це також може означати, що в океані може накопичуватися енергія, а це серйозно збільшує шанси на зародження в ньому життя. До такого висновку вчені дійшли, вивчивши інфрачервоний спектр Європи (в інтервалі довжин хвиль 1,4—2,4 мкм) з допомогою спектроскопа OSIRIS гавайської обсерваторії Кека. Роздільність отриманих спектрограм приблизно у 40 разів вища, ніж у спектрограм, отриманих інфрачервоним спектрометром NIMS зонда «Галілео» наприкінці 1990-х років. Це відкриття означає, що контактні дослідження океану Європи можуть бути технологічно набагато спрощені — замість буріння крижаної кори вглиб на десятки кілометрів достатньо (як і у випадку з супутником Сатурна Енцеладом) просто взяти пробу з тієї частини поверхні, яка контактує з океаном[130][131]. Орбітальний зонд Європейського космічного агентства JUICE, запланований до запуску в 2022 році, у грудні 2030 року здійснить два обльоти Європи, за які просканує поверхню супутника на глибину до 9 км і виконає спектральний аналіз вибраних ділянок поверхні.

У 2012 році телескоп Габбла отримав зображення Європи, яке було інтерпретовано як шлейф водяної пари, що виривається біля її південного полюса зі швидкістю близько 700 м/с[132][133]. Зображення показує, що шлейф може бути 200 км в висоту, що більш ніж у 20 разів перевищує висоту гори Еверест[134][135][136], хоча нещодавні спостереження та моделювання свідчать про те, що типові шлейфи Європи можуть бути набагато меншими[137][138][139]. Було припущено, що якщо шлейфи існують, то вони є епізодичними[140] і, ймовірно, з’являються, коли Європа знаходиться в найвіддаленішій точці від Юпітера, що узгоджується з прогнозами моделювання припливних сил[141]. У вересні 2016 року було представлено додаткові зображення, отримані космічним телескопом Хаббл[142][143].

У травні 2018 року астрономи надали докази активності водяного шлейфу на Європі на основі оновленого критичного аналізу даних, отриманих з космічного зонда Galileo, який перебував на орбіті Юпітера між 1995 і 2003 роками. Галілео пролетів повз Європу в 1997 році на відстані 206 км від її поверхні, і дослідники припускають, що він міг пролетіти через водяний шлейф[144][145][146][147]. Така активність шлейфу може допомогти дослідникам у пошуку життя в підповерхневому океані Європі без необхідності висадки на супутник.

Припливні сили приблизно в 1000 разів сильніші за вплив Місяця на Землю. Єдиним іншим супутником у Сонячній системі, на якому є шлейфи водяної пари, є Енцелад[148][149]. Орієнтовна швидкість виверження на Європі становить близько 7000 кг/с[150], в той час як на Енцеладі ця швидкість становить приблизно 200 кг/с[151][152]. Якщо це підтвердиться, це відкриє можливість пролетіти крізь шлейф і отримати зразок для аналізу на місці без використання посадкового модуля та буріння кілометрів льоду[153][154][155].

Океани, виходячи з характеру магнітних полів, є також на Ганімеді та Каллісто, але рідкий шар води там, мабуть, знаходиться ще глибше, ніж в океані Європи, температура його нижча нуля, а рідка фаза води підтримується за рахунок великого тиску.

У листопаді 2020 року в рецензованому науковому журналі Geophysical Research Letters було опубліковано дослідження, яке припускає, що шлейфи можуть походити від води в корі Європи, а не від її підповерхневого океану. Модель дослідження, що використовує зображення з космічного зонда Galileo, припустила, що кріовулканічна активність може бути може бути наслідком поєднання декількох факторів, зокрема – заморозки та підвищення тиску. Тиск, що створюється міграцією солоної води, зрештою, прорветься крізь земну кору, утворивши таким чином ці шлейфи. Гіпотезу про те, що кріовулканізм на Європі може бути спровокований замерзанням і підвищенням тиску води у крижаній корі, вперше висунула Сара Фагентс з Гавайського університету в Маноа, яка в 2003 році першою змоделювала та опублікувала роботу, присвячену цьому процесу[156]. У прес-релізі Лабораторії реактивного руху NASA з посиланням на дослідження, проведене в листопаді 2020 року, йдеться про те, що шлейфи, отримані з мігруючих кишень рідини, потенційно можуть бути менш сприятливими для життя. Це пов’язано з відсутністю істотної енергії для процвітання організмів, на відміну від запропонованих гідротермальних джерел на підповерхневому дні океану[157][158].

21 вересня 2023 року, NASA повідомило, що астрономи, які використовували дані телескопа Джеймса Вебба, виявили джерело саморобного вуглекислого газу у певному регіоні на крижаній поверхні Європи[159]. Аналіз показав, що вуглець, швидше за все, походить з підповерхневого океану і не був занесений метеоритами або іншими зовнішніми джерелами. Крім того, він був відкладений у геологічно недавньому часовому масштабі. Дане відкриття має важливе значення для потенційної придатності для життя океану Європи[160][161].

Атмосфера

[ред. | ред. код]
Діаграма того, як атмосфера Європи створюється бомбардуванням іонізованими частинками
Магнітне поле Європи у полі Юпітера (вид на ведучу півкулю супутника). Червона смуга — напрямок руху «Галілео» і одночасно екватор Європи. Видно, що магнітні полюси Європи сильно відхилені від географічних (причому їхнє положення постійно змінюється в залежності від напрямку зовнішнього поля)

Атмосферу Європи можна класифікувати як тонку і розріджену (часто її називають екзосферою), що складається переважно з кисню і незначної кількості водяної пари[162]. Однак, на відміну від атмосфери Землі, кисень на Європі виробляється небіологічним шляхом. Враховуючи, що поверхня Європи крижана, а отже, дуже холодна, коли сонячне ультрафіолетове випромінювання і заряджені частинки (іони та електрони) з магнітосферного середовища Юпітера зіштовхуються з поверхнею Європи, утворюється водяна пара, яка миттєво розділяється на кисень і водень. Водень, продовжуючи рухатись, стає достатньо легким, щоб пройти крізь поверхневу гравітацію атмосфери, залишаючи по собі лише кисень[163]. Атмосфера, обмежена поверхнею, формується завдяки радіолізу - дисоціації молекул під дією радіації[164]. Ця накопичена киснева атмосфера може піднятися на висоту 190 км над поверхнею Європи. Молекулярний кисень є найщільнішим компонентом атмосфери, оскільки він має тривалий час життя, після повернення на поверхню він не прилипає (замерзає), як молекули води або перекису водню, а навпаки, десорбується з поверхні і повертається назад в атмосферу. Молекулярний водень ніколи не досягає поверхні, оскільки він досить легкий, щоб уникнути тяжіння Європи[165][166]. Європа - один з небагатьох супутників Сонячної системи з атмосферою, яку можна виміряти, на ряду з Титаном, Іо, Тритоном, Ганімедом і Каллісто[167]. Європа також є одним з декількох супутників нашої Сонячної системи з дуже великою кількістю летких речовин, інакше відомих як «крижані супутники»[168].

Європа також вважається геологічно активною через постійні викиди воднево-кисневих сумішей у космос. Внаслідок викиду частинок з супутника атмосфера потребує постійного поповнення[169]. Європа також містить невелику магнітосферу (приблизно 25% від магнітосфери Ганімеда). Однак ця магнітосфера змінюється в розмірах, оскільки Європа рухається по орбіті через магнітне поле Юпітера. Це підтверджує, що під її крижаною поверхнею, ймовірно, лежить електропровідний елемент, наприклад, великий океан[170]. Оскільки над атмосферою Європи було проведено численні дослідження, деякі з них дійшли висновку, що не всі молекули кисню вивільняються в атмосферу. Цей невідомий відсоток кисню може поглинатися поверхнею і занурюватися в надра. Оскільки поверхня може взаємодіяти з підповерхневим океаном (враховуючи геологічну концепцію вище), цей молекулярний кисень може потрапити в океан, де він може сприяти біологічним процесам[171][172]. Одна з оцінок припускає, що, враховуючи швидкість обороту, виведену з максимального припустимого віку поверхневого льоду Європи ~0,5 млрд років, субдукція радіолітично згенерованих окислювачів цілком може призвести до концентрації вільного кисню в океані, яку можна порівняти з концентрацією вільного кисню в океанських глибинах Землі[173].

Через повільне вивільнення кисню і водню вздовж орбіти Європи утворюється нейтральний тор. Ця «нейтральна хмара» була виявлена космічними апаратами «Кассіні» та «Галілео» і має більшу концентрацію частинок, ніж в аналогічній хмарі Іо[174]. Цей тор був офіційно підтверджений за допомогою зображень Енергетичного нейтрального атома (ENA). Тор Європи іонізується в процесі обміну електронами між нейтральними частинками та його зарядженими частинками. Оскільки магнітне поле Європи обертається швидше, ніж її орбітальна швидкість, ці іони залишаються на шляху траєкторії її магнітного поля, утворюючи плазму. Існує гіпотеза, що ці іони відповідають за плазму в магнітосфері Юпітера[175].

У 2023 році отримані дані космічного телескопа Джеймса Вебба NASA про наявність у атмосфері Європи вуглекислого газу[176][177].

4 березня 2024 року астрономи повідомили, що на поверхні Європи може бути набагато менше кисню, ніж передбачалося раніше[178][179].

Крім того, спектроскопічними методами в атмосфері Європи виявлені атоми натрію та калію. Першого там у 25 разів більше, ніж другого (в атмосфері Іо — у 10 разів, а в атмосфері Ганімеда він не виявлений зовсім). Випромінювання натрію простежується до відстані у 20 радіусів Європи. Ймовірно, ці елементи беруться із хлоридів на крижаній поверхні супутника чи принесені туди метеоритами[180].

Відкриття атмосфери

[ред. | ред. код]

Атмосфера Європи була вперше відкрита в 1995 році астрономами Д. Т. Холлом і його співробітниками за допомогою спектрографа високої роздільної здатності Годдарда телескопа Габбла[181]. Це спостереження було додатково підтверджено в 1997 році орбітальним апаратом Galileo під час його місії в системі Юпітера. Орбітальний апарат Galileo здійснив три події радіозакриття Європи, де радіоконтакт зонда із Землею був тимчасово заблокований через проходження позаду Європи. Аналізуючи вплив розрідженої атмосфери Європи на радіосигнал безпосередньо перед і після затемнення, загалом для шести подій, команда астрономів під керівництвом А. Дж. Кліоре встановила наявність іонізованого шару в атмосфері Європи[182].

Клімат і погода

[ред. | ред. код]

Атмосферний тиск на поверхні Європи приблизно дорівнює 0,1 мкПа, тобто у 1012 разів нижчий від земного[183]. Спостереження ультрафіолетового спектрометра «Галілео» і телескопа «Габбл» показали, що інтегральна щільність атмосфери Європи становить всього 1018—1019 молекул на квадратний метр[184]. Атмосфера Європи дуже мінлива: її густина помітно змінюється в залежності від положення на місцевості та часу спостережень[184].

Незважаючи на наявність газового тора, на Європі немає погодних хмар. Загалом у Європі немає вітру чи опадів, оскільки її гравітація надто низька, щоб утримувати атмосферу, достатню для цих властивостей. Прискорення вільного падіння Європи становить приблизно 13% земного. Температура на Європі коливається від −160 °C на екваторі до −220 °C на будь-якому з його полюсів[185]. Вважається, що підземний океан Європи в подальшому теплішатиме. Існує гіпотеза, що через радіоактивне та приливне нагрівання (як згадувалося в розділах вище) у глибинах океану Європи є точки, які можуть бути лише трохи холоднішими, ніж океани Землі. Дослідження також прийшли до висновку, що спочатку океан Європи був досить кислим, з високими концентраціями сульфату, кальцію та вуглекислого газу. Але протягом 4,5 мільярдів років, він насичився хлоридами, таким чином нагадуючи земні океани, з вмістом хлоридів 1,94%.

Позаземне життя

[ред. | ред. код]

До 1970-х років людство вважало, що наявність життя на небесному тілі повністю залежить від сонячної енергії. Рослини на поверхні Землі отримують енергію із сонячного світла, вивільняючи кисень в процесі фотосинтезу органічних речовин з вуглекислого газу і води, а потім їх можуть з'їсти тварини, які дихають киснем, і передати свою енергію вгору по ланцюгу живлення. Вважалося, що життя в глибинах океану, яке значно нижче досяжності сонячних променів, залежить від живлення або органічним детритом, що падає з поверхні, або від поїдання тварин, які, в свою чергу, залежать від потоку поживних речовин, пов'язаних із сонячною енергією[186].

Ця колонія рифтій живе в глибоководній східній частині Тихого океану і живиться за рахунок симбіотичних бактерій, що живуть за рахунок окиснення сірководню

Однак 1977 року під час дослідницького занурення до Галапагоського рифту в глибоководному апараті «Алвін» вчені виявили колонії рифтій, молюсків, ракоподібних та інших істот, що жили навколо підводних вулканічних гідротермальних джерел. Ці джерела називаються «чорними курцями» і розташовані вздовж осі серединно-океанічних хребтів[186]. Живі істоти процвітають тут, незважаючи на відсутність доступу до сонячного світла, і невдовзі було виявлено, що вони утворюють доволі ізольований ланцюг живлення (однак потребують кисню, що надходить ззовні). Замість рослин основою для цього ланцюга живлення є бактерії-хемосинтетики, які отримують енергію від окиснення водню чи сірководню, що виходять із надр Землі. Такі екосистеми показали, що життя може лише слабко залежати від Сонця, і це стало важливим для біології відкриттям.

Крім того, це відкрило нові перспективи для астробіології, збільшивши кількість відомих місць, що підходять для позаземного життя. Оскільки вода в рідкому стані підтримується за рахунок припливного розігрівання (а не сонячного світла), то відповідні умови можуть створюватися поза «класичною» придатною для життя зоною і навіть далеко від зір[187].

У наш час Європа розглядається як одне з головних місць у Сонячній системі, де можливе існування позаземного життя[188][189][190]. Життя може існувати у підповерхневому океані, в навколишньому середовищі, ймовірно, схожому на земні глибоководні гідротермальні джерела[191][192][193]. Навіть якщо в Європі не вистачає вулканічної гідротермальної активності, дослідження NASA 2016 року показало, що рівень водню та кисню, схожий на земний, може бути отриманий через процеси, пов’язані із серпентинізацією та окисниками, отриманими з льоду, які безпосередньо не пов’язані з вулканізмом[194]. У 2015 році вчені оголосили, що сіль із підповерхневого океану, ймовірно, покриває деякі геологічні особливості Європи, припускаючи, що океан взаємодіє з морським дном. Це може бути важливим для визначення того, чи може Європа бути придатною для життя[195][196]. Можливо, це життя подібне до мікробного життя в океанських глибинах Землі[197][198]. Наразі не виявлено ніяких ознак існування життя на Європі, але ймовірна наявність рідкої води в контакті зі скелястою мантією Європи спонукала вчених відправити туди зонд[199][200].

Рифтії та інші багатоклітинні еукаріотичні організми навколо гідротермальних джерел дихають киснем і, таким чином, опосередковано залежать від фотосинтезу. Але анаеробні хемосинтезуючі бактерії та археї, які населяють ці екосистеми, демонструють можливу модель життя в океані Європи[201]. Енергія, що виробляється припливними деформаціями, стимулює активні геологічні процеси в надрах супутника, так само, як це відбувається на іншому галілеєвому супутнику Іо. Крім того, Європа, як і Земля, отримує енергію від радіоактивного розпаду, але ця енергія на декілька порядків менша від тієї, що генерується припливними силами[202][203]. Тому радіологічні джерела енергії не можуть підтримувати таку велику та різноманітну екосистему, як земна (яка базується на фотосинтезі)[204]. Життя на Європі може існувати або поблизу гідротермальних джерел на дні океану, або під дном (де на Землі мешкають ендоліти). Крім цього, живі організми можуть існувати, прикріплюючись зсередини до крижаного панцира супутника, подібно до морських водоростей та бактерій у полярних областях Землі, або вільно плаваючи в океані Європи[205][206].

Європа – можливий вплив радіації на біосигнатурні хімікати

Однак якщо океан Європи занадто холодний, там не можуть протікати біологічні процеси, подібні до земних. Якщо він занадто солоний, то там можуть вижити лише галофіли[205][206]. 2009 року професор університету Аризони Річард Грінберг порахував, що кількість кисню в океані Європи може бути достатньою для підтримання розвинутого життя. Кисень, що виникає при розкладі льоду космічними променями, може проникати в океан при перемішуванні шарів льоду геологічними процесами, а також через тріщини в корі супутника. За оцінками Грінберга, з допомогою цього процесу океан Європи міг досягнути більшої концентрації кисню, ніж в океанах Землі, протягом кількох мільйонів років. Це дозволило б Європі підтримувати не лише мікроскопічне анаеробне життя, але й великі аеробні організми, такі як риби[207]. При найобережніших оцінках, на думку Грінберга, за півмільйона років рівень кисню в океані може досягти концентрації, достатньої для існування ракоподібних на Землі, а через 12 млн років — достатньої для великих складних форм життя[208]. Враховуючи низькі температури на Європі та високий тиск, Грінберг припустив, що океан супутника наситився киснем набагато раніше, ніж земний[209]. Також мікроорганізми, на думку Грінберга, могли потрапити на поверхню супутника Юпітера разом із метеоритами[210].

2006 року Роберт Т. Паппалардо, старший викладач Лабораторії атмосфери та космічної фізики (LASP) Колорадського університету в Боулдері, сказав:

Ми витратили немало часу та зусиль, намагаючись зрозуміти, чи був Марс колись населений. Можливо, сьогодні Європа має найпридатніше для життя довкілля. Ми повинні підтвердити це…, але у Європи, мабуть, є всі компоненти для життя… і не лише чотири мільярди років тому…, але і сьогодні.
Оригінальний текст (англ.)
We’ve spent quite a bit of time and effort trying to understand if Mars was once a habitable environment. Europa today, probably, is a habitable environment. We need to confirm this … but Europa, potentially, has all the ingredients for life … and not just four billion years ago … but today.

— [7]

В той же час деякі вчені вважають, що океан Європи є доволі «їдкою рідиною», несприятливою для розвитку життя[211].

У лютневому номері журналу «Astrobiology» за 2012 рік була опублікована стаття, в якій наводилася гіпотеза про неможливість існування вуглецевого життя в океані Європи. Метью Пасек із співробітниками з Південно-Флоридського університету на основі аналізу даних про склад поверхневого шару Європи і швидкості дифузії кисню в підлідний океан зробив висновок, що в ньому занадто велика концентрація сірчаної кислоти і океан непридатний для життя. Сірчана кислота в океані Європи утворюється в результаті окиснення киснем сірковмісних мінералів надр супутника, перш за все сульфідів металів. Згідно з розрахунками авторів статті, показник кислотності pH води підлідного океану становить 2,6 одиниці — це приблизно дорівнює показнику pH в сухому червоному вині[212]. Вуглецеве життя[en] в таких середовищах, на думку астробіологів, є вкрай малоймовірним[213]. Однак, згідно з висновками вчених із Каліфорнійського технологічного інституту, опублікованими в березні 2013 року, океан Європи багатий не сіркою і сульфатами, а хлором і хлоридами (зокрема, хлоридами натрію та калію), що робить його схожим на земні океани. Ці висновки були зроблені на основі даних, отриманих спектрометром OSIRIS гавайської обсерваторії Кека, роздільна здатність якого набагато вища, ніж у спектрометра NIMS апарата «Галілео» (за даними якого неможливо було відрізнити солі від сірчаної кислоти). Сполуки сірки були виявлені переважно на веденій півкулі Європи (яка бомбардується частинками, викинутими вулканами Іо). Таким чином, виявлена на Європі сірка потрапляє туди ззовні, і це робить малоймовірною попередню гіпотезу про те, що в океані занадто велика концентрація сірчаної кислоти, а тому він непридатний для життя[130][131].

Докази свідчать про існування озер рідкої води, повністю укладених у крижану зовнішню оболонку Європи та відмінних від рідкого океану, який, як вважають, існує далі під крижаним панциром[214][215], а також кишень води, які утворюють М-подібний лід хребти, коли вода замерзає на поверхні – як у Гренландії[216]. Якщо це підтвердиться, озера та водні кишені можуть стати ще одним потенційним місцем існування життя. На початку квітня 2013 року вчені Каліфорнійського технологічного інституту повідомили, що на Європі знайдені великі запаси перекису водню — потенційного джерела енергії для бактерій-екстремофілів, які теоретично можуть мешкати в підлідному океані супутника. Згідно з результатами досліджень, виконаних з допомогою телескопа Keck II гавайської обсерваторії імені Кека, на ведучій півкулі Європи концентрація перекису водню досягала 0,12 % (у 20 разів менше, ніж в аптечному перекису). Однак на протилежній півкулі перекису майже немає[217]. Оскільки перекис водню розпадається на кисень і воду в поєднанні з рідкою водою, стверджується, що це може бути важливим джерелом енергії для простих форм життя[218]. Тим не менш, 4 березня 2024 року астрономи повідомили, що на поверхні Європи може бути набагато менше кисню, ніж передбачалося раніше[219][220].

Глиноподібні мінерали (зокрема, філосилікати), які часто асоціюються з органічними речовинами на Землі, були виявлені на крижаній кірці Європи[221]. Наявність мінералів могла бути результатом зіткнення з астероїдом або кометою[221]. Деякі вчені припускають, що життя на Землі могло бути викинуто в космос через зіткнення астероїдів і прибуло на супутники Юпітера в процесі, який називається літопанспермія[222].

Вивчення Європи

[ред. | ред. код]
Схід Європи над Юпітером. Знімок АМС «Нові обрії», що прямувала до Плутона.
Зображення Європи, отримане «Піонером-10» 1973 року.

Перші знімки[223] Європи з космосу зроблені станціями «Піонер-10» і «Піонер-11», які пролітали біля Юпітера у 1973 і 1974 роках відповідно. Якість цих знімків була краща від тієї, що була доступна телескопам того часу, але все ж вони були нечіткими у порівнянні з зображеннями пізніших місій.

У березні 1979 р. Європу з прольотної траєкторії вивчав «Вояджер-1» (максимальне наближення — 732 тис. км), а в липні — «Вояджер-2» (190 тис. км). Космічні апарати передали якісні знімки крижаної поверхні супутника[224][225] та виконали ряд вимірювань. Саме завдяки цим матеріалам і було висунуто гіпотезу щодо існування рідкого океану Європи.

2 червня 1994 року група дослідників із університету Джонса Гопкінса та Інституту досліджень космосу з допомогою космічного телескопа під керівництвом Дойла Халла виявила в атмосфері Європи молекулярний кисень. Це відкриття було зроблене за допомогою космічного телескопа «Габбл» з використанням спектрографа високої роздільності Годдарда[en][226][227].

У 1999—2000 роках галілеєві супутники спостерігала космічна обсерваторія «Чандра», в результаті чого було виявлено рентгенівське випромінювання Європи та Іо. Ймовірно, воно з'являється при зіткненні з їх поверхнею швидких іонів із магнітосфери Юпітера[228].

З грудня 1995 по вересень 2003 р. систему Юпітера вивчав «Галілео». Із 35 витків апарата навколо Юпітера 12 були присвячені вивченню Європи (максимальне зближення — 201 км)[229][230]. «Галілео» обстежив супутник Юпітера досить детально і його дані підтверджують наявність рідкої частини океану планети. 2003 року «Галілео» був навмисно знищений в атмосфері Юпітера, щоб у майбутньому некерований апарат не впав на Європу і не заніс на супутник земні мікроорганізми.

Космічний апарат «Нові горизонти» 2007 року, пролітаючи біля Юпітера на шляху до Плутона, зробив нові знімки поверхні Європи.

Апарат «Юнона», запущений 5  серпня 2011 року NASA, пролетів повз Європу 29 вересня 2022 року на відстані 352 км[231][232]. В період з 2022 до 2025 року апарат ще двічі пролітатиме повз Європу.

У 2012 році Європейське космічне агентство (ESA) вибрало Jupiter Icy Moons Explorer (JUICE) як заплановану місію[233][234]. Ця місія включає два обльоти Європи, але більше зосереджена на Ганімеді[235]. 14 квітня 2023 року був запущений апарат "JUICE", і очікується, що він досягне Юпітера в липні 2031 року після чотирьох допоміжних гравітаційних маневрів і восьми років подорожі[236]. Через рік після досягнення Юпітера відбудеться ще два прольоти повз Європу на відстані 400-500 км над поверхнею, під час яких буде зроблене сканування поверхні, визначена мінімальна товщина льодяного шару супутника, а також максимальна глибина океану, що знаходиться під льодовим шаром.

Заплановані місії

[ред. | ред. код]

В останні роки розроблено ряд перспективних проєктів вивчення Європи за допомогою космічних апаратів. Цілі цих місій були різноманітні — від дослідження хімічного складу Європи до пошуку життя в її підповерхневому океані[197][237]. Кожна місія до Європи повинна бути розрахована на роботу в умовах сильної радіації[6] (близько 540 бер випромінювання за день[57] або 1971 Зв/рік – майже у мільйон разів більше природного фону на Землі). За добу роботи в області орбіти Європи апарат, що має алюмінієвий захист товщиною 1 мм, отримає дозу радіації приблизно 100 000 рад, 4 мм— 30 000. рад, 8 мм — 15 000 рад, 2 см — 3 500 рад (для порівняння — в області орбіти Ганімеда дози у 50—100 разів нижчі)[238].

Роботи «кріобот» і «гідробот» в океані Європи (в уяві художника).

Одна з пропозицій, висунутих 2001 року, опирається на створення великого атомного зонда («кріобота»), який би плавив поверхневий лід, доки б не досягнув підповерхневого океану[6][239]. Після досягнення ним води був би розгорнутий автономний підводний апарат, який би зібрав необхідні зразки та надіслав би їх назад на Землю[240]. І «кріобот», і «гідробот» повинні були б піддатися надзвичайно ретельній стерилізації для уникнення виявлення земних організмів замість організмів Європи та перешкоджання забруднення підповерхневого океану[241]. Ця запропонована місія ще не досягла серйозного етапу планування[242].

Європейське космічне агентство та Роскосмос після виходу США та Японії з програми «Europa Jupiter System Mission» самостійно доробляли проєкти «Jupiter Ganymede Orbiter» і «Jupiter Europa Lander». Наступником проєкту «Jupiter Ganymede Orbiter» стала місія «Jupiter Icy Moon Explorer» (JUICE), схвалена ЄКА 2 травня 2012 року і призначена до запуску 2022 року з прибуттям у систему Юпітера 2030 року.

2012 року Роскосмос переорієнтував місію «Jupiter Europa Lander» з Європи на Ганімед. Нова назва місії — «Лаплас — П»[en], старт було призначено на 2023 рік, прибуття в систему Юпітера — на 2029 рік. Станом на березень 2013 року обговорюється інтеграція місій JUICE і «Лаплас — П». 2016 року з бюджету NASA мало бути виділено 30 млн доларів на розробку власного проєкту Europa Clipper[9]. Місія була скасована у 2017 році через брак фінансування.

У 2011 році Planetary Science Decadal Report рекомендувало місію до Європи[243]. У відповідь NASA спланувало місії Europa Clipper та Europa Lander[244][245]. Місія Europa Lander зосереджена на «океанській» науці, тоді як Europa Clipper зосереджена на хімії та енергетиці. 13 січня 2014 року комітет з асигнувань Палати представників оголосив про новий двопартійний законопроект, який включає 80 мільйонів доларів для продовження вивчення концепції місії Europa[246][247].

  • Europa Clipper. У липні 2013 року Лабораторія реактивного руху (JPL) і Лабораторія прикладної фізики (APL) представили оновлену концепцію місії Europa Clipper, що пролітає повз Європу[248]. У травні 2015 року NASA оголосило, що погодилося на розробку місії Europa Clipper, і показало інструменти, які вона використовуватиме[249]. Метою Europa Clipper є дослідження Європи з метою вивчення її придатності для життя та допомоги у виборі місць для майбутнього посадкового модуля. Europa Clipper не буде обертатися навколо Європи, а обертатиметься навколо Юпітера та здійснить 45 обльотів Європи на низькій висоті під час своєї передбачуваної місії. Зонд буде мати радар, що проникає в лід, короткохвильовий інфрачервоний спектрометр, топографічну камеру, а також іонний і нейтральний мас-спектрометр. Запуск місії запланований на жовтень 2024 року на борту Falcon Heavy[250].
  • Europa Lander — нещодавня концептуальна місія NASA, яка вивчається. Дослідження 2018 року показують, що Європа може бути вкрита високими зубчастими крижаними шипами, що створює проблему для будь-якої потенційної посадки на її поверхню[251][252]. В бюджеті NASA на 2021 рік не згадувалось фінансування місії Europa Lander, що зробило майбутнє місії невизначеним. Місія розглядалась у Planetary Science Decadal Report на 2023 ─ 2032 роки, однак була відхилена на користь орбітального зонда Урана та Енцелада.

Станом на 2024 рік космічний телескоп «Джеймс Вебб» не виявив доказів наявності викидів гейзерів на Європі, що може свідчити про їх низьку активність на момент спостереження, вузьку локалізованість або хибність інтерпретації попередніх досліджень. Телескоп мав виконати інфрачервоне дослідження складу викидів гейзерів Європи з метою підтвердження їх водної природи[253].

Скасовані місії

[ред. | ред. код]

Заплановані місії для вивчення Європи (пошуку рідкої води і життя) часто закінчуються скасуванням чи скороченнями бюджету[254].

На початку 2000-х Jupiter Europa Orbiter під керівництвом NASA та Jupiter Ganymede Orbiter під керівництвом ESA були запропоновані разом як велика стратегічна наукова місія до крижаних супутників Юпітера, назва спільної місії ─ Europa Jupiter System Mission із запланованим запуском у 2020 році[255]. У 2009 році їй було надано пріоритет над Titan Saturn System Mission[256]. Тоді була конкуренція з боку інших пропозицій[257]. Японія запропонувала Jupiter Magnetospheric Orbiter.

Орбітальний апарат Jovian Europa Orbiter був концептуальним дослідженням ESA Cosmic Vision з 2007 року. Іншою концепцією був Ice Clipper[258], у якому використовувався ударний елемент, подібний до місії Deep Impact — він мав здійснити контрольоване падіння на поверхню Європи, утворюючи шлейф уламків, які потім мав зібрати невеликий космічний корабель, що пролітав крізь цей шлейф[258][259].

Jupiter Icy Moons Orbiter (JIMO) був частково розробленим космічним апаратом з іонними двигунами, і був скасований у 2006 році через брак коштів[260][261]. Це було частиною проекту Прометей (Prometheus)[261]. Місія Europa Lander Mission запропонувала для JIMO невеликий посадковий апарат Europa з ядерним двигуном[262]. Він подорожував би з орбітальним апаратом, який також функціонував би як ретранслятор зв’язку із Землею[262].

Europa Orbiter – його мета полягала б у тому, щоб визначити розмір океану та його зв’язок із глибинних надр. Корисне навантаження приладів може включати радіопідсистему, лазерний висотомір, магнітометр, зонд Ленгмюра та картографічну камеру[263][264]. Запуск супутника Europa Orbiter був запланований у 1999 році, але скасований у 2002 році. Цей орбітальний апарат мав спеціальний радар, що проникає крізь лід, який дозволяв йому виконувати сканування під поверхнею[265].

Були висунуті більш амбітні ідеї, зокрема, використання ударної установки в поєднанні з тепловим буром для пошуку біосигнатур, які можуть бути замерзлими на малих глибинах[266][267].

Інша пропозиція, висунута в 2001 році, передбачає створення великого ядерного «талого зонду» (кріобота), який би розтоплював лід, поки не досягне океану[268][269]. Досягнувши води, він розгорнув би автономний підводний апарат (гідробот), який би збирав інформацію і надсилав її назад на Землю[270]. І кріобот, і гідробот повинні будуть пройти певну форму екстремальної стерилізації, щоб запобігти виявленню земних організмів замість місцевого життя і запобігти забрудненню підводного океану[271]. Цей запропонований підхід ще не досяг формальної стадії концептуального планування[272].[[Файл:JIMO Europa Lander MissionUK.jpg|thumb|right|300px|Концепція місії NASA [Архівовано 8 жовтня 2011 у Wayback Machine.] 2005 року «Europa Lander Mission»]]Спільна (NASA, ESA, JAXA, Роскосмос) космічна програма «Europa Jupiter System Mission» (EJSM), схвалена у лютому 2009 року і запланована на 2020 рік, повинна була складатися з чотирьох апаратів: «Jupiter Europa Orbiter» (NASA), «Jupiter Ganymede Orbiter» (ESA), «Jupiter Magnetospheric Orbiter» (JAXA) і «Jupiter Europa Lander». Однак 2011 року програма була скасована у зв'язку з виходом США та Японії з проєкту з фінансових міркувань. Після цього кожна сторона-учасник, за винятком Японії, самостійно розвивала свої проєкти[9][273][274].

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 20 квітня 2007. Процитовано 3 серпня 2008.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  2. ↑ Перицентр і апоцентр обчислені за формулами , , де — довжина великої півосі орбіти, — ексцентриситет орбіти; значення округлені до кілометрів.
  3. ↑ а б в Jacobson, R. A.; Antreasian, P. G.; Bordi, J. J.; Criddle, K. E.; et.al. (December 2006). The gravity field of the saturnian system from satellite observations and spacecraft tracking data. The Astronomical Journal. 132: 2520—2526.
  4. ↑ а б в Planet and Satellite Names and Discoverers (англ.). USGS. Архів оригіналу за 24 січня 2012. Процитовано 26 серпня 2011. (англ.)
  5. ↑ а б Stephen J. Reynolds. Tidal Heating. Geology of the Terrestrial Planets. Архів оригіналу за 29 березня 2006. Процитовано 20 жовтня 2007. (англ.)
  6. ↑ а б в Louis Friedman. (14 грудня 2005). Projects: Europa Mission Campaign; Campaign Update: 2007 Budget Proposal. The Planetary Society. Архів оригіналу за 24 січня 2012. Процитовано 10 серпня 2007. (англ.)
  7. ↑ а б David, Leonard (7 лютого 2006). Europa Mission: Lost In NASA Budget. Space.com. Архів оригіналу за 24 січня 2012. Процитовано 10 серпня 2007. (англ.)
  8. ↑ NASA (5 февраля 2015). В 2016 году НАСА собирается на Европу. Europa Clipper. Xata.co.il. Архів оригіналу за 20 серпня 2016. Процитовано 24 липня 2016. (рос.)
  9. ↑ а б в Destination: Europa. The Europa Clipper Mission Concept. Архів оригіналу за 19 квітня 2013. Процитовано 24 липня 2016. (англ.)
  10. ↑ ESA Science and Technology: JUICE. ESA. 2013. Архів оригіналу за 8 січня 2014. Процитовано 28 листопада 2013. (англ.)
  11. ↑ Моррисон Дэвид. Спутники Юпитера: В 3-х ч. Ч. 1 / Под ред. В. Л. Барсукова и М. Я. Марова. — 1-е изд. — 129820, Москва, И-110, ГСП, 1-й Рижский пер., 2. : Мир, 1985. — С. 1. (рос.)
  12. ↑ Cruikshank D. P., Nelson R. M. A history of the exploration of Io // Io after Galileo / R. M. C. Lopes; J. R. Spencer. — Springer-Praxis, 2007. — P. 5–33. — ISBN 3-540-34681-3. — Bibcode: 2007iag..book....5C. — DOI:10.1007/978-3-540-48841-5_2. (англ.)
  13. ↑ Albert Van Helden. The Galileo Project / Science / Simon Marius. Rice University. Архів оригіналу за 25 серпня 2011. Процитовано 7 січня 2010. (англ.)
  14. ↑ Simon Marius. University of Arizona, Students for the Exploration and Development of Space. Архів оригіналу за 21 серпня 2006. Процитовано 28 листопада 2013. (англ.)
  15. ↑ Simone Mario Guntzenhusano. Mundus Iovialis anno M. DC. IX Detectus Ope Perspicilli Belgici. — 1614.
  16. ↑ Marius, S.; (1614) Mundus Iovialis anno M.DC.
  17. ↑ Simon Marius (January 20, 1573 – December 26, 1624). Students for the Exploration and Development of Space. University of Arizona. Архів оригіналу за 13 July 2007. Процитовано 9 August 2007.
  18. ↑ Arnett, Bill (October 2005). Europa. Nine Planets. Архів оригіналу за 28 March 2014. Процитовано 27 April 2014.
  19. ↑ а б Marazzini, Claudio (2005). I nomi dei satelliti di Giove: da Galileo a Simon Marius (The names of the satellites of Jupiter: from Galileo to Simon Marius). Lettere Italiane. 57 (3): 391—407.
  20. ↑ Satellites of Jupiter. The Galileo Project. Архів оригіналу за 25 серпня 2011. Процитовано 24 листопада 2007. (англ.)
  21. ↑ Хокинг С. и Млодинов Л. Кратчайшая история времени / А. Г. Сергеев. — 1-е изд. — Санкт-Петербург : Амфора, 2014. — С. 32—34. — ISBN 978-5-4357-0309-2 ББК 22.68. (рос.)
  22. ↑ Europa: Facts & Figures (англ.). NASA SSE. Архів оригіналу за 24 січня 2012. Процитовано 28 листопада 2013. (англ.)
  23. ↑ Planetographic Coordinates. Wolfram Research. Архів оригіналу за 23 березня 2012. Процитовано 29 березня 2010. (англ.)
  24. ↑ Geissler, P. E.; Greenberg, R.; Hoppa, G.; Helfenstein, P.; McEwen, A.; Pappalardo, R.; Tufts, R.; Ockert-Bell, M.; Sullivan, R.; Greeley, R.; Belton, M. J. S.; Denk, T.; Clark, B. E.; Burns, J.; Veverka, J. (January 1998). Evidence for non-synchronous rotation of Europa. Nature. 391 (6665): 368. Bibcode:1998Natur.391..368G. doi:10.1038/34869. PMID 9450751. (англ.)
  25. ↑ Bills B. G. (2005). Free and forced obliquities of the Galilean satellites of Jupiter. Icarus. 175 (2): 233—247. Bibcode:2005Icar..175..233B. doi:10.1016/j.icarus.2004.10.028. (англ.)
  26. ↑ а б в г д е ж и Prockter L. M., Pappalardo R. T. Europa // Encyclopedia of the Solar System / Lucy-Ann McFadden, Paul R. Weissman, Torrence W. Johnson. — Academic Press, 2007. — P. 431–448. — ISBN 978-0-12-088589-3. (англ.)
  27. ↑ а б Showman, Adam P.; Malhotra, Renu (1997). Tidal Evolution into the Laplace Resonance and the Resurfacing of Ganymede (PDF). Icarus. 127 (1): 93—111. Bibcode:1997Icar..127...93S. doi:10.1006/icar.1996.5669. Архів оригіналу (PDF) за 14 травня 2011. Процитовано 26 липня 2016. (англ.)
  28. ↑ Gailitis A. (1982). Tidal heating of Io and orbital evolution of the Jovian satellites. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society. 201: 415—420. Bibcode:1982MNRAS.201..415G. (англ.)
  29. ↑ https://www.jpl.nasa.gov. Long-stressed Europa Likely Off-kilter at One Time. NASA Jet Propulsion Laboratory (JPL) (амер.). Процитовано 28 липня 2024.
  30. ↑ Маса Європи — 48·1021 кг, а сумарна маса всіх менших супутників у Сонячній системі — 39,5·1021 кг
  31. ↑ Jeffrey S. Kargel, Jonathan Z. Kaye, James W. Head, III та ін. (2000). Europa’s Crust and Ocean: Origin, Composition, and the Prospects for Life (PDF). Icarus. 148 (1): 226—265. Bibcode:2000Icar..148..226K. doi:10.1006/icar.2000.6471. Архів оригіналу (PDF) за 19 липня 2011. Процитовано 26 липня 2016. {{cite journal}}: Явне використання «та ін.» у: |author= (довідка) (англ.)
  32. ↑ Canup R. M., Ward W. R. Origin of Europa and the Galilean Satellites // Europa / R. T. Pappalardo, W. B. McKinnon, K. K. Khurana. — University of Arizona Press, 2009. — P. 59–84. — ISBN 9780816528448. — Bibcode: 2009euro.book...59C. (англ.)
  33. ↑ а б в г д е ж А. Камерон. Формирование регулярных спутников. — М. : Мир, 1978. — С. 110—116. (рос.)
  34. ↑ Goldreich P., Ward W. R. The formation of planetesimals // Astrophysical Journal. — 1973. — Т. 183. — С. 1051—1061. — Bibcode:1973ApJ...183.1051G. — DOI:10.1086/152291. (англ.)
  35. ↑ Fanale F. P., Johnson T. V., Matson D. L. Io's surface and the histories of the Galilean satellites // Planetary Satellites / J. A. Burns. — University of Arizona Press, 1977. — P. 379–405. — Bibcode: 1977plsa.conf..379F. (англ.)
  36. ↑ а б Д. Моррисон, Дж. А. Бернс. Спутники Юпитера. — М. : Мир, 1978. — С. 270—275. (рос.)
  37. ↑ NASA Scientists Confirm Water Vapor on Europa. Архів оригіналу за 14 серпня 2020. Процитовано 23 листопада 2019.
  38. ↑ Kivelson, Margaret G.; Khurana, Krishan K.; Russell, Christopher T.; Volwerk, Martin; Walker, Raymond J.; Zimmer, Christophe (2000). Galileo Magnetometer Measurements: A Stronger Case for a Subsurface Ocean at Europa. Science. 289 (5483): 1340—1343. Bibcode:2000Sci...289.1340K. doi:10.1126/science.289.5483.1340. PMID 10958778.
  39. ↑ Bhatia, G.K.; Sahijpal, S. (2017). Thermal evolution of trans-Neptunian objects, icy satellites, and minor icy planets in the early solar system. Meteoritics & Planetary Science. 52 (12): 2470—2490. Bibcode:2017M&PS...52.2470B. doi:10.1111/maps.12952.
  40. ↑ Phillips, Cynthia B.; Pappalardo, Robert T. (20 May 2014). Europa Clipper Mission Concept. Eos, Transactions American Geophysical Union. 95 (20): 165—167. Bibcode:2014EOSTr..95..165P. doi:10.1002/2014EO200002.
  41. ↑ Cowen, Ron (7 June 2008). A Shifty Moon. Science News. Архів оригіналу за 4 November 2011. Процитовано 29 May 2008.
  42. ↑ а б Europa: Another Water World?. Project Galileo: Moons and Rings of Jupiter. NASA, Jet Propulsion Laboratory. 2001. Архів оригіналу за 21 July 2011. Процитовано 9 August 2007.
  43. ↑ Planetary Satellite Physical Parameters (англ.). JPL's Solar System Dynamics group. 3 вересня 2013. Архів оригіналу за 18 січня 2010. Процитовано 28 листопада 2013. (англ.)
  44. ↑ а б Hamilton, Calvin J. Jupiter's Moon Europa. Архів оригіналу за 24 січня 2012. Процитовано 5 жовтня 2016. (англ.)
  45. ↑ Arnett, Bill (7 November 1996) - Europa.
  46. ↑ Hamilton, Calvin J. Jupiter's Moon Europa. solarviews.com. Архів оригіналу за 24 January 2012. Процитовано 27 February 2007.
  47. ↑ Europa, a Continuing Story of Discovery. Project Galileo. NASA, Jet Propulsion Laboratory. Архів оригіналу за 5 January 1997. Процитовано 9 August 2007.
  48. ↑ Nomenclature Search Results. Europa. Crater, craters. Gazetteer of Planetary Nomenclature (англ.). International Astronomical Union (IAU) Working Group for Planetary System Nomenclature (WGPSN). Архів оригіналу за 9 грудня 2016. Процитовано 28 листопада 2013. (англ.)
  49. ↑ Arnett, Bill (7 листопада 1996). Europa (англ.). Архів оригіналу за 4 вересня 2011. Процитовано 5 жовтня 2016. (англ.)
  50. ↑ а б Schenk, Paul M.; Chapman, Clark R.; Zahnle, Kevin; and Moore, Jeffrey M. Chapter 18: Ages and Interiors: the Cratering Record of the Galilean Satellites // Jupiter: The Planet, Satellites and Magnetosphere. — Cambridge University Press, 2007. — P. 427–456. — ISBN 978-0-521-03545-3. (англ.)
  51. ↑ Schenk, Paul M.; Chapman, Clark R.; Zahnle, Kevin; and Moore, Jeffrey M. (2004) "Chapter 18: Ages and Interiors: the Cratering Record of the Galilean Satellites" [Архівовано 24 December 2016 у Wayback Machine.], pp. 427 ff.
  52. ↑ Phillips C., Richards D. (2003). High Tide on Europa. Astrobiology Magazine. astrobio.net. Архів оригіналу за 29 вересня 2007. Процитовано 28 листопада 2013. (англ.)
  53. ↑ High Tide on Europa. Astrobiology Magazine. astrobio.net. 2007. Архів оригіналу за 29 September 2007. Процитовано 20 October 2007.{{cite web}}: Обслуговування CS1:Сторінки з посиланнями на джерела, що мають непридатні URL (посилання)
  54. ↑ Rincon, Paul (20 March 2013). Ice blades threaten Europa landing. BBC News. Архів оригіналу за 7 November 2018. Процитовано 21 June 2018.
  55. ↑ Europa may have towering ice spikes on its surface [Архівовано 21 January 2021 у Wayback Machine.].
  56. ↑ а б Hobley, Daniel E. J.; Moore, Jeffrey M.; Howard, Alan D.; Umurhan, Orkan M. (8 October 2018). Formation of metre-scale bladed roughness on Europa's surface by ablation of ice (PDF). Nature Geoscience. 11 (12): 901—904. Bibcode:2018NatGe..11..901H. doi:10.1038/s41561-018-0235-0. Архів (PDF) оригіналу за 31 July 2020. Процитовано 11 January 2020.
  57. ↑ а б Frederick A. Ringwald (29 лютого 2000). SPS 1020 (Introduction to Space Sciences). California State University, Fresno. Архів оригіналу за 24 січня 2012. Процитовано 4 липня 2009. (англ.)
  58. ↑ Glasstone S., Dolan P. The Effects of Nuclear Weapons // 3 ed. — US DOD, 1977. — С. 583–585. (англ.)
  59. ↑ Frederick A. Ringwald (29 February 2000). SPS 1020 (Introduction to Space Sciences). California State University, Fresno. Архів оригіналу за 25 July 2008. Процитовано 4 July 2009.
  60. ↑ The Effects of Nuclear Weapons, Revised ed.
  61. ↑ Europa: Facts about Jupiter's Moon, Europa • The Planets. The Planets (амер.). Архів оригіналу за 11 January 2021. Процитовано 9 January 2021.
  62. ↑ Geissler, P.E.; Greenberg, R.; Hoppa, G.; McEwen, A.; Tufts, R.; Phillips, C.; Clark, B.; Ockert-Bell, M.; Helfenstein, P. (September 1998). Evolution of Lineaments on Europa: Clues from Galileo Multispectral Imaging Observations. Icarus. 135 (1): 107—126. Bibcode:1998Icar..135..107G. doi:10.1006/icar.1998.5980.
  63. ↑ Порівняння знімків ділянок Землі [Архівовано 17 серпня 2016 у Wayback Machine.] та Європи [Архівовано 8 березня 2016 у Wayback Machine.]
  64. ↑ Geissler, Paul E.; Greenberg, Richard та ін. (1998). Evolution of Lineaments on Europa: Clues from Galileo Multispectral Imaging Observations. Icarus. 135 (1): 107—126. Bibcode:1998Icar..135..107G. doi:10.1006/icar.1998.5980. {{cite journal}}: Явне використання «та ін.» у: |author= (довідка) (англ.)
  65. ↑ Figueredo, Patricio H.; Greeley, Ronald (February 2004). Resurfacing history of Europa from pole-to-pole geological mapping. Icarus. 167 (2): 287—312. Bibcode:2004Icar..167..287F. doi:10.1016/j.icarus.2003.09.016.
  66. ↑ Figueredo P. H., Greeley R. (2004). Resurfacing history of Europa from pole-to-pole geological mapping. Icarus. 167 (2): 287—312. Bibcode:2004Icar..167..287F. doi:10.1016/j.icarus.2003.09.016. (англ.)
  67. ↑ Hurford, T.A.; Sarid, A.R.; Greenberg, R. (January 2007). Cycloidal cracks on Europa: Improved modeling and non-synchronous rotation implications. Icarus. 186 (1): 218—233. Bibcode:2007Icar..186..218H. doi:10.1016/j.icarus.2006.08.026.
  68. ↑ Kattenhorn, Simon A. (2002). Nonsynchronous Rotation Evidence and Fracture History in the Bright Plains Region, Europa. Icarus. 157 (2): 490—506. Bibcode:2002Icar..157..490K. doi:10.1006/icar.2002.6825.
  69. ↑ а б Schenk, Paul M.; McKinnon, William B. (May 1989). Fault offsets and lateral crustal movement on Europa: Evidence for a mobile ice shell. Icarus. 79 (1): 75—100. Bibcode:1989Icar...79...75S. doi:10.1016/0019-1035(89)90109-7.
  70. ↑ а б Kattenhorn, Simon A.; Prockter, Louise M. (7 September 2014). Evidence for subduction in the ice shell of Europa. Nature Geoscience. 7 (10): 762—767. Bibcode:2014NatGe...7..762K. doi:10.1038/ngeo2245.
  71. ↑ Dyches, Preston; Brown, Dwayne; Buckley, Michael (8 September 2014). Scientists Find Evidence of 'Diving' Tectonic Plates on Europa. NASA. Архів оригіналу за 4 April 2019. Процитовано 8 September 2014.
  72. ↑ Howell, Samuel M.; Pappalardo, Robert T. (1 April 2019). Can Earth-like plate tectonics occur in ocean world ice shells?. Icarus. 322: 69—79. Bibcode:2019Icar..322...69H. doi:10.1016/j.icarus.2019.01.011.
  73. ↑ PIA01178: High-Resolution Image of Europa's Ridged Plains. Архів оригіналу за 23 березня 2012. Процитовано 27 липня 2016. (англ.)
  74. ↑ Схема образования хребтов. college.ru. Архів оригіналу за 28 вересня 2007. Процитовано 28 листопада 2013. (рос.)
  75. ↑ Head J. W., Pappalardo R. T., Greeley R., Sullivan R., Galileo Imaging Team (1998). Origin of Ridges and Bands on Europa: Morphologic Characteristics and Evidence for Linear Diapirism from Galileo Data (PDF). 29th Annual Lunar and Planetary Science Conference, March 16-20, 1998, Houston, TX, abstract no. 1414. Bibcode:1998LPI....29.1414H. Архів оригіналу (PDF) за 4 березня 2016. Процитовано 27 липня 2016. (англ.)
  76. ↑ PIA03878: Ruddy «Freckles» on Europa. Архів оригіналу за 15 березня 2012. Процитовано 26 серпня 2011. (англ.)
  77. ↑ Sotin, Christophe; Head, James W.; Tobie, Gabriel (April 2002). Europa: Tidal heating of upwelling thermal plumes and the origin of lenticulae and chaos melting (PDF). Geophysical Research Letters. 29 (8): 74-1—74-4. Bibcode:2002GeoRL..29.1233S. doi:10.1029/2001GL013844. Архів (PDF) оригіналу за 31 July 2020. Процитовано 12 April 2020.
  78. ↑ PIA02099: Thera and Thrace on Europa. Архів оригіналу за 24 січня 2012. Процитовано 26 серпня 2011. (англ.)
  79. ↑ Sotin, Christophe; Head, James W.; Tobie, Gabriel (April 2002). Europa: Tidal heating of upwelling thermal plumes and the origin of lenticulae and chaos melting (PDF). Geophysical Research Letters. 29 (8): 74-1—74-4. Bibcode:2002GeoRL..29.1233S. doi:10.1029/2001GL013844. Архів (PDF) оригіналу за 31 July 2020. Процитовано 12 April 2020.
  80. ↑ Goodman, Jason C. (2004). Hydrothermal plume dynamics on Europa: Implications for chaos formation. Journal of Geophysical Research. 109 (E3): E03008. Bibcode:2004JGRE..109.3008G. doi:10.1029/2003JE002073. {{cite journal}}: |hdl-access= вимагає |hdl= (довідка)
  81. ↑ O'Brien, David P.; Geissler, Paul; Greenberg, Richard (October 2000). Tidal Heat in Europa: Ice Thickness and the Plausibility of Melt-Through. Bulletin of the American Astronomical Society. 30: 1066. Bibcode:2000DPS....32.3802O.
  82. ↑ Greenberg, Richard (2008). Unmasking Europa. Copernicus. Springer + Praxis Publishing. с. 205—215, 236. ISBN 978-0-387-09676-6. Архів оригіналу за 22 January 2010. Процитовано 28 August 2017.
  83. ↑ Schmidt, Britney; Blankenship, Don; Patterson, Wes; Schenk, Paul (24 November 2011). Active formation of 'chaos terrain' over shallow subsurface water on Europa. Nature. 479 (7374): 502—505. Bibcode:2011Natur.479..502S. doi:10.1038/nature10608. PMID 22089135.
  84. ↑ а б Airhart, Marc (2011). Scientists Find Evidence for "Great Lake" on Europa and Potential New Habitat for Life. Jackson School of Geosciences. Архів оригіналу за 18 December 2013. Процитовано 16 November 2011.
  85. ↑ Cox, Rónadh; Bauer, Aaron W. (October 2015). Impact breaching of Europa's ice: Constraints from numerical modeling: IMPACT BREACHING OF EUROPA'S ICE. Journal of Geophysical Research: Planets (англ.). 120 (10): 1708—1719. doi:10.1002/2015JE004877.
  86. ↑ Cox, Rónadh; Ong, Lissa C. F.; Arakawa, Masahiko; Scheider, Kate C. (December 2008). Impact penetration of Europa's ice crust as a mechanism for formation of chaos terrain. Meteoritics & Planetary Science (англ.). 43 (12): 2027—2048. Bibcode:2008M&PS...43.2027C. doi:10.1111/j.1945-5100.2008.tb00659.x. Архів оригіналу за 1 October 2021. Процитовано 12 January 2021.
  87. ↑ PIA01643: A Record of Crustal Movement on Europa. Архів оригіналу за 24 січня 2012. Процитовано 26 серпня 2011. (англ.)
  88. ↑ Хвилеподібна поверхня супутника. Архів оригіналу (jpg) за 24 січня 2012. Процитовано 26 серпня 2011.
  89. ↑ PIA00586: Pwyll Crater on Europa. Архів оригіналу за 24 січня 2012. Процитовано 26 серпня 2011. (англ.)
  90. ↑ PIA01175: Pwyll Impact Crater: Perspective View of Topographic Model. Архів оригіналу за 15 березня 2012. Процитовано 26 серпня 2011. (англ.)
  91. ↑ Tidal Heating. geology.asu.edu. Архів оригіналу за 29 March 2006.
  92. ↑ а б Greenberg, Richard. Europa: The Ocean Moon: Search for an Alien Biosphere. — Springer Praxis Books, 2005. — ISBN 978-3-540-27053-9. — DOI:10.1007/b138547. (англ.)
  93. ↑ McFadden, Lucy-Ann; Weissman, Paul; Johnson, Torrence (2007). The Encyclopedia of the Solar System. Elsevier. с. 432. ISBN 978-0-12-226805-2.
  94. ↑ Greeley, Ronald; et al. Chapter 15: Geology of Europa // Jupiter: The Planet, Satellites and Magnetosphere. — Cambridge University Press, 2007. — P. 329–362. — ISBN 978-0-521-03545-3. (англ.)
  95. ↑ а б Billings S. E., Kattenhorn S. A. (2005). The great thickness debate: Ice shell thickness models for Europa and comparisons with estimates based on flexure at ridges. Icarus. 177 (2): 397—412. Bibcode:2005Icar..177..397B. doi:10.1016/j.icarus.2005.03.013. (англ.)
  96. ↑ Park, Ryan S.; Bills, Bruce; Buffington, Brent B. (July 2015). Improved detection of tides at Europa with radiometric and optical tracking during flybys. Planetary and Space Science. 112: 10—14. Bibcode:2015P&SS..112...10P. doi:10.1016/j.pss.2015.04.005.
  97. ↑ Adamu, Zaina (1 October 2012). Water near surface of a Jupiter moon only temporary. CNN News. Архів оригіналу за 5 October 2012. Процитовано 2 October 2012.
  98. ↑ Williams, Matt (15 September 2015). Jupiter's Moon Europa. Universe Today. Архів оригіналу за 10 March 2016. Процитовано 9 March 2016.
  99. ↑ Billings, Sandra E.; Kattenhorn, Simon A. (2005). The great thickness debate: Ice shell thickness models for Europa and comparisons with estimates based on flexure at ridges. Icarus. 177 (2): 397—412. Bibcode:2005Icar..177..397B. doi:10.1016/j.icarus.2005.03.013.
  100. ↑ Cox, Rónadh; Bauer, Aaron W. (October 2015). Impact breaching of Europa's ice: Constraints from numerical modeling: IMPACT BREACHING OF EUROPA'S ICE. Journal of Geophysical Research: Planets (англ.). 120 (10): 1708—1719. doi:10.1002/2015JE004877.
  101. ↑ Cox, Rónadh; Ong, Lissa C. F.; Arakawa, Masahiko; Scheider, Kate C. (December 2008). Impact penetration of Europa's ice crust as a mechanism for formation of chaos terrain. Meteoritics & Planetary Science (англ.). 43 (12): 2027—2048. Bibcode:2008M&PS...43.2027C. doi:10.1111/j.1945-5100.2008.tb00659.x. Архів оригіналу за 1 October 2021. Процитовано 12 January 2021.
  102. ↑ Вода в «полыньях» на спутнике Юпитера быстро замерзает, заявили учёные. 25.09.2012. Архів оригіналу за 16.10.2012. Процитовано 29.07.2016. (рос.)
  103. ↑ Zimmer, C (October 2000). Subsurface Oceans on Europa and Callisto: Constraints from Galileo Magnetometer Observations. Icarus. 147 (2): 329—347. Bibcode:2000Icar..147..329Z. CiteSeerX 10.1.1.366.7700. doi:10.1006/icar.2000.6456.
  104. ↑ Kivelson, Margaret G.; Khurana, Krishan K.; Russell, Christopher T.; Volwerk, Martin; Walker, Raymond J.; Zimmer, Christophe (2000). Galileo Magnetometer Measurements: A Stronger Case for a Subsurface Ocean at Europa. Science. 289 (5483): 1340—1343. Bibcode:2000Sci...289.1340K. doi:10.1126/science.289.5483.1340. PMID 10958778.
  105. ↑ Europa Mission to Probe Magnetic Field and Chemistry. Jet Propulsion Laboratory. 27 May 2015. Архів оригіналу за 2 December 2020. Процитовано 29 May 2015.
  106. ↑ McCord, Thomas B.; Hansen, Gary B. та ін. (1998). Salts on Europa's Surface Detected by Galileo's Near Infrared Mapping Spectrometer. Science. 280 (5367): 1242—1245. Bibcode:1998Sci...280.1242M. doi:10.1126/science.280.5367.1242. PMID 9596573.
  107. ↑ Carlson, R. W.; Anderson, M. S.; Mehlman, R.; Johnson, R. E. (2005). Distribution of hydrate on Europa: Further evidence for sulfuric acid hydrate. Icarus. 177 (2): 461. Bibcode:2005Icar..177..461C. doi:10.1016/j.icarus.2005.03.026.
  108. ↑ Calvin, Wendy M.; Clark, Roger N.; Brown, Robert H.; Spencer, John R. (1995). Spectra of the ice Galilean satellites from 0.2 to 5 μm: A compilation, new observations, and a recent summary. Journal of Geophysical Research. 100 (E9): 19, 041—19, 048. Bibcode:1995JGR...10019041C. doi:10.1029/94JE03349.
  109. ↑ NASA's Webb Finds Carbon Source on Surface of Jupiter's Moon Europa - NASA. 21 September 2023.
  110. ↑ а б Borucki, Jerome G.; Khare, Bishun; Cruikshank, Dale P. (2002). A new energy source for organic synthesis in Europa's surface ice. Journal of Geophysical Research: Planets. 107 (E11): 24–1–24–5. Bibcode:2002JGRE..107.5114B. doi:10.1029/2002JE001841.
  111. ↑ Europa Mission to Probe Magnetic Field and Chemistry. Jet Propulsion Laboratory. 27 May 2015. Архів оригіналу за 2 December 2020. Процитовано 23 October 2017.
  112. ↑ Trainer, MG (2013). Atmospheric Prebiotic Chemistry and Organic Hazes. Curr Org Chem. 17 (16): 1710—1723. doi:10.2174/13852728113179990078. PMC 3796891. PMID 24143126.
  113. ↑ Ruiz-Bermejo, Marta; Rivas, Luis A.; Palacín, Arantxa; Menor-Salván, César; Osuna-Esteban, Susana (16 December 2010). Prebiotic Synthesis of Protobiopolymers Under Alkaline Ocean Conditions. Origins of Life and Evolution of Biospheres. 41 (4): 331—345. Bibcode:2011OLEB...41..331R. doi:10.1007/s11084-010-9232-z. PMID 21161385.
  114. ↑ Trumbo, Samantha K.; Brown, Michael E.; Hand, Kevin P. (12 June 2019). Sodium chloride on the surface of Europa. Science Advances. 5 (6): eaaw7123. Bibcode:2019SciA....5.7123T. doi:10.1126/sciadv.aaw7123. PMC 6561749. PMID 31206026.
  115. ↑ Devlin, Hannah (21 September 2023). Scientists excited to find ocean of one of Jupiter's moons contains carbon. The Guardian.
  116. ↑ Trumbo, Samantha (September 2023). The distribution of CO2 on Europa indicates an internal source of carbon. Science. 381 (6664): 1308—1311. arXiv:2309.11684. doi:10.1126/science.adg4155. PMID 37733851.
  117. ↑ Frequently Asked Questions about Europa. NASA. 2012. Архів оригіналу за 28 April 2016. Процитовано 18 April 2016.
  118. ↑ а б Zyga, Lisa (12 December 2008). Scientist Explains Why Jupiter's Moon Europa Could Have Energetic Liquid Oceans. PhysOrg.com. Архів оригіналу за 17 February 2009. Процитовано 28 July 2009.
  119. ↑ а б Tyler, Robert H. (11 December 2008). Strong ocean tidal flow and heating on moons of the outer planets. Nature. 456 (7223): 770—772. Bibcode:2008Natur.456..770T. doi:10.1038/nature07571. PMID 19079055.
  120. ↑ Europa: Energy. NASA. 2012. Архів оригіналу за 28 April 2016. Процитовано 18 April 2016. Tidal flexing of the ice shell could create slightly warmer pockets of ice that rise slowly upward to the surface, carrying material from the ocean below.
  121. ↑ Tyler, Robert (15 December 2008). Jupiter's Moon Europa Does The Wave To Generate Heat. University of Washington. Science Daily. Архів оригіналу за 14 May 2016. Процитовано 18 April 2016.
  122. ↑ Frequently Asked Questions about Europa. NASA. 2012. Архів оригіналу за 28 April 2016. Процитовано 18 April 2016.
  123. ↑ а б Stacey, Kevin (14 April 2016). Europa's heaving ice might make more heat than scientists thought. Brown University. Архів оригіналу за 21 April 2016. Процитовано 18 April 2016.
  124. ↑ а б McCarthy, Christine; Cooper, Reid F. (1 June 2016). Tidal dissipation in creeping ice and the thermal evolution of Europa. Earth and Planetary Science Letters. 443: 185—194. Bibcode:2016E&PSL.443..185M. doi:10.1016/j.epsl.2016.03.006.
  125. ↑ Frequently Asked Questions about Europa. NASA. 2012. Архів оригіналу за 28 April 2016. Процитовано 18 April 2016.
  126. ↑ Barr, Amy C.; Showman, Adam P. (2009). Heat transfer in Europa's icy shell. У Pappalardo, Robert T.; McKinnon, William B.; Khurana, Krishan (ред.). Europa. University of Arizona Press. с. 405—430. Bibcode:2009euro.book..405B. ISBN 978-0-8165-2844-8.
  127. ↑ Lowell, Robert P.; DuBosse, Myesha (9 March 2005). Hydrothermal systems on Europa. Geophysical Research Letters. 32 (5): L05202. Bibcode:2005GeoRL..32.5202L. doi:10.1029/2005GL022375.
  128. ↑ Ruiz, Javier (October 2005). The heat flow of Europa (PDF). Icarus. 177 (2): 438—446. Bibcode:2005Icar..177..438R. doi:10.1016/j.icarus.2005.03.021. Архів (PDF) оригіналу за 9 October 2022.
  129. ↑ Photo composite of suspected water plumes on Europa. www.spacetelescope.org. Архів оригіналу за 9 October 2016. Процитовано 6 October 2016.
  130. ↑ а б Brown M. E., Hand K. P. (2013). Salts and Radiation Products on the Surface of Europa (PDF). The Astronomical Journal. 145 (4): 1—7. arXiv:1303.0894. Bibcode:2013AJ....145..110B. doi:10.1088/0004-6256/145/4/110. Архів оригіналу (PDF) за 6 вересня 2014. Процитовано 29 липня 2016. (англ.)
  131. ↑ а б Astronomers Open Window Into Europa’s Ocean (англ.). W. M. Keck Observatory. 5 березня 2013. Архів оригіналу за 17 серпня 2016. Процитовано 29 липня 2016. (англ.)
  132. ↑ Hubble discovers water vapour venting from Jupiter's moon Europa. www.spacetelescope.org (англ.). Hubble Space Telescope/European Space Agency. 12 December 2013. Архів оригіналу за 16 April 2019. Процитовано 16 April 2019.
  133. ↑ Photo composite of suspected water plumes on Europa. www.spacetelescope.org. Архів оригіналу за 9 October 2016. Процитовано 6 October 2016.
  134. ↑ Cook, Jia-Rui C.; Gutro, Rob; Brown, Dwayne; Harrington, J. D.; Fohn, Joe (12 December 2013). Hubble Sees Evidence of Water Vapor at Jupiter Moon. NASA. Архів оригіналу за 15 December 2013. Процитовано 12 December 2013.
  135. ↑ Fletcher, Leigh (12 December 2013). The Plumes of Europa. The Planetary Society. Архів оригіналу за 15 December 2013. Процитовано 17 December 2013.
  136. ↑ Choi, Charles Q. (12 December 2013). Jupiter Moon Europa May Have Water Geysers Taller Than Everest. Space.com. Архів оригіналу за 15 December 2013. Процитовано 17 December 2013.
  137. ↑ Fagents, Sarah A.; Greeley, Ronald; Sullivan, Robert J.; Pappalardo, Robert T.; Prockter, Louise M. (30 June 1999). Cryomagmatic Mechanisms for the Formation of Rhadamanthys Linea, Triple Band Margins, and Other Low-Albedo Features on Europa. Icarus. 144: 54—88. doi:10.1006/icar.1999.6254. Архів оригіналу за 16 June 2022. Процитовано 16 June 2022.
  138. ↑ Quick, Lynnae C.; Barnouin, Olivier S.; Prockter, Louise; Patterson, G. Wesley (15 September 2013). Constraints on the Detection of Cryovolcanic Plumes on Europa. Planetary and Space Science. 86: 1—9. doi:10.1006/icar.1999.6254. Архів оригіналу за 16 June 2022. Процитовано 16 June 2022.
  139. ↑ Paganini, L.; Villanueva, G.L.; Mandell, A.M.; Hurford, T.A.; Retherford, K.D.; Mumma, M.A. (18 November 2019). CA measurement of water vapour amid a largely quiescent environment on Europa. Nature Astronomy. 4 (3): 266—272. doi:10.1038/s41550-019-0933-6. Архів оригіналу за 18 June 2022. Процитовано 16 June 2022.
  140. ↑ Dyches, Preston (30 July 2015). Signs of Europa Plumes Remain Elusive in Search of Cassini Data. NASA. Архів оригіналу за 16 April 2016. Процитовано 18 April 2016.
  141. ↑ Roth, L.; Saur, J.; Retherford, K. D.; Strobel, D. F.; Feldman, P. D.; McGrath, M. A.; Nimmo, F. (12 December 2013). Transient Water Vapor at Europa's South Pole. Science. 343 (6167): 171—174. Bibcode:2014Sci...343..171R. doi:10.1126/science.1247051. PMID 24336567.
  142. ↑ Berger, Eric (26 September 2016). Hubble finds additional evidence of water vapor plumes on Europa. NASA. ARS Technica. Архів оригіналу за 26 September 2016. Процитовано 26 September 2016.
  143. ↑ Amos, Jonathan (26 September 2016). Europa moon 'spewing water jets'. BBC News. Архів оригіналу за 26 September 2016. Процитовано 26 September 2016.
  144. ↑ Jia, Xianzhe; Kivelson, Margaret G.; Khurana, Krishan K.; Kurth, William S. (14 May 2018). Evidence of a plume on Europa from Galileo magnetic and plasma wave signatures. Nature Astronomy. 2 (6): 459—464. Bibcode:2018NatAs...2..459J. doi:10.1038/s41550-018-0450-z.
  145. ↑ McCartney, Gretchen; Brown, Dwayne; Wendel, JoAnna (14 May 2018). Old Data Reveal New Evidence of Europa Plumes. Jet Propulsion Laboratory. Архів оригіналу за 17 June 2019. Процитовано 14 May 2018.
  146. ↑ Chang, Kenneth (14 May 2018). NASA Finds Signs of Plumes From Europa, Jupiter's Ocean Moon. The New York Times. Архів оригіналу за 14 May 2018. Процитовано 14 May 2018.
  147. ↑ Wall, Mike (14 May 2018). This May Be the Best Evidence Yet of a Water Plume on Jupiter's Moon Europa. Space.com. Архів оригіналу за 14 May 2018. Процитовано 14 May 2018.
  148. ↑ Cook, Jia-Rui C.; Gutro, Rob; Brown, Dwayne; Harrington, J. D.; Fohn, Joe (12 December 2013). Hubble Sees Evidence of Water Vapor at Jupiter Moon. NASA. Архів оригіналу за 15 December 2013. Процитовано 12 December 2013.
  149. ↑ Hubble Space Telescope Sees Evidence of Water Vapor Venting off Jupiter Moon. 12.12.2013. Архів оригіналу за 23 липня 2016. Процитовано 29 липня 2016. (англ.)
  150. ↑ Roth, L.; Saur, J.; Retherford, K. D.; Strobel, D. F.; Feldman, P. D.; McGrath, M. A.; Nimmo, F. (12 December 2013). Transient Water Vapor at Europa's South Pole. Science. 343 (6167): 171—174. Bibcode:2014Sci...343..171R. doi:10.1126/science.1247051. PMID 24336567.
  151. ↑ Hansen, C. J.; Esposito, L.; Stewart, A. I.; Colwell, J.; Hendrix, A.; Pryor, W.; Shemansky, D.; West, R. (10 March 2006). Enceladus' Water Vapor Plume. Science. 311 (5766): 1422—1425. Bibcode:2006Sci...311.1422H. doi:10.1126/science.1121254. PMID 16527971.
  152. ↑ Spencer, J. R.; Nimmo, F. (May 2013). Enceladus: An Active Ice World in the Saturn System. Annual Review of Earth and Planetary Sciences. 41: 693. Bibcode:2013AREPS..41..693S. doi:10.1146/annurev-earth-050212-124025.
  153. ↑ Berger, Eric (26 September 2016). Hubble finds additional evidence of water vapor plumes on Europa. NASA. ARS Technica. Архів оригіналу за 26 September 2016. Процитовано 26 September 2016.
  154. ↑ O'Neill, Ian (22 September 2016). NASA: Activity Spied on Europa, But It's 'NOT Aliens'. Discovery News. Space. Архів оригіналу за 23 September 2016. Процитовано 23 September 2016.
  155. ↑ Huybrighs, Hans; Futaana, Yoshifumi; Barabash, Stas; Wieser, Martin; Wurz, Peter; Krupp, Norbert; Glassmeier, Karl-Heinz; Vermeersen, Bert (June 2017). On the in-situ detectability of Europa's water vapour plumes from a flyby mission. Icarus. 289: 270—280. arXiv:1704.00912. Bibcode:2017Icar..289..270H. doi:10.1016/j.icarus.2016.10.026.
  156. ↑ Fagents, Sarah A. (27 December 2003). Considerations for effusive cryovolcanism on Europa:The post-Galileo perspective. Icarus (англ.). 108 (E12): 5139. Bibcode:2003JGRE..108.5139F. doi:10.1029/2003JE002128. Архів оригіналу за 16 June 2022. Процитовано 16 June 2022.
  157. ↑ McCartney, Gretchen; Hautaluoma, Grey; Johnson, Alana; Tucker, Danielle (13 November 2020). Potential Plumes on Europa Could Come From Water in the Crust. Jet Propulsion Laboratory. Архів оригіналу за 13 November 2020. Процитовано 13 November 2020.
  158. ↑ Steinbrügge, G.; Voigt, J. R. C.; Wolfenbarger, N. S.; Hamilton, C. W.; Soderlund, K. M.; Young D., D. A.; Blankenship, D.; Vance D., S. D.; Schroeder, M. (5 November 2020). Brine Migration and Impact-Induced Cryovolcanism on Europa. Geophysical Research Letters. 47 (21): {e2020GL090797}. Bibcode:2020GeoRL..4790797S. doi:10.1029/2020GL090797.
  159. ↑ На одному із супутників Юпітера виявили сліди життя. 23.09.2023
  160. ↑ NASA's Webb Finds Carbon Source on Surface of Jupiter's Moon Europa. Sep 21, 2023
  161. ↑ Телескоп Джеймс Вебб знайшов вуглекислий газ на Європі — супутнику Юпітера. 22.09.2023, 04:51
  162. ↑ Life Beyond Earth - The Habitable Zone - Europa. www.pbs.org. Архів оригіналу за 13 May 2022. Процитовано 13 May 2022.
  163. ↑ Hubble Finds Oxygen Atmosphere on Jupiter's Moon, Europa. HubbleSite.org (англ.). Архів оригіналу за 16 April 2023. Процитовано 13 May 2022.
  164. ↑ Johnson, Robert E.; Lanzerotti, Louis J.; Brown, Walter L. (1982). Planetary applications of ion induced erosion of condensed-gas frosts. Nuclear Instruments and Methods in Physics Research. 198: 147. Bibcode:1982NIMPR.198..147J. doi:10.1016/0167-5087(82)90066-7.
  165. ↑ Liang, Mao-Chang (2005). Atmosphere of Callisto. Journal of Geophysical Research. 110 (E2): E02003. Bibcode:2005JGRE..110.2003L. doi:10.1029/2004JE002322. Архів оригіналу за 16 April 2023. Процитовано 15 July 2022.
  166. ↑ Smyth W. H., Marconi M. L. Processes Shaping Galilean Satellite Atmospheres from the Surface to the Magnetosphere // Workshop on Ices, Oceans, and Fire: Satellites of the Outer Solar System, held August 13-15, 2007. Boulder, Colorado, LPI. Contribution No. 1357. — 2007. — С. 131–132. — Bibcode:2007LPICo1357..131S. (англ.)
  167. ↑ Hubble Finds Oxygen Atmosphere On Jupiter's Moon Europa. solarviews.com. Архів оригіналу за 2 October 2022. Процитовано 13 May 2022.
  168. ↑ Cartier, Kimberly M. S. (14 December 2020). Do Uranus's Moons Have Subsurface Oceans?. Eos (амер.). Архів оригіналу за 16 May 2022. Процитовано 13 May 2022.
  169. ↑ Hubble Finds Oxygen Atmosphere on Jupiter's Moon, Europa. HubbleSite.org (англ.). Архів оригіналу за 16 April 2023. Процитовано 13 May 2022.
  170. ↑ Europa. NASA Solar System Exploration. Архів оригіналу за 14 May 2022. Процитовано 13 May 2022.
  171. ↑ Chyba, C. F.; Hand, K. P. (2001). PLANETARY SCIENCE: Enhanced: Life Without Photosynthesis. Science. 292 (5524): 2026—2027. doi:10.1126/science.1060081. PMID 11408649.
  172. ↑ Chyba, Christopher F.; Hand, Kevin P. (15 June 2001). Life Without Photosynthesis. Science (англ.). 292 (5524): 2026—2027. doi:10.1126/science.1060081. ISSN 0036-8075. PMID 11408649. Архів оригіналу за 13 May 2022. Процитовано 13 May 2022.
  173. ↑ Hand, Kevin P.; Carlson, Robert W.; Chyba, Christopher F. (December 2007). Energy, Chemical Disequilibrium, and Geological Constraints on Europa. Astrobiology. 7 (6): 1006—1022. Bibcode:2007AsBio...7.1006H. CiteSeerX 10.1.1.606.9956. doi:10.1089/ast.2007.0156. PMID 18163875.
  174. ↑ Smyth, William H.; Marconi, Max L. (2006). Europa's atmosphere, gas tori, and magnetospheric implications. Icarus. 181 (2): 510. Bibcode:2006Icar..181..510S. doi:10.1016/j.icarus.2005.10.019.
  175. ↑ Smith, Howard Todd; Mitchell, Donald G.; Johnson, Robert E.; Mauk, Barry H.; Smith, Jacob E. (22 January 2019). Europa Neutral Torus Confirmation and Characterization Based on Observations and Modeling. The Astrophysical Journal (англ.). 871 (1): 69. Bibcode:2019ApJ...871...69S. doi:10.3847/1538-4357/aaed38. ISSN 1538-4357.
  176. ↑ Астрономи, використовуючи дані космічного телескопа Джеймса Вебба NASA, виявили вуглекислий газ у певному регіоні на крижаній поверхні Європи — супутнику Юпітера
  177. ↑ NASA's Webb Finds Carbon Source on Surface of Jupiter's Moon Europa
  178. ↑ Miller, Katrina (4 March 2024). An Ocean Moon Thought to Be Habitable May Be Oxygen-Starved - A new study suggests that the amount of the element on the moon of Jupiter is on the lower end of previous estimates. The New York Times. Архів оригіналу за 5 March 2024. Процитовано 5 March 2024.
  179. ↑ Szalay, J.R. та ін. (4 March 2024). Oxygen production from dissociation of Europa's water-ice surface. Nature Astronomy. 8 (5): 567—576. doi:10.1038/s41550-024-02206-x. PMC 11111413.
  180. ↑ Brown M. E. (2001). Potassium in Europa's Atmosphere (PDF). Icarus. 151 (2): 190—195. Bibcode:2001Icar..151..190B. doi:10.1006/icar.2001.6612. Архів оригіналу (PDF) за 9 квітня 2013. Процитовано 30 липня 2016. (англ.)
  181. ↑ Hall, D. T.; Strobel, D. F.; Feldman, P. D.; McGrath, M. A.; Weaver, H. A. (23 February 1995). Detection of an oxygen atmosphere on Jupiter's moon Europa. Nature. 373 (6516): 677—679. Bibcode:1995Natur.373..677H. doi:10.1038/373677a0.
  182. ↑ Kliore, A. J.; Hinson, D. P.; Flaser, F. M.; Nagy, A. F.; Cravens, T. E. (18 July 1997). The Ionosphere of Europa from Galileo Radio Occultations. Science. 277 (5324): 355—358. Bibcode:1997Sci...277..355K. doi:10.1126/science.277.5324.355.
  183. ↑ McGrath M. A., Hansen C. J., Hendrix A. R. Observations of Europa's Tenuous Atmosphere // Europa / R. T. Pappalardo, W. B. McKinnon, K. K. Khurana. — University of Arizona Press, 2009. — P. 485–506. — ISBN 9780816528448. — Bibcode: 2009euro.book..485M. (англ.)
  184. ↑ а б Гейзеры на Европе выбрасывают в 25 раз больше водяного пара, чем гейзеры Энцелада. 28 січня 2014. Архів оригіналу за 15 серпня 2016. Процитовано 29 липня 2016. (рос.)
  185. ↑ Elizabeth Howell (22 March 2018). Europa: Facts About Jupiter's Icy Moon and Its Ocean. Space.com (англ.). Архів оригіналу за 13 May 2022. Процитовано 13 May 2022.
  186. ↑ а б Chamberlin, Sean (1999). Creatures Of The Abyss: Black Smokers and Giant Worms (англ.). Fullerton College. Процитовано 21 грудня 2007.[недоступне посилання з лютого 2019] (англ.)
  187. ↑ Stevenson, David J. «Possibility of Life-Sustaining Planets in Interstellar Space» // researchgate.net : сайт. — 1998. — С. 1—8. Архівовано з джерела 24 вересня 2015. Процитовано 30 липня 2016. (англ.)
  188. ↑ Schulze-Makuch D., Irwin L. N. (2001). Alternative Energy Sources Could Support Life on Europa (PDF). Eos, Transactions American Geophysical Union. 82 (13): 150. doi:10.1029/EO082i013p00150. Архів оригіналу (PDF) за 3 липня 2006. Процитовано 30 липня 2016. (англ.)
  189. ↑ Hand, Kevin P.; Carlson, Robert W.; Chyba, Christopher F. (December 2007). Energy, Chemical Disequilibrium, and Geological Constraints on Europa. Astrobiology. 7 (6): 1006—1022. Bibcode:2007AsBio...7.1006H. CiteSeerX 10.1.1.606.9956. doi:10.1089/ast.2007.0156. PMID 18163875.
  190. ↑ Schulze-Makuch, Dirk; Irwin, Louis N. (2001). Alternative energy sources could support life on Europa. Eos, Transactions American Geophysical Union. 82 (13): 150. Bibcode:2001EOSTr..82..150S. doi:10.1029/EO082i013p00150.
  191. ↑ Exotic Microbes Discovered near Lake Vostok. Science@NASA. 10 грудня 1999. Архів оригіналу за 24 січня 2012. Процитовано 26 серпня 2011. (англ.)
  192. ↑ Chandler, David L. (20 October 2002). Thin ice opens lead for life on Europa. New Scientist. Архів оригіналу за 14 May 2008. Процитовано 27 August 2017.
  193. ↑ Jones, Nicola (11 December 2001). Bacterial explanation for Europa's rosy glow. New Scientist. Архів оригіналу за 27 February 2015. Процитовано 26 September 2016.
  194. ↑ Europa's Ocean May Have An Earthlike Chemical Balance, Jpl.nasa.gov, архів оригіналу за 18 May 2016, процитовано 18 May 2016
  195. ↑ Dyches, Preston; Brown, Dwayne (12 May 2015). NASA Research Reveals Europa's Mystery Dark Material Could Be Sea Salt. NASA. Архів оригіналу за 15 May 2015. Процитовано 12 May 2015.
  196. ↑ Wall, Mike (9 June 2015). NASA Aiming for Multiple Missions to Jupiter Moon Europa. Space.com. Архів оригіналу за 11 June 2015. Процитовано 10 June 2015.
  197. ↑ а б Chandler, David L. (20 жовтня 2002). Thin ice opens lead for life on Europa (англ.). New Scientist. Архів оригіналу за 23 березня 2012. Процитовано 30 липня 2016. (англ.)
  198. ↑ Jones, Nicola (11 грудня 2001). Bacterial explanation for Europa's rosy glow (англ.). New Scientist. Архів оригіналу за 23 березня 2012. Процитовано 26 серпня 2011. (англ.)
  199. ↑ published, Cynthia Phillips (28 вересня 2006). Time for Europa. Space.com (англ.). Процитовано 7 серпня 2024.
  200. ↑ Phillips, Cynthia (28 вересня 2006). Time for Europa (англ.). Space.com. Архів оригіналу за 24 січня 2012. Процитовано 26 серпня 2011. (англ.)
  201. ↑ Hand, Kevin P.; Carlson, Robert W.; Chyba, Christopher F. (December 2007). Energy, Chemical Disequilibrium, and Geological Constraints on Europa (PDF). Astrobiology. 7 (6): 1006—1022. Bibcode:2007AsBio...7.1006H. doi:10.1089/ast.2007.0156. PMID 18163875. Архів оригіналу (PDF) за 3 грудня 2013. Процитовано 30 липня 2016. (англ.)
  202. ↑ Wilson, Colin P. (2007). Tidal Heating on Io and Europa and its Implications for Planetary Geophysics. Geology and Geography Dept., Vassar College. Архів оригіналу за 24 січня 2012. Процитовано 21 грудня 2007. (англ.)
  203. ↑ {{cite conference}}: Порожнє посилання на джерело (довідка)
  204. ↑ McCollom T. M. (1999). Methanogenesis as a potential source of chemical energy for primary biomass production by autotrophic organisms in hydrothermal systems on Europa. Journal of Geophysical Research. 104 (E12): 30729—30742. Bibcode:1999JGR...10430729M. doi:10.1029/1999JE001126. (англ.)
  205. ↑ а б Marion, Giles M.; Fritsen, Christian H.; Eicken, Hajo; and Payne, Meredith C. (2003). The Search for Life on Europa: Limiting Environmental Factors, Potential Habitats, and Earth Analogues. Astrobiology. 3 (4): 785—811. doi:10.1089/153110703322736105. PMID 14987483. (англ.)
  206. ↑ а б Marion, Giles M.; Fritsen, Christian H.; Eicken, Hajo; Payne, Meredith C. (2003). The Search for Life on Europa: Limiting Environmental Factors, Potential Habitats, and Earth Analogues. Astrobiology. 3 (4): 785—811. Bibcode:2003AsBio...3..785M. doi:10.1089/153110703322736105. PMID 14987483.
  207. ↑ Nancy Atkinson. (8 жовтня 2009). Europa Capable of Supporting Life, Scientist Says. Universe Today. Архів оригіналу за 24 січня 2012. Процитовано 11 жовтня 2009. (англ.)
  208. ↑ Richard Greenberg (May 2010). Transport Rates of Radiolytic Substances into Europa's Ocean: Implications for the Potential Origin and Maintenance of Life. Astrobiology. 10 (3): 275—283. Bibcode:2010AsBio..10..275G. doi:10.1089/ast.2009.0386. PMID 20446868.
  209. ↑ В океане Европы, возможно, есть жизнь. Компьюлента. 28 травня 2010. Архів оригіналу за 3 грудня 2013. (рос.)
  210. ↑ Есть ли жизнь на Европе?. Pravda.ru. 24 грудня 2008 року. Архів оригіналу за 24-01-2012. Процитовано 25 серпня 2011. (рос.)
  211. ↑ Европейцы с голубой костью [Архівовано 18 серпня 2016 у Wayback Machine.], Gazeta.ru, 02.03.2012.(рос.)
  212. ↑ DPVA.info. Водородный показатель (pH) некоторых распространенных продуктов питания. DPVA.info Инженерный справочник, таблицы. Архів оригіналу за 26 вересня 2016. Процитовано 30 липня 2016. (рос.)
  213. ↑ Pasek M. A., Greenberg R. (2012). Acidification of Europa's Subsurface Ocean as a Consequence of Oxidant Delivery. Astrobiology. 12 (2): 151—159. Bibcode:2012AsBio..12..151P. doi:10.1089/ast.2011.0666. PMID 22283235. (англ.)
  214. ↑ Schmidt, Britney; Blankenship, Don; Patterson, Wes; Schenk, Paul (24 November 2011). Active formation of 'chaos terrain' over shallow subsurface water on Europa. Nature. 479 (7374): 502—505. Bibcode:2011Natur.479..502S. doi:10.1038/nature10608. PMID 22089135.
  215. ↑ Airhart, Marc (2011). Scientists Find Evidence for "Great Lake" on Europa and Potential New Habitat for Life. Jackson School of Geosciences. Архів оригіналу за 18 December 2013. Процитовано 16 November 2011.
  216. ↑ Icy Europa's mysterious double ridges may hint at hidden pockets of water [Архівовано 22 April 2022 у Wayback Machine.] Rahul Rao, Space.com.
  217. ↑ NASA – Mapping the Chemistry Needed for Life at Europa.
  218. ↑ Ученые нашли на спутнике Юпитера Европе "пищу" для бактерий. РИА Новости. 5 квітня 2013. Архів оригіналу за 14 квітня 2013. Процитовано 30 липня 2016. (рос.)
  219. ↑ Miller, Katrina (4 March 2024). An Ocean Moon Thought to Be Habitable May Be Oxygen-Starved - A new study suggests that the amount of the element on the moon of Jupiter is on the lower end of previous estimates. The New York Times. Архів оригіналу за 5 March 2024. Процитовано 5 March 2024.
  220. ↑ Szalay, J.R. та ін. (4 March 2024). Oxygen production from dissociation of Europa's water-ice surface. Nature Astronomy. 8 (5): 567—576. doi:10.1038/s41550-024-02206-x. PMC 11111413.
  221. ↑ а б Cook, Jia-Rui C. (11 December 2013). Clay-Like Minerals Found on Icy Crust of Europa. NASA. Архів оригіналу за 30 January 2020. Процитовано 11 December 2013.
  222. ↑ Choi, Charles Q. (8 December 2013). Life Could Have Hitched a Ride to Outer Planet Moons. Astrobiology Magazine. Astrobiology Web. Архів оригіналу за 12 December 2013. Процитовано 12 December 2013.
  223. ↑ Fimmel R. O., Swindell W., Burgess E. Results at the New Frontiers // Pioneer Odyssey. — 1977. — P. 101–102. (англ.)
  224. ↑ PIA00459: Europa During Voyager 2 Closest Approach. Архів оригіналу за 15 березня 2012. Процитовано 26 серпня 2011. (англ.)
  225. ↑ История изучения Юпитера. Космос-журнал. 5 серпня 2011. Архів оригіналу за 24 січня 2012. Процитовано 26 серпня 2011. (рос.)
  226. ↑ Hall, Doyle T. та ін. (1995). Detection of an oxygen atmosphere on Jupiter's moon Europa. Nature. 373: 677—679. Bibcode:1995Natur.373..677H. doi:10.1038/373677a0. {{cite journal}}: Явне використання «та ін.» у: |author= (довідка) (англ.)
  227. ↑ Villard R., Hall D. (23 лютого 1995). Hubble Finds Oxygen Atmosphere on Jupiter's Moon, Europa (англ.). hubblesite.org. Архів оригіналу за 16 липня 2016. Процитовано 28 листопада 2013. (англ.)
  228. ↑ Bhardwaj A., Elsner R. F., Randall Gladstone G. et al. X-rays from solar system objects // Planetary and Space Science. — 2007. — Т. 55, № 9. — С. 1135–1189. — arXiv:1012.1088. — Bibcode:2007P&SS...55.1135B. — DOI:10.1016/j.pss.2006.11.009. (англ.)
  229. ↑ Pappalardo, McKinnon, Khurana, 2009, с. 14, 5. The Galileo saga.
  230. ↑ Galileo Image Gallery: Europa. NASA. Архів оригіналу за 3 грудня 2013. Процитовано 28 листопада 2013. (англ.)
  231. ↑ Chang, Kenneth (30 September 2022). New Europa Pictures Beamed Home by NASA's Juno Spacecraft - The space probe has been studying Jupiter since 2016 and just flew within about 200 miles of the surface of the ice-covered ocean moon. The New York Times. Архів оригіналу за 30 September 2022. Процитовано 30 September 2022.
  232. ↑ NASA's Juno Shares First Image From Flyby of Jupiter's Moon Europa. NASA. 29 September 2022. Архів оригіналу за 1 October 2022. Процитовано 30 September 2022.
  233. ↑ Amos, Jonathan (2 May 2012). Esa selects 1bn-euro Juice probe to Jupiter. BBC News Online. Архів оригіналу за 11 May 2020. Процитовано 2 May 2012.
  234. ↑ EUROPEAN SPACE AGENCY SCIENCE PROGRAMME COMMITTEE Selection of the L1 mission (PDF).
  235. ↑ JUICE – Science objectives. European Space Agency. 16 March 2012. Архів оригіналу за 8 June 2013. Процитовано 20 April 2012.
  236. ↑ Juice's journey and Jupiter system tour. ESA. 29 March 2022. Архів оригіналу за 24 September 2022. Процитовано 3 April 2022.
  237. ↑ Muir, Hazel. (22 травня 2002). Europa has raw materials for life. New Scientist. Архів оригіналу за 24 січня 2012. Процитовано 26 серпня 2011. (англ.)
  238. ↑ Россия готовит миссию к Юпитеру. 10.02.2015. Архів оригіналу за 13 серпня 2016. Процитовано 28 вересня 2016. (рос.)
  239. ↑ Knight, Will. (14 січня 2002). Ice-melting robot passes Arctic test. New Scientist. Архів оригіналу за 24 січня 2012. Процитовано 28 листопада 2013. (англ.)
  240. ↑ Bridges, Andrew. (10 січня 2000). Latest Galileo Data Further Suggest Europa Has Liquid Ocean. Space.com. Архів оригіналу за 24 липня 2008. Процитовано 26 серпня 2011. (англ.)
  241. ↑ Preventing the Forward Contamination of Europa. National Academy of Sciences Space Studies Board. National Academy Press, Washington (DC). 29 червня 2000. Архів оригіналу за 3 грудня 2013. Процитовано 28 листопада 2013. (англ.)
  242. ↑ Powell, Jesse; Powell, James; Maise, George; and Paniagua, John (July 2005). NEMO: A mission to search for and return to Earth possible life forms on Europa. Acta Astronautica. 57 (2—8): 579—593. Bibcode:2005AcAau..57..579P. doi:10.1016/j.actaastro.2005.04.003. (англ.)
  243. ↑ Zabarenko, Deborah (7 March 2011). Lean U.S. missions to Mars, Jupiter moon recommended. Reuters. Архів оригіналу за 7 September 2020. Процитовано 5 July 2021.
  244. ↑ Europa Lander. NASA. Архів оригіналу за 16 January 2014. Процитовано 15 January 2014.
  245. ↑ March 2012 OPAG Meeting.
  246. ↑ Khan, Amina (15 January 2014). NASA gets some funding for Mars 2020 rover in federal spending bill. Los Angeles Times. Архів оригіналу за 21 April 2014. Процитовано 16 January 2014.
  247. ↑ Girardot, Frank C. (14 January 2014). JPL's Mars 2020 rover benefits from spending bill. Pasadena Star-News. Архів оригіналу за 31 July 2017. Процитовано 15 January 2014.
  248. ↑ Pappalardo, Robert; Cooke, Brian; Goldstein, Barry; Prockter, Louise; Senske, Dave; Magner, Tom (2013). The Europa Clipper – OPAG Update (PDF). JPL/APL. Архів (PDF) оригіналу за 25 January 2021. Процитовано 13 December 2013.
  249. ↑ NASA's Europa Mission Begins with Selection of Science Instruments. NASA. 26 May 2015. Архів оригіналу за 5 July 2015. Процитовано 3 July 2015.
  250. ↑ (Пресреліз). {{cite press release}}: |archive-date= вимагає |archive-url= (довідка); Вказано більш, ніж один |archivedate= та |archive-date= (довідка); Пропущений або порожній |title= (довідка)Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  251. ↑ Grush, Loren (8 October 2018). Future spacecraft landing on Jupiter's moon Europa may have to navigate jagged blades of ice. The Verge. Архів оригіналу за 28 March 2019. Процитовано 16 April 2019.
  252. ↑ Guarino, Ben (8 October 2018). Jagged ice spikes cover Jupiter's moon Europa, study suggests. The Washington Post. Архів оригіналу за 16 April 2019. Процитовано 15 April 2019.
  253. ↑ Gough, Evan; Today, Universe. If Europa has geysers, they're very faint. phys.org (англ.). Процитовано 6 травня 2024.
  254. ↑ Berger, Brian. (7 лютого 2005). NASA 2006 Budget Presented: Hubble, Nuclear Initiative Suffer. Space.com. Архів оригіналу за 24 січня 2012. Процитовано 26 серпня 2011. (англ.)
  255. ↑ NASA and ESA Prioritize Outer Planet Missions. NASA. 2009. Архів оригіналу за 25 August 2011. Процитовано 26 July 2009.
  256. ↑ Rincon, Paul (20 February 2009). Jupiter in space agencies' sights. BBC News. Архів оригіналу за 21 February 2009. Процитовано 20 February 2009.
  257. ↑ Cosmic Vision 2015–2025 Proposals. ESA. 21 July 2007. Архів оригіналу за 2 September 2011. Процитовано 20 February 2009.
  258. ↑ а б McKay, C. P. (2002). Planetary protection for a Europa surface sample return: The Ice Clipper mission. Advances in Space Research. 30 (6): 1601—1605. Bibcode:2002AdSpR..30.1601M. doi:10.1016/S0273-1177(02)00480-5. Архів оригіналу за 31 July 2020. Процитовано 29 June 2019.
  259. ↑ Goodman, Jason C. (9 September 1998) Re: Galileo at Europa [Архівовано 1 March 2012 у Wayback Machine.], MadSci Network forums.
  260. ↑ Friedman, Louis (14 December 2005). Projects: Europa Mission Campaign; Campaign Update: 2007 Budget Proposal. The Planetary Society. Архів оригіналу за 11 August 2011.
  261. ↑ а б published, Brian Berger (7 лютого 2005). NASA 2006 Budget Presented: Hubble, Nuclear Initiative Suffer. Space.com (англ.). Процитовано 28 липня 2024.
  262. ↑ а б Small RPS-Enabled Europa Lander Mission (PDF).
  263. ↑ 2012 Europa Mission Studies (PDF).
  264. ↑ Europa Study Team (1 May 2012), Europa Study 2012 Report (PDF), Europa Orbiter Mission (PDF), JPL – NASA, архів оригіналу (PDF) за 2 February 2014, процитовано 17 January 2014
  265. ↑ Europa: Another Water World?. Project Galileo: Moons and Rings of Jupiter. NASA, Jet Propulsion Laboratory. 2001. Архів оригіналу за 21 July 2011. Процитовано 9 August 2007.
  266. ↑ Weiss, P.; Yung, K. L.; Kömle, N.; Ko, S. M.; Kaufmann, E.; Kargl, G. (2011). Thermal drill sampling system onboard high-velocity impactors for exploring the subsurface of Europa. Advances in Space Research. 48 (4): 743. Bibcode:2011AdSpR..48..743W. doi:10.1016/j.asr.2010.01.015. {{cite journal}}: |hdl-access= вимагає |hdl= (довідка)
  267. ↑ Hsu, J. (15 April 2010). Dual Drill Designed for Europa's Ice. Astrobiology Magazine. Архів оригіналу за 18 April 2010.{{cite web}}: Обслуговування CS1:Сторінки з посиланнями на джерела, що мають непридатні URL (посилання)
  268. ↑ Friedman, Louis (14 December 2005). Projects: Europa Mission Campaign; Campaign Update: 2007 Budget Proposal. The Planetary Society. Архів оригіналу за 11 August 2011.
  269. ↑ Knight, Will (14 January 2002). Ice-melting robot passes Arctic test. New Scientist. Архів оригіналу за 17 March 2008. Процитовано 27 August 2017.
  270. ↑ Bridges, Andrew (10 January 2000). Latest Galileo Data Further Suggest Europa Has Liquid Ocean. Space.com. Архів оригіналу за 8 February 2009.
  271. ↑ Preventing the Forward Contamination of Europa. Washington (DC): National Academy Press. 2000. ISBN 978-0-309-57554-6. Архів оригіналу за 13 February 2008.
  272. ↑ Powell, Jesse; Powell, James; Maise, George; Paniagua, John (2005). NEMO: A mission to search for and return to Earth possible life forms on Europa. Acta Astronautica. 57 (2–8): 579—593. Bibcode:2005AcAau..57..579P. doi:10.1016/j.actaastro.2005.04.003.
  273. ↑ ESA (2 квітня 2012). EJSM Mission Status. Jupiter Icy Moon Explorer. Архів оригіналу за 19 вересня 2016. Процитовано 28 вересня 2016. (англ.)
  274. ↑ Европейское космическое агентство продолжит сотрудничество с Роскосмосом. 22 січня 2014 року. Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 28 вересня 2016. (англ.)

Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "Tritt2002", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "Hurford_2007", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "Sotin_2002", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "Goodman_2004", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "Greenberg_2008", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "Zyga2008", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "McCord_1998", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "Calvin", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "Carlson_2005", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "NASA_1997", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "Johnson_1982", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "Shematovich2003", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "Chyba_2001", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "Kattenhorn_2002", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "Brien_2000", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "Tyler_2008", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "Zimmer_2000", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "Kivelson_2000", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "Kliore_1997", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "Liang_2005", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "Smyth_2006", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "budget_020204", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "waterworld", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "Goodman_1998", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "McKay_2002", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "Weiss_2011", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "Thermal", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.

Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "Cowen_2008", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.

Література

[ред. | ред. код]
  • Ротери Д. Планеты. — М. : Фаир-пресс, 2005. — ISBN 5-8183-0866-9. (рос.)
  • Спутники Юпитера. В 3-х томах / Под ред. Д. Моррисона. — М. : Мир, 1986. — 792 с. (рос.)

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Користувач:AstroWiki1/Чернетка/Європа_(супутник)&oldid=43464613