Місяць (супутник)

Місяць

Фотографія Місяця, зроблена астронавтами «Аполлона-12»
Дані про відкриття
Дата відкриття
Відкривач(і)
Планета	Земля
Номер	1
Орбітальні характеристики
Велика піввісь	384 400 км
Перицентр	363 104 км
Апоцентр	405 696 км
Орбітальний період	27,321 582 діб
Ексцентриситет орбіти	0,0549
Фізичні характеристики
Видима зоряна величина	від −2.5 до −12.9
Середній радіус	1 737,10 км
Площа поверхні	3,793× 107 км²
Об'єм	2,1958× 1010 км³
Маса	7,3477× 1022 кг
Густина	3,3464 г/см³
Прискорення вільного падіння	1,62 м/с²
Перша космічна швидкість	1,68 км/с
Друга космічна швидкість	2,38 км/с
Альбедо	0,12
Температура поверхні	на екваторі 390, вночі 100 К
Атмосфера
Інші позначення
Місяць у Вікісховищі

Мі́сяць — єдиний природний супутник Землі. У Сонячній системі це найбільший і наймасивніший супутник по відношенню до своєї материнської планети, п'ятий за розміром і найбільший супутник планет земної групи. Місяць обертається навколо Землі на середній відстані, що приблизно в 30 разів перевищує діаметр Землі. Припливні сили між Землею та Місяцем з часом синхронізували орбітальний період Місяця (синодичний місяць) із періодом його обертання (місячна доба) у 29,5 земних днів, через що одна сторона Місяця завжди повернена до Землі. Гравітаційне тяжіння Місяця — є однією з головних причин припливів і відпливів на Землі. Місяць є першим і єдиним позаземним тілом природного походження, на якому побувала людина.

З точки зору геофізики Місяць є планемо або планетою-супутником. Його маса становить 1,2 % від маси Землі, а діаметр - чверть земного (що можна порівняти з шириною Австралії). Його поверхнева гравітація становить приблизно одну шосту земної, приблизно половину гравітації Марса, і є другою за величиною серед усіх супутників Сонячної системи після супутника Юпітера Іо. А також він більший і масивніший за всі відомі карликові планети. Тіло Місяця є диференційованим. Він не має значної гідросфери, атмосфери чи магнітного поля. Супутник утворився 4,46 мільярда років тому, невдовзі після формування Землі, згідно з найпоширенішою на сьогодні теорією, з уламків Землі після зіктнення з гіпотетичним тілом Тея.

Поверхня Місяця вкрита місячним пилом, горами, ударними кратерами, системами променів, борознами та темними «морями», які являють собою рівнини з базальту. Ці моря утворилися, коли розплавлена ​​лава стікала в колишні ударні кратери. Місяць, за винятком випадків місячного затемнення, завжди освітлюється Сонцем, але видиме освітлення Місяця із Землі змінюється під час обертання по орбіті, утворюючи фази Місяця. Місяць — другий за яскравістю об'єкт для земного спостерігача після Сонця. Видимий розмір майже однаковий із Сонцем, що дозволяє йому повністю закривати Сонце під час повного сонячного затемнення. Із Землі можна побачити приблизно 59 % місячної поверхні через лібрацію, що робить видимими деякі частини зворотного боку Місяця.

Місяць є важливим об'єктом для людства, будучи вирішальним для космографії, міфології, релігії, мистецтва, вимірювання часу, природничих наук і космічних польотів. 1959 року перші космічні апарати здійснили обліт Місяця («Луна-1», «Луна-2»). 1966 року Місяць став першим позаземним тілом, на який було здійснено м'яку посадку космічного посадкового апарата. 20 липня 1969 року люди вперше висадилися на позаземному тілі, на Місяці в Морі Спокою за допомогою посадкового модуля Ігл (англ. Eagle, дос. «Орел») американської місії «Аполлон-11». З того часу до 1972 року було відправлено ще п'ять екіпажів. Найдовше на Місяці перебував екіпаж «Аполлона-17» — 75 годин. З 1974 року дослідження Місяця було призупинене, але в 1990-х роках вони були відновлені, двома місіями НАСА —  Клементина і Lunar Prospector  — які виявили ознаки наявності водяного льоду, зокрема на Південному полюсі Місяця. З кінця 1990-х років, Місяць був основною місією космічних зондів держав, що здійснюють космічні польоти, зокрема Китаю, Японії, Індії. Наприкінці 2020-х років планується поновлення пілотованих місій на Місяць.

Назва та етимологія

Давні римляни називали Місяць Луною (лат. Luna) від індоєвропейського кореня louksnā — світла, заграва. Звідси грец. λύχνος — світильник та укр. луна — первинно відбиття світла, а не звуку. У Стародавній Греції називали супутник Землі Селеною (грец. Σελήνη), стародавні єгиптяни — Ях (Іях).

У латинській мові слово luna пов'язане з дієсловом luceo (світитися), а mensis походить від дієслова metior (вимірювати). Перше значення лексеми luna було «місяць як небесне світило», а mensis — «місяць як одиниця виміру часу в календарі». Цю відмінність було збережено нащадками відповідних слів у більшості романських мов.

В українській мові запозичення з латинської мови використовувалось у двох словах старослов'янської мови — Місяць і Луна. У старослов'янській мові латинське luna перетворилося на лоуна та означало «світло, блиск, відблиск, місяць, райдуга». Як назва місяця номінація Луна виникла в результаті табуїстичної заміни давнішої назви *mēns-, звідки українське слово «місяць». Заборона вживання первісної назви ґрунтувалася на віруванні про магічні властивості Місяця. Номінація *mēns- вважається пов'язана з часткою *mē-, що означало «міряти».

Інший менш поширений термін — Селена, що походить від давньогрецького selene (Σελήνη), що означає Місяць. В давньогрецькій міфології та релігії Селена — це богиня, що уособлює Місяця; поети називали Селену блискучим оком ночі, її зображували привабливою жінкою, яка тримає смолоскип у руках і веде за собою зорі. Споріднене з selene слово selenic стосується хімічного елемента селену. Назва елемента селен і префікс селено- (як у селенографії, вивченні фізичних особливостей Місяця) походять від цього ж грецького слова.

Дослідження Місяця

Дотелескопічне спостереження (до 1609)

Розуміння місячних циклів є раннім етапом розвитку астрономії: з VIII століття до нашої ери вавилоняни вели систематичний облік сонячних затемнень і, можливо, навіть могли досить точно передбачити їх на основі нумерологічних правил. А вже з V століття до нашої ери, вони відзначали сарос — період повторюваності сонячних та місячних затемнень, що становить близно 18 років.

Фізична форма Місяця та причина місячного світла також були правильно визначені на початку історії астрономії. Грецький філософ Анаксагор (бл. 500—428 до н. е.) припустив, що Сонце і Місяць є сферичними каменями і що останній відбиває світло першого. Стародавній китайський астроном Ши Шень у IV столітті до нашої ери знав про зв'язок між Місяцем та сонячними затемненнями, оскільки він надав інструкції у своїх творах, щоб передбачити їх, використовуючи відносне положення Місяця та Сонця. Крім того, Демокріт (бл. 460—370 роки до н. е.) припустив, що структури, які спостерігаються на Місяці, є наслідком існування гір і долин.

Архімед (бл. 287—212 до н. е.) спроєктував планетарій, який обчислював рух Місяця та інших об'єктів Сонячної системи. Селевк із Селевкії (бл. 190—150 до н. е.) правильно дійшов висновку, що припливи і відпливи виникають через тяжіння Місяця, а їхня висота залежить від положення Місяця відносно Сонця.

Телескопічні дослідження (1609—1959)

Ескізи Місяця Галілея з новаторської праці Sidereus Nuncius (1610).

Точна селенографія почалася лише в XV столітті. Єдиною відомою місячною картою, зробленою до телескопічної ери, є карта Вільяма Гілберта опублікована в 1603 році. 1610 року Галілео Галілей створив манускрипт Sidereus Nuncius, що містив один із перших малюнків Місяця, зроблених за допомогою інструменту — телескопа  — і зазначив, що його поверхня не гладка, а має гори та кратери.

Тепер, коли було знято питання щодо особливості поверхні Місяця, й астрономи визнали, що вона не є рівною, виникла потреба в картографуванні Місяця. Перші спроби були зроблені 1637 року. З кожним новим переглядом місячних карт, нова номенклатура для об'єктів входила у вжиток, іноді конкуруючи з іншими номенклатурами. Частина назв, які присвоїли місячним об'єктам Ван Лангрен, Гевелій та Річчолі, використовуються і нині.

Велика чотириаркушна карта Місяця під назвою Mappa Selenographica, складена Вільгельмом Бером і Йоганном Генріхом фон Медлером, опублікована в Der Mond nach seinen kosmischen und individuellen Verhältnissen у 1837 році, забезпечила перше тригонометрично точне дослідження місячних характеристик. Вона включає в себе визначену висоту понад тисячі гір з точністю, подібною до перших спроб земної географії. Крім того, автори приходять до висновку, що Місяць не має ні водної маси, ні значної атмосфери.

Усі вимірювання проводилися шляхом прямих спостережень, поки Джон Вільям Дрейпер не створив астрофотографію в березні 1840 року з дагеротипом Місяця. Якість фотографій Місяця зрештою швидко прогресувала, доки місячну фотографію не визнали наприкінці XIX століття субдисципліною астрономії.

У СРСР було створено «Повну карту Місяця» у масштабі 1:5 000 000 та глобус Місяця у масштабі 1:10 000 000. Для окремих ділянок є великомасштабні карти масштабом від 1:1 000 000 до 1:40, створені в СРСР та США.

Космічні перегони (1959—1976)

Після закінчення Другої світової війни були розроблені перші системи запуску, а вже до кінця 1950-х років вони досягли такого рівня технологій, який дозволив Радянському Союзу та Сполученим Штатам запускати космічні кораблі в космос. Холодна війна зіткнула ці дві великі держави одна проти одної. Країни стежили за розробкою систем запуску одна одної, що призвело до так званих космічних перегонів та їх наступної фази — Місячної гонитви, що збільшило зусилля та інтерес до дослідження Місяця. Космічні прегони тривали від початку радянської програми «Луна» з 1959 році до 1970-х років з останніми пілотованими місіями американської програми «Аполлон» і останньою місією 1976 року.

Історичне фото — перше повне зображення зворотного боку Місяця, зроблене «Луна-3» 7 жовтня 1959 року.

Після трьох невдалих місій 1958 року («Луна-1A», «Луна-1B», «Луна-1C») перший рукотворний об'єкт «Луна-1» подолав земну гравітацію та пройшов біля Місяця в 1959 році. Пізніше того ж року «Луна-2» досягла поверхні Місяця шляхом навмисного падіння. До кінця року «Луна-3» досягла зазвичай закритої зворотної сторони Місяця, зробивши її перші фотографії. Перша карта місячної поверхні створена за допомогою фотографій, була реалізована завдяки зображенням отриманим радянським «Зонд-3» 1965 року, посприяла розвитку селенографії.

У 1960-х радянські інженери перейшли від апаратів, здатних лише пролетіти над Місяцем або розбитися на ньому, до посадкових апаратів. У результаті, першим космічним кораблем, який здійснив успішну м'яку посадку на Місяць та повернув фотографії місячної поверхні, була «Луна-9», запущена 1966 року.

Схід Землі, перше кольорове зображення Землі, зроблене астронавтом з Місяця, під час місії «Аполлон-8» (1968), коли вперше космічний корабель з екіпажем залишив орбіту Землі та досяг іншого астрономічного тіла.

Після серії випробувань космічного корабля «Аполлон» на навколоземній орбіті без екіпажу та з екіпажем, а також під тиском можливої радянської висадки людини на Місяць, 1968 року «Аполлон-8» здійснив першу місію людини на місячну орбіту. В результаті чого, члени його екіпажу (Френк Борман, Джеймс Ловелл і Вільям Андерс) стали першими людьми, які безпосередньо побачили зворотню сторону Місяця.

Посадка «Аполлон-11» 21 липня 1969 року вважається кульмінацією космічної гонки між США та СРСР під час Холодної війни. Першою людиною, яка ступила на Місяць, був Ніл Армстронг — командир місії, а за ним Базз Олдрін. 1972 року Аполлон-17 залишався останньою місією екіпажу на Місяць.

Загалом у ХХ столітті і до наших днів 24 астронавти побували на навколомісячній орбіті й 12 з них ходили по поверхні Місяця, усі — в рамках програми «Аполлон».

Договір про Місяць і відсутність дослідження (1976—1990)

Після останньої радянської місії на Місяць 1976 року Місяць не досліджували майже чотирнадцять років. Натомість тривали дослідження внутрішніх (наприклад, програма «Венера») і зовнішніх (наприклад, «Піонер-10», 1972) планет Сонячної системи.

До 1979 року Угода про Місяць, ратифікована кількома сторонами в 1984 році, була майже єдиною діяльністю щодо Місяця до 1990 року.

Відновлення досліджень (від 1990-го)

Карта усіх успішних м'яких посадок на Місяць на 2024 рік.

У 1990-х роках Місяць став основним пунктом призначення зондів нових космічних держав, які розробляли програми дослідження Сонячної системи, переважно Японії, Китаю та Індії. Таким чином, 1990 року Японія стала третьою країною, яка вивела на орбіту Місяця орбітальний апарат «Хагоромо», скинутий зондом «Хітен».

Інтерес до Місяця відродився після двох невеликих місій НАСА (Клементина та Lunar Prospector), запущених у 1994 та 1998 роках відповідно, які дозволили створити майже повну топографічну карту Місяця та перші глобальні мультиспектральні зображення місячної поверхні, а також вказали на наявність надлишку водню на полюсах Місяця, що, ймовірно, було спричинено наявністю водяного льоду у верхніх кількох метрах реголіту в межах постійно затінених кратерів.

У наступні роки відбулася низка місій на Місяць, створених новою групою держав, які активно досліджують Місяць. 2003 року Європейське космічне агентство (ЄКА) запустила свій перший космічний апарат «Смарт-1», а 2007 року — японське агентство аерокосмічних досліджень орбітальний апарат SELENE. Китайська програма дослідження Місяця вперше досягла Місяця за допомогою орбітального апарату «Чан'е-1» (2007—2009). 2008 року Індія запустила свій перший місячний зонд «Чандраян-1» разом із зондом Moon Impact Probe. 2009 року США запустили Lunar Reconnaissance Orbiter (LRO) з ударником LCROSS. НАСА запустило ще два орбітальні апарати: 2011 року GRAIL для вивчення внутрішньої структури Місяця та у вересні 2013 року LADEE для вивчення місячної екзосфери.

2013 року «Чан'е-3» здійснив посадку на Місяці в районі Моря дощів та доставив місяцехід під назвою «Юйту», призначений для дослідження місячної поверхні. Успішна посадка «Чан'е-3» робить Китай третьою країною, яка висадила роботизований космічний корабель на Місяць. А також другою країною, яка використала роботизований місяцехід для дослідження місячної поверхні. 2023 року індійський посадковий апарат «Чандраян-3» успішно приземлився в районі Південного полюса Місяця, зробивши Індію четвертою країною, якій вдалося здійснити посадку на Місяць, за нею слідує Японія з посадковим модулем SLIM, який здійснив успішну посадку на Місяць у січні 2024 року.

2011 року в Інтернеті було опубліковано наразі найдокладнішу фотографію зворотного боку Місяця. Зображення було складене з безлічі світлин, отриманих зондом LRO. 2019 року NASA створили тривимірну карту Місяця. Дані для цієї карти зібрала міжпланетна станція Lunar Reconnaissance Orbiter.

2017 року Україна мала запустити місію «Укрселена». Основними задачами супутника мали бути комплексні дослідження місячної поверхні за допомогою радара з синтезованою апертурою зображень для глобального знімання поверхні Місяця у міліметровому діапазоні і панорамного фотополяриметра для спектрополяриметричних досліджень в УФ- і видимій ділянках спектра. Однак цю місію було скасовано.

2004 року США оприлюднили плани повернення на Місяць, а у 2020 році очолили «Угоди Артеміди», згідно яких з рамках програми «Артеміда», заплановано місію на квітень 2026 року, завдяки якій чотири астронавти облетять Місяць без фактичної посадки («Артеміда-2»). На 2027 рік заплановано знову висадити астронавтів на Місяць(«Артеміда-3»). Запровадження «Угоди Артеміди» викликало відновлення дискусій про міжнародну структуру та співпрацю в галузі активності на Місяці на основі Угоди про Місяць і концепції Місячного поселення під керівництвом ЄКА.

Заплановані місії

Екіпаж «Артеміда-2» з першою жінкою, кольоровою людиною та астронавтом, який не є громадянином США, який має відправитися на Місяць. Місія запланована на 2026 рік та має на меті повернути людей на Місяць уперше після «Аполлона-17» у 1972 році. За годинниковою стрілкою зліва: Кох, Гловер, Гансен і Вайзман.

Програма НАСА «Артеміда», створена за допомогою ініціативи Commercial Lunar Payload Services та співпраці з комерційними та міжнародними партнерами, має на меті висадити першу жінку, першу кольорову людину та негромадянина США на Місяць у 2020-х роках. Китай продовжує свою амбітну програму «Чан'е», оголосивши про спільні місії з російською програмою «Луна». І Китай, і США разом зі своїми міжнародними партнерами мають на меті створити у 2030-х роках місячну базу, хоча США та їхні партнери спочатку планують створити у 2020-х роках в рамках програми «Артеміда» орбітальну станцію Lunar Gateway, яка буде підтримувати місії з екіпажем людей у ​космос і на поверхню Місяця.

Походження Місяця

Перші теорії утворення Місяця передбачали, що він утворився із первинної газо-пилової хмари разом із Землею (як подвійна планета). Однак головним питанням такої теорії є пояснення значної збідненості залізом та спорідненими з ним хімічними елементами. Виходячи із середньої густини 3,34 г/см³ Місяць містить лише близько 5 % залізонікелевої фази. Це значно менше, ніж вміст заліза у вуглецевих хондритах (28 %), які вважаються залишками первинної протопланетної хмари, та менше, ніж у складі Землі (37 %) чи інших планет земної групи (середня густина Меркурія — 5,94 г/см³, Венери — 5,54 г/см³, Марса — 3,94 г/см³).

Ізотопне датування місячних зразків, повернутих астронавтами «Аполлона-17», свідчить про те, що Місяць утворився приблизно 4,46 мільярда років тому, невдовзі після виникнення Сонячної системи. Існує багато теорій походження Місяця, серед них: відокремлення Місяця від земної кори під дією відцентрової сили, спільне формування Землі та Місяця в первісному акреційному диску, гравітаційне захоплення Місяця та ударне формування Місяця.

Інші вчені пропонували теорії, за якими Місяць утворився в якихось інших місцях Сонячної системи, збіднених залізом, і був захоплений Землею пізніше. Однак захоплення такого великого космічного тіла як Місяць із далекої орбіти видається вкрай малоймовірним. Переконливо пояснити значне збіднення Місяця на залізо (порівняно зі складом первинної протопланетної хмари) теж не вдається. Крім того, місячні базальти дуже подібні за складом до земних базальтів серединно-океанічних хребтів. Ізотопний склад кисню в них відрізняється від хондритів, що свідчить про споріднене походження Землі та Місяця.

Ілюстрація зіткнення Теї з Землею, та утворення Місяця.

Починаючи з 2000-х років, переважаючою є теорія, згідно якої Місяць утворився внаслідок зіткнення ранньої Землі з іншою протопланетою приблизно марсіанського розміру. Імовірним місцем її утворення могла бути одна з троянських точок Лагранжа на земній орбіті. Цей планетоїд назвали Тея, на честь давньогрецького титана Теї — матері Селени. Щоправда, подібна теорія не пояснює деяких особливостей хімічного складу Місяця та його порід. Зокрема, з ізотопного складу місячних порід випливає, що на відміну від Землі, Місяць втратив майже весь первинний свинець, а той, що наразі входить до складу місячних порід, має радіогенне походження (тобто, утворився внаслідок радіоактивного розпаду урану та торію). Крім того, теорія не пояснює наявний розподіл моменту імпульсу у системі Земля — Місяць.

2023 року вчені повідомили, що, згідно з комп'ютерним моделюванням, залишки протопланети під назвою Тея досі можуть перебувати всередині Землі. Моделі виявили, що коли Тея вдарилася об Землю, зіткнення розплавило кору та зовнішню частину мантії Землі, змішавши їх із шматочками Теї. Місяць же утворився з хмари уламків, яка утворилась внаслідок удару. Новоутворений Місяць спочатку опинився на набагато ближчій навколоземній орбіті, ніж сучасна. Тому кожне небесне тіло здавалося набагато більшим у небі іншого, затемнення були частішими, а приливні ефекти були сильнішими. Через припливне прискорення орбіта Місяця навколо Землі стала значно більшою з довшим періодом.

Фізичні характеристики

Розмір і маса

Як і Земля, Місяць не має форми ідеальної кулі, його форма є наближеною до сфероїда. Це означає, що діаметр Місяця від полюса до полюса менший, ніж діаметр, виміряний на екваторі. Але різниця невелика порівно з аналогічною різницею для Землі - всього чотири кілометри. Діаметр Місяця становить трохи більше чверті діаметра Землі, що можна порівняти з розмірами Австралії, Європи або США без врахування території Аляски. Площа повної поверхні Місяця становить приблизно 38 мільйонів квадратних кілометрів, що майже дорівнює площі всього суходолу Америки.

За розміром і масою Місяць є п'ятим за величиною природним супутником Сонячної системи. Він менший за Меркурій і значно більший за найбільшу карликову планету Сонячної системи Плутон. Місяць є найбільшим природним супутником Сонячної системи відносно їхніх основних планет.

Маса Місяця становить приблизно 1,2 % маси Землі. Густина Місяця становить приблизно 60 % густини Землі. Він є другим за густиною серед супутників планет і за величиною має другу після Іо поверхневу гравітацію і другу космічну швидкість.

Гравітаційне поле

Астронавт Джон Янг стрибає на Місяць, показуючи, що гравітаційне тяжіння Місяця становить приблизно 1/6 земного.

Гравітація Місяця слабша, ніж гравітація Землі. У середньому сила тяжіння на поверхні Місяця становить близько 16,6 % від сили тяжіння на Землі.

Гравітаційне поле Місяця неоднорідне. Основними особливостями місячної гравітації є маскони (від «маса» та «концентрація») — це концентрації мас, що мають більшу порівняно з блоками навколишніх порід густину і спричиняють гравітаційні аномалії. Ці аномалії суттєво впливають на орбіту космічного корабля навколо Місяця. Маскони частково пов'язані з деякими гігантськими ударними басейнами та спричинені густими потоками базальту, що заповнює ці басейни.

Гравітаційно-орбітальна модель системи зоря-планета-супутник

Магнітне поле

Загальна напруженість магнітного поля на поверхні Місяця, отримана в результаті експерименту з електронним рефлектометром Lunar Prospector.

Зовнішнє магнітне поле Місяця становить менше однієї стотисячної магнітного поля Землі. Місяць не має глобального диполярного магнітного поля і має лише намагніченість кори, ймовірно, отриману на початку свого формування, коли геодинамо ще працювало. У той час, сила його магнітного поля, ймовірно, була близькою до сили сучасного земного. Це раннє динамо-поле закінчилося приблизно один мільярд років тому, після кристалізації місячного ядра. Теоретично, деяка частина залишкової намагніченості може походити від перехідних магнітних полів, що виникають під час великих зіткнень через розширення плазмових хмар. Ці хмари утворюються під час сильних ударів навколишнього магнітного поля. Це підтверджується розташуванням найбільших намагніченостей кори, розташованих поблизу антиподів гігантських ударних басейнів.

Атмосфера

Атмосфера Місяця вкрай розріджена, наближена до вакууму. Однак на поверхні Місяця є дуже тонкий шар газів. Технічно це вважається екзосферою. Загальна маса цих місячних газів становить приблизно 25 000 кілограмів. Щовечора, при знижені температури, атмосфера падає на землю, а вдень її підіймає сонячний вітер.

В місячній атмосфері, детектори, залишені астронавтами Аполлона, виявили аргон-40, гелій-4, кисень, метан, азот, монооксид вуглецю та вуглекислий газ. Земні спектрометри виявили натрій і калій, а орбітальний апарат Lunar Prospector виявив радіоактивні ізотопи радону та полонію.

Одним із джерел місячної атмосфери є дегазація, виділення газів із місячних надр, як правило, внаслідок радіоактивного розпаду. Викиди газів також можуть відбуватися під час місяцетрусів. Вплив сонячного світла, сонячного вітру та мікрометеоритів, що потрапляють на поверхню Місяця, також може вивільнити гази, сховані в місячному ґрунті.

Коли поверхня не освітлена Сонцем, вміст газів над нею не перевищує 2,0× 10⁵ частинок/см³ (для Землі цей показник становить 2,7× 10¹⁹ частинок/см³), а після сходу Сонця збільшується на два порядки внаслідок дегазації ґрунту. Зважаючи на майже цілковиту відсутність атмосфери, небо на Місяці завжди чорне, навіть коли Сонце перебуває над обрієм, і на ньому видно зорі.

Дослідження зразків місячної магми, отриманих місіями «Аполлон», вказують на те, що Місяць колись мав відносно густу атмосферу протягом 70 мільйонів років, між 3 і 4 мільярдами років тому. Ця атмосфера, утворена газами, сформувалась в результаті вивержень місячних вулканів та була вдвічі більшою за товщину атмосфери сучасного Марса. Давню місячну атмосферу згодом сонячні вітри розсіяли в космосі.

Наявність води

Вода у рідкому стані не може перебувати на поверхні Місяця. Під впливом сонячного випромінювання вона швидко розкладається через процес, відомий як фотодисоціація, і втрачається в космосі. Однак, починаючи з 1960-х років, вчені припускали, що водяний лід може утворюватися в результаті зіткнення з кометами або, можливо, в результаті реакції багатих киснем місячних порід і водню сонячного вітру, залишаючи сліди води, які, можливо, можуть зберігатися в холоді постійно затінених кратерів на обох полюсах Місяця. Наявність придатної для використання води на Місяці є важливим фактором для того, щоб зробити проживання на Місяці економічно ефективним, адже альтернатива транспортування води із Землі була б непомірно дорогою.

2008 року апарат НАСА для картографування Місяця на Місяці Чандраян-1 вперше виявив багаті водою мінерали (показані синім кольором навколо невеликого кратера, з якого вони були викинуті).

Перший пропонований доказ наявності водяного льоду на Місяці надійшов у 1994 році із зонда США «Клементина». Експеримент із бістатичним радаром, проведеним на цьому космічному кораблі, вказував на існування невеликих замерзлих областей води близько до поверхні.

Космічний корабель «Чандраян-1» 2008 року підтвердив існування поверхневого водяного льоду за допомогою бортового апарату Moon Mineralogy Mapper. Спектрометр спостерігав лінії поглинання, загальні для гідроксилу, у відбитому сонячному світлі, що свідчить про велику кількість водяного льоду на поверхні Місяця.

Аналіз знахідок Moon Mineralogy Mapper (M3) у серпні 2018 року вперше виявив «остаточні докази» водяного льоду на поверхні Місяця. Використовуючи спектри відбиття картографа, непряме освітлення ділянок у тіні, дані виявили чіткі відбивні ознаки водяного льоду. Поклади льоду були виявлені в межах широти 20° від обох полюсів, хоча їх більше на Південному полюсі, де вода затримується в постійно затінених кратерах і щілинах, що дозволяє їй зберігатися у вигляді льоду на поверхні, оскільки вони захищені від Сонця.

Система Земля-Місяць

Орбіта

Анімація руху Місяця своєю орбітою навколо Землі — екваторіальний вид.       Місяць ·       Земля

Земля і Місяць утворюють супутникову систему Земля-Місяць із спільним центром мас, або барицентром, який знаходиться приблизно в 4650 км від центру Землі (радіус Землі становить трохи менше 6400 км).

Орбіта Місяця являє собою майже круглий еліпс навколо Землі (велика та мала піввісь 384 400 км і 383 820 км відповідно: різниця лише 0,16 %). На відміну від більшості супутників інших планет, площина орбіти Місяця більш наближена до площини екліптики, ніж до екваторіальної площини планети. Щоправда, оскільки обертання Місяця навколо Землі еліптичною орбітою відбувається дещо нерівномірно, внаслідок лібрації із Землі можна спостерігати трохи більше, ніж половину місячної поверхні.

Зміна фаз Місяця під час його руху орбітою

Основою сучасних розрахунків є теорія Брауна. Створена на межі XIX—XX століть, вона пояснювала рух Місяця з точністю вимірювальних приладів того часу. При цьому в розрахунку використовувалося понад 1400 членів (коефіцієнтів і аргументів при тригонометричних функціях). Однак, орбіта Місяця досить складна і для її розрахунку необхідно враховувати багато чинників, зокрема сплюснутість Землі і потужний вплив Сонця, яке притягує Місяць у 2,2 раза дужче, ніж Земля. У першому наближенні можна вважати, що Місяць рухається еліптичною орбітою з ексцентриситетом 0,0549 і великою піввіссю 384 399 км. З цієї причини Сонце відіграє ключову роль у збуренні орбіти Місяця. Постійно змінювані відстані та відносне положення між Сонцем, Місяцем і Землею, нахил орбіти Місяця, сплющеність Землі та (меншою мірою) гравітаційне тяжіння інших планет також впливають на параметри орбіти Місяця.

Місяць завжди звернений до Землі одним боком, протилежний бік Місяця із Землі побачити неможливо. Вважалося, що це відбувається тому, що час обертання Місяця навколо своєї осі дорівнює тривалості оберту Місяця по орбіті навколо Землі. Але такий рух Місяця є лише наслідком припливного блокування, через яке самостійне обертання Місяця навколо своєї осі давно припинилось. Фактично спостережуване в геліоцентричній системі координат обертання Місяця не є його самостійним поворотом, а відбувається виключно через його обліт навколо Землі.

Припливні ефекти

Припливний механізм: A. Сизигія; В. Квадратура; 1. Сонце; 2. Земля; 3. Місяць; 4. Напрямок тяжіння Сонця; 5. Напрямок тяжіння Місяця.

Гравітаційні сили між Землею і Місяцем викликають припливи й відпливи на Землі. Гравітаційне тяжіння Місяця потужніше на тому боці Землі, який звернений до Місяця, і слабше — на протилежному боці. Через це поверхня Землі, особливо океани, витягнута в напрямку до Місяця. Однак, сила гравітаційного тяжіння не єдина, що пояснює явище припливів. Їх також зумовлює відцентрова сила, пов'язана з обертанням Землі навколо своєї осі. Саме ця відцентрова сила пояснює, чому протягом доби відбувається два припливи. Припливи набагато потужніше проявляються в океані. У набагато меншій мірі це явище також відбувається в озерах, атмосфері та в земній корі. Оскільки Земля обертається набагато швидше, ніж Місяць рухається власною орбітою, рух опуклостей навколо Землі створює два припливи та два відпливи на день. У зв'язку з тим, що Місяць обертається навколо Землі в тому ж напрямку, що й обертання Землі, значні припливи відбуваються приблизно кожні 12 годин 25 хвилин, причому додаткові 25 хвилин обумовлені часом обертання Місяця навколо Землі.

Місяць найбільше впливає на земні припливи через свою близькість, але й Сонце має припливотворну силу. Воно в 27 мільйонів разів перевищує масу Місяця, однак знаходиться в 390 разів далі від Землі, ніж Місяць. В результаті, сила Сонця, що створює припливи, становить приблизно половину сили Місяця. Двічі на місяць, коли Земля, Сонце та Місяць вибудовуються в одну лінію (сизигія), вектори їх гравітаційних сил співпадають, створюючи надзвичайно високі припливи, які називаються сизигійними припливами, а також дуже низькі відпливи. Приблизно раз на тиждень Сонце та Місяць знаходяться під прямим кутом одне до одного. Тоді гравітаційне тяжіння Сонця протидіє гравітаційному тяжінню Місяця та частково врівноважує його, створюючи помірні припливи, які називаються квадратурними припливами.

Поверхня Місяця також зазнає припливів з амплітудою приблизно 10 см кожні 27 днів, з двома компонентами: постійним через синхронне обертання з Землею та змінним через Сонце. Зумовлений Землею компонент походить від лібрації, результату орбітального ексцентриситету Місяця: якби орбіта Місяця була ідеально круглою, були б лише сонячні припливи. Кумулятивні наслідки цих припливів викликають місяцетруси. Ці явища залишаються набагато менш поширеними та менш інтенсивними, ніж землетруси, хоча вони можуть тривати до години через відсутність води, яка б послабила сейсмічні коливання. Існування цих місяцетрусів є несподівано виявили сейсмографи, встановлені на Місяці під час місій програми «Аполлон».

Еволюція системи

Вид збоку на систему Плутон-Харон. Плутон і Харон припливно заблоковані один з одним.

Існує приливний вплив Місяця на Землю, який викликає опуклість у твердій частині Землі, найближчій до Місяця, що діє як момент сили, протилежний обертанню Землі: твердий приплив, або земний приплив. Це зменшує кутовий момент і кінетичну енергію з обертання Землі, поступово сповільнюючи його. Цей кутовий момент, втрачений Землею, передається Місяцю в процесі, відомому як припливне прискорення, яке піднімає Місяць на вищу орбіту. Таким чином, відстань між Землею та Місяцем збільшується — Місяць був приблизно в десять разів ближче до Землі, коли він тільки утворився, порівняно з сучасним розташуванням. Атомний годинник також показує, що день на Землі стає довшим приблизно на 13,3 мікросекунди щорічно, що призводить до необхідності коригувати Всесвітній координований час високосними секундами.

Вимірювання місячних відбивачів, залишених під час місій «Аполлон», показують, що відстань між Землею та Місяцем збільшується в середньому на 3,8 см на рік. Приблизно через 50 мільярдів років Місяць був би настільки далеко, а його орбіта стала б настільки велика, що Земля також би припливно зчепилася з Місяцем, як, наприклад, Плутон та його супутник Харон. У результаті Місяць постійно знаходився би в одній і тій самій точці на земному небі і населення лише однієї півкулі нашої планети бачили б його. Однак Сонце стане червоним гігантом і поглине систему Земля-Місяць задовго до цієї події.

Положення і зовнішній вигляд

Фази

Місяць не самосвітне тіло, як і всі планети. Спостерігати його можна лише завдяки тому, що він відбиває світло Сонця. Місяць завжди обернений до Землі однією й тією ж стороною: так званою «видимою» стороною (таке якище називається синхронним обертанням). Ця видима сторона освітлюється Сонцем по-різному, в залежності від положення Місяця на орбіті. Тому, дивлячись на Місяць, ми одночасно бачимо частину освітленої Сонцем сторони та частину темної сторони. Освітленість видимої сторони може варіюватися від 0 % (при новому місяці) до 100 % (при повному місяці). Ці зміни зовнішнього вигляду Місяця називаються місячними фазами, які слідують одна за одною протягом циклу, який називається «місячним». Тривалість місячного циклу становить близько 29,53 днів, або 29 днів 12 годин 44 хвилини 3 секунди.

В українській мові стосовно різних фаз Місяця використовують такі слова, як: молодик (перша чверть), повня (освітлена уся півкуля Місяця) та старик (остання чверть).

Видимість

Вигляд повного місяця в Бельгії.

Вигляд повного місяця в Австралії.

Найбільша висота Місяця під час кульмінації залежить від його місячної фази, тобто його орбітального положення, і пори року на Землі, тобто положення земної осі. Повний місяць знаходиться найвище на небі взимку і найнижче влітку (для кожної півкулі відповідно).

На Північному та Південному полюсах повний Місяць знаходиться 24 години над горизонтом протягом двох тижнів кожного тропічного місяця. Планктон в Арктиці використовує місячне світло, коли Сонце знаходиться за горизонтом протягом місяців.

Орієнтація Місяця на небі змінюється залежно від широти, з якої на нього дивиться спостерігач. Оскільки Місяць обертається у площині, що майже збігається з екліптикою, хтось, хто дивиться на нього з позитивної широти (на північ від екватора Землі), наприклад, побачить знаменитий кратер Тихо в нижній частині Місяця, тоді як спостерігач з негативної широти (на південь від екватора), побачить його навпаки — зверху. На двох сусідніх фотографіях ми можемо спостерігати цей кратер у нижній частині зображення повного місяця в Бельгії, тоді як на зображення повного місяця в Австралії він знаходиться у верхній частині. Іноді можна побачити, що кінці видимої поверхні півмісяця спрямовані більше вгору, ніж убік. Це явище називається мокрим Місяцем (англ. wet Moon) і частіше трапляється в тропіках.

Порівняння між «середнім» повним місяцем і супермісяцем.

Повні Місяці відрізняються за розміром через еліптичну орбіту Місяця, одна сторона якої (перигей) приблизно на 50 000 км ближче до Землі, ніж інша (апогей). Тому, коли Місяць знаходиться у перигеї, він виглядає приблизно на 14 відсотків більшим і на 30 відсотків яскравішим, ніж коли перебуває в апогеї. Повний Місяць, який збігається з мінімальною відстанню від супутника до Землі називають супермісяцем. Крім того, існує психологічний ефект, відомий як ілюзія Місяця, який полягає в тому, що коли ми спостерігаємо Місяць біля горизонту, він часто виглядає величезним, хоча насправді, це лише оптична ілюзія, а не ефект нашої атмосфери абощо.

Лібрації

Лібрація, незначна зміна видимого розміру Місяця та кута огляду протягом одного місячного місяця.

Місяць завжди повернутий до Землі однією і тією ж самою півкулею. Явища коливань, які дозволяють спостерігачеві на поверхні Землі бачити більше однієї півкулі, називаються «лібраціями». Першим це явище виявив Галілео Галілей у 1638 році. Він зазначив, що видима півкуля Місяця змінювалася з плином часу. Тобто, деякі елементи поблизу краю Місяця іноді з'являлися, а потім зникали, ніби Місяць робив різні коливальні рухи залежно від довготи і широти. Це явище може мати чотири форми: лібрація довготи, лібрація широти, паралактична лібрація та фізична лібрація.

Фізична лібрація, зумовлена коливанням супутника навколо положення рівноваги в зв'язку зі зміщеним центром ваги, а також через дію припливних сил з боку Землі. Ця фізична лібрація має величину 0,02 ° за довготою з періодом 1 рік і 0,04 ° за широтою з періодом 6 років.

Усі ці явища лібрації протягом кожного місячного циклу дозволяють спостерігати приблизно 59 % поверхні Місяця з поверхні Землі, хоча біля краю, де лінія огляду дуже скошена, не можна розгледіти багато деталей.

Альбедо та колір

Червоний місяць.

Синій місяць.

Місяць не має власного світіння, натомість відбиває світло Сонця. Він має винятково низьке геометричне альбедо (частка падаючого світла, яке поверхня відбиває назад) 0,12, що дає йому дещо вищу відбивну здатність, ніж у асфальту. Незважаючи на це, Місяць є найяскравішим об'єктом на небі після Сонця завдяки своїй близькості до Землі. Таким чином, його легко побачити неозброєним оком вночі або навіть вдень. Завдяки біноклю можна розрізнити моря та великі метеоритні кратери.

Яскравість Місяця різко змінюється зі зміною його фази. Частково це пов'язано з посиленням яскравості завдяки опозиційному ефекту; Місяць у фазі першої чверті освітлений Сонцем на 50 %, але його яскравість у дванадцять разів нижча, ніж у повного Місяця. Крім того, колірна константа зорової системи людини змінює співвідношення між кольорами об'єкта та його оточенням, що пояснює, чому освітлений Сонцем Місяць, на фоні відносно темного неба, сприймається як яскравий об'єкт. Яскравість повного Місяця здається рівномірною по всій освітленій поверхні, без потемніння до краю. Це відбувається через відбиваючі властивості місячного ґрунту, який більше відбиває світло до Сонця, ніж в інших напрямках.

За межами атмосфери Землі місячна поверхня має сірий колір з коричневим відтінком. Однак, при спостереженні із атмосфери Землі Місяць може мати зовсім інші відтінки. Колір, який людина бачить, коли дивиться на Місяць, залежить від світлових хвиль, які досягають її очей. Це світло може змінюватися через забруднення повітря або положення Місяця на горизонті. Іноді Місяць може здаватися червоним або синім. Явище, відоме як «кривавий місяць» є результатом повного місячного затемнення, коли Земля знаходиться між Місяцем і Сонцем, блокуючи більшу частину світла, що йде до Місяця. Молекули повітря з атмосфери Землі розсіюють більшу частину синього світла. Залишок світла відбивається на поверхні Місяця з червоним світінням, завдяки чому Місяць виглядає червоним на нічному небі. Місяць також може мати червоний, помаранчевий або жовтий відтінок, тоді коли він знаходиться низько над горизонтом, тоді світло Місяця проходить через атмосферу більшу відстань. Коли воно проходить довший шлях, більше коротких хвиль світла розсіюється, залишаючи більше довгих хвиль, які людське око сприймає як червоний колір.

Місяць блакитного кольору зустрічається рідше і може вказувати на те, що Місяць видно крізь атмосферу, що містить певні частинки пилу. Лісова пожежа або виверження вулкана іноді можуть наповнювати атмосферу дрібними частинками, що розсіюють червоне світло. Це дає ефект, протилежний звичайному ефекту Тіндаля, і може призвести до того, що Місяць матиме синій відтінок, оскільки червоне світло розсіюється.

Також вислови «червоний місяць» і «блакитний місяць» можуть використовуватись для позначення конкретних повних Місяців року, а не вказувати на наявність червоного або синього місячного світла. Так червоним Місяцем або «Місяцем врожаю» (англ. harvest Moon) називають повний Місяць, найближчий до осіннього рівнодення (22 або 23 вересня), що настає в будь-який час протягом двох тижнів до або після цієї дати, а синім Місяцем називають другий повний Місяць у календарному місяці.

Затемнення

Прогресія сонячного затемнення.

Затемнення відбуваються лише тоді, коли Сонце, Земля та Місяць знаходяться на одній прямій лінії (так звана «сизигія»).

Розрізняють два типи затемнень: місячні та сонячні. Сонячні затемнення відбуваються лише під час нового Місяця, коли Місяць знаходиться між Сонцем і Землею. Під час сонячного затемнення Місяць відкидає тінь на Землю і повністю або частково закриває видимість Сонця. Місячні затемнення, навпаки, відбуваються в повний Місяць, коли Земля знаходиться між Сонцем і Місяцем, тінь від Землі падає на поверхню Місяця, затемнюючи її. Кутовий розмір Місяця приблизно такий самий, як і Сонця, причому обидва утворюють кут приблизно 0,5° на земному небі. Сонце набагато більше за Місяць, але знаходиться на значно більшій відстані, що дає йому такий видимий розмір, як і набагато ближчий і набагато менший Місяць. Варіації уявних розмірів через еліптичні орбіти також майже однакові, хоча й відбуваються в різних циклах. Це робить можливим як повне (коли Місяць здається більшим за Сонце), так і кільцеподібне (коли Місяць виглядає меншим за Сонце) сонячні затемнення. Під час повного затемнення Місяць повністю закриває диск Сонця і сонячна корона стає видимою неозброєним оком.

Оскільки з часом відстань між Землею та Місяцем повільно зростає, кутовий діаметр Місяця зменшується. Зараз Місяць віддаляється від нашої планети зі швидкістю приблизно 3,8 см на рік. У міру того, як Сонце розвивається, щоб стати червоним гігантом, розмір Сонця та його видимий діаметр на небі повільно збільшуються. Поєднання цих двох змін означає, що сотні мільйонів років тому Місяць завжди повністю закривав Сонце під час сонячних затемнень, а кільцеподібні затемнення були неможливими. Так само через сотні мільйонів років у майбутньому Місяць більше не буде повністю закривати Сонце, і повних сонячних затемнень не буде.

Селенологія

Розділ науки, що вивчає будову та хімічно-мінералогічний склад Місяця, називають селенологією. Елементний та мінералогічний склад місячних порід близький до земних.

Внутрішня структура

Будова Місяця.

Місяць є диференційованим тілом, яке спочатку перебувало в гідростатичній рівновазі, але з тих пір відійшло від цього стану. Він складається з кори, мантії і ядра, які відрізняються за хімічним складом. Оболонка внутрішнього ядра багата залізом, вона має радіус 240 км, рідке зовнішнє ядро складається переважно з рідкого заліза і має радіус приблизно 300—330 кілометрів. Навколо ядра розташовано частково розплавлений шар радіусом близько 480—500 кілометрів. Ця структура, як вважають, утворилася внаслідок фракційної кристалізації з океану магми, невдовзі після утворення Місяця. Місячна кора має товщину 50—100 км.

Кристалізація цього океану магми створила б мафічну мантію з периципітації та мінералів олівіну, клінопіроксену та ортопіроксену. Після того, як приблизно три чверті океану магми кристалізувалися, мінерали плагіоклазу нижчої щільності могли утворюватися і плавати на поверх кори. Рідини, які кристалізувалися останніми, спочатку були затиснуті між корою та мантією, з великою кількістю несумісних елементів, що виробляють тепло. Відповідно до цієї точки зору, геохімічне картографування, проведене з орбіти, свідчить про те, що кора складається переважно з анортозиту. Зразки місячних порід потопних лав, які вивергнулися на поверхню внаслідок часткового танення в мантії, підтверджують склад мафічної мантії, який більш багатий залізом, ніж земний.

Місячна кора на зворотному боці товща, ніж на видимому. Вона в середньому має товщину 50-60 км у морських районах та 90-100 км на зворотному боці Місяця. Максимуму її товщина сягає в околицях кратера Корольов близько 107 км, що перевищує середню приблизно вдвічі, а мінімуму — під деякими великими кратерами (наприклад, під басейном Моря Москви та Моря Криз), де наближається до нуля. Видима частина кори поламана та перемішана в результаті сильних ударів, які зазнав Місяць. Центр мас Місяця зміщений від його геометричного центру приблизно на 2 км у напрямку до Землі.

Місяць є другим за щільністю супутником у Сонячній системі після Іо. Однак, внутрішнє ядро Місяця невелике, його радіус становить приблизно 20 % від розміру Місяця, на відміну від майже 50 % у більшості інших землеподібних тіл. Місячне ядро складається із заліза, легованого невеликою кількістю сірки й нікелю. Аналіз змін часу обертання Місяця свідчить про те, що він принаймні частково розплавлений. Тиск у місячному ядрі оцінюється в 5 ГПа.

Місячні породи

Насичене кольорове зображення місячної поверхні. Червонувато-іржаво-коричневий колір походить від залізних руд, а блакитний — від руд оксиду титану.

Материкові місячні райони складаються здебільшого з анортозитів, рідше — норитів та дацитів. В той час як місячні моря складаються переважно з базальтів. «Морські» місячні базальти відрізняються від земних значно підвищеним вмістом титану та заліза і зниженим — лужних металів (натрію, калію). Материкові базальти (норити) відрізняються від морських підвищеним вмістом оксиду алюмінію, натомість у них нижчий вміст оксиду заліза та оксиду титану. Вік материкових місячних порід становить 4,0—4,5 млрд років, що відповідає максимальному прояву магматизму на Місяці. Вік морських базальтів — 3,3—3,8 млрд років, що свідчить про вторинність їх утворення.

Сейсмологія

Залишені астронавтами «Аполлона» на Місяці сейсмографи засвідчили наявність сейсмічної активності. В період між 1969 і 1977 роками, на Місяці було зафіксовано близько 13 000 місячних поштовхів. Місячні сейсмічні сигнали мають значний ступінь розсіювання хвиль і дуже низьке затухання. Тому під час місяцетрусів супутник має велику дзвінкість через відсутність води та дуже велику кількість тріщин у верхніх кількох сотнях метрів. Місяцетруси, які спостерігалися, були переважно менше 3 балів за шкалою Ріхтера; найбільші зареєстровані мають величину від 5 до 5,7.

Місяцетруси поділяються на чотири групи: припливні ( трапляються двічі на місяць, викликані впливом припливних сил Сонця і Землі), тектонічні ( нерегулярні, викликані пересуванням ґрунту Місяця), метеоритні (через падіння метеоритів) та термальні ( внаслідок різкого нагріву місячної поверхні зі сходом Сонця).

Завдяки розміру і складу Місяця іноді вважають, що він належить до планет земної групи поряд із Меркурієм, Венерою, Землею і Марсом. Елементний та мінералогічний склад місячних порід близький до земних. Тому вивчаючи будову Місяця, можна багато дізнатися про будову та розвиток Землі.

Селенографія

Розділ науки, що вивчає будову поверхні Місяця, називають селенографією. На поверхні Місяця представлені є два чіткі види рельєфу, видимі неозброєним оком.

Умови поверхні

На відміну від Землі, Місяць позбавлений атмосферного та магнітного екранування, що робить його незахищеним від постійного впливу радіації, що випромінює Сонце. Окрім Сонця є й інші джерела радіації на Місяці. Зокрема до цих джерел належать галактичні космічні промені, сонячні енергетичні частинки, а також нейтрони та гамма-промені, що походять від взаємодії між космічним випромінюванням і місячним ґрунтом. Середній рівень радіації на поверхні Місяця приблизно в 2,6 рази перевищує добову дозу екіпажу Міжнародної космічної станції, в 5—10 разів більше, ніж під час трансатлантичного польоту та у 200 разів більше, ніж на поверхні Землі.

Місяць не має пір року. На Землі пори року викликані нахилом земної осі (23,44°) відносно площини екліптики, але вісь Місяця нахилена лише на 1,5°. Це свідчить про те, що деякі області завжди освітлені сонячним світлом, а інші місця постійно в тіні. Прикладом вершин вічного світла на північному полюсі Місяця є гірські регіони на краю кратера Пірі. Проте, на полюсах спостерігається невеликі зміни висоти Сонця над горизонтом на три градуси протягом року. Що в свою чергу, призводить до значних коливань у масштабах тіні та температури.

Відбиток Базза Олдріна на місячному ґрунті.

Місячна екзосфера надто мізерна, щоб уловлювати або розповсюджувати енергію Сонця, тому різниця температур між освітленими Сонцем ділянками Місяця і затіненими ділянками надзвичайно велика. Температура поблизу екватора Місяця може підвищуватися до 121 °C вдень, а потім різко падати після настання ночі до -133 °C. Частина глибоких кратерів поблизу полюсів Місяця постійні затінені, ці «кратери вічної тіні» мають надзвичайно низькі температури (-246°C). Водночас температура порід, що залягають на глибині 2 м, стала та дорівнює близько −30 та -40 °C.

Проте вчені виявили затінені місця всередині ям на Місяці, де температура становить 17 °C. Ями та печери, до яких вони можуть вести, стануть термічно стабільними місцями для дослідження Місяця порівняно з областями на поверхні Місяця, які піддаються значним температурним коливанням.

Поверхня місячної кори вкрита шаром незміцнених, сильно подрібнених уламків переважно сірого кольору, який називається реголітом та утворений в результаті дроблення, перемішування і термічного впливу місячних порід під час ударів метеороїдів. Приблизно половина ваги місячного ґрунту має розміри менше 60—80 мікрон. Цей тонкий реголіт, називається місячним пилом та має структуру, схожу на сніг, і запах, що нагадує відпрацьований порох. Через відсутність впливу на місячний ґрунт дії води і вітру, його частинки, як правило, є гострими зі зламаними поверхнями. Шар реголіту старих поверхонь, як правило, товщий, ніж на молодих поверхнях: його товщина коливається від 10 до 15 м у високогірних районах та від 4 до 5 м у морській місцевості. Під дуже подрібненим шаром реголіту знаходиться мегареголіт - шар корінної породи з великою кількістю тріщин товщиною багато кілометрів.

Вважається, що ці екстремальні умови роблять малоймовірним те, що космічний корабель буде зберігати бактеріальні спори на Місяці довше, ніж на один оберт навколо власної осі.

Особливості поверхні

Місяць весь вкритий кратерами різного розміру. Тривалий час вчені не могли побачити зворотний бік Місяця, але це стало можливим з розвитком технологій. Згодом топографію Місяця було виміряно за допомогою лідарів та аналізу стереозображень. Тому зараз існують докладні карти обох півкуль Місяця. Детальні місячні карти складають для того, щоб підготуватися до висадки людини на Місяць, вдалого розташування місячних баз, телескопів, транспорту, пошуку корисних копалин тощо.

На поверхні Місяця представлені два різні типи рельєфу, які чітко видимі неозброєним оком: дуже стара світла гірська місцевість із великою кількістю кратерів, які займають 80 % місячної поверхні і близько 20 % темніших, гладких і відносно молодих областей, помилково названих давніми астрономи «місячними морями», оскільки ці «моря» абсолютно безводні. Моря, які становлять приблизно 16 % всієї поверхні Місяця, — це просторі рівнини, вкриті застиглою лавою. Вони утворювалися переважно в гігантських метеоритних кратерах і сконцентровані на зверненому до Землі боці, що пов'язане з меншою товщиною кори. Поверхня Місяця вкрита реголітом — сумішшю тонкого пилу і скелястих уламків, утворених метеоритними ударами.

Крім кратерів, на Місяці трапляються й інші дрібниці рельєфу — куполи, хребти, гряди, долини й борозни. Місячні системи променів — це чіткі яскраві смуги матерії, що радіально простягаються від багатьох ударних кратерів. З 1960-х років, коли було опубліковано роботу Юджина Шумейкера, ці системи променів були визнані фрагментарною речовиною, викинутою з первинних і вторинних кратерів під час ударних подій на Місяці. Місячні борозни являють собою довгі вузькі тріщини на поверхні Місяця. Існує три типи борозон: звивисті, дугоподібні і прямі.

Більшість кратерів Місяця названо на честь видатних дослідників. Імена великих вчених давнини, таких як Тихо Браге, Коперник і Птолемей, були використані на видимому боці, а на зворотному часто трапляються сучасніші назви на зразок Аполлон, Гагарін і Корольов. Багато з них є російськими, оскільки перші знімки зворотного боку зроблено радянським кораблем Луна-3. Найбільший кратер Місяця розташовано на півдні його зворотного боку. Це басейн Південний полюс — Ейткен розміром 2400 завширшки, 2050 км завдовжки та завглибшки 6–8 км. Його південний край видно із Землі.

Відкриття розломних скель свідчить про те, що відстань між центром Місяця та його поверхнею зменшилася приблизно на 90 метрів за останній мільярд років. Море Холоду, басейн поблизу північного полюса, який довго вважався геологічно мертвим, тріснув і зрушився. Оскільки Місяць не має тектонічних плит, його тектонічна активність повільна, і через втрату тепла утворюються тріщини.

Знімки поверхні Місяця апаратом Lunar Reconnaissance Orbiter

Видимий бік Місяця

Зворотній бік Місяця

Північний полюс Місяця

Південний полюс Місяця

Вулканічні особливості

Мапа морів та кратерів Місяця.

Основні об'єкти, які можна побачити неозброєним оком із Землі, — це темні й відносно невиразні місячні рівнини, які називаються «морями». Вони є величезними басейнами базальту. Попри те, що місячні базальти подібні до земних базальтів, вони містять більше заліза і не мають мінералів, змінених водою.

Майже всі моря знаходяться на видимій стороні Місяця і покривають майже третину (31,2 %) поверхні на видимій стороні і тільки 1 % зворотньої сторони. Згідно з геохімічними картами, отриманими гамма-спектрометром Lunar Prospector, вважається, що це пов'язано з концентрацією елементів, що виробляють тепло — відомих як KREEP — під корою ближньої сторони, що спричинило б нагрівання підстилаючої мантії, часткового плавлення, підйому на поверхню та виверження. Найдавніший вік місячних морів складає від 3,9 до 4,3 мільярдів років, а вік наймолодших зразків має 3,08 ± 0,05 мільярда років.

Світліші області Місяця називаються високогір'ями, оскільки вони вищі за більшість морів. Високогір'я датовані за допомогою радіометрії як такі, що утворилися 4,4 мільярда років тому, і можуть являти собою плагіоклазові накопичення океану місячної магми. На відміну від Землі, не вважається, що великі місячні гори сформувалися в результаті тектонічних подій, вони натомість утворилися в результаті гігантських ударів.

Концентрація морів на видимій стороні, ймовірно, відображає значно товщу кору зворотньої сторони, яка могла утворитися в результаті низькошвидкісного удару другого супутника Землі через кілька десятків мільйонів років після формування Місяця. Крім того, це може бути наслідком асиметричного приливного нагрівання, коли Місяць був набагато ближче до Землі.

Ударні кратери

Місячний кратер Дедал є прикладом складного кратера.

На поверхні Місяця також є численні ударні кратери, які утворюються при зіткненні астероїдів і комет із супутником. Відсутність атмосфери, поверхневих потоків рідини, погодних умов і недавніх геологічних процесів, що викликають ерозію, все це посприяло тому, що багато з цих кратерів добре збереглися. Тільки на видимій стороні Місяця є близько 300 000 кратерів з діаметром понад один кілометр. Місячні ударні кратери бувають трьох основних типів: прості кратери, складні кратери та басейни. До простих кратерів відносять більшість невеликих ударних кратерів (менше ніж 10 км у діаметрі), з чашоподібною структурою з незначним обваленням стінки кратера або без нього. Складні кратери більші за прості з меншим співвідношенням глибини та діаметра. Вони мають підняті центри і терасові стіни. Басейнами, зазвичай, називають кратери складної будови з двома або більше кільцевими хребтами чи уступами. Пороговий діаметр для розрізнення кратерів і басейнів становить приблизно 150—200 км.

Більшість кратерів Місяця названо на честь видатних учених та інших дослідників. Карта, яка послужила основою для сучасних назв більшості місячних об'єктів, була створена Джованні Річчолі та Франческо Грімальді 1651 року. Тому імена великих вчених давнини, таких як Тихо Браге, Коперник і Кеплер, були використані для найменування кратерів на видимому боці, а на зворотному — переважно сучасніші назви, на кшталт, Аполлона, Гагаріна і Корольова.

Найбільший кратер Місяця розташовано на півдні його зворотного боку. Це басейн Південний полюс — Ейткен розміром 2400 км завширшки, 2050 км завдовжки та завглибшки 6—8 км.

Місячні вири

Зображення місячного виру, 70-кілометрового Рейнер Гамма (γ).

Місячні вири — це елементи рельєфу поверхні Місяця, які характеризуються високим альбедо, виглядають оптично незрілими (тобто мають оптичні характеристики молодого реголіту) і часто мають звивисту форму. Вони розташовані в місцях з посиленими поверхневими магнітними полями, і багато з них розташовані в антиподальній точці сильних ударів. Прикладом місячного виру є аномалія Герасимовича, яка також є областю найсильнішого магнітного поля на Місяці, або інші добре відомі вири, такі як Рейнер Гамма та Море Мрії. Вчені вважають, що це області, які були частково захищені від сонячного вітру, що призвело до повільнішого космічного вивітрювання.

Людська присутність

Востаннє люди висаджувалися на Місяць під час програми «Аполлон» — серії дослідницьких місій екіпажу. Після цього на місячній орбіті безперервно присутні орбітальні апарати, які в основному здійснюють спостереження Місяця і забезпечують ретрансляційний зв'язок для роботизованих місій на поверхні Місяця.

Вплив людини

Артефакти людської діяльності. Частина інструментів ALSEP, залишених в ході польоту «Аполлона-16».

Попри те, що Місяць має найнижчу цільову категорію захисту планети, на ньому присутня деградація як незайманого обʼєкта та наукового місця, а також збільшення кількості слідів людської діяльності на його поверхні. Зі збільшенням кількості місій на Місяць, космічне сміття за межами Землі навколо Місяця розглядається як майбутній виклик та як небезпека для майбутніх місій. Таким чином, управління відходами на Місяці є питанням, яке потрібно вирішити майбутнім місячним місіям, особливо місіям, що проходитимуть безпосередньо на поверхні Місяця.

2023 року, вченими Університу Пердью (США) проведено дослідження, яке було спрямоване на моделювання та відстеження космічного сміття навколо Місяця. Було встановлено, що космічне сміття, яке повертається з геосинхронної орбіти, часто потрапляє на орбіту Місяця або Землі і перебуває там, як тимчасові супутники. Одним з таких випадків був J002E3, який виявився ракетою-носієм від «Аполлона-12». Іншим був астероїд 2010 QW1, який пізніше було ідентифіковано, як ступінь «Long March-3C» китайської місії «Чан'е-2». Аварія місячного ракетного прискорювача на зворотному боці Місяця, яка трапилася на початку 2022 року, також призвела до забруднення орбіти Місяця. Спочатку вважалося, що ця ракета-носій належить SpaceX, але пізніше вона була ідентифікована, як ступінь ракети «Long March», що також належала Китаю.

Більшу частину місячного сміття становлять уламки космічних кораблів, решту становлять дрібніші уламки, використані інструменти та відходи. Загалом під час дослідження космосу на Місяці було залишено близько 225 тон матеріалу земного походження, дані станом на 2018 рік. Більшість відходів залишили місії «Аполлон» між 1969 і 1972 роками. До найважчих об'єктів належать треті ступені кількох ракет «Сатурн V», які використовуються під час пілотованих місій. Окрім залишків людської діяльності на Місяці, існують і деякі навмисно залишені речі, як-от маленька картинна галерея «Музей Місяця», послання доброї волі залишене екіпажем «Аполлона-11», меморіал «Полеглий астронавт», прапори та інші артефакти. Крім того на Місяці присутні й особисті речі, залишені астронавтами, наприклад м'ячі для гольфу, залишені Аланом Шепардом під час місії «Аполлон-14», або Біблія, залишена Девідом Скоттом під час «Аполлона-15».

З метою увіковічення не тільки свого імені, а й своєї особи, набуває поширення скидання на поверхню Місяця різноманітних капсул, як то капсул з власною живою ДНК.

Астрономія з Місяця

Ілюстрація радіотелескопа «Місячний кратер».

Місяць вважається чудовим місцем для телескопів. Дійсно, він знаходиться відносно близько та має чудову видимість через відсутність світлового забруднення та атмосфери. Також, деякі кратери поблизу полюсів постійно знаходяться в темряві і таким чином залишаються надзвичайно холодними, тому вони добре підходять для інфрачервоних телескопів. Крім того, радіотелескопи, розміщені на дальній стороні, будуть захищені від радіовипромінювання, що надходить із Землі.

Ці переваги Місяця вже використовувались в квітні 1972 року, під час місії «Аполлон-16», протягом якої були зроблені різні фотографії та астрономічні спектри з поверхні Місяця.

Хоча місячний ґрунт створює проблему для будь-яких рухомих частин телескопа, його можна змішувати з вуглецевими нанотрубками та епоксидними смолами та використати для виготовлення дзеркал діаметром до 50 метрів. Місячний зенітний телескоп можна зробити за допомогою іонної рідини.

Життя на Місяці

Командир «Аполлона-17» Юджин Сернан готується зняти свій покритий місячним пилом скафандр.

Єдиним випадком, коли люди жили на Місяці, був випадок знаходження астронавтів на поверхні Місяця в місячному модулі Аполлона протягом кількох днів поспіль, прикладом є місія «Аполлон-17», екіпаж якої провів на Місяці майже 75 годин. Однією з проблем перебування на місячній поверхні є місячний пил, який прилипає до костюмів і переноситься в приміщення. Астронавти відчували смак і запах пилу, який пахне порохом, тому цей запах отримав назву «аромат Аполлона». Дрібний місячний пил може викликати проблеми зі здоров'ям.

У 2019 році під час експерименту на посадковому модулі «Чан'е-4» проросло насіння бавовни. Коли «Чан'е-4» приземлився на зворотному боці Місяця, його вантаж включав герметичний контейнер, який перевозив біологічні тестові вантажі, включно з тим, що називається «мікроекологічне коло поверхні Місяця».

Місячний час (LTC)

На початку квітня 2024 року, згідно зі службовою запискою керівника Офісу правил щодо науки і техніки Білого дому (англ. Office of Science and Technology Policy, OSTP), космічному агентству НАСА та іншим підрозділам уряду США було доручено до кінця 2026 року розробити план встановлення так званого «Координованого Місячного часу» (англ. Coordinated Lunar Time, LTC). У цьому дорученні також йдеться про те, що для людини на Місяці земний годинник буде втрачати в середньому 58,7 мікросекунди за земну добу, а також матиме інші періодичні коливання, які ще більше віддалятимуть місячний час від земного. Цей крок є частиною ініціативи уряду США, яка спрямована на створення майбутньої місячної екосистеми, яка може бути масштабована на інші регіони нашої Сонячної системи. Місячний час визначатиметься середньозваженим значенням атомних годинників на Місяці, подібно до того, як вчені обчислюють глобально визнаний всесвітній координований час (UTC) Землі.

Правовий статус Місяця

Базз Олдрін і прапор США встановлені на Місяці: символічний акт без вимог.

Незважаючи на те, що на місцях посадки своїх космічних апаратів були символічно встановлені прапори країн, яким належали ці космічні програми, жодна держава не претендує на право власності будь-якої частини поверхні Місяця. Більшість правових питань освоєння Місяця було вирішено 1967 року, коли СРСР, США та Велика Британія підписали Договір про космос, який набув чинності 10 жовтня 1967 року — до якого згодом приєдналися понад сто країн:

	Космічний простір і небесні тіла відкриті для дослідження і використання всіма державами на основі рівності і згідно з міжнародним правом. Космічний простір і небесні тіла не підлягають національному привласненню ні шляхом проголошення на них суверенітету, ні шляхом використання або окупації, ні будь-якими іншими засобами.
— Договір про принципи діяльності держав по дослідженню і використанню космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла. 10.10.1967.

Цей договір також наголошує на використанні Місяця в мирних цілях, прямо забороняючи військові об'єкти та зброю масового ураження, включаючи ядерну зброю.

У 1979 році додатково було укладено Угоду про Місяць, щоб обмежити експлуатацію природних ресурсів Місяця однією державою. Однак вона вважається невдалою, оскільки жодна країна, яка має програми чи проекти польотів людини в космос, не підписала його. Угоду не підписали Китай, США та Росія.

У 2020 році НАСА в координації з Державним департаментом США спільно з сімома іншими державами уклало «Угоди Артеміди», які кидають виклик Угоді про космос. Крім того, США підкреслили в президентському розпорядженні («Заохочення міжнародної підтримки відновлення та використання космічних ресурсів»), що "Сполучені Штати не розглядають космічний простір як «глобальне надбання» і називають Угоду про Місяць «невдала спроба обмежити вільне підприємництво». Станом на червень 2024 року «Угоди Артеміди» були підписані 43 державами (зокрема Україною).

З огляду на такий зростаючий комерційний і національний інтерес, наприкінці 2020 року законодавці США запровадили спеціальне положення щодо збереження історичних місць висадки, а групи інтересів виступили за те, щоб зробити такі місця об'єктами всесвітньої спадщини.

У 2021 році спираючись на прецеденти руху за права природи та концепцію правосуб'єктності для нелюдських організацій в космосі, групою юристів, космічних археологів і зацікавлених громадян була створена Декларація прав Місяця.

Місяць у культурі

Календар

Регулярні фази Місяця роблять його зручним для вимірювання часу, тому цикли його зростання та спадання лежать в основі багатьох найдавніших календарів. Місячний цикл легко спостерігати, оскільки зміни його фаз видно неозброєним оком, а цикл пір року завершується приблизно за дванадцять місячних циклів (354 дні). Історично місячні календарі використовувалися ранніми цивілізаціями, такими як Месопотамія та Стародавній Єгипет. Однак, якщо вони є адаптованими до кочових народів, вони є проблематичними для людей, які займаються сільським господарством, через поступовий зсув, який вони представляють із сезонами, змушуючи робити регулярні коригування. Крім того, сучасне визначення періоду часу місяця приблизно в 30 днів слідує цій традиції та є наближенням місячного циклу.

Найвідомішим суто місячним календарем є календар Хіджри, який датується VII століттям. В ньому місяці традиційно визначаються шляхом візуального спостереження за хілалом, першим півмісяцем над горизонтом.

Вірування

Лунниці.

У міфологічних поглядах людей від пізнього палеоліту до енеоліту включно Місяць відігравав не меншу роль за Сонце. Це було зумовлено низкою чинників. По-перше, його цикл збігався з фізіологічним циклом жінки. Завдяки цьому жінка ототожнювалася з Місяцем і підносилася до рівня небесної істоти. По-друге, зміни фаз супутника були зручними для виміру часу. Варто зазначити, що Місяць, за баченням землеробів епохи неоліту і енеоліту, залежно від фаз, які проходило світило, фігурував як жіноче чи як чоловіче божество, але в цілому вважався богинею. Богиня-Місяць включала чотири чоловічі і чотири жіночі фази (божества), до жіночих фаз Місяця відносили повний і новий місяць, та два півмісяці.

За тисячоліття, в які панував культ Богині-Місяця, сформувалася відповідна міфологія і символіка, яка її виражала. Однак після епохи енеоліту в міфології багатьох народів відбувається так званий маскуліністичний переворот, завдяки якому на передній план виходить культ бога. Це зумовило те, що Богиня-Місяць відійшла на другий план, а в світогляді деяких народів, зокрема й українців, за Місяцем узагалі закріпився статус чоловічого божества.

Контраст між світлими плато та темнішими морями на поверхні Місяця створює візерунки для людини-спостерігача через психологічний феномен, який називається парейдолією. Вони відзначаються та інтерпретуються багатьма культурами, серед них мотиви людини на Місяці або місячного зайця. У китайській міфології останній, зокрема, є супутником богині Місяця Чан'е, яка дала своє ім'я зондам китайської програми дослідження Місяця, а в міфології ацтеків він служить їжею для Кетцалькоатля.

У X—XIII століттях серед найпоширеніших прикрас-оберегів у слов'ян були лунниці та скроневі кільця, форма яких нагадувала молодий Місяць. Зазвичай, їх вплітали у волосся.

З Місяцем традиційно пов'язують легенди про теріантропію — перетворення людини на тварину. Найвідомішими є ті, що стосуються лікантропа, або перевертня, який черпає свою силу з Місяця та здатний переходити від своєї людської форми до своєї звірячої форми під час ночі повного місяця. Таке явище, як повне сонячне затемнення, лягало в основу міфів та легенд, пов'язаних зі зникненням Сонця, аж до XVII століття, хоча пояснення його виникнення вже було відомо вченим.

Місяць у сучасній культурі

У вексилології місяць з'являється на гербах і прапорах, таких як прапор Лаосу, Монголії та Палау. Крім того, символ півмісяця та особливо асоціація зорі та півмісяця стали емблемами Османської імперії після того, як вони стали емблемами Візантії, ці мотиви з'являються на багатьох прапорах мусульманських країн, серед яких, Алжир, Азербайджан, Коморо, Малайзія, Мальдіви, Мавританія, Пакистан, Туреччина, Туніс, Туркменістан, Узбекистан. Півмісяць також використовується на прапорах немусульманських країн, зокрема Сінгапуру.

У музиці Місяць фігурує в багатьох музичних творах. Наприклад, «Місячна соната» (1802) Людвіга ван Бетховена — хоча цю назву було дано вже після смерті композитора — або частина фортепіанної сюїти Клода Дебюссі «Місячне сяйво» (1905). А також балади «Blue Moon» (1934) Річарда Роджерса та Лоренца Харта, які мали успіх у різних виконавців, і «Fly Me to the Moon», яку особливо популяризував Френк Сінатра (1964). До цього переліку слід включити відому українську пісню «Ніч яка місячна», слова якої написані Михайлом Старицьким. Окрім того, варто згадати «місячну ходу» — знаковий танцювальний рух, популяризований Майклом Джексоном, який створює ілюзію ковзання назад, ставши важливим символом поп-культури XX століття.

Також супутник є темою багатьох рок-пісень, зокрема «Bad Moon Rising» (1969) американського гурту Creedence Clearwater Revival, «Walking on the Moon» (1979) британського гурту The ​​Police та «Man on the Moon» (1992) гурту R.E.M. або альбому «The Dark Side of the Moon» (1973) гурту Pink Floyd.

Місяць є місцем подій багатьох відомих творів наукової фантастики. Наприклад, події творів «Інший світ, або Держави та імперії Місяця» 1657 року Сірано де Бержерака, «Людина на Місяці» 1638 року Френсіса Годвіна, «Із Землі на Місяць» 1865 р. Жуля Верна та «Перші люди на Місяці» 1901 р. Герберта Веллса розгортаються на цьому супутнику. Ранній приклад колонізації Місяця можна знайти в «Місячній трилогії» польського письменника Єжи Жулавського, написаній між 1901 і 1911 роками. Згодом колонізація Місяця була зображена в низці книг, починаючи з роману «Космічна платформа» Маррі Лайнстера 1950-х років, роману Ларрі Нівена 1980 року «Дівчина в печворку» та роману Роджера Макбрайда Аллена 1988 року «Далека гармата». Колонізація супутника іноді є останнім притулком людства, коли Земля вже не придатна для життя, як у оповіданні Артура Кларка 1951 року «Якщо я забуду тебе, о Земле». У романах «Місяць — суворий господар» Р. Гайнлайна 1966 року та «Місячна війна» Бена Бова 1997 року зображено прагнення незалежності життя на Місяці від Землі. Місячні колонії також використовуються як військові бази в ряді робіт: у романах «Ракетний корабель "Галілео"» Гайнлайна 1947 року, «Місто на Місяці» Лайнстера 1957 року, «Альтернатива спокою» Аллена Стіла 1996 року.

Місяць також згадується в багатьох коміксах, таких як: «Людина в космосі» Волта Діснея, адаптації роману «Із Землі на Місяць» у вигляді коміксів, «Космічні війни», «Космічна сім'я Робінзон». А також супутник є місцем для розгортання подій деяких відеоігор, як: Destiny, Super Mario Odyssey, DuckTales, Call of Duty: Infinite Warfare, Command & Conquer: Yuri's Revenge, Wolfenstein: The New Order, Mass Effect, Duke Nukem 3D, Lunar Lander, Kerbal Space Program.

В кіноматографі Місяць відіграє важливу роль для фільмів наукової фантастики. До прикладу він фігурує у фільмах: «Подорож на Місяць», «Жінка на Місяці», «Місце призначення — Місяць», «Зворотний відлік», «Залишені», «Справжні чоловіки», «Аполлон-13», «Трансформери: Темна фаза Місяця», «Перша людина»; телесеріалі «Із Землі на Місяць» та аніме франшизам Sailor Moon, Neon Genesis Evangelion, Cowboy Bebop, Soul Eater, Blood-C, Cyberpunk: Edgerunners.

Місяць також з'являється на багатьох картинах. Зокрема він присутній на полотнах українських живописців Архипа Куїнджі, Анатолія Криволапа «Синай. Схід місяця» (2008), «Місяць над рікою» (2008), «Пейзаж з місяцем» (2010), Олега Шупляка «Серпень» (2016), «Ой не світи, Місяченьку…» (2020), «Взаємне тяжіння» (2020) та Івана Марчука.

Зображення Місяця в живописі

Архип Куїнджі, «Нічне», 1905-1908

Іван Марчук, «Загорілось світло нічне», 1990

Іван Марчук, «Чари місячної ночі», 2005

Вінсент Ван Гог, «Зоряна ніч», 1889

Див. також

• Космічний простір
• Пілотований космічний політ
• Список супутників
• Траса Кондратюка

Література

• Мала гірнича енциклопедія : у 3 т. / за ред. В. С. Білецького. — Д. : Донбас, 2007. — Т. 2 : Л — Р. — 670 с. — ISBN 57740-0828-2.
• Місячна одіссея: збірник / К. Д. Покровський, Ю. Г. Шкуратов [та ін.] ; під ред. Я. С. Яцківа. — К.: Академперіодика, 2007. — 241 с.: ілюстр.
• Кислюк, В. С. КОСМІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ МІСЯЦЯ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ (ОГЛЯД). — 3. — Київ : Головна астрономічна обсерваторія Національної академії наук України, 2013. — Т. 19.

Посилання

•  Навіщо знову повертатися на Місяць? Все про сучасні дослідження нашого супутника. Всесвіт UA на YouTube
•  Місія NASA Artemis. Повернення на Місяць з думками про Марс. Всесвіт UA на YouTube
• (англ.) Місяць // НАСА
• (англ.) Google Lunar X Prize Foundation [Архівовано 16 вересня 2007 у Wayback Machine.] — фонд Google на підтримку приватних малобюджетних роботизованих досліджень Місяця.
• (англ.) Clementine Lunar Image Browser [Архівовано 16 липня 2015 у Wayback Machine.] — знімки Місяця, зроблені під час місії Клементіни.
• (англ.) Картографія Місяця // «Google Moon»